Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Kurs_lektsiy_z_literaturi_II_semestr.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.04.2025
Размер:
2 Мб
Скачать
☆

«Марія» – перший в українській літературі художній твір про насильницьку колективізацію

Коли писався цей твір – у 1932 – 1933 рр. – в Україні лютував голод, штучно влаштований, з метою винищення селянства, тих Матвіїв-господарів, котрі годували народ, були найпершими носіями української ментальності, волелюбного духу. Голод забрав мільйони життів, невинних жертв сваволі та безчинства. Зовсім свіжими слідами цих страшних подій пішов і автор. Він присвячує твір «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932 – 1933». Вже 1934 р. «Марію» було видруковано окремою книжкою у Львові. Перед читачем постала жорстока правда про становище українського селянства після революції 1917 р. З цієї причини «Марію» в СРСР було забо-ронено.

У цьому творі, як і в попередніх, Улас Самчук проявив себе суворим реалістом, побутописцем українського селянства. Йому притаманна тради-ційність зображення: реалістичні картини-описи побуту, праці постають че-рез спокійну оповідь, без тієї надмірної емоційності, яку можна спостерегти в літературі 20 – 30-х рр. Маємо тут і традиційний любовний трикутник: Кор-ній – Марія – Гнат. Описи зовнішності героїв теж традиційні, щоправда, без зайвої деталізації. Портрет створюється двома-трьома штрихами, які переда-ють погляд, одяг, поставу.

Марія – сільська красуня, інакше не зав'язався б любовний трикутник, бо сирота, а отже, бідна: «Виграють оті чорнезні, оті бездонні... .Гляне – опа-лить... А щоки повні, округлі, з ямочками. Кучері чорним полум'ям горять. Картина – невгомонна, співоча картина».

Корній, якого кохає Марія, – широкоплечий красень: «Високий, барчис-тий, міцний виголений червоний карк... Одягнений пишно, чисто, у правій руці кашкет без дашка зо стрічкою. На стрічці напис і дві котвиці на кінцях».

Але Марію любить Гнат, і любить сильніше, аніж Корній. Та Гнат не-показний, ще й каліка. Ось він дивиться в розбите дзеркало: «Моргнув ри-жою бровою і все завершив чортівськи звабливою усмішкою».

У. Самчук не ідеалізує своїх героїв. Кожен із них має живе, природне обличчя, поводиться відповідно до розвитку дії, часто замислюється над свої-ми вчинками сам або ж автор супроводжує оповідь психологічно ненав'язли-вим коментарем. Для прикладу можна згадати поведінку Марії в шлюбі з Гнатом із тих часів, як повмирали її діти і Корній прийшов із служби у від-пустку. То була поведінка розпутної жінки, але вона психологічно вмотиво-вана, і читач сприймає її без упереджень. Марія – сильна натура, вона не бо-їться кинути виклик долі, якщо та не посилає їй щастя: «Робилося шкода за-траченого дівоцтва. Хотілося мститисн комусь, а що під рукою Гнат, так на нього все, Він, а не хто інший винний. Він, рижий, з маленькими гострими очима, упиром впився у її соковите дівоцтво і висмоктав з нього перші найсо-лодші соки. Так вона ж йому задасть!».

Твір має підзаголовок: «хроніка одного життя». Загальний стиль викла-ду цілком відповідає хронікальному жанрові – про Маріїне життя розповідає-ться в чіткій часовій послідовності. Але композиція має своєрідне кільцеве обрамлення: вже з перших рядків ідеться про завершення земного буття Ма-рії: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі». Такий урочисто-піднесений, у якійсь мірі підсумковий, зачин налаштовує на сприймання всього життя Марії через призму якогось вищого сенсу. Далі, ніби на екрані, «прокручується» її існу-вання, починаючи від народження. Вся історія розділена на три періоди, які вкладаються в розділи «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб». Кожен із них є також розповіддю про певний етап у житті українського селянства.

У «Книзі про народження Марії» йдеться про сирітське дитинство дів-чини, її наймитування в чужих, кохання до Корнія і життя з нелюбим Гнатом аж до розлучення. Власне, йдеться про народження жінки, особистості, її формування і змужніння. Нарешті, стала такою сильною і рішучою, що розі-рвала невільницькі пута і вирішила жити спочатку, з коханим Корнієм: «Зда-ється, тільки родилася, тільки зачинає свобідно, по-своєму жити і справед-ливо дивитися на великий Божий світ».

«Книга днів Марії» – там уже інша людина, яка знайшла себе, нарешті, стала вільною в почуттях і діях.

Нелегко починалося для неї нове життя. Корній бідний (дерева не пло-доносили, не було клуні, мало поля) і ледачий. Мав тільки матроський «кльош», «кілька з викладеним коміром сорочок» і гармонію, на якій грав у неділю – тоді «Марія з побожністю слухала його гру».

Поступово тяжкою працею збільшили свою «господарку», розширили поле, поставили нову хату – а з цим зростала і міцніла родина, глибоко при-ростала до цієї землі, яка принесла їм достаток, злагоду, спокій у душі. Цей другий етап життя Марії та всіх її односельчан завершується революційними подіями, нарешті —встановленням «настоящей селянської власті», на яку по-кладають надії односельці. В цей час донька Марії Надія одружується з ко-лишнім матросом Архипом. Весілля символізує собою зародження нового життя на селі, сповненого сподіваннями і здійсненням багатьох мрій. За свят-ковим столом середній Корніів син Максим, відомий ледащо і балагур, почи-нає вчити усіх новій науці – соціалізму і марксизму. В сюжеті ця сцена до-сить красномовна.

Гості обурюються: «Чесна і розумна людина такого не вимовить... Шмаркач він є...». Батько виганяє Максима.

«Бацила розкладу родини натрапила на свій ґрунт. Настав початок кін-ця. Дні Марії скінчилися. Сонце так само сходило і заходило. Але знаки на сході все більше вказували наближення. Йшов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни, і не було йому спину, бо ані Корній, ні Марія, ні сотні, тисячі кор-ніїв і марій не знали і не могли знати, що близиться їх занепад, їх кінець...» – таким узагальнюючим підсумком завершується цей розділ. У ньому звучить схвильований голос автора, бо не міг стриматися.

Третя частина «Книга про хліб» розповідає про «початок кінця» – то-тальне винищення українського селянства в 30-х рр., витравлення з нього власника, господаря, годувальника. Забирали все: молотарки, худобу, коней, пашню, хліб. Насильно заганяли в «комунії» та «совхози». На колись родю-чих землях тепер «буяли катлаті бур'яни», під осінніми дощами гнило зібране збіжжя. Селянин не швидко скорився новій владі, бувало й так: «дядьки вхо-пилися до обрізанки. Піднімалося село за селом...». Максим вірно служить новій владі, виганяс батьків із хати, молодшого брата Лавріна репресовано. Але найстрашніше – втрачалася віра в можливість праведного, людяного життя...

Таку широку, монументальну картину тогочасного українського села малює Улас Самчук. Зіткана вона з багатьох красномовних деталей і фактів, болючих діалогів і монологів. Ось один із роздумів-зізнань Корнія: «У тому, Маріє, що дала мені земля, – пізнав радість. Радів, коли спричинився до чо-гось доброго. На тому місці, де росло одно родюче дерево, хотілося, щоб ро-сло два. На тому місці, де стояла городжена клуня, хотілося, щоб стала муро-вана... Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, ку-лаком?.. Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію?.. Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до тої комунії і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба?». Це звучить наче крик знівеченої, але ще нескореної душі.

Як кульмінація схвильованої авторської оповіді – страшні картини го-лодомору в колись багатому «куркульському» селі.

Весь Маріїн рід розпався остаточно. Найстарший син Демко загинув ще в німецькому полоні. Лаврін репресований. Вмирає від голоду онука Хри-стинка, вішається опухла донька Надія. Корній убиває відступника Максима, а сам іде вмирати в поле разом із старим псом. Зникає остання опора Маріїна – старий Гнат, що став ченцем. Нарешті, вмирає і сама Марія. Нікого не ли-шилося з її роду. А хто ж відродить колишню, Марину Україну? Діти Макси-мів-відступників? Таким німим запитанням завершується роман. Цей трагіч-ний кінець – наслідок глибокого болю письменника за майбутнє України, бо як селянський син він знає, що життя без майбутнього втрачає свій сенс.

«Марія» містить кілька основних мотивів, які вирізняються в структурі тексту, загалом описово-розповідному. Вони тісно пов'язані між собою, тому скріплюють, цементують його в єдине ціле.

Найперше це мотив праці, як невід'ємної частини існування селянина. Праця в романі показана не лише як основа активного діяння, життя взагалі. Вона є потужною рушійною силою не лише матеріального буття, а й духов-ного наповнення людини. Завдяки їй вона міцно стоїть на ногах, впевнена в завтрашньому дні, має повагу, авторитет. Традиційне народне світобачення відбилося в цій позиції автора.

Самовіддана праця зробила з Марії заможну селянку, поєднала, нареш-ті, з Корнієм. Завдяки вродженому праце-любству витримувала всі несподі-ванки долі, після пожежі сама, без Корнія, відродила своє родинне гніздо. За те, що господар, «майстер на всі руки», поважали в селі Гната. Праця допо-могла Корнієві стати людиною, авторитетним господарем – йому «все більше пізнається смак і радість праці. Відходять і забуваються босяцько-пролетар-ські звички. Земля втягує у своє нутро і наповнює жили, розум і ціле єство твердими звичками. Корній чує вже це. Матрос-тво забувається, і він стає людиною», – так підсумовує письменник.

Без праці селянин не має основи під ногами, але без любові його життя втрачає свій сенс. Мотив любові наскрізь пронизує твір.

Палке кохання Марії до Корнія перебороло все на своєму шляху: довгу семилітню розлуку, обтяжливий шлюб із Гнатом, душевну порожнечу, яка гнітила, забирала сили. Ту порожнечу Марія хотіла заповнити дітьми – не ви-йшло. Прикметна деталь: всі діти, спільні з Гнатом, повмирали – їх народ-ження не освячене коханням. Із любов'ю в Маріїне серце прийшла умиротво-реність, всепрощення, ніжність до всього світу, енергія і сила – духовний світ поширшав. Згадаймо, з яким завзяттям узялася за господарювання, коли вер-нулася до Корнія. Якою вільною відчула себе, коли розв'язала шлюбні пута, ніби повернулася до себе істинної.

Багато значила любов і для Гната, хай і не розділена. Вона зробила йо-го терплячим (лише раз штовхнула на хибний шлях, коли підпалив Маріїну хату), мудрішим від інших, любов ніби підняла його над таким недосконалим світом. Це він у час тяжкого випробування – голодомору – намагався вселити односельцям надію на майбутнє: «кривий, висушений дідок, з ціпком в кіст-лявій руці, з мудрим», грізно насупленими очима».

З образом Гната чи не найбільше пов'язаний мотив страждання. Все життя його минуло в самотині, в даремному чеканні свята душі. Цього свята так і не діждався.

Страждання очистило душу Гната, оживило її, зробило чутливішою до горя інших.

Душевні муки Корнія починаються відтоді, як він став господарем, як усвідомив себе ним. Йому заболіло, коли забрали коня, підтоптали чесне ім'я селянина. А як страждає Корній, не в змозі нагодувати доньку, дружину, мА-леньку внучку. Апофеоз страждання Корнія – в кульмінаційній сцені вбив-ства відступника сина.

І в Маріїному житті більше страждання, аніж радості.

ЇЇ муки почалися ще в ранньому дитинстві, коли залишилася сиротою. А скільки вимучилася, чекаючи в дівоцтві на прихильність Корнія. Справж-нім потрясінням була несподівана смерть первістка. Звістка про загибель Демка не так приголомшила – життя трохи загартувало. Нелюдські муки ви-тримувала, коли опинилася з вини Максима без рідної хати чи коли несла вузлик з харчами для наймолодшого Лавріна у в'язницю.

Наскрізним мотивом проходить у романі образ Божої Матері.

Пресвята Діва Марія – особлива постать у всесвітній історії людства і в свідомості багатьох поколінь. Закономірно, що свою героїню Улас Самчук назвав Марією. Ім'я це в давньоєврейській мові означає «піднесення». В Ук-раїні воно теж досить поширене. У такий спосіб ним підкреслюється типо-вість образу Марії, водночас він є уособленням материнства, основи життя на землі, уособленням самої України.

Мати Божа – заповітний острівець у духовному житті людини. До Ма-рії, Святої Матері, радить звернутися героїні священик під час похорону пер-вістка, звернутися за підтримкою в такому тяжкому горі. Як найдорожчу ре-ліквію забирає Марія ікону Божої Матері з собою, коли йде від Гната. Згодом не раз стоятиме перед дорогим образом, молитиметься і в годину печалі, і в сонячний день.

Відтак Мати Божа ввійде в душу Маріїну, стане невід'ємною частиною її єства, буде там, куди не заглядає жодне людське око.

Твір закінчується трагічно – від голоду помирає Марія – зачинателька роду свого, «...покинута, одинока. Заходяче сонце не забуло Марії, заглянуло до неї і довго цілувало її сухе жовте обличчя. Розплющила востаннє очі і всміхнулася, і чим більше западало сонце, там ширше і ширше відкривалися очі. Повільно наступала ніч... Ніч вічності».

Ця смерть у пору квітучих садів і повного, тяжкого місяця сприймаєть-ся як щось протиприродне, насильницьке, як наслідок колективізації та голо-домору, а тому звучить як засторога, попередження про можливість знищен-ня України, символічним втіленням якої є і сама Марія.

Лекція № 35

Тема: І.Багряний (І. Лозов’яга). Роман „Тигролови”(скорочено): проблематика твору, характеристика образів

Іван Багряний

(1906—1963)

Народу мiй! Нездужий краю мiй!

Коли позбудешся тавра столiть неволi?

