Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
moya_filosofia_1.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
573 Кб
Скачать
☆

1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:

– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;

– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;

– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).

2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:

– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;

– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.

3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:

– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;

– судження – форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;

– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");

– різні логічні операції.

4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:

– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;

– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").

Завдання 3.

А) Людина, на яку направлене пізнання, визначається як …суб’єкт

Людина, яка пізнає оточуючий світ і саму себе, визначається як…об’єкт.

Б) «Соціальний дарвінізм» – це напрямок у позитивізмі, який розповсюджує … закони еволюції видів тварин на закони розвитку суспільства

ВАРІАНТ № 19

Завдання 1. Розкрийте основні ідеї твору Рене Декарта «Міркування про метод» та обгрунтуйте її роль у розвитку теорії пізнання.

Р. Декарт формулює "головні правила методу". В основі першого правила лежать принципи очевидності, "ясності й виразності" в судженнях і уявленнях про предмети. Не слід приймати за істинне нічого такого, яке б не було попередньо визнаним безумовно істинним. Треба старанно уникати поспішності та упередженості у своїх судженнях. Друге правило передбачає розчленування на частини труднощів, що зустрічаються, щоб легше було їх подолати. Трете правило наукового методу полягає в керуванні ходом своїх думок, починаючи з предметів найпростіших і таких, що легко пізнаються, і підніматися поволі, як по східцях, до пізнання найбільш складних, від доведеного до недоведеного (рух від простого до складного). Четверте правило вимагає ретельного огляду поля дослідження і порядку його (дослідження) проведення, щоб не допустити ніяких втрат і випадіння логічних ланок. По суті, основні правила наукового методу зводяться до наступного: починати з простого й очевидного; шляхом дедукції отримувати більш складні висловлювання; діяти при цьому так, щоб не пропустити жодної ланки, тобто зберігати безперервність ланцюга умовиводів.Проблематикою пізнання в філософії Декарта тісно пов»язане питання про метод досягнення найбільш істиного,достовірного знання. Цим иетодом є раціональна дедукція,яка і висвітлюється в творі «Міркування про метод», цінність якохї визначається такими правилами: достовірність , очевидність пізнання, аналітичність, вистовки з думок. Правило первое: "никогда не принимать за истинное ничего, что я не познал бы с очевидностью, иначе говоря, тщательно избегать опрометчивости и предвзятости...". Каждому из нас и в любом деле полезно им руководствоваться. Однако если в обычной жизни мы еще можем действовать на основе смутных, путаных или предвзятых идей (хотя за них приходится в конце концов расплачиваться), то в науке соблюдать данное правило особенно существенно. Всякая наука, считает Декарт, заключается в ясном и очевидном познании. Правило второе: "делить каждое из исследуемых мною затруднений на столько частей, сколько это возможно и нужно для лучшего их преодоления". Речь идет о своего рода мыслительной аналитике, о выделении простейшего в каждом ряде". Правило третье: "придерживаться определенного порядка мышления, начиная с предметов наиболее простых и наиболее легко познаваемых и восходя постепенно к познанию наиболее сложного, предполагая порядок даже и там, где объекты мышления вовсе не даны в их естественной связи". Правило четвертое: составлять всегда перечни столь полные и обзоры столь общие, чтобы была уверенность, в отсутствии упущений". Декарт затем конкретизирует правила метода. Важнейшая философская конкретизация состоит в том, чтобы понять процедуру выделения простейшего именно в качестве операции интеллекта. "...Вещи должны быть рассматриваемы по отношению к интеллекту иначе, чем по отношению к их реальному существованию", "Вещи", поскольку они рассматриваются по отношению к интеллекту, делятся на "чисто интеллектуальные" (сомнение, знание, незнание, воление), "материальные" (это, например, фигура, протяжение, движение), "общие" (существование, длительность и т. д.) Речь здесь идет о принципе, важнейшем не только для картезианства, но и для всей последующей философии. Он воплощает кардинальный сдвиг, происшедший в философии нового времени в понимании материальных тел, движения, времени, пространства, в осмыслении природы в целом, в построении философской и вместе с тем естественнонаучной картины мира и, следовательно, в философском обосновании естествознания и математики. 3.6. Единство философии, математики и физики в учении Декарта К числу сфер знания, где можно наиболее плодотворно применять правила метода, Декарт относит математику и физику, причем он с самого начала, с одной стороны, "математизирует" философию и другие науки (которые становятся отраслями и приложениями универсальной математики), а с другой стороны, делает их как бы разновидностями расширенно понятой "философской механики". Впрочем, первая тенденция просматривается у него более ясно и проводится более последовательно, чем вторая, тогда как попытка все и вся "механизировать" относится скорее к следующему столетию. Правда, и математизация, и механизация ~ тенденции, которые применительно к Декарту и философии XVII-XVIII вв. часто трактуются слишком буквально, чего не имели в виду сами авторы того периода. Вместе с тем механицистские и математизирующие уподобления в XX столетии обнаружили свою невиданную прежде функциональность, о которой не могли и мечтать Декарт и его современники. Так, создание и развитие математической логики, широчайшая математизация и естественнонаучного, и гуманитарного, и особенно технического знания сделала более реалистичным идеал, а имплантация искусственных (механических в своей основе) органов в человеческий организм придала куда больший смысл Декартовым метафорам, вроде той, что сердце — всего лишь насос, да и вообще утверждению Картезия о том, что человеческое тело — мудро созданная Богом машина. Идеал всеобщей математики, не был изобретением Декарта. Он заимствовал и термин, и саму тенденцию математизации у предшественников и подобно эстафетной палочке передал ее последователям, например Лейбницу. Что же касается механицизма, то это — явление более новое, связанное с бурным развитием механики в галилеевой и постгалилеевой науке. Однако у отмеченной тенденции есть оборотная сторона: Декарта с не меньшим правом можно считать исследователем, в мышлении которого философско-методологические идеи оказывали стимулирующее воздействие на те естественнонаучные и математические ходы мысли, которые мы далее рассмотрим и которые он сам часто относил к физике и математике. Так, не столь легко выяснить, а возможно, даже и не нуждается в выяснении вопрос, идет ли аналитизм Декартова философского метода (требование расчленения сложного на простое) от аналитизма, пронизывающего математику Картезия, или, наоборот, выбор единых правил метода толкает Декарта к оригинальному (необычному для унаследованных от античности традиций) сближению геометрии, алгебры, арифметики и их равной "аналитизации". Скорее всего, речь идет об изначальном взаимодействии науки и философии. Результатом же стало создание аналитической геометрии, алгебраизация геометрии, введение буквенной символики, т. е. начавшаяся реализация единой по методу в самой математике. Правила метода, и философская онтология, и научная мысль ведут Декарта к ряду редукций-отождествлений, которые потом вызовут ожесточенные споры, но для науки надолго останутся по-своему плодотворными. 1) Материя трактуется как единое тело, и вместе, в их отождествлении, они - материя и тело - понимаются как одна из субстанций. 2) В материи, как и в теле, отбрасывается все, кроме протяжения; материя отождествляется с пространством ("пространство, или внутреннее место, разнится от телесной субстанции, заключенной в этом пространстве, лишь в нашем мышлении"). 3) Материя, как и тело, не ставит предела делению, благодаря чему картезианство встает в оппозицию к атомизму. 4) Материя, как и тело, уподобляется также геометрическим объектам, так что материальное, физическое и геометрическое здесь тоже отождествляются. 5) Материя как протяженная субстанция отождествляется с природой; когда и поскольку природа отождествляется с материей (субстанцией) и присущим ей протяжением, тогда и постольку происходит фундаментальное для механики как науки и механицизма (как философско-методологического воззрения) выдвижение на первый план механических процессов, превращение природы в своего рода гигантский механизм (часы — его идеальный образец и образ), который "устраивает" и "настраивает" Бог. 6) Движение отождествляется с механическим перемещением (местным движением), происходящим под влиянием внешнего толчка; сохранение движения и его количества (тоже уподобляемое неизменности божества) трактуется как закон механики, который одновременно выражает и закономерность материи-субстанции. При всем том, что стиль рассуждения Декарта в этих частях его единой философии, математики, физики выглядит так, будто речь идет о самом мире, о его вещах и движениях, не станем забывать: "тело", "величина", "фигура", "движение" изначально берутся как "вещи интеллекта", сконструированные человеческим умом, который осваивает простирающуюся перед ним бесконечную природу. • Таким и предстает перед нами "мир Декарта" — мир конструкций человеческого ума, который, однако, не имеет ничего общего с миром далеких от жизни, беспочвенных фантазий, ибо в этом мире интеллекта человечество уже научилось жить Особой жизнью, приумножая и преобразовывая его богатства.

