1.2. Класифікація інвестицій. Інвестиційна діяльність

Інвестиції в об’єкти підприємницької діяльності здійснюються в різних формах. В економічній теорії і на практиці з метою ведення обліку, аналізу і планування інвестиції класифікують за окремими ознаками.

1. За об’єктами вкладення. В економічній теорії принциповою ознакою класифікації інвестицій є виділення реальних та фінансових інвестицій.

Реальні інвестиції – це вкладення коштів у реальні активи як матеріальні (виробничі основні та оборотні фонди, будівлі, споруди, обладнання, товарно-матеріальні цінності), так і нематеріальні (патенти, ліцензії, «ноу-хау», технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна, проектно-кошторисна та інша документація).

Інколи вкладення коштів у нематеріальні активи, пов’язані з науково-технічним прогресом, характеризуються як інноваційні інвестиції.

Фінансові інвестиції – вкладення коштів у різні фінансові інструменти (активи), наприклад, фондові (інвестиційні) цінні папери, спеціальні (цільові) банківські вкладення, депозити, паї і т.д.

2. За способом участі в інвестиційному процесі виділяють прямі та непрямі інвестиції.

Прямі інвестиції характеризуються безпосередньою участю інвестора у виборі об’єктів інвестування і вкладенні коштів. Пряме інвестування здійснюють підготовлені інвестори, які мають достатньо інформації про об’єкт інвестування і знають механізм інвестування. Прямі інвестиції, як правило, здійснюються у формі кредиту без інвестиційних посередників з метою оволодіння контрольним пакетом акцій компанії.

Непрямі інвестиції – під ними розуміють інвестування, опосередковане третіми особами (інвестиційними або фінансовими посередниками). Не усі інвестори мають достатню кваліфікацію для ефективного вибору об’єктів інвестування та подальшого управління ними. У цьому випадку вони придбавають цінні папери, що випускаються інвестиційними або іншими фінансовими посередниками (наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних фондів або інвестиційних компаній), а останні розміщують зібрані таким чином інвестиційні кошти на власний розсуд у найбільш ефективні об’єкти інвестування, беруть участь в управлінні ними, а отримані доходи розподіляють серед своїх клієнтів.

3. Залежно від форми власності інвесторів розрізняють державні, приватні, іноземні та спільні інвестиції.

Державні інвестиції – це вкладення, які здійснюють центральні і місцеві органи влади та управління за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і залучених коштів, а також інвестиції державних підприємств та закладів за рахунок власних і залучених коштів.

Приватні інвестиції – вкладення коштів громадянами, а також підприємствами недержавних форм власності, перш за все, колективної (акціонерні товариства і кооперативи).

Іноземні інвестиції – вкладення, які здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами.

Спільні інвестиції – вкладення, що здійснюються суб’єктами даної країни та іноземних держав, а також інвестиції підприємств за участю іноземних інвесторів.

4. За періодом інвестування виділяють короткострокові та довгострокові інвестиції.

Короткострокові інвестиції – це вкладення капіталу на період, що не перевищує одного року (наприклад, короткострокові депозитні вклади, купівля короткострокових ощадних сертифікатів тощо).

Довгострокові інвестиції – вкладення капіталу на період більше одного року. Це критерій, прийнятий у практиці обліку, але, як свідчить досвід, він потребує подальшої деталізації. У практиці великих інвестиційних компаній довгострокові інвестиції деталізуються наступним чином: а) до 2 років; б) від 2 до 3 років; в) від 3 до 5 років; г) більше 5 років.

5. За регіональною ознакою виділяють інвестиції внутрішні та зовнішні.

Внутрішні інвестиції – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані в територіальних межах даної країни.

Зовнішні інвестиції (вивезення капіталу) – вкладення коштів в об’єкти інвестування, розташовані за межами даної країни. До них належить і купівля різних фінансових інструментів інших країн – акцій іноземних компаній, облігацій інших держав.

Наведена класифікація інвестиції зображена на рисунку 1.1. Вона відображає найбільш суттєві їх ознаки і при необхідності може деталізуватися залежно від підприємницьких та дослідницьких цілей.

