16 Січня 1919 р. Делегація зунр, очолювана л. Бачинським та с. Витвицьким, виїхала зі Станіслава до Києва.

У складі високої делегації було 36 представників від Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Урочиста церемонія Злуки відбулася 22 січня 1919 р. на майдані Святої Софії у присутності десятків тисяч киян. Першим виступив голова галицької делегації Л. Бачинський. Він, зокрема, сказав: «Світла Директоріє і Високий Уряде Української Народної Республіки. На цій історичній площі... стоїмо оце ми, законні й вольними голосами нашого народу вибрані представниками Західної України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, та доносимо Вам і заявляємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми... власною волею хочемо і бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, до якої стреміли наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одне велике тіло, соборну та суверенну державу...» Л. Цегельський — державний секретар закордонних справ ЗУНР зачитав грамоту до Директорії. У відповідь голова Директорії В. Винниченко надав слово членові Директорії Ф. Швецю, який урочисто проголосив Універсал про Злуку. Акт Злуки відбив прагнення обох частин української нації до державної єдності. В Універсалі Директорії УНР з цього приводу наголошувалося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України. Західна Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмерли кращі сини України. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з'єднати всі устремління своїх синів для утворення нероздільної, незалежної української держави на добро й щастя робочого народу».

23 січня 1919 р. в Києві розпочав свою роботу Трудовий конгрес. Після кількох виступів було запропоновано проголосувати за Акт Злуки. За державне об'єднання обох Республік висловилися практично всі присутні (за винятком двох делегатів). Представників Національної Ради було введено до складу Трудового конгресу, а голова Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевич став членом Директорії, Відтепер ЗУНР мала офіційно називатися Західною областю УНР. Остаточно ратифікувати Акт про об'єднання мали Всеукраїнські Установчі Збори. До того часу Західна область УНР залишалася самостійним державним утворенням. Трудовий конгрес передав свої повноваження Директорії, надавши їй право видавати закони, які мали затверджуватися на наступних сесіях конгресу. Директорія, таким чином, перетворилася з чисто Наддніпрянського органу в тимчасовий орган верховної влади Соборної України. Однак до скликання Всеукраїнських Зборів справа не дійшла з причини окупації Східної Галичини Польщею.

Об'єднання обох Республік загалом відповідало життєвим інтересам українського народу, який до цього майже шість століть був пошматований сусідами. Тому, безперечно, широкі маси прагнули співжиття, етнічного об'єднання. Однак з проголошенням Акту про Злуку це завдання не було вирішене. Колишній прем'єр-міністр уряду УНР І. Мазепа заявляв з цього приводу, що саме проголошення української соборності було великим історичним актом, «але фактично воно мало лише декларативне значення». Проте у військовому аспекті Акт Злуки забезпечив певну координацію зусиль обох сторін на фронті. Армія Української Народної Республіки розпочала бойові дії проти польських інтервентів на Волині. Державне об’єднання дало змогу галичанам отримувати певну допомогу від УНР озброєнням, амуніцією, спорядженням, військовими спеціалістами. Однак через воєнне та міжнародне становище все це не могло мати для ЗУНР вирішального значення.

Між урядами УНР та ЗУНР існували суперечності з питань стратегії і тактики боротьби за незалежну Українську державу. Уряд УНР вважав за можливе укласти союз із радянським урядом, щоб спільно діяти проти армії Денікіна. Уряд ЗУНР, навпаки, схилявся до союзу з Денікіним, аби мати розв'язаними руки для боротьби з Польщею та радянською Росією. Тому-то продовжували існувати два уряди і дві армії. Канадський історик Орест Субтельний стверджує, що теоретично Директорія була всеукраїнським урядом і тому претендувала на верховенство, однак на практиці західноукраїнський уряд мав ефективніший апарат управління, сильнішу армію й тому прагнув здійснювати самостійну політику. Стали на заваді й ідейні переконання: до складу Директорії входили представники лівих партій, тим часом як західноукраїнський уряд спирався на ліберальні партії з виразними консервативними тенденціями. Тому, обмінюючись компліментами, східняки звинувачували галичан у «реакційності», а ті, в свою чергу, називали перших «напівбільшовиками». Становище в тодішньому українському таборі М. Шаповал характеризував так: «На Україні було дві українські армії, два уряди... дві дипломатії, лише була одна земля і один народ... Двовластя ніде на світі не толерується ніким, лише на Україні було допущено таку розкіш, як дві державні влади на одній території. Між урядами була глуха, але вперта боротьба».

Особливо позначилася на відносинах обох Республік політика С. Петлюри. На початку лютого 1919 р. під натиском більшовицьких військ Директорія залишила Київ і переїхала до Вінниці. Майже безвихідне становище УНР вимагало рішучих дій, пошуку зовнішньої підтримки. Представники Директорії відправилися до Бірзули для ведення переговорів із начальником штабу військ Антанти на півдні України. Вони зажадали, щоб союзники визнали УНР і надали українцям воєнну допомогу. Але під натиском частин Червоної армії Директорії невдовзі довелося відступити до Жмеринки, а потім до Проскурова, де 11 березня відбулася державна нарада. Більшість її учасників виступила з вимогою припинити переговори з командуванням Антанти в Одесі й шукати порозуміння з більшовиками.

Проти такої позиції виступив С. Петлюра. Як стало згодом відомо, в умовах особливої секретності він зустрівся з посланцем Ю. Пілсудського майором Заглобою-Мазуркевичем. Через кілька днів петлюрівський емісар — полковник Б. Курдиновський, наділений широкими повноваженнями, побував у Варшаві, де вів переговори польським прем'єром І.Падеревським. 28 травня 1919 р. вони підписали угоду, в якій було зафіксоване прохання Петлюри до Польщі «надати допомогу і підтримку». Зі свого боку, С. Петлюра зобов'язувався «укласти з польським урядом договір, що ґрунтувався б на таких основних принципах: відмова від будь-яких прав на Східну Галичину, визнання Західної Волині «невід'ємною частиною Польщі», підлеглість УНР Польщі в зовнішньополітичних питаннях.

9 серпня, і знову ж таки таємно від уряду ЗУНР, до Варшави направлено чергову надзвичайну місію на чолі з П. Пилипчуком. Ішлося, як і на попередній зустрічі, про термінову підтримку уряду С. Петлюри Польщею в боротьбі проти більшовиків.

Склалася дивна ситуація: Польща неухильно нарощувала наступ на ЗУНР, вела проти неї відкриту війну, просуваючись до Стохода й Збруча на Волині, захоплювала території, які вважалися безпосередньою частиною УНР, а керівництво останньої обмінювалося дипломатичними місіями з Варшавою. Така політика Директорії призводила до повсякденних втрат від агресії, завдавала непоправної шкоди становленню Української держави як одного цілого, повноправного державного суб'єкта. За таких умов уряд ЗУНР в односторонньому порядку розірвав Акт про Злуку. Про це, зокрема, заявила офіційна дипломатична делегація ЗУНР посольству УНР у Варшаві й урядові Польщі 4 грудня 1919 р. Денонсація договору про державне об'єднання двох Республік стала ще однією трагічною сторінкою в історії українського народу. І все ж Акт Злуки обох частин України залишився символом споконвічних прагнень українського народу до возз'єднання.

Важливою складовою зовнішньої політики ЗУНР була орієнтація на Антанту. Особливо великі надії покладалися на СІЛА. 26 листопада Є. Петрушевич надіслав дипломатичну ноту президентові СІЛА Вудро Вільсону. В ній повідомлялося про утворення держави, заселеної українцями, а також висловлювалося прохання до президента допомогти у припиненні кровопролиття в краї, виступити в ролі арбітра українсько-польського конфлікту. До країн Антанти надсилалися ноти, заяви, виїздили численні українські делегації. Проте дипломатичні акції не дали позитивних наслідків, симпатії країн Заходу віддавалися Польщі. Особливу активність у цьому відношенні виявляла Франція. «Створення Великої Польщі, — зазначав англійський прем'єр Ллойд Джордж, — було одним із головних намагань французької воєнної політики». Франція прагнула посилити Польщу на противагу Німеччині. Західні країни боялися, що у випадку існування незалежної ЗУНР їхні корпорації можуть втратити свої інвестиції в нафтовій індустрії Галичини. Антанта прагнула створити з Польщі «санітарний кордон проти більшовизму». Була ще одна суттєва причина, яка відштовхувала західні країни від ЗУНР. її сформулював обізнаний в тогочасних міжнародних справах український дипломат Михайло Лозинський: «Трагедія полягала в тім, що ні Антанта, ні більшовики не хотіли допустити до державної самостійності Україну, тому не думали сповняти тих надій, які на них покладалися».

Проте уряди Франції, Англії та США не були заінтересовані в повній ліквідації ЗУНР. У боротьбі проти більшовиків вони намагалися використати й стотисячну армію ЗУНР. Тому відносини між Польщею і Україною набували міжнародного значення, торкаючись глобальної політики великих держав. Вперше увага керівного органу Паризької конференції — Вищої Ради — до українсько-польської війни була виявлена на засіданні Ради 21 січня 1919 р. Від імені Антанти голова американської місії у Східній Європі Кулідж запропонував вихід: припинити польсько-українську війну, досягти угоди між воюючими сторонами. Адже «обидві ці сили, — зазначив він, — можуть бути використані проти більшовиків». Для виконання цього плану до Станіслава 5 лютого прибула франко-англійська місія, яку очолював французький генерал Бартелемі. Від імені Паризької конференції генерал представив проект угоди, що передбачала припинення війни і встановлення демаркаційної лінії. Згідно з нею українським військам пропонувалось відійти на схід. До Польщі відходили Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий район, значна частина Східної Галичини. Як зазначив М. Лозинський, це було «одностороннім диктатом, який комісія на основі порозуміння з поляками рішила накинути українцям».

Після гострих дебатів було підписано тільки договір про перемир'я. Вранці 25 лютого всі бойові дії припинилися. Проте війська залишилися на старих позиціях. З метою посилити тиск на керівництво ЗУНР Бартелемі запросив для участі в переговорах Симона Петлюру. Останній погодився підтримати ультиматум за умови, що Антанта визнає УНР і ЗУНР та надасть допомогу українцям у боротьбі з більшовиками. Галичанам він наполегливо пропонував укласти мир з поляками на основі визнання демаркаційної лінії Бартелемі. Генерал попередив делегацію ЗУНР: якщо вони не приймуть умов Антанти, то матимуть справу з армією генерала Галлера. Однак запропоновані місією Бартелемі умови Рада держсекретарів ЗУНР відкинула. Це означало, що спроба Антанти досягти миру за рахунок ЗУНР і повернути обидві армії на схід провалилася.

Ще одна спроба досягти перемир'я між Україною і Польщею була зроблена в травні переговорною комісією, очолюваною генералом Бота. Умови перемир'я були схвалені державами Заходу, прийняті українською стороною, але цього разу відхилені поляками. Польща хотіла виграти час і поставити західні країни перед фактом. Ще в квітні сюди прибула з Франції польська армія під командуванням генерала Галлера у складі трьох дивізій.

Переправлені до Польщі за рішенням Вищої Ради, ці війська мали використовуватися для захисту Польщі від більшовиків. Польський прем'єр-міністр запевнив, що ці війська не будуть використані проти українців. Однак після прибуття до Польщі ця добре озброєна західними країнами армія була відразу ж переправлена на український фронт, де з 15 травня розповзлася по Галичині, захопила Тернопіль.

Складалося враження, що Антанта навмисне санкціонувала переправлення військ із Франції для створення переваги Польщі у війні проти України. Так, у цей час Вища Рада в Парижі своєю постановою дозволила «уповноваженим силам Польської республіки ввести свої підрозділи аж по р. Збруч», тобто до колишнього кордону між Австро-Угорщиною і Російською імперією. З благословення Антанти польські загарбники перейшли в рішучий наступ. Залишки УГА 16—18 липня переправилися за Збруч, на територію, яку контролювали війська Директорії. З польською окупацією Галичини припинила своє існування ЗУНР. Її уряд, опублікувавши анти окупаційний маніфест, самоліквідувався. Є. Петрушевич через Румунію виїхав до Відня.

Українське питання на Паризькій мирній конференції. Встановлення на західноукраїнських землях окупаційних режимів. Акт Злуки УНР і ЗУНР надав можливість українцям направити на міжнародну конференцію в Парижі спільну делегацію. її керівником був інженер Г. Сидоренко, заступником — державний міністр закордонних справ уряду ЗУНР В. Панейко. Вона мала вирішити два завдання: добитися визнання Української держави за кордоном й укласти угоду про її підтримку. Однак українська делегація не зустріла розуміння в Парижі. Вона не була визнана й допущена на конференцію. Керівники західних країн розглядали українське питання лише як частину російського. Вони хотіли бачити в майбутньому Росію демократичною країною, а тому виступали проти її розчленування. До того ж західні держави були погано обізнані з ситуацією в Україні, не чітко уявляли характер і зміст українського національно-визвольного руху.

Ллойд Джордж, зокрема, так висловився щодо українського питання: «До автономії — можливо, але щодо повного відокремлення від Росії, я думаю, що це тимчасовий рух».

Українсько-польський конфлікт, що розпочався в листопаді 1918 р., після того як українські сили оволоділи Львовом, переріс у справжню війну між українською і польською арміями. Сили були нерівними, і польські війська окупували західноукраїнські землі.

Окупація польськими військами Східної Галичини ще не означала її приєднання до Польщі, але зона започаткувала цей процес, завершений 15 березня 1923 р. рішенням західних країн про східні кордони Польщі. Воно остаточно розв'язало руки окупаційній владі для широкого наступу на національні та соціально-економічні права українського населення краю. Отже, українське питання не було розв'язане конференцією на користь українців.

Варто зазначити, що великі держави відступили від своїх попередніх рішень. Вища Рада 12 грудня 1919 р. запевнила, що вона не має наміру розширити територію Польщі за рахунок українських земель, і виступила за відновлення кордонів Польщі згідно з так званою лінією Керзона. Однак, приймаючи це рішення, Антанта виходила з інтересів не Української держави, а Росії.

Західним країнам потрібні були сильні союзники. Заради своїх інтересів вони поступилися своїми принципами щодо самовизначення народів. А українцям було заявлено, що тепер вони мають покладатися на Лігу Націй, створену для підтримання колективної безпеки і свободи для всіх. Розчаровані позицією США, Франції та Великобританії борці за українську незалежність перестали орієнтуватися на них і звернулися в пошуках підтримки до інших країн, передовсім Німеччини.

Таким чином, національно-визвольна війна ЗУНР проти мілітаристської Польщі, за спиною якої стояли могутні Антанта й США, закінчилася поразкою. Свавільницьке рішення Антанти викликало хвилю обурення серед населення краю. Так, у Львові 18 березня відбулася 40-тисячна. демонстрація, учасники якої засудили Паризький договір, закликали всіх українців до рішучої боротьби за волю і державну незалежність.

Паризькі миротворці визначили також долю Закарпаття й Буковини. При цьому, як і у випадку зі Східною Галичиною, Антанта і СІЛА керувалися, головним чином, ідеологічно-стратегічними мотивами. Головним претендентом на Закарпаття виявилася Чехословаччина. Вона прагнула оволодіти цим краєм, аби забезпечити собі вихід на багаті ринки Сходу, а також зміцнити власні позиції в Центральній та Східній Європі. Президенту новоствореної держави Т. Масарику вдалося заручитися підтримкою впливових діячів закарпатської еміграції в США. У червні 1918 р. на базі емігрантських організацій вихідців із Закарпаття було утворено Американську Народну Раду карпатських русинів. На засіданні Ради обговорювались три альтернативні варіанти вирішення карпатського питання: надання повної незалежності карпатським русинам; об'єднання карпатських русинів із галицькими та буковинськими українцями; проголошення автономії краю. 12 листопада 1918 р. на Раді було вирішено приєднати русинські землі до Чехословацької Республіки. 8 травня

1919 р. в Парижі на «Раді десяти» було ухвалено остаточне рішення про передачу Закарпатської України Чехословаччині. Зазначимо, що на засіданні «Ради десяти» американський державний секретар Р. Лансінг вимагав, аби статус Закарпаття був «аналогічний тому, в якому перебувають підмандатні (території)». Він стверджував, начебто «народ Закарпаття ще не має даних для самоврядування». Того ж дня в Ужгороді було створено Центральну руську народну раду й оприлюднена рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Головою Ради обрано Г. Жаткевича — голову Народної ради русинів США. Приєднання Закарпатської України до Чехословаччини закріпив Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, підписаний 10 вересня 1919 р.

Утворення ЗУНР засвідчило наявність великих потенційних можливостей західних українців та їхніх політичних провідників. За короткий період в умовах війни, саботажу іноземних службовців та катастрофічної нестачі національних кадрів уряд ЗУНР налагодив роботу держапарату, розробив та прийняв ряд важливих законопроектів, які свідчили про те, що нова влада обрала шлях демократії, намагається створити правову державу. Характерно, що за весь період державного будівництва цивільне польське та єврейське населення не зазнавало жодних утисків чи переслідувань. Великим досягненням ЗУНР було створення боєздатної армії. Разом з тим через об'єктивні причини чимало рішень уряду мали тимчасовий, перехідний характер. ЗУНР проголосила свою владу на всіх західноукраїнських етнічних землях, проте забезпечити виконання цього законного рішення не мала достатніх сил. До того ж політика ЗУНР наштовхувалася на протидію країн Антанти, які віддавали перевагу Польщі, переслідуючи при цьому свої власні інтереси у Східній Європі. Міжнародна ситуація виявилася несприятливою для державотворчої діяльності Республіки.

До того ж нетривалим і нетривким виявився союз ЗУНР із Директорією УНР, революційний і матеріальний потенціал якої був недостатнім, щоб допомогти західним українцям утвердитися при владі і вести боротьбу проти більшовиків та польських інтервентів. Як зауважують історики М. Р. Литвин і К. Є. Науменко, події Світової війни, лютневий вибух 1917 р. прийшли на Наддніпрянщину дещо завчасно, «тому національне завдання перевищувало революційні спроможності», «український визвольний рух був утягнутий в річище всеросійської революції».

Поразка в боротьбі за незалежність, створення національної державності дає можливість здобути кілька історичних уроків. Головний із них полягає в необхідності об'єднання всіх національно-патріотичних сил. Досягнення єдності дій цих сил можливе лише за умови пошуку компромісів, взаємних поступок різних національно-патріотичних сил. Досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкривають перспективу корінного поліпшення умов життя основної маси населення. Існування самостійної України можливе лише за широкої міжнародної підтримки, передусім основних, найрозвинутіших країн. А це, в свою чергу, вимагає, щоб і Україна проводила самостійну зовнішню політику, що відповідала б цивілізаційним нормам сучасного світу.

Рекомендована література

Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст. Нариси політичної історії. Київ, 1993

Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Івано-Франківськ, 1993.

Литвин М. Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. Львів. 1995.

Лозинський М. Галичина в 1918-1929 рр. Відень, 1922.

Павлюк О. Від Злуки — до розриву: взаємини урядів УНР і ЗУНР у 1919 р. // Наука і суспільство. 1999. № 4-6,7-8.

Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. Львів, 1995.

Стахів М. Західна Україна: Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони В 1918—1923: В 6 т. Скрентон, 1958— 1961.

Стерчо П. Карпато-Українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919—1939 рр. Львів, 1994.

Чайковський А. Чорні рядки. Спогади комісара ЗУНР. Львів, 1993.

Чоповський В. Ю. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918—1939) Львів, 1993

Лекція 13

Українська Народна Республіка за доби Директорії.

Початок доби Директорії. Основні напрями державної політики • Зовнішньополітична орієнтація УНР. Українсько-російська війна. Українсько-польське воєнно-політичне зближення та його наслідки • Ризький договір. Втрата Україною національної державності Початок доби Директорії. Основні напрями державної політики.

Перемога антигетьманського повстання в Києві, розгортання селянського повстанського руху на теренах України, вимушений відхід німецько-австрійських окупаційних військ, зрештою, зречення П. Скоропадського та його уряду від влади — все це ознаменувало кінець гетьманського режиму й створило умови для відновлення незалежної Української Народної Республіки.

Розпочатий Директорією антигетьманський рух перетворився на справжнє повстання, що ширилося по Україні, майже не зустрічаючи протидії, крім великих міст, де для підтримання порядку утворювалися офіцерські дружини. Директорії вдалося поширити свій вплив у більшості регіонів України.

Прихід до влади нових сил змусив політичні партії, що діяли на теренах України, визначити своє ставлення до Директорії. Окремі партії, навіть ті, що входили до складу Національного Союзу, поставили питання про недоцільність його дальшого існування «у зв'язку з вступом до Києва Директорії і організації уряду». Визначити свою позицію було тим більш необхідно, що поряд із Директорією з кінця листопада 1918 р. на територіях, де встановилася радянська влада, діяв також більшовицький Тимчасовий робітничо-селянський уряд. Проведені Директорією державні наради, в яких брали участь представники провідних українських політичних партій, а також з'їзди політичних партій показали відсутність одностайності в поглядах на майбутнє України, її державно-національне будівництво. Спільна ідея щодо створення повстанських селянських загонів для боротьби з гетьманським режимом та німецько-австрійськими окупантами, яка свого часу згуртувала різні політичні партії, була, по суті, вичерпана.