Завдання 2. Визначте національне та загальнолюдське в культурі.

У кожній реально існуючій культурі наявні загальнолюдські виявлення, що оцінюються в якості світової культури, та унікальність і неповторність їх продукування і виразу, що постає в окресленнях національної культури. Відокремити їх неможливо, як неможливо відокремити акт дії та результат, але і ототожнювати не виправдано, оскільки при цьому втрачаються реальні аспекти культурного діалогу та людського спілкування. У зв'язку з цим у змісті кожної національної культури умовно можна виділити кілька її змістовних елементів.Національне в культурі це те що може являти інтерес та бути зрозумілим лише тим, хто заглиблений у дану культуру, також існує елемент що слугує грунтом для діалогу та культурної дискусії.

Завдання 3.

А) Світогляд – це сукупність поглядів людини на себе, світ, свої взаємини зі світом , своє місце у світі та своє життєве призначення .

В) Онтологія – це вчення про буття

ВАРІАНТ № 20

Завдання 1.Розкрийте сутність основних теорій історичного процесу.

Можна виділити кілька філософських і науково-філософських підходів до аналізу історичного процесу. I. Формаційних теорія. Формаційних теорія була розроблена К.Марксом і Ф.Енгельсом. Спочатку вона призначалася для аналізу і прогнозування історії народів Європи». В основі кожної СЕФ лежить певний спосіб виробництва. Сутність кожної формації утворюють взяті в сукупності відносини з приводу виробництва і розподілу матеріальних благ - виробничі відносини.. В результаті класової боротьби виникають нові класи і нові типи виробничих відносин, що виходять за рамки даного способу виробництва. Наступна формація дозріває в лоні попередньої. Перехід здійснюється стрибкоподібно у формі соціальної революції. Вся історія з'являється як послідовна зміна ряду суспільно-економічних формацій: первинної безкласової (архаїчною первісною), вторинної класової, що розпадається на рабовласницький, феодальний, капіталістичний і соціалістичний способи виробництва, третинної комуністичної, також безкласової. Первісне суспільство є безкласовим, але саме в ньому виникає інститут приватної власності, який і стає підставою експлуатації і соціального розшарування. Три наступних формації є класовими і антагоністичними. Безпосередні виробники в них позбавлені власності на засоби виробництва і в тій чи іншій мірі відчужені від результатів своєї праці. Соціалістична ОЕФ виникає після пролетарської революції. Соціалізм - перехідний щабель до зовсім безкласової комуністичної ОЕФ. Як відомо, прогностична частина формаційної теорії себе не виправдала.  II. Цивілізаційний підхід. Виник в Росії в середині XIX століття (Н. Я. Данилевський, «Росія і Європа», К. Н. Леонтьєв, «візантизму і слов'янство») та поширився в Європі першої половини ХХ (О.Шпенглер, «Занепад Європи», А . Тойнбі, «Осягнення історії»). В його основі лежить ідея видовий, а не родової визначеності людини (Данилевський). Виходить, що можна говорити про розвиток не людства в цілому, а лише окремих культурно-історичних типів, якихось суперетносів, культурно-історичні типи і виникаючі на їхній базі цивілізації не співставні між собою, і тому саме поняття історичної динаміки застосовне лише до їх внутрішнього розвитку. Шпенглер взагалі надав поняттю «цивілізація» негативний зміст, оцінивши його як період занепаду і загибелі, у порівнянні з культурою як періодом розвитку і розквіту. Розвиток культурно-історичного типу, як і раніше мислилося органістіческой, але стало двофазним (підйом - занепад).Тойнбі вибудовує теорію розвитку цивілізації, в якій вирішальну роль відіграє творча меншість, еліта, що знаходить відповіді на виклики середовища. Якщо знайдений нею відповідь адекватний висновку, то внутрішній і зовнішній пролетаріат) виконують її, якщо ні - в результаті внутрішнього повстання і зовнішніх ударів руйнують цивілізацію.. III. Лінійно-хвильові концепції. Обмеженість обох підходів спробував подолати К.Ясперс («Витоки і мета історії»). У своїй концепції він поєднує періоди роздільного розвитку людства з періодами єдиної історії. Він виділив наступні етапи: доісторичний час, час великих імперій давнини, осьовий час, науково-технічну епоху. Все міняє осьовий час, коли людство робить інтелектуальний прорив до усвідомлення своєї єдності. Форма цього прориву - поява філософії та створення світових релігій, підкріплювані регулярними контактами культур (Однак початок технічної ери (15 століття) знову поставило усвідомлення єдності під удар. Почалася нова доісторична - технічна епоха, що характеризується розривом між реальним єдністю людства і відсутністю його усвідомлення. Вона повинна привести до формування нових замкнутих імперій, а потім - до нового осьовому часу. IV. Концепції стадій економічного зростання. В принципі, є лінійними. Їхнє головне завдання - історично осмислити сучасний етап у розвитку суспільства. Вперше подібну концепцію сформулював Д.Белл, але найбільш розробленою є концепція Елвіна Тоффлера. Історія людства укладається Тоффлером в рамки трьох великих періодів, що виділяються за характером виробничої діяльності людей і визначених нею інститутів: «Перша хвиля» (аграрне або традиційне суспільство), яке не знає індустріального виробництва культурних благ. Головні інститути - церкву і армія. Характерний традиційний тип культури, заснований на панівною формою релігії. «Друга хвиля» (індустріальне суспільство), засноване на масовому виробництві культурних благ. Головний інститут - промислово-фінансові корпорації. Характерна масова культура. «Третя хвиля» (постіндустріальне суспільство) характеризується наступними ознаками, сформульованими вперше також Д.Беллом:1) створення економіки послуг;2) домінування шару науково-технічних фахівців;3) центральна роль теоретичного знання як джерела нововведень і політичних рішень в суспільстві;4) можливість самопідтримки технологічного зростання;5) створення нової «інтелектуальний» техніки. Домінуючу роль у соціальному устрої цього періоду відіграють університети. На зміну масовій культурі приходить нескінченне індивідуальне технологічне творчість.«Хвилях» передує архаїчне суспільство, засноване на присвоюється типі господарства. V. Когнітивно-ціннісні моделі. Такий погляд на історію припускає, що основою її розвитку є або еволюція пізнавального ставлення до світу, або ціннісного. Перший тип представлений «законом трьох стадій історичного розвитку» О.Конта. Людство, по Конту, проходить у своєму розвитку теологічну стадію, коли явища світу пояснюються виходячи з надприродного початку і надприродним чином, метафізичну стадію, коли світ починають пояснювати з себе самого, але роблять це умоглядним чином, і позитивну стадію, коли способом пізнання світу стає експериментальна наука. Ціннісну модель історичного процесу висунув П.А.Сорокин. Історія - це зміна трьох типів культур (ідеаціональной, ідеалістичної і чуттєвої), кожна з яких володіє своєю власною філософією, мистецтвом, релігією, політичними та економічними організаціями, формує власний тип особистості. Неважко помітити, що логіка історії в Конта має прогресуючий характер, а у Сорокіна - регресує. VI. Світ-системний аналіз. Найбільш яскраво представлений в роботах І.Валлерстайна і його послідовників. Його специфіка - в опространствленіі історії, розгляді кожної культури в геоісторичного плані, в якому суспільство невідривно від того середовища, в якій воно живе.Однією з найважливіших є тенденція прискорення і вдосконалення суспільних процесів, яка виявилася з початку минулого століття.

