Поняття фонеми

Аналізуючи мовний потік спеціальними способами, неважко переконатися, що ми вимовляємо величезну, теоретично безмежну кількість звуків. Проте виділяємо тільки ті одиниці, які служать для побудови й розрізню­вання слів, інакше — для їх узнавання. «У живій мові,— пише академік Л. В. Щерба,— вимовляється значно біль­ша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній даній мові об'єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їх форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і маються на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонема­ми».

Фонемна значущість визначається тільки на основі функціонального (лінгвістичного)

критерію, суть якого полягає насамперед у з'ясуванні ролі певної одиниці в процесі комунікації, тобто передачі думки.

Спираючись на щербівські ідеї, Л. Р. Зіндер дав таке визначення фонеми: «...фонема—це найменша звукова одиниця, що може бути в даній мові носієм смислу і служить у ній для розрізнювання слів і форм слів» .

Кожна фонема в українській мові має у своєму складі чо­тири основні ознаки. Усіх таких основних ознак, з яких буду­ються фонеми української мови, є 20.

Голосні фонеми української мови розрізняються за 8 ознаками:

за наявністю чистого тону (1 ознака);

за рядом — передній чи задній (2 ознаки);

за підняттям язика — низьке, середнє чи високе (3 ознаки), причому тут ураховується не міжнародна класифікація звуків, а відносне положення язика під час творення різних суміжних звуків;

за наголосом — наголошений чи ненаголошений (2 ознаки) Приголосні фонеми української мови розрізняються за 12 ознаками:

за участю тону й шуму — сонорний, дзвінкий чи глухий (3 ознаки);   

за місцем перепони — губний, зубний, піднебінний чи задньоротовий (4 ознаки);

за способом творення — зімкнутий, щілинний чи африкат (3 ознаки);

за палатальністю — твердий чи м'який (2 ознаки).

Усі інші ознаки (лабіалізація голосних у, о, носовий харак­тер м, н, вібрація при творенні р, глотковість г, латеральність л, пом'якшення приголосних перед і тощо) — додаткові, су­путні. На розпізнавання фонем вони суттєво не впливають, а лише надають певного забарвлення окремим звукам.

Коли звучить, наприклад, слово маля [мал'а], мовнослухо-вий аналізатор нашого мозку впізнає всі фонеми в ньому за таким набором ознак: сонорний губний зімкнутий твердий (м) + тональний заднього ряду низького підняття язика ненаголоше­ний (а) + сонорний зубний щілинний м 'який (л') + тональний

заднього ряду низького підняття язика наголошений (а). Якщо, скажімо, аналізатор у третій фонемі зафіксує не м'якість, а твердість, то наша свідомість сприйме це слово як манії. А коли ше й така ознака, як наголос, виявиться не в другій голосній фонемі, а в першій, то це слово усвідомлюватимемо вже як мала (минулий час жіночого роду від дієслова мати). Якшо ж в останньому голосному низьке підняття язика буде замінено на середнє, то матимемо ще інше слово — мало.

Названі вище ознаки сприймаються не розрізнено, не окремо, а в комплексі й одночасно — тільки так вони інформу­ють про фонеми. Усе інше (особливості голосу мовця, індиві­дуальний тембр, деякі особливості промовляння звуків, навко­лишній шум) мовнослуховий аналізатор відсікає як несуттєве.

Розрізняють диференційні й нейтральні (інтегральні) ознаки фонеми.

Ознаки фонеми, якими вона протиставляється іншим фо­немам, називаються диференційними (розрізнювальними). Оз­наки, які входять до складу фонеми, але не відрізняють її від інших фонем, називаються нейтральними.

