6. Цели и задачи сравнительного правоведения.

Целью сравнительного правоведения является изучение законов и правовых систем различных государств с целью выявления новых закономерностей в развитии права и использования этих закономерностей для стимулирования общего развития правовой теории и юридического строительства.

Цели можно свести к нескольким основным:

· познавательная (глубокое и масштабное изучение правовых явлений в различных государствах);

· информационная (получение точных сведений о качественных моментах зарубежного права и их использование в отечественной юридической практике);

· аналитическая (обнаружение истоков правовых явлений в зарубежных системах права и выявление тенденций их развития);

· интегративная (четкая ориентация в разработке способов гармонизации и сближения правовых систем);

· критическая (конструктивный анализ отдельных институтов зарубежного права и его сопоставление с аналогичными институтами российского права);

· пропагандистская (информирование о значимости правовой системы страны).

7. Функции сравнительного правоведения.

Основные: академическая (научно-познавательная) и практико-прикладная

Дополнительная: юридико-мировоззренческая

Як відомо, функції будь-якої науки, у тому числі і порівняльного правознавства, відображають основні напрями, через які проявляється їх суть і зміст, а також необхідність їх існування.

На думку Ю.О. Тихомирова, порівняльне правознавство включає виконання таких функцій: інформаційна, аналітична, критична, інтеграційна і домінантна. Воно служить законотворчій і правозастосовній практиці, правильному засвоєнню зарубіжних доктрин і практики, а також юридичній освіті.

Функції порівняльного правознавства можна умовно розділити на дві великі групи.

1.Теоретичні функції, що забезпечують якісне зростання в розвитку не тільки порівняльно-правового, але й усього юридичного знання в цілому. Дані функції забезпечують теоретичне осмислення закономірностей походження й еволюції правових систем, що сприяє вивченню не тільки національного права, але й визначенню його місця в системі правових сімей. Реалізація теоретичних функцій сприяє розвитку теоретичних основ порівняльного правознавства, що є внеском у розвиток юридичної науки в цілому.

2.Практичні функції порівняльного правознавства направлені як на виконання конкретних завдань правової практики, що виникають перед різними правовими системами окремо, так і перед цілими правовими сім'ями. Реалізація цих функцій сприяє гармонізації й уніфікації правових норм національних правових систем, розробленню нормативно-правових актів з урахуванням зарубіжного досвіду та ін.

Основними функціями порівняльного правознавства, що входять у вищезгадані групи, є такі.

Гносеологічна функція виражається в тому, що будь-яка юридична наука направлена на пізнання навколишнього світу. Вона пізнає державу, право й інші державно-правові явища, отримує про них необхідні знання, пояснює їх із наукових позицій. Цього можна досягти шляхом їх вивчення у зв'язку з іншими явищами, що формують соціальне життя. Порівняльне правознавство вивчає правові системи, пов'язуючи його з такими цивілізаційними явищами, як культура, релігія, політика, ідеологія, традиції та ін.

Методологічна функція порівняльного правознавства виражається в тому, що в рамках даної науки напрацьовується великий методологічний потенціал, необхідний для проведення порівняльно-правових досліджень. Оскільки здійснення порівняльно-правових досліджень є необхідною умовою при вивченні об'єктів і предметів різних наук, то вироблений методологічний арсенал у рамках порівняльного правознавства відіграє важливу роль у цьому процесі. Зокрема, порівняльно-правовий метод отримує подальший розвиток, завдяки чому забезпечується результативність порівняльно-правових досліджень. Це сприяє успішному проведенню в рамках різних правових наук порівняльно-правових досліджень, які стають більш контрастними і яскравими, оскільки в цей процес включаються і додаткові чинники.