Завдання 2.Визначте основні риси сучасної цивілізації.

Суттєвою особливістю нашого часу є те, що темпи життя сучасних народів, в тому числі і конкретних індивідів, постійно зростають.. Процес глобалізації - об'єктивне і закономірне явище в історії людства, адже світ рухається в напрямку посилення його цілісності у всіх сферах функціонування. Ослаблення національно-державного чинника.1Перехід до нового типу раціональності. Глобалізація несе в собі нову нормативно-теоретичну парадигму, що, з одного боку, припускає свободу різноманіття і тому знаходить своє втілення в теорії "мультикультуралізму", 2Зміна системи цінностей. 3Глобалізація породила ланцюг "глобальних проблем людства": екологічних, демографічних, політичних... У кожній сфері життя суспільства глобалізація активізує цілий комплекс проблем: у виробничо-економічному вимірі це - лібералізація ринку і символіка фінансової сфери, а також необхідність захисту стратегічно важливих галузей від економічної неефективності;в соціальній сфері це - динаміка багатства і бідності, проблема нерівності, безробіття, неконтрольована міграція та "викачка мізків", демографічні, а також викликані техногенною дію-льністю екологічні проблеми;в політичному вимірі - деетатізація (тобто проблема прозорості державних кордонів), протистояння глобалізму і антиглобалізму, феномен міжнародного тероризму;в культурному вимірі - проблеми культурної, релігійної та національної ідентичності, проблема віртуалізації, уніфікація і такі її наслідки як массовізація і соціокультурна шаблонізаціі.

Завдання 3.

А) Футурологія – це галузь наукових знань, що охоплює перспективи розвитку соціальних процесів: вчення про майбутнє.

Б) Категорія «міра» розкриває сутність закону переходу кількісних змін у якісні .

ВАРІАНТ № 21

Завдання 1. Розкрийте основні концепції та історичні типи цивілізацій.

Історичні типи цивілізації За критерієм національної цивілізації(китайська, індійська, єгипетська, грецька, російська, українська, японська.) критерій майбутнього у розвитку сучасного людства(постіндустріальна, інформаційна, комуністична). Критерій історичних умов(західна східна, арабська, латиноамериканська, африканська, європейська) за критерієм розподілу народів за релігією( християнська, мусульманська, буддійська) за критерієм рівня розвитку(доіндустріальна, індустріальна, постіндустріальна, інформаційна.)

Концепції:

  1. Енгельс, Морган( перша третина ХІХ ст.. ). Цивілізація як ступінь історичного розвитку, що слідує за варварством. Виникла послідовно з дикунства ( стадне життя, збиральництво) – варварство ( рід, вик. Вогню) – епоха цивілізації (містобудування і т. д ). Ознаки: розвиток міст, обробка та вик. Матеріалів; вик. Письма; поява держави, публ. Органів влади . За їх поглядами, цив. Сприяла розвитку культури.

  2. О.Шпенглер. Цивілізація як стадія занепаду, омертвіння культури. Вимираючи, культура перероджується у цивілізацію . Це період встановлення джерел творчості. Вважав, що з приходом цивілізації, усна і образотворча мистецька діяльність вироджується у «спорт». Культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації , ацивілізацією – користь, матеріальна зацікавленість. Ознаки: високий рівень розвитку науки і техніки; скупчення людей у містах; деградація культури; моральний занепад суспільства;

  3. М. Данилевський. Цивілізація як етап історичного розвитку культури. Розглянув часовий рух суспільства як низку автономних соціальних організмів, які він назвав культурно – історичними тимпами, а на етапі їх зрілості – цивілізаціями. Тобто , за Данилевським , цивілізація – пік розвитку культури.

  4. А. Тойнбі . Цивілізація як синонім культури, як універсальна одиниця виміру історичного розвитку суспільства. Зовніші природні та соціальні умови народжують виклик, у результаті якого зявляються цивілізації. Відчути його може лише творча меншість. Коли ця еліта втрачає авторитет, суспільство розпадається . Збереження цивілізації або утворення нової можливо на основі церкви, коли релігія розповсюджує свій вплив на економіку, політику, повсякденне життя.

Сучасні філософські концепції цивілізації.

Л.Морган, Ф.Енгельс – цивілізація як ступінь історичного розвитку людства, що слідує за варварством.

О.Шпенглер – цивілізація як стадія занепаду локальних культур.

А. Тойнбі – цивілізація як синонім культури, як універсальна одиниця виміру історичного розвитку суспільства.

М. Данилевський – цивілізація як етап історичного розвитку локальних культур.

П.Сорокін – цивілізація як певний ступінь розвитку культури окремих народів та регіонів.

Ф.Бродель – цивілізація лише основа культури, головною ознакою якої є ментальність.

Історичні типи цивілізацій.

 Існування різних підходів до визначення поняття "цивілізація" зумовлене різним змістом, що вкладається в його тлумачення. Відповідно до змістовного наповнення сутності цивілізацій та критеріїв її оцінки, визначається тип цивілізації. У житті дуже часто трапляється термін "тип": типова задача, тип передачі руху, типова ситуація, типова помилка, тип характеру, тип особистості тощо. Отже, тип - це те, що об´єднує за спільністю ознак в одну групу.    У культурології ряд культурно-історичних об´єктів, пов´язаних спільністю рис, елементів, закономірностями розвитку, також можна типологізувати, поєднуючи у певні типи. Зокрема, в 1958 р. в Чикаго відбулася широка дискусія, що мала на меті визначити спільні риси та ознаки цивілізації. При всьому розмаїтті існуючих точок зору на цивілізацію, вчені були одностайні щодо таких її найважливіших характеристик: 1) утворення держави; 2) виникнення писемності; 3) відділення землеробства від ремесел; 4) розшарування суспільства на класи; 5) поява міст. При цьому наявність перших двох ознак практично всі визнають обов´язковою, а необхідність інших нерідко ставиться під сумнів. Якщо навіть узяти до уваги перші три ознаки, то вони вже характеризують цивілізацію як соціокультурний та економічний комплекс.    Поява писемності вказує на можливість фіксувати інформацію, а не зберігати її в пам´яті, та характеризує відокремлення розумової праці від фізичної, що дало змогу зосередити зусилля окремих груп людей на розвитку мистецтва і різних форм позитивного знання. Міста являли собою осередки, навколо яких панували первісні форми суспільного життя кочових племен. Вони виконували специфічні суспільні функції: були центрами сільськогосподарського виробництва, ремесел, торгівлі, ідеології, ідеологічним форпостом. Саме в епоху перших цивілізацій систематизована й централізована ідеологічна сфера стала справді величезною силою духовного впливу на маси, сформувавши - геоцентричний тип суспільної свідомості. Це підтверджують і пам´ятки монументальної архітектури (величезні палаци, піраміди, зікурати), що свідчать про потужний виробничий потенціал суспільства, яке їх створило.    Принциповою позицією вчених радянського періоду було виділення формаційних типів цивілізації: давньосхідних деспотій, рабовласницького, феодального, буржуазного суспільств. Такий підхід відрізнявся від поглядів багатьох західних учених, які в основному спираються на концепцію А. Тойнбі, що пояснювала одночасно хід розвитку всіх людських культур, застосовуючи поняття "цивілізація" до особливостей розвитку народів і культур різних регіонів і країн.    В осмисленні цивілізації і формаційний, і локальний підходи мають як сильні, так і слабкі сторони. Перевагою формаційного підходу є висновок про те, що кожний етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося, що протягом однієї формації може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, у рамках первісного суспільства існувало два типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства. У рамках феодальної цивілізації виділяють періоди раннього християнства, готики, ренесансу, барокко і рококо. Локальний підхід, навпаки, не враховує цілісний характер розвитку окремих культур у конкретно-історичний період.    При семіотичному підході за критерій виділення культурно-історичних епох береться розвиток мови, через яку засобами своєрідної системи знаків моделюється та відображається дійсність. Існують мови з переважно динамічним (дієслівним) зображенням дійсності, але є й мови з переважанням статистичного (іменного) визначення понять. Мовні й навіть алфавітні відмінності накладають значний відбиток на культуру народів у цілому. Такий підхід для лінгвістики досить правомірний.    За основу типології цивілізацій можна брати риси соціально-економічної еволюції: 1) аграрно-традиційний етап розвитку, притаманний рабовласницькому і феодальному суспільствам; 2) індустріальний етап еволюції пов´язаний з капіталізмом. У сучасній літературі активно розробляється ідея, відповідно до якої приблизно з кінця 50-х років XX ст. бере початок третя стадія цивілізації - постіндустріальна. Вона спричинена науково-технічною революцією і високими технологіями, яким відповідає постіндустріальне, інформаційне суспільство.    За типом господарської діяльності можна виділити приморські та континентальні цивілізації (європейська); за типом природно-географічного середовища - закриті та відкриті цивілізації, інтравертні та екстравертні. Деякі вчені пропонують розділити всі цивілізації на два типи: одна з них -техногенна, що характерна для Західної Європи, а друга - психогенна, або традиційна, притаманна східним країнам, наприклад індійська цивілізація минулого. Іноді до цивілізації відносять матеріальну культуру, а під власне культурою розуміють лише духовну культуру.    Існують і інші типології. Так, залежно від масштабу розгляду цивілізація може бути глобальною, тобто світовою, національною (французька, англійська), регіональною (північноафриканська). Інакше дивляться на типологію цивілізацій учені-сходознавці, які вважають, що споконвічно цивілізація розпалася на два "древа" - Захід і Схід. Ці цивілізації мають свої неповторні шляхи розвитку, з яких "природним" і "нормальним" визнається східний, а західний розглядається як мутація, відхилення. Західна і східна цивілізація відрізняються розумінням сутності людини, природи, влади, особистості та загальнокультурних універсалій. Проте як би не відрізнялись підходи до цивілізацій, вони існують паралельно в часі і разом становлять цілісність сучасного світу