Наприклад, фонема б складається з чотирьох ознак: дзвін­ка, губна, зімкнена, тверда. За дзвінкістю вона протистав­ляється глухій фонемі п (глуха, губна, зімкнена, тверда), за місцем творення (губи) — зубній фонемі д (дзвінка, зубна, зім­кнена, тверда). Отже, обидві ці ознаки диференційні. Проте за способом творення (зімкнутість) і палатальністю (твердість) наведена фонема не протиставляється ніяким іншим фонемам (немає щілинного звука, близького до б, і немає м'якого б) — ці ознаки, отже, нейтральні (інтегральні): вони до складу фо­неми входять, але розрізнювального значення не мають.

Якшо дві фонеми відрізняються одна від одної лише од­нією диференційною ознакою, то вони перебувають у напру­женій опозиції: б — п, д — т, з — с, з — ж, з — з' і под. їх під час сприймання можна легко сплутати. Якшо дві фонеми від­різняються одна від одної двома й більше ознаками, то вони перебувають у ненапруженій опозиції: б — т, д — ж, з — ш і под.

Регулярні напружені опозиції творять кореляційні пари або ряди фонем, наприклад:

1) за дзвінкістю — глухістю: б — п, д — т, дз — ц, з — с і т. д.;

2) за твердістю — м'якістю: н — и', д — д', т — Y, з — з' і т. д.;

за місцем творення: б — д — г, п — т — к і т. д.;

за способом подолання перепони: ц — с, ч — ш, дз — з, дж — ж;

за характерним шумом (шиплячі — свистячі): ж — з, ш — с, дж — дз, ч — ц.

Позиції фонем бувають сильні й слабкі. У сильній позиції всі диференційні ознаки фонеми чуються виразно, у слабкій — фонема втрачає якусь диферен-ційну ознаку або зовсім не чується.

Наприклад, фонема є під наголосом перебуває в сильній позиції, не під наголосом — у слабкій: весело — веселий, клен — кленбвий. У слабкій позиції перебуває приголосна фонема з, якщо вона опиняється перед с {розсада вимовляється як [росада]) і перед ж {безжурний [бежжурний]), але перед голос­ними, сонорними й дзвінкими ця фонема звучить виразно {за-лізний, зліва, згода). Не чуються фонеми д і т (випадають), на­приклад, у словах тижня (від тиждень), пісний (від піст) тощо.

Втрата фонемою якоїсь диференційної ознаки називається нейтралізацією опозиції (порівняйте вимову слів мене й мине, кленок і клинок).

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатні­стю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській мові слова не могли починатися фонемою а {Олександр, Олексій, огірок — з грецького ahuros «недостиглий»), фонемою є {Олена, Ольга, Окрім, одиниця, озеро) тощо;

не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови зву­косполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони (різнозвучання) — це різні вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони один замість одного, значення сло­ва не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли під­ставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати).

Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації — це такі алофони, які зберігають усі диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фо­нема ж у слові на стежці [стез'ц'і]).

Виділення фонем у кожній мові відбувається по-своєму, залежно від їхньої смислорозрізнювальної і словорозпізнавальної ролі. Наприклад, в українській мові розрізняються фонеми г і г, бо є грати і ґрати, гніт і Гніт; у російській мові є лише фонема г, а г — це її алофон, характер­ний для південних діалектів (вимовимо [гус'] чи [гус'], [гара] чи |гара] — значення слова не зміниться). В українській мові губ­но-губний w (вулиця) і губно-зубний v (вітер) — це алофони тієї самої фонеми в; в англійській мові — це дві різні фонеми: vane [vein] «флюгер» і wane [wein] «спадати, слабшати». В українській мові звуки у і у — алофони (тук і тюк [т'ук]); у німецькій — це дві різні фонеми: Dunkel «темрява» і Bunkel «зарозумілість».

Фонеми в мові існують у певній системі. Фонологічна си­стема в кожній мові, зокрема в українській, своя й по-своєму організована. Вона є явищем змінним, історичним. Наприк­лад, колись у мові наших далеких предків було не 6, а 11 го­лосних фонем: крім відомих а, о, у, є, и, і, були ше й "Ь, ь, ь, носові б, є; шиплячі були м'якими звуками, навіть писалося кажю, чюдо, жяль тощо, тепер вони стверділи. Сучасні систе­ми голосних і приголосних фонем української мови усталені, чітко й логічно сформовані.

