3. Основні види державного устрою.

Форма державного устрою характеризує державу з точки зору її територіального поділу та відповідної організації державних органів. Державний устрій може проявлятися у простій або у складній формах. До простої форми державного устрою належать унітарні (єдині) держави. Унітарна держава — це єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не володіють ознаками суверенітету.

• До найважливіших юридичних ознак унітарної держави належать такі:

а) до складу унітарної держави не входять державні утворення, які наділені ознаками суверенітету;

б) вона має єдину систему державних органів;

в) в унітарній державі діє єдина конституція і єдина система законодавства;

г) в ній існує єдине громадянство;

д) в міжнародних відносинах унітарна держава виступає в єдиному числі.

У сучасному світі більшість держав унітарні.

До складної форми державного устрою належать федерація, імперія і конфедерація. Федерація — це складна держава (союзна держава), до складу якої входять кілька державних утворень (суб'єктів федерації), що володіють суверенітетом.

• Розрізняють два види федерації:

• федерація, заснована на договорі, суб'єкти якої — суверенні держави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу зі складу федерації;

• федерація, заснована на автономії, суб'єкти якої — державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність у вирішенні питань місцевого (автономного) значення.

• До юридичних ознак федерації належать:

a) наявність конституції федерації в цілому і конституції у кожному з її суб'єктів і, відповідно, системи законодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб'єктів;

б) існування громадянства як всієї федерації, так і громадянства її суб'єктів;

в) в міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її суб'єктів (США, Росія, ФРН).

Другою складною формою державного устрою є імперія — це така форма державного устрою, при якій держава складається з двох частин (метрополії та колонії) з принципово відмінною компетенцією.

• До юридичних ознак імперії належать:

а) наявність складових частин держави, які знаходяться у принципово відмінному правовому становищі;

б) метрополія, як основна складова частина імперії, характеризується тим, що повністю визначає правове становище всієї держави, у тому числі і складових (колоній), виходячи з власних інтересів;

в) наявність колоній, як складових частин держави, які повністю або майже повністю позбавлені самостійності у вирішенні будь-яких внутрішніх та зовнішніх питань.

До форми державного устрою належить і конфедерація, що являє собою союз держав, об'єднаних для досягнення певних цілей одним або кількома органами (наприклад, військовими) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.

• До ознак конфедерації слід віднести:

а) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавчих органів;

б) відсутність загальних для всієї конфедерації законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

в) рішення загальноконфедеративних органів для членів конфедерації не є обов'язковими і їхнє невиконання не тягне за собою ніяких санкцій;

г) наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Розділ 1. Поняття і головні ознаки правової держави¹

Виходячи із сучасних поглядів, правова держава характеризується такими суттєвими ознаками (їх ще називають принципами правової держави):

1. Джерелом державної влади має бути народ. Через представницьку чи пряму демократію він формує органи влади. Виключно народові належить право визначати і змінювати форми та зміст свого державно-правового життя, створювати й ліквідовувати інститути державної влади. Одне з основних прав людини — ставити над собою ту владу, яка забезпечує реалізацію її інтересів . Наявність гарантій, які дають можливість у будь-який час змінити антинародну владу, - свідчення існування правової держави .

2. Панування права в управлінні державними справами . Це означає, що влада здійснюється не шляхом суто наказних методів чи інших командно — адміністративних засобів, а шляхом права, у визначених правом формах і методах.

3. Верховенство законів у регулюванні суспільних відносин . По-перше, у сферах суспільного життя, що підлягають правовому регулюванню, мають панувати закони, а не підзаконні акти ( накази, інструкції та ін. ), тому що закон найповніше відображає інтереси суспільства, чого не скажеш про підзаконні акти, які нерідко відображають відомчі інтереси, перекручуючи при цьому закони . По—друге, у разі суперечності між законом і підзаконним норма -

тривним актом безсумнівно має діяти закон. По—третє, закон не може бути відмінений, замінений чи зупинений підзаконним актом . І, нарешті, підзаконні акти повинні відповідати законам.

Наявність законодавчих органів і процедур, за допомогою яких створюються ефективні закони. Для того, щоб правильно відобразити інтереси суспільства в законах, необхідне існування демократичної системи виборів законодавчих органів. Ця система має бути такою, щоб обирались інтелектуально розвинені, юридично підготовлені, масштабно мислячі представники всіх соціальних верств суспільства. Процедура підготовки закону має бути гласною участю максимальної кількості спеціалістів. Процес прийняття закону має виключати можливість внесення некомпетентних змін у нього й водночас бути вільним, демократичним.

