- •Загальна частина
- •Тема 1. Предмет і система трудового права
- •Контрольні питання
- •Тема 2. Джерела трудового права
- •Контрольні питання
- •Тема 3. Основні принципи трудового права
- •Контрольні питання
- •Тема 4. Суб'єкти трудового права
- •Тема 5. Трудові правовідносини
- •Контрольні питання
- •Контрольні питання
- •Тема 6. Колективні договори та угоди
- •Контрольні питання
- •Тема 7. Правова організація працевлаштування
- •Контрольні питання
- •Особлива частина
- •Тема 8. Трудовий договір
- •Контрольні питання
- •Тема 9 . Робочий час і час відпочинку
- •Контрольні питання;
- •Тема 10 . Правове регулювання оплати праці
- •Контрольні питання
- •Тема 11. Трудова дисципліна
- •Контрольні питання;
- •Тема 12. Матеріальна відповідальність сторін трудового договору
- •Контрольні питання
- •Тема 13. Правове забезпечення охорони праці
- •Контрольні питання
- •Тема 14. Трудові спори
- •Контрольні питання
- •Методичне видання Конспект лекцій студентам заочної форми навчання щодо вивчення дисципліни “Трудове право України”
- •49000, М. Дніпропетровськ, вул. Набережна Леніна, 18
Контрольні питання
1. Що таке охорона праці? Чи є це поняття правовим?
2. Які існують правила та інструкції з охорони праці?
3. У чому правова сутність медичних оглядів та інструктажів для забезпечення охорони праці?
4. Які правові особливості охорони праці жінок і молоді?
5. Що слід розуміти під правовою організацією охорони праці?
6. Які норми права сприяють стимулюванню охорони праці?
7. Назвіть види органів з нагляду та контролю за охороною праці.
Тема 14. Трудові спори
Процес трудової діяльності — явище багатогранне, тому при виконанні працівником відповідної роботи можуть виникати певні суперечності чи непорозуміння між працівником і власником чи уповноваженим ним органом.
Трудові спори (конфлікти) можуть виникати не лише між сторонами трудового договору, а й між професійною спілкою чи страйковим комітетом і власником підприємства — їх називають колективними трудовими спорами. З огляду на учасників трудові спори поділяються на індивідуальні — між сторонами трудового договору, та колективні — між профспілковим або страйковим комітетом і власником (адміністрацією) підприємства.
Чинне законодавство України про працю не розкриває поняття "трудові спори". У сфері трудового права трудові спори — це конфлікти між працівником і власником або між працівниками і роботодавцями з приводу застосування законодавства про працю або встановлення чи зміни умов праці, що розглядаються в установленому законом порядку.
У цьому визначенні чітко вказується на три основні взаємозумовлені частини: а) суб'єкти трудового спору; б) позовний і непозовний характер; в) вирішення трудового спору в установленому законом порядку.
Крім зазначеного поняття трудового спору певною мірою спонукає й до з'ясування причин, через які він може виникнути. Зокрема, зазначення того, що конфлікти між працівником і власником можуть виникати за двох взаємозумовлених обставин: по-перше, у процесі застосування законодавства України про працю і, по-друге, під час встановлення умов праці.
Конкретні ж причини виникнення трудових конфліктів можуть бути:
1) об'єктивного характеру (помилки сторін трудового договору, недоліки в культурно-виховній роботі та ін.);
2) організаційно-правового характеру (нечіткі формулювання окремих правових норм, прогалини в діючому законодавстві про працю та ін.);
3) організаційно-господарського характеру (недоліки у проведенні обліку, контролю, у постачанні, фінансуванні та інших господарських справах).
Саме класифікація причин, унаслідок яких може виникнути трудовий спір, спонукає до розгляду двох видів індивідуальних трудових спорів, що зумовлюються: застосуванням норм трудового законодавства (позовні спори); встановленням нових або зміною діючих умов праці (непозовні спори).
Обидва види трудових спорів широко застосовуються. Наприклад, позовні трудові спори можуть виникати: а) із трудових правовідносин (у разі порушень в оплаті праці, здійснення компенсаційних виплат і под.); б) із правовідносин у сфері працевлаштування; в) із правовідносин між профспілковим комітетом і власником з питань виробництва, праці, побуту та ін.; г) із правовідносин з приводу компенсації матеріальної шкоди; д) із правовідносин, пов'язаних із наглядом і контролем за додержанням законодавства; є) із правовідносин щодо матеріального забезпечення працівників і членів їхніх сімей за рахунок коштів соціального страхування, а також між власником і органом соціального страхування з приводу створення фонду соціального страхування (стосовно строків сплати внесків у фонд, їх розмірів та ін.).