Різниця між звуками й фонемами така:

звуки — фізичне явище (це коливання повітря), фоне­ми — ідеальне (існують у нашій уяві як еталони, з яки­ми кожен раз зіставляємо почуті звуки мови);

звуки — індивідуальне явише (кожен мовець звуки в тому самому слові промовляє по-своєму, залежно від особливостей голосу, індивідуального тембру, манери говоріння тошо), фонеми — соціальне (їх усі сприймають однаково);

звуків — безліч, фонем — обмежена кількість;

звук — величина залежна (він звучить по-різному залежно від оточення, позиції в слові), фонема — величина стала (вона сприймається так само незалежно від оточення і навіть звучання: у формах книжка і в книжці Ікниз'ц'і] ми однаково виділяємо фонему ж, хоч у другому випадку чується звук з');

один звук може передавати дві фонеми (наприклад, довгі звуки с': і иґ: у словах вчишся [учйс':а], вчиться [учйц':а] передають відповідно по дві фонеми шс' і tV; в українській мові є довгі звуки, але довгих фонем немає);

звук може не вимовлятися, випасти, але фонему ми домислюємо (слово усний, у якому випав звук т, ми всетаки сприймаємо як похідне від уста, а не від ус).

У мовленні не може бути фонеми взагалі. Фонема як така тут реалізується у вигляді кількох (або багатьох) конкретних звуків. Конкретний вияв кожної фонеми в мовному потоці називається відтінком, або алофоном, фонеми.

Алофони з'являються внаслідок різних причин. Для теорії фонеми взагалі, а також для вивчення наповнення кожної фонеми мають значення закономірні, обов'язкові видозміни фонем. Вони з'являються внаслідок того, що фонема в процесі мовлення може потрапляти в неодна­кові фонетичні умови. Алофони, пов'язані з місцем у слові (початок, кінець), положенням щодо наголосу, називаються позиційними. Алофони, зумовлені характером сусідніх фонем, називаються комбіна­торними.

Алофони можуть бути в більшій і меншій залежності від навколишнього середовища. Найсамостійніший, не­залежний алофон фонеми — це і є о с н о в н и й її алофон, який ми звичайно й називаємо, представляючи фонему в цілому. Цей основний, типовий алофон легко усвідомлюється, може бути виділений з мовного потоку, інакше кажучи, легко вимовляється ізольовано. Інші алофони фонем звичайно не усвідомлюються й при на­маганні вимовити ізольовано зливаються з основним, незалежним алофоном.

Отже, між фонемою і її алофонами існує діалектична єдність.. Кожна фонема — не загальне, яке конкретно існує лише через свої відтінки — алофони і разом з тим пов­ністю не збігається з жодним із них. Вона лише приблиз­но, узагальнено охоплює властивості своїх алофонів. З другого боку, алсфон — лише частковий прояв фонеми.

Усі мовні звуки є конкретними реалізаціями фонем. Звуків, не належних до якоїсь фонеми, бути не може.Усі алофони об'єднуються у відносно невелике число фонем (в українській мові 38). Слід враховувати, що кількість алофонів у різних фонем неоднакова, так само як неоднаковий і їхній діа­пазон: фонема може функціонувати в ряду дуже близьких звуків — і досить далеких з артикуляційно-акустичного боку. Проте діапазон алофонів фонеми усе ж має певні межі.

Крім відзначених вище алофонів фонем, у мовленні є ще так звані факультативні варіанти фонем, значення яких у фонетиці не можна недооціню­вати. Маються на увазі випадки закономірної варіатив­ності алофонів деяких фонем, що виникають у резуль­таті різних причин: наявності різних стилів вимови, впливу діалектного оточення тощо. Природно, що в розмовному стилі можливі й такі ви­падки, коли вимовлений звук у словоформі не може бути достовірно встановлений. Розрізняють позиційні і комбінаторні алофони.

