6. Національні література і театр

Новою за формою і за змістом стає в цей час і література, завдяки своїм можливостям вона найповніше виразила свою епоху. Саме в епоху Відродження з'являються національні літератури (іншими словами - літературні твори національними мовами).

Італійська література. В італійській літературі на грані між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом - кінець XIII-початок XIV ст. - знаходиться творчість Данте Алігьєрі (1265-1321). Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою “Комедію”, яку пізніше Бокаччо назвав “Божественною комедією”, ця назва й увійшла в історію літератури. Німецький письменник ХХ ст. Стефан Цвейг дав їй таку оцінку: “Подібно крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки - середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно зв'язує дві культури, які на перший погляд розмежовує”. Книга написана народним тосканським наріччям, яке і легло в основу італійської літературної мови (Тоскана - область Італії, столиця якої - Флоренція). “Божественна комедія” багато в чому ще пов'язана з світоглядом католицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло, чистилище і рай). В поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається з 100 пісень, перша з яких - вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини - “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Проте поводирі Данте вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить Вергілій - римський поет і мислитель, а в рай - Беатріче, - прекрасна кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівав своє почуття до Беатріче в книзі “Нове життя”.

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями італійської літературної мови.

Життя і творчість Петрарки (1304-1374) найбільш яскраво показують, яке значення мала античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя займався пошуком і вивченням древніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці парадні твори, а лірична поезія, яку сам він всерйоз не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. “Книга пісень” відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Обдаровання зовсім іншого плану мав Бокаччо (1313- 1375). Завдяки йому одним з провідних жанрів ренесансної літератури стає авантюрна новела. Його “Декамерон” (збірник з ста новел, звідки і назва книги) в захоплюючій, дотепній формі розгортає перед нами картину побуту і традицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство, пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практику Індекси заборонених книг, “Декамерон” відразу туди потрапив. Перу Бокаччо належить перший в європейській літературі психологічний роман “Фьяметта”.

Література Німеччини, Франції, Іспанії. Німеччина - батьківщина Реформації, і німецькі письменники були тісно пов'язані з ідеями і настроями своєї країни. Головну увагу вони приділяли релігійно-філософським, морально-етичним проблемам. Причому в їх творах поєднувалися різка критика порядків, які існували, і боязнь активності народних мас. Багато про що говорять вже назви книг: “Корабель дурнів” Себастьяна Бранта, “Похвала дурості” Еразма Роттердамського, “Листи темних людей” Ульріха фон Гуттена.

Найвидатнішим представником французького гуманізму був Франсуа Рабле (1494-1553). Народився він в сім'ї адвоката, в юності поступив у монастир, потім покинув його, вивчав медицину і природничі науки, був лікарем, вів філологічні дослідження. У циклі сатиричних романів “Гаргантюа і Пантагрюель” він ввів у літературу образи, прийоми народної сміхової культури. Унікальний твір залишив Мішель де Монтень (1533-1592). Біля двадцяти років він записував свої спостереження, міркування, думки. Ці записи склали три томи афоризмів “Досліди”. Вони увібрали і дух своєї епохи, і думки “на всі часи”.

Засновником нової іспанської літератури став Мігель Сервантес (1547-1616), з чиєю творчістю пов'язане завершення перетворення кастільського діалекту на літературну мову. “Дон Кіхот”, недостатньо оцінений сучасниками, в XIX-XX ст. був оголошений одним з найбільших творінь людської думки. Задуманий як пародія на рицарські романи, “Дон Кіхот” насправді виявився глибоким, багатоплановим твором. Ідеали і цілі Дон Кіхота високі, він висловлює гуманістичні ідеї, але виглядає безглуздо, зазнає поразок. Прекрасні ідеї несумісні зі світом матеріальних інтересів. Роман відобразив кризу ренесансного гуманізму, ввів у мистецтво тему “донкіхотства” - вірності своїм поглядам і боротьби за них всупереч усьому.

Театр. Ренесансний театр почав свій шлях значно пізніше, ніж література й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри - містерії і фарси, залишалися основними до самого кінця XV ст. Лише в середині XVI ст. в Італії виникає перший професіональний європейський театр епохи Відродження - комедія “дель арте”, комедія масок. Спектаклі цього театру представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, з вставними музичними і танцювальними номерами. Із спектакля у спектакль переходили маски-типи: слуги - Брігелла, Арлекін, Коломбіна, безглуздий і жадібний купець Панталоне, фанфарон і боягуз Капітан, говорун і тупиця Лікар. Постановки нового театру, які розгорталися на дерев'яних сценах, на площах міст, остаточно витіснили релігійні містерії.

