4. Методи медичної психології.

Основні методи медико-психологічного дослідження - бесіда, спостереження й експеримент.

Методи досліджень психічних особливостей соматичних хворих медична психологія запозичує у психодіагностики й загальної психології, а оцінку адекватності поведінки людини - в психіатрії, психології розвитку й вікової психології. Психосоматичний розділ клінічної психології ґрунтується на наукових поданнях з таких областей, як психотерапія, вегетологія, валеологія.

Крім основних методів, бесіди із хворим і спостереження за його поведінкою, у медичній психології використовується тестування.

Для психодіагностичних цілей широко застосовуються тести, що дозволяють виділити дві головні групи властивостей психіки: властивості інтелекту й властивості характеру особистості.

Психологічні тести не є основними при оцінці індивідуальних психологічних особливостей випробовуваного, а лише доповнюють дані клінічного обстеження пацієнта, такі як ретельний збір анамнезу, бесіда, спостереження, дані клініко-лабораторних досліджень.

5. Завдання медичної психології.

У колі наук, від яких залежить зміна вигляду сучасного світу, позиція психології стає усе більш міцною й відповідальною. Сучасний психолог працює в клініці й на виробництві, у школі й на космодромі, у військовій лабораторії й органах керування. Його потребують усюди, де мова йде про наукову організацію праці, людську діяльність, про ефективне використання інтелектуальних й емоційних ресурсів особистості.

Психологія - це наука про внутрішній, щиросердечний світ людини. Предметом вивчення медичної психології є людина. Внутрішньо пов'язана із загальною й соціальною психологією медична психологія вивчає закономірності психологічних процесів людини в нормі й патології.

Медична психологія - порівняно новий предмет. Її розвиток пов'язаний з величезними досягненнями сучасної медицини й новими завданнями, які постають перед нею. У цей час мало вивчати фізіологічні процеси, що відбуваються в організмі, так само як у свій час недостатньо було вивчати лише будову людського тіла. Психіка людини, її характер, інтелект, емоції, життєвий досвід і життєві відносини багато в чому визначають прояви й розвиток не тільки нервових і психічних, але й соматичних, внутрішніх хвороб.

Тому медична психологія рівною мірою є як областю медицини, так і областю психології. Важливе місце в медичній психології займають різноманітні особливості психіки хворого в їхньому впливі на здоров'я й хворобу, а також забезпечення оптимальної системи психологічних цілющих впливів, у тому числі всіх обставин, що супроводжують обслуговування хворого, які правомірно об'єднати в систему медичний працівник, лікар - пацієнт. Медична психологія спрямована не тільки на поліпшення умов, продуктивних контактів із хворими, найшвидше й найбільш повне одужання, але й на попередження хвороб, охорону здоров'я, виховання гармонії особистості, з якою мають справу, у першу чергу, медичні працівники різних спеціальностей. Людина, будучи біосоціальною істотою, містить у собі біологічні якості, які проявляються у взаємодії організму й навколишнього середовища, психічні властивості, що виявляють себе у особливостях темпераменту, характеру, основних психічних функціях, що становлять особистість, і соціальні якості з індивідуальним світоглядом.

«Психіка кожного хворого, - писав П. Б. Ганнушкін, - чим би він не хворів, ніколи не залишається байдужою, навпроти, завжди втягується у сферу дії». Отже, психіка особистості хворого не безпомічна стосовно своєї хвороби. Особистість, її духовний і психічний світ найчастіше накладають незгладимий відбиток на виникнення, плин і результат захворювань. Більше того, за певних умов особистість хворого може вирішити в ту чи іншу сторону долю хвороби. Звідси є необхідність всебічного вивчення активності особистості стосовно фізіологічних і патологічних процесів організму, її психічної реакції на хворобу.