Позиційними називаються алофони, зумовлювані певним фіксованим місцем у слові – початкои, кінцем, серединою, перебуванням / неперебуванням під наголосом. Так, в українській мові фонема /е/ в ненаголошеній позиції реалізується у звукові, наближеному до [и], фонема ж /и/ в такій позиції функціонує як алофон, наближений до [е].

Алофони, зумовлені характером сусідніх звуків, називаються комбінаторними. Наприклад, у слові ряд фонема /а/ реалізується звуком заднього ряду [¢а] , що після пом’якшеного приголосного у вимові просувається вперед.

Факультативні варіанти закономірні для кожної мови. Вони не вважаються відхиленням від норми, закріплені мовною традицією певного колективу і мовцями звичайно не помічаються й не усвідомлюються.

У мовленні є також видозміни фонем, зумовлені ін­дивідуальними вимовними особливостями того, хто го­ворить. Так, фонему /а/ різні особи вимовляють неодна­ково: з різною висотою і різною тривалістю, різним тембром,— проте всі ці відтінки (якщо вони не виходятьза певні межі) не привертають нашої уваги й не вивчають­ся у фонетиці. Не вивчаються тут також індивідуальні відхилення у вимові, пов'язані з вимовними вадами. Оскільки всі ці особливості не мають ніякого лінгвістич­ного значення, їх не можна вважати алофонами.

Сукупність позицій, у яких можлива звукова реалізація фонеми, називається дистрибуцією.

Фонема — незалежна одиниця в системі фонетичних протиставлень.3алежність алофонів від фонетичної позиції зумовлює те, що всі відтінки однієї фонеми обо­в'язково відрізняються один від одного. Наприклад, в українській мові фонема Іа1 може бути представлена різними алофонами залежно від консонантного ото­чення: [а°] (вавка), [ã] (нам), [а] (так), [·а] (дя­ка), [а·] (стань), [·а·] (сидять) тощо. Кожен з цих алофонів єдино можливий у кожній позиції: [а°]—між губними, [ã] — між носовими, [а] — між твердими, [·а] — після м'якого перед твердим, [а·] — після твердого перед м'яким. Через те що різниця між цими звуками залежить вик­лючно від їх положення в слові, мовці звичайно її не помічають. Самостійно (незалежно від позиції) вказані алофони не можуть використовуватися для диференціа­ції звукових форм слів. Зате кожен алофон у складі звукової форми виконує твірну й опізнавальну функцію. Так, наприклад, у слові тут після [т] звук [у] є необхід­ним компонентом звукової форми цього слова. Він про­тиставляється алофонам усіх інших голосних фонем в аналогічній позиції, бо при заміні його алофонами [а], [о], [е], [й], [і] або утворюється нове слово (Тит), або ж слово руйнується (пор. тат, тот, тет). Алофон [у] не протиставляється в цій позиції тільки іншим ало­фонам цієї фонеми, бо між твердими передньоязиковими приголосними жодний інший алофон фонеми /у/ немож­ливий. Отже, в тотожній позиції різні алофони тієї самої фонеми не можуть протиставлятися один одному.

Таке відношення між відтінками однієї фонеми, коли вони не можуть перебувати в тотожних фонетичних умо­вах, називається відношенням додаткової дист­рибуції.

Навпаки, фонемні відмінності, як уже говорилося, використовуються для диференціації звукових форм слів. Суть фонеми полягає в її незалежності від фонетичного контексту На прикладі слів стан і стань, лаз і лазь видно, що різниця між звуками [н] і [н¢], [з] і [з¢] зовсім не залежить від фонетичної позиції. Вона зумовлена наявністю у фонематичній системі української мови про­тиставлення фонем за твердістю — м'якістю.

