4. Законодавство періоду „холодної війни політичне та профспілкове ” у

США : політичне та профспілкове (закон Маккарена-Вуда 1950 р., закон

Хемфрі-Батлера

1954 Р. , закон Тафта-Харлі 1947 р., закон Лендрама-Гріффіна 1959 р. Та

ін.) . Після завершення 2 світової війни між США та Радянським Союзом поглибилась глобальна геополітична, економічна й ідеологічна суперечка- вона тривала з сер.40-х рр. до поч.90-х рр. 20ст. Це період «холодної війни». Основною причиною суперечки була різка невідповідність капіталістичного та соціалістичного видів державного управління. США і СРСР розвиток своєї економіки спрямовували на посилене функціонування військово-промислового комплексу. Президент Г.С.Трумен також зіткнувся зі складною ситуацією в США пов’язаною зі страйками. Він прийняв низку законів, зокрема Закон про скорочення податків 1945., Закон про реінтеграцію військових, який передачав створення Адміністрації ветеранів., Закон про зайнятість(держава мала забезпечити робочими місцями максимальну к-сть працездатного нас.). Згодом було ухвалено Закон про регулювання трудових відносин(Тафта-Хартлі) від 23черв.1947р. він забороняв проведення страйків державних службовців і передбачав спрощення застосування посередництва у колективних трудових спорах(між профспілками і роботодавцями) зрівнявши їх правове становище і відповідальність. Закон заборонив роботодавців змушувати найманих працівників здійснювати трудові права чи відмовлятися від них. Кожен хто порушував ці заборони мав бути усунутий від виконання обов’язків на 3 роки. Початку дозволених страйків передував 2-місячний «охолоджувальний період», обов’язкове повідомлення про намір його проведення. Закон визначив порядок укладення колективних договорів. Голови профспілок мали давати розписку про непричетність до діяльності комуністів. Для вирішення колективних трудових спорів було ств. Федеральну службу посередництва і примирення. Також президент мав право встановити 80-денну заборону проведення страйку який вважав небезпечним для національних інтересів. 23 вересня1950р. Конгрес ухвалив Закон по внутрішню безпеку(Макарена-Вуда) спрямований проти послідовників ідеї комунізму. Був створений Комітет з контролю за підривною діяльністю з 5 членів, який мав встановлювати чи була конкретна організація чи особа «комуністичною». Також заборонявся в’їзд у США іноземцям які якимось чином пов’язані з Комуністичною партією і її ідеологією. А Президент за законом міг оголосити надзвичайний стан внутрішньої безпеки. 24серпня 1954р. було прийнято федеральний Закон Хемрі-Батлера, за яким Комуністична партія визнавалася незаконною організацією, члени якої не могли бути державними службовцями. Хто порушував цей закон підлягав покаранню згідно Закону про внутрішню безпеку1950р. Закон Ледрама Гріффіна 1959р. посилив контроль Департаменту праці за діяльності профспілок. Він міг встановити порядок проведення виборів до профспілкових органів, визначати розміри членських внесків, вимагати подання звітів, копій статутів, постанов профспілок. 5. Посилення влади президента США в роки та після Другої світової війни. Кін 19 поч 20 ст. державні політичні системи тенденція, посилення органів політичної влади. В період 1 і 2 світової війни зростання президентської влади, новий зміст повноважень, які як зазначено у поправці 20 завершуються о півдні 20 січня наступного року, в якому відбувалися президентські вибори і було обрано президента. Вибори президента двоступеневі. Згідно поправки 22 президент може обиратися тільки 2 рази підряд, президент займає 2 посади і президента і премєрміністра, формує склад уряду, призначає службовців. Є головнокомандуючим збройними силами, має право помилування, може вимагати надання йому від вищої посадової особи будь якого виконавчого департаменту, письмової думки, з кожного питання, що належить до компетенції відповідної посадової особи. 2 світова війна - право необмеженого контролю над експортом, право регулювати ціни. 1942 рік – максимально використана економіка в цілях оборони. Не маючи законодавчої ініціативи має право вето. Стосовно законопроектів Конгресу (10 днів на підписання проекту прийнятого Конгресу). Має право кишенькового вето, право послання на початку сесії конгресу (пропозиції щодо прийняття певних законів). З 1967 року президент має право у випадку відкриття вакансії посади віце президента на власний розсуд призначати кандидата на цю посаду. Повноваження президента США широкі хоча певні з них обмежені правом верхньої палати Сенату, наприклад, у призначенні на федеральні посади, укладені міжнародних договорів.