Рис. 1.1. Класифікація інвестицій за окремими ознаками

Тепер перейдемо до розгляду поняття «інвестиційна діяльність».

Інвестиційна діяльність – це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави, спрямованих на реалізацію інвестиційних програм з метою отримання доходу або прибутку. Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності в Україні, поряд із основними принципами, зафіксовані в Законі «Про інвестиційну діяльність».

1. Органи влади не мають права втручатися в інвестиційну діяльність юридичних та фізичних осіб, якщо вона не суперечить діючому законодавству.

2. Добровільний характер інвестування.

3. Економічна захищеність інвестицій з боку держави.

4. Свобода вибору критеріїв інвестиційної діяльності.

Інвестиційна діяльність може відбуватися у формі:

– приватного інвестування, яке здійснюється громадянами, недержавними підприємствами, господарськими асоціаціями, об’єднаннями та товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями, іншими юридичними особами, заснованими на колективній власності;

– державного інвестування, яке фінансується із державного, місцевих бюджетів і державними підприємствами;

– іноземного інвестування (позикові та кредитні ресурси міжнародних інвестиційних інститутів, зарубіжних корпорацій, спільних підприємств);

– спільного інвестування коштів і цінностей громадянами та юридичними особами України та іноземних держав.

1.3. Ринкова модель реалізації інвестиційного процесу. Механізм ціноутворення на інвестиційному ринку

Суб’єкти інвестиційної діяльності реалізують власні економічні інтереси, вступаючи у певні взаємовідносини на інвестиційних ринках, що регулюють процес обміну інвестиціями та інвестиційними об’єктами.

З метою розгляду цієї категорії визначимося з інтерпретацією терміну «інвестиційний ринок».

У сучасній економічній літературі можна зустріти різні підходи до тлумачення, зокрема, у вузькому значенні цей термін використовують для позначення ринку інвестиційних товарів (усіх видів будівельних матеріалів і активної частини основних виробничих фондів) та інвестиційних послуг (будівельно-монтажних робіт). У зарубіжній літературі інвестиційний ринок ототожнюється із фондовим, на якому основними формами інвестицій є інвестиції в цінні папери. У праці професора Бланка І.О. «Інвестиційний менеджмент» знаходимо наступне визначення цього поняття: «Інвестиційний ринок – це сукупність економічних відносин, які виникають між продавцями та покупцями інвестиційних товарів і послуг, а також об’єктів інвестування в усіх його формах».

Інвестиційний ринок розглядається як сукупність окремих ринків (об’єктів реального та фінансового інвестування), у складі якого виділяються: ринок прямих капітальних вкладень, ринок об’єктів приватизації, ринок нерухомості, ринок інших об’єктів реального інвестування, фондовий та грошовий ринки (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Складові інвестиційного ринку

Наведена класифікація дозволяє здійснювати поглиблений аналіз та прогнозування розвитку інвестиційного ринку в розрізі окремих сегментів, визначати пріоритетні об’єкти інвестування на тому чи іншому етапі розвитку країни.

Кожна держава як суб’єкт інвестиційної діяльності встановлює в своєму законодавстві її правові, економічні та соціальні умови.

У більш вузькому значенні використовують термін «інвестиційний процес».

Це поняття звичайно пов’язується з обґрунтуванням та реалізацією реальних інвестицій, тобто із здійсненням реальних інвестиційних проектів.

Інвестиційний цикл – комплекс дій від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного проекту, наприклад, науково-дослідні та конструкторські роботи, прийняття інвестиційних рішень, планування та проектування, підготовка до будівництва, будівництво, вихід на проектні показники і режим окупності вкладень.

Інвестиційний цикл складається з трьох основних періодів:

1) передінвестиційна фаза;

2) фаза інвестицій – здійснення затрат, вкладення коштів;

3) експлуатаційна фаза – відшкодування витрачених коштів.

Інвестиційний процес визначається як ряд інвестиційних циклів, які повторюються.