Завдання 2. Сформулюйте основні функції філософії.

Функції філософії: 1. Світоглядна ф-я. (сприяє формуванню цілісної картини світу, уявлень про будову світу, місця людини в ньому) 2. Методологічна ф-я (виробляє основні методи пізнання довколишнього світу (дійсності)  3. Гносеологічна ф-я (має на меті правильне й істинне пізнання навколишньої дійсності, механізми істинного пізнання) 4. Аксіологічна ф-я (ціннісна) дає можливість адекватно оцінювати предмети, явища й процеси об’єктивної дійсності з погляду цінностей (етичних, естетичних, соціальних тощо) конкретного історичного періоду. 5. Критична ф-я (спрямована на критику різноманітних систем знань про світ, пошуки нових істин через розв’язання суперечностей між тим, що вже пізнане, й тим, що ще не пізнане. 6. Виховна, гуманітарна ф-я (сприяє генеруванню гуманістичних цінностей та ідеалів сучасної цивілізації, створенню соціальних умов для їх реалізації на рівні окремої особи, розвитку гуманітарної культури, допомога окремій людині знайти себе) 7. Прогностична ф-я (дає змогу осмислити перспективу розвитку світу)

Завдання 3.

А) Діяльність – це…активна взаємодія людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок прояву у неї певної потреби.

Б) Поняття «економічна людина» у науковій обіг ввів…А.Сміт

ВАРІАНТ № 22

Завдання 1.Розкрийте сутність суб’єктів та рушійних сил суспільного розвитку.

У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.

Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.

Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому надзвичайно велику амплітуду коливань — від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості. Соц. структура общества – это совокупность взаимодействующих и взаимосвязанных соц. институтов, групп и слоев. Основным элементом соц. культуры являются классы.

Классы – большие группы людей различающихся

  • по их месту в исторически определенной системе общественного производства,

  • по их отношению к средствам производства,

  • по их роли в общественной организации труда,

  • по размерам доли общественного богатства, которой они располагают,

  • классы – это группы людей, одна из которых может присваивать труд другой благодаря их различию в системе общественного уклада.

Это основные класообразующие признаки.

К вспомогательным относятся: уровень образования, характер и содержание труда, образ жизни…

В западной социологии с основным классообразующим признаком, т.е. отношение к средствам производства, не согласна теория социальной стратификации. На этой основе она предлагает свои критерии:

  1. В качестве ведущего критерия теория социальной стратификации предлагает соц. престиж.

  2. Главными считаются самооценки людей и их социальные позиции.

3. При рассмотрении общества учитываются некоторые объективные критерии: профессия, доход, образование.

Теория социальной стратификации снимает ограничения и односторонний подход при рассмотрении соц. структуры общества. Личностный подход также используется при рассмотрении соц. структуры общества. Этот подход включает в себя соц. отчуждение и др. характеристики. Личностный подход основан на теории модернизации, где каждому этапу модернизации присущ свой тип отчуждения. На этой основе выделяется 4-е модели общества.

  1. Традиционное общество с сословно-иерархической соц. структурой и с внеэкономическим личным отчуждением.

  2. Модернизированное классическое общество с классово-иерархической соц. структурой и экономической (вещной) формой отчуждения.

  3. Общество с модернизацией 2-ого типа, т.е. с модернизацией вдогонку с корпоративно - иерархической структурой и с тотальной формой отчуждения.

  4. Постмодернизационное общество с развитой соц. дифференциацией и снятием соц. напряженности и соц. отчуждения.

Социально классовая структура общества показывает, что общество любого типа неоднородно. Классы, соц. слои, группы, отдельные члены общества выступают в качестве субъектов различного рода деятельности, поэтому в социуме происходят перемещения из одних соц. групп и сфер в другие

Из одних соц. групп и сфер в другие. На этой основе в западной социологии была сформулирована теория соц. мобильности.

Социальная мобильность – это переходы людей из одних соц. групп и слоев в другие (так называемые соц. перемещения) либо восхождения к более высоким позициям с более высоким престижем, доходом и властью, либо перемещение к более низким иерархическим позициям.

Термин соц. мобильность был введен в социологию американским социологом русского происхождения Питиримом Сорокиным.

Различают интергенерационную и интрагенерационную соц. мобильность

Интергенерационная - мобильность между поколениями, перемена соц. положения от отца к сыну.

Интрагенерационная соц. мобильнось – мобильность внутри поколения, индивидуальная карьера, связанная с соц. восхождением или нисхождением.

По направлению перемещений различают вертикальную и горизонтальную соц. мобильность, которая так же позволяет при анализе социальной структуры общества, дифференцируемо осуществлять подход к той или иной группе общества. Семиклассовая вертикальная классификация используется при анализе соц. мобильности:

  1. Это высший класс профессионалов-администраторов.

  2. Технические специалисты среднего уровеня

  3. Коммерческий класс

4. Мелкая буржуазия

  1. Техники и рабочие, осуществляющие руководящие функции

  2. Квалифицированные рабочие

  3. Неквалифицированные рабочие.

При анализе соц. мобильности используется также методика сравнительного анализа престижа профессии американского социолога Треймана.