6. Роль Конгресу у політичній системі країни після Другої світової війни У посланні Трумена Конгресу від 6 вересня 1945 р. була висунута широка програма (21 пункт) вирішення соціальних проблем. Зокрема, передбачалося розширити страхування по безробіттю, підвищити мінімум заробітної плати, прийняти закон про «повну зайнятість», розгорнути будівництво дешевого житла для малоімущих, боротися з найбільш відвертими виявами расизму тощо. По суті, це була спроба продовження «нового курсу» Рузвельта за нових, навіть більш сприятливих умов. Але Конгрес, в якому демократи мали в 1945-1946 pp. більшість, не прийняв жодного із запропонованих президентом-демократом законопроектів. Пояснення слід шукати в тому, що більшість конгресменів були ставлениками великих монополій, які зовсім не бажали ділитися власними прибутками з державою та населенням.

Наслідки протистояння президента і Конгресу обернулися певним згортанням соціальних програм, але не повним їх демонтажем. Тим самим повернення до «старих, добрих часів», тобто на рубіж 1929 p., не відбулося. Держава мусила реагувати на розгортання робітничих та фермерських виступів, викликаних післявоєнною кризою в економіці.

У лютому 1946 р. був прийнятий закон про зайнятість, який покладав на президента обов'язок щорічно інформувати Конгрес про стан економіки. Отримавши президентське послання, Конгрес мав розпочинати розробку щорічних рекомендацій для виправлення най-нагальніших економічних проблем. 17 листопада 1947 р. Трумен скликав спеціальну сесію Конгресу для розгляду двох питань: допомога Європі та антиінфляційна програма з 10 пунктів. Програма була торпедована спільними зусиллями конгресменів-республіканців та консервативного крила демократичної партії. Законодавці намагалися виправити становище в економіці за рахунок рецептів 20-х років. У 1947 р. двічі приймалися біллі щодо скорочення оподаткування. Результатом стало скорочення вже наступного року податкових надходжень на 4,8 млрд доларів, що обернулося бюджетним дефіцитом в 1,8 млрд.

Конфлікт законодавчої і виконавчої влади створив практично безвихідну ситуацію. Не бажаючи повністю скочуватися на позиції консервативної більшості Конгресу, президент Трумен водночас не зумів знайти спільну мову з профспілками. Вже у грудні 1945 р. АФП і КПП (найбільші американські профспілки) висловили своє невдоволення курсом президента в галузі внутрішньої політики. У 1946 р. Трумену довелося погрожувати надзвичайними заходами страйкуючим гірникам і залізничникам. Уже в перший день роботи Конгресу США (січень 1947 р.) було винесено на обговорення 11 (!) антиробітничих біллів.

23 червня 1947 p., після подолання президентського вето кваліфікованою більшістю Конгресу, був прийнятий Національний закон про відносини підприємців і робітників (быль Тафта-Хартлі). Згідно з цим законом, уже розпочатий у приватному секторі страйк, якщо він створював «національне надзвичайне становище», міг бути відкладений на 80 днів через звернення в суд.

Закон про внутрішню безпеку, прийнятий Конгресом 26 серпня 1950 р., дозволяв звільнення «неблагонадійних» за мотивами національної безпеки. Члени комуністичної партії підлягали обов'язковій реєстрації. їм заборонялося працювати в державній установі чи на оборонному підприємстві, звертатися за видачею закордонного паспорта тощо.

Окрім федерального законодавства, на 1950 р. у всіх штатах діяли свої власні закони проти «підривної діяльності», загальним числом понад 300. Так, в штаті Техас належність до комуністичної партії вважалася карним злочином, в 15 штатах компартію усунули від будь-якої участі у виборах. У 1954 р. конгрес під час маккартистського «полювання на відьом» прийняв закон, який позбавляв усіх причетних до «антиамериканської діяльності» права на п'яту поправку - the privilege not to bear witness against himself- «привілею проти самозвинувачення», тобто права відмовлятися від надання показів проти самого себе.

Втім, складна ситуація, у якій опинилася країна на початку 60-х років, диктувала посилення виконавчої влади та вимушене підпорядкування амбіцій конгресменів потребам пошуку виходів із кризи.  В листопаді 1975 р. Конгрес утвердив закон, що обмежив право президента посилати американські війська за кордон для ведення військових дій.

Вибори 1972 р. підтвердили закріплення в політичній традиції США цікавого явища, яке дістало назву «розділеного правління». Президент-республіканець Ніксон знову мусив уживатися з демократичним Сенатом (57 демократів проти 43 республіканців) та Конгресом (243 і 192, відповідно). І серед губернаторів штатів демократи мали відчутну перевагу - 31 проти 19. Тим самим рядовий виборець ніби намагався уберегти себе від крайнощів партійної політики, коли главу виконавчої влади має, за задумом, врівноважувати іншопартій-ний законодавчий корпус. Для порівняння, в 1999 р. президент-демократ Б. Клінтон співіснував з республіканською більшістю Сенату (55 проти 45) та Конгресу (220 проти 215).

Вибори 1976 р. принесли перемогу кандидату від демократичної партії Дж. Картеру. На гребені скандалу демократи виграли і вибори до обох палат Конгресу, що означало перерву (загалом дуже коротку) у практиці «розділеного правління».