32. Політичне лідерство як інститут влади.

Політичне лідерство(від англ.. leader – керівник) – процес взаємодії між людьми. В ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на суспільство(чи певну його частину), котра добровільно віддає їм частину своїх політико-владних повноважень і прав.

М. Херман поділяє лідерів на:

1.«комівояжер»-сенс своєї діяльності вбачає у вираженні та задоволенні інтересів своїх послідовників.

2.«пожежник»-його діяльність – ланцюг реакцій на початкові умови ситуації.

3.«маріонетка»-ним керують його прибічники.

33. Функції політичного лідерства.

1. Інтеграція суспільства, об'єднання народних мас.

2. Знаходження та прийняття оптимальних політичних рішень.

3. Соціальний арбітраж і патронаж, захист мас від беззаконня, самоуправства, бюрократії, підтримка порядку у суспільстві.

4. Комунікація влади і мас, запобігання відчуженню громадян від політичного керівництва.

5. Ініціювання оновлення, генерування оптимізму і соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей.

6. Легітимація політичного ладу.

34. Поняття «групи інтересів» та «групи впливу» («групи тиску»).

Групи інтересів(велосипедисти бажають велосипедні доріжки по всьому місту)-добровільні об'єднання для вираження і відстоювання своїх інтересів. Цілі: впливи на уряд та інші політичні органи, формально не належачи при цьому до органів політичної влади.Способи діяльності: 1. Політичні переконання 2.Інформування тих, хто управляє і тих, ким управляють 3. Організація дій по підтримці своїх інтересів.Функції:1.Перетворення побажань у вимоги(артикуляція) 2.агрегація-узгодження інтересів і їх ієрархія. 3.Інформування. 4.Формування політичних еліт.

Групи тиску(тиснуть на владу)-підтримка або перешкоджання прийняттю того чи іншого політичного рішення. Відкрито на владу не зазіхають.Хар. риси: 1.Наявність певної організованості.2.налагоджений контакт з представниками владних структур.(+гроші, програма,прагнення до влади=партія).

35. Сутність і особливості комунікацій у політичній сфері. Політична комунікація є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що з'єднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність. Основні принципи: • пріоритетність якостей і цінностей культури (ієрархія); • рівні права усіх громадян на отримання інформації (демократія); • наближеність до культури нації, етносу, конфесії, класу тощо (ідентичність); • урахування морально-етичних норм (мораль). Основні функції п.к: • поширення ідейно-політичних цінностей, знань, політичної інформації; • формування політичної свідомості; • поширення норм політичної культури, здійснення політико-культурного обміну, розвиток політичної культури суб'єктів політики (індивідів, груп, політичних структур); • інтеграція та регулювання політичних відносин; • підготовка та сприяння громадськості до участі в політичній діяльності.

36. Поняття «громадська думка» - єдині за змістом судження, присвячені фактам соціального життя, колективної діяльності та діяльності окремих особистостей. Може формуватися стихійно або свідомо, набуваючи при цьому функції оцінки щодо предмета, відносно якого виникла. Стихійні судження пов'язані з усною інформацією різноманітного характеру та чутками. Громадська думка підтримує та відображує соціально-економічний устрій суспільства, пануючу ідеологію і грунтується на засадах масової інформації - це преса, телебачення, кіно, радіо, збори та інше. Певна громадська думка стосовно економічних питань, проблем міжнародної політики, а також діяльності, та життя групи або окремої особистості складається у більшості людей. Громадська думка може охоплювати як дуже велику кількість населення (увесь світ):так і невелике коло людей.

37. Масові політичні комунікації(інформаційно-пропагандистська діяльність) є діяльністю соціального суб'єкта з виробництва й розповсюдження соціально-політичної інформації, націленої на формування суспільної свідомості суб'єктів політики та спрямування їхньої діяльності. (+38е написати сюди ж)

38. Основні форми політичних комунікацій Узагалі політична та інша інформація може передаватися трьома основними способами комунікації: завдяки засобам масової інформації, через організації та неформальні контакти. У першому випадку йдеться про друковані (газети, журнали,книжки, плакати, листівки) або електронні (телебачення, радіо, комп'ютер тощо) засоби масової інформації. У другому випадку мають на увазі комунікативні можливості урядових організацій, політичних партій, суспільних організацій, рухів, груп тиску і т. ін. Останні використовуються як двосторонні ланцюги обміну політичною інформацією між правителями та підлеглими громадянами.Процес комунікації через неформальні контакти характеризується двома ступенями передавання інформації. Аудиторія сприймає інформацію не безпосередньо від джерела інформації, а від лідерів громадської думки. Отже, перша хвиля переважно впливає на лідерів громадської думки, а друга вже поширюється від них. Отже, останні є по суті ретрансляторами, (їм, до речі, довіряють більше, ніж мас-медіа, оскільки знають безпосередньо.)