Людина завжди була і залишається головним фактором розвитку та вдосконалення виробництва. З позицій виробництва людина - це не тільки його суб'єкт, але і кінцева мета. Суспільний продукт, пройшовши через розподіл і обмін, завершує свій шлях у споживанні, без якого будь-яке виробництво недоцільне. В споживанні задовольняються потреби людей.     Потреба - це об'єктивна необхідність окремої людини, сім'ї, колективу, суспільства, держави в життєвих благах, послугах, духовних і культурних цінностях. Потреби виникають з народженням людини і супроводжують все її життя (поїсти, поспати, прикраси, іграшки, зошити, одяг, зачіска тощо). Характер походження потреб досить складний, але в їх основі лежать дві визначальні причини. Перша має фізіологічний характер, тому що людина, як жива істота, потребує певних умов і засобів існування. Друга є результатом суспільних умов.    Сукупність суспільних потреб можна розглядати під різним кутом зору. Наприклад, суспільні потреби поділяються на економічні та неекономічні, виробничі та невиробничі. Їх можна розподілити з урахуванням суб'єкта споживання окремої людини, сім'ї, колективу підприємства, працівників певної галузі виробництва, жителів певних населених пунктів, суспільства в цілому або окремого класу.     Широко відома класифікація потреб, запропонована американським ученим А.Маслоу. Він поділив їх на нижчі та вищі. До першої групи належать потреби фізіологічні, без задоволення яких неможливе саме життя людини. Після цього індивід прагне безпеки для себе, своєї сім'ї. До вищих потреб входять прагнення належати до певного кола людей, відчувати їх підтримку. Задоволення цієї потреби викликає прагнення завоювати визнання, повагу, підняти свій престиж в очах оточуючих. Найвищою потребою у другій групі є прагнення людини до самореалізації. Визначальними є економічні потреби, тобто той внутрішній мотив, що спонукає людину до економічної діяльності з метою забезпечення власного добробуту і добробуту членів сім'ї.   Інтерес здебільшого має вибірковий характер і виявляється у стійкому зосередженні уваги на певному об'єкті. Як і потреби, інтереси людей численні й різноманітні. З інтересом тісно пов'язане поняття мотиву як спонукального чинника дій та вчинків людей. За мотивом логічно відбувається певна дія, що породжує конкретний результат у вигляді задоволення потреби. Таким чином, утворюється логічний ланцюжок: потреба--інтерес--мотив--дія--результат (задоволення потреби). Для економіки є дуже важливим зв'язок між економічними потребами, економічними інтересами і трудовою або підприємницькою поведінкою людини, між мотивацією і ставленням людей до економічної діяльності

Завдання 2. Сформулюйте основні відмінності місця і ролі свідомості в ідеалістичній та матеріалістичній філософії.

Існують два - матеріалістичний та ідеалістичний - підходи до розуміння суспільства та його історії. Про це чітко говориться в праці Н.Маркса -До критики політекономії. Ідеалістичний підхід - вважають першопричиною розвитку суспільства дух, ідею, свідомість, наприклад, вчення що соціальний поступ, як результат розвитку абсолютної ідеї. Матеріалістичний підхід - це визнавати, що суспільство розвивається в першу чергу на базі матеріальних чинників, зокрема виробництва. К.Маркс розглядає наявність у суспільстві двох факторів - матеріального та ідеального. Матеріальні фактори займають провідне місце, вони виражаються в наявності виробничих відносин, які в своїй сукупності складають економічний базис суспільства. Ідеальні фактори є відбитком матеріальних факторів і складають в своїй сукупності надбудову. Таким чином, К.Маркс ввів в історіографію принцип матеріалістичного розуміння історії на відміну від ідеалістичного принципу, суть якого зводиться до того, що не суспільна свідомість визначає суспільне буття, а, навпаки, суспільне буття визначає суспільну свідомість. Цей принцип є виразом розв'язання основного питання філософії в його першій частині по відношенню до аналізу суспільної реальності в матеріалісти тому підході, і цим принципом ми повинні керуватись в своїй науковій та практичній роботі. З цього принципу зовсім не випливає, що буття повинно "поглинати" всю свідомість, всю духовну культуру. Навпаки, ми повинні виходити з того, що суспільна свідомість, яка має відносно самостійний характер, може і повинна активно впливати на розвиток суспільного буття. Ніякого "економічного детермінізму" не повинно бути, але пріоритет економіки над суспільним знанням наприклад, політикою треба визнавати. Визначимося в суті основних категорій в соціальній філософії. Суспільне буття - це категорія, що виражає всі сторони і види матеріального життя людини матеріальне виробництво, побут, сім’я, відпочинок тощо. Суспільна свідомість - це духовне життя людини, це відображення суспільного буття в свідомості людини. Між цими категоріями існує нерозривний зв'язок, в якому повинно передувати бутя, тобто економічна сторона. Який характер має буття /тобто виробничі відносини, такий характер має і суспільство, його побут, державна система тощо. Щоб вийти з кризи, слід перш за все вдосконалювати економічну систему, здійснювати приватизацію власності, налагоджувати фінансово-кредитну систему тощо.

Завдання 3. Співставте поняття та їх визначення:

1.Монізм та протилежні начала (матерію та дух);-б) філософський напрямок, згідно з яким різні типи і форми буття

2.Субстанція врешті зводяться до єдиного першопочатку; - в) незмінна першооснова всього сущого.

3.Дуалізм- а) філософський напрямок, який вихідним вважає рівноправні

ВАРІАНТ № 23

Завдання 1. Розкрийте сутність основних філософських концепцій суспільства.

Серед найвпливовіших філософських і соціологічних концепцій суспільства можна відзначити марксизм (Маркс, Енґельс) і неомарксизм (Георг Лукач), ліберальну теорію (фон Мізес, Гаєк), теорію масового суспільства (Ортега-і-Гассет), теорію менеджеріального суспільства (Бернхем), теорію тоталітарного суспільства (Юнґер, Арендт, Мангайм), теорію розвинутого індустріального суспільства франкфуртської школи (Горкгаймер і Адорно, Маркузе), теорію постіндустріального суспільства і інформаційного суспільства (Белл, Елвін Тофлер), теорію суспільства «пізнього модерну» (Ентоні Ґідденс) і теорію імперського глобалізму (Гардт і Негрі). Отже, сучасна філософія вважає суспільство соціальною системою, що складається із множинності компонентів, утворених діяльністю та спілкуванням окремих людей. Системна методологія передбачає відокремлення з суспільства основних його частин - компонентів і аналіз їх функцій та взаємодій. Основними компонентами є виробнича, економічна, соціально-політична, духовна сфера взаємодії людей. Основа сучасної теорії суспільного процесу - система філософських категорій - допомагає науковому пізнанню минулого та сучасного розвитку. Найбільш ранньою була теорія історичного (соціологічного) ідеалізму, згідно якою базисною сферою суспільства вважалася духовна. Прибічники історичного ідеалізму вважають головною причиною функціонування і розвитку суспільства свідомість, волю, світовий дух, тобто духовну сферу суспільства. У історичному ідеалізмі можна виділити напрями: суб'єктивно-ідеалістичний (П.Л. Лавров, Н.М. Михайлівський, Людвіг фон Мизес) і об'єктивно-ідеалістичний (Гегель, П. Сорокин та ін.). Згідно з суб'єктивно-ідеалістичним розумінням суспільства суб'єктами духовної сфери є видатні особистості, еліта суспільства, його інтелігенція. Методологія суб'єктивістської соціології підкреслювала принципову відмінність між світом природи і світом суспільства. Об'єктивно-ідеалістичний ідеалізм Гегеля став спробою здолати обмеженість суб'єктивно-ідеалістичного розуміння історії людства. Передусім, Гегель вважав, що існує історія людства, а не окремих народів, які самі по собі нічого не представляють. Далі, основу розвитку людства, приховану від великих людей і народних мас, складає світовий дух (розум), який діє через розум видатних особистостей і народних мас. Історичний матеріалізм В протилежність історичному ідеалізму виник географічний матеріалізм (детермінізм), згідно з яким базисною сферою суспільства, визначальною усі інші, було географічне середовище. Ця теорія виходила з факту залежності почуттів і думок людей про інші сфери суспільства і громадського устрою від географічного середовища Недолік цього виду детермінізму полягав в розгляді людської діяльності (а значить, і свідомість) як пасивного по відношенню до географічного середовища чинника. Цей матеріалізм можна назвати суб'єктивним, тому що об'єктивну основу його утворюють чуттєво сприймані предмети, а ментальність, характер, деспотична політична система є результатом суб'єктивного сприйняття різноманітних природних і громадських чуттєво-предметних речей, матеріальних (природних і культурних) благ. Ці блага первинні, а індивідуальна і масова свідомість людей - вторинна. З ім'ям Маркса і Енгельса пов'язано створення історичного (економічного) матеріалізму. У ньому суспільство розглядалося як система життєдіяльності людей, що історично склалася. Головними чинниками його функціонування і розвитку є економічні. Історичний реалізм Суть історичного реалізму можна сформулювати так:  1) людське суспільство є результат свідомої діяльності видатних людей, що винаходять нові знаряддя, соціальні інститути, організації відповідно до своїх інтересів, що розвиваються, а не тільки відповідно до законів об'єктивного світу;  2) громадська (масова) людина є результат соціалізації - виховання і громадського буття. Людське суспільство визначає масову людину, а видатна людина визначає людське суспільство через винахід нових знарядь, інститутів, законів. Жодна з цих протилежностей не є ведучою спочатку: ні об'єктивні закони природи, ні свідомість видатних людей. Тут ми маємо на увазі, що люди свідомо змінюють об'єктивний світ не лише згідно його законам, але і згідно своїм потребам (і інтересам), що розвиваються, : духовним, соціальним (політичним, економічним) і матеріальним (демосоціальним). Соціологічний ідеалізм - У межах класичної філософії суспільство, зазвичай, розглядалося не як цілісний соціальний організм, а як механічна сума окремих індивідів. Логічно було прийти до висновку, що якщо розвиток суспільства є агрегатним рухом мільйонів незалежних індивідів, то перемагають у ньому найбільш видатні з них, чия думка править світом. Так формується основний принцип соціологічного ідеалізму: «свідомість людей визначає їх буття»