Медична психологія в соціальному аспекті вивчає вплив особистості на хворобу. Але це лише одна сторона зв'язку особистості й хвороби організму. Іншою, не менш важливою стороною цього зв'язку є зміна особистості під впливом хвороби й лікування. Взаємовплив особистості й хвороби містить зворотний зв'язок і виступає у вигляді відносин особистість - хвороба. Медична психологія знову ж у соціальному плані вивчає цей зворотній зв'язок, досліджує, які риси й особливості здобуває особистість в умовах патологічного, пригніченого хворобою, життя. Її цікавить також, як міняються інтереси, характер, настрій особистості хворої й здорової людини в результаті психологічного впливу колективу й конкретного соціального середовища (родина, лікарня, санаторій і т.д.).

Важливим розділом медичної психології є вивчення психологічних особливостей особистості на ранніх прихованих стадіях захворювання. Психологічний аналіз у цьому випадку є теоретичним обґрунтуванням для психопрофілактики, психогігієни й психотерапії.

Нарешті, властивості особистості хворого виявляють і проявляють себе у взаємодії з медичним працівником у процесі лікування. Роль медичного працівника в цьому випадку велика не тільки в лікувально-клінічному, але й у психосоціальному плані, коли медпрацівникам необхідно враховувати значення різноманітних суспільних факторів (економічних, політичних, культурних, емоційних) у попередженні захворювань та їхньому лікуванні. У психосоціальному впливі медпрацівника на особистість хворого великою є роль морально-етичних факторів.

Таким чином, завдання медичної психології в етіологічному плані полягають у вивченні впливів хвороботворних для психіки особливостей умов життя й діяльності людини, особливостей її організму й мозку, а також у вивченні особливостей особистості, що запобігають захворюванню або привертають до нього.

Усяке захворювання, як психічне, так і соматичне, відбивається на психіці пацієнта. Тому кожен медик повинен бути у відомій мірі психологом. Найгуманніша професія медичного працівника вимагає знання не тільки тіла, але й психіки хворого. Без цього медичний працівник у ряді випадків виявляється безпомічним у правильному і повному діагностуванні хвороби, виявленні її причин і лікування. Гуманне відношення до хворого вимагає знання психіки хворого, вимагає інтерес і співчуття до нього.

Самостійне опрацювання: Історичні аспекти розвитку загальної і медичної психології.

Психологія як наука зародилась в античному світі. Проте трактування сутності душі й психічних процесів у древньогре-цьких і римських філософів було різним. Геракліт (540-480 pp. до н. е.), Демокріт (460-370 pp. до н. е.), Епікур (341-270 pp. до н. е.) висловлювали матеріалістичні погляди на природу душі. У по­етичній формі погляди античних матеріалістів на природу душі та її взаємовідносини з тілом виклав римський філософ Лукрецій Кар (99-55 pp. до н. е.). Якщо Геракліт вважав, що душа є одним із станів вогню, який вічно рухається і змінюється, то Демокріт, Епікур і Лукрецій стверджували, що вона складається з особли­вих найдрібніших, надзвичайно рухливих часточок.

Разом із тим, в античній філософії велике розповсюдження отримали ідеалістичні погляди про влаштування світу і психіку людей. Відомо, що майже одночасно з Демокрітом розробляв свою систему поглядів видатний філософ Платон Афінський (428/ 427-348/347 pp. до н. е.). Він учив, що душа людини не матері­альна і за своєю природою є нічим іншим, як "ідеєю" - безсмерт­ною духовною сутністю, що тільки на час земного життя з'єднуєть­ся з тілом, існуючи до цього в космічному світі ідей. За Платоном, істинне життя є лише результатом "пригадування душі" світу ідей, який вона споглядала до свого земного втілення. Після тілес­ної смерті душа знову відлітає у світ ідей.

У світі прийнято вважати, що психологія існує як самостійна наука з 1879 p., коли В. Вундт у Лейпцигу організував лаборато­рію експериментальної психології. В Радянські часи стверджува­лося, що перша експеримантально-психологічна лабораторія була відкрита В. Бехтеревим у 1885 р. в Петербурзі. Не применшуючи значення великого внеску в психологію В. Вундта і В. Бехтерева, необхідно зазначити, що перша у світі психологічна лабораторія була створена М. Троїцьким у 1862 р. в Київській духовній академії при кафедрі психології. Зрозуміло, що в часи радянсько­го войовничого атеїзму не можна було віддати першість теологіч­ному вузу, тому цей факт замовчувався.

