2. Манципація.

Mancipatio (манципація) - символічний акт, за яким у присутності п'яти свідків і вагаря проходила фактична пере­дача речі відчужувачем набувачеві. Спочатку вагар дійсно зважував метал, який був платою за річ, що відчужувалась, але з появою карбованої монети зважування стало символіч­ним і лише засвідчувало дійсний факт передачі права влас­ності набувачеві.

3. Види володіння.

У римському праві розрізняли різні види володіння. Наприклад, залежно від правової підстави фактичного воло­діння річчю воно поділялося на законне і незаконне: законне основане на праві власності та інших правах, незаконне - те, що не має правового титулу.

Законне володіння - це передусім володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих речей отримували самостійний володільницький за­хист. Таке фактичне володіння чужою річчю називалося по­хідним володінням, хоч насправді це було не володіння, а держання, і лише через необхідність таких держателів наді­лили самостійним правовим захистом і прирівняли держате­лів до володіння. Наприклад, необхідність надання самостій­ного правового захисту заставодержателя, що отримав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівня­ла держання заставленої речі до володіння. Заставодержатель, що отримав у заставу чужу річ, не здійснював володіль­ницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати застав­лене майно своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти зазіхання третіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета застави, а його заставу по­чали називати володінням.

Подібні метаморфози відбулися і з прекарієм (надання власником з певною метою свого майна іншим особам у тим­часове та безоплатне користування). У цьому разі користува­чі чужим майном були лише його держателями, а не воло­дільцями, проте знову ж таки необхідність надання прекарістам самостійного володільницького захисту потягла визнан­ня їхнього держання похідним володінням.

Інший випадок похідного володіння - секвестр. Якщо між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення су­ду вони могли передати спірну річ на зберігання третій осо­бі - секвестрарію, якому з тих самих мотивів надавався са­мостійний посесійний захист.

Отже, в усіх зазначених випадках йдеться не про посідан­ня у точному значенні цього слова, а лише про звичайне держання, прирівняне до володіння з метою надання ефек­тивнішого захисту.

Законний володілець мав право на володіння річчю - jus possidendi. Володілець, який фактично володів річчю, вважав і ставився до неї як до своєї, але не мав права володіти нею, - це незаконне володіння. Воно не мало правового ти­тулу і ґрунтувалося лише на факті. Незаконне володіння по­ділялося на добросовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння мало місце, якщо володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і не має права володіти нею. Наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Якщо ж він знав або мав би знати, що не має права на володіння певною річчю, то таке володіння було і незаконним, і недоб­росовісним. Володіння злодія завжди буде недобросовісним, так само як і купівля краденого.

Поділ незаконного володіння на добросовісне і недобросо­вісне зумовив різний правовий режим для них. Наприклад, придбати право власності за давністю можна було тільки внаслідок добросовісного володіння і, навпаки, крадену річ не можна було набути за давністю.