56. Мовні одиниці, особливо лексичні, фразеологічні, частково й граматичні, функціонально різнотипні; одні з них стилістично марковані, інші — стилістично не¬марковані.

Стилістично маркованими (франц. таг- qeur — робити на товарі клеймо або марку) вважають такі мовні одиниці, які стали типовими не для всіх сти¬лів мови, а тільки чи переважно для окремого стилю. Наприклад, слова синус, косинус, множення стилістич¬но марковані, бо вживаються здебільшого в науковому мовленні, особливо в математиці. Натомість слово вода стилістично немарковане , бо використовуєть¬ся в усіх стилях і формах мови. Похідні від вода лексе¬ми водиця, водичка, водиченька стилістично марковані: вони типові здебільшого для художньо-літературного і для розмовно-побутового, але емоційно забарвленого мовлення. Слово земля (крім комунікативно особливих випадків) сприймається як нейтральне з погляду емо¬ційного, почуттєвого і, отже, як стилістично немарко¬ване, а слова земелька, земелечка, землиця, землюка, означаючи в основному те ж саме, що й земля (Він пока¬зав руки свої в землюці і в крові. — А. Головко), є сти¬лістично маркованими. Вони мають обмежену і спе¬ціалізовану семантику і сферу вживання, бо містять у своєму значенні різні відтінки: лексеми зе¬мелька, земелечка відтворюють ніжне, виразно пози¬тивне ставлення мовців до землі, натомість слово зем¬люка відображає негативне, нешанобливе сприймання землі, яке щоразу змінюється залежно від конкретної ситуації мовлення, інтонації слова в реченні, тексті.

Маркованість чи немаркованість мовних одиниць найбільше виявляється на лексичному і синтаксичному рівнях мови. Так звані кореневі слова найчастіше стиліс¬тично немарковані, а похідні (афіксальні) слова (з пре¬фіксом чи суфіксом) здебільшого стилістично марковані.

57. Мова художніх творів - це не лише літературна мова, в ній немало слів різних лексичних пластів, які виконують найрізноманітніші естетичні функції, зокрема можуть показувати авторське ставлення до зображеного. поетична мова не може бути названа різновидом літературної мови, тому що вона має у своєму розпорядженні всі форми даної мови з точки зору лексики, синтаксису і т.д.– часто різні ступені її розвитку"69 (М. Ласло-Куцюк), тобто використовує весь арсенал загальнонаціональної мови, в тому числі і заборонені для літературної мови діалектні та просторічні пласти. Є художні твори, написані виключно діалектом (як у І. Франка, В. Стефаника чи М. Черемшини) або злодійським жаргоном (окремі тексти Війона). Художня мова має і власну лексику та фразеологію, яка використовується виключно в поетичних творах; наприклад, у Шевченка: братія моя; сизокрилий; луда; линути; благоденствіє; думи; на сторожі коло їх; марно сльози трачу та ін.

Однак незаперечним є і тісний взаємозв'язок між цими різновидами загальнонаціональної мови. Ідеться про те, що в художній літературі саме літературна мова найчастіше є тим тлом, на якому відбивається естетично вмотивоване, навмисне (свідоме) порушення норм. Таким чином відношення між літературною та художньою мовою має два боки. З одного боку, письменник для вираження особистого, неповторного, власних міркувань, змалювання власної художньої дійсності відходить від норм літературної мови (вдаючись до актуалізації, використовує і тропи, і стилістичні фігури, і звукопис, і марковану лексику тощо). З іншого боку, щоб читач зрозумів і оцінив авторську оригінальність письменник спирається на норму літературної мови (мови-стандарт). Такий діалектичний зв'язок і дає буття літературному текстові.

58. Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника.

До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм, алегорія, символ, гіпербола, літота, перифраз. Найпростішими видами тропів є епітети і порівняння.

В основі тропа лежить перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші. За допомогою такого перенесення мова художнього твору набуває особливого забарвлення і яскравості. Це відбуваєтьяся тому, що троп дає не те означення предмета чи явища, яке стало звичним, а підносить ознаки, які звичайно не виступають на перший план.

Перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші відбувається у тропах за різними принципами. Відповідно до цього визначають різні види тропів.

Метафора та її види

Одним з найпоширеніших тропів є метафора (гр. “перенесення”). Це образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

Отже, метафора є ніби приховане порівняння. У художній мові метафора – явище образного мислення, бо збуджує і збагачує уяву, надає сприйманню емоційного забарвлення. Метафори надзвичайно різноманітні.

Це друга велика група тропів.

Метонімія – (гр.”перейменування”) – це образний вислів, в якому предмет або явище змальовується способом заміни назвою іншого предмета чи явища, зв,язаного з першим зовнішнім чи внутрішнім зв,язком.

У метонімії предмети та явища зіставляються не за подібністю, а за реально існуючим між нимизв,язком. Метонімія, як засіб образного відтворення дійсності, дуже поширена в хідожніх творах.