Українські вчені зробили великий внесок у світову скарбни­цю знань із психології. У середині й другій половині XVIII сто­ліття питання психології розробляв і викладав професор Києво-Могилянської академії Г. Конинський (1717-1795). Він відомий тим, що систематизував історичний огляд вивчення душі, завер­шуючи його аналізом тогочасної психологічної традиції поділу душі на вегетативну, чуттєву і раціональну. Крім того, професор виділяв та описував і інші різновидності душі, зокрема "бажальну" й "рухову", зауважуючи, однак, що цей поділ є штучним і треба мати на увазі єдину душу з певними властивостями і по­тенціями. Прогресивною і важливою виявилася позиція Г. Конинського щодо визнання активного характеру відображення органами чуття предметного світу. Визнаючи необхідність "зго­ди" між душею і тілом, він вважав, що головними властивостями раціональної душі є її нематеріальність і безсмертя.

Як уже було сказано вище, в 1862 р. в Київській духовній академії відкрили першу кафедру психології, а згодом і психо­логічну лабораторію. Пізніше М. Троїцького запросили на ро­боту до Петербурга. Так само в Московський університет від'їздить П. Юркевич - автор знаменитої психологічної праці "Серце та його значущість у духовнім житті людини". У Київській духовній академії, починаючи свою діяльність, П. Юр­кевич підкреслював індивідуальність людської істоти, стверджу­вав пріоритет переживань і почуттів, що йдуть від серця, над розумом. Він виділяв у душевному світі людини особистісну "сутність", яка переводить те, що може бути (ідею), в те, що є (дійсність). Можна з гордістю стверджувати, що саме наш ук­раїнський психолог і філософ П. Юркевич випередив психо­логів світу на півтора століття. З переїздом М. Троїцького до Петербурга і П. Юркевича в Московський університет починаються вивчення і викладання наукової психології в Росії.

Представниками нової хвилі української психології були І. Сікорський та Г. Челпанов. Сікорський починав свою діяльність з експериментального вивчення психічних процесів. Результати цих досліджень він узагальнив у праці "Про явища втоми при розумовій праці дітей шкільного віку" (1879). І. Сікорський був добре відомим за кордоном. Так, згадану книгу негайно перекла­ли і видали у Бельгії та Франції ще в рік її написання, а наступно­го року видрукували в Англії. Були видані за кордоном також його книги "Душа дитини", "Про заїкання", їх використовували як навчальні посібники у Німеччині.

І. Сікорський - автор унікальної праці з фізіогноміки "Всезагальна психологія з фізіогномікою у ілюстративному викладі". Ця робота є підсумком діяльності вченого. Саме після виходу цієї книги у світ стало загальновизнаним, що основні риси характеру людини мають свої фізіогномічні стигми (мітки). Досвідчений психолог-фізіогноміст практично миттєво по обличчю, очах, вухах і голові може розпізнати основні риси характеру людини. Кожен майбутній медик повинен вивчити основи фізіогноміки, щоб уміти розпізнати душевну сутність хворого. Адже ще Гіппократ вчив: "Важливіше знати кого ти лікуєш, ніж що ти лікуєш". Істотно вплинула на розвиток уявлень про природу психічного діяльність видатного психолога Г. Челпанова.

Г. Челпанов вважав, що душа є "артистом", який керує му­зичним інструментом, тобто мозком. Як артист може грати тільки тоді, коли є інструмент, так і душа може впливати на тіло лише у тому разі, якщо є мозок.

У 20-30-х pp. XX ст. загальновизнаним центром вивчення психології світового масштабу стала Харківська школа. На жаль, у 30-х роках більшість вчених із Харкова було переведено в Росію.

Непересічний внесок у розвиток загальної психології зробив одеський психолог Л. Рубінштейн. Його фундаментальна дво­томна праця "Основи психології" є обов'язковим підручником для вивчення загальної психології в університетах.