Інтеграційна функція порівняльного правознавства, тобто функція оптимізації розвитку національних правових систем, зумовлена курсом держави або держав, міждержавних об'єднань на зближення правових систем за допомогою гармонізації національних законодавств і уніфікації правових норм. У цих випадках критеріями порівняння й оцінки національних законодавств служать визнання загальних інтересів держав в узгодженому правовому регулюванні, пошук і визначення об'єктів такого регулювання, виявлення відмінностей у національних законодавствах і можливих засобів їх подолання. Порівняльне правознавство виробляє рекомендації, направлені на удосконалення державно-правового будівництва, законодавства, юридичної практики тощо, тим самим забезпечує успішність і результативність інтеграційних процесів.

Функція деідеологізації правових доктрин і теорій, направлених на вивчення правових систем, передбачає об'єктивний науковий підхід до вивчення основних державно-правових явищ у рамках порівняльного правознавства і неупереджене ставлення до них залежно від політичних і ідеологічних поглядів та інтересів. Реалізація даної функції забезпечує об'єктове вивчення правової панорами світу.

Виховна функція призводить до розвитку правосвідомості і правової культури, унаслідок чого правове мислення сприймається як важливий важіль переключення суспільної свідомості на загальноцивілізаційні орієнтири. Реалізація даної функції сприяє шанобливому ставленню до «чужого» права, сприйняттю його нарівні з національним правом як складової правової панорами світу.

Освітня функція реалізується через викладання порівняльного правознавства як необхідного компоненту підготовки сучасних фахівців у різних галузях правової науки. Значне поширення порівняльного правознавства і введення його в навчальну програму юридичних вузів на сьогодні відображає, з одного боку, рівень його розвитку як самостійної юридичної науки, а з іншого — нагальну необхідність практичного застосування результатів його досягнень.

8. Основные этапы становлення и развития сравнительного правоведения.

З Приводу відповіді на запитання, з якого моменту починається формування порівняльного правознавства, серед дослідників, що займаються даною проблематикою, немає єдиної точки зору. Якщо розглядати всі існуючі точки зору з даної проблеми, то можна вийти на дві найбільш яскраво виражені.

1.Порівняльне правознавство своїм корінням сяга є в глиб століть, а точніше в період античності, коли мислителі використовували порівняння як прийом у своїх дослідженнях. Окрім цього, даний прийом був затребуваний і серед законодавців. Прикладом можуть служити старогрецькі закони Солона і Лікурга, розроблення в Стародавньому Римі Законів XII таблиць, утворення римського права. На думку багатьох дослідників, саме в цей період зароджуються порівняльно-правові ідеї. У середні віки, у період формування і розвитку національних правових систем Франції, Німеччини й Англії, дані ідеї отримали подальший розвиток.

Значна роль у розвитку порівняльного правознавства відводиться також великим представникам епох Відродження і Просвітництва, що складали плани суспільних реформ на основі природно-правової доктрини. їх застосовували вчені і мислителі минулих століть, коли зіставлення державних установ і інститутів давало яскравішу картину. Ш. Монтескье, розробляючи теорію поділу влад, глибоко вивчав досвід стародавніх республік і особливо англійський парламентаризм¹.

Прихильники даної точки зору пов'язують формування порівняльного права з використанням порівняння як прийому при проведенні різних досліджень.

2. Порівняльне правознавство почало формуватися в другій половині XIX ст., а саме — в 1869 р. і пов'язано із заснуванням французького Товариства порівняльного законодавства. На думку інших, воно зародилося в 1900 р. і пов'язано з проведенням І Міжнародного конгресу порівняльного права.

Дж. Майда виділяє чотири умовні стадії розвитку порівняльного правознавства.

1.(приблизно друга половина XIX — початок XX ст.) набули значного поширення ідеї Е. Ламберта і Р. Салейла, що послужили своєрідним імпульсом для міжнародної уніфікації права.

2. (20-ті—40-ві pp. XX ст.) характеризується як стадія розвитку і досить значного поширення серед учених-компаративістів думки про те, що порівняльне правознавство — це не окрема наука, не самостійна галузь знань, а лише особливий порівняльно-правовий метод дослідження.

3. (кінець 40-х—50-ті pp. XX ст.) робляться посилені спроби дослідження його в практичному плані, як «інструменту» виконання повсякденних практичних завдань, і одночасно приділяється підвищена увага порівняльно-правовій освіті, особливо в Європі й Америці.