Я чую спiв… Я чую спiв рабiв…

Я чую, як пiд гамiр тисяч молоткiв

У риштуваннi весь, спинаєшся до сонця!

I. Багряний

„Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу”

У 1946 р. за кордоном було надруковано памфлет Івана Багряного «Чому я не хочу вертати на "родіну"?». Він привернув увагу світової громадськості вражаючою правдою про істинне становище людини в СРСР. урятував від репатріації не одного нещасного. Його перекладено багатьма мовами. Так само багатьма мовами видавалися романи письменника за кордоном, там вони користувалися популярністю, «пробиваючи мури чужих літератури, як наголосив у некролозі Г. Костюк. У ньому близький товариш І. Багряного ще з 20 – 30-х рр. з гіркотою зазначав: «Ми навіть на сьогодні добре не усвідомлюємо, кого ми втратили. А втратили в розквіті творчих сил насамперед оригінального, вникливого, перманентно не-спокійного письменника, поета великої уяви, схвильованої суспільної і ду-шевної напруги, самобутнього образно-мистецького бачення світу. Політика, що він їй віддавав чимало часу в останньому періоді свого життя, це лише частка, лише похідне його вічно схвильованої поетичної душі активного ро-мантика. Це акція, сказати б образно, вимушена обставинами трагічного часу і його глибокою свідомістю обов'язку служіння українському народові».

На рідній землі його люто ненавиділа більшовицьк і влада, ім'я митця було занесено в чорні списки зрадників народу, а твори надовго вилучені з літературного вжитку.

Тільки 1991 р. Івана Багряного реабілітовано, відтоді почала перевида-ватися його творча спадщина.

Народився Іван Павлович Лозов'яга (таке його справжнє прізвище)

2 жовтня 1906 р. в селі Куземин на Полтавщині (нині Сумська область) у ро-дині сільського муляра.

З шести років учився в церковнопарафіяльній школі міста Охтирки. Хоч навчання провадилося російською, але вдома хлопець виховувався на-ціонально свідомим. Читав Л, Глібова, Т. Шевченка, сам писав вірші. За це його прозивали «мазепинцем». Пізніше вчився у вищій початковій, з 1920 р. – у ремісничій профтехшколі, звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну. Як бачимо, готувався перейняти фах свого батька.

Суспільне життя в роки навчання не проходило повз нього. Став комсо-мольцем, був навіть секретарем заводського осередку цукрового комбінату. В 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуги. Трохи вчителює, заробляючи на прожиток. А вірші тим часом пишу-ться, прагне нових вражень, хоча довколишнє життя і так давало чимало для роздумів: розкурку-лення, колективізація, ідеологічний тиск на інтелігенцію. Побував у Криму, на Кубані, в Кам'янці-Подільському, де редагував місцеву газету.

У 1926 р. опинився в Києві. Вступив до Київського художнього інсти-туту, якого скінчив, але диплома не одержав як «політично неблагонадій-ний». Чим же завинив у молодому віці перед владою?

По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, входив до попутницької органі-зації МАРС, до якої належали ще Г. Косинка, Є. Плужник, В. Підмогильний, Б. Тенета, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка, Д. Фальківський. Товари-шував із М. Хвильовим, М. Кулішем, Остапом Вишнею, М. Яловим.

У 1929 р. з'явилася друком збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», яка вже в самій назві містила активний протест, не кажучи про зміст усередині, що був своєрідною прискіпливою оцінкою пореволюцїйної дійсності. Наступні книжки „В поті чола” і «Комета» потрапляють тільки до портфеля НКВС.

Кінець 20-х рр. в Україні ознаменувався кількома сфабрикованими по-літичними процесами (найгучніший – процес СВУ), які стали початком май-бутніх масових репресій, посилення цензурного утиску. Це вже відчув на со-бі Іван Багряний, але коритися нікому навіть не збирався, навпаки – в бунтів-ливій його душі наростає протест проти ганебного, підневільного стану укра-їнського письменства. Більше – він робить відвертий виклик владі.

Іде в рідну Охтирку і там за кілька місяців завершує розпочату раніше поему «Ave Maria», яка мала сміливу, як на ті часи, присвяту: «Всім бунта-рям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, всім скривд-женим і зборканим і своїй бідній матері – крик свого серця присвячую». А був то 1929 рік! 1 книжка вийшла у світ без усякого цензурного дозволу на те. Ось як згадує про це Г. Костюк: «Він зайшов у сектор друку місцевого відділу наросвіти. На чолі сектора був якийсь його давній знайомий. Та й вза-галі, його знали там як поета, а найголовніше, як сина відомого охтирського муляра. Той тільки спитав: а що ти там пишеш? Багряний пояснив, що це Іс-торія давніх часів, ще на початку нашого сторіччя про одну бідну, але гарну селянську дівчину, що потрапила на фабрику, звідти ЇЇ пізніше звільнили й вона в капіталістичному місті зазнала великої трагедії.

Цього пояснення було досить, і він простукав печаткою усі сторінки. Для місцевої друкарні цього цілком вистачало. І друкарями, і керівником у друкарні теж працювали колишні друзі його дитячих і юнацьких років. За па-ру пляшок горілки, яку він,розпив з ними, вони блискавично склали поему і видрукували. Так народилася "Ave Maria". Експедиційний відділ, по дружбі, спакував у кілька пакунків, і Багряний розіслав їх до кількох книгарень Киє-ва, Харкова, Одеси і ще кудись. Так з'явилася в крамницях книжка відомого вже автора, але невідомого (не існуючого) видавництва "САМ". Поки справ-жні наглядачі зорієнтувалися й наказали книжки з продажу зняти, то кілька-сот примірників її розійшлось. І на неї виріс великий попит (заборонений плід!)».

Ось таким був тоді Іван Багряний – рішучий, бунтівливий і відважний.

А наступного, 1930 р. з'являється друком один Із перших в українській літературі XX ст. історичний роман у віршах «Скелька». В його основі – по-чута ще в дитинстві легенда про те, як у XVIII ст. селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоло-вічий монастир. Волелюбний, утверджувальний пафос твору скоро привер-нув увагу офіційної критики. «Скельку» було конфісковано, інші твори Ба-гряного вилучено з бібліотек і книгарень. А самого автора заарештовано 16 квітня 1932 р. «за контрреволюційну і націоналістичну діяльність».

Репресійна машина тоді ще тільки набирала темпу. Багряний стійко тримався на слідстві, тому й вирок був поблажливий: три роки «вільного» поселення на Далекому Сході. «Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за Ук-раїною, Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС, Арешт, суд, вирок: за втечу з заслан-ня – три роки вже ув'язнення в таборі. Так я потрапив у Бумлаг (Байкало-амурський лагер). Відгаратав там три роки. Звільнившись, офіційно поїхав до Охтирки», – так згадує про той період І. Багряний.

Одружується, в нього народжуються діти Борис і Наталя. Але 16 черв-ня 1938 р. його арештовують знову. Цього разу «справа» тяглася аж до 1940 р. Тоді в нього й почалися сухоти. За відсутністю матеріалів для повторного засудження його звільнили під нагляд. Цей шлях принизливих допитів, тор-тур, знущань Іван Багряний згодом опише в романі «Сад Гетсиманський», А поки що знову оселяється в Охтирці, працює декоратором у місцевому театрі, живе тихо і скромно. Там застає його війна. Береться за редагування газети «Голос Охтирщини». Невдовзі потрапляє до народного ополчення, працює в ОУН: малює листівки, плакати, складає пісні, виступає перед вошами УПА.

У 1944 р. виїздить за кордон, залишивши дружину з дітьми вдома. Но-вий Ульм (Німеччина) стає місцем його постійного перебування в еміграції. Завдяки Івану Багряному це місто стало центром українського культурного відродження, демократично-визвольного руху.

Письменник багато і плідно працює. Вже 1945 р, засновує газету «Ук-раїнські вісті». При ній починають діяти кілька видавництв, зокрема «Украї-на», «Прометей», у яких з'являються заборонені в СРСР книжки В. Вини-ченка, Д. Гуменної, Т. Осьмачки та ін., переклади зарубіжної літератури УК-раїнською. Він прагне згуртувати всі найкращі сили для боротьби за незалеж-ність України. Бере участь у створенні МУРу, стає лідером Української рево-люційно-демократичної партії, очолює Українську національну раду, засно-вує ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді).

Така напружена тогочасна громадська діяльність Івана Багряного су-проводжувалася моральним тиском націоналістично настроєних співвітчиз-ників, відвертим цькуванням більшовицької агентури, які не давали йому спокою і тут. Але, певно, найжорстокішим ударом для Івана Багряного був організований по радіо звинувачувальний виступ сина Бориса, який жив в Україні.

Попри всі негаразди Іван Багряний продовжував багато писати, особли-во публіцистики. Тоді ж з'явився з-під його пера вже згадуваний памфлет «Чому я не хочу вертатись на "родіну"?». За кордоном побачили світ романи «Тигролови» (1944, «Звіролови» – 1946), «Сад Гетсиманський» (1950), «Ог-ненне коло» (1953), «Буйний вітер» (1957), «Людина біжить над прірвою» (1965), п'єси («Генерал», «Морітурі», «Розгром»), поема «Антон Біда—герой труда», збірка «Золотий бумеранг», твори для дітей.

Рятівним острівцем для змученої душі Івана Багряного була його нова родина. Із дружиною Галиною познайомився в 40-х рр. У них народилися син Нестор і донька Роксолана.

Але серце письменника не витримало величезної фізичної та моральної напруги. Він помер на 57-му році життя теплого передосіннього вечора

25 серпня 1963 р. До останніх хвилин не випускав із рук пера. На столі зали-шився лист, звернений до друга, якого так потребував на чужині:

«Друже мій!

Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти (такої безконечної, та-кої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи – це душа поета і митця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту ви-тримувати – не має панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зро-зуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить Іти на Голгофу».

Світоглядна позиція митця

За своїм світобаченням Іван Багряний був романтиком і «невиправним мрійником». «Мій чоловік був життєрадісний і все вірив у щасливе майбут-нє», – згадує Галина Багряна.

Ось якою можна побачити його мрію в ремарці до сатиричної п'єси «Генерал»: «І приснився мені неймовірний сон:

...2041 рік... Київ... Сонячний Київ – серце сонячної, свобідної і, нареш-ті, радісної моєї Країни... Це буцімто вже настала епоха всесвітньої справед-ливості, що зійшла, як сонячний ранок після жаскої, макабричної ночі мину-лого. ЕПОХА панування людської гідності і людського права – дихати, жити, думати і одверто говорити... ЕПОХА культу матері і дитяти... Епоха торжест-ва людського щирого серця, вільного, нестероризованого, не зганьбленого, не підгорненого ні під чий брудний чобіт...».

Тим часом життя дуже жорстоко обходилося з ним.

З дитинства його оточувала неприваблива пореволюційна дійсність, по-тім супроводжували постійні переслідування, заборони, стеження, наклепи, ув'язнення, заслання, концтабір. Нарешті, він у кратері еміграційного життя, активний, діяльний, має власну думку – всім невгодний, постійно під обстрі-лом чиєїсь заздрості, підлості, ідеологічного тиску. А скільки бруду вилива-лося на його ім'я в той час на Україні! І на цьому непривабливому тлі Іван Ба-гряний не схитнувся, до останніх днів зберіг чистоту душі. Він був сильною, надзвичайно мужньою особистістю. Хворів на цукровий діабет, сухоти, мав серцеву недугу, витримав кілька операцій. «Сад Гетсиманський», «Людина біжить над прірвою» писалися на лікарняному ліжку...

Сам тримався стійко і мужньо, тож не дивно, що такі самі і його герої Максим Колот і Андрій Чумак, Григорій Многогрішний. Вони просто не мог-ли бути інакшими, слабкими і немічними духом.

Іван Багряний ніколи не втрачав віри в себе, у свій народ і людину вза-галі, в добро її душі. Кажуть, що на його надгробку є такі слова: «Ми є, Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами». Цією несхитною вірою, що була невід'-ємною частиною багрянівського світовідчування, перейняті всі його твори, а надто «Сад Гетсиманський», «Тигролови», «Людина біжить над прірвою». Цим він дуже схожий на Олега Ольжича.

Метод літератури «соціалістичного реалізму» вимагав від письменника віри у світле майбутнє, але то була фальшива віра, накинута іззовні партій-ною ідеологією. Багато митців оспівували майбутнє, прославляли сучасне і водночас бачили, в яку глибоку прірву котилося радянське суспільство. В Івана Багряного віра у світле майбуття свого народу природна; наче настир-ливий паросток, вона з'явилася з його глибокого особистого переконання, безпосередньо пов'язана з його романтичним світовідчуванням.

Він був справжнім життєлюбом. Казав дружині, що навіть по смерті дбатиме про родину.

Він хотів, щоб усі жили в мирі та злагоді. Мабуть, тому такі вражаючі картини вселюдської бойні в повісті «Огненне коло» – Іван Багряний засуджував війну.

Він прагнув згуртувати людей, повернути їх до християнських запові-дей: любов до покривджених, допомога ближньому, вміння прощати, співчу-вати, розділяти чужу біду. Молодшому синові Нестору залишив заповіт: коли виросте, знайти на далекій Україні брата Бориса (того, який в ефірі прокли-нав його), сестру Наталку і допомогти їм, якщо будуть у біді.

Як бачимо, у світовідчутті Івана Багряного переважають ідеї консоліда-ції та гуманізму. За це його ненавиділи войовничо настроєні емігранти за кордоном, які понесли на чужину лише ненависть і людиноненависництво. Для нього завжди був святим культ матері й дитини, як уособлення всесвіт-ньої гармонії та злагоди. Згадаймо сцени хрещення немовляти у творі "Люди-на біжить над прірвою", сторінки «Огненного кола».

