Тема 2. Історія наукових досліджень в архітектурі.

Розвиток професійної думки відбувався шляхом узагальнення досвіду реалізованого будівництва, розумінням функціональних, естетичних потреб суспільства, можливостей матеріалів і конструкцій та відбитком творчих ідей. Причому розвиток цих досліджень відбувався поруч із загальнонауковим поступом.

Античність.

Початки наукових досліджень в архітектурі закладено в Античності. Найбільш відомою науковою працею є „Про архітектуру книг десять” Вітрувія, яка дуже різнобічно описує будівельне мистецтво, а також і супутні сфери. У цій праці відчувається добра обізнаність автора із технікою, природознавством, суспільствознавством, математикою, що також засвідчує їхній тісний звязок із архітектурою. Нажаль, до нас не дійшли наукові праці грецьких та інших попередників, на які Вітрувій посилається.

Середньовіччя.

Епоха Середньовіччя в Європі характерна тісним звязком професійної думки з релігією. Незважаючи на так звані „темні часи” пізнього Середньовіччя в містах поруч із релігійними осередками появляються перші університети яко місця освіти і дослідження – Болонья (1119 р.), Париж (1200 р.), Оксфорд (1249 р.), Прага (1348 р.), Відень (1365 р.), Гейдельберг (1386 р.), Лейпціг (1409 р.). В області архітектури, нажаль, не залишено поважних текстових фахових праць.

Відродження.

У час Ренесансу протягом 15 – 16 століть відбувся своєрідний інтелектуальний вибух в усіх сферах культурного життя Європи. Завдяки друкованій книжці стало можливим краще поширювати знання (Гутенберг).

Найвідомішими мислителями того часу в сфері архітектури були Альберті („Десять книг про архітектуру”), Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Серліо (трактат про архітектуру в 7 книгах), Вазарі, Віньйола („Про пять ордерів в архітектурі”), Палладіо („Чотири книги про архітектуру”), Скамоцці („Про ідею архітектури всезагальної”) та ін.

Важливим надбанням професійної думки було проектування „ідеальних” міст (А.П.Філарете), частина яких була реалізована у 16 – 17 ст.ст. (Палльма Нуова – В.Скамоцці, Фрейндштадт, Брізак, Вітгрі-де-Франсуа – С.Вобан. Станиславів/Ів.-Франківськ,....та ін.).

Обєднуючим чинником усіх проектів можна назвати ідею гуманізму, звернення до людини як до ідеалу творіння. Спроба пошуку формули краси, пропорційності, ідеальності простежується у наукових дослідженнях і проектах в області архітектури. При цьому залучаються знання із точних дисциплін. Паралельно з цим відбуваються важливі наукові та інші відкриття (Коперник, Колумб). Ідеї гуманізму та оновлення зачепили і найбільш ідейну та фундаментальну сферу суспільства – релігію (Реформація, Унія).

Новий час.

Злам 16 – 17 століть ознаменований рядом суспільних революцій, Контрреформації, а також могутніми науковими відкриттями (Кеплер, Галілей). Відкриття у точних і природничих науках протягом 17 – 18 століть поклали початок новітньому науковому мисленню (Декарт, Ньютон, Гаус). Особливої уваги заслуговує розвиток філософської думки, і особливо у Франції (Вольтер, Дідро, Руссо,) та у Німеччині (Гегель, Гердер, Гете, Кант). Цей період знаний як епоха Просвітництва. Опираючись на нові основи світобачення, розвиток економіки (Сміт) закладалися уявлення про ідеальне суспільство. Це суперечило існуючому абсолютизму, поневоленню народів, експлуатації колоній, війнам. У результаті відбувалися поважні суспільно-політичні зміни (Велика французька революція, наполеонівська епоха).

На цей час припадає початок високого шкільництва в Україні – Львівська братська школа (15), Острозька академія (15), Києво-Могилянська Академія (16), Львівський Університет (1661 р./1784 р.).

Нові філософсько-концептуальні бачення архіткутури того часу бачимо у крнцепціях Леду, Булле як футуристичні проекти та нетрадиційні теми.

Усе 19 століття проходило на тлі наукових відкриттів (Ампер, Паскаль, Фарадей, Дарвін, Мендель, Менделеєв), інженерного впровадження (Ватт, Стефенсон, Фултон, Белл – Технічна революція) та соціально-політичних змін (революції, поява національних держав).

