2.4.2. Комунікативний метод навчання

Комунікативний метод навчання, заснований на принципах спілкування, може бути достатньо ефективним в КМСОНП, особливо при вивченні гуманітарних дисциплін.

Суть комунікативного навчання полягає в тому, що процес навчання формується як модель процесу спілкування. В цьому випадку комунікативність розглядається не як методичний принцип, хай навіть і провідний, а як методологічний, який визначає, з однієї сторони, методичні принципи навчання, а з другої — вибір загальнонаукових методів пізнання, вигідних для побудови процесу навчання. Комунікативний метод розглядається як засіб навчання говорінню.

Говоріння — дуже багатоаспектне і складне явище. По-перше, воно виконує в житті людини функцію засобу спілкування. По-друге, говоріння — один з видів діяльності людини. При цьому важливо пам’ятати, що в результаті діяльності говоріння виникає його продукт — висловлювання.

Спілкування може здійснюватися як в усній, так, і в письмовій формі. В першому випадку людина повинна володіти двома засобами спілкування — говорінням і аудіюванням як видами мовної діяльності. В другому випадку необхідне володіння письмом і читанням. Таким чином, говоріння як вид мовної діяльності є лише одним із засобів спілкування. Це діяльність однієї людини, хоча вона і включена в спілкування і немислима без нього, тому що спілкування — це завжди взаємодія з іншими людьми.

Сказане визначає важливе вихідне положення: необхідно навчати говорінню і спілкуванню не тільки в середній школі під час вивчення державної або іноземної мови, а і при вивченні всіх дисциплін гуманітарного і технічного напрямку і у вищій школі.

Співставлення моделі спілкування з тим, що має місце на заняттях, неминуче приводить до висновку: традиційне навчання не має тих рис, які притаманні спілкуванню:

1. Відсутні будь-які взаємовідносини між викладачами і студентами, окрім офіційних „навчальних” відносин, їх спілкування переважно рольове, це спілкування вчителя і учня, а не індивідуальностей. Вони бачать один в одному лише офіційний статус і тому як мовні партнери нецікаві один одному.

2. Мотиву спілкування не виникає, бо не виникає потреби в спілкуванні. Потреба навчального спілкування, яка виникає у деяких студентів, за характером інша і неспроможна забезпечити комунікативної мотивації.

3. Оскільки немає взаємовідносин між викладачем і студентами як між особистостями, то немає і мети спілкування. Тому залишається лише регуляція рольових відносин „викладач – студент”, що має місце, і приводить лише до „з’ясування відносин” на ґрунті навчання та дисципліни і небажаного психологічного клімату в академічних групах.

4. Змістом спілкування залишається тільки навчальна діяльність в режимах „викладач – студент”, „студент – студент”.

Виділяють два види засобів спілкування: вербальні і невербальні. До вербальних відносять:

1. продуктивні види діяльності: говоріння і письмо;

2. рецептивні види діяльності: аудіювання і читання.

До невербальних засобів відносять:

1. паралінгвістичні (інтонація, паузація, дихання, дикція, темп, ритміка, тональність, мелодика);

2. екстралінгвістичні (сміх, плач і т.і.);

3. кінесічні (міміка, жести, контакт очей);

4. проксемічні (пози, дистанція, рухи тіла).

Що привносять невербальні засоби в спілкування?

Вони: 1) акцентують ту чи іншу частину вербального повідомлення; 2) заповнюють або пояснюють паузи; вказують на наміри продовжити свою розповідь, на пошук потрібного слова; 3) замінюють окреме слово або фразу; 4) з запізненням дублюють зміст вербального повідомлення.

Навіщо все це потрібно педагогу? Володіючи невербальними засобами спілкування, викладач під час занять може:

• створювати позитивний тонус спілкування, встановлювати і зберігати контакт;

• використовувати їх з метою регуляції і оцінки студентів і тим самим економити час;

• впливати на мовну активність студентів;

• сприяти запам’ятовуванню мовного матеріалу.

Викладач, складаючи план проведення заняття, повинен спланувати і свою невербальну поведінку, яка має великий психологічний вплив на студентську аудиторію.

Говоріння вид мовної діяльності, тому воно має специфічні ознаки: мотивованість, активність, цілеспрямованість, зв’язок з діяльністю, зв’язок з особистістю, ситуативність, евристичність, темп.

Мотивованість. Говоріння завжди мотивоване. Людина, як правило, говорить тому, що у неї є для цього внутрішня причина, мотив. Мотив може бути усвідомленим і неусвідомленим, але він завжди пов’язаний із спілкуванням. В основі мотивації лежить потреба. В основі комунікативної мотивації лежить потреба двох видів:

1. потреба в спілкуванні як такому;

2. потреба в здійсненні конкретного мовного вчинку.

