35. Управлінські структури державного регулювання сфери туризму в Україні.

Згідно зі Ст. 7 Закону України «Про Туризм:

Регулювання в галузі туризму здійснюється Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади в галузі туризму, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та Радою міністрів Автономної Республіки Крим,

місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, а також іншими органами в межах їх компетенції.

До виключних повноважень Верховної Ради України в галузі туризму належать:

- визначення основних напрямів державної політики в галузі туризму;

- визначення правових засад регулювання відносин у галузі туризму, їх удосконалення та адаптація із загальновизнаними нормами міжнародного права; - визначення в законі про Державний бюджет України обсягу фінансового забезпечення туристичної галузі. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і районні ради відповідно до їх повноважень: - затверджують регіональні програми розвитку туризму, що фінансуються з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів; - визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів для фінансового забезпечення регіональних програм розвитку туризму; - контролюють фінансування регіональних програм розвитку туризму за кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів. Представницькі органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради відповідно до їх повноважень: - затверджують місцеві програми розвитку туризму; - визначають кошти місцевих бюджетів для фінансового забезпечення місцевих програм розвитку туризму; - вживають заходів для стимулювання суб'єктів господарювання, які здійснюють діяльність з надання туристичних послуг.

36. Головні туристичні регіони світу.

За рівнем розвитку міжнародного туризму ВТО виділяє 6 крупних туристичних макрорегіонів:

1) Європейський, до складу якого входять країни Західної, Північної, Південної, Центральної та Східної Європи, також держави Східного Середземномор'я - Ізраїль, Кіпр, Туреччина);

2) Американський, що охоплює країни Північної, Південної, Центральної Америки, острівні держави і території Карибського басейну;

3) Азійсько-Тихоокеанський, до котрого належать країни Східної та Південно-Східної Азії, Австралія та Океанія;

4) Африканський, що включає країни Африки, крім Єгипту та Лівії;

5) Близькосхідний, до складу якого входять країни Західної та Південно-Західної Азії, Єгипет і Лівія;

6) Південноазійський, що охоплює країни Південної Азії.

Великі макрорегіони поділяються на субрегіони. Наприклад, Європейський регіон поділяється на Східний, Північний, Південний, Західний. Поділ регіонів на дрібніші субодиниці дозволяє отримувати точнішу статистичну інформацію, що дає можливість здійснювати правильний аналіз ринку та ухвалювати рішення, пов'язані з діяльністю у даному субрегіоні.

37. Чинники регіоналізації.

Процес регіоналізації є дуже складним, оскільки передбачає взаємодію різних за змістом чинників. Головними чинниками регіоналізації є такі:

- рівень розвитку територіального поділу праці, господарська вигода від нього, характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків та особливості їхньої територіальної локалізації;

- рівень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічної оснащеності (основні фонди, транспортна мережа, будівельна база);

- наявність необхідних природних умов і ресурсів для матеріальної діяльності людини (рівень освоєності території);

- наявність трудових ресурсів з певними трудовими навиками, кваліфікацією праці, національними та етнічними особливостями;

- функціональні типи поселень;

- рівень урбанізації території;

- рівень розвитку соціальної інфраструктури, його територіальна локалізація;

- національні кордони.