Існує декілька різновидів метонімії:

1)Заміна найменування людей назвою місця, де вони перебувають; країни, де живуть.

Наприклад: У роки війниУкраїна протягнула руку допомоги поневоленим народам

2)Заміна найменування дійової особи назвою дії, яку вона виконує; назвою предмета, що її характеризує або виділяє з інших.

* синекдоха – один з поширених видів метонімії – образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ; на заміні частиною цілого, одним предметом сукупності їх.

59. Інтонаційно-синтаксичну своєрідність в художньому творі забезпечують фігури. Стилістичні фігури бувають різних видів.

Інверсія (лат. іnversio— перестановка). При інверсії порушується прямий порядок слів у реченні. Група підмета може стояти після групи присудка: "/ шумів весняним шумом широкий шлях, велично і легко здіймаючись над притихлим перед пробудженням безмежним привіллям" (М. Стельмах).

Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників. Наприклад:

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать.

(Леся Українка)

Еліпсис, еліпс (грец. еllеірsis — опущення, недостача) — це пропуск у реченні слова чи словосполучення, яке зрозуміле з конкретної ситуації або контексту. Еліпсис надає мові лаконічності і емоційного наснаження:

Там повіє буйнесенький,

Як брат заговорить.

(Т. Шевченко)

Недомовлені, обірвані речення називають обривом. Обриви передають хвилювання того, хто говорить:

Іди... міряють... Андрій видивився на неї.

Вона не могла говорити, притисла рукою серце і важко дихала...

Незакінченість, уривання речення, щоб передати схвильованість мови, називається апосіопеза (грец. aposiopesis — умовчання). Апосіопеза виконує такі функції:

1. Передає хвилювання персонажа.

2. Апосіопеза розкриває розумову недолугість персонажа. Героїня новели М. Коцюбинського "Коні не винні" починає свої репліки і не висловлює жодної думки: "Я думаю що...", "Я забула певно що...", "Щодо мене, то я...".

3. Апосіопеза свідчить про розгубленість дійової особи, яка намагається приховати причини відповідної поведінки. Гсррй комедії Івана Карпен-ка-Карого "Мартин Боруля" Степан говорить: "Ти знаєш: не через те, щоб той, що..., а від того, що... той, якось часу не було, короткий отпуск".

4. Іноді герої не договорюють те, що загальновідоме усім: "Народ зголоднів, а ніхто не подбає..., один розкошує, а другий..." ("Fata morgana" М. Коцюбинського).

5. Часто апосіопеза розрахована на те, щоб читач продовжив думку: "За кілька годин я уже їхав, той невідомий, що..." ("Невідомий" М. Коцюбинського).

Анаколуф (грец. anakoluthos — непослідовний) — це порушення граматичної узгодженості між словами, членами речення. Хрестоматійним прикладом анаколуфа є чсхівська фраза: "Подъезжая к смей станции и глядя на природу в окно, у меня слетела ишяпа". Анаколуф створює комічний ефект. Герой з однойменної комедії М. Куліша "Мина Мазайло" говорить: "Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!"

За допомогою анаколуфа можна передати хвилювання персонажа, він використовується для посилення експресії поетичної мови.

61. Літерату́рний жанр (фр. genre — рід, вид) — тип літературного твору, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу, класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури.

• Категорією вищого порядку при тричленному поділі літератури є літературний рід (загальне) — епос, лірика, драма;

• категорією середнього порядку — літературний вид (особливе) — роман, повість, новела в епосі;

• категорією нижчого порядку (окреме) — різновид (жанр).

Наука, що вивчає літературні жанри називається генологією.

серед епічних творів : серед ліричних: серед драматичних:

• епопея,

• казка,

• байка,

• легенда,

• оповідання,

• повість,

• роман,

• новела,

• новелета,

• художні мемуари

• та інші • ліричний вірш,

• пісня,

• елегія,

• епіграма,

• епітафія

• та інші • трагедія,

• комедія,

• драма,

• водевіль,

• фарс

• та інші

У процесі історичного розвитку майже кожен жанровий вид варіював у різновиди, або жанри.

Так, жанровими різновидами роману сьогодні є роман:

• біографічний,

• автобіографічний,

• детективний,

• духовний,

• історичний,

• готичний,

• бульварний,

• крутійський,

• пригодницький,

• психологічний,

• науково-фантастичний,

• соціально-побутовий,

• тенденційний,

• роман-епопея,

• роман-щоденник,

• роман-притча

• та ін.

Роди і види

Літерату́ра за рода́ми (літературні роди) поділяється на три групи — епос (епіка), лірика, драма.

ЕПОС (від гр. epos - слово, мова, розповідь) - один із трьох основних родів літератури, поряд із лірикою та драмою. Епос передбачає зображення зовнішніх щодо автора явищ життя. Автор виступає в ролі стороннього спостерігача, що дозволяє йому широко змальовувати дійсність у часі й просторі, глибоко розкривати внутрішній світ персонажів. Основні епічні жанри сучасної літератури - оповідання, повість, роман, новела, нарис. До епосу належать також фольклорні жанри - казка, легенда, билина, історична пісня тощо.