У людях він цінував волелюбність, уміння зберегти власну гідність. Сам ніколи ні перед ким не плазував. Згадаймо його сміливий виклик тоталі-тарній владі 1929 р. поемою «Ave Maria». Іван Багряний вважав, що ми «має-мо виховувати людей сміливих і гордих, людей незалежних в думаннях і устремліннях, людей діла і ризику. Людей боротьби й фанатичної твердості та затятості. Людей, здібних на жертву. Маємо виховувати людей безогляд-ної вірності ідеї й здібності боротися за неї до загину». На подібній позиції був і Олег Ольжич, який своїм героїчним життям і жертовною смертю довів це.

Без урахування багрянівського світобачення, такого світлого та особливого в ті страшні роки, коли знищувалась і розтоптувалась людська особистість, панувала зневіра, культивувалися фальш, сірятина, рабська по-кірність, не можна зрозуміти його творів, прикметною рисою яких є щирість самовираження.

Прозова спадщина

Іван Багряний залишив чималий доробок у різних жанрах, але найбіль-шу популярність здобув своїми романами.

Першим великим твором були «Тигролови» (1944; 1946 перевидано під назвою «Звіролови»), перекладені німецькою та видані в місті Кельні трьома накладами. Сучасники письменника згадують, що книжка користувалася по-питом у німців, її купували молоді до дня народження або до першого при-частя.

Таким же мужнім і несхитним показано іншого героя – Андрія Чумака в романі «Сад Гетсиманський» (1950). В. Винниченко назвав його «великим, вопіющим і страшним документом» радянської дійсності, сприяв його друко-ві у Франції.

У цілому цей твір теж романтичного спрямування, хоч і переважають там детальні реалістичні картини перебування Андрія в слідчому ізоляторі, у в'язниці. Заслуга І. Багряного насамперед у тому, що він першим розповів світові про страшні катівні НКВС у «квітуючій Країні Рад».

Роман містить чимало публіцистичних відступів, роздумів, які підкрес-люють провідну ідею, авторську позицію. Вони знижують художню вартість твору, але є прикметною рисою індивідуального стилю письменника.

У піднесено-романтичному дусі витримано й роман «Людина біжить над прірвою» (1965), який з'явився друком уже після смерті автора, хоча на-писаний ще в 1948 – 1949 рр. Присвячений він дружині Галині.

Події відбуваються в Україні під час війни. У центрі твору знову силь-на особистість, доля людини непересічної, мислячої, дуже витривалої та мужньої. Точаться бої між фашистами і Червоною Армією. В цей напруже-ний час інженер-архітектор Максим Колот переслідується органами НКВС. Після втечі з-під арешту починаються його поневіряння воєнними дорогами. На такій колізії тримається напружений, динамічний сюжет твору.

Саме цим творчість Івана Багряного особлива, це її найприкметніша риса. Людину він ніколи не показує жертвою, котра згоріла в тоталітарному пеклі, а героєм, що втілює в собі весь нескорений український народ. Роман-тик Іван Багряний саме такими мріяв бачити своїх співвітчизників, про що неодноразово говорив у статтях, публіцистичних виступах. У цьому бачив за-поруку перемоги і світле майбуття свого народу.

Роман «Тигролови» (1944)

Цей роман високо оцінив В. Винниченко, прорікаючи велике творче майбутнє її авторові.

В основу «Тигроловів» покладено події, що сталися під час відбування автором заслання на Далекому Сході. Його герой Григорій Многогрішний увібрав у себе чимало багрянівських рис характеру.

Символічний підтекст у цій назві. Тут живуть українці, колишні втікачі й вигнанці, які були колись розкуркулені радянською владою. Тут вони ство-рили свій український світ, наповнений моральною чистотою і гармонією. Атмосфера в родині старого Сірка, яка прийняла й порятувала Григорія, теп-ла, домашня, як і довколишня мати-природа. На тлі цієї розкішної багатові-кової природи розквітає кохання Григорія до доньки Сірка Наталки. Без такої тремтливої любовної колізії немислимий жоден романтичний твір.

Проте “Тигролови” не повністю вкладаються в жанрове визначення “пригодницька повість”: автор сполучає пригодницький сюжет із описами далекосхідної природи, і край образні (пейзажні) дигресії споріднюють його з популярним у 20-их роках канадським прозаїком Дж. О.Кербудом. З Кербу-дом єднає українського письменника й екзотика, суворого недослідженого краю (у Кербуда – це Далека Північ у Багряного – Далекий Схід) і мотив го-нитви (тільки в І.Багряного герой не женеться, а мусить утікати й перехову-ватися), і одраз дівчини, що виросла серед незайманої природи та має таку саму незаймано-чисту душу. Обох письменників підносить над рівнем ужит-кової пригодницько літератури, вміння малювати природу. Однак, зміст “Ти-гроловів багатий, ніж зміст повістей Кербуда, однак для Багряного, як, до ре-чі, і для його читачів, багато важить третій – перші два – пригодницький сю-жет і пейзажні гресії) аспект повісті – її ідеологічна спрямованість: як пози-тивні, так і негативні персонажі твору Багряного виступають як носії певних ідеологічних комплексів. Досить сказати, що головний Геро Тигроловів” Григорій Многогрішний – це політичний в’язень, що втік із транспорту, а його переслідувачі – чекісти.

На перший погляд “Тигролови” можна вважати соціально-побутовим романом про мисливців в Уссурійській тайзі. Проте в основу його покладено враження письменника від перебування у таборах ДВК “Дальнєвосточного края).

Тому звернемо увагу на політичний бік “Тигроловів”, на ідеологічний конфлікт – зав’язку роману, що бере початок із радянської молодості І. Ба-гряного – між людською одиницею і тоталітарною системою. В Романі автор яскраво змальовує людину і величезну тоталітарну систему, пригнобити люд-ську силу та незламність духу. В образі людини в романі постає мужній Гри-горій Многогрішний, а в образі тоталітарної системи Багряний показує слід-чого Медвина та його прихильників. Автор блискавично змальовує перемогу людини над тією системою, тобто перемог добра над злом.

Захоплююче стрімко розгортаються події роману, напружено розвива-ється конфлікт. Сюжет “Тигроловів” насичений надзвичайними подіями, не-сподіваними крутими колізійними поворотами, динамічним їх розгортанням. Читач перебуває у постійній напрузі: втечі, переслідування, атмосфера таєм-ничості, загадковості, сенсаційні випадки чи повідомлення. Сміливі припу-щення й розгадування поглинають увагу, стираючи гран імідж уявним і дійс-ним світами.

“Тигролови” І.Багряного за жанром – пригодницький роман. Здоров’я, силу, лицарство і любов до людини та до свого народу – такі риси, знаходить критик Юрій Шерех у “Тигроловах”, вважаючи, що письменник цим твором “стверджує жанр українського пригодницького роману, українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіма ідеями, почуттями, характерами. Цим він говорить нове слово в українському літературному процесі”.

Щедра і прихильна критика у німецькій пресі свідчить, що “Тигроло-ви” стали новим і саме українським – словом у пригодницькому жанрі світо-вої літератури.

Як відзначає О.Ковальчук, “Тигролови” вигідно контрастують з нами-вом бездарної, млявої української радянської прози для підліткового та юна-цького віку, яка систематично відбиває у своїх адресатів охоту до читання взагалі.

“Роман чарує справжнім шармом пригодницького жанр: динамічним розгортанням подій, благородством поведінки головних героїв, їхнім умін-ням знаходити вихід з численних екстремальних ситуацій, торжеством спра-ведливості”.

Таким чином, багато вчених, а зокрема: О.Ковальчук, Ю.Шерех та інші вважають, що “Тигролови” І. Багряного без жодного сумніву – пригодниць-кий роман, оскільки “Тигролови” не повністю вкладаються в жанрове визна-чення “пригодницька повість”.

“Тигролови” – роман багатоплановий, та передусім це твір-протест проти порушення елементарних людських прав.

Автор зумів показати усі недоліки тоталітарного режиму, впливу на до-лю окремої людини – молодого українського інтелігента інженера-авіатора Григорія Многогрішного; показ жорстокості й ницості прислужників режи-му; змалювання побуту і традицій нащадків переселених у тайг українців; ро-мантичного кохання Григорія і Наталки. Це відображено і в композиції.

Композиція роману зумовлена жанровими особливостями: твір склада-ється з 12 розділів, ряду підрозділів, схожих на новели, що мають інтригуючи назви: “Дракон”, “Світ на колесах”, “Навзаводи зі смертю”, “Заколот і капіту-ляція”, “Бог кохання”, “Весела робінзонада”. “Не ходи босий” та інші. Вони сповна відображають “ритми” життя головного героя. Поза сюжетні елемен-ти – пейзажі. Портрети, сценічні моменти – завжди романтично забарвлені. Особливо захоплюють уяву читача екзотичні панорами Сіхоте-Аліне, описи, краєвидів на Зміїній та Голубій Падях. Інтер’єри подано точно й барвисто, з багатьма промовистими деталями. Цікаві історичні екскурси. Що їх вкладено в уста різних персонажів.

Важлива роль належить експозиції зі своєрідно запрограмованою ідеєю твору. Поїзд-дракон, якого веде паровоз – голова “Йосиф Сталін” і підпихає демон “Фелікс “Дзержинський”, який має черево, “натоптане вщерть” тисяч-ними жертвами, летить у чорну темряву, у прірву, в небуття. Цей ешелон смерті, сформований ОГПУ-НКВД, уособлює загрозу нищення, яка стала ре-альною для громадян великої радянської імперії. Та ось зринає на обставле-ними багнетами й оповитими жахливою державною таємницею вагонами українська розлога пісня. Вона “здіймається на крила”, “лунає і б’є крильми над стіною дракона”, “мелодія стає дедалі потужнішою, кипить, вирує.” і ос-каженілі вартові безсилі спинити її. Бо то – глос невпокореної волі, свідчен-ня нездоланності українського духу.

Сюжет розгортається з інтригуючої зав’язки: на останній станції ви-являється, що втік найнебезпечніший в’язень Григорій Многогрішний, якого пильнував сам начальник ешелону. Це одразу викликає в читача інтерес до майбутньої долі того сміливця.

Подальший розвиток дії складається з ряду небезпечних для Григорія ситуацій, кожна з яких – провісник головного кульмінаційного моменту. Ось голод і втома зовсім паралізували волю і виснажили сили втікача. Чи витри-має він? А ось його накрила разом із важкою ведмежею тушею чорна ніч не-притомності. Чи не на зовсім? Далів Григорій зі своїм названим братом Грицьком кидає виклик долі – їде поїздом без документів до Хабаровська, де кожної хвилини його можуть затримати. У місті хоче йти навіть у пащу до свого заклятого ворога – НКВД. Григорія помічають і переслідую, але й тут щаслива доля рятує його. Та найбільшої сили досягає конфлікт при майже неймовірній зустрічі Многогрішного й Медвина в тайговому безлюдді. Гри-горій розправляється з катом. Завершується роман повним тріумфом благо-родних ідеалів. Щаслива розв’язка тех. Відбувається на межі неможливого – закохана пара завдяки своїй кмітливості, винахідливості і сміливості перехо-дить кордон і опиняється в безпечному місці.

Хоча роман має конкретні часові рамки, присвячений подіям, які для багатьох стали далекою історією, він висуває чимало актуальних проблем, які відносять до категорії вічних: добра і зла, життя і смерті. Справедливості і кари, морального вибору, волі до життя й цілеспрямованості, стосунків лю-дини та природи, родинних взаємин вірності вікових традиціям предків і, звичайно, кохання.

Про зло і смерть читач дізнається вже з перших рядків роману. Вони уособлені в страшному “драконі” – етапному ешелоні ОГПУ-НКВД (отдела государственного комиссариата внутренних дел), який мчить на муки і смерть тисячі приречених безнадійних, змордованих – хоче відвести їх у безвість, щоб про них не знав ніхто. Той поїзд – таємнича і страшна легенда про зникнення душ. Кого ж везе “вогненний дракон” – злодіїв, убивць, роз-бійників? Чому юнаки 20-25 років перетворилися на дідів, переживши стіль-ки, що декому й за ціле життя не судилося?

Саме слово дракон говорить про себе. Дракон у казках – ЦК втілення зла, неконтрольованої сили, це завжди щось страшне, небезпечне, дихає вог-нем. Навіть в уяві дітей дракон – це щось дуже-дуже страшне, ніким непере-можне страховисько, яке усе нищить, поїдає найкращих і продовжує шукати все нових і нових жертв, щоб врешті-решт насититися.

Дракон – це істота, яка має кілька голів, недоступна, невмолима, при-носить тільки біль, страждання і нещастя. Але в романі І.Багряного “Тигро-лови”, дракон – це поїзд з однією головою, уособленням якої є сам Сталін, який всіма способами намагається знищити нескорений український народ. Але, як відомо, в українських народних казках дракона завжди хтось пере-магає, тобто має знайтися той, хто переможе, та героїчна особистість, яка стане вище над головою нищівника української нації. Саме так і стається у романі, адже Григорій Многогрішний і є саме тією героїчною. Особистістю, яка без жодних вагань стала на захист українського народу, що ставав жерт-вою сталінської системи; дала виклики долі, стаючи в двобій із своїм найза-пеклішим ворогом – слідчим Медвином. Звичайно, пішовши, на такий від-чайдушний крок, Григорій Многогрішний прекрасно розумів, що йому по-трібно назавжди забути про спокійне, тихе і мирне життя. І він, звичайно, мав рацію.

Ось як говорить про це “головний герой Григорій Многогрішний: “Цей пес (майор НКВД) відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою мо-лодість і намагався подряпати серце, якби дістав. А потім спроводив до боже-вільні! І все зате, що любив свою батьківщину... Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, - його поплічники... А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив “свій нещасний краї і на-род...”.

Отже, єдина вина цих людей – те, що вони сини своєї землі і не відмо-вились від неї, не схотіли стати рабами і “секстами” (“секретними сот рудни-ками” – донощиками)” страшної тоталітарної системи.

