3. Адаптивно-соціалізаційна теорія соціальної роботи

3.1.Людина як суб'єкт-об'єкт соціальної роботи

Сучасна комплексно-орієнтована теорія соціальної роботи покликана насамперед відображати зміни, що відбулися в науках про сутність людини. Адже саме людина є основним суб'єктом-об'єктом соціальної роботи. Зазначимо, що суб'єкт-об'єктність тут підкреслює активний характер клієнта соціальної роботи, якого необхідно максимально зорієнтувати на самодопомогу в складних життєвих

ситуаціях.

Зауважимо, що суб'єктом-об'єктом соціальної роботи в цьому разі визначається не особистість, а людина, і хоча практично всі розглянуті раніше теорії соціальної роботи ґрунтуються на певній теорії особистості — рольовій, колективній, необіхевіоризму, марксизму, відхід від традиційно усталених підходів не випадковий. Він викликаний намаганням подолати окремі обмеження в розумінні суб'єкт-об'єкта соціальної роботи. Як відомо, поняття "особистість" широко використовується в науках, пов'язаних із соціальною роботою: філософії, психології та соціології.

У філософії особистість розуміють як стійку систему соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена певного суспільства або спільноти, тобто як соціальний та психологічний образ людини [53, 314]. Таке визначення особистості відповідає масштабам і спрямованості проблем філософського дослідження її, найважливішими з яких є біологічні та соціальні детермінанти, ступені свободи щодо природи, суспільства і самої себе.

Філософське визначення особистості містить в своїй структурі як соціологічне розуміння особистості (соціальний образ людини), так і психологічне (психологічний образ). Тим самим передбачається потреба вивчати особистість із метою з'ясування механізмів її поведінки в єдності соціолого-психологічних підходів. У психології, де існує багато різних розумінь особистості, найсталим є визначення особистості як деякої неповторної єдності, цілісності, найвищої інтегруючої інстанції, що керує психічними процесами індивіда і надає його поведінці послідовності та стійкості [65, 160].

Для дослідження проблем особистості соціологія використовує окремі соціологічні категорії, наприклад, структура особистості, соціальна активність, адаптація, соціалізація, норми, інтереси, мотиви, потреби, ціннісні орієнтації, установки, поведінка, діяльність, типи особистості. Хоча більшість цих категорій успішно застосовується у теоріях соціальної роботи, необхідно обережно ставитися до використання їх у кожному конкретному випадку. Так, захоплення типологізацією особистості як основою для класифікації типів клієнтів соціальної роботи може призвести до відриву від реальної дійсності, схематизму і нежиттєздатності окремих форм соціальної роботи.

Кожна незадоволена біологічна потреба "владно вимагає задоволення, мов пара штовхає людину до ряду дій та вчинків, спрямованих на їхнє задоволення" [106, 89]. Безсумнівно, "біологічні основи та фактори особистості" [154, 66] слід ураховувати також під час соціологічного дослідження проблем соціальної роботи, прямо пов'язаних з управлінням і самоврядуванням, поведінкою особистості. Мабуть, суб'єкт-об'єкт потрібно розглядати в поєднанні всіх його характеристик — біологічних, психологічних і соціальних. Очевидно, повинно йтися про дослідження

людини як біопсихосоціальної істоти. Водночас людина й нині залишається однією з найскладніших проблем, хоча є предметом вивчення сукупності наук: філософії, теології, психології, соціальної психології, соціології, антропології, фізіології тощо. При цьому спільною проблемою, над розв'язанням якої працюють дослідники різних наук, є співвідношення біологічного та соціального у природі людини. Визнаючи, що в її природі наявні елементи як біологічного, так і соціального походження, вчені по-різному оцінюють співвідношення і взаємодію цих елементів, а також їхній вплив на поведінку людини.

Сукупність різних підходів можна звести до трьох основних концепцій проблеми людини залежно від трактування співвідношення біологічного та соціального: біологізаторської, суто соціальної (соціологізаторської) та біосоціальної. Суть біологізаторської концепції полягає в тому, що біологічні фактори вирізняють як основні, визначальні в життєдіяльності людини. Одним із прихильників такого розуміння природи людини був З. Фрейд, який звернув увагу на негативні, ірраціональні аспекти людини, пов'язані з її біологічною природою та психікою. Саме

біологічні потреби людини, насамперед сексуальні, є, за його твердженням, основними в людській природі й "доводи розуму безсилі проти їхніх пристрастей" [143, 97]. Суспільство робить спробу обмежити задоволення цих потреб за допомогою культури, моралі, права. Проте доводиться зважати на те, "що в усіх людей існують деструктивні, тобто антисуспільні й антикультурні, тенденції і у багатьох вони досить сильні, щоб визначати їхню поведінку в людському суспільстві" [143, 96].