4. (60-ті pp. XX ст.) відрізняється, перш за все, тим, що безпосередньо асоціюється із цілеспрямованим розробленням компаративістами різних країн, і в першу чергу відомим французьким ученим Р. Давидом, доктрини «великих систем» — правових сімей.

На думку О.Ф. Скакун, наука порівняльного правознавства пройшла три етапи свого безпосереднього розвитку:

1. виникнення як юридичної науки, тобто нагромадження і систематизація юридичних знань про проблеми застосування порівняльно-правового методу, вивчення загальних, особливих і одиничних рис різноманітних правових систем світу;

2. становлення як самостійної галузі юридичних знань, що має власний предмет, методи, понятійний апарат і т. ін.;

3. оформлення юридичної компаративістики як системи знань, методів, прийомів порівняльно-правових досліджень у цілісну систему, тобто в теорію правових систем (теорію компаративістики), зростання значущості і визнання результатів цих досліджень.

Підбиваючи підсумок вищевикладеним періодизаціям історії формування, розвитку порівняльного правознавства, необхідно відзначити, що компаративісти мають підстави для того, щоб почати історію порівняльно-правових досліджень із праць античних авторів. Дійсно, порівняння як прийом вивчення права й удосконалення законодавства існує з незапам'ятних часів. Проте широке і свідоме застосування порівняльно-правового методу і визнання порівняльного правознавства як самостійного наукового напряму все ж таки наледать до другої половини XIX ст. І на цій підставі можна виділити такі етапи його становлення і розвитку:

1. етап формування ідей порівняльного правознавства — спочатку як порівняльно-історичний напрям досліджень, а потім як практико-прикладний напрям (1800—1900);

2. етап формування порівняльного правознавства і його становлення як визнаного наукового напряму — І Міжнародний конгрес порівняльного права (1 900) і подальший його розвиток (1900—1945);

3. етап інтенсифікації розвитку порівняльного правознавства після другої світової війни (1945 - 80-ті роки XX ст.);

4. сучасний етап розвитку порівняльного правознавства.

9. Особенности основних школ сравнительного правоведения.

Немецкая школа сравнительного законодательства

Сравнительное правоведение зародилось первоначально как сравнительно-историческое; оно развивалось в ряде стран, в том числе в Германии и России, прежде всего в исторических исследованиях. Многие под термином «сравнительное правоведение» понимали всеобщую сравнительную историю права.

Взгляды Савиньи, основоположника исторической школы права, имели большое значение для развития юридической науки. Он не только заложил основу исторического метода в юридической науке, но и попытался создать научную историю права.

Обращаясь к конкретным путям исторического развития права Германии, представители исторической школы сосредоточили свое внимание на рецепции римского права, германском праве и соотношении этих двух систем. В зависимости от того, как понималось это соотношение, позднее выделились два течения: романистов и германистов. В частности, появление германского течения связывают с выходом в 1843 г. книги Г. Безелера «Народное право и право юристов».

С позиции исторической школы права право настолько связано с развитием данной нации и народа, что оно не может быть использовано другим народом. Любое правовое заимствование не может не вступить в противоречие с собственным «народным духом». Такой тезис уводил историческую школу права от сравнительного права. В связи с этим в начале XX в. французский компаративист Р. Салейль отмечал, что исторический метод изучения общественных наук обладает многими преимуществами, однако историческая школа остановилась на полпути.

Позициям исторической школы права противостояли два течения, которые, исходя из иных, чем эта школа, философских предпосылок, выступали за развитие сравнительного права. Одно из них основывалось на кантианских идеях, и его главным представителем был А. Фейербах. Другое тяготело к Гегелю и было представлено южнонемецкой, или гейдельбергской, школой права.

Историческая по своему характеру гейдельбергская школа исходила из гегелевского понимания истории. С ней связаны имена Тибо, Ганса, Цахарие, Миттермайера. Школа рассматривала иностранное право не только как объект исторического знания, но и как инструмент улучшения законодательным путем национального права. Позднее в рамках этой школы получило развитие сравнительно-этнологическое правоведение, которое связывалось с именами Поста и Колера.