Трудові спори другого виду (непозовні) виникають:
1) із правовідносин у сфері встановлення умов праці між профспілковим органом і власником підприємства (під час укладення колективного договору, введенні норм виробітку та ін.);
2) із трудових правовідносин між працівником і власником (у разі зміни власником окладу працівникові в межах схем посадових окладів та ін.).
Вирішення трудових спорів — процес, тісно пов'язаний з іншими демократичними засадами правової системи України в цілому і трудового права зокрема. Тому під час розгляду трудових спорів застосовується демократичний підхід. Це реалізується в дотриманні таких основних принципів, як доступність і зручність; колегіальність і швидкість розгляду трудових спорів; додержання законності та забезпечення виконання рішень.
Правовою базою під час вирішення трудових спорів є Конституція України, Кодекс законів про працю України, де система норм відокремлена в самостійну главу XV під назвою "Індивідуальні трудові спори", Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р., постанова № 9 Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. "Про практику розгляду судами трудових спорів" зі змінами, внесеними в 1994 і 1995 рр.
Згідно із зазначеними правовими нормами трудові спори вирішуються системою спеціальних органів. Так, індивідуальні трудові спори, ґрунтуючись на положеннях гл. XV КЗпП України, розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах (КТС); 2) районними (міськими) судами; 3) вищими органами в порядку підлеглості, що встановлюється законодавством.
Серед зазначених первинним обов'язковим органом щодо розгляду трудових спорів на підприємствах, в установах, організаціях є комісія по трудових спорах (КТС). Цим зумовлюється необхідність з'ясування таких найголовніших питань, як організація, види та компетенція КТС.
Організація КТС включає: 1) обрання цього необхідного громадського органу на загальних зборах (конференції) трудового колективу; 2) визначення його чисельності, складу, строку дії загальними зборами трудового колективу (конференцією); 3) обов'язкове обрання робітників у кількості, не меншій половини складу КТС; 4) наявність печатки встановленого зразка. За рішенням загальних зборів трудового колективу (конференції) підприємства, установи, організації КТС створюються як у цілому на підприємстві, так і в окремих цехах та інших аналогічних підрозділах. При цьому КТС обирається на тих підприємствах, в установах, організаціях, де працює не менше 15 чоловік. На першому засіданні обрані члени КТС шляхом голосування вибирають зі свого складу: а) голову КТС; б) його заступника чи заступників, які за рішенням загальних зборів трудового колективу (конференції) можуть бути звільнені від основної роботи; в) секретаря КТС, котрий обов'язково звільняється від основної роботи й працює в КТС на постійній основі. Отже, КТС є постійно діючим органом по розгляду трудових спорів.
Компетенція комісії по трудових спорах визначається законом, де наголошено на двох обов'язкових вимогах: а) КТС є обов'язковим первинним органом по розгляду трудових спорів на підприємстві, в установі, організації, тобто така вимога зумовлює обов'язковість створення КТС на всіх підприємствах незалежно від форми власності; б) КТС розглядає трудовий спір у випадку, коли працівник самостійно або за участю профспілкової організації, що представляє його інтереси, не врегулював розбіжності під час переговорів з власником або уповноваженим ним органом (ст. 224 КЗпП України).
Другим органом по розгляду трудових спорів є суд, який може бути як другою, так і першою інстанцією, що вирішує трудові спори. Так, у суді як другій інстанції розглядаються трудові спори за заявами таких осіб: 1) працівника чи власника, які не погоджуються з рішенням КТС; 2) прокурора, коли рішення КТС суперечить чинному законодавству. Як перша інстанція суд розглядає трудові спори сторін трудового договору, а також окремих працівників, які прагнуть вступити в трудові правовідносини. Наприклад, безпосередньо в суді як першій інстанції розглядаються трудові спори: а) працівників підприємств, де не обирається КТС; б) працівників з питання поновлення на роботі; в) власника або вповноваженого ним органу про компенсацію працівником матеріальної шкоди, заподіяної підприємству;
г) працівників з питань застосування законодавства про працю;
д) про відмову у прийнятті на роботу, наприклад, молодих фахівців, направлених на роботу, працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, виборних працівників після закінчення строку повноважень та ін. (ст. 232 КЗпП України).