Географічний детермінізм - Першим зовнішнім опонентом соціологічного ідеалізму був географічний детермінізм (Ш. Монтеск'є, Г. Бокль, Е. Реклю та інші). Цей напрямок абсолютизував один з матеріальних факторів суспільного розвитку – географічний.Історичний матеріалізм – Вперше розповсюдили матеріалізм на пояснення найбільш складної форми руху матерії - соціальної, представники історичного матеріалізму К.Маркс і Ф.Енгельс. Вони поділили суспільні відносини на матеріальні та ідеальні (духовні), довівши, що саме економічні відносини в кінцевому підсумку визначають і матеріальні і, опосередковано, всі ідеальні відносини. Тобто життя суспільства в цілому. Принцип первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості є корінним принципом матеріалістичного розуміння історії

Біологічний детермінізм – До біологічного детермінізму відносять вчення і школи, що виникли у другій половині ХГХ ст. у немарксистській соціальній філософії на єдиній принциповій основі - розуміння суспільного життя через закони та категорії біології. У межах біологічного детермінізму можна виділити декілька основних шкіл: соціальний дарвінізм; расизм; фрейдизм; мальтузіанство та неомальтузіанство

Психологічний напрям – У кінці XIX ст. сукупність основних напрямів соціальної філософії поповнилися школами і течіями психологічного спрямування. -До психологічного напряму у соціальній філософії відносять ті філософські школи, які шукають пояснення складних соціальних процесів у психології великих соціальних груп (класів, етнічних спільнот та ін.)

Техніцизм – Самим «молодим» серед основних течій соціатьної філософії є техніцизм, який виник в 20-ті роки XX ст. (Т. Верлен). Техніцисти при поясненні процесів, шо відбуваються у суспільстві, апелюють переважно до фактору техніки. На основі техніцистського світогляд}- базувалась загальноісторична концепція «стадій економічного зростання» (У. Ростоу)

Сьогодні соціальна наука визнала необхідність синтезу усіх напрямів соціально-філософського знання, здійснення якого дозволило б унеможливити застосування односторонніх підходів до дослідження такого складного об'єкта, як суспільство

Суспільство – як предмет філософського аналізу.

Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функ-ціонування розвитку – це головне завдання соціальної філософії.

Головною детермінантою сусільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Поняття “ сфера суспільного життя” відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори (матеріальні і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні).

Доцільно виділити такі сфери соціального життя:

а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання і ін.;

б) соціально-політична – соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові;

в) духовна – широкий комплкс ідей, поглядів, уявлень, весь спектр виробництва свідомості;

г) культурно-побутова – охоплює вироб-ництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, освіта, виховання.

Суспільство – це реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об’єднання та злагод. Суспільство існує об’єктивно, незалежно від свідомсоті та волі людей, хоча вони є головними дійовими особами соціально-історичного процесу.

Вирішальний чинник виникнення суспільства - це труд, це людська діяльність в різних її видах, що створює і що об'єднує суспільство (матеріально-виробнича діяльність). У процесі труда виникають суспільні відносини. Їх відображення суспільна свідомість. Існування суспільства зумовлює наявність прогресивної спрямованості. Матеріально-рушійна сила суспільства має первинний і визначальний характер. Рух суспільства класова боротьба.

Основні тенденції розвитку суспільства:

посилення ролі суспільного характеру діяльності людей;

вдосконалення суспільних відносин;

підвищення міри організованості.

Основний закон суспільства створення матеріальних благ на основі поліпшення зроблених відносин і засобів виробництва, а основний закон природи виживання найсильнішого.

Завдання 2. Визначте основні ознаки Середньовічної філософії.

Філософія середньовіччя булла складовим елементом християнського світобачення, зосереджувалась на осмисленні духовних сутностей, позачуттєвих. Християнська релігія пронизувала собою та регламентувала всі сфери і сторони людського життя. Існує думка, що в Середньовіччі філософія була служницею теології – ідейної частини релігії, що узгоджувала між собою основні релігійні догмати. Таким чином, філ.. серед. :

- розробляла інтелектуальний інструментарій, що його використовувала теологія;

- вивчала християн розмовляти філософською мовою.

У той час, християнська релігія остаточно сформувалася і проникла у всі сфери життя (9-10 ст.ст. ) , сформ. І провідні напрями серед. Філософств. :

- схоластика ( використання можливостей розуму у богопізнанні; найкращим засобом діяльності є логіка)

- містика ( розум і роздуми ведуть до гріха і до відходу від шляху віри; шлях до Бога – через почуття, любов до Бога, самозречення).

Вершиною розвитку схоластики є діяльність Томи Аквінського, засновника томізму – одного з найвпливовіших напрямків християнської філософії, засновника концепції «симфонії розуму та віри» : істини теології та розуму не повинні входити в конфлікт між собою, але якщо таке відбувається – перевагу надати теології.

Завдання 3.

А) Рух – це .. спосіб існування (або атрибут)..матерії.

Б) Філософів, які визнають первинність свідомості по відношенню до матеріального світу, але у формі існуючої об’єктивно, незалежно від кожної окремої людини ідеї, відносять до...ідеалістів..

ВАРІАНТ № 24

Завдання 1. Розкрийте сутність філософських уявлень про мораль в історії філософії