Наиболее видным представителем гейдельбергской школы права был Э. Ганс, учившийся у Тибо и Гегеля в Гейдельбергском университете. Вслед за Гегелем Ганс утверждал, что любое историческое исследование, которое не приводит в конечном счете к выработке понятий, – не более чем поверхностное, развлекательное занятие. Для Ганса история – это не только знание прошлого. Она включает в себя и изучение настоящего. С правом прошлых времен следует сопоставить современное право, и только так можно понять отдельные этапы развития разума – движущей силы исторического развития. В связи с этим его концепцию можно назвать всеобщей сравнительной историей права. Однако у него в отличие от исторической школы права настоящее не подчинено прошлому, наоборот, прошлое должно помочь открыть последовательное развитие понятия права.

Против исторической школы права выступил и другой представитель южнонемецкой школы – профессор Гейдельбергского университета К. Цахарие. Он придавал большое значение иностранному праву и кодификации, особенно Французскому гражданскому кодексу 1804 г. Основной труд - «Учебник французского права». В нем он рассматривал французское право на широкой историко-философской основе.

Еще один представитель южнонемецкой школы – профессор Гейдельбергского университета К. Миттермайер. Его научно-практическая юридическая деятельность развивалась в трех направлениях.

1.это собственно научная деятельность на широкой сравнительной основе. В своих многочисленных научных трудах по уголовному процессу он широко использовал сравнение германского общего права с французским, американским, австрийским, баварским и прусским.

2. практическая деятельность по подготовке и консультированию проектов законодательных реформ. Он был официальным экспертом по подготовке многих кодексов.

3.деятельность, имевшая целью информировать немецких юристов о состоянии права и законодательных реформах за рубежом. Совместно с Цахарие он основал в 1829 г. «Критический журнал юридической науки и зарубежного законодательства». Журнал просуществовал до 1953 г., и изданные 26 его томов содержали весьма богатый законодательный, критический и сравнительный материал по уголовному, уголовно-процессуальному праву и криминологии различных стран.

Миттермайер первым ориентировал сравнительное право на удовлетворение практических потребностей, стремясь использовать его как средство законодательной политики.

Юридическая этнология включала в сферу научных поисков право так называемых примитивных, или варварских, народов. Заслуга ее создания принадлежит Посту (давшему ей и название) и Колеру.

И. Колер считал, что, только интегрировав в себе юридическую этнологию, история права может стать действительно всеобщей. История права цивилизованных народов и этнология права народов нецивилизованных должны слиться воедино. В своем философском правопонимании он исходил из того, что право – это фактор и следствие цивилизации. Оно неразрывно связано с культурой и способно выполнить свое предназначение лишь тогда, когда отвечает требованиям культуры данного времени.

А. Пост стремился создать с помощью сравнительного метода такую юридическую науку, которая базируется на историческом опыте и приближается по своему характеру к естественным наукам. Он выступал против естественно-правовой теории и любого другого спекулятивно-умозрительного правопонимания.

В сравнительно-этнологическом правоведении Поста и Колера нередко происходило смешение сравнительного права со сравнительной историей права. Они часто подгоняли исходный этнологический материал под заранее постулированные гипотезы и концепции. Поэтому сравнение у них нередко оказывалось поверхностным. Оно почти всегда было направлено на выявление сходства и параллелизма в развитии права, ибо, по их мнению, такое развитие было подчинено действию общих для всего человечества закономерностей. Различия и несходства отбрасывались как случайные. Само общественное развитие понималось как однолинейный процесс.

Еще одна заметная фигура в становлении сравнительного правоведения в Германии второй половины XIX в. – А. Фейербах. Основываясь на кантианских идеях, Фейербах выступал одновременно и против национализма исторической школы права, и против универсализма естественно-правовой доктрины. Он широко использовал сравнительный метод в сфере уголовного законодательства как в теоретическом, так и в практическом плане и пытался создать науку сравнительного права, которую трактовал как всеобщую историю права. По его мнению, только сравнение различных правовых систем дает возможность превратить юриспруденцию в подлинную науку, где философия, история и сравнение должны быть признаны равноправными компонентами, на основе которых развивается юридическая наука.