Як бачимо, тут фатальна детермінація психіки людини закладена в її генофонді. Через це вона приречена залишатись у полоні біологічних законів. Неадекватне уявлення про роль біологічного в житті людини властиве й біологічному редукціонізму. Хоча представники цього підходу й визнають наявність для людини "надорганічного", тобто соціального, середовища, проте індивідуальний досвід при цьому набувається за законами, що збігаються з біологічними законами пристосування організму до середовища. Інакше кажучи, ці закони не змінюються при переході від тварин до людини, а створюються лише кількісні ускладнення процесів пристосування — як видового, так і індивідуального.

Такого підходу до розуміння сутності людини дотримуються також представники біхевіоризму — напряму у психології, в основі якого лежить розуміння людини як сукупності відповідних реакцій на вплив зовнішнього середовища.

Характерно, що такий підхід поширюється як на людину, так і на тварину. Основоположник цієї теорії Е. Торндайк стверджував, що "під поведінкою ми розуміємо всяку діяльність людини і тварини — немає значення, виражається вона у простих мимовільних чи у витончених думках і почуттях" [129, 20].

Згідно з цією концепцією людина народжується з деякими схемами поведінки (дихання, ковтання тощо), а решту схем засвоює методом спроб і помилок. При цьому вдала реакція закріплюється, а після багаторазового повторення автоматизується. У такий спосіб утворюються найскладніші "репертуари поведінки".

Розуміючи прагнення дослідника до вивчення поведінки людини і ролі психіки як реальних процесів, що їх можна вимірювати й контролювати, важко погодитися зі спробою вилучення з поведінкових актів впливу свідомості, мислення, волі. Не можна розуміти поведінку людини лише як сукупність зв'язку S (стимул) — R (реакція), що демонструє американський психолог Б. Скіннер. Згідно з його новим "науковим" методом достатньо базуватися на ефективному регулюванні навколишнього середовища через фактори, що сприяють закріпленню певних навичок поведінки, а також на блокуванні небажаної поведінки покаранням.

Виходячи з обумовленості життєвих ситуацій людини — клієнта соціальної роботи, взаємодією широкого кола елементів різних систем важливо визначити системоутворюючі фактори з тим, щоб системний підхід:

• враховував взаємозв'язок біологічного, психічного та соціального в людині;

• давав би змогу описувати не тільки статичний стан, а й поведінку та діяльність людини;

• давав би можливість пов'язати соціальну роботу з процесом соціалізації людини;

• давав би змогу описувати соціальну роботу та соціалізацію як довготривалі процеси, з різними пріоритетними цілями на кожному етапі людського життя;

• враховував би вплив на соціалізацію і соціальну роботу навколишнього природного і соціального середовища.

З позиції відповідності цим вимогам і цілям нашого дослідження привабливою виглядає системна концепція людини, запропонована білоруським дослідником І. Хомичем [147, 22-70]. Людина в цій концепції подана у вигляді багаторівневої живої соціальної системи. Таких рівнів п'ять:

• структурний;

• функціональний;

• психологічний;

• свідомий;

• поведінково-діяльнісний.

Жодний із цих рівнів не є самостійним. Кожен виконує специфічну роль у системі і є її невіддільним компонентом. Усі перелічені рівні об'єднані системоутворюючим фактором — кінцевим результатом функціонування живої системи.

Структура системи передбачає ієрархічний зв'язок між рівнями, що зумовлюється поетапним еволюційним їх виникненням. Кожний рівень підлаштовується під попередній. Перший — структурний рівень — є своєрідною матеріальною основою виникнення другого — функціонального рівня. На базі функціонального формується третій — психічний рівень, який, у свою чергу, є передумовою формування четвертого — рівня свідомості. Останній є передумовою поведінково-діяльнісного рівня, відчуваючи водночас формувальну дію праці.

Отже, кожний вищий рівень ґрунтується на можливостях і якостях нижчих, здійснюючи на них інформаційний, енергетичний та інші впливи. Вищі рівні, вбираючи та інтегруючи нижчі, надають їм якісно нового характеру. Унаслідок цього нижчі рівні та їхні елементи несуть на собі "відбиток" вищих. Така структура дає можливість вивчати різні рівні організації людини окремими науками, спираючись на їхню методику дослідження. Водночас осмислення окремих результатів досліджень потребує інтегративного підходу, спирання на найбільш узагальнені науки про людину.

Кожний рівень системи так само є своєрідною системою з певною структурою і функціональною роллю. Так, перший, структурний рівень можна уявити як сукупність структурних елементів, які кількісно регламентовані, структуровані в підсистеми, а останні — у рівні. Кількість і порядок усіх структурних елементів зумовлюються необхідністю підтримки цілісності, стійкого функціонування та здатності до розвитку систем загалом.