З приходом до влади Директорії розпочалися активні пошуки шляхів, які б забезпечили незалежність України, ефективну діяльність нових державних структур. Однак наявні орієнтири розходилися часом у діаметрально протилежних напрямках. Виявились різні підходи до державної форми правління. Це з'ясувалося вже під час державної наради у Вінниці, проведеної Директорією 12—14 грудня з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до УНС. Її учасники поділилися на два табори, одні обстоювали парламентську систему влади, інші — радянську. Висувалася ідея негайного скликання Української Центральної Ради й «відновлення в цілому соціального, економічного й державно-політичного законодавства Центральної Ради». Такого погляду дотримувався ряд діячів УПСР (центру), зокрема М. Грушевський, О. Жуковський, В. Голубович та ін. Вони вважали, що лише таким чином можна відродити єдиний революційний фронт. Український соціал-демократ М. Авдієнко наполягав на тому, щоб будувати політику Директорії, виходячи з визнання того, що в Україні розгортається не лише національно-політична, а й соціально-економічна революція.

Зважаючи на ці суперечності, Директорія вдалася до компромісів, намагалася зберегти єдність українських політичних сил. Суттєвим кроком у цьому напрямі було сформування 26 грудня уряду УНР, який очолив соціал-демократ В. Чеховський. До його складу ввійшли представники всіх політичних партій, що свого часу об'єдналися в УНС. Залишалися вакантними пости міністрів великоруських та польських справ «...до вияснення політичних стосунків між Україною і совєтською Росією та Польщею».

Слід зазначити, що напередодні повстання проти гетьманату у Директорії ніякої чіткої програми не існувало. Вона не поспішала з її розробкою і після того, як прийшла до влади. Перший програмний документ нової влади «Декларація Української Директорії» з'явився лише 20 грудня, майже через два тижні після захоплення Києва. І якщо абстрагуватися від популістських гасел, звинувачень на адресу попередніх державотворців, то стане зрозумілим, що цей документ за своїм змістом наближався до програмових заяв більшовиків. У соціально-економічному розвитку заперечувалася приватна власність, для її існування не передбачалося ніяких гарантій. Що ж до вирішення такого наболілого питання, як земельне, то тут виникло чимало непорозумінь. Директорія запевнила, що «всі дрібні селянські господарства і всі трудові господарства залишаються...» Проте залишалося відкритим питання, як саме визначити межу між трудовими і нетрудовими господарствами. В програмі також наголошувалося, що «решта земель переходить у користування безземельних і малоземельних селян, а в першу чергу тих, хто пішов у Військо Республіки для боротьби з бувшим гетьманом». Однак розмір земельного наділу, який мав одержати безземельний чи малоземельний селянин, не визначався. Разом з тим заявлялося, що «верховне порядкування» всією землею, в тому числі монастирською, церковною і казенною, належить Директорії.

Уразливим місцем програми було й те, що декларована реформа мала тимчасовий характер до остаточного вирішення аграрного питання. Проголошена програма не вирішувала проблему, зате розпалювала пристрасті на селі, провокувала загострення конфліктів. Цьому сприяла також заява про те, що «поміщики мають повернути селянам стягнені з них контрибуції за майно, яке було в них захоплене селянами».

Запропоновані Директорією заходи щодо розвитку промисловості являли собою, по суті, кроки до її одержавлення. Вона обіцяла, що «поставить на фабриках, заводах та інших промислових установах державний робітничий контроль і пильно дбатиме, щоб промисловість набрала здорового, корисного для народу життя". Про форми торгівлі в програмі не згадувалося, проте запевнялося, що «всі форми спекуляції Директорія нищитиме безпощадно, не зупиняючись перед карами військового часу». Для цього по всій Україні будуть організовані «комісії боротьби зі спекуляцією». Водночас обіцялося, що Директорія «пильно дбатиме, щоб негайно трудові маси були задоволені предметами першої необхідності: шкірою, мануфактурою, залізними виробами, а також продуктами споживання». Дотри­муючись соціалістичної орієнтації, лідери Директорії були заклопотані, передовсім, тим, як по справедливості «перерозподіляти уже надбане» — від землі до продуктів споживання.

У проголошених намірах державотворення важливе значення надавалося скликанню Трудового конгресу України, який мав стати вищим законодавчим органом держави. Наділений верховними правами і широкими повноваженнями, він мав вирішувати «всі питання соціального, економічного та політичного життя Республіки», бути " революційним представництвом організованих працюючих мас", яке обиралося б лише «трудовим народом». За уявленнями лідерів Директорії, «трудовий народ» складався з трьох груп: «трудового селянства», «міського робітництва» та «трудової інтелігенції». Якщо перші два визначення були більш-менш зрозумілими, то з «трудовою інтелігенцією» залишалося багато неясного. На думку В. Винниченка та його однодумців, до цієї групи мали належати лише ті, хто «безпосередньо працює для трудового народу» (вчителі народних шкіл, медичні працівники, народні кооператори, державні службовці). До «трудової інтелігенції» не зараховувалися інженери, професура вузів, юристи, письменники на тій підставі, що вони не мають «безпосередніх стосунків із народом». Ця категорія інтелігенції позбавлялася громадянських, зокрема, виборчих прав. Це стосувалося також «нетрудових, експлуататорських класів, які живляться й розкошують з праці класів трудових». і «яшми вважалися, передовсім, землевласники і підприємці.

Позбавлення політичних прав значних груп населення провокувало зростання напруженості в країні. Під тиском поміркованої частини українських соціал-демократів, що особливо проявився на IV з'їзді УСДРП (січень 1919 р.), лідери Директорії «поступилися принципами» і допустили до виборів у Трудовий конгрес інтелігенцію, не поділяючи її на «трудову» і «нетрудову».

Проголошення «Декларації Української Директорії», помітна невизначеність щодо майбутнього України активізували дискусії в українських партіях, однак питання про форму державної влади залишалося нез'ясованим. Пошуки орієнтирів виявилися настільки важкими, що призвели до перегрупування політичних сил, їх розколу на кілька таборів. Це особливо виявилося в кінці 1918 — на початку 1919 р. за умов підготовки до скликання Трудового конгресу. Поляризація політичних сил, реальні симптоми їх розколу вплинули на хід подій, яким судилося відіграти визначальну роль у процесах державотворення. На початку січня 1919 р. в Києві відбувся IV з'їзд УСДРП. Один із лідерів цієї партії В. Чеховський очолював уряд УНР, а її відомі функціонери В. Винниченко та С. Петлюра входили до складу Директорії. Учасники з'їзду обговорювали політичне становище в Україні. З'ясувалося, що з питань державної влади, форм державного управління в партії існують суттєві розбіжності. Висловлювалися пропозиції щодо впровадження влади рад і організації народного господарства на соціалістичних засадах (А. Пісоцький, М. Ткаченко, Ю. Мазуренко). їм заперечували І. Мазепа, П. Феденко, Т. Грабовий та інші, які стояли на антирадянських позиціях. Обстоювалася також ідея «трудових Рад». Перемогла пропозиція, за яку висловилась більшість учасників з'їзду: скликати парламент, обрати органи місцевого самоуправління шляхом загального виборчого права. Після такого рішення прихильники радянської системи оголосили, що вони створюють у партії фракцію незалежних соціал-демократів. З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства.

Гостра дискусія навколо питання влади відбулася 16 січня 1919 р. в Києві, на державній нараді, в якій взяли участь члени уряду, представники українських партій, громадських організацій та січових стрільців. У ході дискусії з'ясувалося, що в суспільстві існує три точки зору на розбудову держави: встановити диктатуру пролетаріату, відмовившись від ідеї парламентаризму, і перейти на платформу влади рад; проголосити військову диктатуру; продовжувати реалізацію курсу Директорії на скликання Трудового конгресу.

Українські соціал-демократи (М. Порш, І. Романченко) заперечували проти будь-якої диктатури. Між тим представники січових стрільців О. Назарук та Ю. Чайківський запропонували замість Директорії запровадити військову диктатуру тріумвірату (С. Петлюра, Є. Коновалець та А. Мельник). Більшість промовців дотримувалися антибільшовицької орієнтації. Врешті-решт перемогла ідея Трудового конгресу, який мав прийняти остаточне рішення щодо форми влади та складу вищого керівництва УНР. По суті, вищі урядовці перекладали свою відповідальність на новообраний Трудовий конгрес. Єдності у проводі українського національного руху, таким чином, досягнути не вдалося.

Трудящі маси республіки висловлювали невдоволення нерішучістю Директорії та її уряду в проведенні соціально-економічних заходів. Більшість селянства прагнула не лише радикальних, а й негайних перетворень у сільському господарстві. Однак аграрні реформи Директорія переважно декларувала, не проявляла послідовності та наполегливості в їх реалізації. 24 грудня 1918 р. міністр продовольчих справ Директорії видав наказ, згідно з яким місцева влада зобов'язувалася охороняти поміщицькі маєтки, а порушників — притягати до відповідальності.

На початку січня 1919 р. опубліковано «Основний земельний закон для усіх земель Української Народної Республіки». Його зміст свідчив про те, що аграрне законодавство нової влади значною мірою базувалося на ідеях партії українських соціалістів-революціонерів. У ньому йшлося про ліквідацію приватної власності на землю, наголошувалося, що користуватися землею можуть «усі громадяни, які обробляють землю своїми руками». Були визначені як вища, так і нижча норми землекористування (не менше п'яти і не більше 15 десятин землі). Разом з тим у законі вказувалося, що зразкові поміщицькі маєтки та підприємства можуть залишатися в руках власників. Такі положення суперечили інтересам селянства, яке в більшості виступало за рівний поділ поміщицької землі. До того ж початок здійснення аграрної реформи Директорія відкладала до літа 1919 р.

Спочатку селянство України щиро повірило в наміри Директорії здійснити очікувані реформи. У Києві, Умані, Золотоноші, Лубнах, інших містах та містечках відбулися селянські з'їзди, учасники яких висловили повну підтримку Директорії. Однак повільність дій нового уряду щодо вирішення аграрного питання призвела до поступового розчарування у верховній владі. Селянська стихія почала швидко переростати в руйнівну анархію. Цією обставиною скористалися ліворадикальні сили — більшовики та есери. На тому етапі селянство хвилювали не національні, а соціальні проблеми. Показово, що 14 січня виконавчий комітет Селянської спілки ухвалив резолюцію, що містила різку критику на адресу Директорії. На думку лідерів Спілки, Кабінет міністрів захопився «ліквідацією революційного класового руху і його здобутків». Директорія вдалася до розгону селянських з'їздів, які висловлювалися за підтримку більшовицької влади рад.

Селянство, підтримане ліворадикальними елементами (українськими лівими есерами, більшовиками), в багатьох регіонах України самостійно розв'язувало питання про землю. Головне Інформаційне бюро військ УНР відверто повідомляло: «Населення дуже бажає, щоб більшовики прийшли до влади якомога скоріше, тому що вони б'ють панів і передають народу панське добро: українці цього не роблять». За цих умов власті вдалися до дій, які логічно випливали з їхньої політики. Для приборкання революційного селянства створювалися каральні загони. їх організацією займалися отамани Болбочан (на Полтавщині та Харківщині), Ковенко (на Київщині), Ангел (на Чернігівщині) та ін. Паралельно Директорія «благословляла» жорстокі репресії, об'єктом яких стали представники лівої опозиції в містах. 21 грудня загони січових стрільців розгромили київські профспілки. Аналогічно діяли петлюрівські отамани й в інших містах України.

Директорія мала намір реформувати промисловість. Ішлося про обмеження економічної влади буржуазії, впровадження 8-годинного робочого дня, введення робітничого контролю на підприємствах. Проте й тут уряд виявив непослідовність, не залучив до цієї справи самих робітників. До того ж намічені заходи не виходили за рамки буржуазно-демократичних перетворень. Позиції приватного капіталу в промисловості фактично були збережеш. Зважаючи на справжню економічну розруху, Директорія зробила кілька спроб централізувати систему торгівлі, обмежуючи тим самим роль приватного капіталу. Зростання інфляції, відсутність найнеобхідніших товарів змушували уряд закуповувати продовольство за кордоном.

Уряд Директорії змушений був також приділити увагу проблемі фінансового регулювання в державі, видавши 6 січня 1919 р. відповідний закон. У ньому зазначалося, що єдиним законним засобом платежу на території УНР є гривна (або карбованець). Валюти інших держав позбавлялися права бути засобами купівлі-продажу. Встановлювався курс обміну та визначалися певні терміни. Проте фінансова реформа не дала очікуваних результатів. Керівництво Директорії змушене було визнати невчасність її проведення в умовах війни з більшовицькою Росією. Уряд Директори так і не зумів остаточно вилучити з обігу російські гроші. Хоча ціни на певний час стабілізувалися, проте повністю зупинити інфляцію не вдалося.

Серйозним чинником, який підривав основи життєдіяльності Директорії, був розклад республіканської армії, помітний відхід з неї частини тих сил, які раніше її підтримували.

Перебуваючи при владі, Директорія не зуміла організувати більш-менш чітку систему адміністративного управління територією, що опинилася під її контролем. В. Винниченко захоплювався соціалістичним романтизмом і покладався переважно «на стихійну демократію мас». С. Петлюра, взявши на себе обов'язки Головного отамана, не заперечував проти встановлення на місцях влади інших отаманів, які спиралися на напівпартизанські формування і не мали ніякого спільного та обов'язкового для всіх плану дій. В цій ситуації вже на початку січня 1919 р. склалася своєрідна система військового лідерства, за якою найсильніші отамани, скажімо, П. Болбочан на Слобожанщині чи М. Григор'єв на Херсонщині, які свого часу підтримували гетьмана П. Скоропадського, тепер визнавали верховне лідерство С. Петлюри. Вони ставали напівсамостійними правителями великих територій. В окремих містах і повітах висувалися свої отамани, які контролювали певну територію. Все це супроводжувалося популістськими революційними гаслами, широкими обіцянками та різким падінням дисципліни.

Сам В. Винниченко визнавав, що вся система військової влади була збудована й підтримувалася Головним отаманом так, «щоб над ними не було ніякого контролю. От ця безконтрольність, самодержавність влади цивільної і військової була основною, початковою нашою бідою».

Непослідовна політика Директорії призвела до того, що такі провідні отамани, як Григор'єв та Зелений, зрештою, зрадили новій владі і перейшли до більшовиків. Лише Н. Махно з самого початку й до кінця не визнавав влади Директорії. В боротьбі, що точилася навколо Катеринослава між петлюрівськими силами і пробільшовицькими робітничими загонами, Махно нерідко підтримував останніх. Суперечлива політика Директорії, яка базувалася на постулатах соціалізму, привела до того, що влада втратила підтримку більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату — всіх тих, без кого нормальне існування держави неможливе. Здійснюючи ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала чіткого уявлення, чим їх замінити.

Становище Директорії наприкінці січня 1919 р. стало досить скрутним. З півночі розпочаті широкий наступ частин Червоної армії. Начальник оперативного відділу Генерального штабу Директори полковник Капустинський писав з цього приводу: «Взагалі, тільки своїми власними силами боротися проти більшовиків ми не можемо».

Великі надії у справі державотворення Директорія покладала на Трудовий конгрес. Ці надії поділяли й політичні партії України. Нагально вирішення питання про форму влади зумовлювалося потребами УНР, а також тим, що на значній частині території України виникли більшовицькі ради. Зазнала змін і позиція більшовицького Тимчасового робітничо-селянського уряду. Вже в ході виборів до Конгресу виникли серйозні труднощі: більшовики і значна частина робітників узагалі бойкотували вибори; з упередженістю поставилися до них і ліві сили українських соціалістичних партій, посилаючись на відсутність необхідних умов для проведення передвиборної агітації. Московські «Известия ВЦИК» називали Трудовий конгрес «сфальсифікованим представництвом українського трудового народу».

Згідно з інструкцією Директорії передбачалося обрання делегатів по трьох куріях — робітників, селян та трудової інтелігенції, причому виборчим правом могли користуватися лише особи, які досягли 21 року, що істотно обмежувало коло виборців. Участі у виборах позбавлялися і військовослужбовці. Таке рішення було ухвалене на вимогу С Петлюри та Є. Коновальця, а в армії служили, за свідченням П. Христюка, «найсвідоміші елементи селянства». Ущемлювалися виборчі права й інтелігенції. До того ж на значній частині території України діяли більшовицькі ради, велися бойові дії. Скликаний за таких умов Трудовий конгрес не міг повною мірою виконати призначену йому роль передпарламенту об'єднаної України. Через ті ж обставини він не зміг виявити волю широкого загалу населення щодо форми клади. До того ж, як зазначає І. Нагаєвський чимало відомих політичних діячів не були допущені до участі в Конгресі як «реакційні буржуї», серед них націоналісти Міхновський та Луценко, хлібороби-демократи брати Шемети, Коваленки, незважаючи на те, що вони репрезентували найдемократичніші елементи суспільства.

За визначеними Директорією нормами представництва Наддніпрянська Україна мала послати на Конгрес 528 делегатів (прибуло понад 400, а за деякими джерелами — 300 осіб). Делегація ЗУНР мала складатися з 65 осіб, а взяли участь у Конгресі 36 чоловік (за свідченням І. Мазепи). 22 січня 1919 р. відбулося відкриття Трудового конгресу, робота якого розпочалася урочистим актом завершення об'єднання Східної і Західної України в єдину соборну Українську Народну Республіку. Делегати Конгресу обговорили питання форми влади в Україні. В ході гострих дискусій визначилися позиції його учасників та загальний розклад політичних сил. Найбільшою на Конгресі була фракція УПСР, однак ця партія переживала гостру кризу. І в ній чітко визначалися три течії: ліві українські есери (соціалісти-боротьбисти), які відверто висловлювалися за єднання з більшовиками й запровадження в Україні радянського режиму (Г. Грінько, В. Елланський, А. Любченко та ін.). Праві обстоювали принципи демократичного і соціалізму і перебували на позиціях парламентської демократії. Центральна течія, найчисленніша (М. Грушевський, М. Любинський, М. Шаповал) виступала за передачу влади «трудовим радам селянських і робітничих депутатів», але власне на більшовиків не орієнтувалася. Трудовий конгрес висловився за парламентську демократію, за підготовку закону про вибори всенародного парламенту Соборної України. А до того влада мала зосереджуватися в руках Директорії, яка визнавалася повноважною призначати та знімати з посад членів Кабінету міністрів, що був відповідальним перед нею за свою діяльність. Видані Директорією закони мали передаватися на затвердження найближчій сесії Трудового конгресу.

Зовнішньополітична орієнтація УНР. Українсько-російська війна. Трудовий конгрес працював до 29 січня. В цей час до Києва нестримно наближалися радянські війська. Питання захисту УНР, її зовнішньополітичної орієнтації стало одним із головних. В «Універсалі Трудового конгресу України» містився заклик до «щирих синів землі української стати кріпко до зброї під стяг славного війська Директорії Народної Республіки». Однак це були тільки заклики, а реальних військових сил у Директорії не вистачало. Через кілька днів після завершення роботи Трудового конгресу під тиском радянських військ Директорія та уряд УНР залишили Київ. Ослаблені внутрішніми незгодами, вони вирушили до Вінниці, а звідти — до Проскурова та Рівного, поступово втрачаючи контроль над територією республіки. Перед Директорією гостро постало питання про військову підтримку в боротьбі проти радянського уряду X. Раковського.

В умовах зовнішньої агресії і фактично тотальної війни Директорія включила до своєї Декларації, обнародуваної 26 грудня 1918 р., положення, яке вражає своєю аморфністю: «У сфері міжнародних відносин Директорія стоїть на ґрунті цілковитого нейтралітету й бажання мирного співжиття з народами всіх держав». Цей заклик, насамперед, адресувався країнам Антанти. Однак ті з підозрою сприйняли звістку про відновлення Української Народної Республіки, оскільки дивилися на Україну як на південну Росію, керуючись принципом відновлення небільшовицької «єдиної і неділимої». Відповідно до конвенції про відторгнення від Росії південних областей, прийнятої урядами Франції та Англії ще 10 грудня 1917 р. й підтвердженої 13 листопада 1918 р., французькі збройні сили окупували південні райони України, Крим, англійські — східне узбережжя Чорного моря від Батумі до Новоросійська. До весни 1919 р. тільки французька ескадра на Чорному морі налічувала 70 бойових кораблів. На допомогу Антанті уряди Італії та Греції також направили бойові кораблі та піхоту в порти півдня України і Криму. Свої подальші плани Антанта пов'язувала з армією Денікіна, яка перебувала на Дону і збирала сили для відновлення «єдиної і неділимої» Росії.

Драматична ситуація, що склалася на українсько-більшовицькому фронті, змусила Директорію шукати підтримки інших держав. У цій критичній ситуації неузгодженість позицій і дій вищого державного керівництва була особливо відчутною. В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал схилялися до союзу з більшовиками проти Антанти. Інші члени Директорії на чолі з С. Петлюрою вказували на небезпеку більшовицької загрози для України й необхідність зближення з Антантою. Трудовий конгрес більшістю голосів ухвалив доручити уряду УНР «знайти по­розуміння з Антантою, щоб розірвати блокаду, в якій опинилася Україна».