Однак глибоко зрозуміти свою епоху, виразити її ідеали комедії масок було не під силу. Сучасний по суті театр зміг з'явитися, коли, крім нових письменників, з'явилися і нові глядачі. Новий світогляд повинен був проникнути в широкі кола народу, бо за своєю природою театр - мистецтво масове і демократичне. Це потребувало значного часу, і тільки в кінці XVI – на початку XVII ст. настає розквіт театрального мистецтва, але вже не в Італії, а в Іспанії і Англії. Так, в Англії Відродження практично не торкнулося архітектури, образотворчого мистецтва, а проявилося в літературі і театрі. Вистави користувалися бурхливим масовим успіхом. З'являються постійні театри, типу “Глобуса” в Лондоні, приватні антрепризи. Провідними театральними жанрами були драма і трагедія, які відповідали масштабу епохи.

Якщо біля джерел культури Відродження стоїть могутня фігура геніального Данте, то завершує епоху не менш велична фігура геніального В.Шекспіра (1564-1616). Оновлення театру було підготовлене багатьма джерелами: старовинні майданні видовища, народний епос, середньовічні легенди й історичні хроніки, античні драми і міфи, ренесансна література. Саме творчість Шекспіра, зібравши все воєдино, надала драматургії принципово іншого звучання. Якщо в античних драмах події обов'язково відбувалися в одному місці протягом короткого проміжку часу, то у Шекспіра події часом охоплюють все життя героя, ми спостерігаємо складний розвиток сюжету за різних обставин. У подіях беруть активну участь і другорядні герої. Абсолютно новий художній принцип покладено в основу трактування характеру головного героя. Він перестає бути втіленням якоїсь однієї риси, Шекспір малює складні, повні протиріч характери в розвитку. Шекспір відкинув жорсткий розподіл на жанри, він сміливо з'єднує в своїх п'єсах і серйозне, і смішне. Бідність декорацій сучасного йому театру він заповнив багатством, образністю мови, діалогів.

Творчість Шекспіра почалася створенням серії історичних драм (“Річард II”, “Генріх IV”, “Король Джон”, інш.), в яких він відмовляється від парадності, схематизму в трактуванні історії, потім були написані його комедії - “Багато шуму з нічого”, “Дванадцята ніч”, характерна особливість яких - доброта, людяність, повна відсутність сатири. Шекспір створює знамениті трагедії: “Гамлет”, “Ромео і Джульєтта”, “Отелло”, “Макбет”, “Король Лір”, “Антоній і Клеопатра”. У кожній з них життя головних героїв обривається, однак головна драма - не в фізичній смерті. Шекспір розмірковує про те, що приводить до такого фіналу: крах життєвих ідеалів, зіткнення з жорстокістю світу, зрада власним принципам чи помилковість цих принципів. При тому, що його п'єси створювалися для конкретної трупи театру “Глобус”, коли враховувалися навіть особистісні риси акторів, їх кількість, Шекспір піднявся до загальнолюдських узагальнень, охопив безліч життєвих психологічних колізій. Часова дистанція тільки збільшує популярність драматургії Шекспіра.

 

* * *

Епоха Відродження і Реформації в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану:

- на зміну церковному світогляду, який панував неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм;

- в науці замість умоглядності, далеких від дійсності логічних побудов виникає дослідне природознавство і, як результат цього, здійснюється величезний крок уперед у пізнанні навколишнього світу і самої людини, виникає спеціалізація у науці;

- об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою;

- утворюються сучасні національні європейські літератури і професіональний театр;

- унікальним є історичний феномен ренесансного мистецтва, яке дало людству найвеличніші твори.

 

План.

Епоха Відродження – яскрава і неповторна доба ХVI століття в Англії.

Життєвий шлях Вільяма Шекспіра:

а) загадковість особи письменника;

б) дитинство поета;

в) переїзд до Лондона;

г) захоплення театром;

д) творча спадщина;

е) останні роки життя.

Безсмертя творів Шекспіра.

Він належить не лише нашому століттю, але і всім вікам.

Бен Джонсон

Шекспір – найвидатніший англійський поет і драматург ХVI століття. Епоха, в якій жив і творив письменник, називається епохою Відродження, або Ренесансом. Це – пізнє середньовіччя.

В надрах феодального суспільства зароджуються нові відносини і стрімко ростуть міста, розвиваються ремесла, ділові зв’язки між містами, здійснюються мандрівки в далекі землі.

Все це розширює кругозір людини, міняє її світосприйняття.

Епоха Відродження – яскрава і неповторна. Вона вражає нестримним злетом фантазії і митців, піднесенням духу, великою вірою у творчі можливості родини. Ніколи ще мистецтво не відігравало такої значної ролі в житті суспільства, ніколи не було таким велично прекрасним.