Видатними теоретиками архітектури цього часу були Шінкель, Віоле-ле-Дюк, Земпер, Рігль, Зітте, Вагнер, які заклали початки сучасної теорії архітектури. Уже в кінці 17-го ст. і у 18 ст. Фенелон, Л.Кордемуа, М.Ложє висували вимогу правдивої та природньої форми у мистецтві та архітектурі. Ці ідеї підхопив К.Ф.Шінкель, який вважав функціональність основним принципом будівництва. Він також енергійно вимагав правильного використання матеріалів та обходження з ними. На зїзді німецьких архітекторів у Празі 1844 р. вказувалося на відношення призначення і краси (К.Розенталь) і висувались вимоги відповідності нових форм призначенню і конструкції. Так само і Віоле-ле-Дюк розумів архітектуру як результат втілення принципів структури будівельного обєкту, що випливають з використаних матеріалів та способів їхньої обробки. При цьому конструкцію він вважав засобом, а архітектуру результатом. Він розробив ці принципи у багатотомній праці „Словник архітектури” (1869 р.).

Раціональний підхід до архітектури найглибше визначив Г.Земпер, що був професором у Дрездені, Лондоні, Парижі, Цюриху. Його основними теоретичними працями є „Стиль” (1863 р.), „Маленький твір” (1884 р.). Він визначав архітектуру як кінцевий результата єдності призначення обєкту, використаного матеріалу, середовища та індивідуальності митця.

Засновуються нові університкети і з них в Україні – Харків (1805 р.), Київ (1844 р.), Одеса (1865 р.). У всій Європі засновуються Технічні вищі школи з відділами архітектури і серед них „Львівська політехніка” (1844 р./1872 р.).

Новітній час.

Злам 19 – 20-го століть ознаменований науковими відкриттями (Рентген, Кюрі, Едісон, Тесла), розвитком технологій і виробництва, сплеском мистецтва (Модерн) та суспільно-політичних змін (війни, крах імперій, революції).

Найвидатнішими теоретиками архітектури цього часу були Саллівен, Вагнер, Гропіус, Лоос, Ван де Вельде. Творчі, наукові та педагогічні формації сприяли розвитку професійної думки (Сецесіон, ВХУТЕМАС, Баугаус, Де Стійл). Від середини 20-го ст. появились відомі праці Гідіона, Кана, Дзеві, Дженкса, Кріє.

Прямим спадкоємцем теоретичних принципів архітектури Г.Земпера був його учень О.Вагнер, професор Віденьської академії. Свої теоретичні бачення він виразив у книзі „Сучасна архітектура” (1885). У системі понять „призначення – конструкція – поезія”, введених Земпером, призначення він поставив на перше місце і відстоював тезу, що непрактичне є негарним, звідки робив висновок, що нова функція повинна народити нову конструкцію, а тому й нові форми.

У кінці 19 ст. увага теоретиків архітектури скеровується на містобудування. Теорія орієнтувалася на вирішення практичних питань, при цоьму проголошувались нові художні принципи у будівництві міст, які відстоювали німецький архітектори К.Зітте та Д.М.Бьонем. Іспанець Сорія-і Мата розробив ідею „лінійного” міста. Таким чином набуває самостійності та розвитку наука про містобудування, яка зорієнтовувалась у першу чергу на технічні сторони планування і будівництва.

Новітні філософсько-природничі відкриття (Ейнштейн) розкривають нові горизонти для теорії архітектури. Математичні моделі чимраз більше застосовуються у мистецтвознавстві, архітектурі, містобудуванні (Боднар, Габрель). Міждисциплінарні дослідження в архітектурі як і в інших наукових сферах стають чимраз уживанішими (Дурманов, Черкес).

Протягом останнього півстоліття спостерігається тематичне розширення досліджень. Архітектурна наука набула конкретнішого формулювання і сама розділилася на декілька найважливіших напрямків: теорія архітектури, історія архітектури, архітектура будівель і споруд, містобудування, реставрація памяток архітектури. Відповідно у їхніх межах появилися свої сфери (наприклад, теорія композиції), які є дотичними до інших наук (мистецтвознавство). Із самого звучаня зрозумілим є напрям професійного мислення. Можна сказати, що архітектура як велике суспільно-, технічно-, економічно-, естетично- та ін. явище потребує осмислення шляхом залучення різних наук для кращого розуміння, застосування і прогнозування.

У порівнянні з науковими працями попередніх епох, помітною є відмінність у способі аналізу, методиці досліджень, подачі матеріалу. Манера „оповідання про архітектуру” змінилася строгим звязним викладом; цілі, завдання отримують конкретні відповіді – науковий стиль мислення є очевидними.

З демократизацією суспільства відбувається заповнення прогалин у знаннях, які були викликані несприятливими політичними умовами. Насамперед це стосується досліджень в області історії архітектури певних регіонів. Із поступом комунікації (транспорт, звязок), копіювальної техніки, появою всесвітньої електронної інформаційної мережі, поширення і доступ до інформації шалено зріс, чим ще більше розкриваються можливості для дослідження архітектури. Можливо це стане ще одним обєктом наукового дослідження.