На переговорах з французьким командуванням у Бірзулі та Одесі на початку лютою 1919 р. українська сторона вимагала від Антанти визнати суверенітет України, а Директорію — її тимчасовим законодавчим органом, повернути Україні Чорноморський флот, гарантувати повну автономію українській армії.

Зі свого боку, французька сторона висунула категоричні вимоги реорганізувати Директорію та уряд, усунувши від керівництва Директорією соціал-демократів, звільнити з-під арешту колишніх міністрів гетьманського уряду Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та ін., а також православних церковних ієрархів.

Французи запевняли, що до української армії призначатимуться тільки французькі інструктори, а по закінченню війни з більшовиками кордони України, як і питання про її суверенітет, визначатимуться на міжнародній конференції в Парижі. Водночас французька сторона наполягала, щоб під час війни Директорія жодних соціально-економічних, особливо аграрних, реформ не проводила. Зі свого боку, Франція зобов'язувалася надати Україні необхідне військове спорядження, зброю та боєприпаси для продовження війни з більшовиками, а також інструкторів і допоміжні війська.

У ці ж дні Директорія провела державну нараду, на якій обговорювалися наслідки українсько-французьких переговорів. Її учасники висловлювали обурення запропонованими французами умовами, проте змушені були рахуватися з результатами наступу російських більшовиків. Нарада відхилила вимоги французької сторони, але доручила Директорії продовжувати переговори. 6 лютого на переговорах у Бірзулі керівник української делегації С. Остапенко за дорученням Директорії домагався визнання Антантою суверенітету України, підтримки в боротьбі з більшовиками й допущення делегації УНР до участі в роботі Паризької мирної конференції. Французька делегація, яку очолював начальник штабу французьких військ, повторила викладені раніше вимоги, особливо наголосивши на необхідності усунення з посад Винниченка та Петлюри. Сторони не дійшли згоди, й українська делегація повернулася до Вінниці.

Обставини, що склалися, вимагали невідкладних заходів. До їх вирішення активно включилися й політичні партії. Вони здійснили ряд кроків, які мали продемонструвати Антанті, що Директорія іде на поступки. ЦК УСДРП 9 лютого відкликав з уряду й Директорії своїх представників, мотивуючи це «новими міжнародними моментами в українській державній справі». З огляду на таке рішення, В. Винниченко заявив про свій вихід із Директорії і невдовзі виїхав за кордон. С. Петлюра надіслав листа до ЦК УСДРП, в якому повідомив про намір тимчасово припинити своє членство в партії і залишатися й далі на державних посадах. Ф. Швець заявив про вихід із своєї партії, а ЦК УПСР прийняв рішення відкликати його зі складу Директорії.

Всі ці події викликали гостру кризу в керівництві УНР. 13 лютого Директорія сформувала новий Кабінет міністрів. Його очолив безпартійний С. Остапенко. До складу уряду увійшли представники трьох партій — соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, народних республіканців, які орієнтувалися на держави Антанти, а також кілька представників від галицьких партій. Керівництво Директорії вважало, що завдяки цим заходам йому вдасться задовольнити вимоги Антанти і знайти з нею порозуміння. Однак новий уряд, що стояв на консервативних позиціях, виявився, по суті, бездіяльним. Він не створив жодного програмного документа з роз'ясненням своєї політики В умовах відчутної зміни настроїв населення навіть правлячі політичні кола не уявляли, чого прагне уряд, куди спрямовує Україну. Загальна анархія і хаос на фронті зростали. Маси обурювалися бездіяльністю уряду, його ізоляція посилювалася. «За уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю», — засвідчував І. Мазепа. Переговори із західними країнами затягувалися. Між тим, у березні з'ясувалося, що в Антанти немає достатніх сил для розгортання широкомасштабних воєнних дій в Україні і в Росії. Внаслідок більшовицької пропаганди війська Антанти розкладалися. Під тиском Червоної армії вони змушені були залишити Херсон, Миколаїв, Одесу. Стало очевидним, що орієнтація УНР на Антанту зазнала невдачі. Вона не забезпечила їй зовнішньополітичної підтримки, призвела до втрати часу, що дало змогу більшовикам захопити владу над більшою частиною території України. 9 квітня створюється новий соціалістичний уряд на чолі з Б. Мартосом. Реорганізація уряду була відчайдушною спробою вибратися з політичної пастки, що в неї потрапила Директорія.

Уряд УНР намагався дипломатичними засобами припинити війну з радянською Росією й уникнути кровопролиття. Починаючи з 31 грудня 1918 р. український уряд кілька разів телеграфував у Москву Чичеріну, щоб дізнатися, чому радянські війська просуваються в Україну без оголошення війни. Уряд УНР вимагав вад Раднаркому припинити наступ і вивести російські війська з української території. Нарком закордонних справ РСФРР відповів, що російських військ в Україні немає, а воєнні дії ведуться між військами Директорії і радянським урядом України, який цілком незалежний.

Водночас Чичерін від імені Раднаркому шифровкою застерігав П’ятакова: " оскільки ми заявили про наше невтручання в українські справи, то немає абсолютно нічого, що б перешкодило розвивати далі наші успіхи».

Ще раніше, 24 грудня 1918р., заступник наркома закордонних справ РСФРР Л.М. Карахан опублікував в урядовій газеті «Известия ВЦИК» відомчий циркуляр. Посилаючись на анулювання Брестського мирного договору, наркомат оголошував, що уряд радянської Росії більше не визнає Україну самостійною державою. Всім установам РСФРР доручалося негайно скасувати будь-які постанови, що стосувалися колишніх українських громадян, і вважати недійсними всі документи, видані українською владою. Отже, компетенція Раднаркому відомчим циркуляром мала поширюватися на всіх громадян України.

29 січня Директорія надіслала до Кремля ультиматум. У ньому на конкретних фактах доводилося, що з УНР ведуть війну саме російські війська, в яких широко використовуються підрозділи латишів, угорців та китайців.

Директорія зажадала від радянської Росії відповіді на такі вимоги: «1) Чи згоден уряд радянської Росії припинити воєнні дії проти УНР та її трудового народу; 2) Якщо згоден, то чи зобов'язується негайно вивести свої війська з території України?». Лише за умови виконання цих вимог Директорія погоджувалася розпочати переговори і товарообмін. Г. Чичерін продовжував категорично заперечувати факт участі російських формувань у військових діях проти Директорії. Щоб приспати пильність противника, ввести громадськість в оману, а головне, виграти час, Г. Чичерін запропонував Директорії вирішити незгоди шляхом офіційних державних переговорів у Москві, замість погроз оголошення війни. Врешті-решт під тиском окремих політичних сил уряд УНР відрядив до Москви надзвичайну дипломатичну місію, очолену С. Мазуренком (незалежним соціал-демократом). У керівних колах Директорії та політичних партіях ставлення до переговорів було неоднозначним. Частина українських лідерів (В. Винниченко, В. Чеховський) з певними ваганнями схилялася до угоди з Москвою. З ними солідаризувалися М. Грушевський, М. Шаповал та деякі інші політики. Противники угоди з московським урядом шукали порозуміння з Антантою. До цієї групи належав й С. Петлюра. Внаслідок внутрішніх незгод у керівництві УНР, 16 січня 1919 р., слідом за виїздом дипломатичної місії С. Мазуренка до Москви, Директорія оголосила війну радянській Росії. Голова кабінету В. Чеховський подав у відставку.

У визначенні політичної ситуації в Україні значну роль відігравало те, що Директорія та уряд УНР змушені були рахуватися з існуванням радянського Тимчасового робітничо-селянського уряду. Зокрема, голова дипломатичної місії УНР у Москві С Мазуренко звернувся до наркома закордонних справ РСФРР Г. Чичеріна з проханням «взяти на себе дружнє посередництво між обома українськими урядами», запропонувавши їм «укласти перемир'я і приступити, за посередництвом російського уряду, до переговорів про мир». Тим самим визнавалося існування двох урядів в Україні. Така заява прозвучала в момент, коли УНР оголосила війну радянській Росії. До того ж українська місія в цей час підготувала проект угоди, яка передбачала нейтралітет УНР і об'єднання двох урядів — Директорії та радянського уряду України. Російська сторона, скориставшись ситуацією, заявила, що «представник Директорії ясно говорить про існування на Україні двох урядів, які між собою ведуть боротьбу...». Голова російської делегації Д. Мануїльський пропонував розв'язати питання про владу в Україні шляхом скликання з'їзду рад, підготовка до якого вже розпочалася. Вона проводилася за тим же принципом, що й у Росії: п'ятикратне переважання представництва робітників над селянами. Щоб підтримати російську делегацію, Г. П'ятаков заявив: «Лише у визнанні радянської влади — може виявитися та угода, про яку мріє С. Мазуренко». Це говорилося в момент, коли московський Раднарком радив Тимчасовому робітничо-селянському урядові України «зробити формальну пропозицію... про створення оборонного союзу під верховним та політичним керівництвом Російської Радянської Республіки». Зазначимо, що пошуки компромісу, вірніше, однобічна гра в нього, відбувалися в той час, коли радянські війська вже наближалися до Києва. Директорія залишила його 2 лютого 1919 р.

Незважаючи на скрутну обстановку, військовому командуванню Директорії у травні—червні вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом. 13 травня 1919 р. було ухвалено закон про державну військову інспекцію, яку очолив полковник В. Кедровський. Здійснені заходи сприяли якісним змінам в армії. Вже на початку червня армія УНР перейшла в контрнаступ на радянські війська і досягла лінії Староконстантинів— Проскурів—Кам'янець-Подільський. 6 червня уряд УНР повернувся на свою територію, на кілька місяців місцем його осідку став Кам'янець-Подільський.

У кам'янецький період уряд УНР активізував свою діяльність, намагаючись виправити становище власними силами. Він всіляко підтримував повстанський рух, який широко розгорнувся в тилу більшовиків. З цією метою уряд УНР 9 червня уклав угоду з Всеукрревкомом, який очолював повстанський рух на Правобережній Україні. Було досягнуто домовленості щодо формування на місцях трудових рад, наділених не лише контрольними, а й адміністративними та господарськими владними функціями. Щоб позбавитися одного з фронтів, військова делегація УНР на чолі з генералом Дельвігом підписала 20 червня у Львові договір із представниками польської армії. Згідно з пунктами цього договору припинялися воєнні дії між польською та українською арміями, встановлювалась демаркаційна лінія. Тим самим створювалася можливість зосередити всі сили на більшовицькому фронті, де на початку червня розпочався успішний наступ українських військ.

Однак наступ продовжувався недовго. В середині червня Червона армія в районі Проскурова зупинила просування частин УНР і перейшла в контрнаступ. На початку липня більшовицькі війська наблизилися до Кам'янця-Подільського. Уряд УНР опинився в критичному становищі: шляхів до відступу через неврегульованість відносин із Польщею і Румунією не залишилося. УНР у той час врятувалася від можливої воєнної катастрофи завдяки переговорам з урядом ЗУНР. Є. Петрушевич висунув три умови, виконання яких уможливило б спільну боротьбу з більшовизмом: проведення демократичної політики, без ухилів у бік радянства; відставка уряду Б. Мартоса; скасування міністерства у справах ЗУНР. Зважаючи на критичний стан справ, Директорія погодилася виконати ці вимоги. Починаючи з 25 липня військові частини Директорії та Української Галицької армії діяли спільно на більшовицькому фронті.

Було створено Штаб головного отамана, який очолив генерал М. Юнаків. Підрозділи армії УНР розпочали наступ на Одесу, а змішані частини під загальним керівництвом А. Кравса рушили до Києва і ЗО серпня захопили місто. Майже в цей самий час з лівого берега до Києва увійшли білогвардійські денікінські частини. На їхню вимогу українські війська були виведені з міста і невдовзі під тиском Денікіна відступили на захід. Здача Києва по суті означала капітуляцію української армії перед білогвардійцями. Осінні воєнні дії виявили не лише недостатню підготовку армії, а й загальну слабкість українського державного апарату.

Незабаром вся територія України була захоплена російськими білогвардійцями. Контроль Директорії поширювався фактично лише на частину Поділля. З усіх боків УНР тіснили ворожі сили: із заходу — Польща, з півночі — більшовики, зі сходу — білогвардійці Денікіна. На півдні ворожу щодо української державності позицію займала Румунія.

Українсько-польське воєнно-політичне зближення та його наслідки. Намагаючись врятувати становище, Директорія розпочала переговори з польським урядом, щоб об'єднати зусилля в боротьбі з більшовиками. Крім того, зважившись на союз із Польщею, Директорія сподівалася на активнішу підтримку Антанти. Після певного дипломатичного польському урядові наприкінці 1919 р. було дано зрозуміти, «що задля згоди з Польщею український уряд ладен піти на територіальні поступки». Йшлося про визнання кордонів між обома державами по р. Збруч і далі через північно-західну Волинь. На українських землях громадянам польської національності гарантувалися такі ж права, як і українцям, що проживали в Польщі. Зазначалося, що становище поляків-землевласників на території УНР до скликання парламенту регулюватиметься спеціальною постановою.

24 квітня 1920 р. між урядами УНР і Польщі було укладено таємний Варшавський договір. Згідно з його пунктами Польща визнавала «незалежність Української Народної Республіки на чолі з головним отаманом С. Петлюрою». Польський уряд заявив, що претендує на території, розміщені на схід від польського кордону 1772 р. (до першого поділу Польщі). Це означало, що Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина з Підляшшям, частина Полісся залишаться під польською окупацією. Підписуючи угоду, поляки розраховували, що незалежна Україна стане для них надійним бастіоном перед більшовицькою Москвою. Договір від УНР підписав голова дипломатичної місії А. Левицький за дорученням С. Петлюри. Вони не мали на це повноважень свого уряду. Ознайомлення останнього зі змістом договору викликало урядову кризу. У травні 1920 р. І. Мазепа відмовився формувати новий уряд. Особливе обурення викликав договір у Східній Галичині, яка прагнула незалежності. Українсько-польський договір забезпечував широкий вплив поляків на адміністрацію, військо, фінанси, залізниці України. За оцінкою М. Грушевського, він означав не що інше як «польську окупацію правобережної України».

Варшавська угода була вимушеним політичним кроком українських лідерів. Це був тактичний хід, метою якого було налагодження зв'язків з Європою, без чого самостійність Української держави за тих умов була просто неможливою.

Договір містив також військову конвенцію. На її основі союзні збройні сили Польщі і УНР перейшли в наступ проти більшовицьких частин. 6 травня 1920 р. польсько-українські війська заволоділи Києвом. Проте на початку червня радянське командування перегрупувало свої сили, передислокувавши з Кавказу 1-шу кінну армію С. Будьонного. Під натиском червоних військ армія УНР змушена була відступити спочатку за Збруч, а 18 серпня - за Дністер. У вересні розпочався новий польсько-український наступ. В результаті 19 вересня українські й польські війська захопили Тернопіль, а 27 вересня —Проскурів.

Ризький договір. Втрата Україною національної державності. Однак польська сторона не виконала умов договору і залишила УНР один на один із більшовицькою Росією. В жовтні 1920 р. Пілсудський, володіючи воєнною ініціативою, під тиском ендеків припинив бойові дії на більшовицькому фронті.

Згодом Польща уклала перемир'я з радянською стороною. В пошуках спільників для подальшої боротьби з більшовиками представники уряду Директорії 5 листопада підписали військову конвенцію з Російським політичним комітетом, очолюваним Б. Савінковим, який визнав державну незалежність УНР. Однак сили були нерівні. Після важких боїв частини УНР, загальною кількістю 17 тис. чоловік, відступили за Збруч, де були інтерновані й розміщені в таборах для військовополонених.

18 березня 1921 р. між Польщею, РСФРР і УСРР було укладено Ризький договір. Відповідно до його статей поляки визнали радянську Україну як самостійну державу. За Польщею залишалися Галичина, Холмщина з Підляшшям та західні райони Волині й Полісся. Отже, за рахунок самостійної української держави Польща уклала мир з радянською Росією. До того ж вона зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких формувань та організацій, включаючи уряд УНР. Після цього українські урядовці переїхали з Польщі

до Австрії.

З укладенням Ризького мирного договору завершується доба УНР, боротьба за яку тривала чотири роки. Протягом цього періоду Україна зазнала тяжких випробувань. Шість ворожих армій діяли на її території. На заході наступали війська щойно відродженої Польщі. Після повалення гетьманського уряду посилився натиск на Україну радянських військ... На південно-східному кордоні наступали російські сили антибільшовицького спрямування, які очолив генерал Денікін. Південні райони, у тому числі міста Одесу, Миколаїв, Херсон, окупували французи. З українських земель додому поверталися німецька та австро-угорська армії. В ці ж роки на території України діяли сотні військових загонів під проводом різних отаманів. Не маючи ніякої підтримки ззовні, опинившись в оточенні ворогів, друга Українська Народна Республіка (Директорія) не змогла вистояти в тій жорстокій боротьбі за владу, яка точилася на теренах України.

В листопаді 1919 — лютому 1920 р. збройні сили більшовиків досягли значних успіхів на театрі воєнних дій. Червона армія розгромила війська генерала А. І. Денікіна і встановила свій контроль майже над усією територією України. Почався новий етап в історії України — етап відновлення державності УСРР та форсованого переходу від багатопартійності та ідеологічного плюралізму 1917— 1919 рр. до тоталітарного однопартійного режиму.

Після повалення гетьманщини основна боротьба розгорнулася між українськими націонал-демократичними силами і прихильниками відродження радянської влади, хоча й у кожному з цих таборів існували глибокі незгоди. Врешті-решт боротьба за владу між двома українськими урядами, в ході якої всі зусилля обох сторін зосереджувалися на пошуках можливостей привернути на свій бік трудящі маси, нерідко без урахування інтересів останніх, привела до втрати шансу на порозуміння між ними.

Великий вплив на співвідношення політичних сил і на результати боротьби в Україні наприкінці 1918 — на початку 1919 р. справили відносини з радянською Росією. Відверто ворожа позиція більшовиків Раднаркому щодо відродження української національної державності відіграла суттєву роль у процесі перегрупування сил в Україні, що призвело до втрати української державності. Біда Директорії полягала в тому, що вона не мала відповідних органів, які б проводили в життя її програму. Ситуація ускладнювалася й тим, що в уряді не було єдності, спільної політичної лінії. Уряд Директорії не визначив чітко пріоритетів у соціальній сфері. До того ж, не було єдності в поглядах провідних діячів Директорії — В. Винниченка та С. Петлюри. Перший стояв майже на більшовицьких позиціях, принаймні в питаннях соціально-економічної політики, й тому прагнув до співпраці з більшовиками. Ідейні суперечності між ними стосувалися переважно національного питання. Винниченко бажав, аби соціалізм в Україні був пов'язаний з національною українською самостійністю. Разом з тим він був противником кривавих методів насаджування влади російськими більшовиками. С. Петлюра, ймовірно, був ближчим до есерівсько-народницької ідеології. Він займався переважно організацією повстання серед селянства, організовував українське військо. Для Петлюри питання національно-державної самостійності України важило значно більше, ніж утвердження соціалістичного ладу. Сила цієї людини виявлялася тоді, коли селянство підіймалося, щоб позбутися тієї влади, яка не задовольняла його вимог. Але після перших успіхів чи невдач відчувалося, що С. Петлюрі бракувало ясного усвідомлення програми дій, вміння контролювати розбурхану народну стихію.

Отже, в критичній для революційно-визвольної боротьби ситуації на українських землях не було знайдено рішення, адекватного важливості історичного моменту. Відсутність державотворчої єдності українських сил зводила нанівець потенціал національної революції. Лише згуртуванням можна було примножити сили українського визвольного руху й, незважаючи на загострення внутрішніх суперечностей, сприяти задоволенню як соціальних, так і національних потреб України. Фактично то був єдиний шлях для втілення споконвічних народних прагнень.

УНР періоду Директорії на початку існування останньої була республікою парламентського типу, однак швидко еволюціонувала до президентської. Цей процес посилився з кінця 1919 р., коли С. Петлюра поступово перебрав на себе всі владні функції. Підтвердженням цього стало законодавче введення в листопаді 1920 р. посади Голови Держави. За умов війни Директорія фактично набула також рис воєнного режиму, який, проте, не можна вважати диктатурою. УНР часів Директорії була суверенною державою, мала національний характер, а її форма відповідала тій історичній обстановці, в якій опинилася Україна.

Рекомендована література

Андрієвський В. З минулого: У 2 т. Берлін, 1923, Т. 2. Від Гетьмана до Директорії.

Верстюк В. Ф. Махновщина. Київ, 1991.

Кульчицький С. В. Як вирішувалось українське питання. Чи була Україна в 1917—1922 рр. незалежною // Політика і час. 1994. № 9.

Петлюра С. Статті. Київ, 1993.

Причини загибелі УНР // Державність. 1992. № 2.