На виконання основного завдання націлені також інші рівні. Так, фундаментальний рівень є функціональним об'єднанням певної кількості структурних елементів, призначених еволюцією для розв'язання життєво важливих завдань. Основними структурно-функціональними системами є рухова, серцево-судинна, дихальна, травлення, виділення сечі, статева, ендокринна, гуморальна та нервова.

Матеріальним носієм психічного рівня є центральна нервова система зі специфічною формою відображення реальної дійсності та складною інтегруючою функцією. Завдяки цьому людина швидко і адекватно відображає реальну дійсність, ефективно адаптується в навколишньому середовищі. Отже, нервова система об'єднує, організовує і спрямовує діяльність інших систем організму, націлюючи їх

на розв'язання своїх завдань. Зазначимо, що в корі головного мозку розміщується головний центр управління свідомою діяльністю людини.

Рівень свідомості — це соціально інтегрована система психічних функцій людини, за допомогою яких людина в ідеальній формі відображає всі предмети, явища та процеси реальної дійсності і здатна націй основі перетворювати світ у своїх інтересах.

Свідомість як продукт діяльності людського мозку має глибокі внутрішньо замовлені зв'язки з усіма іншими елементами живої системи і зумовлюється ними. Збагативши людину новими соціальними формами життєдіяльності, свідомість не втратила зв'язку з попередніми рівнями живої системи. Піднявшись над ними у процесі еволюції, вона об'єднала всі рівні, чим надала системі соціально інтегрованого характеру.

З рівнем свідомості тісно пов'язане і формування особистості під впливом факторів соціального середовища. Однак соціальна зумовленість не виключає, а передбачає зв'язок формування з попередніми рівнями людини — структурним, функціональним і психічним.

Справді, усі компоненти особистості, виконуючи різні функції, спрямовані на реалізацію потреб, які виникають і, у свою чергу, пов'язані не тільки з рівнем свідомості, а й з усіма іншими рівнями живої системи. Це можна розглядати як підставу для виділення в особистості поряд із свідомим рівнем нижчих її складових (рівнів): структурного, функціонального та психічного.

Отже, під соціальний вплив трудової діяльності, культури, соціальних інститутів та інших соціальних механізмів соціалізації підпадають усі рівні особистості і всі її компоненти. Підкреслимо, що таке нетрадиційне розуміння особистості по-новому ставить питання про співвідношення понять "соціалізація особистості" та "соціалізація людини". Вони є рівнозначними і в подальшому вважатимемо їх синонімічними. У цьому зв'язку і поняття "соціальна робота" поширюється на всі рівні людини як системи — структурний, функціональний, психічний, свідомий і діяльнісний. Поведінково-діяльнісний рівень не випадково завершує структуру людини-системи. Саме на нього покладається виконання цих важливих для системи функцій — взаємодія з навколишнім середовищем і забезпечення на цій основі власної життєдіяльності.

Динамічна рівновага між людиною і довкіллям, яка склалася у процесі взаємодії щодо обміну речовиною, енергією та інформацією, перебуває під загрозою порушення через зміни в організації або(та) у зовнішньому середовищі. Будь-яке відхилення від рівноваги (якщо воно не виходить за межі адаптивних можливостей організму) викликає в системі необхідність відтворення рівноваги. Ця необхідність

проявляється у формі потреби відповідно до характеру порушення рівноваги. У цьому беруть участь усі рівні живої системи, зумовлюючи тим самим різноманітність потреб. Кожна з потреб є внутрішньою спонукальною силою, яка лежить в основі всіх видів діяльності людини, націлених у кінцевому підсумку на відновлення динамічної рівноваги із середовищем, а отже, на забезпечення життєдіяльності живої системи. Ідеться, власне, про збереження живої системи — забезпечення її цілісності, функціональної стійкості та здатності до подальшого розвитку. Отже, у межах адаптивних можливостей людини її соціалізація відбувається нормально, забезпечуючи ефективну взаємодію з навколишнім середовищем. Потреби в соціальній допомозі при цьому не виникає, як і підстави для соціальної роботи.

Проте коли ситуація рівноваги між людиною або(та) середовищем порушується так істотно, що перевищує адаптивні можливості людини, остання не в змозі відновити рівновагу власними силами і потребує допомоги. Залежно від причин порушення рівноваги ця допомога може бути спрямована як на підвищення адаптивних можливостей індивіда, так і на зміни в навколишньому середовищі. Часто допомога має надаватись в обох напрямах.

Як бачимо, системний підхід до людини дає змогу встановити закономірний зв'язок між актуалізацією потреби в соціальній допомозі та соціальними механізмами процесів адаптації і соціалізації людини. Очевидно, через розкриття зв'язку з цими соціальними процесами має відбуватися подальше дослідження соціальної роботи.