Обидва ці види взаємопов’язані. Перший вид називається загальною комунікативною мотивацією, часто її рівень не залежить від організації навчального процесу (є люди, які полюбляють розмовляти, а є мовчуни) але він є фоном для другого виду мотивації. Другий вид — це ситуативна мотивація, рівень якої визначається тим, як ми навчаємо, як створюємо при передачі знань з конкретних дисциплін мовні ситуації, який використовуємо матеріал, методичні прийоми і т.ін.

Відсутність у відносинах студентів і викладача статусу мовних партнерів базується на відсутності комунікативної мотивації.

Активність. Говоріння — завжди процес активний. В ньому відтворюється відношення тих, хто розмовляє, до оточуючого середовища. Ці відносини мають місце не тільки тоді, коли людина говорить, але і коли вона слухає співбесідника (внутрішня активність).

Активність забезпечує ініціативну мовну поведінку, що так важливо для досягнення мети спілкування. Якщо в процесі навчання студентів і викладача об’єднує лише те, що вони учасники процесу навчання, а не спілкування, то не може бути і мови про значення для нього реплік, жестів, міміки, не буде ні мовної активності, ні ініціативності.

Цілеспрямованість. Говоріння завжди цілеспрямовано, бо переслідує яку-небудь мету: переконати співбесідника, підтримати його думку чи висміяти його і т.ін. Ця мета має назву комунікативної задачі. За кожною з таких задач, які виникають в окремих мовних ситуаціях, стоїть загальна мета говоріння як діяльності. Ця мета полягає в тому, що одна людина хоче вплинути на інших, але не тільки для того, щоб передати їм якусь інформацію, а щоб подіяти на них.

Цілеспрямованість і полягає в прагматичності і здійснюється завдяки його стратегії і тактиці. Під стратегією ми розуміємо реалізацію загальної мети, ту лінію, яку проводить викладач, а під тактикою — реалізацію підпорядкованих задач.

Щоб мати можливість впливати на студентів в процесі передачі інформації, викладач зобов’язаний уміти добре володіти мовою спілкування, уміти відповідно до ситуації варіювати тактику в ім’я збереження стратегії, яка тільки і приводить до виконання комунікативної задачі.

Зв’язок з діяльністю. Говоріння, як один з видів мовної діяльності, несамостійне. Говоріння обслуговує іншу діяльність людини. Але говоріння не тільки має службову роль, воно багато в чому залежить від загальної діяльності людини.

Зв’язок з особистістю. Говоріння нерозривно пов’язане з особистістю і зв’язок цей очевидний. Психологи виділяють багато факторів, які характеризують особистість: моральні якості, ідеали, здібності, інтелектуальні, вольові і емоційні якості, темперамент, досвід, уміння і навички. Всі ці компоненти проявляються в діяльності.

Спілкування — одна з форм суспільної поведінки. І якщо говоріння обслуговує всі ці види діяльності і є засобом спілкування, то компоненти особистості не можуть не проявлятися в ньому. Без цих компонентів говоріння як методичний прийом існувати не може.

Особистість завжди індивідуальна, характеризується неповторним сполученням її якостей, які проявляються в характері, здібностях, інтелекті, що знаходять відбиток в мові. Прояв особистості в мові завжди індивідуальний, як і вона сама.

Ситуативність. Ситуативність говоріння як діяльності проявляється у співвідношенні мовних одиниць з основними компонентами процесу спілкування. Так, на подальший хід розвитку спілкування може подіяти будь-яка виголошена співрозмовником мовна одиниця, якщо вона має відношення до діяльності іншого співрозмовника. Переломлюючись через особистість, ця мовна одиниця може змінювати комунікативну задачу і впливати на мотивацію. Такі її потенціальні можливості.

Евристичність. В будь-якій діяльності мають місце повторення дій і людина в цьому випадку спирається на відомі йому алгоритми таких дій. Але діяльність (в тому числі і мовна) не може бути повністю алгоритмізована, завчена, тому що в такому випадку потрібно погодитись з тим, що людина завжди розмовляє готовими фразами. В дійсності всякий раз в залежності від ситуації спілкування народжуються такі мовні вирази, які адекватні комунікативній задачі, вирішують її. Наперед цього виразу передбачити неможливо. Така мовна дія і є евристичним говорінням.

Ситуація спілкування постійно змінюється, їх варіанти багаточисельні. Той, хто говорить, повинен бути готовим до діяльності в таких умовах, іншими словами в умовах евристичної діяльності. А розвинута ця здатність може бути тоді, коли в процесі навчання говорінням будуть виконуватись всі найважливіші сторони самого говоріння в плані його евристичності: а) евристичність мовних задач; б) евристичність предмета спілкування; в) евристичність змісту освіти; г) евристичність мовних засобів.

Евристичність не виключає того, що в говорінні використовуються стереотипизовані дії, однак провідними є не вони. Тому в методичному плані можна вважати, що евристичність — це антизаучування.