Поява останнім часом різноманітних фінансових посередників визначає існування інвестиційного комплексу, тобто системи підприємств та організацій, які виконують у виробництві функцію створення необхідних нерухомих основних фондів, достатніх для діяльності підприємств та організацій усіх галузей народного господарства. До складу інвестиційного комплексу входять:

1) інвестори – вкладники капіталу;

2) підрядні будівельні підприємства і фірми незалежно від форм власності, субпідрядні спеціалізовані організації та будівельні кооперативи;

3) проектні підприємства та архітектурні організації;

4) промисловість будматеріалів, конструкцій та виробів;

5) хімічна, металургійна, лісова, деревообробна промисловість у частині, пов’язаній із поставкою предметів для інвестиційного комплексу;

6) машинобудівельні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і будівництва виробництва;

7) агреговані виробничі управлінські структури;

8) інвестиційні банки;

9) ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу;

10) органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі.

Існує багато класифікацій ринків, фінансових ринків, однак єдина принципова схема відсутня. У спрощеному розумінні фінансовий (інвестиційний) ринок – це ринок, де громадяни та організації, які бажають позичити гроші, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші.

Заощадження – єдине джерело інвестиційного капіталу. Вони виникають, коли доходи перевищують витрати. А оскільки заощадження підприємств набувають форми нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань, і, як правило, фінансові потреби перевищують їх заощадження, то на ринку інвестиційного капіталу корпоративний і весь підприємницький сектор виступають у якості кінцевого позичальника.

Особисті заощадження набувають форми банківських депозитів, сертифікатів пенсійних фондів, облігацій державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових полісів і т.д. У розвинених країнах фінансові установи користуються довірою, заснованою на історії в цілому конструктивних і здорових взаємозв’язків обох сторін і законодавстві, яке передбачає жорсткий урядовий контроль за діяльністю фінансових установ та організацій.

Інвестиційна діяльність завжди починається з ринку, оскільки заощаджень та поточних доходів потенційному інвестору для початкового капіталу, як правило, недостатньо. Крім того, інвестор завжди намагається залучити до справи позиковий (акціонерний) капітал з метою зменшення ризику і розподілу ризику відповідальності.

Після задоволення нагальних потреб потенційний інвестор вивчає кон’юнктуру ринку, тобто ступінь активності інвестиційного ринку, співвідношення окремих його елементів – попиту, пропозиції, ціни та рівня конкуренції.

Ринок реальних активів пропонує інвестиційні товари та послуги: нерухомість, ділянки під забудову (іпотечний ринок); обладнання, будівельні матеріали, дослідницькі, конструкторські, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні та інші роботи і послуги (підрядний ринок); нові технології, ліцензії, патенти на винаходи та відкриття, досвід, знання, «ноу-хау», інжинірингові послуги (ринок інтелектуальних цінностей). На цьому ринку реалізується також робоча сила як інвестиційний товар, тобто продається здатність до праці за наймом.

Реальні активи можуть реалізовуватись на умовах «спот» (протягом декількох днів) або за ф’ючерсними контрактами, тобто поставки товарів відбуваються після проходження певного періоду часу.

Ринок фінансових активів поділяється наступним чином:

– грошовий ринок (ринок цінних паперів, боргових свідоцтв із строками погашення менше одного року);

– ринок капіталів (довгострокових цінних паперів та корпоративних акцій);

– кредитний ринок (боргових зобов’язань за довгостроковими кредитами).

Ринок капіталів, у свою чергу, поділяється на первинний (торгівля новими цінними паперами) і вторинний (торгівля між інвесторами раніше випущеними цінними паперами, що знаходяться в обігу).

Фондові біржі є вторинними ринками капіталів, оскільки на них котуються цінні папери, які вже знаходяться в обігу. Компанія, акціями якої здійснюється торгівля на фондовій біржі, не бере участі в операціях на вторинному ринку і не отримує доходу від таких продаж. Існують вторинні ринки для інших видів позик і фінансових активів.

Важливою частиною ринку інвестицій є ринок інвестиційних об’єктів (товарів). Їх виробництво та рух на ринку забезпечується елементами інвестиційної інфраструктури. У країнах із розвиненою ринковою економікою мережа цих елементів надзвичайно широка. Основне завдання інвестиційної інфраструктури – обслуговування інвестиційної сфери, задоволення інвестиційного попиту.