В людях все більше цінується розум, досвід, знання.

Провідниками віри в особистість людини, в її духовні здібності виступали вчені, філософи, письменники, художники. Їх стали називати гуманістами.

Епоха Відродження подарувала світові багато талановитих людей. Їх імена назавжди вписані в “золоту книгу” цієї епохи. Серед них ім’я великого Шекспіра.

До нас дійшло дуже мало вірогідних свідчень про життя Вільяма Шекспіра. На збереглося жодного рукопису, ми не маємо ніяких його особистих речей, ніхто не може з певністю сказати, яким був Шекспір насправді, що любив, до чого прагнув…

Отже, ми мало знаємо про Шекспіра, - надто пізно похопилися його біографи, адже перша зовсім коротенька біографія великого драматурга, написана якимсь Нікезом Роу, вийшла друком у 1709 році, майже через 100 років після його смерті.

Роу спирався на англійського поета ХVIІ століття Вільяма Даверанта, що вважався нешлюбним сином Шекспіра, який бачив свого батька лише в ранньому дитинстві (народився 1606 році); на мандрівника й збирача анекдотів Обрі, від якого залишилися вельми сумнівні рукописи 1680 р.; зрештою на актора Беттермана, що спеціально вирушив 1690 р. в рідні місця, Шекспіра, бажаючись ознайомитись з усними про нього розповідями, які ще збереглися.

Доступний нам образ Шекспіра – людини складався з переказів, легенд, міфів. Протягом століть учені просівали цю руду. Як наслідок, на долоні Шекспірознавства залишилась пригорща незаперечних фактів. Проте вони розрізнені, часом суперечливі. І біографічні прогалини мимоволі заповнюються припущеннями, гіпотезами. В особисті долі творця “Гамлета”, “Ліра”, “Макбета” й досі багато темного, непоясненного.

Вільям Шекспір народився у місті Стретфорді, що на річці Ейвон, у 1594 році, певно, 23 квітня. Принаймні хрещено його 26 квітня. Це – факт, підтверджений записом у церковній книзі. Відшукано ще низку подібних документів: записи про шлюб, народження, смерть, пунші та закладні, інвентарні описи, судові позови, духівниці. Слід, залишений на землі приватною особою Шекспіром, досить прозаїчний. Він, мабуть, і не міг бути іншим, оскільки йдеться про ХVI століття і про підданого британської корони, який посідав скромне суспільне становище.

Його батько був торговцем, якому належала чинбарня (майстерня, де виготовлюють шнури). На час народження майбутнього драматурга він розбагатів і навіть був обраний міським головою.

З раннього дитинства Вільяма оточував дивовижний світ, зітканий зі стародавніх легенд і народних пісень. Незаймана природа рідного краю і розвинена уява сприяли народженню фантастичного світу в глибинах його вразливої душі.

У Стратфорді юний Шекспір уперше побачив театральну виставу. За тридцять кілометрів від Стратфорда, в Ковентрі щорічно ставлять релігійні драми-містерії, які охоче відвідували жителі навколишніх міст, зокрема й сім’я Джона Шекспіра.

До 14 років хлопець відвідував світську школу, де вивчав риторику, логіку, латину, античну міфологію та літературу.

Але довго вчитися йому не довелося: фінансові справи батька занепали, треба було брати участь в утриманні багатодітної сім’ї.

Що він робив у ці роки, достеменно невідомо – чи то був учнем у різника (може, навіть у власного батька), чи то служив молодшим учителем.

Вісімнадцятирічним юнаком одружився з Анною Хеттевей, дочкою багатого фермера. Незабаром у них народилася дочка Сьюзен, а через два роки – близнята Джудіт і Гамнет.

Однак юний батько і чоловік недовго просидів біля родинного вогнища і близько 1586 року він подався до столиці.

Лондон … В останні десятиліття ХVI століття на його околицях вирувало гамірне життя. Тут, на брудних вузеньких вуличках убогих кварталів, було чимало шинків і таверн, де пили міцни ель, їли масні пудинги з бичачої крові і жиру, співали голосних, не дуже пристойних пісень. Були тут і “розваги для простолюду” – арени, на яких цькували ведмедів, майданчики для півнячих боїв.

Тут височіли й овальні або восьмикутні дерев’яні споруди, увінчані маленькими вежами. То були театри. Вдень на вежах майоріли прапорці. Це означало, що незабаром почнеться вистава, і “слуги лорда-адмірала” або “слуги лорда-камергера” матимуть честь показаним глядачам криваві трагедії чи веселі пригоди закоханих та блазнів.

У Лондоні Шекспір спочатку наглядав за кіньми джентльменів, які приїздили на вистави. Потім став суфлером, переписував п’єси, виконував епізодичні ролі на сцені.

