2. Суб’єкт римського цивільного права

Суб'єкт права — це той, хто може бути носієм права, особою.

Ця здатність залежить від соціально-економічного розвитку суспільства, це не було природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб'єктами, а об'єктами права.

Суб'єктом права були фізичні й юридичні особи, які тоді не розмежовувалися.

У той час знаряддя праці поді­лялися на німі, мукаючі й обдаровані мовою. Юрист Ульпіан ствер­джував, що "з точки зору цивільного права раби вважаються ніким". В свою чергу, вільні члени суспільства мали неоднакову правоздатність і дієздатність. Повна правоздатність складалася з трьох основ­них елементів –

1.Стан свободи

2.Стан громадянства

3.Сімейний стан.

Ли­ше особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, "батько сімейства") користувалася цивільними правами в пов­ному об'ємі.

Ці права полягали:

1) в праві вступати в законний римсь­кий шлюб;

2) праві торгувати, тобто укладати будь-які угоди та бути власником рухомого та нерухомого майна.

Римський громадянин міг користуватися усіма політичними правами, обиратися на найвищі посади в державному апараті (консула, претора) і при тому не корис­туватися повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував пе­ребувати під батьківською владою. Римський громадянин, висланий за злочин у місцевість, населену перегрінами, своє громадянство втрачав, хоча і без втрати стану свободи. Можливим був і зворотний варіант, коли латин, перебравшись на постійне місце проживання до Риму, автоматично отримував римське громадянство. Особа могла або набувати певного об'єму прав, або втрачати частину правоздатно­сті чи й усю правоздатність (продаж у рабство).

При народженні вільного або при наданні рабу свободи виникала їх правоздатність. В окремих випадках правоздатність могла виникну­ти і до народження дитини (поділ спадщини, при якому до уваги бра­лися діти спадкодавця, народжені після його смерті).

Цивільна смерть - це припинення правоздатності зі смертю вільного чи його продажем у рабство. Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визначити момент втрати правоздатності, наприклад, для визначення наступності спадкування у разі смерті кількох членів ро­дини, кожний з яких міг бути спадкоємцем.

Поступово, зі становленням Риму як світової держави, відмінності правового статусу вільних - громадян, латинів, перегрінів, вільновід­пущеників - згладжувалися, однак прірва між вільними і рабами збе­рігалася.

Римляни визнавали безчесними деякі професії: гладіатори, звідники, повії, актори, мати з якими торгівельні справи чи, тим паче, вступати у шлюб "доброчесний" римлянин вважав для себе недопустимим.

Жінка постійно перебувала під опікою своїх родичів чоловічої статі - батька, потім - чоловіка, після його смерті - чоловікових роди­чів чи навіть власних дорослих дітей.

2. Метод римського цивільного права

Правове регулювання суспільних відносин відбувається не стихійно, а з допомогою певних способів та заходів, що впливають на формування поведінки суб´єктів відносин. Су­купність таких способів та заходів називають методом права. 

Метод РПП характеризується, передусім, юридичною рівністю сторін, автономією їх волі та майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин); особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільно-правових правовідносин; наявністю майнової відповідальності сторін.

Юридична рівність учасників відносин проявляється в тому, що сторони визнаються правом як самостійні, незалежні одна від одної особи. Іншими словами, зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов´язків і не підпорядкована іншій. Основою такої рівності суб´єктів є їх право розпоряджатися майном, що знаходиться в їх власності. РПП спрямоване на те, щоб врегулювати відносини між сторонами в разі виникнення між ними спорів, захистити їх від будь-яких протиправних посягань, обмежити від зовнішнього втручання.

Диспозитивність можлива лише тоді, коли в основі правочину лежить вільне волевиявлення сторін. Вона надає право сторонам визначити характер своїх взаємовідносин у межах, встановлених законом, а також у відповідних випадках формувати свої права й обов´язки. Диспозитивні начала виявляються в диспозитивних правових нормах, які надають суб´єктам можливість у певних межах, за своєю волею, на свій розсуд врегульовувати ті чи інші належні їм права й обов´язки.

Наявність диспозитивних засад у РПП не означає відсутність у ньому імперативних норм. Але вони не були визначальними. Приватно-правові відносини формувалися, переважно, під впливом диспозитивних норм.

Ґрунтуючись на засадах рівності та незалежності учасників приватних правовідносин, закон надавав можливість вирішувати спори, що виникали між ними, або безпосередньо учасникам конкретних відносин на підставі взаємної домовленості, або спеціально створеним для розгляду таких спорів органом.

Оскільки учасники приватно-правових відносин були пов´язані між собою, як правило, тільки правочином, було встановлено, що та із сторін, яка добровільно взяла на себе зобов´язання і не виконала їх, повинна відшкодувати іншій стороні збитки, яких зазнала ця сторона внаслідок невиконання правочину. Іншими словами, сторона, яка не виконала зобов´язання або виконала його неналежним чином, несла відповідальність, яка носила майновий характер.