Але зло може критися і в дещо привабливішій личині. Тим же шляхом, що й ешелон смерті, йшов “Тихоокеанський експрес нумер один” – чудо ци-вілізації, вершок людської вибагливості і фантазії. Розкіш і розпуста на тлі голодної, за тероризованої країни. А їхали в експресі “відповідальні відряд-женці і безвідповідальні рвачі та дезертири з партквитками і без, з дисциплі-нарними стягненнями і без... Шукачі карколомних пригод, а ще більше кар-коломних кар’єр. Шукачі щасті і “довгих” карбованців. Аматори довгих від-ряджень і ще довших чисел в банкових чеках...

Протягом всього роману йде двобій життя і смерті добра і зла. Хоч смерть і зло часто перемагають (згадаймо розповідь старого Мороза про свої відвідини Комсомольська, думки Григорія у поїзді до Хабаровська, його зу-стріч в ресторані з українськими дівчатами, котрі ціною своєї ганьби і прини-ження намагалися врятуватися), не гине надія на краще, на кінцеву перемогу справедливості. І щаслива доля головного героя, тому підтвердження, хоч Григорій Многогрішний дотримувався такого життєвого девізу: “Ліпше вми-рати біжучи, ніж жити, гниючи!” і обирав не просто життя, а життя гідне.

Справедлива кара спостигнула мучителя і губителя людських душ, ма-йора ОГПУ-НКВД Медвина, який побудував свою кар’єру на крові й кістках людей. Проте це, звичайно, на вихід – знищити одного – двох конкретних не-гідників, до на їх місце стануть сотні інших, виплеканих тоталітарним сталін-ським режимом.

Перед героями роману, особливо перед головним – Григорієм Много-грішним, постійно постає проблема морального вибору. Відмовитися від рід-ного й близького, від України, животіти, а не жити, чи залишитися вірним своїм переконанням, але пройти через це всі кола пекла у сталінських катів-нях та на каторзі? Григорій, нащадок славного гетьмана. Як справжній лицар духу, обирає найважче. Навіть не думаючи про небезпеку, сірки приймають у свою сім’ю врятованого юнака – земляка, як рідного сина. Мед вин теж ро-бить свій вибір. Заради кар’єри стаючи на шлях підлості і нелюдської жор-стокості. Розплата за це відповідна – страх протягом усього життя, неспокій і нікчемна смерть.

Час від часу перед Григорієм Многогрішним дуже гостро постає про-блема виживання – фізичного і морального. Вирішує він її кожного разу ли-ше завдяки надзвичайній волі до житті і цілеспрямованості.

Багато сторінок роману присвячено описам природи, полювання, жит-тю людей серед дикої природи. Тоді неминуче постає проблема стосунків людини і природи. Тайга велика і прекрасна, надзвичайна багата, але сувора до тих людей, що не знають її законів і таємниць, які не рішучі, не витривалі, не працьовиті, не сміливі.

Для людини розумної, спостережливої, чутливої до краси природа є джерелом естетичної насолоди.

Ще одним важливим символічним образом у романі “Тигролови” є природа.

Природа – то колиска людської цивілізації. Завжди вона давала людині матеріальний достаток та насолоду від спілкування з нею. І при дбайливому до себе ставленні віддячувала стократ. Ще Г.С.Сковорода закликав жити в гармонії з природою. Але природа для слабких духом. Невмілих та недосвід-чених може бути жорстокою, навіть згубною.

У романі І.Багряного “Тигролови” пейзажам приділено багато уваги. В основному це опис далекосхідної тайги, і починається він з напівгумори-стичної легенди про те, як Господь створив це дивовижний край.

Детально, із знанням справи описує І,Багряний чотирьох’ярусну тайгу, хребти й становики, що міняють свій колір, річки, паді й водоспади, наводить легенди про походження їх назв. З любов’ю й неабиякою художньою май-стерністю описує автор лісових мешканців, інколи ледве не від їх імені. При-рода у письменника завжди жива й одухотворена.

І. Багряний зображує природу в різні пори року, в різний час. Дика во-на, могутня і часто страшна. Можна згадати чимало епізодів, коли герої ро-ману опинялися на грані смерті чи у великій небезпеці. Детально описує письменник, паутів – страшне лихо для людей і всіх лісових мешканців. Чи-тачеві стає зрозуміло, що виживають в таких умовах сильніші.

І все ж воля людини, її працьовитість перемагають. Недаремно цей край називали “золотим Ельдорадо”. Дійсно, багата землі, ліс і вода давали людині все, коли вона докладала своїх зусиль. Біда лише в тому, що одні лю-ди не дали спокійно жити іншим, нав’язали нову суспільну систему й загуби-ли усі здобутки. Так розпалася “Сіркова держава”, і тільки її залишки ховали-ся в густих нетрях від заздрісного й хижого ока власть імущих.

Таким чином, природа в романі “Тигролови” є також одним з головних узагальнених образів і служить прекрасним фоном для розгортання сюжету та образотворення, підкреслення рис характеру героїв.

Отже, природа – це оточуючий нас світ, подеколи дуже суворий. З ін-шого боку, і людина може ставитися до нього надто жорстоко. Григорій, на-ділений чудовими людськими якостями, зумів знайти спільну мову з тайгою, зробити її своєю союзницею, другом.

Приваблюють щирістю і дружністю, родинні стосунки у сім’ї Сірків. Вони ґрунтуються на глибокій повазі й любові один до одного. Взаєморо-зу-мінні, намаганні бути однією мужньою командою. Особливе значення це має на полюванні. Тут один схибить – інші можуть постраждати. Батьки вболіва-ють за дітей, змалку навчили їх усього, що вміли й знали, щоб ті могли вижи-ти в суворих умовах далекосхідного краю. Мати виховала в дітей любов до незнаного ними далекого краю предків – України, зберігши весь уклад укра-їнського життя – одяг, хатнє убранство, свята, пісні й перекази! Діти – Гриць-ко і Наталка – люблять і поважають батьків та одне одного, хоч інколи супер-ничають і змагаються у мисливській вправності. Вони готові щомиті прийти одне одному на виручку, свято додержують предківських звичаїв, шанують свята й обряди, народні пісні. Збудована на високоморальних засадах родина Сірків дає притулок незнайомому, але, судячи з першого вчинку, благород-ному юнакові, який виявився ще й земляком. Вона забезпечує його всім не-обхідним, бере на полювання, щоб той не відчував себе утриманцем. Отже, ставлячи проблему родинних стосунків, автор утверджує, що сім’я міцна тільки та, де взаємини будуються на любові та повазі, на вироблених віками традиціях і звичаях, на принципах гуманізму і добра.

Найромантичнішими і найпривабливішими, мабуть, у “Тигроловах” є сторінки, присвячені коханню. Здавалося б, які тут проблеми. Є він і вона – молоді, гарні, таємно закохані один і водного. Але як непросто складаються їхні стосунки! Вона – горда і цнотлива, справжня козацька кров. Він – силь-ний, благородний і сміливий, але зі страшною таємницею, з тавром арештан-та-втікача. І всі, хто з ним стикаються, хто його допомагає, наражаються на небезпеку. Тому Григорій ладен придушити любов у своєму серці, страждати мовчки, аніж поставити під загрозу кохану людину. Оце і є справжня любов, справжнє благородство душі. У вирішальну хвилину розлуки дівчина зважу-ється на вчинок, на який не кожен здатний, робить перший крок і ділить з ко-ханим його тяжку долю втікача. Згідна з авторською концепцією – “добро не-одмінно перемога” – доля у закоханих виявляється щасливою. Вони з боєм переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Хоча не дуже віриться, о молодята, з їхньою палкою вдачею, зможуть далі у спокої, без пригод і не-безпек. Адже Григорій Многогрішний плекає таємну мрію побачити Україну вільною.

То ж кохання героїв роман у – не тільки взаємний потяг, симпатія, а й передусім спорідненість і благородний порив палких молодих душ.

“Тигролови” є одним із найцікавіших в українській літературі, і не тіль-ки. Адже ми знаємо, що “Тигролови” ввійшли через переклади німецькою, голландською, англійською мовами у світову літературу.

Цікавим є той факт, що свій твір письменник написав за чотирнадцять днів і на закритому, літературному конкурсі 1944 року у Львові добув першу премію.

“Тигролови” – це плід болючих спогадів про кількарічне зсідання на Далекому Сході.

“Тигролови” – це нове слово в українській літературі. Де автору вдало-ся сполучити пригодницький жанр, національну ідею та ідею сильної, героїч-ної особистості.

“Тигролови” – це романтична реалістична, лірична й стічна розповідь про українського інтелігента – в’язня, правнука гетьмана Дем’яна Много-грішного, могутня воля і дух якого не дають зламатися під тортурами сталін-ського режиму, додають сил для фантастичної втечі зі світу пітьми і пекла. Стати вільною людиною допомагають, Григорієві українці Далекого Сходу – мужні й сміливі, розумні й кмітливі люди тайги.

Отже, І Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обу-рення з приводу геноциду нації української “Малою Україною” на Далекому Сході, письменник переконливо показує, чого можуть досягти вільні, сильні люди своєю працею. Але всю Україну не переселиш у глухий закуток, не об-городиш високим парканом і не закриєш на замок від ворогів. Тому Г. Мно-гогрішний, було повернутися в рідний край месником і визволителем.

“Сміливі завжди мають щастя” – ці слова рефреном звучать упродовж усієї розповіді про важкий шлях Григорія Многогрішного. Спочатку їх ви-мовляє стара Сірчиха, потім повторює головний герой і, нарешті. Саме цими словами завершується роман. А чи справді у сміливих завжди є щастя?

Якби Іван Багряний – у творі майже його двійник Григорій Много-грішний – не був таким сміливим, не став ба він так явно стверджувати міг він пристосуватися до обставин. Жити тихо і затишно, ростити дітей. Робити кар’єру і почуватися щасливим? Очевидно, міг би, якби був іншим. Саме з цим героєм I. Багряний пов’язує свої погляди на майбутнє України. Україна повинна стати вiльною, незалежною державою, повинна вiд-родитися до но-вого життя – так думав письменник, коли писав роман. I його надiї, мрiї здiйснюються зараз.

Але вся суть у тому, що автор і його герої – не пересічні середньоста-тистичні громадяни. Їм судилося народитися лицарями духу, стати без-страшними – не прирученими “тиграми” у світі насильства, повного без-владдя, все життя бігти над прірвою страждань і безвиході і саме своєю смі-ливістю здобувати право на життя й, звичайно, ж на щастя. Їх не могло вдо-вольнити маленьке, як шибка у вікні, щастя для себе. Вони прагнули щастя для свого нещасного краю і, зневіреного у краще майбутнє, народу.

Не можу бути й сумніву, що Григорій Многогрішний – сильна, героїч-на. Гуманна особистість, яка ні від кого не чекає порятунку, а навпаки, всупе-реч своїм силам і можливостям, намагається допомогти іншим, слабшим від себе. Він – життєлюбний, повнокровний і повноцінний у почуттях, вчинках, здатний відстояти себе і близьких собі людей, захистити їх права і щастя. За-галом він – утілення Добра. Григорій – це людина, в якої надзвичайно могут-ня воля до життя, і не абиякого. А гідного людини. Визначальним життєвим принципом Григорія Многрішного є також його вірність нормам загально-людської моралі. Всупереч своєму прізвищу, він тільки й має гріхів перед світом. Що у хвилини нелюдського голоду забрав у бурундучка припасені ним на зиму горіхи. Але і в тому щиро каявся.

Отак усе життя страждаючи від людської жорсткості та несправедли-вості, Григорій намагається додержуватися освяченої віками народної мо-ралі.

Сміливість допомогла Григорієві не лише врятуватися з паші дракона, зберегти життя, поквитатися з ворогом, а й завоювати серце гордої, вродли-вої Наталки Сірківни. Тобто мати щастя і в особистому житті.

Недаремно роман І.Багряного “Тигролови” мав надзвичайний успіх у західному світі зокрема серед німецької молоді. Звісно, увагу читача – укра-їнця насамперед привертає правдиве зображення недолі рідного народу, опис екзотичних країв та пригод героїв, викликає симпатію головний герой як но-сій національної ідеї.

Сам для цього й повернувся сьогодні в Україну Іван Багряний – співець і виразник оптимізму й незборимості українського народу.

Теорія літератури

Приго́дницький рома́н – роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується їхнім несподіваним поворотом, великою динамікою розгортання.

Для пригодницького роману характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування. Одним із перших таких творів були «морські» романи Дж.-Ф. Купера й Ф. Марієтта, історико-пригодницькі О. Дюма-батька, соціально-пригодницькі Е. Сю. Пригодницький роман має типологічні подібності з фантастичним романом та науково-фантастичним (Жуль Верн, О. Толстой), детективним і політичним (Л.-А. Буссенар, Л. Жаколіо, Ю. Семенов). Різновидом пригодницького роману можна вважати сенсаційний роман, у сюжеті якого є подія або повідомлення, що справлюять сильне враження.

Одним із засновників українського пригодницького роману з елементом сенсації був Г. Лужницький, автор книг «Кімната з одним входом» (1930), «Гало, гало, напад на банк» (1935) та ін. Типовим прикладом пригодницького роману вважаються «Прекрасні катастрофи» Ю. Смолича.

Іноді різновидом цього жанру називають авантюрний роман. У своєму романі «Двері в день» Ґео Шкурупій поєднує елементи авантюрного, пригодницького роману та репортажу.

Лекція № 36

Кількість годин – 2

Тема: Українська література у другій половині ХХ ст. Загальні зауваження до характеристики літературного процесу.

Поети-шістдесятники (загальна характеристика культурологічно-го явища „шістдесятництва”).

Мета навчальна: ознайомити із розвитком літератури даного періоду.