Етимологічно термін «мораль» походить до латинського слова «mos» (множина «mores»), що позначає «вдача». Інше значення цього слова - закон, правило, розпорядження. У сучасній філософській літературі під мораллю розуміється моральність, особлива форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин; один з основних способів регуляції дій людини в суспільстві за допомогою норм. Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різних сферах їхнього життя. Мораль вважається одним із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемою моралі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства. Моральні ідеали, принципи і норми виникли з представлень людей про справедливість, гуманність, добро, суспільному благу і т.п. Поводження людей, що відповідало цим представленням з'являлося моральним, протилежне – аморальним. Іншими словами, морально те, що, на думку людей, відповідає інтересам суспільства й індивідів. Те, що приносить найбільшу користь. Природно, що ці представлення мінялися від століття до століття, і, крім того, вони були різні в представників різних шарів і груп. Звідси ж виникає специфічність моралі в представників різних професій. Усе сказане дає підставу говорити, що мораль має історичний, соціально-класовий і професійний характер. Сфера діяльності моралі широка, але проте багатство людських відносин можна звести до відносин: ндивіда і суспільства; індивіда і колективу; колективу і суспільства; колективу і колективу; людину і людину; людини до самої себе. Таким чином, у рішенні питань моралі правомочно не тільки, колективне, але й індивідуальна свідомість: моральний авторитет кого-небудь залежить від того, наскільки правильно він усвідомлює загальні моральні принципи й ідеали суспільства і відбиту в них історичну необхідність. 14.1.1. Этика античности Этимология слова "мораль" восходит к древнегреческому слову "этос", которое в свое время имело различные значения: "устойчивый нрав", "характер", формирующийся в результате общения, а также обычай, темперамент.           Аристотель пишет: "Свое название, если нужно исследовать истину исходя из буквы (а это, пожалуй, нужно), этическая добродетель получила вот откуда: слово ethos нрав, происходит от слова ethos, обычай, так что этическая добродетель называется так по созвучию со словом привычка. Уже отсюда ясно, что ни одна добродетель внеразумной части души не возникает в нас от природы: что существует от природы, то уже не изменится под влиянием привычки" (Аристотель. Сочинения: В 4 т. - Т.4 - М., 1984).           В дальнейшем Аристотель образовал от этого слова прилагательное "этический", чтобы обозначить им группу добродетелей (качеств), относящихся к характеру человека - мужество, умеренность, щедрость, доброжелательность и т.п.           Термин "мораль" - и по содержанию, и по истории возникновения - латинский аналог термина "этика". В латинском есть слово "mos" (множественное слово - "mores"), соответствующее древнегреческому этосу и обозначавшее нрав, обычай, моду, устойчивый порядок. Цицерон образовал прилагательное "моральный"(moralis). Уже позднее, приблизительно в IV веке, появляется слово "мораль"(moralitas). В русском языке есть термин "нравственность", являющийся эквивалентом греческого слова "этика" и латинского слова "мораль".           Науку, которая была призвана изучать данные этические добродетели, выявлять достоинство того или иного характера человека, Аристотель назвал этикой. Таким образом, уже изначально эти два понятия означали разное, хотя в разговорном языке они порой совпадали (и по сей день некоторые авторы не делают различия между понятиями "этика", мораль" и "нравственность"). Однако все же необходимо различать этику как определенную часть, отрасль знания и мораль (нравственность) как объект ее изучения (Гусейнов А.А. Этика. - М., 2003.).           Античная этика была, прежде всего, учением о добродетелях, о добродетельной личности. Она исходила из убеждения, что нравственное совершенство личности доступно ей самой. Она показала, что мораль или нравственность выступает как совокупность нравственных качеств человека, как максимальное развитие возможностей личности, которое служит основой социальной гармонии (Аристотель. Сочинения: В 4 т. - Т.4 - М., 1984).           Таким образом, целью этики провозглашалось преобразование личности, ее нравственное возвышение. Добродетели, согласно Аристотелю, воспитываются. Но человек, совершенно не предрасположенный к восприятию этического знания, будет глух к учению. Так, например, для людей неопытных в житейских делах, а также для людей невоздержанных, в частности для юношества, изучение этики принесет мало пользы. Ибо тот, кто не умеет управлять своими страстями, склонностями, тот тем более не сможет управлять ими хорошо, правильно. Ему этические знания останутся чуждыми. Но этика, считает Аристотель, может принести огромную пользу тем, кто обладает жизненным опытом, способен владеть собой, подчинять свои действия определенной цели. Для обильного урожая мало хорошего зерна, надо еще, чтобы оно пало на хорошо вспаханную землю: точно также как для таких всходов как добрые поступки недостаточно наших знаний о добродетели, необходимо чтобы эти знания нашли себе благодатную почву - стремление, внутреннюю потребность индивида стать добродетельным.           Аристотель в целом исходит в своей этической концепции из эвдемонического тезиса. Он считает, что стремление к счастью это самое простое и понятное желание человека. Но путь к счастью указывает этика: "Человеческое благо представляет собою деятельность души сообразно добродетели, а если добродетелей несколько - то сообразно наилучшей и наиболее полной (и совершенной)". Человек, согласно античному мыслителю, должен контролировать свою чувственность, стремиться избежать сильных страстей, так как они уводят от должной меры и приближают к пороку, т.е. к крайности 14.1.2. Этика Средневековья Этика Средневековья представляла нравственность как внеличностный и надличностный феномен. Нравственные требования в ней выступают как заповеди Бога. Вспомним Декалог - десять заповедей Моисея: почитай одного Бога, не делай кумиров (изображений Бога), не произноси имени Господа напрасно, помни день субботний, почитай отца и мать, не кради, не лги, не убивай, не прелюбодействуй, не завидуй. Моральные нормы в этой этике являются безусловными, абсолютными, выступают в качестве единственного критерия моральной значимости поведения индивида. Они находятся в принципиальной враждебности к земным ценностям: "Не можете служить Богу и мамоне". В то же время христианство дало нравственный и эстетический идеал человечеству в образе человека-Христа, тем самым, преподнеся человеку высокий урок нравственности (Аврелий Августин. Исповедь. - М.,1991).           Религиозная мораль говорит о всечеловеческой общности, основанной на любви к Богу, и является сугубо духовной: "…возлюби Господа Бога твоего всем сердцем твоим, и всею душою твоею, и всем разумением твоим" (Гусейнов А.А. Этика. - М., 2003.) 14.1.3. Этика Нового времени Этика Нового времени стремится осмыслить мораль и как объективный закон, и как субъективно-личностный феномен. Она пытается создать систему, обобщить то, что было сделано ранее. Связано это с развитием естествознания, которое породило убеждение, что объективный взгляд на вещи можно распространить и на мораль. Этика может приобрести научную строгость и определенность, если она заимствует методы естественных наук - физики и геометрии. В противном случае она останется предметом обыденного сознания.           В понимании моральной природы человека философы разделились на два направления. Одни из них (Н. Макиавелли, Т. Гоббс) считали, что человеческая природа является изначально испорченной; другие (Т. Мор, Ж.Ж. Руссо, К. Гельвеций) считали ее доброй. Однако, и те, и другие были единодушны в одном - человек является эгоистическим существом. Только первые рассматривали эгоизм как выражение его естественной природы, а вторые видели его причину в исторически сложившихся условиях, неразумной организации общества.           Большую роль в развитие этики внесли крупнейшие мыслители XVI-XVII в., - Т. Гоббс, Д. Локк, Б. Спиноза (Гусейнов А.А., Ирлитц Д. Краткий очерк истории этики. - М., 1987.).           Согласно Гоббсу мораль вместе с правом является предпосылкой выхода человека из "естественного состояния", т.е. догосударственного. Природа создала людей одинаковыми в умственном и физическом отношении. Равенство способностей порождает равенство надежд на достижение целей. Так как разные индивиды стремятся к обладанию одних и тех же вещей, между ними возникает недоверие и как вследствие этого - война. Есть в природе три причины для войны: соперничество, недоверие, жажда славы, которые заставляют людей во имя наживы, безопасности и соображений чести нападать.           Таким образом, естественное состояние Гоббс понимает как войну всех против всех, как ничем не сдерживаемую игру эгоистических наклонностей. Эгоизмом пронизана вся каждодневная жизнь индивида. Отправляясь в путь, мы вооружаемся, отправляясь спать - запираем двери, даже в своем доме запираем ящики. Разве эти действия, - говорит Гоббс, не являются признанием животной, эгоистической природы человека?! Но если это действительно так, то каким образом возможна совместная деятельность людей? Выход был найден благодаря основному закону природы - люди должны, всеми возможными средствами, стремиться к миру, и ради мира отказаться от "первоначального права на вещи". В этом смысле мораль непосредственно связана с правовыми законами, когда индивиды по договору, по разумному соглашению, отчуждают некоторые исконные права для того, чтобы сохранить общество (Гоббс Т. Человеческая природа. // Избр. Соч. в 2 т. - Т.1 - М., 1964.).           