Французская школа сравнительного законодательства

Если в первой половине XIX в. эпицентр сравнительного правоведения находился в Германии, то во второй половине он переместился во Францию. Сравнительное изучение различных правовых систем велось здесь прежде всего в практико-прикладных целях, для совершенствования национального законодательства, чем и обусловлено преобладание термина «сравнительное законодательство», подчеркивавшего прикладной характер науки. Существенную роль сыграло и то, что во французской юридической науке господствовал позитивизм (школа экзегезов).

В 1869 г. создается Общество сравнительного законодательства. По мнению основателей этого Общества, его создание отвечало потребностям юристов выйти за ограниченные рамки одной законодательной системы, с тем чтобы и само законодательство в свою очередь утратило сугубо локальные черты и восприняло опыт, накопленный во всем мире. В целях ознакомления общественности с законодательными текстами Общество с 1875 г. приступило к выпуску Ежегодника зарубежного законодательства и Ежегодника французского законодательства. При министерстве юстиции Франции был создан Комитет иностранного законодательства, который совместно с Обществом сравнительного законодательства обеспечивал перевод на французский язык большинства иностранных кодексов и других важных законодательных актов.

В соответствии с позитивистскими установками сравнительное правоведение в лице школы сравнительного законодательства конструировало себя как чисто юридическая теория, изучающая позитивное законодательство. Предметом сравнительного законодательства было не право вообще, а действующие правовые нормы и институты. Конкретная цель его состояла в изучении не теоретически отвлеченных, а необходимых для законодательной деятельности выводов. В рамках «классической школы» оно дало наибольший эффект в совершенствовании националыюго отраслевого законодательства. Это относится прежде всего к гражданскому, уголовному и процессуальному праву.

Однако постепенно теоретический уровень французской компаративистики отходит от уровня экзегезов и на пороге XX в. в ней создаются значительные теоретические конструкции.

Взгляды Р. Салейля на сравнительное право были обусловлены двумя факторами. Во-первых, Кодекс Наполеона 1804 г. к концу XIX в. существенно устарел и его «стерильное» толкование представителями школы экзегезов изжило себя. Во-вторых, значительное влияние на Р. Салейля оказало учение Р. Иеринга, и особенно тезис о том, что право непрестанно эволюционирует, приспособляясь к динамизму социальной жизни.Столетний возраст Французскою гражданского кодекса 1804 к имел следствием то, что на практике стал особенно явным разрыв между его юридическими нормами и практическими потребностями общества. Р. Салейль считал основной целью сравнительного права не умозрительные научные конструкции, основанные на отдельных социологических и исторических данных, а прежде всего развитие и совершенствование национального права. С помощью сравнительного права Р. Салейль стремился придать судебной практике ведущую правотворческую роль в эволюции права.

Сравнительное право позволяло обнаружить как общность эволюции правовых систем, относящихся к одной и той же цивилизации, так и общность решений конкретных юридических проблем, сходство конкретных правовых институтов. Сравнение давало возможность выработать общую модель, или тип, института, имеющегося во многих правовых системах, и эта модель выступала по отношению к данным системам как некая законодательная модель.

Обнаружив с помощью сравнения принципиальную общность в решении одной и той же социальной проблемы различными правовыми системами, Р. Салейль полагал, что можно на этой основе создать в некоторых отраслях права нечто вроде общего наднационального права, которое будет служить объективным ориентиром для судебной практики в толковании норм национального права.

Речь уже тогда шла не о каких-то абстрактных принципах, открытых спекулятивным путем in abstracto, не о том, чтобы определить путем чисто умственной операции какое-то идеальное право, которое затем можно было бы попытаться (путем убеждения или путем демонстрации его преимуществ) ввести в какой-то положительный закон, приемлемый для всех. Р. Салейль выдвинул два условия, при которых зарубежные правовые решения и институты с помощью сравнительного анализа могут быть использованы как объективные критерии в толковании судом национального права.