На сучасному етапі розвитку людства, коли бурхливий роз­виток науки і техніки вичерпує природні можливості, все частіше на авансцену виступає так званий "людський фактор", значна роль у якому належить психології. Спеціальність психолога стає все більш престижною, а кожна цивілізована людина повинна знати основи психології.

Загальна психологія вивчає структуру психічної діяльності людини й основні закономірності перебігу психічних процесів (відчуття і сприймання, пам'яті, уваги, мислення та інтелекту, емоцій та вольової діяльності, свідомості, самосвідомості, підсвідомих та несвідомих процесів). Одним із основних завдань загальної психології є вивчення особистості, її структури та основних проявів. Загальна психологія всі психічні процеси розглядає через при­зму особистості.

Неодмінною умовою сучасних знань про людину є посту­лат про єдність тіла і психіки. Сучасна психологія обов'язково враховує вплив стану тіла на психіку і дію психіки на соматич­ний стан.

У ХІХ-ХХ ст. сформувалось безліч окремих галузей психо­логічної науки, які взаємозв'язані з іншими науками, у тому числі й предмет медичної психології.

Предметом медичної психології є різноманітні особливості психіки хворого та їх вплив на здоров'я і хворобу, а також забез­печення оптимальної системи психологічних цілющих впливів, у тому числі всіх обставин, що сприяють обслуговуванню хворого, які правомірно об'єднують у систему "медик-пацієнт".

Таким чином, медична психологія сприяє не тільки покра­щанню необхідних контактів із хворими, швидшому і найбільш повному одужанню, але й попередженню хвороб, охороні здоро­в'я, вихованню гармонійності особистості.

Більш широко медична психологія вивчає весь діапазон цілю­щих або згубних впливів особистості людини і міжособистих відносин на її здоров'я і хворобу.

Медична психологія поділяється на загальну і спеціальну.

Загальна медична психологія вивчає:

1. Основні закономірності психології хворої людини.

2. Психологію родичів та близьких хворого.

3. Психологію медичних працівників стосовно один одного.

4. Психологічні аспекти спілкування медика з хворими та їх родичами.

5. Психологічну атмосферу в лікувально-профілактичних закладах.

6. Внутрішню картину захворювань, психосоматичні й сомато- психічні взаємовпливи.

7. Вплив особистості на перебіг захворювання.

8. Психологічні аспекти медичної деонтології.

9. Психологічні основи психотерапії, психогігієни і психопрофі­лактики.

Спеціальна медична психологія має багато галузей і методів, розкриває основні аспекти лікарської етики при спілкуванні з конкретним хворим і певних формах хвороб. Головну увагу при цьому звертають на:

1. Особливості психології хворих з межовими формами нервово- психічних розладів (найбільш чутливих і вразливих осіб), які фактично є об'єктом діяльності лікаря будь-якої спеціальності.

2. Психологію хворих на етапах підготовки, проведення хірургіч­них втручань і в післяопераційний період.

3. Особливості психології осіб із різними захворюваннями (серцево-судинними, інфекційними, онкологічними, гінекологічними, шкірними, нервово-психічними).

4. Психологію хворих з дефектом органів і систем (сліпота, глу­хота, глухонімота та ін.).

5. Медико-психологічний аспект трудової, військової і судової екс­пертиз.

Елементи медико-психологічного, психогігієнічного впливу можна бачити в особливостях підходу до хворого лікарів давнини. Єгипетські лікарі, уважно обстежуючи хворого, високо цінували значення анамнезу, а дослідженню піддавали не тільки людське тіло (соматичне дослідження), не тільки те, що "виходить з нього - кал, сечу, мокротиння, кров" (прообраз параклінічних досліджень), але й особливості його духовного життя.

В арсеналі лікувальних засобів єгипетської медицини по­ряд з хімічними, фізичними та біологічними використовували і психічні форми впливу на хворого, зокрема словесні, мімічні й пантомімічні дії.

Сирійський лікар Сараджа у свій час говорив хворому: "Ди­вись, нас троє: я, ти і хвороба. Якщо ти будеш на моїй стороні, нам двом буде легше перебороти її".