ЛІРИКА (від гр. Іуга - струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого у стародавній Греції виконувалися пісні та вірші) - один з трьох родів літератури (поряд з епосом і драмою), у в якому зовнішній світ відображається через почуття, переживання та думки автора. Відзначається лаконізмом і смисловою ємністю у розкритті життєвих явищ. За змістом лірику прийнято поділяти на громадянську, філософську, інтимну (любовну), пейзажну та ін. Основні ліричні жанри - вірш, пісня, послання, елегія, сатира.

Дра́ма (грец. drama — дія) — один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Дра́ма (др.-греч. δρᾶμα — деяние, действие) — один из трёх родов литературы, наряду с эпосом и лирикой[1][2], принадлежит одновременно двум видам искусства:литературе и театру[1][3]. Предназначенная для игры на сцене, драма от эпоса и лирики формально отличается тем, что текст в ней представлен в виде реплик персонажей и авторских ремарок и, как правило, разбит на действия и явления[2]. К драме так или иначе относится любое литературное произведение, построенное в диалогической форме, в том числе комедия, трагедия, драма (как жанр), фарс, водевиль и т. д.

62. Епос (з грецької – слово, розповідь) – рід літератури, що прагне зобразити дійсність в її об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, наче поза втручанням автора. Епічні твори – розповідні. Зображення в епосі ведеться від реального чи умовного наратора (оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи – у теперішньому, зрідка – у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач).

63. Термін „образ" у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційноестетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком.

Поява художніх образів ґрунтується на уяві – „основній силі людської природи", за характеристикою Гастона Башляра. Французький психолог наголошував, що уява є не лише здатністю утворювати, а й змінювати образи.

Літературно-художній образ—

1) естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та інших явищ. Міметичне розуміння категорії Л.-х. о. (коли уявний світвизнається за більш чи менш докладне відтворення дійсності у художній формі) розробив ще Аристотель: "Мистецтво є наслідуванням і художнім відтворенням не лише того, що є, і того, що було, але в однаковій мірі й того, що може бути з вірогідністю або ж з необхідністю" ("Поетика"). У сучасному літературознавстві знаходимо широкий діапазон міметичного трактування Л.-х. о.: від розуміння Л.-х. о. як відбиття чи навіть віддзеркалення емпіричного світу до художньої трансформації лише якоїсь сторони, окремої реалії чи фрагмента дійсності, що існує поза літературним твором. Перша актуальна для реалізму, натуралізму, друга — для модернізму і особливо — для постмодернізму.

64.Символ і Алегорія

АЛЕГОРІЯ (від гр. allos — інше і agoreuo — говорю) — іносказання, троп, у якому ідеї, думки, абстрактні поняття че¬рез уподібнення передаються в конкретних образах. Алегорія — це розгорнута метафо¬ра. Алегорична мова характерна для байок, казок про тварин, притч, загадок тощо. Час¬то використовується письменниками в умо¬вах політичної цензури для утвердження певних ідей, викриття негативних суспіль¬них явищ.

СИМВОЛ (від гр. symbolon — умовний знак) — у філософському розумінні — пред¬метний чи мовний знак, широке узагальнен¬ня сутності речей і явищ як результат пізна¬вальної діяльності людини. Символ є таким же давнім, як і людська свідомість, оскільки символізація, в основі якої лежить уподіб¬нення, правила за основний засіб пізнання світу. Міфологічні образи богів і героїв були символами людей та їхніх стосунків. Дав¬ньогрецький філософ Платон вважав, що в космосі вічно живуть ідеї — символи ре¬чей матеріального світу. Символізація вип¬ливає із самої природи літератури як форми художнього пізнання істини. Ф. Шеллінг стверджував, що поетична творчість є «од¬вічна символізація». Будь-який образ є сим¬волом більшої чи меншої міри узагальнен¬ня, і, навпаки, всякий символ в літературі є образом. Конкретний образ і глибинний сенс його виступають в структурі символу як два полюси. Переходячи в символ, об¬раз втрачає конкретність, але залишається його глибинний зміст. Такими є «вічні обра¬зи» Прометея, Дон Кіхота, Гамлета, Фаус¬та. Ознаки символу — загальнозначущість смислу, невизначеність, багатозначність. Проблема символу — одна із надзвичайно важливих у філософії та естетиці. У сучас¬них міфофілосовських теоріях (Е. Кассірер, К. Юнг та ін.) простежується тенденція ототожнення символу й міфу. В літерату¬рознавстві символ розглядається як один із тропів — уподібнення, яке набуло постій¬ного значення: червона калина — дівчина,' сокіл — парубок, чайка — вдова. Але об-рази-символи можуть нести в собі і більш конкретне узагальнення: Каменярі, Вічний революціонер, Наймити у І. Франка, ма¬рево (Fáta morgana) у Μ. Коцюбинського, рушник у А. Малишка та ін.