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР: У 7 т. Скрентон, 1962—

1966.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції

1917—1920 рр.: У 3 т. Прага, 1921.

Чоповський В. Ю. У боротьбі за волю України: Українські січові стрільці у національно-визвольному русі (1914—1920 рр.). Львів, 1992.

Лекція 14

Утворення Української радянської республіки: перші кроки державотворення.

• Створення більшовицьких центрів дня захоплення вла­ди в Україні • Становлення партійно-державних владних структур • Дипломатична активність УСРР. Наростання тиску з боку московського центру • Україна і утворення СРСР.

Створення більшовицьких центрів для захоплення влади в Україні. Після повалення царизму, в умовах розгортання національно-визвольної революції до влади в Україні намагалися прийти не тільки українські національні сили, а й більшовики, які представляли російські організації. У своїх діях вони виходили з марксистських настанов, згідно з якими пролетаріат начебто не має батьківщини, й тому він не заінтересований у створенні своєї національної держави. Плани більшовиків полягали в тому, щоб здійснити революцію у світовому масштабі. Для реалізації цієї мети партія комуністів створювала свої організації та центри в усіх регіонах колишньої імперії. Вона розраховувала з їх допомогою захопити владу і, спираючись на місцеві ради, утвердити своє панування в цих регіонах. Як показала історична практика, збереження «єдиної і неділимої» Росії було одним із головних постулатів більшовицької партії.

Прагнучи захопити владу в державі, більшовики використовували всі можливі, цивілізовані й нецивілізовані методи. Своїми гаслами про мир, землю, фабрики й заводи, про 8-годинний робочий день, які повсюдно настирливо пропагувалися, вони залучали на свій бік широкі маси населення. Вміло використовуючи труднощі творення нової держави, партія комуністів апелювала до найбільш знедолених верств, а поширенням гасла класової боротьби нацьковувала низи проти верхів. Характерно, що більшовики пропонували припинити перш за все імперіалістичну війну. Всеросійський з'їзд рад навіть обнародував з цією метою спеціальне звернення до «народів ворогуючих країн». Зате всередині країни вони не жаліли зусиль, щоб розпалити полум'я громадянської війни. В земельному питанні більшовики застосовували популістські лозунги й декларації, які можна було тлумачити так, як кому хотілося, старанно уникаючи чітких юридичних термінів і твизначень. У своїх декретах вони заявляли, що приватна власність на землю скасовується, проте не уточнювали, в чиї руки вона має перейти. В Декреті про землю, зокрема, говорилося: «Поміщицька земля конфісковується і стає загальнонародним надбанням». Термін «загальнонародне надбання» не є юридичним. Для простого селянина це означало, що земля стає його власністю. Декретами про мир і землю більшовики привернули на свій бік селянство та велику частину армії, яка складалася головним чином із селян. Тому, посягаючи на Україну, збільшовичена Росія здобула значну підтримку широких верств українського суспільства. В. Винниченко писав з цього приводу, що «майже все робітництво кожного міста ставало за ними; в селах сільська голота явно була більшовицькою; словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас». Він зазначав, «що без українських мас ніякі північні штики ніякої влади не мали б».

Очолювана В. І. Леніним РСДРП(б) хоча формально й визнавала право кожної нації на самовизначення аж до відокремлення, вважала національне питання підпорядкованим завданням соціальної революції і політичної доцільності з точки зору інтересів пролетаріату. Стоячи на засадах послідовного інтернаціоналізму, більшовики до революції негативно ставилися до федералізму, розглядаючи його як явище, вороже інтересам пролетаріату. Внаслідок такого підходу вони не визнавали оформлення всередині соціал-демократії національних партій. Водночас, добре усвідомлюючи силу і розмах національно-визвольних рухів, вони цілеспрямовано використовували їх у боротьбі за державну владу.

Наявні теоретичні засади визначили досить гнучку і прагматичну політику більшовиків, яка мала подвійний характер. Щодо України політика більшовиків на різних етапах боротьби за владу змінювалася. У практичному плані — спочатку підтримка Центральної Ради в її конфлікті з Тимчасовим урядом, потім — спроба розколоти зсередини українські національні сили. Із захопленням влади більшовики не заперечують права націй на державне відокремлення, але наполегливо прагнуть об'єднати радянські республіки на принципах федералізму. Вони уточнюють зміст пропаганди, зобов'язуючи комуністів пануючої нації використовувати гасло про право на відокремлення, а поневоленої — виступати за приєднання, створення єдиної централізованої держави. Оволодівши державною владою в центрі Росії, більшовицьке керівництво активно працює над створенням своїх центрів, які мали очолити боротьбу за владу в Україні.

У своїх планах створення централізованої Російської держави, здійснення світової революції більшовики відводили Україні особливе місце. Враховувалися її географічне розташування, великий сировинний потенціал, наявні трудові ресурси. Українським землям у планах більшовиків відводилася роль своєрідних форпостів, як наголошувалося в їхніх партійних документах, для «перенесення соціалістичної революції і радянської влади в Європу». Більшовицькі вожді й ідеолога в Роси добре розуміли, що для зміцнення радянської влади в центрі потрібно крім політичного забезпечення мати ще й сировину, матеріальні цінності, а вони знаходилися поруч — в Україні. Соратник В. Леніна Л. Троцький в таємній інструкції повчав партійних агітаторів: «Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами».

Ось чому більшовицьке керівництво проявляло особливо велику активність у створенні партійно-радянських центрів для взяття влади в Україні. Проголошення незалежності Української Народної Республіки засвідчило появу в Європі нової геополітичної реальності. Центральне більшовицьке керівництво негайно зреагувало на самостійну політику Центральної Ради. Петроградський Рад-нарком розцінив дії останньої як "сепаратистські». Вже 4 грудня 1917 Центральна Рада одержала з Петрограда радіотелеграму, в якій Раднарком звинувачував українське керівництво о тому, що воно, прикриваючись націона­льними фразами, «веде двозначну буржуазну політику», а тому Раднарком не визнає Центральну Раду «як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас».

У ході підготовки до насильницької ліквідації УНР більшовики водночас здійснювали заходи, спрямовані на те, щоб зсередини розколоти українські національні сили, дискредитувати існуючу владу. Питанням поглинання Центральної Ради Всеукраїнським з'їздом рад опікувався безпосередньо нарком у справах національностей Російської Федерації Й. Сталін. Переконавшись у тому, що Раднаркому Росії не вдалося ініціювати переобрання Центральної Ради і українського уряду, делегати від більшовиків у кількості 127 чоловік залишили з'їзд і виїхали до Харкова. Об'єднавшись із пробільшовицько налаштованими делегатами з'їзду рад Донецького і Криворізького басейнів, вони провели, по суті, регіональний з'їзд рад (11—12 грудня 1917 р.). З'їзд проголосив створення Української робітничо-селянської республіки. Було обрано Центральний виконавчий комітет, який протиставлявся Українській Центральній Раді. Більше того, учасники з'їзду закликали маси до боротьби з Центральною Радою. Для узгодження дій з радянською Росією ЦВК рад України мав «негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-селянського уряду федерації, що мають загальне для всієї федерації значення». Тим самим створювався плацдарм для подальшого наступу на УНР.

17 грудня ЦВК Рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради, Генерального Секретаріату і створення радянського уряду України — Народного Секретаріату, де 12 із 13 секретарів були більшовиками. Ситуація в Україні принципово змінилася. Раднарком РСФРР дістав можливість воювати з Українською Центральною Радою анонімно, прикриваючись маріонетковим «урядом трудящих». Водночас Ленін, не довіряючи українським керівникам, поставив над харківським урядом тимчасового комісара району України. На цю посаду рекомендовано відповідального працівника центрального апарату Г. К. Орджонікідзе, якому доручалося зосередити у своїх руках всю повноту влади в Україні. Зі свого боку, Народний Секретаріат призначив В. П. Затонського повноважним представником при Раднаркомі Росії з правом вирішального голосу при розгляді питань, що стосувалися України. Завдяки діям Раднаркому РСФРР у грудні 1917 р. в Україні, по суті, встановлюється двовладдя, яке спри­чинило розруху, анархію та братовбивчу війну. Більша частина території України була підвладна Центральній Раді, менша — радянському урядові.

Відразу ж після проголошення в Україні радянської влади партійно-державне керівництво Росії вирішило створити тут свій регіональний партійний центр. Практичні кроки в цьому напрямі були зроблені за ситуації, коли підрозділи Антонова-Овсієнка під натиском німецьких військ уже залишили Україну. 19—20 квітня 1918 р. у Таганрозі відбулася партійна нарада, в роботі якої взяли участь члени більшовицької фракції ЦВК рад України, члени Народного Секретаріату і керівні партпрацівники з різних районів України. На нараді розглядалося два проекти резолюції. В проекті Е. Й. Квірінга йшлося про створення автономної партії, яка б називалась Російська Комуністична партія на Україні. М. О. Скрипник у своєму проекті пропонував утворити самостійну комуністичну партію, «зв'язану з Російською Комуністичною партією через міжнародну Комісію (III Інтернаціонал)». У ході поіменного голосування більшість учасників наради підтримали проект М. О. Скрипника. Однак керівництво ЦК РКП(б) не підтримало курс на створення самостійної комуністичної партії України, до чого прагнули українські «націонал-комуністи». Лише протягом трьох місяців, до свого І з'їзду, КП(б)У існувала як формально незалежна і рівноправна з РКП(б) більшовицька партія в Україні. На той час вона налічувала близько 4 тис. членів.

На нараді в Таганрозі, яку ще називають сесією ЦВК радянської України, було створено бюро для керівництва Повстанським рухом проти німецько-австрійських окупантів (Повстанбюро) у складі дев'яти чоловік. Більшість із них були більшовиками. До складу бюро входили також ліві есери та ліві українські соціал-демократи. Повстанбюро зосередило свої зусилля також на підготовці боротьби проти Центральної Ради, а згодом — гетьманщини. Проте Повстанбюро не виправдало повністю тих надій, які з ним пов'язувалися. Цим, значною мірою, пояснюється його розпуск у липні 1918 р.

Прагнучи якомога швидше захопити владу в Україні, центральне партійне керівництво «на засадах пролетарського інтернаціоналізму» розпочало напівлегально формувати структуру, якій відводилася роль українського політичного центру. 5—12 липня 1918 р. в Москві відбувся перший з'їзд компартії України. Його підготовка та робота проходили під повним контролем ЦК РКП(б). Згідно з постановою з'їзду КП(6)У проголошувалася обласною організацією РКП(б). У резолюції «Україна і Росія» заявлялося, що відокремлення України має тимчасовий характер. Повстання проти німецько-австрійських окупантів, що висувалося на порядок денний, мало сприяти «поновленню революційного возз'єднання України з Росією». Зокрема, перед КП(б)У ставилося завдання боротися за об'єднання України в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки. Про будь-яку автономію, а тим більше федерацію у резолюції навіть не згадувалося. З'їзд відкинув легальні методи боротьби, заборонив своїм первинним організаціям взаємодіяти з іншими політичними партіями України і взяв курс на підготовку збройного повстання. Зазначимо, що обраний на з'їзді ЦК КП(б)У, який мав забезпечити «революційне об'єднання» України і Радянської Росії, складався із 14 членів, серед яких лише двоє були українцями (В. Затонський та В. Бутенко).

Слід зазначити, що в боротьбі за владу більшовики не шкодували людських сил та фінансів для того, щоб проникнути в українське середовище, зокрема у військові загони, які переважно складалися з селян, мало обізнаних у політиці. Особливо ефективно діяли більшовицькі агітатори. Як стверджує історик Річард Пайпс, «у перші місяці громадянської війни все населення було збите з пантелику, дезорієнтоване й не знало, за ким іти. Добрий агітатор був вартий сотень озброєних солдатів: він міг привернути на свій бік війська супротивника й тим самим вирішити долю важливих боїв». Цю особливість людської психології добре засвоїли більшовики. Проводячи агітацію, вони зосереджували увагу слухачів на найболючіших питаннях — мир, земля, належність фабрик і заводів тощо. Майже в кожному місті більшовики організовували групи людей, готових на перший заклик виступити проти української влади.

Політичне протистояння двох українських владних центрів практично миттєво обернулося воєнним конфліктом, в який негайно втрутився петроградський Раднарком. 26 січня 1918 р. збройні сили харківського уряду під командуванням лівого есера М. О. Муравйова після тривалих жорстоких боїв захопили Київ і влаштували в місті небачену в новітні часи криваву різанину. Заздалегідь підготовлений Раднаркомом РСФРР наступ російських військ переслідував мету, суть якої Муравйов недвозначно виклав у своєму наказі: «Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де її встановлюємо, за будь-яку ціну підтримуємо її силою цих багнетів». До кінця січня під контролем більшовиків опинилася майже вся Україна.

Проте радянська влада в Україні проіснувала недовго. 18 лютого відповідно до Брестської мирної угоди німецькі дивізії перейшли в наступ на київському напрямку. 24 лютого австро-угорські війська стали просуватися в одеському напрямку. Згідно з пунктами укладеного в Бресті договору від 3 березня 1918 р. Раднарком Росії зобов'язувався визнати незалежність Української Народної Республіки і вивести з України свої збройні сили. Ленін, однак, дав директиву Орджонікідзе не виводити війська, а використовувати їх для уповільнення просування окупантів, щоб встигнути вивезти в Росію якомога більше ресурсів. Намагаючись замаскувати порушення договірних зобов'язань, Москва оголосила російські збройні сили... українськими. «Рішуче й беззастережне перелицьовування наших частин, що є на Україні, на український лад — отаке тепер завдання, — вказує Ленін у телеграмі до надзвичайного комісара району України. — Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнковим, — він повинен називатися просто Овсієнком». Спираючись на місцеві більшовицькі організації ЦК РКП(б) активізував роботу щодо створення в Україні окремого партійного центру. Секретар ЦК РСДРП(б) Я. М. Свердлов визнав доцільним існування обласної організації в межах України, але суворо застеріг проти будь-якої діяльності, спрямованої на створення окремої від РСДРП(б) «особливої партії української, як би вона не називалася, яку б програму не приймала».

Проблема створення всеукраїнського партійного центру активно обговорювалася в ленінському оточенні. Український історик С. В. Кульчицький проаналізував знайдений в архівах протокол засідання ЦК РСДРП(б) від 29 листопада 1918 р. Один із пунктів порядку денного називався так: «Українське питання СДРП України». Протокольний запис засвідчує, що партійне керівництво почало всерйоз розглядати можливість утворення територіальної партійної організації в межах України. На початку грудня в Києві з'явився один із вищих керівних працівників партії Г. О. Зінов'єв. Тут відбулася обласна конференція Південно-Західного краю за участю 24 місцевих організацій, які об'єднували понад 18 тис. членів партії. Ключовим виявилося питання про утворення всеукраїнського партійного центру. Було прийнято рішення, яке підтримував Зінов'єв: об'єднатись в обласну організацію РСДРП(б) під назвою «РСДРП(б) — Соціал-демократія України».

Відразу ж після повернення до Києва Центральної Ради, в березні 1918 р., відбулися міські підпільні партійні збори більшовиків, на яких обговорювалося питання боротьби з українською владою. Ще через місяць було утворено Тимчасовий міський комітет партії на чолі з Л. Картвелішвш. На початку червня 1918 р. в місті діяло вже шість підпільних райкомів партії. Вони вели активну пропаганду серед робітників, поширювали листівки антиурядового змісту. 26 травня на нелегальній партійній нараді в передмісті Києва було обрано Тимчасовий всеукраїнський комітет робітничої комуністичної партії (Л. Картвелішвілі, М. Майоров, М. Раут та ін.), який встановив контакти з більшовицькими організаціями інших міст.

Готуючись до захоплення влади, більшовики створили свої збройні формування — загони Червоної гвардії. Перші червоногвардійські загони організовувалися в промислових центрах України, де проживало переважно російськомовне населення: в Донбасі, Харкові, Катеринославі. Російський більшовицький уряд, який розглядав Червону гвардію як свою ударну силу в боротьбі за владу, направляв в Україну організаторів-комісарів, зброю, спорядження.

II з'їзд КП(б)У, який також відбувся в Москві (17—22 жовтня 1918 р.), поставив першочерговим завданням створення боєздатних військових частин для боротьби з німецькими й австро-угорськими окупантами та гетьманатом. Водночас наголошувалося, що в цій роботі КП(б)У має спиратися на радянську Росію, а ЦК КП(б)У — постійно керуватися у своїх діях вказівками ЦК РКП(б). «Загальним завданням у цій боротьбі, — говорилося в резолюції з'їзду «Про поточний момент», — є об'єднання радянської України з радянською Росією, яке тільки може забезпечити українським трудящим масам повну свободу національного і культурного розвитку».

Прагнучи будь-що захопити владу в Україні, більшовицьке керівництво здійснювало всілякі політичні маневри, зокрема, створювало штучні державні утворення. Одне з них — Донецько-Криворізька радянська республіка, проголошена ЗО січня 1918 р. в Харкові на IV обласному з'їзді рад. «Утворена» республіка будувалася за територіально-виробничою, а не етнічною ознакою. Військовою опорою республіки слугував зведений озброєний загін, ядро якого становили пітерські робітники, направлені в Донбас у листопаді 1917 р. Петроградським військово-революційним комітетом. Донецько-Криворізька республіка відразу ж увійшла до РСФРР як суб'єкт федерації. Тим самим від України була відірвана єдина паливно-сировинна база. Донецько-Криворізька республіка стала одним із плацдармів, з якого було здійснено першу спробу силою придушити Українську Народну Республіку і встановити радянську владу на всій Україні.

В січні 1918 р. після кількаденних боїв з військами Центральної Ради, в Одесі проголошується Одеська соціалістична республіка. Збройні сили новоутвореної республіки очолив «визволитель» Харкова та Києва М. Муравйов. Виникла також «Миколаївська повітова соціалістична комуна», яку очолила «повітова Рада народних комісарів». Раднаркоми були створені в Луганську і Старобільську.

Навесні 1919 р. російські війська під командуванням П. Є. Дибенка проклали більшовикам шлях до влади у Криму. Ленін знову вдався до створення буферної держави — Кримської соціалістичної республіки. Кримський раднарком очолив брат В. І. Леніна — Д. І. Ульянов. Склад уряду та кордони республіки узгоджувалися з головою раднаркому УСРР X. Раковським. Захоплення Криму Денікіним на тому етапі зняло питання про його державність, оскільки білий рух стояв непохитно за «єдину та неділиму Росію».

Протягом другої половини 1918 р. поблизу українського кордону, в «нейтральній зоні» (десятикілометрова смуга вздовж північного кордону України з Росією), більшовики активно займалися формуванням військових частин для подальшого наступу на Україну, очікуючи слушного моменту. На Курщині, Орловщині, Брянщині більшовики організовували «українські червоні частини». В районі Унечі (Брянщина) більшовик М. Щорс організував український полк ім. І. Богуна, а незабаром ще один — Таращанський, який очолив більшовик В. Боженко. Після того як Німеччина почала виводити свої війська з території України, Л. Троцький офіційно заявив, що Червона армія повинна захопити Україну до появи там військ Антанти. Російські війська та сформовані на території Росії дві українські дивізії перейшли в наступ проти України. Цілком зрозуміло, що напередодні нападу більшовики докладали всіх зусиль, щоб розпалити в Україні братовбивчу громадянську війну. Вони запевняли В. Винниченка, що нададуть йому будь-яку підтримку в боротьбі проти гетьманського режиму,

В. Винниченко, згадуючи події доби антигетьманського повстання, писав: «От тепер, замість допомоги нам, Д. Мануїльський... почав займати з боку Гомеля українську територію, цілком ігноруючи Директорію...» В цей же час війська, підпорядковані радянському урядові Л. П'ятакова, почали займати місто за містом, причому ті з них, що були під контролем Директорії. «Що ж до Директорії, — продовжував В. Винниченко, — то про неї згадувалось, як про «контрреволюційну банду», яку ставилося поза законами і наказувалося всім, піймавши її членів, розстрілювати «безпощадно».

І дійсно, як тільки Директорія увійшла в Київ, наступного дня Червона армія перейшла в наступ на Україну і зайняла важливий залізничний вузол Куп'янськ, забезпечивши собі стартові позиції для подальшого просування в напрямі Харкова і Донбасу. Наступ більшовицьких сил на Україну здійснювався під гаслом відновлення Української радянської республіки. 17 листопада 1918 р., через три дні після проголошення Директорії, рішенням ЦК РКП(б) і Ради Народних комісарів РСФРР було створено Реввійськраду групи військ Курського напряму, яка здійснювала безпосереднє керівництво воєнними операціями на українській території. Тоді ж розпочалася робота по створенню Тимчасового робітничо-селянського уряду. До Курська разом із членами Реввійськради прибули з Орла члени ЦВК рад України. Цей крок викликав невдоволення деяких великодержавно налаштованих діячів РСФРР. Так, Й, Сталін заявив голові ВУЦВК В. Затонському: «Достатньо грали в уряд і республіку, здається, досить, час кидати гру». І все ж 28 листопада 1918 р. в Курську відбулося перше засідання сформованого ЦК РКП(б) і цинічно проголошеного РНК РСФРР «незалежним» Тимчасового робітничо-селянського уряду України.