Потрібно відмітити, що медичні школи Персії випускали лікарів трьох профілів: "зцілителів святістю", "зцілителів законом" і "зціли­телів ножем".

Найбільш високою підготовкою славились перші, їх обов'яз­ком було лікування в широкому розумінні цього слова і тонке, мудре, розумне використання в ньому вищих душевних якостей лікаря, того, що в даний час ми називаємо психотерапією в прак­тиці лікування. Другі зцілювали законом, тобто займались усу­ненням причин хвороби, їх називали інакше "майстрами здоро­в'я". Треті, як видно з назви, надавали хірургічну допомогу.

Грецька медицина, мабуть, перейняла в ході свого розвитку багато раціональних досягнень як єгипетської, так і персидської медицини. Уже в II столітті грецька наука і медицина досяґли небувалого розвитку. Успіхи грецької медицини настільки широ­ко відомі, що навряд чи варто на них зупинятися. Лише нагадає­мо, що вивчення основ моралі, доброзичливості, зокрема лікарів, досягло в цей період високого рівня. "Природа, - вчив Арісто-тель, - дала людині в руки зброю - інтелектуальну моральну силу, але вона може користуватись цією зброєю і в зворотному напрямку, тому людина без моральних засад стає нелюдською і дикою істотою, негідною в своїх статевих і смакових інстинктах". Підкреслюючи практичну важливість доброзичливого ставлення до людей, Демокріт вчив, що "треба привчати себе до доброзич­ливих справ і вчинків, а не до мови про доброчесність".

З ім'ям Гіппократа, цього великого мислителя і лікаря Елла­ди, пов'язана клятва, яку протягом багатьох століть давали випус­кники вищої медичної школи. Не випадково і те, що в її тексті особливу увагу приділено ствердженню високих моральних яко­стей лікаря, які забезпечують найбільш гуманні форми спілку­вання з хворими.

Крилатими стали слова батька медицини Гіппократа: "Меди­цина часто утішає, деколи полегшує, рідко зцілює". У цьому "уті­шанні" - глибокий медико-психологічний зміст.

Мислителі Стародавнього Риму розвивали передові погляди на міжлюдські відносини. Цицерону належать слова: "Існують дві першопричини справедливості: нікому не шкодити і приноси­ти користь суспільству". Вони лягли в основу повсякденної ме­дичної практики.

Після відкриття в 1518 р. Лінарком у Лондоні Королівсько­го коледжу лікарів і початку курсу лекцій з медицини в Оксфорд­ському і Кембріджському університетах в Англії значно змінюєть­ся уявлення про лікування. Локк і Сіденгам неодноразово звер­тались до систематизації якостей, необхідних студенту-медику. Сіденгам спеціально підкреслював роль психіки в розвитку хво­роб внутрішніх органів.

На початку XIX ст. значно зростає авторитет Французької медичної школи. Великі її представники - Морель, Маньян, Шар-ко, Бернгейм, Жане, Бабінський - не тільки підтверджували роль психіки в розвитку хвороб внутрішніх органів, але й проводили дослідження, спрямовані на розкриття закономірностей її впли­ву. В університетах Німеччини цього часу вперше вводяться ла­бораторні методи роботи студентів. Стає все більш повним і різно-стороннім уявлення про медицину як науку, про медика, як спеціа­ліста, який отримує необхідну підготовку для попередження і лікування хвороб. Формуються тип медика, стосунки лікаря і хворого, які в основному характерні для нашого часу.

Розвиток самобутньої російської медицини відзначався, зок­рема, тим, що вже основоположники її звертали увагу на не­обхідність суворого врахування обліку психології хворого. Я. Мудров у книзі "Слово про способи вчити і вчитися медицині", виданій у 1820 p., говорив молодому лікарю: "Тепер ти пізнав хворобу і знаєш хворого, але знай, що і хворий тебе пізнав і знає, який ти. З цього ти можеш зробити висновок, які потрібні терпіння, розсудливість і напруга розуму біля ліжка хворого, щоб виграти все його довір'я і любов до себе, а це для лікаря найважливіше". Кожен вчинок лікаря повинен бути продума­ним і побудованим із таким розрахунком, щоб його усі елемен­ти лікували.