Оскільки ринок інвестицій та інвестиційних товарів – це вільне від державного управління підприємництво, засноване на різних, переважно приватних формах власності і вільному обміні товарами між виробниками та споживачами відповідно до цін попиту і пропозиції, то і кількість представників кожного елементу інвестиційної інфраструктури повинна бути значною. В іншому випадку монополізація функцій того чи іншого елементу інвестиційної сфери призводить до зростання цін на інвестиційний товар і породжує інфляційні процеси.

Особливим є підрядний ринок, бо формується у межах певного регіону, оскільки ці об’єкти, як правило, прив’язані до місця їх споживання. Цей ринок виконує свої функції задовільно лише тоді, коли на роль підрядника претендує не одна фірма (монополіст), а декілька. Чим більше в регіоні фірм, які спеціалізуються на виробництві того чи іншого інвестиційного товару, тим вищий рівень конкуренції і нижча ціна реалізації.

Вченими, що досліджують західний ринок, розроблені наступні параметри: частка робіт найбільшого підрядника не повинна перевищувати 30 %, двох – 40 %, трьох – 54 %, чотирьох – 64 % від загального обсягу підрядних робіт на ринку даного регіону.

Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» встановлює граничну питому вагу для одного виробника – 35 %. Крім того, цим Законом обумовлено ряд інших антимонопольних заходів:

– держава не повинна директивно розподіляти замовлення на підрядні роботи та примусово нав’язувати підрядникам недержавного сектора партнерів на постачання будівельних матеріалів і щодо інших господарських зв’язків; здійснювати планування капітальних вкладень для замовників та підрядних робіт для будівельних фірм; встановлювати розцінки і кошторисні ціни на будівельні роботи; накладати будь-які заборони на виконання робіт у будь-яких секторах економіки;

– підрядні організації не мають права нав’язувати замовникам і постачальникам дискримінаційні умови договору; скорочувати обсяги підрядних робіт для створення їх штучного дефіциту; здійснювати попередню змову про відмову ведення справ із потенційними партнерами, а також укладати угоди про штучну зміну цін на інвестиційні товари.

Забезпечити дотримання цих вимог повинні антимонопольні комітети, що створюються в рамках територіальних органів управління.

Суб’єкт інвестиційного ринку – інвестор, мотивом для якого є отримання майбутніх доходів, направляється на інвестиційний ринок, де запозичує інвестиційний капітал та придбаває інвестиційні товари, забезпечуючи тим самим реалізацію власного інвестиційного товару.

Для створення ринку інвестиційних товарів усі замовлення на підрядні роботи необхідно розміщувати через торги, які називаються тендери. Головне завдання цих елементів інвестиційної інфраструктури – об’єднати продавців та покупців.

На тендерах у ролі покупця товару (об’єкта будівництва) виступає замовник (інвестор), а у ролі продавця – група підрядників, які пропонують свої послуги з будівництва необхідного замовнику об’єкта належної якості і в сприятливі строки.

На відміну від товарної і фондової біржі, де інтереси багатьох продавців і покупців представляють брокери, на тендерах вони відсутні, а завданням тендерного торгу є зведення одного покупця (замовника) із декількома потенційними продавцями (підрядниками) і відбір із ряду останніх найбільш економічно вигідного. Цей процес вимагає від підрядника певної активності на ринку (вивчення кон’юнктури, проведення власних розрахунків). Тому тендерні торги за кожний об’єкт, починаючи з опублікування в засобах масової інформації, можуть займати більше місяця. Публікація містить коротку технічну характеристику об’єкта і відомості про замовника.

Будь-який зацікавлений підрядник, який не має замовлень, може подати заявку на участь у торгах. Звичайно заявка подається на ім’я тендерного комітету або посередницької фірми, яка займається організацією цих торгів.

Посередницька фірма за плату надає потенційному підряднику наступну тендерну документацію:

• інструкцію для учасника торгів;

• креслення майбутнього об’єкта, специфікації і відомості про обсяги робіт;

• форми та умови контракту;

• форми тендера, гарантійний лист і бланк інформації про учасника тендера.