5. Пріоритет прав і свобод особи. Кожна людина має невід'ємні, дані їй від народження, права і свободи: право на життя, на особисту недоторканність тощо. Ці права і свободи не даються жодною державою, жодним законом, і отже, не можуть бути взяті ними. Держава лише за допомогою права, у певних невеликих межах може регулювати процес їх реалізації. Важливо наголосити, що у правовій державі категорично недопустиме нехтування правами і свободами особи не лише заради егоїстичних групових чи партійних інтересів, а навіть і з посиланням на "високі" державні або національні інтереси. Тобто цим правам і свободам надається перевага (пріоритет) порівняно з будь-якими іншими інтересами.

Зв'язаність правом діяльності держави і її органів. Для законодавчих органів це означає, що формулювати законодавчі норми вони повинні, виходячи із загально соціального права, тобто існуючих у даному суспільстві категорій добра, справедливості, свободи, гуманізму. Після видання норм законодавець має дотримуватися класичного юридичного принципу: "Закони зв'язують тих, хто їх пропонує". Ця риса означає, що виконавчі органи керуються передусім законами, а не відомчими нормами. Судові органи (за римською юридичною аксіомою: "Що пропущено законом, не пропустить добросовісність судді") мають реалізувати правові закони, враховуючи загально соціальні права. Це означає також закріплення за допомогою закону правового статусу і процедури роботи всіх державних органів.

7. Наявність ефективної правоохоронної системи. Під цим мається на увазі відповідна структурі суспільних потреб організація, правове, кадрове і матеріальне забезпечення суду, прокуратури, міліції та інших органів, які охороняють права громадян. Особливо важливим серед них є суд, компетенція якого поширюється на всі правові спори, у тому числі й на питання відповідності рішень вищих органів влади Конституції України.

8. Висока правова культура суспільства та особи - одна з важливих рис правової держави. "Для того, щоб жити в праві, - писав дореволюційний юрист О.С. Олексіїв, - необхідно насамперед, щоб це право жило в нас". Висока правова культура суспільства - це розвиненість усіх його правових інститутів: законодавства, правотворчої та право реалізуючої діяльності, правового захисту особи. Правова культура особи містить знання права, повагу до нього, уміння правильно реалізувати правові знання на практиці, безумовне виконання громадянами правових заборон та обов'язків.

9. Відповідальність держави перед суспільством. Це означає, що держава в особі винних осіб мусить нести моральну і юридичну відповідальність за рішення і дії, які призвели до шкоди суспільству. Цей принцип часто формулюється і як взаємна відповідальність держави та особи. Мається на увазі, що особа практично у будь-якій державі буде нести відповідальність за суспільно шкідливі дії, але зворотний процес, коли й могутня держава відповідає перед окремою людиною за заподіяну їй шкоду, притаманний саме правовій державі.

10. Наявність поділу державної влади. Більшість сучасних дослідників вважають, що поділ влади на різних рівнях з метою запобігання її узурпації або надмірної концентрації в одних руках є важливою рисою правової держави, яка не допускає наявності якої-небудь абсолютної влади, у тому числі й державної. Це необхідно для того, щоб влада не перетворювалась у ніким не обмежену силу, яка придушує суспільство.

Розподіл єдиної за своєю суттю державної влади, можна розглядати у трьох аспектах: а) розподіл законодавчої, судової, виконавчої діяльності шляхом створення трьох відповідних видів органів держави, які функціонують не втручаючись у компетенцію один одного; б) розподіл влади (повноважень) між соціальними верствами, групами шляхом їх пропорційного представництва в законодавчих органах; в) розмежування влади (повноважень) між вищими і нижчими структурами однієї й тієї само гілки влади. За допомогою цього забезпечується правова автономність державних органів, підкорених закону, а не наказу вищого керівництва.

Для сучасної цивілізованої держави, а тим паче такої, що претендує на означення правової, має бути притаманним і чітке розмежування повноважень між органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Отже, правова держава — це така держава, яка характеризується всіма вищезазначеними рисами. Якщо ж вибрати лише найголовніші ознаки, то можна запропонувати таке визначення.

Правова держава — це держава, яка складається з громадян, котрі мають високу правову культуру і формують державну владу, яка є демократично організованим і залежним від суспільства апаратом управління, що за допомогою ефективних законів забезпечує реалізацію суверенних прав і свобод громадян.