Мені однаково…

Мені однаково, чи буду Я  жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині - Однаковісінько мені. В неволі виріс між чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу - Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій - не своїй землі. I не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: - Молись. Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись. - Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні... Та не однаково мені, Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... Ох, не однаково мені. [В казематі 1847]

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в украйні і не в украйні моє дружнєє посланіє

Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавижу, ложь есть. Соборное послание Иоанна Глава 4, ст. 20.

І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений І все спочиває. Тільки я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає - Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І господа зневажають, - Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають.;: А що вродить? Побачите, Які будуть жнива! Схаменіться, недолюди, Діти юродивії Подивіться на рай тихий, На свою країну! Полюбіте щирим серцем Велику руїну! Розкуйтеся, братайтеся! У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тільки На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. Нема на світі України, Немає другого Дніпра; А ви претеся на чужину                       Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилилисьі І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв; І сонця правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тоді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чула б у бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде! Розкуються незабаром Заковані люди. Настане суд, заговорять І Дніпро і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... І не буде Кому помагати: Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! Образ божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тільки, щоб панувать... Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засудять, - і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя. А то залізете на небо: - І ми - не ми, і я - не я! І все те бачив, і все знаю: Нема ні пекла, ані раю, Немає й бога, тільки я! Та куций німець узлуватий, А більш нікого!.. - Добре, брате, Що ж ти такеє? - Нехай скаже Німець. Ми не знаєм. - Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: - Ви моголи. - - Моголи! моголи! - Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: - Ви слав'яни. - Слав'яни! слав'яни! Славних прадідів великих Правнуки погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав'янофіли Так і претесь... І всі мови Слав'янського люду - Всі знаєте. А своєї Дастьбі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже. Отоді ми заходимось! Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те, щоб прості люди, А гвалту! а крику! - І гармонія, і сила: Музика та й годі! А історія!.. Поема Вольного народа! Що ті римляни убогі! Чорт зна що - не Брутиі  У нас Брути! і Коклеси! Плавні, незабуті! ( У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась! -  Кров'ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми - Все розберіть... Та й спитайте Тоді себе: що ми?.. Чиї сини? Яких батьків? Ким? За що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, підніжки, грязь Москви, Варшавське сміття - ваші пани, Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучче, як батьки ходили?! Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило? Що Синопом, Трапезонтом Галушки варило? Правда!.. Правда, наїдались, А вам тепер вадить. І па Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров'я Та славите Запорожжя. А чиєю кров'ю Ота земля напоєна, Що картопля родить? Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Замість пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, Сліпую каліку. Добре! Ведіть, показуйте! Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. За науку Не турбуйтесь! Буде Материна добра плата: Розпадеться луда На очах ваших неситих; Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе! Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитайте, Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима. Щоб ви розпитали Мучеників: кого, коли, За що розпинали? Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата, - Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотна Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє. .... Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю! 14 грудня 1845 В'юнища

СОН (Комедія)

Духъ истины, его же міръ

не можетъ пріяти, яко не видитъ

его, ниже знаетъ его.

Иоанна, глава 14, стих 17.

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, —

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята. «Нехай, — каже, —

Може, так і треба».

Так і треба! бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось Раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці, схаменіться.

Усі на сім світі —

І царята, і старчата —

Адамові діти.

І той... і той... А що ж то я?

Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую

В неділю і в будень.

А вам нудно! жалкуєте!

Єй-богу, не чую.

І не кричіть! Я свою п’ю,

А не кров людськую!

(…)

Та й сон же, сон, напричуд дивний,

Мені приснився —

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею та за нею,

Лечу й прощаюся з землею.

Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане,

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово-небого,

Годуй діток; жива правда

У Господа Бога!

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зострічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все-то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зострічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує...

І все-то те... Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! Очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога,

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла,

Своє товариство — ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти.

Нехай чорніє, червоніє,

Полум’ям повіє,

Нехай знову рига змії,

Трупом землю криє.

А без тебе я де-небудь

Серце заховаю

Та тим часом пошукаю

На край світа раю.

І знов лечу понад землею,

І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір покидати

У безверхій хаті,

А ще гірше дивитися

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругом бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

(…)

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної домовини

На той остатній Страшний суд

Мертвці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити

Неситому!.. То катаржні.

А за що? Те знає...

Вседержитель... А може, ще

Й Він не добачає.

Онде злодій штемпований

Кайдани волочить;

Он розбойник катований

Зубами скрегоче,

Недобитка товариша

Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,

В кайдани убраний

Цар всесвітній! Цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в катарзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

(…)

І знов лечу. Земля чорніє.