39.Особливості вербального спілкування. Вербальне або мовленнєве спілкування— це засіб, пов'язаний з використанням мови, комунікативний акт. За допомогою мовлення передаються інформація, думки, почуття. Культура мовленнєвого спілкування охоплює дві складові: культуру говоріння та культуру слухання. "Говоріння" -механізми побудови висловлювань відповідно до індивідуальних особливостей людини, що говорить (особливості використаної лексики, і володіння граматикою, і багатство асоціацій, і продуктивність чи стереотипність мовлення, його динамічність, прояв за допомогою слів певного ставлення до співрозмовника. Учені визначають кілька порядків побудови повідомлень: кульмінаційний порядок (найсильніші аргументи наводяться наприкінці), антикульмінаційний порядок (зворотний, коли, навпаки, повідомлення починається з сильного аргументу) та розміщення сильних аргументів усередині повідомлення. Виявилося, що кульмінаційний і зворотний порядок дають кращі результати, аніж серединний (із невеликою перевагою першого над другим). Однак у такому разі важливо враховувати змістовний бік повідомлення та установки слухачів. Якщо вони не дуже зацікавлені предметом повідомлення, то найвагоміші аргументи треба викласти із самого початку. Це найкращий спосіб пробудити інтерес та увагу людей. Якщо вони дуже зацікавлені темою розмови, то найцікавіші аргументи варто подати наприкінці повідомлення, бо послаблення аргументації може дещо розчарувати слухачів. Важливими характеристиками вербального засобу спілкування, зокрема говоріння, є діалог та монолог. Монолог неначе передбачає реакції співрозмовника. Висловлювання тут більш розгорнуті, свідоміше добираються слова й вибудовуються речення, певну роль відіграють міміка та жести. Під час діалогу відбувається обмін думками, більше враховується чуже слово, позиції співрозмовників є рівноправними. Висловлювання вживаються більш згорнуті, а жестів менше.  ефективність використання вербального засобу спілкування залежить від таких факторів:

• ситуативних — певна ситуація може сприяти чи заважати вербальному впливу і сприйманню інформації;

• суб'єктивних: психологічний стан співрозмовників може збігатися чи ні; емоційне сприйняття співрозмовника накладається на висловлену ним інформацію; якісь наявні умови відволікають від сприймання інформації і заважають впливові; може мати місце неоднакова інформованість співрозмовників або різний їхній інтелектуальний рівень; результати спілкування можуть не збігатися з очікуваннями співрозмовників;

• недоліків мовлення та мови; поганої дикції; відсутності логіки у висловлюваннях; неточної передачі інформації.

40.Особлитвості невербального спілкування За допомогою жестів, міміки та поз можливо зрозуміти істину прагматику політичних промов. Невербальна комунікація – це система знаків, що використовується у процесі спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою виявлення. У невербальній комунікації використовуються будь-які символи, крім слів. Найчастіше невербальна передача відбувається одночасно з вербальною і може чи підсилювати чи змінювати зміст слів. Невербальні сигнали несуть більше інформації, ніж вербальні, і люди покладаються на невербальну інформацію, вважаючи за краще її більш правдивою. Більшість невербальних сигналів подається на підсвідомому рівні. Вирішальним фактором успішної діяльність в будь-якій сфері, зокрема в політичній, є комунікація. Комунікація включає в себе вербальні та невербальні засоби спілкування. Поряд зі словесним (вербальним) спілкуванням необхідно враховувати невербальну мову людей. Невербальна поведінка людини нерозривно пов'язана з її психічним станом і служить засобом його вираження. В процесі спілкування невербальна поведінка виступає об'єктом тлумачення не само по собі, а як показник прихованих для безпосереднього спостереження індивідуально-психологічних і соціально-психологічних характеристик політичного лідера. На основі невербальної поведінки розкривається його внутрішній світ, здійснюється формування психічного вмісту спілкування і спільної діяльності. Отже, процес спілкування є надзвичайно складним явищем, який включає не тільки власне вербальний елемент, а й не менш важливе невербальне спілкування, яке досить часто несе в собі більш значне змістовне навантаження та істотно впливає на весь процесс політ. дискусу.