Радянський уряд обнародував маніфест про повалення гетьманату П. Скоропадського, відновлення влади рад і передачу робітникам та селянам фабрик, заводів і землі. Діючи від імені новосформованого радянського уряду, більшовицькі війська розгорнули з початку останньої декади грудня 1918 р. широкий наступ на Україну по всьому фронту від Дніпра до Осколу. 4 січня 1919 р. за рішенням Рєввійськради Української радянської республіки з більшовицьких військ, що вторглися на територію України, розрізнених повстанських загонів та українських частин, які перейшли на бік Червоної армії, було створено Український фронт під командуванням В. Антонова-Овсієнка. Розвиваючи успіх, Червона армія до травня 1919 р. взяла під свій контроль майже всю територію України в межах колишньої Російської імперії.

Рада Народних Комісарів РСФРР заявила про поширення російського законодавства на окуповану територію України. Радянські державні структури в Україні послідовно втілювали в життя політику «воєнного комунізму», характерною ознакою якої була сувора централізація політичного й економічного життя країни. Націоналізація, що відбувалася під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, до кінця розладнала підірваний Світовою війною ринковий механізм. Замість економічних законів запроваджувалися адміністративні чинники, передусім централізація управління, завдяки створенню мережі вертикальних структур, запровадженню різних мобілізацій та примусової праці. 12 квітня 1919 р. радянський уряд України видав декрет про застосування продрозкладки, що означало вилучення хліба у його виробників шляхом примусових методів заготівлі. В села України посунули продовольчі загони з Росії, сформовані в промислових містах.

З утвердженням радянської влади III з'їзд КП(б)У проголосив у сфері аграрних відносин «перехід від одноосібного господарства до товариського». Радянські закони, інструкції утверджували пріоритети колективного і державного землеробства. У 1919 р. в Україні було створено 1685 радгоспів, 283 колгоспи і 204 комуни. Ці господарства створювалися у примусовому порядку.

У відповідь на адміністративний тиск радянської влади розгорнувся антибільшовицький рух селян. Селянські виступи охопили майже всю територію УСРР. Офіційна ідеологія називала повстанський антикомуністичний рух куркульським опором соціалізації. Квітневий (1919 р.) пленум ЦК КП(б)У визначив як першочергове завдання «нещадне придушення куркульської контрреволюції». В боротьбі проти селянства влада використовувала військову силу. 17 липня Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі». Вона рекомендувала в боротьбі проти непокірного селянства застосовувати принцип кругової поруки, воєнну блокаду, захоплення заложників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань.

Антибільшовицькі селянські повстання навесні 1919 р., суттєве ослаблення Червоної армії, викликане розкладом її рядів, сприяли активізації воєнних дій армії Української Народної Республіки, яка тимчасово об'єдналася з Українською Галицькою армією. їх частини потіснили червоних із заходу на схід і північ. Наприкінці серпня радянські урядові установи змушені були поспішно залишити Київ. Радянська влада в Україні, втративши військову підтримку, політичний авторитет і соціальну опору в місті й на селі, впала вдруге.

Лише мобілізувавши нові резерви, більшовики в листопаді 1919 — лютому 1920 р. перейшли в наступ на українському фронті. Завдяки значній перевазі сил вони подолали опір Директорії. Червона армія розгромила також війська генерала Денікіна й встановила свій контроль майже над усією територією України. Почався новий етап в історії України — відновлення декоративної держави у вигляді соціалістичної республіки. Розпочався форсований перехід від багатопартійності та ідеологічного плюралізму до тоталітарного однопартійного більшовицького режиму. Становлення партійно-державних владних структур. Зміна державного устрою в Україні розпочалася з термінології.

6 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд своїм декретом відмінив визначену Центральною Радою назву держави —Українська Народна Республіка, а на тій території, де перемогли більшовики, встановлювалася інша офіційна назва, за аналогією радянської Росії — Українська соціалістична радянська республіка (УСРР). Цього ж місяця за рішенням Москви головою Тимчасового уряду був призначений X. Г. Раковський.

Раковський був особистим другом Л. Д. Троцького ще з часів еміграції і користувався повним довір'ям В. Леніна. Відомий вітчизняний історик С. В. Кульчицький у своїх працях аналізує виявлені ним в архівах документи, в яких ідеться про створення уряду радянської України. В них, зокрема, центральне партійне керівництво попереджалося про необхідність «...збереження в таємниці того факту, що Тимчасовий уряд є орган ЦК РКП». Далі перелічувалися вісім регламентних пунктів, у одному з яких вказувалося, що «Тимчасовий робітничо-селянський уряд створений за постановою ЦК РКП, є його органом і проводить в життя всі розпорядження й накази ЦК РКП беззаперечно».

Свою позицію щодо державотворення в Україні Раковський виклав у березні 1919 р. на III Всеукраїнському з’їзді рад, наголосивши: «...Дитині зрозуміло, що без торжества радянської Росії не було б і радянської влади на Україні... і що вороги радянської Росії є і нашими ворогами, так само, як наші вороги є ворогами радянської Росії».

Міністерства українського уряду було названо на зразок російських — народними комісаріатами, а сам уряд — Радою народних комісарів. У губернських, повітових і волосних центрах, у невеликих містах діяли надзвичайні органи влади — ревкоми. їх склад не обирався, а призначався. По суті, вони здійснювали диктатуру більшовицької партії, хоча офіційно проголошувалося, що це органи диктатури пролетаріату. Ревкоми ліквідовували старий апарат влади, підбирали потрібних кандидатів у депутати рад, проводили вибори, створювали апарат виконавчих комітетів рад. На селі більшовики відмовилися проводити навіть формальні вибори до сільрад. Функції останніх виконували так звані комітети бідноти (комбіди). Діяльність надзвичайних органів була поза контролем широких мас трудящих.

УСРР як радянська форма державності остаточно оформилась на III Всеукраїнському з'їзді рад. 10 березня 1919 р. з'їзд прийняв першу Конституцію УСРР. Попередньо проект Конституції було затверджено на третьому з'їзді КП(б)У, в роботі якого активну участь взяв ленінський представник Я. Свердлов. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначила Республіку рад, де вся повнота державної влади мала належати трудящим, представленим у радах робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. «Диктатура пролетаріату» розумілася як «державна влада робітничого класу, що здійснюється в союзі з трудящим селянством». Це означало, що «Республіка рад» виступала як суто класова організація. Принципове питання про державність розв'язувалося на основі уявлень про світову революцію, що нібито незабаром відбудеться. В Конституції наголошувалося, що УСРР має «увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки виникнуть умови для її створення». Це положення свідчило про тимчасове існування радянської України.

Конституція декларувала такі загальнолюдські цінності, як рівність, братерство, працю в ім'я «спільної вигоди» тощо. Але такі правові норми, як свобода слова, зібрань, союзів поширювалися лише на «трудящі класи», а такими вважалися лише пролетаріат і найбідніше селянство. Мільйони людей оголошувалися «колишніми експлуататорами» й позбавлялися громадянських прав, навіть у тих, досить обмежених сферах, які декларувалися в радянській Україні. Безправною залишалася абсолютна більшість українського народу: селяни-середняки, ремісника, «куркулі», інтелігенція, дрібні підприємці та промисловці.

У ході обговорення проекту Конституції вносились пропозиції, спрямовані на розширення демократичних принципів її положень. Зокрема, представники фракцій боротьбистів та лівих есерів пропонували змінити статті про диктатуру пролетаріату, розширити категорії населення, які б мали виборчі права. Пропонувалося встановити повну рівноправність усіх національних меншин, що проживали в Україні, передбачити гарантії захисту прав людини. Однак ці пропозиції були відхилені більшовиками. Конституція ігнорувала такий важливий принцип державного будівництва, як розподіл влади між законодавчими, виконавчими та судовими структурами. Текст української конституції був підготовлений російською мовою, що свідчило про ігнорування українського менталітету. В основу Конституції УСРР лягли положення Конституції РСФРР. Залишалися невизначеними відносини України з Росією. Конституція у правовому відношенні не закріплювала реально існуючі відносини з сусідніми державами. Заявлялося лише, що УСРР солідаризується з нині існуючими радянськими республіками і має намір «вступити з ними в найтісніше політичне об'єднання». В Конституції переважали політичні декларації замість правових норм.

З проголошенням УСРР розпочалося становлення органів влади і управління. По суті, це було продовження розпочатого ще в 1918 р. експерименту. Особливість становлення в Україні нових владних структур полягала в тому, що вони мали забезпечити всеосяжний контроль більшовиків над усіма сферами суспільного життя. Офіційні інститути радянської влади в Україні були зовнішньо самостійними, але насправді контролювалися централізованою комуністичною політичною організацією, яка встановлювала свою монопольну владу. В лютому 1920 р. відновили свою діяльність офіційні вищі органи державної влади й управління УСРР — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) і Рада Народних Комісарів (РНК). ВУЦВК був вищим законодавчим та контролюючим органом, а Раднарком — вищим виконавчим та розпорядчим органом державної влади.

Характер діяльності ВУЦВК визначався його президією, до складу якої у травні 1920 р. було обрано сім чоловік. Четверо з них (Г. Петровський, Л. Манільський, В. Затонський, О. Шумський) належали до вищого партійного керівництва — політбюро ЦК КП(б)У. Практика засвідчила, що, маючи більшість у президії, вони приймали рішення, які визначались більшовицькою партією. Постійно діюча президія ВУЦВК мала досить широкі повноваження, зокрема, в період між сесіями затверджувала або відхиляла постанови Раднаркому, призначала народних комісарів, керівників державних комітетів, розглядала клопотання про помилування тощо. Фактично ж реальна влада в УСРР зосереджувалася в руках більшовицької партії, її вищого московського керівництва. ЦК КП(б)У наділявся правами обласного комітету, цілком підкорявся Центральному Комітетові Російської Комуністичної партії більшовиків. Йому підпорядковувалися місцеві партійні комітети — губернські, повітові, волосні. В умовах жорсткої партійної дисципліни забезпечувалась максимальна концентрація керівництва. Хоча ЦК КП(б)У й називався Центральним, він за статусом мав не більше повноважень, ніж губком у Російській Федерації. Суттєве обмеження прав ЦК КП(б)У, його принципова залежність від ЦК РКП(б) мали вирішальне значення у формуванні державних структур, оскільки Москва встановлювала жорсткі рамки владних повноважень для керівництва УСРР. Рішення політбюро ЦК КП(б)У завжди передували ухвалам ВУЦВК і РНК УСРР. Не допускаючи в органи влади представників інших партій, КП(б)У являла собою філіал РКГЇ(б) в Україні.

Замість революційних комітетів (ревкомів), які розглядались як тимчасові органи влади, в першій половині 1920 р. були створені виконавчі комітети рад — губернські, повітові та волосні. Безпосереднє адміністративне керівництво радами чи їхніми виконкомами здійснювали відповідні компартійні комітети. Щоб зміцнити свій вплив, партійні комітети направляли («висували») комуністів на роботу в радянський апарат. Ще в серпні 1919 р. в ЦК КП(б)У, а 1920 р. в губернських комітетах партії були створені обліково-розпорядчі відділи, які контролювали «чистоту» номенклатурних рядів. У надрах ЦК КП(б)У з'явилася інструкція «Про працівників місцевого, повітового, губернського та Всеукраїнського масштабів, що висуваються». Цим документом закріплювалося верховенство «політичних ознак» у справі добору керівної верхівки. Основним критерієм призначення на ту чи іншу посаду була не компетентність кандидата, а його належність до більшовицької партії, його «революційне минуле». Навесні 1920 р. в середньому по Україні в повітових виконавчих комітетах комуністи-більшовики становили понад 70 % працівників, у губернських — близько 85 %.

Складовими ланками системи державного управління та знаряддям здійснення політичної влади були радянські судові та позасудові каральні органи. Серед них чільне місце займала Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами (ВУНК). Створена на початку 1919 р. Надзвичайна комісія дістала, як наголошувалося у відповідній партійній директиві, «найширші повноваження, включаючи право негайно приймати рішення від імені уряду Української Республіки». Надзвичайна комісія мала свої відділи не тільки в губерніях, а й у повітах та армії. Керівництво Всеукраїнською надзвичайною комісією з березня 1919 р. здійснював М. Я. Лаціс. На початку 1920 р. ЦК РКП(б)У призначив на цю посаду В. Манцева.

На початку 20-х років Україну відвідав керівник Всеросійської надзвичайної комісії Ф. Дзержинський, який особисто інструктував місцеві кадри, навчав їх методам боротьби з «контрреволюцією». Надзвичайна комісія була своєрідним політичним каральним органом, який за наклепами, а то й просто за підозрою здійснював арешти, обшуки, розстріли без суду й слідства; репресій зазнавали люди за приналежність до «буржуйства», офіцерства, інтелігенції. Багато важливих питань діяльності ВУНК безпосередньо вирішувало вище компартійно-державне керівництво УСРР. У своїй діяльності ВУНК керувалася не законами, а рішеннями політбюро ЦК КП(б)У, постановами президії ВУЦВК, згідно з так званою «революційною правосвідомістю». В 1922 р. Всеукраїнську надзвичайну комісію було перейменовано на Державне політичне управління (ДПУ), розширено його права, зокрема у проведенні позасудових репресій.

Постановою президії Всеросійської надзвичайної комісії від 11 квітня 1920 р. передбачалося, що всі її розпорядження та накази, що стосуються загальних організаційних та політичних питань підлягають безумовному виконанню. З часом була введена практика, коли накази й оперативні завдання з Москви по лінії ВНК направлялися тільки керівникові ВУНК, однак інформацію про виконання цих наказів та завдань місцеві НК України зобов'язувалися надсилати безпосередньо до Всеросійської НК.

30 березня 1920 р. при НКВС УСРР було створене Головне управління радянської робітничо-селянської міліції (Головміліція УСРР). У вересні 1920 р. Раднарком УСРР слідом за декретом Всеросійського ЦВК ухвалив відповідне рішення, в якому зазначалося, що міліція є збройним органом радянської держави і наділяється повноваженнями збройних частин особливого призначення. Як і всі інші репресивні органи, міліція України безпосередньо підпорядковувалась державним органам РСФРР. У січні 1920 р. було засноване Спеціальне управління уповноваженого Головного управління міліції НКВС Росії при Всеукраїнському революційному комітеті. Всі інститути державної влади — ВУНК, її місцеві органи та особливі відділення в Червоній армії, ревтрибунали, народні суди, міліція, а також наркомати внутрішніх справ та юстиції, органи прокуратури мали своїм головним завданням забезпечити політичне панування партії більшовиків. Особливість діяльності органів, наділених судовими функціями, полягала в тому, що їхні дії та вироки було неможливо оскаржити. Постановою Народного секретаріату від 4 січня 1918 р. були скасовані не лише апеляційне, а й касаційне оскарження, тому не існувало й касаційних інстанцій. Метою каральної політики, здійснюваної вищезгаданими органами, було придушення будь-яких форм опору «диктатурі пролетаріату».

Масштаби цієї каральної політики вимагали енергійних зусиль у справі організації системи позбавлення волі, яка в подальшому, в рамках усього СРСР, дістала узагальнюючу образну назву «Архіпелаг ГУЛАГ». По аналогії з РСФРР засновниками цієї системи в УСРР були Всеукраїнська надзвичайна комісія, наркомати внутрішніх справ та юстиції.

Згідно з рішеннями РНК УСРР місцеві надзвичайні комісії створювали при всіх губернських містах України спеціальні табори примусової праці. Кожен із них мав уміщувати не менше 300 осіб. Пізніше рішенням того ж Раднаркому України проведено зміну вивісок — замість «таборів» з'явилися «ДОПРИ» — «Будинки примусових громадських робіт». Політичні супротивники режиму становили одну з найчисленніших категорій ув'язнених. Репресії, утиски та розстріли без суду і слідства, за вироками надзвичайних комісій і ревтрибуналів — все це було найхарактернішою отакою становлення української радянської державності. В Україні вже в перші роки радянської влади було створено 18 концентраційних таборів, через які пройшло 25—ЗО тис. осіб.

На законодавчому рівні значна частина населення позбавлялася виборчих прав. До тих верств суспільства, які не мали права голосу, застосовувалися репресивні заходи: ці люди переслідувалися, їх безпідставно звільняли з роботи, позбавляли продовольчих карток і навіть житла. В селах позбавлені виборчих прав першими потрапляли під розкуркулення та виселення. Приводом для позбавлення виборчих прав найчастіше було минуле: походження із заможних класів чи духовенства, участь у комерційній діяльності. Переслідувалися також і члени сімей осіб, позбавлених виборчих прав, їх також виключали зі списків виборців. По деяких виборчих дільницях в Україні постраждав чи не кожен п'ятий. В умовах формування тоталітарного режиму позбавлення виборчих прав виступало як різновид політичних репресій.

Радянська влада в Україні насаджувалась зверху, правлячими більшовицькими органами. При цьому здійснювався відкритий тиск, жорсткий контроль правлячої партії. Більшовицькі лідери розглядали українську державність лише як тактичний засіб, за допомогою якого вони розраховували підірвати зсередини український визвольний рух і убезпечити собі тотальний контроль над суспільством.

Органи державної влади, які формувалися в Україні, повністю залежали від правлячої партії, її місцевих партійних організацій. За своєю структурою, функціями діяльності вони призначалися для виконання тих принципових рішень, які приймалися московськими центральними установами та відомствами. Компартія України повністю зосереджувалася на реалізації політики Російської комуністичної партії. Ця залежність мала принципове значення. Державні органи України не були самостійними, вони проводили ту політику, яка формувалася в Москві.

Дипломатична активність УСРР. Наростання тиску з боку московського центру. В перші роки свого існування радянська Україна намагалася проводити самостійну зовнішню політику. Цьому сприяли положення тогочасних офіційних документів про незалежність і суверенність радянських республік, у тому числі й України. В резолюції VIII Всеросійської партконференції (грудень 1919 р.) «Про радянську владу на Україні» заявлялося, що «РКП(б) стоїть на позиції визнання незалежності УСРР». Деякі московські керівники в цей час навіть висловлювали пропозиції, суть яких зводилася до того, що Україна має активніше проводити свою зовнішню політику. 1 червня 1921 р. Г. В. Чичерін телеграфував керівництву українського уряду: «Нам здасться, що було б краще, якби УСРР частіше виступала самостійно, одна, виявляючи незалежність своєї зовнішньої політики, і тільки в найважливіших випадках ми могли б надавати дипломатичну підтримку». Водночас у ті ж роки відкрито заявлялося, що радянські республіки є частиною федерації, а відсутність єдиної радянської держави — явище тимчасове. Подібні суперечності відбивалися й на зовнішніх відносинах УСРР. Намагаючись реалізувати проголошену самостійність, активізувати свою дипломатичну діяльність, вона постійно відчувала тиск з боку московського уряду. Саме ця, обмежуюча, тенденція перетворилася на домінуючу.

У складі уряду УСРР було створено наркомат закордонних справ, який упродовж 1921—1922 рр. проводив активну роботу. Очолював наркомат X. Г. Раковський, який одночасно був і головою уряду. Щоб засвідчити участь українців у міжнародних зносинах, на початку січня 1921 р. при російському уряді була створена дипломатична місія УСРР на чолі з Ю. М. Коцюбинським. Разом із спеціальним посланником українського уряду Ф. Я. Коном він провів у Москві успішні переговори з представниками литовського уряду. 14 лютого було укладено перший в історії новоствореної УСРР договір з Литвою про встановлення дипломатичних відносин. У серпні 1921 р. Україна уклала мирний договір із Латвією, а в листопаді — з Естонією. 7 грудня 1921 р. представники РСФРР та УСРР у Відні досягли домовленості з урядом Австрії про встановлення дипломатичних відносин. Повноважним представником УСРР у Відні було призначено Ю. Коцюбинського.

Міжнародні зв'язки з іншими країнами уряд УСРР використовував передусім для виходу з дипломатичної ізоляції та налагодження економічного співробітництва. З цією метою був створений наркомат зовнішньої торгівлі.

Одним із перших офіційних кроків у налагодженні стосунків між Україною і Німеччиною стало підписання 23 квітня 1920 р. договору про обмін військовополоненими та інтернованими. В Харкові з цією метою відкривається відділення спеціальної німецької місії, а в Берліні, при Російському бюро, особливий український відділ у справах військовополонених, який мав право вступати в безпосередні контакти з німецькими властями. З боку німецького уряду це було, по суті, визнанням де-факто права України на самостійне представництво в Німеччині. 8 квітня 1922 р. (за тиждень до підписання Рапалльського договору) представники України підписали в Берліні протокол про відкриття в Берліні і Харкові відповідних представництв України і Німеччини. Восени 1922 р., коли західні держави запропонували урядам країн чорноморського басейну, в тому числі радянських республік, направити своїх представників у Лозанну для обговорення режиму проток, Москва сформувала з представників Росії, України та Грузії спільну делегацію на чолі з Г. В. Чичеріним. У ході переговорів вона добивалася закриття проток для військових кораблів у мирний і воєнний час і повної свободи судноплавства. Однак Великобританія та інші західні держави добилися від Туреччини згоди на відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав. Радянський уряд відмовився ратифікувати Лозаннську конвенцію.