Важливий внесок у розвиток передової психології зробив І. Сеченов. Його книга "Елементи думки" і інші роботи дійсно пронизані мотивом гуманності. У 1900 p., вивчаючи нервову ре­гуляцію функцій внутрішніх органів, І. Павлов (1849-1936) впер­ше довів, що психічні фактори впливають на секрецію слини і шлункового соку. Пізніше це стало основою не тільки для дослідження обставин, які забезпечують навчання і зміну умовних рефлексів, але й для побудови зовсім нового розділу біології і фізіології - фізіології вищої нервової діяльності. У самому по­нятті "умовний рефлекс" розкривається глибока єдність організму з навколишнім середовищем.

Одночасно з розвитком павловської фізіології В. Бехтерев (1857-1927) із своїми співробітниками й учнями вносить дещо нове в морфологію і фізіологію мозку. Він, зокрема, розкриває постійну зміну в діяльності центральної нервової системи, яка зумовлена безперервною дією на органи чуття зовнішнього впливу та постійної імпульсації зі сторони внутрішніх органів і систем. Медична психологія як сучасна наука сформувалась віднос­но недавно і тому дещо відстає від виконання тих вимог, які ста­вить перед нею життя.

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

Психологія має довге минуле, але досить коротку історію.

М. Еббінгауз

Основні етапи становлення психології як науки відображені нижче.

1872 - Дарвін (1809-1882) публікує "Прояви емоцій у людей і тварин".

1876 — Бейн засновує часопис "Mind" (Розум).

1879 - Вундт засновує Психологічний інститут у Лейпцигу. Частиною своєї роботи він вважає вивчення таких соціально-культурних феноменів, як мова, релігія, міфи і чарівництво; психологія була для нього не тільки загальнонауковою, але і соціальною дисциплі­ною. З цим пов'язаний той факт, що прихильники позитивізму в психології відкинули вундтівський проект психології. Знадоби­лося приблизно 100 років для того, щоб психологія знову повер­нулася до вивчення культурних і соціальних феноменів.

1890 - Джеме (1842-1910) публікує "Принципи психології". Фон Еренс-фельс (1859-1932) — статтю "Uber Gestaltequalitaten", щo стає основою для формування Австрійської школи гештальтпсихології.

1895 - Ле Бон (1841-1931) публікує "Психологію натовпу". Болдуін (1861-1934) - "Психічний розвиток дитини і раси", де пропонує теорію, за якою індивід в онтогенезі повторює історію людства.

1900-1901 - Мід уперше читає щорічний курс лекцій із соціальної психології на факультеті філософії в Чикаго. Він ніколи не записував своїх лекцій. Курс, читаний Мідом у 1927 p., буде відновлений вже після його смерті за студентськими конспектами і виданий у 1934 р. під назвами "Розум", "Я і товариство" ("Mind", Self and Society: from the point of view of a social behaviorist).

1909 — Фройд, супроводжуваний Юнгом (1875-1961), читає 5 лекцій із психоаналізу на честь 20-ї річниці університету Кларка (Массачусетс).

1910 - Маліновські їде з Лейпцигу в Лондон, де в Лондонській школі економіки засновує соціальну антропологію як дисципліну. М.М. Ковалевський читає лекції із соціології в Петербурзькому психо­неврологічному інституті й пропонує свою концепцію колектив­ної соціальної психології, подібну до концепції Тардовського: «...єди­ний засіб пізнати [...] психологію мас — це вивчити всю сукупність їхніх вірувань, заснувань, удач, звичаїв і навичок». Він підкреслює у цьому зв'язку важливість аналізу казок, билин, прислів'їв, писаних та неписаних законів і т. д., чим дуже схожий із Вундтом.