41.Політична партія – спеціалізована, організаційно упорядкована група, яка об’єднує найбільш активних людей тих чи ін.. цілей, ідеології з метою завоювання вищої політичної влади. Риси: чітка внутрішня організація, наявність політ. програми, ідеологія. Типологія партій: 1) за участю у владі (управлінські, опозиційні, нейтральні), 2) за соціальною і демографічною базою (буржуазні, робочі, християнські, жіночі, молодіжні), 3) за ідеологією (ліберальні,консервативні, комуністичні,соціалістичня, націоналістичні) 4) за метою і методами їх досягнення (праві, ліві, центриські, правоцентриські, лівоцентриські, ультраправі, ультраліві).

43.Лобізм – специфічний інститут політичної системи, механізм впливу приватних і суспільних організацій ("груп тиску") на процес прийняття рішень органами державної влади з питань внутрішньої та зовнішньої політики. Ф-я посередника між людиною і державою. Форми лобізму: виступи на слуханнях в органах законодавчої влади, учать у підготовці законів і внесення їх для обговорення в законодав. органи, організація пропаганди і компаній тиску з місця, особисті візити впливових виборців до депутатів. Методи лобізму: мобілізація суспільної думки, використання виборчих компаній, коридорний лобізм.

42.Електора́т  —сукупність громадян, яким надано право брати участь у виборах певногооргану, політичної партії чи конкретної особи. Прихильники політичної партії, які голосують за висунутих нею кандидатів на виборах.

44.Політичний менеджмент — система управління політичними процесами; наука і мистецтво аналізу тенденцій політичного розвитку, передбачення його наслідків, вироблення ре-комендацій для політичного керівництва та забезпечення реа-лізації в політичній практиці.

45.Задачі політико-технологічного управління: укріплення авторитету держави або політ. лідера, створення привабливого образу держ. діяча або партії, розширення к-сті прибічників та послідовників, формування електоральних переваг, організація політичних союзів і блоків, вплив на опонентів, мобілізація мас для політ. підтримки.

46.Політичні технології – дії, які підвищують ефективність політ. групи, яка бере участь у боротьбі за держ. владу.

47.Стратегія виборчої кампанії – змістовна частина кампанії(що сказати). Включає в себе збір інформаціі про виборців округу та конкурентів, оцінку розтановки сил виб. кампанії, виділення груп виборців( ті що готові голосувати за кандидата, ті, що голосуватимуть за опонента, ті, що не визначитися з вибором), виділення основних проблем кампанії, визначення ключової ідеї та категорії виборців до яких буде звернена агітація, формування позитивного образу кандидата, компенсація негативного, визначення власних дій по відношенню до конкурента, формування агітаційних тем).

48.Тактика виборчої компанії – комунікативна частина(як донести інформ.) Включає в себе визначення тактичного малюнку кампанії (її основні напрямки, етапи, розділення ресурсів між напрямками), визначення та реалізація заходів кампанії, створення структури управ. Кампанії. Основні напрямки: рекламно-агітаційний( форм. іміджу кандидата, розробка фірмового стилю, осн. агіт. матеріалів, РR-кампанія, розповсюд. агіт. матеріалів, організація прес-служби, агіт. через інтернет) і польовий ( формування команди кандидата, збір підписів, телефон. агітація, розклейка листівок, зустрічі з виборцями)

49.Права людини - це її можливість діяти певним чином для того, щоб забезпечити своє нормальне існування, розвиток і задоволення власних потреб. Поняття про права людини включає два аспекти: природні права людини, неподільно пов'язані з її існуванням та розвитком; набуті права людини, що характеризують її соціально-політичний статус. Політичні права і свободи громадянина України пов'язані з взаємовідносинами особи і держави, особи і органів державної влади та місцевого самоврядування, особи і політичних партій та інших політичних інститутів держави і суспільства: право на об'єднання у політичні партії та політичні організації; право брати участь в управлінні державними справами, референдумах; право вільно обирати і бути обраними до органів державної влади; право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації;

50. Свобода слова - право людини вільно висловлювати свої думки. В даний час включає свободу вираження поглядів як в усній, так і в письмовій формі (свобода друку та засобів масової інформації); в меншій мірі відноситься до політичної і соціальної реклами (агітації). Це право передбачено у низці міжнародних та російських документів, серед яких Загальна декларація прав людини, Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод.

51. ПУБЛІЧНА ПОЛІТИКА – складова політичного суспільства і демократичної держави, вимагає узгодження державної політики з громадою.