Мета дидактична: розвивати вміння користуватися довідковою інфор-мацією, робити узагальнюючі висновки на основі зібраної інформації; мати загальне уявлення про культурологічне явище „шістдесятництва”.

Мета виховна: прививати любов і повагу до творчості українських поетів.

Тип заняття: засвоєння нових знань.

Міжпредметні зв’язки: історія України.

Методичне забезпечення: портрет поетів, тексти творів, відеофільми, опорні конспекти, письмове приладдя.

Роздатковий матеріал, технічні засоби: текст твору.

Література основна:

1. Мовчан Р. В. та ін. Українська література, 11 клас. – Х.: Перун, 1998. – 329 с.

2. Українська література. 11 клас: Хрестоматія/Упорядники О.І. Борзенко та ін. – Харків: «Ранок», 2004. – 752 с.

3. Харахоріна Т. О., Ткачук Т. В., Адаменко В. С. Українська література (хрестоматія), 11 клас. – К.: БАО, 2000. – 386 с.

Допоміжна:

1. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 18.

2. М. Коцюбинська. «Доброокий» // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К.: Видавництво «Час», 1998. – С. 108.

Хід заняття

  1. Організація заняття:

    1. Постановка мети:

Починаємо вивчати розділ „ Українська література другої половини ХХ – початку ХХІ ст.”.

    1. Актуалізація опорних знань:

Бесіда за запитаннями:

Твори яких авторів даного періоду ви читали?

  1. План лекції

1. Українська література у другій половині ХХ ст. Загальні зауваження до характеристики літературного процесу.

2. Поети-шістдесятники (загальна характеристика культурологічного явища „шістдесятництва”).

3. Заключний етап:

3.1. Узагальнення та підведення підсумків

Творчістю шістдесятників цікавилися всі верстви населення України: інтелігенти, робітники, селяни. Поети-шістдесятники друкувались, і їх книги мали великий попит, а виступи збирали повні аудиторії. Експозиції художни-ків відвідувала велика кількість людей. Українське народне мистецтво й му-зика набули незнаної досі популярності.

3.2. Домашнє завдання:

1. Зробити хронологічні таблиці життєвого і творчого шляху Василя Симоненка і Дмитра Павличка.

2. Вивчити напам’ять поезії Василя Симоненка „Лебеді материнства” і Дмитра Павличка „Два кольори”.

Українська література в другій половині ХХ століття

Про організаційні структури, статути, з'їзди, членство та інші адміні-стративні чинники, несумісні з творчістю, годі було й казати. Натомість па-нувала «творча й інтелектуальна співзвучність» (Б. Бойчук), що спиралась у світоглядних засадах на філософію екзистенціалізму, а в естетичних – пере-важно на концепцію сюрреалізму. Художня діяльність зосереджувалася на проблемах буття, на його осягненні за допомогою невичерпних можливостей несвідомого. Нью-Йоркська група зробила рішучий поворот до естетичних критеріїв мистецтва, до визнання його як самоцінного духовного явища. Во-на не лише продовжила справу модерністів початку XX ст., а й довела її до повного розв'язання: письменник мусить відповідати своєму природному по-кликанню. Отут і вбачається відгомін теорії «спорідненої діяльності» Г. Ско-вороди. Нью-Йоркська група декларувала свій «антитрадиціоналізм», навіть намагалася відмежуватися від «Молодої музи» та «празької школи», з якими в неї було багато спільного. Основним предметом посиленої критичної уваги заокеанських емігрантів постав національний характер, схильний до надмір-них емоцій, ліризму, романтизму тощо. Підтримки групи заслуговував лише естетизм, притаманний українству, але раціоналізований. Вважалося, що кра-са – основний шлях спілкування нашого народу з довкіллям, хоч би куди йо-го закинула доля.

Обстоюючи свої переконання, представники Нью-Йоркської групи не називали себе «школою», скептично ставилися до поширених у колах літера-турної громадськості понять «учень» та «вчитель», твердили, що вони тво-рять національне мистецтво на цілком новій основі. До певної міри це було так. Адже вигнанське віддалення од Батьківщини, середовище чужини, до якого слід пристосовуватися, диктували свої умови творчості.

Щоправда, такі «антитрадиціоналістські» декларації не завжди відпові-дали художній практиці. Проголошувалися, наприклад, маложиттєвими кано-нічні літературні форми на користь верлібру, який був поширений у ліриці Заходу, а насправді вони рясніли в доробку представників Нью-Йоркської групи. Так, Б. Рубчак заперечував давнє «бандурення» та не бажав «тягну-тись знову на дебелій притчі назад, у вічність, мов дебелий витязь» («Лист додому»), але згодом змінив свій погляд на здобутки вітчизняної та світової класики. Його неопредмечена, «пливка» поезія, насичена умовними форма-ми, поступово конкретизувалася, підлягала дисципліні канонічного вірша, переймалася інтимними переживаннями: То не пташині непритомні трелі

І не кларнет лісів чи бур сурма –

То музики душа собі сама

Проводить кришталеві паралелі.

Принципового розриву Нью-Йоркської групи з минулим, одначе, не сталося. Про це свідчить гостра полеміка Віри Вовк (Селянської) з Б. Бойчу-ком та Ю. Тарнавським. Поетеса боронила національну традицію, вбачала в ній «хребет нашого життя», збереження духу нації, а її опоненти, переповне-ні прагненням розвінчувати «національні фантоми», дотримувалися проти-лежних поглядів. Міркування Віри Вовк знайшли відображення і в її ліриці, оповитій серпанком чаклунської таємничості, заглибленої у фольклорну та міфологічну символіку. Своєрідність такого світосприйняття виявилася на-стільки яскравою, так невимушено накладалася на бразильські реалії, що ми-моволі українізувала їх. Приміром, образ «Пальмо, ти сонячне колесо!» ви-кликає враження трагічної рослини у поєднанні з образом крокового колеса в Україні. У збірці «Мандри» (1979) грецький орнамент, побачений україн-ськими очима, асоціюється з кривим танцем (фольклорний хоровод на Ве-ликдень, що символізує сонце).

Подібна ситуація спостерігається і в урбаністичній ліриці та віршова-них натюрмортах Емми Андієвської. її творчість також живиться джерелами релігійної національної лірики. Тому не випадково вона переосмислює тра-диційні символи ріки, човна: «А я – ріка, де Бога й чорта – позов, – І човен». її багатоплощинна метафора виповнена усталеними смисловими зв'язками, контурами, формами. Вони немовби одномоментно існують у різних часо-просторах. «Ось, здається, міст. А дмухнеш – і міст уже море». Так на драма-тичному зіткненні реального та сновійного розкривалася не лише естетика сюрреалізму: йшлося про розчахнену загостреними суперечностями душу су-часника, зокрема українця, що змушений був долати протистояння рідної зе-млі та імперії (Росії), Бога та диявола, буття та небуття. Драматичне розв'яза-ння цієї проблеми з'ясовувалось у прозових творах Емми Андієвської («Ро-ман про добру людину», «Роман про людське призначення», «Герострати» та ін.). Відсторонене зображення подій, усунення особистісного «Я» з літера-турного тексту були характерними не лише для письменниці, а й для інших представників Нью-Йоркської групи, наприклад, Патриції Килини, ірландки за походженням.

Найпослідовнішим у цьому напрямку виявився Юрій Тарнавський. Він намагався «очистити» українську мову від традиційних поетизмів, пристосу-вати дійсність до себе: «Я шукаю дверей, що ведуть до моїх слів». Його спро-би відмежувати мистецтво від невластивих йому функцій виявилися суголос-ними О. Зуєвському, дарма що той обстоював класичні форми. Для Ю. Тар-навського найсприйнятні-шим був верлібр. Але обминути національні реалії національної дійсності було неможливо. Це й засвідчила його поема «Урана» (тобто, спотворене слово «Україна»). Особливо непокоїла Ю. Тарнавського ілюзорність довкілля, оманливого світобачення еміграційного українства. Погляд поета на життя уподібнювався оберненому рухові, немов на кіноплів-ці, прокручуваній назад. Кожна хвилина присутності «заперечувалась» її ціл-ком очевидною відсутністю: Птах не сидів на гілці,

Не прилетів птах

До гілки, видно

На ній тільки місце

Для його ніг, довкруги

Неї порожнечу, подібну

До саду, купи білого

Повітря, ширші вгору, балансуються

на її кожній бруньці.

Небезпідставно збірки Ю. Тарнавського дивують парадоксальними на-звами: «Без Еспанії» (1969), «Поезії про ніщо й інші події на цю тему» (1970), «Ось як я видужую» (1978). Реалії в його поезії оголюються до першооснови, до абсурду буття, що потребує відповідного подолання. Така ж екзистенці-альна проблематика бентежить Б. Бойчука. Він, за свого пізнавального скеп-сису, висвітлив гірку правду, здатну приголомшити будь-якого українця, ко-трий опинився поза рідною землею та світовою історією: ...так:

десь дім стояв,

а може, й не стояв;

була десь ціль,

а може, й не була.

Я йшов кудись

і знав:

мій шлях – в нікуди;

я йшов і знав:

мій шлях життя.

«Шістдесятники». Сучасний стан української літератури

Представників Нью-Йоркської групи ще називають «п'ятдесятниками», порівнюючи з «шістдесятниками» – новим творчим поколінням, що з'явилося в Україні, тоді – УРСР. їх об'єднували високі естетичні принципи, усвідом-лення пошуків оновлення рідної літератури як мистецтва, потяг до експери-ментаторства, пошук перерваних зв'язків зі світовим письменством, але вони мали і значні відмінності від «п'ятдесятників». Представники Нью-Йоркської групи починали від себе, обстоювали антигероїчні мотиви, намагалися «впи-сатись» у творчі процеси англомовних, франкомовних, іспаномовних літера-тур. «Шістдесятники» ж постали на хвилі тимчасового суспільного потеп-ління 50 – 60-х рр. та пробудження національної самосвідомості, на відкритті багатств репресованої української культури, здобутків «розстріляного відрод-ження». Для них основним питанням було засвоєння тяжких уроків минуло-го, усвідомлення спадкоємних зв'язків, без чого неможливе майбутнє ні віт-чизняної літератури, ні нації. Емігрантське письменство хоч і розвивалось у ситуації творчої свободи, але жорстко обмежувалося чужомовною стихією та звичаями, з якими встановлювало конструктивні стосунки. Сукупний доро-бок письменської діаспори важко прочитати без знання американського, ан-глійського, французького чи німецького мистецтв.

Особливе значення у поступовому оживанні літературного процесу ма-ло викриття «культу особи» Й. Сталіна, реабілітація деяких представників «розстріляного відродження», спроби повернути їхню творчу спадщину в лі-тературний обіг. Сучасники поступово відкривали приховувані владою на-ціональні мистецькі скарби, дивували з високого естетичного рівня вітчиз-няного письменства, пишалися культурними надбаннями українства.

За таких умов М. Рильський зважився повернути мистецтву його душу, без якої воно не могло існувати, тобто красу. Його міркування з цього приво-ду, висловлені 1956 р., для багатьох видалися надто сміливими та були сприйняті як грім ясенний. Це засвідчило, наскільки вихолостилася художня література, наскільки вона втратила свої органічні риси. Одначе, страшні ре-пресії не змогли знищити її основ, обстоюваних київськими «неокласиками», принципам яких поет завжди лишався вірним, навіть тоді, коли обставини змушували його славити компартію та її вождів. Але те, на думку Є. Мала-нюка, нагадувало пиття кумису києво-руськими князями у ханських наметах XIII ст.

Свою концепцію М. Рильський реалізував у збірці «Троянди й вино-град» (1957). Але, на відміну від представників угруповання «Слово», а тим більше Нью-Йоркської групи, красу він розглядав не як самоцінне явище, а в зв'язку з «корисним» («У щастя людського два рівних є крила: Троянди й ви-ноград – красиве і корисне»). У своїй статті на цю тему М. Рильський зазна-чав, що йдеться про національний характер, про збагачення національної культури. Повернення поета до невичерпних першоджерел вітчизняної та сві-тової культури, відновлення можливостей свого таланту не минулося марно. Воно зумовило «третє цвітіння», розквіт творчості в останній період його життя.

Подібний стан переживали й інші письменники. Для М. Бажана то було повернення до «мускулястого» необароко. Для Л. Первомайського – до філо-софської тональності. Для А. Малишка – до національної фольклорної стихії, посиленої морально-етичними та екологічними критеріями. Але процес твор-чого оновлення захопив не всіх. У доробку

Сосюру спонукав до написання автобіографічної повісті «Третя рота» та поеми «Розстріляне безсмертя», присвячених трагічній долі українського письменства 20 – 30-х рр.

У 60-х рр. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та лі-тературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті. Свій варіант зве-дення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував

М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в УРСР звер-нувся до забороненої теми – голодомору 1932 – 1933 рр. та сталінських ре-пресій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огля-ду на тогочасну цензуру йому не поталанило.

Письменство здійснювало прориви з накинутих владою шор «виробни-чого роману», позбавленого людинознавчої глибини (П. Загребельний: «Спека»; Ю. Мушкетик: «Серце і камінь» та ін.). Онов-ювальні віяння торкнулися й драматургії, де неподільно панував О. Корнійчук. Глядачі звернули увагу на появу драми

Левади «Фауст і смерть», комедії О. Коломійця «Фараони» тощо. Свіжі лави поповнили критичні та літературознавчі сили українського письменства – І. Світличний, Дзюба, Михайлина Коцюбинська та ін., не кажучи вже про поезію та прозу. Це спонукало до перегляду доктрини «соціалістичного реа-лізму», до спроб пояснити розмаїті тенденції літературного життя, розширен-ня його внутрішніх можливостей стильових тенденцій (С. Крижанівський, Л. Новиченко та ін.), хоча насправді оновлення мистецтва було запереченням цього «творчого методу».