1.этот механизм толкования может быть использован только в случае пробела в праве.

2. решения, содержащиеся в иностранном праве, могут быть использованы только тогда, когда они не противоречат принципиальным установкам национального права.

Сделав из сравнительного права инструмент судебной политики, Салейль открыл перед ним новую область применения. Сравнительное право вышло из старых рамок, из умозрительного стало практико-прикладным, из исторического – повернутым к современности. Его функции из абстрактных и расплывчатых стали конкретными. Вместе с тем эта новая ориентация сузила сравнительное право до простого метода, поставленного на службу судебной политике.

10. Международные центры сравнительного права.

Международная ассоциация юридических наук (МАЮН) основана в 1955 г. в Париже под эгидой ЮНЕСКО, имеет консультативный статус «В» и назначает одного члена в Международный совет социальных наук. Ассоциация расположена в Париже в штаб-квартире ЮНЕСКО.

Цель - содействовать развитию юридических наук путем сравнительного изучения существующих национальных правовых систем, активизации научных контактов и обмена информацией между учеными разных стран, оказания помощи национальным научным организациям, изучающим иностранное право.

Членами Ассоциации являются национальные комитеты, создаваемые в разных странах. В настоящее время в состав МАЮН входят национальные комитеты более 50 стран. Национальные комитеты – члены МАЮН имеются во многих странах мира. Национальный комитет является свободным в выборе названия. Он платит ежегодный членский взнос, сам устанавливая его сумму, которая не может быть менее 150 долл. США.

Деятельность МАЮН координируется Советом Ассоциации, который состоит из представителей, персонально назначаемых каждым национальным комитетом. Совет в свою очередь избирает Исполком, носящий название Международного комитета сравнительного права.

Деятельность МАЮН состоит в следующем:

1. Подготовка и издание юридических библиографических справочников по отдельным странам, а также отдельных статей и моно графий.

2. Издание отдельных работ по иностранному праву по таким темам, как источники права, институты, а также переводы наиболее важных работ.

3. Издание информационных бюллетеней.

4. Подготовка и издание международной энциклопедии сравни тельного права. Официально цель издания энциклопедии – создать стимул для развития сравнительно-правовых исследований, а также дать источник информации для законодателей различных стран в про цессе выработки проектов национальных законодательных актов и унификации права.

Большое количество исследований с последующими публикациями и представлением докладов готовится МАЮН по поручению ЮНЕСКО. К ним относятся исследования по таким вопросам, как:

• преподавание права в разных странах мира;

• конституции стран, недавно получивших независимость;

• способы выполнения государствами международных обяза тельств;

• основные аспекты аграрных реформ;

• суверенитет и международное сотрудничество;

• нормы национального права, регламентирующие мирное при менение атомной энергии;

• правовые средства борьбы с расовой дискриминацией;

– проблемы семейного права африканских стран и др. Официальные языки МАЮН – английский и французский.

Международная академия сравнительного права (МАСП) – учреждена в 1924 г. в Гааге. Ее цель – изучение права на сравнительной основе в исторической перспективе и совершенствование законодательства различных стран. Членами Академии являются крупные специалисты в области сравнительного правоведения многих стран мира. Число действительных членов лимитировано цифрой 50 человек, однако может быть увеличено еще на 10 по решению Исполкома МАСП.

Члены Академии делятся на шесть групп:

1) латинская группа;

2) группа общего права;

3) северная и центральноевропейская группа;

4) восточноевропейская группа;

5) ближневосточноафриканские группы;

6) азиатская группа.

Основная форма деятельности МАСП – организация международных конгрессов по сравнительному праву, которые происходят один раз в четыре года. На конгрессах обсуждаются основные проблемы права по всем юридическим дисциплинам. Конгрессы весьма представительны и многочисленны. В ходе конгресса обычно проводится и общее собрание Академии.