Отже, фонеми — це незалежні одиниці в системі фонетичних протиставлень. Натомість алофони — це звукові відмінності, що залежать від конкретних фоне­тичних умов. Алофони перебувають у відношеннях до­даткової дистрибуції, фонеми в таких відношеннях не перебувають.

Усі фонологічні школи погоджуються в тому, що встановлення фонематичності чи нефонематичності звука здійснюється на основі його протиставлення (тобто мож­ливості використання для диференціації морфем і слів) — обов'язково в сильній позиції. В ук­раїнській мові для голосних сильною є позиція під на­голосом на початку слова або між твердими приголос­ними, для приголосних — позиція кінця слова або перед голосним заднього ряду.

Найпоширенішим методом встановлення фонемного протиставлення звуків є метод квазіомонімів (несправж­ніх омонімів), або мінімальних пар, тобто слів з різним значенням, що відрізняються в своєму звуковому складі тільки одним звуком. Такі звуки, завдяки яким один квазіомонім протиставляється іншому, і є різними фоне­мами. Наприклад, звуки [т], [д], [з], 1с] — різні фонеми, бо вони розрізняють слова там — дам, казка — каска і т. п.

Незважаючи на те, що квазіомоніми найпереконливі­ші, вони не е найбільш раціональним засобом доведення фонематичності звуків. Це стосується особливо склад­них випадків встановлення монофонематичності чи біфонематичності дифтонгів, африкат, подовжених звуків.

Інколи буває й так, що квазіомонімія на якусь пару фонем може й не виявитися. Тоді єдиним критерієм ви­ділення фонем є протиставлення їх у складі різних значущих одиниць у тотожних або принаймні подібних фонетичних умовах. Наприклад, звуки [дж] і [ж], [т] і [д] є самостійними фонемами, бо вони вживаються в од­накових фонетичних позиціях у таких словах, як джерело — жерло; там — дам і под.

Сильною позицією називається позиція максимального роз­різнення фонем. Слабка позиція — це позиція, що обмежує вживан­ня фонем.

Не менш важливим є встановлення фонематичної приналежності конкретних звукових одиниць у словоформах. Усі фонологічні школи приймають однакову процедуру, ототожнення — протиставлення звукових одиниць у сильній позиції. Наприклад, у слові дядько під наголосом ми спізнаємо фонему /а/, хоч це й [а] за своїми акустичними ознаками дуже відрізняється від [а], наприклад, у слові там. Оскільки очевидно, що голосний звук у словоформі дядько не [о], не [в], не [г], —то за конститутивною, ідентифікаційною та диференційною функціями він і спізнається як фонема /а/..

Характерною особливістю фонетичної будови кожної мови є те, що в ній весь час здійснюється проти­ставлення однотипних звучань — фонем. Кожна фонема, як уже вказувалося, становить собою єдність кількох диференційних артикуляційно-акустичних ознак. Однією з цих диференційних ознак певна фонема протиставляється одним фонемам, іншою — іншим тощо.

Найбільшим протиставленням є виділення голосних і приголосних. В українській мові виділяється 6 голос­них фонем і 32 приголосних, а саме:

Г о л ос н і: /а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/.

Приголосні: /6/,/ п/, / в /, / м/, /ф/,/ д/,/д¢/, /й/, /т/,/, /з/, /з¢/, /с/, /с¢/ , /ц/,/ц¢/, /л/, /л¢/, /н/, /н¢/, /р/, /р¢/, /ч/, /ш/, /ж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/, /дж/, /дз/, /дз¢/,/т¢/.

У межах цих груп є дрібніші протиставлення, які здійснюються на основі диференційних ознак. Диференційними ознаками українських голосних є чотири сту­пені підняття, два ряди й лабіалізація.

Як диференційні ознаки українських приголосних фонем виступають усі не зумовлені позиційно або фа­культативне артикуляційні ознаки цієї фонеми (шум­ність і сонорність, глухість і дзвінкість, активний мовний органі місце артикуляції, спосіб артикуляції, твер­дість і м'якість).