Отже, нова генерація, пойменована «шістдесятниками», за всієї своєї неповторності спиралася на досвід старшого покоління і не приховувала то-го: «При майстрах якось легше. Вони – як Атланти. Держать небо. Тому і є висота», – писала Ліна Костенко у вірші, присвяченому О. Довженку. Творча молодь завжди відчувала підтримку М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, Л. Первомайського, А. Малишка та ін. Водночас і вони відчували на собі потуж-ний вплив нової літературної хвилі, переймалися її творчою енергією.

Часто поява «шістдесятників» пов'язується з іменами І. Драча, М. Він-грановського, В. Симоненка, які видали 1962 р. свої перші збірки, перед цим заявивши про себе віршованими дебютами в періодиці, що відразу стало по-дією літературного життя. І. Драч приголомшив сучасників каскадами «мус-кулястої» соковитої метафори, М. Вінграновський – енергійною неороман-тичною патетикою, В. Симоненко – вистражданою правдою та благородними неонародницькими мотивами.

А втім, поняття «шістдесятники» охоплює ці постаті, а також одне де-сятиліття. Сюди належать поети, які видрукували свої перші книжки у 50-х рр. – Д. Павличко: «Любов і ненависть», 1953; Ліна Костенко: «Привітання землі», 1957, та ін., чи дебютували у другій половині 60-х рр. (В. Голобо-родько, М. Воробйов, В. Рубан, В. Кордун, М. Саченко та ін., умовно названі «київською школою»). Останнім радянська система перепинила шлях у літе-ратуру десь на 20 років. Це ж стосувалось і покоління письменників-диси-дентів (В. Світличний, В. Стус, І. Калинець та ін.), постійно переслідуваних владою. Дехто з «шістдесятників» (Б. Олійник, В. Забаштанський та ін.) спромігся розкрити можливості свого таланту в 70-х рр.

Явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими поста-тями, так і за стильовими течіями та ідейно-естетичними вподобаннями. Тут є і модерністи (І. Драч, В. Голобородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олій-ник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство від-новлюваної української літератури. Воно не вкладалось у жорсткі рамки «со-ціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М.Шамота та ін.) намагалися його дискредитувати, зви-нувачували в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя. Така вульгарна критика була безпідставною. Вона радше стосувалася «соціаліс-тичного реалізму», справді відмежованого від дійсності.

Творча молодь протистояла фальшивій імітаційній літературі, шукала альтернативних напрямків художньої діяльності. Атмосфера тогочасної Спіл-ки письменників України її не влаштовувала. Молоді таланти намагалися по-збутися нагляду і тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 60-х рр. стала своєрідним центром національ-ної культури. Молодь прагнула творити велику літературу, яка змінила б не тільки мистецтво, а й свідомість сучасника.

Щоправда, нове покоління на той час іще не позбулося певних суспіль-них ілюзій, зокрема комуністичних, вважаючи, що радянське суспільство по-требує певного оздоровлення, власне гуманізації, хоча, по суті, воно розбудо-вувалося на антилюдських, антидемократичних засадах. Визначальним ге-роєм їхніх художніх творів стала проста людина, змальована без штучного оптимізму; з'явилися портрети земних дядьків і тіток – достеменних носіїв духовності. Одними з перших до цієї теми звернулися В. Симоненко, І. Драч, П. Засенко, Б. Олійник та ін. Така тенденція була властива й прозаїкам.

Подією тих років став роман Григорія Тютюнника «Вир», яким україн-ська романістика розпочала висвітлювання проблеми народознавства, тради-ційної для нашої літератури, але перерваної репресіями 30-х рр.

У прозі досить відчутним виявилось особистісне начало, воно зазнава-ло помітної ліризації. Це спостерігалось у творах О. Гончара («Людина і зброя», «Тронка», «Собор» тощо), М. Стельмаха, Л. Первомайського та ін.

Першим, хто протиставився такій тенденції, був брат Григорія Тютюн-ника – Григір. Він, починаючи від дебютної книжки «Зав'язь» (1966), свідомо заземлював сюжети. Письменник намагався розкривати неповторні характе-ри у звичайнісіньких побутових ситуаціях, тяжів до неквапної, розмовної ін-тонації, до композиційної стрункості, лаконізму новелістичного жанру. Його твори зосереджувалися на мотивах, властивих «шістдесятникам» (тяжке во-єнне й повоєнне дитинство, життя простолюду на селі та в місті тощо), набу-вали загальнолюдського, гуманістичного узагальнення.

Тогочасна проза розвивалася не лише у ліричному та суворо реалістич-ному річищах. Вона характеризувалася й іншими стильовими ознаками. Збір-кою оповідань «Білий кінь Шептало» (1969), повістю «Маслини» (1967) та романом «Катастрофа» (1968) В. Дрозд започаткував так звану химерну про-зу. її зображально-виражальні можливості розкрились у дилогії В. Земляка «Лебедина зграя» та «Зелені млини», В. Міняйла «Зорі й оселедці» та «На яс-ні зорі», романі Є. Гуцала «Позичений чоловік» і т. д. Вона живилася тради-ціями «низового бароко», творчістю І. Котляревського, О. Стороженка,

М. Йогансена, О. Ільченка.

«Шістдесятники» в принципі були ближчими до об'єднання україн-ських письменників «Слово», ніж до Нью-Йоркської групи. Значно більше спільних рис із Нью-Йоркською групою спостерігалось у представників «ки-ївської школи». Вони послідовно уникали соціальної заангажованості та па-тетичної красивості, намагалися осягнути життя в самочинному русі. Основ-ним засобом творення поетичної реальності вони обирали метафору, яка, на їхній погляд, спроможна розкрити дійсність у ЇЇ духовних вимірах. Тому в цій ліриці відсутні раціональні форми, зокрема віршувальні. Тут надавалася перевага верліброві та філософії екзистенціалізму. В. Голобородько чітко ви-словив думку своїх ровесників: в поезії не повинно бути ні публіцистики, ні політики, вона має орієнтуватися на «художній вираз» сутнісних екзистен-ційних ознак. Ідея багатьох його творів – під багатошаровими оболонками несподіваних образних асоціацій. Часто в пошуку втраченої гармонії він вда-ється до зміщення часових і просторових площин, віднаходить велике у ма-лому і – навпаки, приміром, у вірші «Зозуля при перуці», де мовиться, як дочка „ виллє молоко з глечика в ямку, сама влізе в порожнього глечика – так мати й віднесе доньку на базар тією ж утоптаною стежкою”.

Віднесе, аби назавжди втратити свою доньку. Морально-етичний кри-терій тут досить виразний. Закиди критики, звиклої до прямолінійного зобра-ження, у «переускладненості» лірики В. Голобородька – безпідставні. Вона виповнена джерелами фольклору, зокрема загадками, народного малярства, близька до мотивів картин М. Примаченко. Національний колорит лірики надзвичайно органічний: «пакіл неба цвіте глечиками». Подібні риси харак-теризують творчість М. Воробйова, схильного до мислення нерозчленованою метафорою.

Вихід на справжні художні шляхи, несумісні з «соціалістичним реаліз-мом», одразу позбавив молоду генерацію можливості жити інтенсивним літе-ратурним життям. Тому М. Воробйов, який дебютував 1962 р., спромігся ви-дати свою збірку «Пригадай мені на дорогу» лише 1986 р. Така ж доля скла-лась і у В. Голобородька. Його віршована добірка з'явилася 1965 р., а збірка «Зелен день» побачила світ тільки 1988 р. То, власне, була друга книжка пое-та. Першу, під назвою «Летюче віконце», вже набрану до друку у видавни-цтві «Молодь» (1968), тоді ж і розсипали.

Усі спроби усунути талановиту молодь від літератури виявилися мар-ними, навіть тоді, коли радянська влада неприховано її переслідувала, кидала за колючі дроти І. Світличного, В. Стуса, І. Калинця, Т. Мельничука та інших письменників-дисидентів.

У 1965 р., а потім – у 1972, 1980 рр. Україною котилася хвиля арештів, розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гу-маністами, зазвичай проголошуваними «буржуазними націоналістами». Але навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді – концентра-ційних таборів і поселень з'являлися твори неперевершено! художньої вар-тості. Такий тюремний Парнас добре знаний українському письменству по-чинаючи від Т. Шевченка. В'язнична лірика І. Франка, П. Грабовського, І. Ба-гряного, М. Драй-Хмари, А. Крушельницького, Б. Кравціва та ін. поповнила-ся «Гратованими сонетами» І. Світличного, його поемою «Курбас», що була присвячена пам'яті українського режисера Леся Курбаса, знищеного на сум-нозвісних Соловках.

Репресований І. Калинець свої рукописні збірки, що з'явилися друком на початку 90-х рр. у Варшаві, Балтиморі – Торонто і Києві, об'єднав у цикли, давши їм символічні назви: «Пробуджена муза» та «Невольнича муза». У них неначе відбилася свідомість ровесників поета, котрі відчули подих «відлиги», перейнялися нею і за це були жорстоко покарані. Сконцентрована багатопло-щинна метафора – ключ до прочитання його лірики – вражає енергією вели-кого життєлюбства, перед якою безсилі тюремні ґрати. Українська літерату-ра, починаючи з 50 – 60-х рр., розвивалася різними паралельними потоками: на поверхні – в річищі підживлюваного владою «соціалістичного реалізму», в глибинах – на периферії мистецького життя, за колючими дротами та в емі-грації.

Поети-шістдесятники

(загальна характеристика культурологічного явища „шістдесятництва”)

Творчістю шістдесятників цікавилися всі верстви населення України: інтелігенти, робітники, селяни. Поети-шістдесятники друкувались, і їх книги мали великий попит, а виступи збирали повні аудиторії. Експозиції художни-ків відвідувала велика кількість людей. Українське народне мистецтво й му-зика набули незнаної досі популярності.

Шістдесятники влаштовували літературні читання на приватних квар-тирах, проводили різноманітні літературно-мистецькі заходи. Популярними місцями їх зустрічей були майстерні Алли Горської, Івана Гончара та інших художників.

Але, як сказав Касьянов, «Культурництво... по-перше, було початковим етапом ідейного визрівання шістдесятників, по-друге, воно вимагало органі-зації».

Центром шістдесятників став Клуб творчої молоді (КТМ) в Києві. Він був заснований у 1960 році (формально під егідою міського комітету комсо-молу). При клубі організувалися секції кіно, театральна, письменницька, ху-дожня, музична. Театральна секція перетворилася на неофіційний «Другий український театр», а при музичній організували перший у Києві джазовий ансамбль. КТМ став найулюбленішим місцем зустрічей нової генерації інте-лігентів.

Президентом клубу був обраний молодий режисер Лесь Танюк. Із СА-мого початку діяльність клубу виходила за межі дозволеного. У «Другому українському театрі» проходили вистави напівзаборонених М. Куліша і

Б. Брехта. Експозиції художників часом були настільки нестандартними й сміливими, що їх забороняли ще до початку. Був випадок, коли працівники міськкому партії власноручно знімали картини С. Отрощенка, на яких були зображені карпатські церкви, згодом знищені.

Поезії Василя Симоненка, Івана Драча, Ліни Костенко, Миколи Він-грановського були дуже популярними, на літературних вечорах вони ви-кликали без перебільшення фурор своєю сміливістю, новизною, майстер-ністю.

Одним з головних завдань тоталітаризму було відгородити народ від його власної історії, сфальсифікувати її, спотворити. Можна уявити, яку важ-ливу роль у таких умовах відігравали альтернативні лекції з історії України, які абсолютно не вписувалися в рамки державної доктрини – їх читали істо-рики Михайло Брайчевський та Олена Апанович. Такий напрям роботи клу-бу, як творча реабілітація репресованих у 30-ті роки митців і вивчення істо-ричного минулого, були апріорі неприйнятними для режиму.

Незважаючи на все це, діяльність КТМ на початку його існування була суто культурницькою і якихось серйозних перешкод влада йому не чинила.

Ситуацію змінили поети, критики й публіцисти – Іван Світличний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, та художники – Алла Горська, Людмила Семикіна, Віктор Зарецький та інші митці. Можна погодитися з Г. Касьяновим, що саме завдяки їм діяльність КТМ набула нового змісту – не лише культурно-мис-тецького, а й громадського. Яскравим прикладом цього були літературно-ху-дожні вечори. Варто пригадати вечори пам’яті Л. Курбаса і М. Куліша,

А. Петрицького, І. Франка і Лесі Українки, вечір пам’яті Василя Симоненка, який помер у 1963 році. Щороку проводилися Шевченківські вечори. Всі во-ни виходили за межі культурництва і були важливими громадськими подія-ми, в яких уже відчувалося відверте протистояння режиму.

«Було дуже цікаве життя у той час у Києві, – згадує Надія Світлична, – Клуб творчої молоді я застала ще тоді, коли приїздила в гості до Івана, а коли переїхала в 1964 році, його якраз тоді розганяли. Я застала ще останній вечір Шевченка в березні в Жовтневому Палаці – то був надзвичайний вечір. Алла Горська робила тоді на нього запрошення… воно складалося гармонікою п’ять на п’ять частин, і на кожній частинці було написано назву якогось тво-ру або якась цитата Шевченка, і коли перегорталося останню сторінку, то по-ряд виходило два записи, тобто на двох сторіночках, але вони опинялися по-ряд. І було таке: «Караюсь, мучуся, але не каюсь», а поряд: «В сім’ї вольній, новій». Потім ті запрошення відразу ж, навіть вже того вечора, і пізніше, під час обшуків, вилучали, але в мене воно збереглося. Програма була дуже ціка-ва: був тільки Шевченко. На відміну від сьогоднішніх балакунів, там ніхто ніяких доповідей не виголошував, ніхто не читав своїх творів, а тільки Шев-ченка, і то три поеми: «Сон», «Кавказ» та «І мертвим і живим...». Читав По-номаренко… Враження було надзвичайне. Атмосфера була просто наелек-тризована, і коли власті, які, звичайно ж, там були, відчули, що це може за-кінчитися не знати чим, і що ці люди понесуть з собою з Жовтневого пала-цу... Такий мовчазно наелектризований зал був, і слова: «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття ваші пани...» – і так далі... Реакція була ви-бухова».