Будівельна фірма (учасник тендера) вивчає цю документацію, розробляє проект організації робіт (ПОР), складає кошторис витрат на будівництво об’єкта, визначає мінімально можливі строки, кошторисну вартість та прийнятну для себе ціну. Після цього вона заповнює форми тендера, гарантійний лист і бланк інформації про себе та відсилає ці документи посередницькій фірмі.

З метою запобігання розголошенню відомостей, що становлять комерційну таємницю, матеріали пересилаються у подвійних закритих конвертах, які потім відкриваються у присутності всіх зацікавлених сторін. Результати процедури оформляються протоколом та візуються усіма учасниками тендера.

Посередницька фірма разом із замовником організовує експертну комісію, вивчає усі заявки і матеріали, що надійшли від будівельних фірм, та оголошує переможця тендера, з яким замовник укладає договір підряду.

Для того, щоб торги були основною формою реалізації замовлень на підрядні роботи, необхідно при місцевих органах управління створити тендерні комітети, які б контролювали розміщення замовлень тільки через торги та виконували арбітражні функції щодо спірних питань.

Інвестиційна привабливість компанії відображає такий її економічний та фінансовий стан, при якому потенційний інвестор може прийняти рішення про вкладення вільних коштів у розвиток даного підприємства без великого ступеня ризику втратити їх або не отримати відповідний дохід на вкладений капітал.

Для визначення інвестиційної привабливості можна використовувати наступні загальноекономічні показники:

– залишкова та відновлювальна вартість основних засобів;

– загальний обсяг чистого і балансового доходу;

– рентабельність;

– стан сировинної бази;

– розмір земельної площі, яку займає підприємство.

Оскільки оцінка компанії за цими показниками характеризує його інвестиційну привабливість не повною мірою, то для більш поглибленого аналізу привабливості підприємства у світовій практиці використовується система відносних показників, які характеризують:

– ліквідність;

– платоспроможність;

– дохідність;

– ефективність використання активів.

Заощадження сімейних господарств у замкненій економіці є єдиним джерелом надходження коштів на грошовий ринок. Тільки за рахунок цього виробництво може збільшити свої інвестиції, а уряд – закупки понад доходи від податків, тобто профінансувати дефіцит. Якщо формування заощаджень уповільнюється або зовсім зупиняється, починається «проїдання» раніше нагромадженого капіталу. Така ситуація виникає в умовах тривалої інфляції, коли населення перестає робити нові заощадження і навіть витрачає попередні під загрозою їх втрати.

Зазначені процеси проявилися в економіці України в 1992 – 1994 рр., коли внаслідок гіперінфляції заощадження населення повністю знецінилися, а нові заощадження в національних грошах не створювалися. Інвестування в розвиток виробництва у цей час припинилося, за винятком незначних вкладень за рахунок централізованих коштів.

Зв’язок між заощадженнями та інвестиціями можна формалізувати наступним чином:

Ір = З – Дп,

де Ір – інвестиційні ресурси, що знаходяться в розпорядженні фірми;

З – загальна маса заощаджень, що надійшли на грошовий ринок;

Дп – сума приросту державних позик, розміщених на грошовому ринку.

У проблемі «заощадження – інвестиції» важливе значення має не тільки нагромадження достатнього обсягу заощаджень у сімейному секторі, а й їх повна трансформація в інвестиції. Грошовий ринок покликаний створити відповідний ефективний механізм.

Представники різних економічних шкіл по-різному ставляться до необхідності та можливості створення та дії подібного механізму.

Монетаристи виходять із того, що грошовий ринок має механізм, який одночасно впливає на підприємства та сімейні господарства, стимулюючи їх інвестувати і заощаджувати рівноцінні маси грошових коштів. Таким механізмом є динаміка процентної ставки як плати за використання грошових заощаджень. Зміна процентної ставки одночасно впливає як на заощадження (пропозицію), так і на інвестиції (попит), тільки в протилежних напрямах. Якщо процентна ставка зростає, посилюється стимулювання заощаджень, бо на кожну заощаджену грошову одиницю власник одержить додатковий дохід. А послаблюється стимулювання інвестицій, коли зростають витрати на кожну одиницю інвестицій.