Автор "Левиафана" прямо ссылается на золотое правило нравственности: "Не делай другому того, чего не хотел бы, чтобы делали тебе".           Таким образом, согласно Гоббсу мораль не мыслима вне общества и государства, которые дают критерий, позволяющий отличать добродетель от порока: мораль выступает как совокупность норм, призванных подвести действия индивидов под общий знаменатель. В этом смысле мораль неразрывно связана с правом, она практически растворяется в праве, ибо правовая система через систему наград и наказаний призвана переводить моральные истины в план поведения личности (Гоббс Т. Человеческая природа. // Избр. Соч. в 2 т. - Т.1 - М., 1964.).           Иное понимание морали присутствует у голландского мыслителя Б. Спинозы, который не связывает мораль с политикой и государством, а ищет их в природе человека. Согласно автору "Этики" существенной чертой человека является стремление к самосохранению, которое является основанием добродетели человека. Польза, расчет, выгода - вот что составляет движущую силу человеческих действий. "Расчет выгоды" составляет "рычаг и жизненный нерв всех человеческих действий". Справедливо то, что необходимо для поддержания и увеличения своей выгоды, своего достояния. Чужой интерес индивид защищает постольку, поскольку это соответствует его собственному интересу. Словом, добро тождественно пользе человека, а зло - это то, что препятствует достижению личной пользы. Но эгоизм, движущий поведением, становится моральным, только как разумный эгоизм.           Добродетель в своем конкретном содержании раскрывается как познание. Рост познавательных возможностей человека, его способность развиваться от низших ступеней познания к высшим выступает как процесс морального совершенствования. Именно познание является в этике Спинозы высшей добродетелью, высшей, и конечной нравственной целью. Моральная ценность поступков зависит от того, насколько они основаны на разуме, на правильных знаниях о мире (Гусейнов А.А., Ирлитц Д. Краткий очерк истории этики. - М., 1987.).           И. Кант стремился соединить, привести к одному знаменателю этику внутренней убежденности и этику естественного права. Кант понимает, что мораль не только имеет объективный, общезначимый внеиндивидуальный статус и выступает как общеобязательный закон, но и неразрывно связана с индивидуальной свободой, с автономией личности (Кант И. Основоположения метафизики нравов // Кант И. Собр. Соч. в 8 т. - Т.4. - - М., 1994.).           В морали, по мнению Канта, человек подчинен только своему собственному, и, тем не менее, всеобщему законодательству.           Кант резко критикует натуралистическую этику, выводящую нравственность из природы человека. Среди выдвинутых им аргументов следующие: моральное - это не то, что заложено в человеке, что свойственно ему от природы, а то, что он должен достигнуть, это не факт, а долженствование. При этом Кант подчеркивает, что нравственного состояния человек достигает не благодаря природе, а вопреки ей. В нравственном и через нравственное человек возвышается над собой. В этом смысле нравственность и самодовольство, самоудовлетворенность - это вещи несовместимые. Нравственность не льстит людям, она постоянно напоминает им об их собственной недостаточности. Этика натурализма не замечает этого, ибо она стирает грань между сущим и должным (Кант И. Основоположения метафизики нравов // Кант И. Собр. Соч. в 8 т. - Т.4. - - М., 1994.).           Однако самое главное возражение Канта против натуралистической этики заключается в том, что в рамках этой этики нельзя объяснить всеобщности моральных норм. Центром всех эмпирических мотивов и целей является себялюбие, реальный индивид стремится к собственному счастью, и это стремление неистребимо. В мире господствует корысть, эгоизм. Нужно быть просто наблюдательным человеком, чтобы увидеть, что в мире нет подлинной добродетели. Поэтому, если отталкиваться от сферы психологии живых человеческих мотивов и интересов, то нельзя понять необходимости подчинения всеобщему долгу.           С другой стороны теологическая этика все нравственные требования выводит из источника, который находится вне воли человека, и в этом плане они не могут стать добровольными мотивами поведения индивида (Аврелий Августин. Исповедь. - М.,1991).           Таким образом, нравственность нельзя вывести из факторов бытия человека, ибо в этом случае ускользает ее всеобщий и долженствовательный характер. Ее нельзя вывести и из внечеловеческого онтологического источника, ибо в этом случае не получает объяснения добровольность нравственного выбора.           Согласно автору "Метафизики нравов" и "Критики практического разума", мораль нельзя вывести из сущего, из реальности, из фактов. Она имеет априорное (доопытное) происхождение (Гусейнов А.А., Ирлитц Д. Краткий очерк истории этики. - М., 1987.).           И. Кант предпринял грандиозную попытку создания теории автономной морали, т.е. морали не зависящей ни от каких внешних по отношению к ней причин. В центре его этической концепции находится идея долженствования, которая и определяет сущность нравственности: "добрая воля" есть не что иное, как желание исполнять должное, высшая добродетель - неукоснительное следование велению долга. Любое действие, стимулированное не долгом - пользу, приятность, интерес - Кант рассматривает как внеморальное, не обладающее нравственной ценностью (Кант И. Основоположения метафизики нравов // Кант И. Собр. Соч. в 8 т. - Т.4. - - М., 1994.).           Долг не может быть выведен из личного опыта, так как эмпирический субъект всегда эгоистичен. Долг не может быть определен и коллективным опытом, так как общность людей всегда испытывает столкновение противоположных интересов. Поэтому Кант рассматривает морально-должное как априорное свойство человеческого сознания как автономное и ничем не обусловленное. Согласно Канту существует некий нравственный закон, обладающий самоочевидным свойством императивности, т.е. обязательности для любого человека. Кант различает два вида императивов: гипотетические, т.е. требования, обусловленные какими-то внешними соображениями (цель, интерес, полезность) и категорические, которые предписывают должное поведение вне зависимости от каких бы то ни было условий. Первые не имеют никакого отношения к морали, только категорические императивы выражают должное как таковое, неизменный и всеобщий нравственный закон. Первая формулировка категорического императива гласит: "Поступай только согласно такой максиме, руководствуясь которой ты в то же время можешь пожелать, чтобы она стала всеобщим законом". Вторая формулировка: "Поступай так, чтобы ты всегда относился к человечеству и в своем лице, и в лице всякого другого так же как к цели, и никогда не относился бы к нему как к средству" (Кант И. Основоположения метафизики нравов // Кант И. Собр. Соч. в 8 т. - Т.4. - - М., 1994.).           Таким образом, если долг человека состоит в том, чтобы осознать, применить к конкретному положению, в котором он находится, моральные нормы, и практически осуществить их, то вопрос о том в какой мере эта задача выполняется или в какой мере человек виновен в ее невыполнении - это вопрос о личной ответственности. Следовательно, ответственность - это соответствие моральной деятельности личности ее долгу, рассматриваемое с точки зрения возможностей личности.           По Канту, многое зависит от самого человека. Есть такое понятие - достоинство. Надо знать, что это значит, и уметь сохранять его. Не становитесь холопом другого человека. Не допускайте безнаказанного попрания ваших прав. Не делайте долгов, если у вас нет полной уверенности, что вы можете их вернуть. Не принимайте благодеяний. Не становитесь прихлебателями или льстецами. Тогда, - говорит Кант, - вы сохраните свое достоинство. А кто превратил себя в червя, пусть потом не жалуется, что его топчут ногами Завдання 2. Дайте визначення продуктивним силам та виробничим відносинам.

Продуктивні сили - це матеріальні фактори виробництва, завдяки яким воно може здійснюватися, як цілеспрямований процес перетворення. До продуктивних сил належать люди, що здійснюють суспільне виробництво, а також засоби цього виробництва, головним компонентом яких є знаряддя праці. Крім цього для здійснення процесу виробництва необхідні ще виробничі будівлі, зв'язок, транспорт, тобто певна інфраструктура. Ідеться про умови праці, котрі разом із знаряддями праці і становлять засоби праці.

Виробничі відносини - це конкретно - історичний спосіб привласнення людиною умов своєї праці. Саме власність - це той конкретно-історичний спосіб, яким поєднується жива та уречевлена праця, праця та її умови. Виробничі відносини становлять основу всієї системи суспільних відносин. Вони визначають формування соціальної сутності людини.

Завдання 3. Співставте наступні поняття та їх визначення:

1. Мозаїчна культура - концепція культури інформаційної доби, що розриває традиційний культурний простір на окремі

елементи.

2. Антикультура - концепція культури яка стала результатом соціальної мобільності і соціальної диференціації всередині суспільства;

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]