Самостійність. Ця якість говоріння як діяльності проявляється в тому, що воно, як правило, протікає: а) без запозичення думок з попередньо прочитаних або вислуханих джерел; б) без опори на повні або часткові записи того, що використовується в мові; в) без опори на ілюстративні зображення об’єктів розмови. Викладач повинен бути психологічно готовим до самостійності, а це не приходить саме собою, виховання психологічної самостійності входить в задачі процесу навчання.

Темп. Говоріння завжди характеризується визначеним темпом, який повинен бути не вищим і не нижчим допустимих в спілкуванні норм.

Темп говоріння забезпечується рівнем роботи багатьох психофізіологічних мовних механізмів. До них відносять механізм виклику слів, механізм конструювання, пов’язаний з механізмом фразового випередження. Щоб досягнути бажаного темпу говоріння, потрібно спеціально розвивати ці механізми.

Всі якості говоріння як діяльності забезпечують умови для створення мовного продукту, який має такі ознаки: структурність, логічність, інформативність, виразність, продуктивність.

Структурність. Ця якість проявляється в тому, що мовні одиниці володіють своєю структурою, яка притаманна будь-якому їх рівню: словоформам, словосполукам, фразам, цілому тексту.

Логічність. Під логічністю говоріння розуміють таку її якість, яка забезпечується визначеною послідовністю викладу. Це переказ думок, фактів, пов’язаних як внутрішньо, за рахунок смислового зв’язку між ними, так і зовнішньо, за допомогою спеціальних засобів мови і потребує відповідного навчання.

Інформативність. Говоріння може бути засобом спілкування тільки в тому випадку, коли несе в собі якусь інформацію. Якщо б цього не було, ми б не мали в спілкуванні мовних партнерів: їм було б не цікаво, оскільки вони не чули б від нас нічого нового. Нове і інтерпретується як інформація. А це свідчить про те, що одне і те ж повідомлення може бути інформативним для одного учасника спілкування і не інформативним для іншого. В зв’язку з цим виникає проблема, пов’язана з тим, що сучасний зміст навчання, помилки в формуванні академічних груп студентами з різним рівнем підготовки, відсутність системи в педагогічній підготовці молодих викладачів, особливо спеціальних кафедр, не сприяють створенню інформативності говоріння і виникає проблема мовного партнерства.

Виразність. Ця якість продукту говоріння проявляється в п’яти параметрах: а) інтонаційне оформлення; б) логічний наголос; в) паралінгвістичні засоби; г) праксемічні засоби; д) емоційне забарвлення.

Інтонація і логічний наголос важливий засіб стимуляції інтересу до самого процесу навчання. Вони ясно вказують студенту на роль цих компонентів в комунікативних намірах викладача.

Паралінгвістичні засоби (жести, міміка) допомагають зробити говоріння більш адекватним засобом спілкування. З нашої точки зору в комунікативному методі театралізація як вид роботи, мовні ігри повинні знайти більш широке розповсюдження.

Продуктивність. Говоріння завжди продуктивне тому, що в процесі його створюється новий продукт, який не мав місця в попередньому мовному досвіді студента. Продуктивність базується головним чином на трьох психофізіологічних механізмах: репродукції, комбінуванні і трансформації.

Механізм репродукції працює на основі пам’яті. В процесі говоріння людина репродукує більшість словоформ, словосполук, деякі фрази. Наявність готових мовних блоків помічена давно. За даними Е.П.Шубіна, коефіцієнт шаблонності російської і української мов складає 25%. Але ведучими виступають механізми комбінування і трансформації. Одиницями комбінування служать репродукуємі мовні блоки. Комбінування може здійснюватись в межах словосполук, фраз. Вони розвиваються лише при постійному використанні нових ситуацій в навчанні.

Тісно пов’язаний з ним і механізм трансформації. В результаті його використання, той, хто говорить може видозмінювати фразу або її частину, яка вже проговорена або тільки з’явилася в його свідомості, але відкинуту на основі оцінки її неадекватності будь-якого з факторів стану слухача, тактичними планами і т.ін.

Механізми комбінування і трансформації роблять говоріння продуктивним, мовотворчим. Репродукція тут грає підпорядковану роль, тому ця ж роль повинна відводитись їй і в навчанні: провідним повинен бути мовотворчий процес.

Таким чином, комунікативний метод навчання як засіб спілкування і вид мовної діяльності включає в себе п’ять принципів:

1. мовотворчої діяльності;

2. індивідуалізації при провідній ролі особистості;

3. функціональності;

4. ситуативності;

5. інноваційності.

Комунікативність, як категорія методики, може бути базою для створення нових методів навчання та інших видів мовної діяльності, що особливо в КМСОНП, оскільки випускник українського ВНЗ повинен вільно володіти однією-двома європейськими мовами.