Проте процес розбалансування системи триватиме недовго. Дефіцит попиту на грошові кошти змусить продавців знизити процентні ставки до рівня, який відповідатиме новому перетину кривих попиту і пропозиції. Отже, у випадку непроцентного порушення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями механізм грошового ринку теж здатний самостійно її відновлювати.

Представники кейнсіанської школи заперечують можливість автоматичного вирівнювання заощаджень та інвестицій на тій підставі, що не тільки процентна ставка впливає на їх рух, а сама змінюється під впливом не тільки попиту на інвестиції та пропозиції заощаджень. Ключовий аргумент кейнсіанців полягає в тому, що рішення про заощадження та інвестиції приймають різні економічні суб’єкти, які керуються різними цілями і міркуваннями. Рішення про зміну заощаджень приймають мільйони сімейних господарств, кожне з яких керується, перш за все, можливістю одержати прибуток. Сама процентна ставка цікавить інвестора лише у зв’язку з визначенням затрат та реалізацією інвестиційного проекту. Зміна заощаджень населення їх може зовсім не цікавити.

Більше того, кейнсіанці вважають, що заощадження населення – не єдине джерело інвестиційних ресурсів. Ними можуть бути «поточні каси» населення, позички кредитних установ, нагромадження самих фірм і навіть ресурси уряду. Використання цих джерел розширює обсяги інвестицій за межі заощаджень сімейних господарств.

По-перше, банківська система у своїй грошово-кредитній політиці повинна виходити з того, що економічні межі її кредитно-інвестиційної діяльності визначаються національними заощадженнями. Порушення цієї межі загрожує порушенням економічної рівноваги та інфляцією.

По-друге, у своїй економічній і соціальній політиці держава повинна виходити з того, що таке важливе завдання, як нарощування інвестицій, повинно вирішуватися у нерозривній єдності з нарощуванням заощаджень. Щоб інвестиційний процес в економіці країни розвивався успішно, активно і успішно повинні формуватися і заощадження. Політика сприяння заощадженням стає одним із пріоритетних напрямів економічної політики в цілому і політики доходів зокрема.

По-третє, взаємозв’язок «інвестиції – заощадження» повинен враховуватися в бюджетно-фіскальній політиці держави. Оскільки при розподілі національного доходу вилучення податків передує формуванню заощаджень, зміни в оподаткуванні викликають зрушення в останніх, а, отже, впливають на інвестиції.

Бюджетний дефіцит впливає на процес «заощадження – інвестиції» через механізм монетаризації дефіциту. Урядові позики для покриття дефіциту зменшують масу заощаджень, які спрямовуються на інвестиції. Цей процес отримав назву «ефект витіснення інвестицій». Оскільки обсяги національного продукту і його частини, яка йде на споживання, фіксовані, то обсяг інвестицій зменшиться настільки, наскільки збільшиться обсяг державних закупок, якщо останній не має інвестиційних елементів.

Механізм дії ціни рівноваги полягає в наступному. Інвестор, що вкладає кошти чи засоби, розраховує отримати максимальний дохід при мінімальних затратах. Він віддає перевагу найбільш дохідним активам (інвестиційним товарам) із найбільшою нормою прибутку при вкладенні капіталу. Ця ефективна галузь залучає більшу масу капіталу, що призводить до структурних зрушень на ринку інвестиційних товарів.

Попит на товари починає перевищувати пропозицію, а їх ціни підвищуються. Висока ринкова ціна таких товарів є індикатором їх привабливості для інвесторів з точки зору віддачі інвестицій (доходу).

Перелив інвестицій у вказану галузь призведе, в кінцевому результаті, до розширення пропозиції даного інвестиційного товару і, як наслідок, до зниження його ціни. Інвестиції ж спрямовуються до нових високодохідних видів інвестиційних товарів.

Економічна теорія та практика країн з ринковою економікою відпрацювала різноманітні комплекси заходів впливу, що стимулюють або обмежують інвестиційний попит і пропозицію.