1912 — Уотсон читає серію лекцій у Колумбійському університеті, почина­ючи систематично розвивати біхевіористські ідеї. Вертгеймер (1880-1943), Коффка і Кхлер (1887-1967) у Франкфурті проводять перший експеримент, що призводить до становлення гештальтпсихології.

1919 — Данлоп публікує статтю «Чи існують інстинкти?», в якій ставить під сумнів інстинкт як пояснювальну конструкцію.

1921 - Фройд публікує «Масову психологію й аналіз людського Я» -

першу із серії книг, у яких він переміщає свою увагу з аналізу клінічних випадків на аналіз культурних феноменів. У ній автор розвиває ідеї Ле Бона і Тарда про психологію юрби.

1922 - Леви-Брюль (1857-1939) публікує "Первісне мислення", де обґрунтовує свою думку про те, що ментальність примітивних народів має містичний ідологічний характер та відрізняється від раціонального і логічного мислення, характерного для західної цивілізації.

1924 - Флойд Олпорт видає свою книгу "Соціальна психологія", тим самим закріплюючи соціальну психологію як експериментальну і поведінкову науку. Він пояснює соціальні феномени, застосовуючи суто біхевіористські терміни, на рівні окремого індивіда.

1926-1929 - дискусії в радянській психології, що стосуються марксистської перебудови психологічного знання, у результаті яких соціальній психології відмовлено в самостійному статусі. Соціальна психологія ототожнюється з визнанням соціальної зумовленості психі­ки, що не потребує «окремої» наукової дисципліни (Блонський). Соціальна психологія, яка вивчає соціальні групи, колективи й інститути «громадянства» у СРСР не одержує. Початок ізоляції радянської психології від світової.

1932 - Бартлетт публікує «Запам'ятовування: експериментальне і соціальне дослідження». Очевидний міждисциплінарний характер цієї ро­боти, що поєднує як психологію, так і антропологію. Лурія (1902-77), Виготський і Коффка відправляються в експедицію в Узбекистан і Киргизію для вивчення «залежності психічних функцій від історико-економічних умов».

1935 - Мерчісон видає підручник із соціальної психології (Handbook of Social Psychology). Коффка публікує «Принципи гештальтпсихо­логії» англійською мовою.

1937 - Р. Олпорт стає редактором журналу "Journal of Abnormal and Social Psychology" на цілих 12 років. Він також публікує працю «Особистість: психологічна інтерпретація», в якій індивідуалізує поняття "особистість, так само, як нещодавно індивідуалізував по­няття "установка". Створюється часопис "Public Opinion Quarterly".

1945-1947 - під керівництвом Левіна в Массачусетському технологічному інституті створюється Дослідницький центр групової динаміки. Густав Ічхайзер (1897-1969), віденський соціолог, який емігрував у США, публікує в Чикаго свою монографію «Природа нерозу­міння в людських взаємовідносинах». Він на 20-30 років передба­чив багато ідей, що стосуються атрибуції, керування враженням, впливів ідеологічних чинників на міжособистісне сприймання. Проте, не маючи підтримки в наукових колах, був повністю забу­тий до середини 80-х pp.

1958 - Хайдер публікує «Психологію міжособових відносин».

1962 - виходить у світ праця Куна «Структура наукових революцій», що розхитує раціональні підстави позитивістської науки й ідеї куму­лятивного розвитку знань. Наукова істина — результат соціаль­ної угоди в науковому середовищі, а не відкриття «об'єктивної» закономірності іманентної природи. Початок постемпірицизму в психології (визначення Гергена).

1963 - Вітгенштейн продемонстрував, якою мірою використання психологічних предикатів залежить від узвичаєних лінгвістичних кон­венцій. Його праці стимулювали аналіз мовної детермінації таких понять як «розум», «відчуття», «мотивація» та ін., і зробили сер­йозний вплив на становлення напрямку, соціального конструкціо-нізму в психології.

1966 - виходить у світ праця Бергера і Лукмана «Соціальне конструювання реальності», в якій артикулюється ідея, що соціальні об'єкти не існують самі по собі, але конструюються і трансформуються в процесі комунікації людьми, які активно осмислюють навколиш­ню реальність.

20