Диференційні ознаки можуть встановлюватися й на основі акустичних ознак голосних і приголосних.

Щоб фонеми могли протиставлятися іншим фонемам, вони повинні мати як спільні, так і відмінні ознаки. Наприклад, [т] і [к] протиставляються активним мовним органом: ІтІ — передньоязикова, ІкІ — задньоязико­ва, але разом з тим вони обидві зімкнені глухі. На відміну від приголосних, голосні протиставляються цілими групами, наприклад голосні переднього ряду протиставляються голосним заднього ряду або кожен голосний протиставляється всім іншим голосним.

Кількість диференційних ознак у кожній мові обме­жена, але їх комбінації, що творять фонеми, досить численні.

Російський мовознавець М. С. Трубецькой запропонував чотири правила для розрізнення фонем від варіантів фонем:

1. Якщо в тій чи тій мові два звуки зустрічаються в одній і тій самій позиції і можуть заміщати один одного, не змінюючи при цьому значення слова, то такі звуки є факультативними варіантами однієї фонеми.

При цьому факультативні варіанти бувають загальнозначущі та індивідуальні, а також стилістично суттєві і стилістично несуттєві.

2. Якщо два звуки зустрічаються в одній і тій самій позиції й не можуть при цьому замінити один одного без того, щоб змінити значення слова або спотворити його до невпізнання, то ці звуки є фонетичними реалізаціями двох різних фонем.

3. Якщо два акустично (або артикуляторно) споріднених звуки ніколи не зустрічаються в одній і тій самій позиції, то вони є комбінаторними варіантами однієї і тієї самої фонеми.

4. Два звуки, що в усьому відповідають умовам третього правила, все-таки не можна вважати варіантами однієї фонеми, якщо в даній мові вони можуть слідувати один за одним як члени звукосполучення, притому в такому положенні, в якому може зустрічатися один з цих звуків без супроводу другого.

Українська мова має 48 фонем:

6 голосних : [ɑ] — а, [ɛ] — е, [i] — і, [u] — у, [ɔ] — о, [ɪ] — и

32 основні приголосні: [m] — м, [n] — н, [nʲ] — нь, [b] — б, [d] — д, [d͡z] — дз, [d͡zʲ] — дзь, [d͡ʒ] — дж, [dʲ] — дь, [ɡ] — ґ, [p] — п, [t] — т, [t͡s] — ц, [t͡sʲ] — ць, [t͡ʃ] — ч, [tʲ] — ть, [k] — к, [w] — в, [j] — й, [ɦ] — г, [z] — з, [zʲ] — зь, [ʒ] — ж, [f] — ф, [s] — с, [sʲ] — сь, [ʃ] — ш, [x] — х, [l] — л, [lʲ] — ль, [rʲ] — рь, [r] — р

10 подвоєних приголосних: [ɲː] — пом'якшена нн, [ɟː] — пом'якшена дд, [cː] — пом'якшена тт, [ʎː] — пом'якшена лл, [t͡sʲː] — пом'якшена цц, [zʲː] — пом'якшена зз, [sʲː] — пом'якшена сс, [t͡ʃʲː] — пом'якшена чч, [ʒʲː] — пом'якшена жж, [ʃʲː] — пом'якшена шш.

Отже, безліч фізичних звуків, які чуємо від різних мовців, ми якимось чином зводимо до невеликої кількості звукотипів, упізнаємо їх і завдяки цьому сприймаємо слова, речення, а відтак і закодовану в них інформацію. Таких звукотипів в українській мові є 38. З них побудовані всі слова, що є в ній.

Розділ фонетики, який вивчає соціальну функцію звуків, називається фонологією. Основна одиниця фонології — це звукотип, або фонема, — найкоротша неподільна уявна частина мовленнєвого потоку, яка слугує для творення, упізнавання й розрізнення морфем, слів та речень.

Виділення фонем із мовленнєво­го потоку відбувається завдяки такій людській здатності, як упізнавання (ідентифікація) предметів.