Основная форма публикаций МАСП – сборники генеральных докладов, представленных на конгресс МАСП.

Официальные языки МАСП – английский и французский.

Международный факультет сравнительного права (МФСП) создан осенью I960 г. на базе Страсбургского университета (Франция). Организационно он связан с известными научными организациями – Международной ассоциацией юридических наук и Международной академией сравнительного права. Факультет ставит своей целью содействовать развитию сравнительного правоведения посредством его преподавания, осуществления научных исследований и издания научных работ.

Факультет проводит обычно две «общие» сессии в год: весеннюю – в Страсбурге (Франция) и летнюю – в одной из других стран Европы. Помимо этого, факультет проводит несколько ежегодных специализированных сессий, посвященных отдельным отраслям права.

Органами МФСП являются общее собрание, факультетский совет, постоянная комиссия и ее исполнительный комитет, специализированные консультативные комиссии и деканат (состоящий из декана и заместителя декана).

В связи с успехом факультета была расширена география его деятельности. Помимо Европы, сессии стали проводиться в различных странах Латинской Америки и Канаде. Всего было проведено около 150 сессий в 25 странах.

Основной источник средств факультета – субсидии и дотации правительства страны пребывания (Франция – каждая весенняя сессия, другая страна – летняя сессия). Обучение на факультете платное – слушатели оплачивают «академические права», т.е. посещение лекций и прием экзаменов.

Выступления на факультете публичные.

Международный факультет сравнительного права – важный центр по подготовке преподавателей и исследователей в области сравнительного права.

Программа преподавания сравнительного правоведения включает общее изучение сравнительного права по отдельным дисциплинам и осуществляется в форме курсов лекций, семинаров и коллоквиумов, разделенных на три цикла.

Первый цикл – введение в сравнительное право, конституционное право, введение в сравнительное международное частное право, введение в процессуальное право. Курс разбит на право романских стран и англо-американское право.

Второй цикл подразделяется на два раздела. Первый посвящен вопросам частного права (договор в сравнительном праве, коммерческое право, гражданская ответственность в сравнительном праве, наследование в сравнительном праве, брак). Второй раздел посвящен вопросам публичного права (административные договоры в сравнительном праве, ответственность государственных органов в сравнительном праве, административный процесс, органы государственного управления, режим прав и свобод, государственные предприятия, понятие законности в сравнительном праве и др.).

Третий цикл включает курсы и коллоквиумы по отдельным темам, относящимся к различным юридическим сравнительным дисциплинам. Эта программа дополняется факультативными курсами лекций, а также программой изучения Европейских Сообществ.

По окончании первого и второго циклов выдается «диплом сравнительного правоведения», имеются также «диплом высших исследований по сравнительному правоведению» и «диплом доктора сравнительного правоведения». Для получения диплома доктора необходимо прослушать дополнительный курс лекций на третьем цикле и защитить диссертацию.

При факультете учреждена Международная ассоциация студентов и бывших студентов по сравнительному правоведению, ставящая своей целью поддерживать научные контакты между лицами, обучавшимися на факультете или окончившими его, а также следить за развитием научной мысли в области сравнительного правоведения.

Французский центр сравнительного права

Центр сравнительного права – общественная организация, состоящая из:

1. общества сравнительного законодательства;

2. института сравнительного права;

3. комиссии по изучению иностранного права.

Первые две общественные организации субсидируются университетами, а последняя – Министерством юстиции Франции.

Основная задача Института сравнительного права – преподавательская деятельность, организация лекций для французских студентов и иных лиц, изучающих право. Комиссия занимается изучением и обобщением иностранного законодательства.

Основную роль играет Общество сравнительного законодательства, которое занимается главным образом организацией международных симпозиумов и двусторонних встреч французских ученых с зарубежными. В частности, Общество систематически проводит двусторонние встречи с юристами различных стран.

Двусторонние встречи ученых проводятся Центром сравнительного права поочередно в различных странах раз в два года. Во встречах принимают участие 8-10 человек с каждой стороны. На всех встречах обсуждаются по три проблемы по разным отраслям права. Материалы встреч публикуются в обеих странах в виде сборников.