52.ПОЛІТИЧНА ІДЕОЛОГІЯ (від грец. ідеа – поняття і loqos – вчення) – система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, філософських уявлень, поглядів та ідей на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, умонастрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб’єктів політики.

53.Лібералізм - політична та ідеоло-гічна течія. В основі ідей лібе-ралізму  — свобода людини, її діяльності, необхідність гаран-тування і захисту цієї свободи системою законів, перед якими всі рівні. Неолібералізм - варіант ідеології лібералізму, прагне обгрунтувати і здійснити державне регулювання економічного і соціального життя. За допомогою податків, соціальних програм, посібників і ін. заходів для соціа-льного забезпечення неоліберали намагаються згладити майнову нерівність, створити "державу загального благоденства".

54.Консервати́зм  — визначення ідейно-політичних, ідеологічних і культурних течій, що спираються на ідею традиції та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерватизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціальних систем і норм, «скептичне» сприйняття ідей рівності людей, неприйня-ття революцій та радика-льних реформ, обстоювання еволюційного органічного, максимально повільного розвитку. Ідеологічно консерватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму. Неоконсерватизм - сучасна політична течія, що пристосовує традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства і визначає урядову політику та політичний курс багатьох провідних країн світу наприкінці XX ст. («рейганоміка», «тетчеризм»).

55.Демократіянорма політичної організації суспільства, що характеризується участю народу в управлінні державою. Основними ознаками демократії є: 1) визнання народу джерелом влади, сувереном у державі. Саме народові належить установча, конституційна влада, він обирає своїх представників і може періодично змінювати їх, має право безпосередньо брати участь у розробці та прийнятті законів шляхом референдуму тощо; 2) рівноправність громадян; 3) підпорядкування меншості більшості у прийнятті рішень та їх виконанні; 4)виборність основних органів держави. Будь-які демократичні держави будуються на таких засадах.

Сучасні держави, в основу діяльності яких покладено цінності лібералізму та демократії, додають до них принципи прав людини, їх пріоритет щодо прав держави, обмеження влади більшості над меншістю, поваги прав меншості, верховенство закону і т. ін. Залежно від участі народу в управлінні державою, від того, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія поділяється на пряму (проведення виборів на підставі загального виборчого права) і представницьку (вибір громадянами в органи влади своїх представників, які виражатимуть їхні інтереси, видаватимуть закони тощо). Залежно від характеру рівності, яку забезпечує демократія, вона поділяється на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність прав, і соціальну, засновану на рівності фактичних можливостей, участі громадян в управлінні державою. Демократія пов'язана з активністю різних суспільних сил, добровільно об'єднаних у товариства, організації, клуби і т. ін. Ці об'єднання формують суспільне середовище і становлять елемент громадянського суспільства, в

якому професійні, соціальні, духовні потреби громадян задовольняються не зал. від держави.

56.Комуністи́чна ідеоло́гія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої робітничого класу та комуністичних інтелігенції, суспільства, партії. Головною ідеєю комуністичної ідеології є ідея соціальної рівності, тобто рівності людей за їх становищем усуспільстві.

Вихідні позиції комуністичної ідеології такі:1) лад суспільної організації, в якому суспільство або держава є власником усього майна і в якому держава планує і контролює економіку під структурою однопартійного політичного уряду. 2) концепція майбутнього безкласового суспільства, бездержавної суспільної організації, що ґрунтується на спільному володінні засобами виробництва й може розглядатися як відгалуження соціалізму. Він виходить з принципу: «кожному — за потребами, від кожного — за здібностями».

Соціалізм(від латів. Socialis - суспільний) – вчення про перетворення суспільства, що базується на приватній власності і експлуатації, в суспільство в якому панує соціальна рівність і справедливість, шляхом ліквідації приватної власності (як основи експлуатації і соціальної нерівності) і встановлення колективної (суспільною) – соціалістичної власності.

57.Націоналі́зм — ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як вищої форми суспільної єдності і її первинності в державотворчому процесі. Відрізняється різноманіттям течій, деякі з них суперечать одне одній. Як політичний рух, націоналізм прагне до відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою.

У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичної захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей. Він спирається на національне почуття, яке спорідненепатріотизму. Ця ідеологія прагне до об'єднання різних верств суспільства, незважаючи на протилежні класові інтереси. Вона виявилася здатною забезпечити мобілізацію населення заради спільних політичних цілей в період переходу до капіталістичної економіки. Поряд із „відкритим”, „громадянським” націоналізмом існує й інший його різновид. Це – т.зв. „закритий”, „етнічний” націоналізм, побудований на етнічних ознаках та недвозначному культурному розподілу націй та національностей. В рамках такого націоналізму „нацією” вважається спільнота, об’єднана не політичними правами чи громадянськими обов’язками, але спільністю етнічних ознак, що проявляються фізіологічно, культурно, ментально. Радикальні різновиди такого націоналізму – расизм, нацизм, шовінізм – використовують тезу про виключність, обраність окремих рас, націй чи етнічних груп.