Восени 1962 року при клубі була створена комісія для перевірки чуток про масові поховання жертв репресій у Биківні. «Члени комісії – Л. Танюк, А. Горська та В. Симоненко приїхали до Биківні, – описує Г. Касьянов. – Перше, що вони побачили – дітей, які грали в футбол людським черепом. Після детального огляду з’ясувалося, що в черепі була дірка від кулі. Розпо-віді місцевих мешканців доповнили жахливу картину». До міської ради був складений меморандум з вимогою створити державну комісію для розсліду-вання цього злочину сталінізму і встановити у Биківні пам’ятник жертвам ре-пресій. Г. Касьянов вважає, що саме «цим кроком активісти КТМ остаточно переступили межу дозволеного».

Перехід від виключно культурницької до громадської діяльності не міг не викликати реакції з боку режиму. З осені 1962 року почали набирати обер-ти позасудові репресії проти активістів КТМ: заборона вистав, експозицій, лі-тературних вечорів, стеження, погрози, профілактичні бесіди, і навіть побит-тя. Леся Танюка усунули від керівництва і формально обрали президентом клубу Віктора Зарецького, хоча фактично Танюк продовжував керувати.

У 1962 році київські поети І. Драч, М. Вінграновський, Д. Павличко і критик І. Дзюба поїхали до Львова, де провели вечори у Спілці письменників і в університеті.

Михайло Горинь згадує один з таких вечорів: «Драч Іван – молодий хлопець, якому було тоді 25 років усього, прочитав свого вірша «Куди йде-мо». Це був унікальний вірш, надзвичайно сміливий. І просто диво, як той молодий хлопчина, народжений на Наддніпрянщині, член партії, відважував-ся виступати з таким програмним, я би сказав, віршем:

Куди йдемо? Яка нас хвиля

Жене на кам’яні вітри?

Якого виґвалтуєм звіра,

Щоб з ним загинуть допори?

Атомні цвяхи, мудрі бляхи

І філософські манівці,

І сита морда костомахи

З кривавим прапором в руці.

Образ смерті, яку завжди малювали як кістляву, а тут морда смерті ста-ла із прапором не червоним, а кривавим, викликав... надзвичайно живу реак-цію у львівської аудиторії, яка була, звичайно, антирадянськи налаштована».

Того ж року до Львова приїхали Лесь Танюк і Алла Горська. Вони на-магалися поставити в театрі ім. М. Заньковецької виставу М. Куліша «Отак загинув Гуска». Виставу заборонили, а Танюкові запропонували протягом доби залишити місто.

Невдовзі у Львові виник свій Клуб творчої молоді – «Пролісок». Його очолив літературознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. Туди увійшли психолог Михайло Горинь, його брат, мистецтвознавець Бог-дан Горинь, студент історичного факультету Іван Гель, викладач університе-ту Михайло Осадчий. Пізніше до «Проліску» приєдналися поети Ігор Кали-нець, його дружина Ірина Стасів-Калинець, поет Григорій Чубай, художниця Стефанія Шабатура та інші.

На відміну від киян, західноукраїнські шістдесятники були апріорі пе-реконаними антирадянщиками, мали емпіричний досвід зіткнення з більшо-вицькою тоталітарною машиною, і багато хто з них спочатку схилявся до під-пільної і навіть збройної боротьби на зразок ОУН-УПА.

Іван Гель в інтерв’ю говорить: «Я був прихильник не лише боротьби словом, але й збройної боротьби. І вважав, що боротьба словом є щось таке – інтелігентська вигадка».

Але під час культурної інтеграції між Києвом і Львовом кияни довели пріоритет боротьби словом за даних історичних умов. Львів’яни в свою чергу відкрили їм вічі на ті жахи, які чинила радянська влада, захопивши Західну Україну, на діяльність ОУН-УПА тощо.

Як свідчить Михайлина Коцюбинська, справжнім «живим містком» між Києвом і Львовом був Іван Світличний. Один з найвідоміших молодих поетів й критиків-нонконформістів, він був генератором ідей і духовним лі-дером шістдесятників. Михайло Горинь згадує, що саме «Світличний запро-понував легальну форму боротьби – відкрито говорити те, що ми думаємо про існуючий режим». Також саме він встановив контакти з українською діаспорою на Заході.

З 1963 року більшість літераторів-шістдесятників припинили друкува-ти. Відповіддю на ці заходи властей було поширення творів у самвидаві й тамвидаві. Спочатку шістдесятники друкувалися в Чехословаччині й Польщі, а згодом у Західній Європі, США, Канаді. Таким чином культура шістдесят-ників стала знайомою західному читачеві. Велику роль у цьому процесі віді-грав Мюнхенський журнал «Сучасність». Про шістдесятників почали говори-ти «ворожі голоси» – «Свобода», «Бі-Бі-Сі», «Голос Америки».

У самій Україні ще деякий час могли друкуватися критики Іван Світ-личний, Іван Дзюба, Євген Сверстюк та інші, але незабаром і це було припи-нено радянською цензурою. Були випадки, коли відомі літератори друкува-лися під чужим прізвищем або псевдонімом. Десь із 1963-го року починаєть-ся активне виготовлення й розповсюдження самвидаву, яке мало риси органі-заційної діяльності. Як сказав Іван Гель в інтерв’ю: «Створюється такий лан-цюг: кияни... Горині, Гель – ми шукаємо боротьби. І я вже активно починаю виготовляти і розповсюджувати самвидав».

Як свідчить М. Горинь, тоді в самвидаві з’явилося багато антибільшо-вицьких статей. Спочатку політично беззубі, обережні, такі, як «Думки і роз-думи збентеженого читача». Але вже 1964 року з’явилися праці з гострою критикою режиму, наприклад, «Українська освіта у шовіністичному заш-морзі», «Стан і завдання українського визвольного руху», «Вивід прав Ук-раїни», «Україна і українська політика Москви», стаття про процес над По-гружальським, який підпалив бібліотеку в Києві тощо. «Їх поява вже гово-рила про те, що сформувався такий просвітницький, культурно-мистецький політичний рух».

За словами Івана Геля львів’яни сформулювали свою програму як «Бо-ротьба за державність України», тоді як кияни зосередилися на захисті прав людини і культурних прав нації.

Клуби творчої молоді відкривалися по всій Україні, зокрема в Одесі та Дніпропетровську. Створювалися дисидентські осередки шістдесятників в усіх великих містах України.

Дуже швидко всі ці осередки опинилися під ковпаком КДБ. Почалися нагінки, моральний тиск, слідкування, обшуки і врешті арешти. За спогадами шістдесятників відкрите, демонстративне стеження за ними почалося після приходу до влади Брежнєва. Чутки з КДБ про можливі судові репресії були й раніше.

Михайло Горинь згадує: «Влітку 1964 року приїхав до Львова Іван Драч... І він казав: «Ви знаєте, Михайле, я мав розмову з кагебістом одним, і він каже, що вас будуть брати...» Але пройшов час, нас не брали. Ми продов-жували свої роботи. Нас узяли лише після того, коли в жовтні прийшов до влади Брежнєв і почалася підготовка розгрому того руху, який виник на ґрун-ті, так би мовити, хрущовської відлиги».

Це пояснюється ще й тим, що серед радянського партійного керівни-цтва були люди, які співчували шістдесятникам і намагалися ввести їх у ме-жі, дозволені режимом, щоб із Москви не було вказівки застосувати репре-сивні заходи. Наприклад, Петро Шелест – перший секретар ЦК КПУ – на-магався обмежитися «ідейними» заходами проти опонентів офіційного курсу. Коли Іван Дзюба написав свою програмну роботу «Інтернаціоналізм чи руси-фікація?» і надіслав її як додаток до заяви з приводу національної політики, за наказом Шелеста вона була розмножена і розповсюджена для ознайомлен-ня серед високих партійних чинів на рівні секретарів обкомів. Є версія, що написати цю роботу Дзюбі запропонував секретар ЦК КПУ з питань ідеоло-гічної роботи Андрій Скаба. Отже, тільки після вказівки з Москви наприкінці серпня – на початку вересня відбулися перші арешти. Очевидно, автором цієї вказівки був безпосередньо тогочасний кремлівський «сірий кардинал» Ми-хайло Суслов.

На момент арештів рух шістдесятників вийшов на рівень громадського протистояння режиму і став базою подальшого руху опору.

«Ми заснували зовсім інший принцип культурного життя, затвердили. І то була інша мораль, інша етика… – розповідає Євген Сверстюк, – я думаю, що якщо говорити про нашу середини шістдесятих років опозицію – це була моральна опозиція – напевно, це була етична опозиція – напевно, це була ЕС-тетична опозиція – напевно. І це була наполовину ідеологічна опозиція. Що ж стосується політичної чи релігійної опозиції, то цього ми уникали, і уника-ли цілком свідомо – це було цілковито безперспективно».

Лекція № 37

Кількість годин – 2

Тема: Василь Симоненко. Загальний огляд творчості письменника.

Дмитро Павличко. Загальний огляд

Мета навчальна: ознайомити із ідейно-тематичними особливостями лірики В.Симоненка; розуміти актуальність громадянських та красу інтимних мотивів, порушених у творах Д. Павличка.

Мета дидактична: розвивати вміння визначати ідейно-тематичну спрямованість лірики В.Симоненка, риси традиційного та новаторського в його творчості; вміти називати основні мотиви лірики Д. Павличка; визначати проблематику та художні особливості визначених поезій; аналізувати зазначені поезії.

Мета виховна: прививати любов і повагу до творчості українських поетів.

Тип заняття: засвоєння нових знань.

Міжпредметні зв’язки: історія України.

Методичне забезпечення: портрет поетів, тексти творів, відеофільми, опорні конспекти, письмове приладдя.

Роздатковий матеріал, технічні засоби: текст твору.

Література основна:

1. Мовчан Р. В. та ін. Українська література, 11 клас. – Х.: Перун, 1998. – 329 с.

2. Українська література. 11 клас: Хрестоматія/Упорядники О.І. Борзенко та ін. – Харків: «Ранок», 2004. – 752 с.

3. Харахоріна Т. О., Ткачук Т. В., Адаменко В. С. Українська література (хрестоматія), 11 клас. – К.: БАО, 2000. – 386 с.

Допоміжна:

1. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 18.

2. М. Коцюбинська. «Доброокий» // Доброокий. Спогади про Івана Світличного. – К.: Видавництво «Час», 1998. – С. 108.

Хід заняття

  1. Організація заняття:

    1. Постановка мети:

Починаємо вивчати творчість Василя Симоненка і Дмитра Павличка.

    1. Актуалізація опорних знань:

Бесіда за запитаннями:

Твори яких авторів даного періоду ви читали?

Які поезії Василя Симоненка і Дмитра Павличка вам відомі?

  1. План лекції

1. Василь Симоненко. Загальний огляд творчості письменника.

2. Дмитро Павличко. Загальний огляд.

3. Заключний етап:

3.1. Узагальнення та підведення підсумків

Творчістю шістдесятників цікавилися всі верстви населення України: інтелігенти, робітники, селяни. Поети-шістдесятники друкувались, і їх книги мали великий попит, а виступи збирали повні аудиторії. Експозиції художни-ків відвідувала велика кількість людей. Українське народне мистецтво й му-зика набули незнаної досі популярності.

3.2. Домашнє завдання:

1. Зробити хронологічні таблиці життєвого і творчого шляху Івана Драча і Миколи Вінграновського.

2. Вивчити напам’ять поезії Василя Симоненка „Лебеді материнства” і Дмитра Павличка „Два кольори”.

3. Підготуватися до СЗ № 23.

ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО

(1935—1963)

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину...

В. Симоненко

Князь духу

Творче піднесення, охопивши українське письменство другої половини 50-х рр.г не минуло обдарованої молоді, зокрема студентської. Так, при Київ-ському університеті ім. Т. Шевченка діяла літературна студія, де гуртувалися початківці (Тамара Коломієць, М. Сом, В. Коломієць, О. Лупій, Б. Олійник та ін.), які читали одне одному свої перші твори, обмінювалися мистецькими новинами, захоплювалися дискусіями про сутність художніх явищ.

Сюди часто приходив В, Симоненко, але ніколи не показував свого до-робку. Лише десь на третьому курсі зважився винести власні вірші на суд критичного товариства. Враження було приголомшливе. Перші досить при-скіпливі поціновувачі Василевих віршів побачили в них достеменного поета. Невдовзі обрали його старостою літературної студії, гуртувалися довкола нього, завваживши в ньому небуденний талант та відверту душу. В. Симо-ненко, працюючи секретарем університетської багатотиражки, став першим популяризатором їхніх творів, але не поспішав друкувати свої власні, ставив-ся до них досить вимогливо.

Перша його збірка «Тиша і грім» з'явилася 1962 р. у Держвидаві (нині – «Дніпро»), стала відразу неабиякою літературною подією. Попри щирий при-родний пафос, вона вразила сучасників тонким естетичним смаком, чистою правдою, романтичним поривом відкривати «духовні острови» в інтелекту-альному морі свого народу, до чого поет закликав нових «Колумбіє і Магел-ланів», Перед ними поставав світ не тільки як «мереживо казкове», – в ньому гриміли бурі, він розгортався у творчому натхненні, у найвищому ступені творчої самореалізації. Все це контрастувало з поширеними ідиліями „щасли-вого життя” радянської імітаційної літератури.