Навесні 1922 р. до складу російської делегації на переговорах у Генуї був включений X. Г. Раковський. Вміло скориставшись суперечностями між Антантою і переможеною Німеччиною, він добився укладення сепаратного російсько-німецького договору, який увійшов в історію під назвою Рапалльського. Не випадково самі німці називали X. Г. Раковського «батьком Рапалла». 5 листопада 1922 р. було підписано Берлінську угоду про поширення Рапалльського договору на Україну. Все це сприяло поглибленню україно-німецьких торгово-економічних зв'язків.

Багато зусиль доклали керівники радянської України для нормалізації непростих стосунків із Польщею. Необхідно було передовсім на договірних основах визначити державні кордони. Крім того, радянська сторона розраховувала завдяки нормалізації стосунків із Польщею нейтралізувати дії уряду Української Народної Республіки у вигнанні, який знайшов притулок у цій країні.

Україна брала участь у російсько-польських мирних переговорах, що проходили в Ризі навесні 1921 р. Радянську сторону представляли УСРР і РСФРР, а делегація, яку очолював А. А. Йоффе, була об'єднаною. Представники України — Е. Й. Квірінг та О. Я. Шумський входили до її складу на правах рядових членів. Мирний договір з Польщею було укладено 18 березня 1921 р. За попередньою домовленістю в середині квітня Україна ратифікувала Ризьку мирну угоду. Цим фактично узаконювалося дальше розчленування і пограбування українських земель. Державними кордонами сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни. Польща зберегла за собою контроль над українськими землями до річок Збруч і Горинь. Проте й після підписання мирної угоди С. Петлюра організовував з території Польщі збройні акції проти УСРР. У квітні 1921 р. Раковський звернувся до польського уряду з нотою протесту проти порушення ним узятих на себе зобов'язань про невтручання у внутрішні справи республіки. В ноті вказувалося на конкретні випадки вторгнення в Україну збройних формувань петлюрівців. Лише наприкінці 1921 р. збройні партизанські рейди з польської території припинилися. Нове загострення польсько-українських відносин навесні 1923 р. було викликане рішенням Ради послів Антанти закріпити за Польщею окуповану нею Східну Галичину, на що уряд УСРР відповів нотою протесту.

У березні 1921 р. Росія підписала договір про дружбу і співробітництво з Туреччиною. В рамках договору радянський уряд надавав цій країні істотну допомогу в модернізації промисловості. Слідом й український уряд на­правив у Туреччину представницьку делегацію під керівництвом М. В. Фрунзе. 2 січня 1922 р. між обома країнами було укладено договір про дружбу і співробітництво. Через півроку в Харкові відкрилося посольство Туреччини.

Активність України у сфері зовнішньополітичної діяльності загрожувала перетворенням формальної незалежності на справжню. Тому московський центр почав всіляко обмежувати контакти республіканського уряду з зарубіжними дипломатами. Українських представників залучали до переговорних процесів лише в тих випадках, коли виникала потреба використати геополітичне становище України для вирішення російських проблем. При цьому спільні делегації формувалися в такий спосіб, що дипломатичне відомство Російської Федерації зберігало повний контроль за ходом переговорів, редагуючи проекти домовленостей. Стало очевидним, що московське керівництво не бажає, щоб Україна стала суб'єктом міжнародного права. За таких умов окремі керівники України наполягали на тому, що республіка повніша обстоювати своє право самостійно встановлювати відносини з іншими країнами світу. Про надання таких прав Україні йшлося, зокрема, в доповідній записці Е. Й. Квірінга до політбюро ЦК КП(б)У «Про дипломатичні представництва УСРР». Копії цього документа були надіслані ЦК РКП(б) і наркому закордонних справ Г. В. Чичеріну. Зазначивши, що Україна стоїть напередодні встановлення дипломатичних, консульських та інших відносин із Польщею і країнами Балтії, а в більш віддаленому майбутньому це питання постане й щодо інших держав, Квірінг пропонував визначитися з формами представництва, аргументуючи це таким чином: «Оскільки Україна посідає в політиці великих держав самостійне місце, ми не можемо відмовитися від самостійних посольств УСРР із великими державами, тому що передача повноважень УСРР російським послам являла б для цих держав показник фіктивності усіх розмов про суверенну Україну, давала б надто сильну зброю усім нашим ворогам».

Е Й Квірінг пропонував також відкрити українське посольство у Варшаві і самостійні консульства у Львові, Тернополі, Станіславі, відкрити представництва в інших країнах, де були етнічні українські землі, або в яких зосереджувалася українська еміграція — Чехословаччині, Румунії, Австрії. Будучи дисциплінованим «комуністом-інтернаціоналістом», він не заперечував, щоб у всіх інших країнах інтереси УСРР представляли російські посольства, проте вважав, що в них мають працювати представники українського НКЗС у ранзі радників чи секретарів. ЦК КП(б)У оперативно розглянув записку Е. Й. Квірінга і підтримав його пропозиції. Однак питання про встановлення дипломатичних зв'язків України з іншими країнами залишалося невирішеним.

Дипломатична активність УСРР упродовж 1921 р. дала певні результати. Якщо взяти до уваги, що республіка не мала ані відповідного досвіду у веденні міжнародних справ, ні підготовлених кадрів, переживала серйозні внутрішні соціально-економічні труднощі, то налагодження зовнішніх зв'язків з ближніми країнами свідчило про бажання тогочасного керівництва України проводити самостійну зовнішню політику. Проте вже з 1922 р. ініціативи уряду УСРР у галузі зовнішніх відносин рідко закінчувалися результативно. Це зумовлювалося тим, що центр подвоїв свої зусилля, щоб прив'язати національні республіки до Росії, змусити їх неухильно дотримуватися партійної та державної політики Москви.

Так, Москва заборонила Україні відкрити в Італії власне представництво. Коли ж наркомат зовнішньої торгівлі України заснував там торговельну місію у складі дев'яти осіб і призначив свого торгпреда, то центральні відомства запротестували. Під тиском Москви політбюро ЦК КП(б)У у березні 1922 р. засудило дії керівників наркомату зовнішньої торгівлі України. Це мотивувалося тим, що функції повпреда і торгпреда України виконував повпред РСФРР В. В. Воровський. Тривалий час Москва не виконувала домовленості про створення дипломатичних місій України в Туреччині, передбачених договором про дружбу і співробітництво, хоча в Харкові вже діяло турецьке посольство.

На початку квітня 1922 р. український уряд змушений був ліквідувати свої дипломатичні місії в країнах Балтії. Функції представництва в Латвії та Естонії було передано місії РСФРР, і тільки представництво в Литві ще деякий час продовжувало діяти. Повноважний представник УСРР у країнах Балтії Є. Терлецький в листі повідомляв Х.Г. Раковського про обструкції, які влаштовував українським дипломатам повпред і торгпред Росії у Латвії Я. С. Ганецький. У листі, зокрема, йшлося про те, що «попередлива рука тов. Ганецького... ще до мого приїзду в Прибалтику потурбувалася про «екстериторіальність» представництв, що він їм протегує. Посли дістали цілий ряд попереджувальних телеграм, приватних листів тощо на тему про те, що від українців треба позбавитися, їм тут нема чого робити, їх необхідно підпорядковувати собі і т. д. Пропонувалися практичні засоби — не давати помешкання і грошей, не надавати можливості надсилати своїм шифром телеграми через єдиний на Москву провід, не здійснювати безплатних послуг і таке інше».

Обструкції російських посольств щодо представників України відбувалися в той час, коли реалізовувалися плани обмеження закордонної діяльності республіки. 18 жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про згортання апарату НКЗС». Керівництво наркомату зобов'язувалося розпочати переговори з відповідним наркоматом РСФРР про їх об'єднання. Не втрачаючи надії змінити ситуацію, політбюро ЦК КП(б)У 23 березня 1923 р. за ініціативою X. Г. Раковського звернулося до політбюро ЦК РКП(б) з проханням переглянути питання про злиття наркоматів закордонних справ. Пропонувалося за союзним наркоматом залишити лише директивні функції. Однак центральне керівництво не погодилося з цією пропозицією. Більше того, на нараді в ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей (9—12 червня 1923 р.) Й. В. Сталін звинуватив X. Г. Раковського і М. О. Скрипника в тому, що замість побудови єдиної держави у формі федерації вони прагнуть утворити конфедерацію держав. Після утворення СРСР Україна була позбавлена права на державні зносини із зовнішнім світом. У серпні 1923 р. дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС, а апарат наркомату закордонних справ УСРР був розпущений у вересні того ж року.

Україна і утворення СРСР. Більшовики після жовтневого перевороту виношували ідею світової пролетарської революції. Важливим етапом на шляху до її здійснення вони вважали централізоване об'єднання національних республік, уніфікацію їхніх державних структур та законодавства, забезпечення зверхності радянської Росії.

Процес утворення єдиної союзної держави, зумовлений цілою низкою чинників, розпочався ще в ході громадянської війни. На територіях, що входили до колишньої Російської імперії, завдяки зусиллям більшовиків перемогла радянська влада. В радянських республіках склалися тотожні суспільно-політичні устрої, утверджувалося монопольне керівництво партії комуністів. Російська комуністична партія більшовиків повністю контролювала партійні організації національних республік. Жорстка централістська побудова партії, її ідеологія та політика забезпечили в будівництві федерації особливе становище РСФРР. Очолюваний Леніним Раднарком РСФРР з самого початку перебирав на себе функції загальноросійської державної влади.

Характерна особливість об'єднання радянських республік полягала в тому, що воно відбувалося під безпосереднім керівництвом більшовицької партії і пройшло кілька етапів. Практичні кроки по зміцненню державних зв'язків між республіками були закріплені у програмі партії, прийнятій VIII з'їздом РКП(б). Програма передбачала федеративне об'єднання радянських республік, як одну із перехідних форм на шляху до повної державної єдності.

Характерно, що московське партійно-державне керівництво, проголошуючи необхідність об'єднання радянських республік, спонукало їх, із тактичних міркувань, виявляти ініціативу щодо об'єднання з радянською Росією. В секретному протоколі ЦК РКП(б) від 23 квітня 1919 р. постановлялося: «Запропонувати ЦК КП(б)У поставити на обговорення питання про те, за яких умов, коли і в якій формі може бути проведене злиття України з Радянською Росією».

Одним із перших кроків, здійснених урядом РСФРР, було об'єднання військових сил обох республік. У вересні 1918 р. на основі спільних рішень ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У розпочалося створення регулярної Української радянської армії. Виходячи з того, що на території України перебували окупаційні німецько-австрійські війська, Українська армія формувалася в нейтральній зоні, на кордоні з Росією. Наприкінці січня 1919 р., згідно з постановою Резвійськради РСФРР, було створено Український фронт, до складу якого ввійшли українська Червона армія та деякі російські військові частини. Вже тоді командуючий Українським фронтом був підпорядкований головнокомандуючому збройними силами РСФРР. Втілювалася в життя настанова більшовицької партії щодо злиття збройних сил радянської України з військами РСФРР. З метою дальшого об'єднання збройних сил обох республік у серпні 1919 р. було ліквідовано наркомат з військових справ України, який проіснував усього сім місяців. Його функції перейшли до Реввійськради РСФРР.

У середині 1919 р. більшовицька партія провела під виглядом «воєнно-політичного союзу» об'єднання найважливіших структур радянських республік. Рішенням політбюро ЦК РКП(б) від 1 червня того ж року проголошувалася зверхність державних органів РСФРР щодо всіх радянських республік. Декретом ВЦВК було юридично оформлено ліквідацію повноважень республік у найважливіших сферах діяльності. В декреті, зокрема, зазначалося: «Провести тісне об'єднання: 1. Військової організації і військового командування; 2. Рад народного господарства; 3. Залізничного управління і господарства; 4. Фінансів; 5. Комісаріатів праці Радянських соціалістичних республік Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії, Криму з тим, щоб керівництво зазначеними галузями народного життя було зосереджене в руках єдиних колегій». Зосередження управління цими сферами в Москві перетворювало республіки, які підписали договір, на регіони унітарної держави, що мали тільки певні ознаки автономії у другорядних сферах управління. Зазначимо, що централізація наркоматів не була конституційно оформлена, а «воєнно-політичний союз» став уособленням фактичного (але не юридичного) утворення спільних державних органів.

Уже влітку 1919 р. розпочався пошук моделі майбутнього союзу. З цією метою було утворено спеціальну комісію під головуванням Л. Каменева. Її члени схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР. Однак представник України Х. Раковський у цьому питанні займав дещо іншу позицію. Він вважав, що постійне об'єднання «можливе лише на основі федеративного устрою (федеративної конституції), коли створюється єдиний орган верховного управління у вигляді Федеративної Ради Республік». Як перший крок переходу до такої моделі голова уряду УСРР пропонував ввести до складу ВЦВК представників республік (через рік, у червні 1920 р., до ВЦВК увійшло ЗО представників від ЦВК України, а дещо пізніше — від Білорусії). Тим самим ВЦВК не тільки залишався вищим законодавчим органом Російської Федерації, а й ставав вищим органом влади федерації республік. Проте остаточної відповіді на питання про конкретну форму об'єднання радянських республік комісія Л. Каменева не дала. Не дала її і утворена в лютому 1920 р. (під його ж головуванням) нова комісія, у складі якої поруч з X. Раковським з'явився і його опонент — Й. Сталін.

Всеукраїнський ревком, виконуючи директиви РКП(б) « керуючись чинною угодою з РСФРР, 27 січня 1920 р. анулював усі декрети уряду УСРР, що стосувалися функціонування органів влади, військових, народногосподарських, продовольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами. У віданні уряду України в 1920 р. формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, землеробства, юстиції. Проте й вони діяли під впливом централізованої комуністичної партії і орієнтувалися на московські відомства.

Після укладення «військово-політичного союзу» керівництво РСФРР утверджує свою владу в національних радянських республіках у формі «договірної федерації». 9 грудня 1920 р. на пленумі ЦК РКП(б) було затверджено «Політичні директиви ЦК РКП(б) ЦК КП(б)У». Президії ВУЦВК і наркомату закордонних справ РСФРР доручалося знайти нову формулу міждержавних відносин. 28 грудня 1920 р., під час роботи VIII Всеросійського з'їзду рад, представники РСФРР В. І. Ленін та Г. В. Чичерін і представник УСРР X. Г. Раковський (як голова уряду і нарком закордонних справ) підписали «союзний робітничо-селянський договір». У його преамбулі згадувалося про незалежність і суверенність обох держав. Однак у спільному документі нічого не говорилося про «воєнно-політичний союз», хоча громадянська війна вже закінчилася.

Договір закріплював пряме підпорядкування ключових сфер життєдіяльності України російським наркоматам. Передбачалося об'єднання Вищих рад народного господарства обох республік і основних народних комісаріатів (військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів та ін.). Договір став першим кроком на шляху об'єднання обох республік і свідчив про серйозно обмеження суверенітету УСРР. Згідно з пунктами договору об'єднані наркомати ввійшли до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх «уповноважених». Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди рад і ЦВК, до складу яких включалися і представники УСРР. Уже в день підписання договору його ратифікував VIII Всеросійський з'їзд рад, а 2 березня 1921 р. — V Всеукраїнський з'їзд рад. Подібні договори Російська федерація уклала з Білорусією, Бухарою, Грузією, Вірменією, а ще раніше — з Хорезмом, Азербайджаном. Договірними відносинами Росія підпорядковувала своїм інтересам ті республіки та національні окраїни колишньої формально залишалися комісаріати освіти, внутрішніх справ, охорони здоров'я, землеробства, юстиції. Проте й вони діяли під впливом централізованої комуністичної партії і орієнтувалися на московські відомства.

Після укладення «військово-політичного союзу» керівництво РСФРР утверджує свою владу в національних радянських республіках у формі «договірної федерації». 9 грудня 1920 р. на пленумі ЦК РКП(б) було затверджено «Політичні директиви ЦК РКП(б) ЦК КП(б)У». Президії ВУЦВК і наркомату закордонних справ РСФРР доручалося знайти нову формулу міждержавних відносин. 28 грудня 1920 р., під час роботи VIII Всеросійського з'їзду рад, представники РСФРР В. І. Ленін та Г. В. Чичерін і представник УСРР X. Г. Раковський (як голова уряду і нарком закордонних справ) підписали «союзний робітничо-селянський договір». У його преамбулі згадувалося про незалежність і суверенність обох держав. Однак у спільному документі нічого не говорилося про «воєнно-політичний союз», хоча громадянська війна вже закінчилася.

Договір закріплював пряме підпорядкування ключових сфер життєдіяльності України російським наркоматам. Передбачалося об'єднання Вищих рад народного господарства обох республік і основних народних комісаріатів (військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів та ін.). Договір став першим кроком на шляху об'єднання обох республік і свідчив про серйозно обмеження суверенітету УСРР. Згідно з пунктами договору об'єднані наркомати ввійшли до складу Раднаркому РСФРР і мали в Раднаркомі УСРР своїх «уповноважених». Керівництво об'єднаними наркоматами здійснювалося через Всеросійські з'їзди рад і ЦВК, до складу яких включалися і представники УСРР. Уже в день підписання договору його ратифікував VIII Всеросійський з'їзд рад, а 2 березня 1921 р. — V Всеукраїнський з'їзд рад. Подібні договори Російська федерація уклала з Білорусією, Бухарою, Грузією, Вірменією, а ще раніше — з Хорезмом, Азербайджаном. Договірними відносинами Росія підпорядковувала своїм інтересам ті республіки та національні окраїни колишньої імперії, в яких партія більшовиків встигла закріпити свою владу.

Взятий більшовиками курс на створення централізованої держави особливо посилився в 1921 р., в умовах мирного розвитку. В цей час уже сім українських наркоматів повністю контролювалися центром. Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю в червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), керівництво якими здійснювала Всеросійська Рада народного господарства (ВРНГ). На території України та Білорусії управління залізницями і зв'язком також перейшло в підпорядкування загальнофедеральних органів. З ініціативи української делегації, IV сесія ВЦВК у жовтні 1922 р. поширила дію Земельного, Громадянського та інших кодексів РСФРР на всі радянські республіки, в тому числі й Україну.

Управління «командними висотами» народного господарства зосереджувалося у Вищій Раді народного господарства РСФРР. Президія ВРНГ 3 березня вирішила запровадити пряме управління народним господарством радянських республік з Москви, на засадах «демократичного централізму». Відповідно до цього рішення український радянський уряд негайно (7 березня) ухвалив дві постанови: про об’єднання ВРНГ РСФРР і Української ради народного господарства (УРНГ) в єдину систему, і про об'єднання банківських систем обох республік. Посилаючись на рішення українського уряду, ВРНГ РСФРР 25 березня прийняла постанову «Про встановлення в УСРР єдиної економічної політики з РСФРР». На основі цього документа ВРНГ підпорядкувала собі найважливіші господарські об'єкти та установи УРНГ. Нарком державного контролю М. О. Скрипник зауважував з цього приводу, що «...межі компетенції та діяльності УРНГ і порядок їх здійснення стають не визначеними».

Невизначеність функцій республіканських органів доповнювалася безцеремонним ігноруванням центром їхніх інтересів. Російські наркомати вважали українські підприємства чужими, вони обмежували або ж зовсім не виділяли для них необхідні асигнування. Будучи органічним елементом системи влади, партійно-радянське керівництво України шукало в ній своє місце. X. Г. Раковський на VII Всеукраїнській партійній конференції змушений був визнати, що одну десяту рішень політбюро «займали постанови, що торкалися різних суперечок та незгод між українськими господарськими, адміністративними та іншими органами й федеративними органами».

За пропозицією Раковського політбюро ЦК КП(б)У 11 березня 1922 р. прийняло постанову про необхідність конкретизації відносин між РСФРР і УСРР, визначення і уточнення прав та обов'язків УСРР. Це рішення, по суті, започаткувало утворення Радянського Союзу.

У процесі юридичного оформлення союзу республік «ткнулися два підходи. Підготовлений Й. Сталіним проект рішення ЦК РКП(б) «Про взаємовідносини РСФРР із незалежними республіками» передбачав входження національних республік у Російську Федерацію на правах автономних утворень. Свої погляди на стан міжреспубліканських стосунків Сталін, який на той час уже обіймав посади Генерального секретаря ЦК РКП(б) і наркома національностей, частково виклав у листі до Леніна, датованому 22 вересня 1922 р. «Ми переживаємо таку смугу розвитку, — писав генсек, — коли форма, закон, конституція не можуть бути ігнорованими, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, уперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету і також уперто вимагаючи від неї проведення в життя конституції незалежних республік».

Підготовлений Сталіним проект резолюції ЦК був розісланий в національні республіки тільки для ознайомлення, оскільки обговорення цього документа на місцях не передбачалося.