Девиз Французского центра сравнительного права – «Закон многообразен, право одно».

11. История сравнительного правоведения в Украине: общая характеристика основных этапов.

15. Структура сравнительного правоведения.

Оскільки структурна цілісність порівняльного правознавства має принципове значення для його визнання як самостійної юридичної науки, питання про структуру порівняльного правознавства залишається також актуальним.

У юридичній літературі, присвяченій порівняльному правознавству, трапляється думка про віднесення різних його частин (Загальної й Особливої) до різних правових наук. Так М.М. Марченко Загальну частину порівняльного правознавства називає теорією порівняльного методу і відносить її до загальної теорії права. К. Осакве, як уже наголошувалося, порівняльне правознавство розуміє як своєрідний науковий метод, що не має самостійного предмета, оскільки він (предмет) визначається порівнюваною галуззю права. Так, наприклад, предметом порівняльного цивільного права є цивільне право. Іншими словами, він не бачить єдиної структури порівняльного правознавства.

К. Цвайгерт і X. Кьотц у структурі порівняльного правознавства виділяють вертикальне порівняльне право і горизонтальне порівняльне право. Як вертикальне порівняльне право вони розглядають історію права, а як горизонтальне порівняльне право — порівняння сучасних правових систем».

Розвиваючи цю тему, залежно від мети, напряму і предмета дослідження О.І. Харитонова і Є.О. Харитонов пропонують таку структуру порівняльного правознавства:

1. «вертикальне» і «горизонтальне» порівняльне правознавство або «історична» і «догматична» компаративістика;

2. «загальна» (загальнотеоретична) і «спеціальна» компаративістика;

3. порівняльне правознавство у сфері приватного і порівняльного правознавства у сфері публічного права².

Більшість авторів виділяє структуру порівняльного правознавства, що складається із Загальної і Особливої частин.

На думку B.C. Нерсесянца, Загальна частина включає вирішення проблем історії, теорії, предмета, методології порівняльного правознавства, місця, ролі порівняльного правознавства в системі юридичних наук і вищої освіти, актуальні наукові завдання і основні напрями порівняльно-правових досліджень національної системи права з урахуванням її місця на правовій карті світу, досвід досягнень і тенденцій розвитку зарубіжної юридичної компаративістики. До Особливої частини він відносить усю тематику конкретних порівняльно-правових досліджень різних правових (державно-правових) явищ — від порівняльного (синхронного або діахронного) аналізу окремих норм різних правових систем, до порівняльно-правових досліджень усіх основних минулих і сучасних систем національного права, порівняльно-правового вивчення окремих галузей права (наприклад порівняльно-правового дослідження конституційного права, трудового права, приватного права) і т. ін.¹

О.Ф. Скакун у структурному плані розглядає порівняльне правознавство як систему знань і, виходячи з принципу співвідношення загального, особливого і одиничного, пропонує наступну його структуру.

Загальне порівняльне правознавство (теорія правових систем) — предметом порівняння є правові системи в цілому, загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування правових явищ (законодавства, системи права, співвідношення права і закону, правовідношення, тлумачення, законодавчої техніки і ін.), тобто все те, що входить у загальнотеоретичне знання правової реальності в рамках держави. Важливою особливістю є дослідження стикових проблем, що лежать у площині порівняльного аналізу різних правових систем світу.

Особливе (галузеве і внутрішньогалузеве) порівняльне правознавство — предметом порівняння є окремі компоненти (елементи) системи права — галузі: цивільне, кримінальне, адміністративне право та інші; інститути права, їх конкретні норми, тобто все те, що входить у знання галузевої юридичної науки. Порівняння може проводитися по підсистемах (спільностях) публічного і приватного права, по матеріальних і процесуальних галузях права та ін.

Спеціальне (предметне) порівняльне правознавство — предметом порівняння є спеціальні питання проблемного характеру: освіта юриста, стан підготовки працівника поліції (міліції), конституційний контроль, правовий статус омбудсмана та ін.²