Водночас на сторінках цієї книжки висвітлювалася нелегка доля прос-тих людей. Не минула вона і В. Симонен-ка, який народився 8 січня 1935 р. в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Йому випало пережити «при-нади» колгоспного животіння, воєнне лихоліття, гірке сирітство (батько заги-нув на війні), духовне прозріння, що після викриття «культу особи» Й. Ста-ліна викликало пробудження громадянського сумління та національної гідно-сті. Лірика В. Симоненка, позначена виразними біографічними рисами, спра-вила великий вплив на тогочасну молодь, перейняту тягарем провини перед рідним краєм, перед трудящою людиною. Симоненків девіз «Хай серце диви-ться! Хай тільки правду слуха!» став гаслом юних. Після таких його творів, як «Піч», «Старість», «Дума про щастя», «Дід умер» та інших, з'явилося чи-мало поезій, у яких звучали подібні мотиви («Дві сестри» І. Драча, «Про хо-робрість» Б. Олійника, поема «Пам'ять» Д. Онковича та ін.).

Рівночасно лірика В. Симоненка виявилася співзвучною ліриці І. Дра-ча, М. Вінграновського та інших літературних дебютантів. Вони відзначалися неповторним індивідуальним стилем (кожен був собою), жагою образного мислення, тяжінням до гіперболічного світобачення. Поряд із ними В. Симо-ненко здавався більш традиційним, спирався на віршований досвід Т. Шев-ченка, О. Олеся чи В. Сосюри, в жодному разі не повторюючи їх. Приміром, його рядки «І обнявся сміх з журбою» легко перегукуються з Олесевим «З журбою радість обнялась», одначе вони звучали вже в іншому поетичному контексті. Своїх творчих джерел В. Симоненко ніколи не приховував, зізна-вався, що вони «і від діда Тараса, і від прадіда Сковороди». Особливо вчував-ся зв'язок поета з романтичною традицією, що відповідала його імпульсивній вдачі, впливала і на канонічні форми, до яких він звертався. Скажімо, сонет, що вимагає виняткової дисципліни поетичного мовлення, у В. Симоненка за-знавав відхилень від канонічної форми. Чи не тому й проба написати вінок сонетів, що потребує розважної тривалої праці, лишилася незавершеною, об-межилася триптихом «Русь».

Поряд із творчо переосмисленими літературними джерелами у ліриці В. Симоненка особливе місце відводиться народним пісням. У народнопісен-ній стихії формувався його внутрішній, духовний світ, передовсім завдяки мамі Ганні Федорівні, дідові Федору Щербаневі та ін. Василь відчув свою ор-ганічну причетність до національної історії, усвідомлював себе спадкоємцем високоморального хліборобського роду. Про це він з гордістю писав у вірші «Мій родовід», протиставляючи свій рід родам «рюриковичів, хрестоносців, зарізяк», відмовляючи їм у праві бути «аристократами духу». Ними, на пере-конання В. Симоненка, є прості люди – носії духовних скарбів нації, добре знаної світові своїм шляхетним ліризмом та душевністю. Саме в них і зосе-реджується незнищенність життя («Дід умер», «Піч»). Поет добре знає їхні творчі можливості, які не могли розкритися через несприятливі національні та соціальні умови. Звідси й нестримний протест проти приниження кожної людини, як у вірші «Піч», де йдеться про змарноване жіноче життя, де роз-гортається полеміка з радянською літературою, яка рожевими фарбами зма-льовувала «трудівниць». Поет постійно наголошував на невідповідності між реальним принизливим станом людини та її нездійсненним високим покли-канням. Після закінчення університету, працюючи журналістом у газетах Черкащини («Черкаська правда», «Молодь Черкащини»), він не просто вив-чав цю проблему, а й намагався її розв'язати. Тому відверто глузував з фаль-шивої пропаганди «щасливої дійсності», як у «Думі про щастя», хоч як га-зетяр змушений був описувати її приваби, вилущувати з неї гірке зерно прав-ди.

Орієнтація на життєву конкретику за постійних філософських узагаль-нень її художнього трактування зумовлювала і відповідну стильову колорис-тику, перевагу поетичної ідеї над образом. Це увиразнилось у другій збірці В. Симоненка «Земне тяжіння» (1964), яка з'явилася посмертно. Він часто схи-лявся до автологічиого письма, де відсутня метафора (це спостерігалося й у збірці «Тиша і грім», зокрема у вірші «Здрастуй сонце і здрастуй вітре!»), але ніколи не відмовлявся від тропів. У його доробку траплялися суцільно мета-форизовані вірші («Осінній дисонанс») або яскраві метафоричні фрагменти «Десь на горизонті хмара-хустка», порівняння «У травах стежка свище, мов батіг», ігровий звукопис, зокрема в римуванні:

І знов спадають трафаретні роси

Із сінокосів буйних кіс,

І знову в небі невідомий біс

Підвісив сонце на рожеві троси.

Непомильне чуття естетичної міри не дозволяло В. Симоненкові зло-вживати зображально-виражальними засобами. Кожен із тропів викликав свіже, неперебутнє, справді симоненківське, враження («Сірі очі і каре паль-то»), здавався сучасникам «дивним аметистом істинної поезії» (Б. Олійник).

Ідея, що переважає у Симоненковій ліриці, наявна в емоційних медита-ціях, а ще більше – у пристрасних інвективах. При цьому поет намагався до-сягти афористичної викінченості поетичної формули. Він, за спостереженням Д. Павличка, «ніби готував свої думки для бронзових та гранітних літер». Найкраще вони втілювались у класичній формі (римований катрен, ямб, по-деколи хорей, зрідка – тристопний розмір). Одначе це не призводило до вер-сифікаційного одноманіття завдяки потужній енергії почуттів, якими насна-жувалися віршовані рядки. Поезії В. Симонен-ка, очевидно, слід розглядати як фрагменти цілісного твору (якщо не поеми): чи то йдеться в них про ко-хання, чи про Україну, чи про людську долю. До того ж написані вони пере-важно одним розміром – шестистопним ямбом (порівняймо: «Не вір мені, бо я брехать не вмію» та «Параграфи присіли біля столу» або «Коли крізь роз-пач випнуться надії» і т. ін.), ситуація переплетення інтимних мотивів із гро-мадянськими часто набуває особливого узагальнення, як у вірші «Чорні від страждання мої ночі». Здавалось би, з перших рядків тут мовиться про коха-ну, але, як засвідчують наступні рядки, – про Україну:

Все в тобі прекрасне і священне,

Мамо моїх радощів і мук!

О. Гончар небезпідставно назвав В. Симоненка «витязем української поезії».

Інтуїтивний прорив поета в глибини національного сумління був небез-печним для комуністичної системи, тож невипадково деякі його твори друку-валися з купюрами чи цензурними правками, або опинилися під забороною. Так, із вірша-притчі «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок» було виллу-чено катрен (чотиривірш) досить промовистого змісту: в ньому розглядалася цинічна політика шовіністичних урядів, спрямована на виродження україн-ства, осуджувалася ниця психологія деморалізованих перекинчиків, здатних зректися батьківського краю:

Коли б я міг забуть убоге рідне поле,

За шмат тії землі мені б усе дали,

До того ж і стерня ніколи ніг не коле

Тим, хто взува холуйські постоли.

Так само з вірша «Задивляюсь у твої зіниці», що мав первісну назву «Україні», було викреслено строфу, позначену чуттям високої національної гідності: Ради тебе перли в душу сію,

Ради тебе мислю і горю.

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю.

Таких прикладів безцеремонного цензурного втручання у Симоненкові тексти – безліч. Правда, в його доробку траплялися заримовані штампи про «щасливе життя», що їх вимагала «політика партії в галузі художньої літера-тури». В. Симоненко не вважав їх вартими уваги, ніколи не включав їх до своїх збірок. І якщо вони з'являлися («Лебеді материнства», 1981; «Поезії», 1984), то тільки за ініціативою упорядників та згодою редакторів. Йдучи на вимушений компроміс із радянською владою, В. Симоненко намагався від-вести її репресивне око від справжньої лірики, якої ця влада боялася. Внаслі-док такого страху з літературного обігу вилучено чимало творів поета («Курдському братові», «Злодій», «Некролог кукурудзяному качанові», «Бра-ма», «Суд» та ін.).

Симоненко гостро переживав невідповідність між дійсністю та пропа-гандистською ідеологією, якою рясніла тогочасна преса. Його вражав «ідіо-тичний жах» компартійних чиновників перед достеменним Т. Шевченком, обурювали випадки, коли письменникам «заборонялося» брати участь у ве-чорах пошанування пам'яті Великого Кобзаря, як сталося в Одесі. Своє став-лення до цього він виклав на сторінках щоденника, висловив своє занепоко-єння з приводу чергового наступу на національно прозрілу інтелігенцію: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю. "Україна" знущається (над моїми) віршами. Кожен лакей робить, що йому за-манеться». Звідси постійне переживання самотності, яке невідступно переслі-дувало В. Симоненка: «Всі на вулицях немов знайомі, рідні, Лиш чомусь не впізнають мене».

Ще в час свого 20-річчя поет, наділений здатністю завбачення, з гірко-тою писав: Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять в очі смерті подивлюсь.

Дарма вбачати в цих рядках, виповнених напругою суворої правди, бо-дай натяк на романтизовану позу знудьгова-ного молодика, особливо коли мовиться про такого життєлюба, як В. Симоненко. «Ненавиджу смерть», – писав він у своєму щоденнику, але вмів дивитись у вічі невідворотному. Ні-коли не кривлячи душею, вмів робити непомильні висновки, спостерігаючи за радянською дійсністю, де не знаходилося місця ні для самоцінної творчої особистості, ні для суверенної України. Тому його лірика виповнювалася тривожними передчуттями. Життя В. Симоненка, перед тим по-звірячому та безкарно побитого пирятинською міліцією, обірвалося на 29-му році.

Будучи в колі «шістдесятників», він розкрився не тільки як лірик, а й як сатирик та гуморист, звертався до жанрів літератури для дітей («Цар Плаксій і Лоскотони, «Подорож у країну Навпаки», «Казка про Дурила»). Симоненко випробовував свій талант і на теренах прози (збірка новел «Вино з троянд», 1965). Він був одним із перспективних письменників, який відроджував най-ліпші традиції української літератури, зокрема раннього народництва. Тому його позицію можна назвати неонародницькою. Вона відновлювала націо-нальну гідність, а його поезія призвичаювалася протистояти антихудожнім, антинародним тенденціям «соціалістичного реалізму», будь-якому засиллю імітаційної літератури.

«ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА»

Немає в Україні такої людини, яка не знала б крилатих, містких слів, виповнених глибоким чуттям історичної та родової пам'яті:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Кожен скаже, що вони взяті з пісні, хоча не кожен відразу пригадає її автора – В. Симоненка. Мелодійна основа вірша та мотив материнської лю-бові настільки полонили музику, починаючи зі слів «виростеш ти, сину, ви-рушиш в дорогу...».

Пісня була сприйнята народом як своя. І не тільки тому, що вона нага-дувала коломийки. Бо й справді В. Снмоненко у своєму двовірші звернувся до традиції чотирнадцяти-складника, поступово переходячи до дванадцяти- та тринад-цятискладового розміру. Водночас він густо пересипав свій твір фольклорними образами («тихі зорі», «материнська добра ласка» тощо), які часто трапляються в думах, ліричних та історичних піснях, доповнював їх власними яскравими тропами, зокрема промовистими епітетами («білява ха-та», «зорі сургучеві» і под.).

«Лебеді материнства» написані в жанрі колискової. Тому головний мо-тив тут – материнська тривога за долю її сина, перед яким відкривається дій-сність, виповнена дива та любові, яку охороняють «мавки чорноброві», та водночас постають і суворі реалії, – від них прагне вберегти дитину материн-ське серце. Та «приспані тривоги», «чуже поле» – неминучі, і протистояти їм може тільки людина з твердим переконанням, з органічним чуттям родової пам'яті, з великою волею бути самим собою.

Тому поет звертається до незнищенних вічних цінностей народного світосприймання, передовсім до символу матері – центрального в духовному космосі українців, починаючи з трипільської доби. Він відродився в образі Марії Оранти, зображеної в Софійському соборі (м. Київ). Навіть запорозькі козаки, які не дозволяли жінкам з'являтися на території Січі, поклонялися Покрові.

В народному уявленні мати завжди ототожнювалася з Батьківщиною. Тому зрада їй вважалася непростимим гріхом, а втрата – катастрофою. Вибір іншої Батьківщини постійно осуджувався, оскільки призводив до самозни-щення нації.

Образи лебедів завжди асоціювалися з вірністю, тому не випадково

В. Симоненко звертається до них, пов'язуючи їх із материнством та надаючи їм символічного узагальнення. Треба сказати, що національна символіка по-стає надійним оберегом українців, хоч би де вони опинилися, навіть якщо на чужину закинула їх недоля, як це часто траплялося в часи панування Росій-ської імперії та СРСР.

І якщо впадеш ги на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі...

У народному, зокрема міфологічному, світобаченні тополя уособлюва-ла перевтілену дівчину (згадаймо бодай поему «Тополя» Т. Шевченка), а вер-ба освячувалась як прадерево, тобто дерево життя.

В. Симоненко був надзвичайно вимогливий до кожного написаного ним слова. Він тривалий час «шліфував» поезію «Лебеді материнства», ви-креслював деякі неточні фрази, навіть строфи. Якщо порівняти різні тексто-логічні варіанти, можна побачити в них істотну відмінність, загальну спрямо-ваність автора на вдосконалення поетичного мовлення. Попервах вірш почи-нався зі слів суто особистісного характеру, що їх перегодом було знято:

Прилітайте до колиски лебеді рожеві,

Заспівайте пісню-мрію сину Василеві.

Кількох варіантів зазнав епітет «білява хата» («українська», «батьків-ська»), допоки не віднайшовся у місткому означенні, оповитому виразно на-ціональним колоритом. Ці приклади показують, наскільки серйозно ставився поет до своїх творів, яку могугню силу естетичного та ідейного впливу вба-чав у них.

Дмитро́ Васи́льович Павли́чко

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]