Ленін, який в цей час перебував у Горках і через важку хворобу не брав участі в підготовці цього важливого документа, відкликам проект. Замість включення незалежних республік до складу РСФРР на правах автономних утворень, він пропонував покласти в основу державного союзу принцип федерації. Ленін вважав, що обидві федерації Російська і Закавказька — разом з Україною і Білорусією повинні утворити новий союз. «Ми, — писав Ленін, — визнаємо себе рівноправними з Українською СРР та ін., і разом і нарівні з ними входимо в новий союз, нову федерацію... Важливо, щоб ми не давали поживи «незалежникам», не знищували їх незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік».

Авторитет вождя революції, хоча й хворого та фактично усунутого він справ, у партії та державі був беззаперечним, і тому жовтневий (1922 р.) пленум ЦК РКП(б) схвалив форму утворення єдиної держави, на якій наполягав Ленін. Створена після жовтневого пленуму конституційна комісія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. П'ятаков, X. Раковський, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів), які мали б необмежену владу на території нової федерації; б) об'єднаних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані центру республіканські підрозділи теж дістали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Підготовлений комісією проект характеризувався ще більшою централізацією, ніж за часів громадянської війни.

Різниця в підходах обох вождів до проблеми утворення СРСР зводилася до зовнішньої сторони справи. Внутрішнім каркасом новоствореної держави мало стати централізоване управління з одного центру. Зосередивши в своїх руках вирішальні важелі влади, керівництво Комуністичної партії могло повністю контролювати становище в республіках. Формулою «союзу» маскувалася здійснювана державною партією централізація народногосподарського і військового управління на територіях радянських республік. Рішення конституційної комісії означало, що федерація мала виступати лише номінально, а реальним змістом союзу республік ставала автономізація.

Становлення радянської федерації відбувалося шляхом перетворення вищих органів влади РСФРР на союзні. Про створення спеціальної мережі установ для розв'язання спільних для всіх республік завдань не йшлося. Зосередження в органах влади РСФРР керівництва основними галузями господарства всіх національних республік було проявом намагання побудувати союз республік за зразком РСФРР, перетворити формально незалежні республіки в автономні у складі РСФРР.

ЗО грудня 1922 р. І з'їзд рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. До складу Союзу ввійшли чотири республіки (РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія».

Практика державного будівництва показала, що Сталін не відмовився він ідеї автономізації. X. Раковський наполягав на необхідності створення реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у рамках союзу. Такі гарантії він убачав у чіткій визначеності союзних відносин. І ця визначеність, наголошував X. Раковський на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (квітень 1923 р.), «повинна буде йти по лінії: більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам».

В Україні не тільки X. Раковський висловлювався за розширення прав республік. 23 травня 1923 р. на об'єднаному засіданні Президії ВУЦВК і РНК УСРР були схвалені поправки до проекту союзного договору. Український варіант проекту союзного договору певною мірою відрізнявся від проекту, прийнятого на І з'їзді рад СРСР.

В українському проекті функції, віднесені до відання союзних органів, були поділені на дві категорії: питання виключного відання Союзу й, так би мовити, спільного відання, за яким Союзу надавалося право встановлювати основи або загальні засади. До останніх належали питання внутрішньої торгівлі, користування надрами, лісами і водами; з таких питань, як судоустрій і судочинство, цивільне і кримінальне законодавство, законодавство про працю, республіки мали право видавати власні законодавчі акти, які не суперечили б законодавству СРСР. Питання ж установлення загальних засад народної освіти та охорони здоров'я пропонувалося взагалі вилучити з відання Союзу. Український проект передбачав можливість участі окремих республік у міжнародних представництвах, право на зносини з сусідніми державами тощо.

Позицію щодо розширення прав союзних республік Раковський, підтриманий Бухаріним, обстоював і на XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 р. Вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на негативну тенденцію зародження диктату союзних відомств. Проте делегати з'їзду його не підтримали. Пізніше Раковський згадував, що саме після XII з'їзду партії він відчув «особливе ставлення» Сталіна до себе. В липні 1923 р. Християн Георгійович був звільнений з посади голови Раднаркому України і призначений повпредом до Великобританії. На тому етапі Сталін, який ще не набрав достатньо сил, усував своїх політичних противників м'яко...

Відлуння жорсткого протистояння на XII з'їзді партії відчувалося й на IV нараді ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік і областей (червень 1923 р.). У своєму виступі перед учасниками наради генсек виділив «два найслабкіші пункти» радянської влади — Туркестан і Україну. Розглядаючи СРСР як гігантську лабораторію для соціальних експериментів чи, як він сам висловлювався, «дослідне поле», Сталін висунув два завдання: по-перше, «перетворити Туркестан у зразкову республіку, в передовий пост революціонізації Сходу»; по-друге, перетворити Україну в «зразкову республіку», з аналогічними функціями на Заході.

26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. В ній чітко окреслювалося коло питань, що входили до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування народного господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізм такого виходу так і не було розроблено. В результаті, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу.

Утворення СРСР, входження до його складу України в історичній та юридичній літературі оцінюються неоднозначно. Історик 0. Бойко вважає, що утворення СРСР призвело до «остаточної втрати Україною незалежності». Автори книги «Історія України», виданої у Львові в 1996 р., стверджують: «Зберігаючи унітарний характер більшовицької партії, лідери РКП(б) робили саму програму федерації держави ілюзією». І доходять висновку: «Незабаром союзні республіки перетворилися у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави». Автори книги «Історія держави і права України» (1996 р.) вважають, що «уже з моменту підписання союзного договору розпочався процес все більшого обмеження, а потім — й ліквідації державного суверенітету УСРР».

В окремих сучасних виданнях стверджується, що входження України до складу СРСР стало трагедією для українською народу. Зваженішу позицію займає О. Субтельний. Вважаючи, що утворення союзної держави мало негативні наслідки для України, він водночас зазначає, що «Українська соціалістична радянська республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVIII ст.». Україна у складі СРСР пережила трагічні часи. Виною цьому була тоталітарно-репресивна система, створена в рамках союзної держави. Звичайно, система ця була започаткована встановленням радянської влади в Україні.

З утворенням СРСР Всеукраїнський з'їзд рад змушений був керуватися постановами всесоюзних з'їздів рад, директивами РКП(б). У свою чергу, змінювався і склад учасників Всеукраїнських з'їздів. Якщо раніше в них брали участь (бодай і в обмеженій кількості) представники інших партій (УКП, лівих есерів, Бунду тощо), то, починаючи з УІІ з’їзду рад (грудень 1922 р.), представницький орган України стає суто однопартійним — більшовицьким.

Плюралістична політична система ліквідується, утверджується монополістичне становище більшовицької партії. Змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів рад: вони стали збиратися не щорічно, а один раз на два роки.

Утворення СРСР призвело до суттєвих змін у діяльності Ради Народних Комісарів і народних комісаріатів УСРР. Згідно з чинним законодавством Раднарком визнавався вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади в Україні. Разом з тим він мусив звітувати перед відповідними союзними структурами. Президія ЦВК СРСР мала право скасовувати рішення українських установ. В Україні зростав центральний апарат державного управління, запроваджувалася практика безпосереднього підпорядкування директивам вищих органів, поступово формувалися елементи адміністративно-командної системи. Утвердженню цієї системи сприяла й реформа адміністративно-територіального устрою, згідно з якою здійснювався перехід від чотириступеневої системи управління до триступеневої (округ —район —село).

IX Всеукраїнський з'їзд рад (3—10 травня 1925 р.) затвердив зміни в діючий Конституції УСРР. Зокрема, Конституція УСРР у новій редакції законодавчо закріплювала той факт, що Українська СРР стала складовою частиною єдиної союзної держави. В ній давався перелік органів центральної влади республіки. Верховним органом влади УСРР проголошувався Всеукраїнський з'їзд рад, а в період між з'їздами — ВУЦВК. Згідно з новою редакцією Конституції Раднарком УСРР вже не входив до верховних органів влади. Він ставав розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК.

Конституція встановлювала, що взаємовідносини між верховними органами влади УСРР та СРСР визначаються Конституцією Союзу РСР. При цьому наголошувалася обов'язкова чинність декретів і постанов верховних органів влади Союзу РСР на території УСРР. Визначався також правовий статус уповноважених наркоматів СРСР при уряді України та об'єднаних наркоматів. Конституція УСРР стала правовою основою організації і діяльності всіх органів державної влади і державного управління, оскільки держапарат УСРР став складовою державного механізму Союзу РСР. Ці та інші зміни, внесеш до статей чинної Конституції УСРР, закріпив IX Всеукраїнський з'їзд рад.

Текст нової Конституції мав схвалити ВУЦВК. На початку 1929 р. остаточний проект нової Конституції УСРР був підготовлений до обговорення.

15 травня 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд рад затвердив нову Конституцію УСРР. У ній вперше визначалися виборчі права громадян та бюджет УСРР. Українська РСР проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян, де вся влада належить радам робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Це означало, що Республіка рад, як форма державності, і в новій Конституції визначається як класова організація. Конституція закріпила такі права УСРР: право приймати свою Конституцію, що відповідала б Конституції СРСР у цілому; право на територіальне верховенство; право на утворення власних органів державної влади і державного управління; право прийняття в громадянство України; право на здійснення законодавства і управління в межах своєї компетенції з дотриманням принципу верховенства загальносоюзних актів.

Викладені в Конституції права УСРР мали переважно декларативний характер і свідчили про те, що Україна втратила державний суверенітет. Хоча УСРР мала свою Конституцію, проте її зміст відповідав вимогам Конституції СРСР. Право України на власне законодавство і управління обумовлювалося визнанням зверхності

загальносоюзних законодавчих актів.

Рекомендована література.

Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні, 1917—1953. Київ, 1994.

Бойко О. Д. Історія Укриши XX ст. Ніжин, 1994.

Волковинський В. М., Кульчицький С. В. Християн Раковський: Політичний портрет. Київ, 1990.

Даниленко В. М., Касьянов Г.В., Кульчицький С. В. Сталінізм на Україні в 20—30-ті роки. Киів, 1991.

Дашкевич Я. Українізація: причини і наслідки // Слово і час. 1990. № 8.

Історія держави і права України. Курс лекцій. Київ, 1996.

Кульчицький С. В. Як вирішувалося «українське питання». Чи була радянська Україна незалежною в 1917—1922 рр. // Політика і час. 1994. № 11, 12.

Малик Я, Й. Впровадження радянського режиму в українському селі. Львів, 1996.

Національні відносини в Україні у XX ст. Збірник документів і матеріалів. Київ, 1994.

Хрестоматія з історії України для студентів вузів. Київ, 1992.

Шаповал Ю. Людина і система (штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). Київ, 1994.

Лекція 15

Боротьба за українську державність на західноукраїнських землях у 20—30-х роках.

• Становище українського населення на окупованих землях • Боротьба політичних партій за українську державність • Проголошення незалежності Прикарпатської України. Трагічна доля краю.

Становище українського населення на окупованих землях. Поразка українських визвольних змагань, втрата національної державності відкрили можливості для сусідніх держав анексувати значну частину українських земель. Цьому сприяли також суперечливі відносини між країнами, що виникли внаслідок розпаду багатонаціональних імперій. Українські етнічні території опинилися під владою іноземних держав. Не сформована до кінця українська нація опинилася перед загрозою насильницької асиміляції. Роз'єднаність українського народу, відсутність самостійної соборної держави стали причиною того, що долю українства вершили чужоземні держави та їхні політичні режими. Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною проходила з відома західних країн. Як зазначалося в попередній лекції, Східна Галичина в ході польсько-української війни була захоплена Польщею. Керуючись своїми стратегічними інтересами, переможниця Антанта, передусім Франція, надавала польській стороні військову та політичну підтримку. Антанта на перших порах розраховувала примирити Польщу і ЗУНР з тим, щоб використати їхні збройні сили для боротьби проти експансії Радянської Росії. Керівники західних держав не реагували на вимоги галичан підтримати їхні змагання за свою незалежність. Зрештою Рада послів Антанти в березні 1923 р. своїм рішенням дозволила Польщі включити до складу своєї держави Східну Галичину. Розшматувавши землі України, окупаційні режими всіляко гальмували, однак не змогли припинити державотворчі змагання українського народу. Окуповані Польщею землі складали третину території тодішньої Польської держави. Згідно з переписом населення 1931 р. на них проживало 8,9 млн. чоловік, у тому числі 5,6 млн. українців і 2,2 млн. поляків.

Румунія захопила Північну Буковину та Бессарабію ще в 1918 р. За офіційною статистикою на території Румунської держави проживало близько 790 тис. українців (4,7 % всього населення). Більшість із них мешкали в Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії.

Державний статус Закарпаття вирішувався за безпосередньою участю США та колишніх емігрантів — вихідців із Закарпаття. Згідно з Тріанонським мирним договором (червень 1920 р.) Закарпаття приєднувалося до Чехословаччини під назвою «Прикарпатська Русь». На території краю в кінці 20-х років проживало 725 350 українців.

Політика окупаційних властей щодо місцевого населення мала дискримінаційний характер. Певні відмінності зумовлювалися особливостями політичної системи країни, рівнем демократичних традицій і, звичайно, політичною активністю самого українства. Анексовані західноукраїнські землі перебували на становищі напівколоній. На відміну від корінних польських, румунських та чеських територій, промислове виробництво тут у 1924—1928 рр. не тільки не зросло, а навпаки, дедалі більше занепадало. Українські землі розглядалися як ринок збуту товарів, джерело сировини та дешевої робочої сили. Польський уряд офіційно поділив країну на дві господарські частини: Польщу «А», до якої «ходили корінні польські землі, та Польщу «Б», до якої входили переважно анексовані українські та білоруські землі. Дешевими кредитами та державними замовленнями промисловий розвиток корінної території стимулювався, а на українських землях кредитування промислових підприємств різко обмежувалося. Польська фінансова система фактично стала знаряддям економічного закабалення українських земель.

Подібну політику здійснювала й Румунська держава на захоплених нею українських територіях. Окупанти демонтували і вивозили в Румунію обладнання промислових підприємств, транспортні засоби тощо. Вже в перші роки окупації близько третини працездатного населення становили безробітні.

Колоніальні риси економічної політики чеської буржуазії щодо Закарпаття проявились в обмеженні й навіть згортанні місцевої промисловості. Так, транспортні тарифи за перевезення продукції із Закарпаття в Чехію були вдвоє вищі, ніж у цілому в країні. Урядові кола допомагали чеській буржуазії утримувати в краї виключно низькі ціни на сировину та сільгосппродукцію. Для Чехословаччини Закарпаття було внутрішньою колонією, так само як Західна Україна для Польщі, Буковина для Румунії.

Дискримінаційна політика здійснювалася окупаційними урядами і в сільському господарстві. Загальним явищем у цьому регіоні було захоплення земель українського селянства і передача їх представникам панівної нації. З 1920 р. для зміцнення своєї присутності на східних кордонах польський уряд розпочав запрошувати в Галичину і на Волинь переселенців — так званих осадників. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських районів Європи, прибулі одержали величезні наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. Ті ж, хто не бажав займатися сільським господарством, діставали посади сільських поліцаїв, поштових і залізничних службовців, дрібних чиновників. До 1933 р. 200 тис. поляків оселилося в сільських районах Східної Галичини і Волині, 100 тис. — у містах. Румунська влада також влаштувала спеціальні поселення в Бессарабії та Північній Буковині для колоністів, відбираючи землі в корінного населення. У квітні 1932 р. міністр сільського господарства Румунії, виступаючи в парламенті, був змушений визнати, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті». Чеський уряд також поселяв на українських землях колоністів, виділивши для них з цією метою 19 тис. га землі. В період між першою та другою світовими війнами на Закарпатті осіло 25 тис. чехів. І хоча наплив переселенців не міг кардинально змінити етнічний склад населення окупованих земель, він суттєво погіршив його соціально-економічне становище.

Дискримінаційна політика окупаційних властей щодо місцевого населення призвела до ще більшого загострення національного питання. На західноукраїнських землях польські урядові кола намагались витравити такі поняття, як «Україна», «українець», «українське населення східних кресів». Українців називали «русинами», а сам регіон — «Східною Малопольщею». «Немає ніякого українського народу, — цинічно заявляв міністр освіти польського уряду С. Грабський. — Український народ — це вигадка комуністів з пропагандистською метою». Він переконував громадськість, що українська проблема в Польщі буде ліквідована впродовж 25 років.

Сигналом для активної полонізації українських земель став закон від 31 липня 1924 р., який проголосив, що державною мовою на території Польщі є польська мова. У зв'язку з цим заборонялося користуватися українською мовою в державних установах. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи. Якщо в 1912 р. у Східній Галичині функціонувало 2418 українських шкіл, то в 1923 р. — 1859, а в 1927 р. — лише 815.

Після визнання в 1920 р. західними союзниками румунських претензій щодо Буковини, румунський уряд закрив всі українські школи і навіть відмовився визнати українців нацією. їх називали «громадянами румунського походження, які забули рідну мову». До 1927 р. всі залишки колишньої автономії Буковини, якою вона користувалася під владою Австрії (представництво в парламенті, широке місцеве самоврядування, система українського шкільництва тощо), були ліквідовані, а Буковинський край уже розглядався як одна із румунських провінцій.

Чехословацькі власті намагалися переконати місцеве українське населення, що в нього немає батьківщини. А земля, на якій вони живуть із прадавніх часів, — це «земля без імені».

Соціальне гноблення, національна та політична дискримінація українського населення на окупованих землях викликали в його середовищі гострі протести. Вони виявлялися у страйках і навіть збройних виступах. Трагічні наслідки визвольних змагань переосмислювались. Вони оцінювалися неоднозначно, проте міцніла тенденція до державної самостійності. Ідея незалежної соборної держави залишилася у свідомості української еліти, що виявилося, передовсім, у діяльності українських політичних партій.

Боротьба політичних партій за українську державність. Міжвоєнна Польща була парламентською республікою, її політична система ґрунтувалася на конституційних засадах. У країні легально діяли політичні партії, видавалася опозиційна преса, опозиція мала також своїх представників у польському парламенті. Це давало можливість національним меншинам захищати свої інтереси, брати участь у суспільно-політичному житті. В Польській державі існувала багатопартійність. На середину 20-х років там налічувалось близько 100 політичних партій, з них понад 20 — українських (за деякими даними — 12), які представляли широкий спектр суспільних поглядів, по-різному оцінювали соціальне становище та національний гніт українського населення краю, пропонували різні форми боротьби за демократичні свободи, українську державність.

Після окупації Галичини й Волині Польщею перед західноукраїнськими політичними силами постало питання: продовжувати нерівну боротьбу в нових умовах чи визнати польську владу й спробувати будувати своє національне життя в рамках чужої держави.

В 1923—1927 рр. в суспільно-політичному русі Західної України відбувалися суттєві зміни. Політичні партії відображали три орієнтації, що домінували в тогочасному польському суспільстві: прорадянську, пропольську та самостійницьку. Впродовж 20—30-х років у Польщі проводилось чотири виборчих кампанії, в ході яких обиралися депутати до сейму та сенату. Виходячи зі своїх програмних завдань, українські політичні партії визначали та здійснювали тактику парламентської боротьби. Після розгрому Західноукраїнської Народної Республіки Польща тимчасово окупувала Східну Галичину, до остаточного вирішення питання державами Антанти. Не чекаючи цього рішення, польський уряд у 1922 р. провів вибори до сейму і сенату. Його плани поширювалися не тільки на етнічні території Польщі, а й на окуповані землі. Правлячі кола країни намагалися переконати Антанту та світову громадськість, що українське населення цього регіону добровільно визнає польську владу.

Дії польського уряду зустріли організований опір основних українських партій Галичини — Народно-трудової, Радикальної, Християнсько-суспільної та Соціал-демократичної. З їх ініціативи в 1921—1922 рр. були проведені масові акції протестів, що мали на меті перешкодити заходам польських властей, спрямованим на анексію Галичини. Однак обставини вимагали від партій визначити свою позицію щодо виборів. Існувало дві можливості: взяти участь у виборах, і тим самим визнати де-факто польську владу; бойкотувати вибори, й тим самим позбавити себе можливості використовувати трибуну сейму для боротьби за права українців. Дійти згоди у цьому питанні спочатку не вдалося.

За такої ситуації керівництво українських партій вирішило прислухатися до думки уряду Західноукраїнської Народної Республіки у вигнанні, який очолював Є. Петрушевич. Він перебував у Відні, у вимушеній еміграції (до І923 р.), домагаючись від країн Антанти припинити польську окупацію Галичини і дати можливість українцям відродити на її території свою незалежну державу. 10 вересня 1922 р. еміграційний уряд звернувся з відозвою до населення краю, закликавши його бойкотувати виборчу кампанію. Львівська газета «Діло» невдовзі повідомила, що «всі найвищі органи галицько-українського народу вирішили не брати участі у виборах до польського сенату і сейму». Наступний аналіз результатів виборів показав, що більшість українського населення не брало в них участі. Вибори 1922 р. засвідчили, що населення Галичини прагне до самостійності, засуджує окупаційний режим, а польська влада в Західній Україні тримається лише завдяки військовій силі. Проте наслідки виборів не вплинули на позицію держав Антанти, які в березні 1923 р. визнали права Польщі на Східну Галичину. Таким чином, сподівання на підтримку західних держав у відбудові української державності на терені Галичини виявилися ілюзорними.