58.Фашизм — форма правління та радикальна авторитарна імперіалістична націоналістична ідеологія, характерними ознаками якої є сильний культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм та ідея постійної війни і панування. Фашизм як політичний рух має низку рис, які визначали його специфіку.Перша — це націоналізм, що переходив у шовінізм і расизм. Для фашистів інтереси нації були вищими від індивідуальних, групових, класових. Останні безумовно приносили в жертву першим. Фашизм неначе увібрав у себе всю хвилю шовінізму й націоналізму часів Першої світової війни. До того ж найбільший розмах цього ру­ху в Німеччині та Італії пояснювався образою національних почуттів народів цих країн, які завершили своє об’єднання піз­ні­ше від інших і вийшли з Першої світової війни не тільки ослабленими, а й приниженими: Ні­меччина — умовами Версальського миру, Італія — тим, що її ін­тересами знехтували на Паризь­кій мирній конференції.

Потворною рисою фашистів була схильність до насильства, яке вони стверджували, робили з нього культ. На насильстві вони прагнули побудувати новий світовий порядок. Розуміння насильства як необхідного атрибуту політичної боротьби спо­ріднювало фашизм з ортодоксальними соціалістами і комуністами.

Фашизм виступав і з антикапіталіcтичними гаслами. На відміну від соціалістів і комуністів, у вільній конкуренції та індивідуалізмі вбачалася загроза для національної єдності.

59.Правова́ держа́ва — форма організації державної влади, за якої верховенство в усіх сферах життя належить правовому закону. У правовій державі всі — і державні органи, і громадяни — однаковою мірою відповідальні перед законом. В ній реалізуються всі права людини; здійснюється розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову.

Тобто це така організація суспільства, де закон і правовий порядок мають пріоритет над державою та іншими інститутами політичної і соціальної влади, а не навпаки. А основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.

Правова держава є альтернативою авторитаризму, тоталітаризму і анархії. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, дотримання правопорядку і принципу законності. Людина є вищою соціальною та політичною цінністю. Держава покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини.

60.Основні особливості політичної влади: 1.верховенство 2.публічність 3.моноцентричність 4.легальність 5.різноманіття ресурсів.

Верховенство полягає в обов'язковості її рішень для інших видів влади, що забезпечує дієвість верховенства суспільства в цілому. Вона може обмежити вплив інших видів влади, наприклад економічної чи духовно-інформаційної, або й узагалі припинити функціонування окремих їхніх суб'єктів. Моноцентричність проявляється в наявності єдиного центру прийняття рішень, які стосуються всього суспільства. Таким центром є держава, її вищі органи. На відміну від політичної (60продовження)влади інші види влади (економічна, соціальна, духовно-інформаційна) є поліцентричними, вони здійснюються багатьма незалежними один від одного центрами - підприємствами, соціальними фондами, засобами масової інформації тощо.

Легальність політичної влади означає її законність, зокрема щодо існування самої влади та застосування нею примусу.

Різноманіття ресурсів, тобто засобів здійснення. Політична влада використовує не тільки примус, а й економічні, соціальні, духовно-інформаційні засоби. При цьому найважливішими засобами її здійснення є правові й політичні норми.

Кумулятивний характер проявляється у зростаючому нагромадженні влади та значному посиленні її впливу в результаті взаємодії різних видів і ресурсів влади. Так, економічна влада, створює можливості для оволодіння владою політичною, наприклад шляхом фінансового забезпечення перемоги на виборах. Наявність економічних ресурсів відкриває доступ і до духовно-інформаційної влади. Оволодіння засобами масової інформації створює можливості для інформаційного впливу на суспільство і владу, зайняття провідних політичних позицій, отримання доходу. Політична влада відкриває доступ до економічної, соціальної і духовно-інформаційної влади, дає можливість зосереджувати в руках конкретних осіб економічні, соціальні та інформаційні ресурси. В результаті зосередження в руках небагатьох осіб ресурсів економічної, політичної, соціальної та духовно-інформаційної влади утверджується олігархічна форма державного правління, коли країною править фактично у власних інтересах невелика група найбагатших людей.