4.Антична колонізація Пн. Причорномор’я.

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Якщо в XI—IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Причини : 1) демографічна — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати; 2) аграрна — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій; 3) торговельна — колонізація — це побічний продукт торгової експансії; 4) сировинна — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо; 5) воєнна — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів. 6) соціальна — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати; 7) етнічна — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У д. пол. VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста. Основними осередками античної цивілізації в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів,Пд-Зх Крим, Керченський і Таманський п-ови. Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. Повноправні громадяни полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Пн. Причорномор'ї поділяють на 2 періоди.

I. Грецький період (д. пол. VII — середина І ст. до н. е.) Характерними рисами цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст); започаткування карбування монет.

II. Римський період (сер. І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 pp. до н. е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Пн. Причорномор'я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської Імперії.

Hаслідки: у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України; виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я; різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.

5. Стародавні слов’яни. Перші згадки, прабатьківщина та формування державності східних слов’ян. Слов'яни — велика група споріднених за мовою та культурою індоєвропейських народів, що живуть у Сх. і Центр. Європі та утворюють три гілки: східнослов'янську (українці, білоруси, росіяни), західнослов'янську (поляки, чехи, словаки, лужичани), південнослов'янську (серби, болгари, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці). Слов'яни розмовляють слов'янськими мовами.

Ентогенез достовірно не встановлений. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор, таким чином було започатковано дунайську теорію походження слов'ян. У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія. Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. Було створено вісло-дністровську та дніпро-одерська теорії.

Перші згадки в писемних джерелах про ранньослов'янські племена зустрічаються в творах римських вчених І—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім слов'яни вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йор дана «Про походження та діяння гетів», або «Гетика» (551) і Прокопія Кесарійського Історія війн (550—554). «Гетика» містить важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що в VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і склавини (Подунав' я). Поява на півдні Європи антів і склавинів зафіксована також іншими істориками цієї доби, хоча більшість із них вказує на збереження певної мовної та етнічної єдності цих груп. Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну арену на початку І тис. н. е. Це був динамічний і драматичний час Великого переселення народів (II—VII ст.). Першопоштовхом цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор' я. Готські племена, що осіли в пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи.

ПРАБАТЬКІВЩИНА СЛОВ’ЯН (П.С.) (за мовними даними) — територія, яку займали давні слов’яни в часи до їх розселення по історично засвідчених місцях проживання. Питання вирішується на основі лінгвістичних даних, а також відомостей з археології, історії, антропології, етнографії та ін. З часом П.С. не залишалася незмінною, вона переміщувалася й розширювалася, її найдавніша територія знаходилася там, де ранні праслов’яни (не пізніше серед. І тисячоліття до н. е.) виділялися з-поміж сусідніх з ними предків ін. індоєвропейських народів — прабалтів, прагерманців та ін. Це могло мати місце в пд.-сх. частині Центр. Європи, можливо, в серед. Подунав’ї або в пн. Прикарпатті. На наступному етапі відбулося, очевидно, значне переміщення П.С. у пн. напрямі приблизно до верхів'я р. Прип'яті. Звідси почалося поширення праслов'ян на сх. до Дніпра. В VI ст. звідси почалося масове розселення слов'ян через Наддністрянщину і Карпати на Балкани. У XI ст. слов'яни займали вже значну територію в Сх. і Центр. Європі від Адріатичного й Егейського морів до Балтійського м. і Ладозького оз. та від правобережжя Ельби (Лаби) до лівобережжя Дніпра.

Формування державності. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII— IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їхні федерації. Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею з центром у Києві і яке стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності східних слов'ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку: 1) еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає. На передній план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова); 2) зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності; 3) прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

6.Велике переселення народів (IV – VII ст.)

Велике переселення народів — рух племен і народів у 4-6 ст. н. е. в різних напрямках Європи , що розпочався з вторгнення племен гунів  у північну частину Римської імперії в 375 році н. е. Починаючи з нижнього Дунаю  і території сьогоднішньої  Зх. України, цей процес привласнення землі захопив також інші, більшою частиною германські і поширився у напрямку Західної і Південної Європи. Наслідком цього процесу вважається загибель Римської імперії.

В широкому сенсі — Велике переселення народів розпочалось з кінця 3-го тисячоліття до Різдва Хр., з причини зростання населення, нестачі вільної землі, зміни клімату, тощо. Наслідком Великого переселення племен стало й виникнення на теренах Європи нових народів і нових держав.

Безпосереднім поштовхом до Великого переселення народів стало масове переміщення гунів у серед. У IV-му столітті римляни розселяють германців як федератів (союзників) на своїх кордонах, вони одержують щорічне утримання і беруть на себе захист кордонів. У V-му столітті виникають германські народні поселення на римському терені. Східні германці стають рушіями переселення народів котре за часом обмежене роками: 375 рік (вторгнення гунів до остготів) і 568 роком (захоплення земель лангобардами в Італії). Велике переселення народів почалось поступовим пересуванням готів (що належали до східних германських племен) з Прибалтики в Українське Причорномор'я. Готські племена осіли в пониззі Дніпра (остготи) та між Дністром і Дунаєм (вестготи). В 375 р. гуни розгромили остготів, почали витісняти вестготів. Прагнучи врятуватися від гунів, племена вестготів домовилися з імператором Риму про поселення на Балканському п-ові на правах федератів. У 376 р. кількасот тисяч вестготів перейшли кордон і оселилися на території Римської імперії на південь від Дунаю. У 378 р. вони повстали проти Риму і разом із аланами та гунами розбили римське військо. На поч. V ст. вестготи проникли на територію Італії, а в серпні 410 р. захопили й спустошили Рим, у 418 р. перейшли до Південно-Західної Галлії (Аквітанії), де в 419 р. Створили перше на території Римської імперії германське королівство (Тулузьке) зі столицею в м. Толозі (нині Тулуза, Франція). Згодом вестготи захопили північно-східну частину Піренейського п-ова. Його північно-західну частину на поч. V ст. захопили германські племена свевів, утворивши Свевське королівство. Гуни, які утворили величезну державу на чолі з Аттілою, намагалися захопити Галлію та Італію. Проте після поразки на Каталаунських полях (451) та смерті Аттіли їхня держава розпалась.

Вандали,які проживали в басейні річки Одер, також оселилися на Піренеях, але в 429 р. переправилися в Північну Африку, де в 439 р. заснували германське королівство зі столицею в м. Карфагені. Побудувавши піратський флот, вони грабували міста середземноморського узбережжя. У 455 році Рим зайняли і зруйнували вандали. У 476 вождь племені скирів, Одоакр, скинув останнього імператора Ромула Августа — і Римська імперія перестала існувати.

У VI-VIIстолітті почався завершальний етап великого переселення народів. У цей період племена антів, гепідів, болгар, хорватів, сербів, аварів та ін. вступили на територію Східної Римської імперії (Візантії).З 527 року анти, склавіни разом з гунами здійснювали часті походи на Константинополь. У 577 слов'яни зайняли землі на території Фракії і Македонії, а на початку VII століття Далмацію та Істрію. З кінцем VII століття слов'яни займали майже весь Балканський півострів і деякі області Малої Азії. Велике переселення народів стало однією з причин падіння рабовласницької Західної Римської імперії.

Велике переселення народів призвело до падіння Римської імперії, занепаду римської культури. Натомість воно сприяло соціальному розвитку самих мігрантів, зумовило створення в їхньому середовищі великих етнічних спільнот. У Західній Європі з'явилися германські держави, чим було закладено основи сучасної політичної та етнічної карти Європи.