Акторської кар’єри він так і не зробив: до нащадків дійшли відомості про дві зіграні ним ролі, до того ж другорядні, - це роль тіні батька Гамлета і слуги Адама з комедії “Як вам це сподобається”. Зате Шекспір досить швидко досяг успіхів на іншій ниві.

Приблизно з 1590 року він узявся за перо. З 1593 чи 1594 року входив до трупи Джеймса Бербеджа, яка давала вистави в будинку, іменованому “Театром”. А 1599 року сини Бербеджа побудували театр “Глобус”. Шекспір став одним із співвласників цього прибуткового закладу.

Цей найпопулярніший театр південного берега був оздоблений великим плакатом. На золотому тлі здіймався Геркулес, тримаючи на плечах земну кулю, а трохи нижче був надпис: “Весь світ лицедіє…”

Невдовзі Шекспір став головним драматургом трупи бути драматургом, працювати для театру вважалося тоді заняттям малопочесним. Але він вибрав свій шлях і “зустрів на ньому все, що випадає на долю справжньої людини: ворожнечу і дружбу, зраду і любов, радість перемог і гуркоту поразок. І насамперед - працю”.

Перу геніального драматурга належать 37 сценічних творів. Серед них – комедії, історичні хроніки і трагедії, а також дві поеми – “Венера і Адоніс”(1593) та “Лукреція” (1594). Крім того, Шекспір написав 154 сонети, які знавці зараховують до числа найсвітліших творінь світової лірики. У сучасній науці творчість Шекспіра прийнято ділити на три періоди.

Перший період (1590-1600) називають оптимістичним. Прикрашають цей період творчості перша зріла трагедія Шекспіра “Ромео і Джульєтта” і поетичні шедеври – “Сонети”.

Другий період (1601-1608), що свідчить про гірке прозріння гуманістів, про крах ренесансної гармонії, називають трагічним. Він представлений трагедіями “Гамлет” (1601) та “Король Лір” (1605).

Третій період (1609-1613) називають романтичним. Шекспір створює 4 п’єси, серед яких особливої уваги заслуговує “Буря”.

У геніальних творіннях Шекспіра перед нами постає широка і правдива картина епохи англ. Відродження – в її величі і в її страшних суперечностях. Силою свого таланту він змусив глядача побачити у просторі сцени, майже без декорацій, всесвіт, минуле і майбутнє людства. Він бачив і розумів життя у всій його складності: високим і низьким, трагічним і комічним, постиглим і буденним.

Дивно, створені майже чотири століття назад, його твори залишаються сучасними і тепер. І тому вони безсмертні.

У 1612 році Шекспір покидає Лондон: між Шекспіром і трупою виникає конфлікт. Актори “глобуса” придбали для зимових вистав театр “Бленфлайерс”, де ставили спектаклі для знаті. Така періодизація трупи вимагала і від Шекспіра перебудови його естетичної системи, але поступився творчими принципами драматург не хотів.

Останні чотири роки життя він проводить поза театром, у Стратфорді.

Протягом усього лондонського життя він купував нерухоме майно і землю, отож, коли пішов на спочинок і повернувся в рідні місця, майбутнє близьких і власна старість біли забезпечені. Тільки він не дожив до старості. 23 квітня 1616 року його не стало.

Хто може сказати, що він чув у свій смертний час? Сумне шепотіння дружини і дочок? Молитву пастора? Чи може, перед згасаючими очима снували прекрасні і величні образи – витвори його фантазії?

У ретельно складеному заповіті не обійдено жодної майнової проблеми, але там не зроблено ніяких розпоряджень щодо творчої спадщини, і словом не згадано рукописів, п’єс, віршів.

Вільяма Шекспіра було поховано у Стратфордській церкві Святої Трійці.

Вільям Шекспір помер, переконаний, що його епоха – вселюдська трагедія. І все ж таки ми маємо право стверджувати – більше за все на світі він любив людину і життя. Інакше не міг би створити безсмертні образи, в яких людство і сьогодні бачить і впізнає себе, знаходячи в них незакамянілі ідеали, а сучасний погляд у минуле і в майбутнє.

Список використаної літератури:

Вертикаль, № 1 (6), 1998 р.

Всесвітня література, № 9, 1996 р.

Зарубіжна література в навчальних закладах, №2, 1999 р.

Зарубіжна література в навчальних закладах, №5, 1999 р.

Б.Б.Шалагінов, Зарубіжна література, Київ, “Вежа”, 1995 р.

К.О.Шахова, Зарубіжна література, Київ “Освіта”, 1992 р.

Вільям Шекспір, Твори в шести томах, т1, Київ, видавництво “Дніпро”, 1984 р.