Самостійне значення у вирішенні трудових спорів мають строки, які умовно поділяються на три групи: 1) строки звернення до суду за вирішенням трудового спору; 2) строки вирішення; 3) строки виконання рішень з трудових спорів. Перший вид, тобто строки звернення, мають дві особливості: одні з них встановлені для працівників, а інші — для власника, прокурора чи вищого в порядку підлеглості органу. Так, працівник залежно від органу, що вирішує справу, може звернутися: а) до КТС протягом трьох місяців з моменту, коли дізнався чи мав дізнатися про порушення свого права; б) до суду протягом десяти днів для оскарження рішення КТС, у разі звільнення з роботи — протягом одного місяця, з інших спорів — протягом трьох місяців, якщо суд є першою інстанцією вирішення. Власник, прокурор, вищий орган можуть звернутися до суду впродовж 10 днів через незгоду з рішенням КТС і протягом одного року з питань стягнення з працівника матеріальної компенсації шкоди, заподіяної підприємству.
Другим видом є строки вирішення трудових спорів. У КТС і в суді трудові спори розглядаються протягом 10 днів, а вищим у порядку підлеглості органом — у строки, які визначаються спеціальними нормами. Для виконання рішення з трудових спорів як строк третього виду встановлений триденний строк після закінчення 10 днів, передбачених для оскарження рішень. Це стосується рішень, винесених КТС і судом, крім рішень про поновлення на роботі незаконно звільнених чи переведення працівників, які підлягають негайному виконанню. Способи виконання рішень КТС по трудових спорах умовно поділяються на два види: 1) добровільне виконання; 2) примусове — спосіб виконання, який полягає в тому, що КТС видає працівникові посвідчення, яке має силу виконавчого листа. Це посвідчення працівник може пред'являти до суду впродовж трьох місяців. При цьому доречно зауважити, що в посвідченні обов'язково вказуються:
а) найменування органу, який виніс рішення з трудового спору;
б) дата його прийняття та видачі; в) прізвище, ім'я та по батькові працівника; г) рішення по суті спору; д) підпис голови чи заступника, скріплений печаткою КТС.
Другим видом трудових спорів є колективні. Правова база їх забезпечення — Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" від 3 березня 1998 р., який містить загальні положення, порядок вирішення колективного трудового спору (конфлікту), визначення страйку, положення про його проведення, гарантії, відповідальність і відшкодування збитків, заподіяних страйком.
До основних положень названого Закону доцільно віднести:
1) сферу дії Закону;
2) сторони колективного трудового спору (конфлікту);
3) органи з розгляду колективного трудового спору (конфлікту). Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" поширюється на найманих працівників, на організації, створені відповідно до законодавства, і на власників підприємств незалежно від форм власності. Колективний трудовий спір (конфлікт) визначається в ст. 2 Закону як розбіжності, що виникли між сторонами соціально-трудових відносин з будь-якої з чотирьох причин: а) встановлення нових або зміни існуючих соціально-економічних умов праці та виробничого побуту; б) укладення чи зміни колективного договору, угоди; в) виконання колективного договору, угоди або окремих їх положень; г) невиконання вимог законодавства про працю.
Специфіка Закону (ст. 3) полягає в тому, що класифікація сторін колективного трудового спору (конфлікту) визначається залежно від трьох рівнів: 1) виробничого; 2) галузевого, територіального; 3) національного.
Так, сторонами колективного трудового спору (конфлікту) на виробничому рівні є наймані працівники (або окремі їх категорії) підприємства чи його структурного підрозділу або профспілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація; власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи представник.
На галузевому, територіальному рівнях сторонами колективного трудового спору (конфлікту) є наймані працівники підприємств однієї або кількох галузей (професій) чи профспілки, їх об'єднання або інші уповноважені найманими працівниками органи; власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи чи представники.
На національному рівні сторонами колективного трудового спору є наймані працівники однієї або кількох галузей (професій) чи профспілки або їх об'єднання, чи інші уповноважені працівниками органи; власники, об'єднання власників або уповноважені ними органи.
До основних положень Закону належить система органів з розгляду колективних трудових спорів (конфліктів). До них належать:
1) примирна комісія, яка створюється з ініціативи однієї зі сторін;
2) трудовий арбітраж — орган, що створюється з ініціативи однієї зі сторін або з ініціативи незалежного посередника. Незалежний посередник — конкретна особа, визначена сторонами спору з метою сприяння взаємодії між сторонами, проведення переговорів та ін. (ст. 10 Закону).
Значне місце в Законі приділено страйку — визначенню його поняття, права на страйк, умов його проведення, а також гарантіям працівників тощо (ст. 17-28 Закону). Страйк — тимчасове колективне добровільне припинення роботи (невихід на роботу чи невиконання трудових обов'язків) працівниками підприємства чи структурного підрозділу з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).