Дрімає розум, серце мліє.

Дивлюся: хати над шляхами

Та городи з стома церквами,

А в городах, мов журавлі,

Замоштрували москалі;

Нагодовані, обуті

І кайданами окуті,

Моштруються... Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий... Долітаю —

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може, те, що й московський.

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати.

Смеркалося... огонь огнем

Кругом запалало,

Аж злякавсь я... «Ура! ура!

Ура!» — закричали.

«Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?» — «Экой хохол!

Не знает параду.

У нас парад! Сам изволит

Сегодни гуляти!»

«Та де ж вона, тая цяця?»

«Бон видишь — палаты».

Штовхаюсь я; аж землячок,

Спасибі, признався,

З циновими ґудзиками:

«Де ты здесь узялся?»

«З України». — «Так як же ти

Й говорить не вмієш

По-здешнему?» — «Ба ні, — кажу, —

Говорить умію,

Та не хочу». — «Экой чудак!

Я всі входи знаю,

Я тут служу, коли хочеш,

В дворец попытаюсь

Ввесты тебе. Только, знаєш,

Мы, брат, просвищенны, —

Не поскупись полтинкою...»

Цур тобі, мерзенний

Каламарю... І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! Уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи; аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця- небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив тупорилим

Твоїм віршемазам.

Ото дурний! а ще й битий,

На квиток повірив

Москалеві; от і читай,

І йми ти їм віри!

За богами — панства, панства

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані,

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику.

І всі уряд поставали

Ніби без’язикі —

Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох похожали,

Мов сичі надуті.

Та щось нишком розмовляли —

Здалека не чути —

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

А потім цариця

Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо —

Аж загуло!.. А той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях,

Та й давай місити

Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:

«Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...»

Зареготався я, та й годі;

А й мене давнули

Таки добре. Перед світом

Усе те заснуло,

Тіль[ки] де-де православні

По углах стогнали

Та, стогнучи, за батюшку

Господа благали.

Сміх і сльози! От пішов я

Город озирати.

Там ніч, як день. Дивлюся:

Палати, палати

Понад тихою рікою;

А берег ушитий

Увесь каменем. Дивуюсь,

Мов несамовитий!

Як-то воно зробилося

З калюжі такої

Таке диво?.. Отут крові

Пролито людської —

І без ножа. По тім боці

Твердиня й дзвіниця,

Мов та швайка загострена,

Аж чудно дивиться.

І дзиґарі теленькають.

От я повертаюсь —

Аж кінь летить, копитами

Скелю розбиває!

А на коні сидить охляп,

У свиті — не свиті,

І без шапки. Якимсь листом

Голова повита.

Кінь басує — от-от річку,

От... от... перескочить.

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати. Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому — вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доканала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Тяжко-тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.

(…)

Уже вбогі ворушились,

На труд поспішали,

І москалі на розпуттях

Уже моштрувались.

Покрай улиць поспішали

Заспані дівчата,

Та не з дому, а додому!

Посилала мати

На цілу ніч працювати,

На хліб заробляти.

А я стою, похилившись,

Думаю, гадаю,

Як то тяжко той насущний

Люди заробляють.

От і братія сипнула

У сенат писати,

Та підписувать, та драти

І з батька і брата.

А меж ними і землячки

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецькій — а то тепер

І кисни в чорнилах!

П’явки! п’явки! Може, батько

Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив

Московської мови.

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі.

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені!.. Плач, Украйно!

Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться

До царя в палати,

Що там робиться. Приходжу,

Старшина пузата

Стоїть рядом; сопе, хропе,

Та понадувалось,

Як індики, і на двері

Косо поглядало.

Аж ось вони й одчинились.

Неначе з берлоги

Медвідь виліз, ледве-ледве

Переносить ноги.

Та одутий, аж посинів,

Похмілля прокляте

Його мучило. Як крикне

На самих пузатих —

Всі пузаті до одного

В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба —

І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений,

На менших гукає —

І ті в землю; він до дрібних —

І ті пропадають!

Він до челяді — і челядь,

І челядь пропала;

До москалів — москалики,

Тілько застогнало,

Пішли в землю; диво дивне

Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,

Голову понурив,

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Він і почув, та як зикне —

Я перелякався

Та й прокинувсь... Отаке-то

Приснилося диво.

Чудне якесь!.. таке тілько

Сниться юродивим

Та п’яницям. Не здивуйте,

Брати любі, милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.