5. Монастирські школи.

Монастирські школи, які відкривалися при монастирях, були внутрішніми i зовнішніми: у перших навчалися хлопчики, яких батьки віддавали в монахи i які жили в монастирях; зовнішні школи відвідували хлопчики мирян.

У всіх церковних школах вчителями були духовні особи. Освіта мала строго теологічний характер. Всю істину шукали у святому письмі і вивчали “на зубок“ лише канонічні (дозволені церквою) підручники й інші священні книги. Навчання будувалося переважно на запам’ятовуванні текстів із священного письма i коментарів до них. У зв’язку з цим у школах панував катехізичний спосіб оволодіння знаннями, коли навчальний матеріал подавався у вигляді запитань і готових відповідей до них.

У парафiяльних школах, де група учнів складала, як правило, 3-10 хлопчиків віком 7-15 р., навчали читати, писати, рахувати, а також церковного співу.

Читати вчилися буквоскладальним методом. Він ґрунтувався на механічному запам’ятовуванні, оскільки матеріалом для читання служили релігійні книги, написані латинською мовою i їх зміст був недоступний дітям. Після опанування читанням вивчали письмо, техніка якого була такою ж складною.

Найважливішим було заучування молитов та релігійних мелодій. Певних термінів і розкладу занять у парафіяльних школах не було.

У зовнішніх монастирських та зовнішніх соборних школах навчання було подібним до освіти, яку давали парафіяльні школи.

Вершиною навчання вважалося богослов’я. Цим i вичерпувався весь зміст середньовічної освіти.

6. Школи грамоти.

Школи грамоти існували переважно в містах. У них навчали дітей бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримували ці школи на кошти батьків, тому для бідного населення вони були недоступними.

Поповнення освіченими людьми для розв'язання складних питань державного управління здійснювалося за допомогою шкіл грамоти, які перебували під патронажем світської влади. З кінця XI - початку XII століття з'явилось поняття "навчання грамоті", яке тлумачилось як навчання дітей письму, читанню, лічбі й хо­ровому співу і було рівнозначним елементарній початковій осві­ті.

Великого значення у "школах грамоти" надавали релігійно­му вихованню та хоровому співу. Значна увага приділялась за­своєнню дітьми народних прикмет про погоду. Пізнання природи поєднувалось з вихованням бережного ставлення до неї. Під впливом історичних легенд, переказів і билин формувалася пат­ріотична свідомість підлітків та юнацтва.

7. Просвітницькі ідеї о.В. Духновича.

Найбільш визначним представ­ником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олек­сандр Васильович Духнович.

Олександр Васильович став автором першого на Закарпатті народного букваря - "Книжни­ці читальної для початківців" (1847), підручників для почат­кової школи з географії та Історії (1831), російської мови (1853), а також "Народної педагогії на користь училищ та вчителів сіль­ських" (1857), яка була першим систематизованим підручником з педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О.Духнович пропонує в кожному селі обирати "шкільного куратора", який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фон­ду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальни­ми посібниками і приладдям.

Виступав за народність навчання, за навчання на рідній мові, відіграв велику роль у від­критті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як "єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу". О.Духнович показав, що праця - найважливіший фактор становлення особистості. Сфо­рмулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. Діяльність О. Духновича сприяла потягу українського населення до освіти і знань. Незважаючи на утопічний характер поглядів на Шляхи національно-культурного відродження закарпатських українців, Олександр Васильович виступив палким і послідовним поборником великого братерства українців, росіян та інших на­родів.

Виходячи з принципу природовідповідностІ, О.Духнович прагнув враховувати вікові та індивідуальні особливості вихова­нців. Ця вимога була основою його дидактичних поглядів.

На принципі природовідповідностІ грунтуються думки Олек­сандра Васильовича про рівномірний розвиток фізичних та інте­лектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання. Велику увагу О. Духнович приділяв розробці дидактичних про­блем. На перше місце він поставив наочність, потреба в якій, на його думку, випливає з конкретності мислення дитини. Для того, щоб дитина не зневірилась у власних силах, щоб не гальмувався її розвиток, слід дотримуватись принципу доступності у навчанні

Щоб діти свідомо засвоювали знання, потрібно, вважав Олек­сандр Васильович, розвивати їхню пізнавальну активність. Цікаві думки висловлював педагог щодо забезпечення ґрунтовності і міц­ності знань, питань морального виховання.

Головним у процесі виховання О.В.Духнович вважав працю дітей, зокрема й на пришкільній дослідній ділянці (для цього в кожній школі, у кожної дитини мала бути грядка). Що ж до вико­ристання заохочення і покарання, то до таких вчений радив вчи­телям вдаватися дуже обережно.

Вирішальну роль у формуванні людської особистості відво­див вчителеві. Сімейне виховання О.Духнович розглядав як при­родній обов'язок батьків. Діяльність О.Духновича була спрямо­вана на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу опанувати науку.

О.Духнович не тільки сприйняв передові педагогічні ідеї сво­го часу, але й творчо розвинув їх на принципах народності, демократизму та гуманізму. О.Духнович - один з перших профе­сійних вчених-педагогів на Західній Україні, якому належить до­стойне місце у вітчизняній історії педагогіки.