Демократичні сили Західної України звернулися до випробуваного методу боротьби з окупантами — організації масових національних товариств різного спрямування — від церковних до сільськогосподарських. Товариство «Просвіта» в містах і селах відкривало читальні, які перетворились на осередки духовної культури. Наукове товариство ім. Т. Шевченка ще в 1920 р. закликало молодь відвідувати спеціальні академічні курси. Однак окупанти їх відразу ж закрили, Тоді українська професура відкрила низку підпільних факультетів університету, політехніки, медінституту, на яких українська молодь змогла продовжувати навчання.

На суспільне життя західноукраїнських земель суттєвий вплив справляла греко-католицька церква. Серед релігійних діячів того часу особливо виділявся митрополит Андрій Шептицький, який всіляко сприяв процесові українського національного відродження. Він відкрито протестував проти насильницького приєднання Східної Галичини до Польщі, надавав значну матеріальну підтримку зруйнованим війною культурно-освітнім установам. 16 вересня 1923 р. польська таємна поліція заарештувала непокірливого митрополита.

В умовах жорсткого економічного тиску з боку польських властей на західноукраїнських землях інтенсивно розвивався кооперативний рух. Це був один із засобів самоврядування, соціального самозахисту, протидіяння політиці польських правлячих кіл, спрямованій на гальмування розвитку української економіки. Кооперативи об'єднували переважно селян-виробників і торговельні організації, регулювали ціни на сільськогосподарські продукти. Якщо в 1921 р. в Галичині було 580 кооперативів, то в 1926 р. — 2500, а в 1939 р. — близько 4000. Занепокоєні зростанням кооперативного руху, польські урядовці всіляко перешкоджали його розвитку, обмежували його функції. Та попри всі перепони кооперативний рух міцнів. Він прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед західних українців.

Важливою ділянкою боротьби за права українського населення та його державне існування був польський парламент. Нові парламентські вибори були призначені на березень 1928 р. Цього разу практично всі українські партії вирішили взяти в них участь. На виборах до сейму українські списки здобули у Східній Галичині 40,7 % голосів (польські — 40,8 %, єврейські — 9,5 %). Після додаткових виборів до сейму і сенату на Волині (1930 р.) українське парламентське представництво налічувало 50 послів і 14 сенаторів. Найбільшою в польському сеймі (17 депутатів і 3 сенатори) була фракція Національно-демократичного об'єднання (УНДО), яке утворилося в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з низкою менших угруповань. Об'єднання дотримувалося національно-демократичної орієнтації і представляло легальну опозицію. Воно контролювало чимало українських фінансових, кооперативних та культурних закладів, у тому числі найвпливовішу західноукраїнську газету «Діло». За змістом своєї діяльності УНДО являло собою політичну партію.

Програма УНДО, прийнята в листопаді 1926 р., проголошувала політичною метою партії «здобуття соборності і незалежності Української Держави». Партія заявила, що не визнає міжнародних актів, згідно з якими Україну поділено між чужими державами, заперечувала законність приєднання до Польщі українських земель. 29 березня 1928 р. голова УНДО Д. Левицький з трибуни польського сейму заявив: «Найвищим святим і непорушним ідеалом нашим є незалежна й соборна Українська національна держава на всій українській території. Тому-то всі міжнародні акти, якими споконвічні частини української землі — Східна Галичина разом із Лемківщиною, землі Холмщини, Волині, Підляшшя та Полісся — визнані за Польщею, а саме: мирний договір у Ризі від 18 березня 1921 р. і рішення послів у Парижі від 14 березня 1923 р., як акти, що ігнорують право українського народу на самовизначення, вважаємо неправильними». УНДО уявляло майбутній державний устрій України як парламентську демократію західноєвропейського зразка. Програма була витримана в ліберальних традиціях. Водночас у поглядах її лідерів на роль держави відчувався вплив соціалістичних ідей. Зокрема, у програмі наголошувалося, що партія «бореться за перехід великих фабрик, промислових підприємств у власність держави», передбачалася державна підтримка сільського господарства. Щоб підготувати українців до незалежності, партія підтримувала політику «органічного розвитку» та аграрних реформ.

Шляхи досягнення української державності не були чітко визначені. Частина членів партії спочатку сподівалася на мирну еволюцію УСРР у бік національної держави. У зверненні до українського громадянства з приводу утворення УНДО говорилося, що партія не може погодитися з існуючими в радянській Україні диктаторським режимом і державним устроєм, однак визнає її «повноважним і далекосяжним етапом державності українського народу» і вірить, що «під тиском свідомих українських мас ця своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації». Таке формулювання було наслідком компромісу між радянофілами і прихильниками «орієнтації на власні сили». До 1927 р, УНДО вважала УСРР напівсуверенною державою, яка з часом стане цілком незалежною.

Під впливом подій в Радянській Україні, зокрема, боротьби з «націонал-ухильництвом» у КП(б)У, репресій проти інтелігенції, насильницької колективізації тощо, УНДО змушена була переглянути свої погляди на перспективу радянської державності. Більшість членів УНДО піддавали різкій критиці радянський режим, а радянофіли залишили партію. З кінця 20-х років УНДО зайняла ворожу позицію щодо радянського режиму й покладала надії на його повалення революційним шляхом. Завдання західних українців партія вбачала в тому, щоб завдяки парламентській діяльності, участі в територіальному самоврядуванні, розвитку кооперації, захисті своїх економічних та соціальних прав готувати українство до майбутнього державного будівництва.

Проте з часом партія почала втрачати надії на антибільшовицьку революцію.

У 30-х роках в УНДО запанувала точка зору, що Українська держава постане внаслідок війни, завдяки інтервенції західних держав. На думку лідерів УНДО В. Мудрого, С. Барана, І. Кадрина, Західна Україна мала стати «П’ємонтом», тобто базою для визволення Наддніпрянської України з-під влади більшовицької Москви. Почалися пошуки компромісу з польським урядом на антирадянській платформі. В 1932 р. керівництво УНДО вирішило тимчасово відмовитися від гасел незалежності та соборності, замінивши їх вимогою національно-територіальної автономії для всіх українських земель у Польській державі.

Однак політика «нормалізації» польсько-українських відносин зазнала невдачі, зокрема, через небажання правлячих кіл Польщі піти на будь-які поступки у справі автономії українських земель. Посли й сенатори-українці вимагали від польської влади припинити дискримінацію українства, повернути українським селянам відібрані в них землі, дозволити користуватися в державних установах та школах українською мовою тощо. Депутат сейму С. Баран від імені УНДО заявив протест проти політики «пацифікації». Він переконливо довів протизаконний характер цієї акції, запропонував створити для розслідування справи комісію з представників польських груп, покарати винних і відшкодувати збитки потерпілим. Однак сейм не тільки відхилив пропозицію українських послів, а й визнав дії польських державних органів «обґрунтованими і необхідними».

Проголошення 11 жовтня 1938 р. автономії Карпатської України пробудило в західних українців певні надії. Під впливом державотворчих процесів, що відбувалися в Закарпатті, депутати від УНДО 9 грудня 1938 р. внесли на розгляд сейму «Проект конституційного закону Галицько-Волинської землі», що передбачав надання територіальної автономії західноукраїнським землям у межах Станіславського, Тернопільського, Волинського, більшої частини Львівського і Поліського окремих повітів і гмін Люблінського, Білостоцького та Краківською воєводств. Пропонувалося створення автономного уряду і сейму Галицько-Волинської землі, територіальних збройних сил, забезпечення рівноправності польської і української мов у державних установах. Проте маршал польського сейму навіть не прийняв законопроект для розгляду. Така позиція сеймового керівництва остаточно переконала українських парламентарів у марності дальших спроб порозуміння з правлячими колами Польщі. В умовах авторитарного режиму пілсудчиків УНДО перейшла в опозицію до польського уряду. Провал політики «нормалізації» призвів до занепаду УНДО та інших легальних партій і зростання впливу в масах Організації українських націоналістів.

Виразником соціалістичних тенденцій в середовищі західних українців виступала Радикальна партія — найстаріша з усіх українських партій. В 20—30-х роках радикали виступали послідовними противниками політичних режимів СРСР та Польщі, розглядали ці держави як головних ворогів української національної незалежності. Програма Радикальної партії закликала до справедливого розподілу землі серед селян, обмеження приватної власності, відокремлення церкви від держави. Водночас у ній наголошувалося, що цих цілей не можна досягти, поки не буде утворена незалежна держава, котра об'єднає всіх українців. У 30-х роках партія налічувала близько 20 тис. членів, здебільшого селян, сільськогосподарських робітників і, частково, представників інтелігенції. Хоча більшість осередків партії зосереджувалася в Галичині, радикали намагалися поширити свій вплив на Волинь, Полісся та Холмщину. З тактичних міркувань партія радикалів у 1926 р. об'єдналася з менш численною партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині. Так виникла Українська соціалістична радикальна партія. Під час парламентських виборів 1928 р. партія отримала майже 300 тис. голосів, мала своїх представників у сеймі (І. Макух, А. Ганкевич та ін.), що свідчило про певний вплив УСРІІ на розвиток суспільно-політичного життя їм західноукраїнських землях. Представник УСРП Д. Ладика, виступаючи на засіданні сейму 30 березня 1928 р. заявив, що його партія «невпинно бореться за цілковите усунення панування... колоніальних центрів — шляхетсько-буржуазних: Бухареста, Праги й Варшави та державно-капіталістичної Москви — і за створення соборної, самостійної, ні від кого не залежної Української Соціалістичної Республіки». Депутати — члени УСРП в сеймі вимагали від польської влади створити умови для розвитку української культури й мови, задоволення соціальних та економічних потреб українства.

Проти польського окупаційного режиму, за возз'єднання Західної України з УСРР виступала Комуністична партія Західної України (КПЗУ). Спочатку вона діяла як крайова автономна організація Компартії Польщі. В той же час вона постійно отримувала допомогу від РКП(б) — КП(б)У. В СРСР були відкриті спеціальні школи для західноукраїнських комуністів, діяло західноукраїнське бюро допомога КПЗУ, видавалась політична преса.

Чисельність партії в 1928 р. становила 3200 чоловік, діяла вона нелегально, дотримувалася збройних, насильницьких методів боротьби проти польського уряду. В 1926 р. їй вдалося створити легальну організацію «Робітничо-Селянське об'єднання — Сільроб», яка на сеймових виборах 1928 р, набрала 320 тис. голосів і здобула кілька депутатських місць у сеймі.

Процеси, що відбувалися в УСРР (зміцнення тоталітарного режиму, монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій, зрощення правлячої партії з державним апаратом, одержавлення суспільства, масові репресії, примусова колективізація тощо) негативно впливали на розмах та форми боротьби за державність на західноукраїнських землях. Кампанія проти «націоналістичного ухилу О. Шумського в радянській Україні призвела до розколу КПЗУ на початку 1928 р. на «меншість», що користувалася підтримкою Москви, та «більшість» або «васильківців» (за псевдонімом лідера КПЗУ Й. Крілика-Василькова), які виступали з критикою сталінської національної політики. Розколовся й «Сільроб». Отже, події в радянській Україні викликали занепад радянофільства й розчарування тих діячів, які стояли на позиції возз'єднання західноукраїнських земель із радянською Україною. Колишні посли в сеймі — члени «Сільроба» — стали відходити від радянофільства. Ті ж комуністи, які залишилися вірними своїм ідеалам, виїхали до радянської України. Більшість із них загинула в сталінських таборах. Після 1930 р. західноукраїнська радянофільська лівиця уже не брала участі в парламентській діяльності.

Радикальну позицію в боротьбі за державну незалежність України займала Українська військова організація. Українська армія УНР після укладення Ризького договору була інтернована польською владою. На початку січня 1921 р. вона налічувала 17 464 старшини й козаків, розміщених у спеціальних таборах на терені Польщі. Навесні та восени 1922 р. до них у табори прибули більшовицькі агітатори, які пропонували українським воякам визнати радянську владу й повернутися в Україну. За даними дослідників (І. В. Срібник) тільки 489 осіб виявили бажання повернутися на батьківщину.

В середовищі українців, що опинилися за кордоном, виникло чимало військових груп та організацій, в яких дискутувалось питання про подальшу долю України.

Частина колишніх старшин українського війська, серед них і Євген Коновалець, дійшли висновку про необхідність створення організації, яка б очолила боротьбу за державну незалежність України. В липні 1920 р. у Празі відбулося засідання Стрілецької ради, на якому було прийнято рішення про створення Української військової організації. Наступного місяця там же відбувся з'їзд представників українських військових організацій за кордоном. Учасники цього форуму ухвалили рішення, в, яких проводилась ідея боротьби за незалежну Україну, наголошувалось, що з'їзд стоїть на позиціях повної соборності й самостійності України.

Як заявлялося у програмних документах УВО., її членом міг стати кожен свідомий українець, який бажав боротися проти польської окупації, незважаючи на свої ідеологічні переконання чи партійну приналежність. За своїм характером УВО була військово-патріотичною, а не національною організацією. Вона ставила за мету звільнити українські землі від окупантів мілітарними засобами. Відповідною була й організаційна структура УВО — на зразок армійських структур. Головне завдання УВО, на думку її організаторів, полягало в підготовці загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів. В її програмних документах заявлялося, що організація у своїй політичній діяльності дотримуватиметься самостійницьких позицій і буде боротися з будь-якими проявами русофільства, пропагувати всеукраїнські ідеї соборності і віри у власні сили. Саме з цих позицій організація мала намір мобілізувати всі сили народу для здійснення поставлених цілей.

Джерела свідчать про те, що УВО була досить авторитетною серед населення Галичини. Це зумовлювалося тим, що організація займала соборницьку, самостійницьку й незалежницьку позицію ще тоді, коли подібні вимоги не висувала жодна політична партія. В умовах, коли західноукраїнські землі піддавалися широкомасштабній полонізації, а Наддніпрянська Україна опинилася під владою більшовиків, широкі маси населення плекали надії на возз'єднання українських земель і відродження незалежної України. На заклик УВО українське населення бойкотувало присягу на вірність Польській державі, ігнорувало загальний перепис населення, вибори до польського сейму, ухилялося від призовів до польської армії тощо. В арсеналі боротьби організації були також і насильницькі методи. Зокрема, вона здійснювала терористичні акції проти представників окупаційної влади. УВО терором намагалася примусити польську владу піти на максимальні «поступки, яких вимагали депутати легальних політичних партій у сеймі. 25 лютого 1921 р. Степан Федак учинив замах на Юзефа Пілсудського, який прибув до Львова з офіційним візитом. Відомі випадки, коли члени УВО нищили польське майно, дезорганізовували комунікації тощо. УВО вважала, що такими акціями вона зможе психологічно мобілізувати населення, передовсім українську молодь, яка шукала способів включитися до національної боротьби.

Трагічна доля українців під польською та радянською владами, втрата віри у традиційні легальні методи боротьби, розчарування західними демократіями, які впродовж тривалого часу ігнорували заклики українців про допомогу й самі опинилися в глибокій кризі, спричинилися по формування поглядів, суть яких зводилася до того, що не слід миритися з існуючим станом речей, сподіватися на поступки окупаційних урядів, а необхідно посилювати боротьбу, вдаватися до радикальних заходів аби змінити існуючі колоніальні режими. Ці та інші погляди базувалися на ідеологи та політиці українського інтегрального націоналізму, одним із теоретиків якого був Дмитро Донцов. У центрі його поглядів була нація, її він абсолютизував, вважав найвищою цінністю й був переконаний у тому, що всі зусилля варто зосередити на її зміцненні. Кінцевою ж метою Донцов вважав побудову української самостійної держави. Невід'ємною частиною його ідеології було поняття «творчого насильства та ініціативної меншості як порядкуючих сил». Ішлося про групу людей, покликаних сформувати незрозумілу для несвідомої маси ідею, зробити її доступною цій масі й, нарешті, мобілізувати народ для боротьби за цю ідею.

Інтегральні націоналісти не мали чіткого уявлення про тип суспільства, яке вони хотіли побудувати після досягнення незалежності. Вони мало що могли сказати про його соціально-економічну організацію, заявляючи лише, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Політична система майбутньої держави мала ґрунтуватися на владі однієї націоналістичної партії. На чолі руху мав стояти верховний керівник, наділений необмеженою владою. Слід також зауважити, що український інтегральний націоналізм, цілком очевидно, містив елементи тоталітаризму.

Ідеї Донцова, передовсім його концепція інтегрального націоналізму, знайшли відгук у суспільстві. Особливо захоплювалася ними учнівська молодь, студенти вищих та середніх навчальних закладів. Вони почали об'єднуватися, створювати молодіжні організації, що стояли на самостійницьких позиціях. Молодь була розчарована у старшому поколінні, яке не змогло відстояти українську державність. До того ж вона зазнавала постійних утисків з боку польської влади, страждала від безробіття.

27 січня — 3 лютого 1929 р. у Відні відбувся Конгрес представників націоналістичних організацій, який проголосив створення Організації українських націоналістів (ОУН). У роботі Конгресу брали участь делегати від Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді, Української військової організації (УВО).

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і журнали («Розбудова нації», «Сурма», «Юнак»), дотримувалася військових методів керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об'єднаннях. Саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929 р., а в остаточному вигляді — у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939 р. Вона ґрунтувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною цінністю, «найвищим типом людської спільноти». Метою організації було створення української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції передбачалося встановлення національної диктатури, покликаної після відновлення державності здійснити невідкладні заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити законодавчі органи «на засаді представництва всіх організованих суспільних верств».

Свою державну концепцію ОУН будувала виходячи з того, що українські землі окуповані Польщею і СРСР. Тому українські націоналісти не визнавали всі ті міжнародні акти, договори та домовленості, які роз'єднали українські землі, ліквідували українську державність. Будівництво соборної незалежної України мало завершитися повним вигнанням з українських земель усіх окупантів. Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.

Оскільки Організація українських націоналістів, перебуваючи в підпіллі, не могла взяти участь у виборах, керівникові УВО на західноукраїнських землях Ю. Головінському було доручено провести переговори з ЦК УНДО про включення оунівців до виборчого списку цієї партії. Однак після першої ж зустрічі з керівниками УНДО Головінського було заарештовано й при спробі втекти вбито. Ідея участі у виборах зустріла опір з боку низових організацій УВО та ОУН. Незабаром ОУН остаточно відмовилась від будь-якої легальності й зосередилась на підпільній революційній діяльності.

ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан «постійного революційного бродіння», «постійний дух протесту проти властей». Починаючи з 1930 р. ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи, терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств. Перша заповідь ОУН гласила: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б. Ператського і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в національно-демократичному таборі. 13 липня 1934 р. президія УНДО та Українська парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції ОУН, що «наносять необчисленні шкоди українській нації». Близький до національної демократії митрополит Андрей Шептицький також засудив «злочинну роботу українських терористів, яку ведуть божевільні». У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної демократії в «нерозумінні справжніх шляхів визволення», у «свідомому чи несвідомому інформуванні поліції».

Польська влада під приводом боротьби з тероризмом посилила репресії проти українства, влаштовувала каральні акції проти селянства, розганяла кооперативи, забороняла діяльність культурно-освітніх товариств тощо. Тюрми Польщі були переповнені оунівцями та їхніми прихильниками. В середині вересня 1933 р. проти українських сіл було направлено великі підрозділи поліції і кавалерії, які розпочали каральну акцію, що дістала назву пацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективної відповідальності, озброєні загони зайняли близько 800 сіл. Вони розганяли осередки українських громад, руйнували читальні, конфісковували у селян майно і продукти, фізично розправлялися з тими, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, переважно школярів, студентів, молодих селян. Майже кожен третій із них дістав тривалий термін ув'язнення. Утисків та переслідувань зазнала легальна опозиція. Українських депутатів сейму польська влада посадила під домашній арешт, щоб не допустити їхньої участі у виборах, які в той час проводилися.

Водночас назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН того часу були характерними догматизм та інертність в оцінці суспільно-політичної ситуації в Україні. Ця обставина була однією із найважливіших причин постійних розколів в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН по мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеччиною. Особливо загострилась міжорганізаційна боротьба після вбивства у травні 1938 р. в Роттердамі агентом НКВС лідера організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами — членами проводу українських націоналістів (ПУН), які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановивши контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України; застосовувати радикальні методи боротьби, незважаючи на репресії польської та радянської влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

У серпні 1939 р. в Римі відбувся другий Великий збір, на якому домінували прихильники А. Мельника. Збір проголосив засади майбутньої Української держави. Зокрема, передбачалось, що існування політичних партій у майбутній державі буде заборонено. Тільки ОУН виступатиме як чинник державного ладу. Голова проводу (Мельник) проголошувався «вождем української нації». Керівництво Збору вважало, що між Німеччиною і СРСР незабаром спалахне війна, внаслідок чого виникнуть передумови для утворення незалежної Української держави, оскільки прагнення ОУН будуть підтримані тоталітарною Німеччиною.

Відповіддю радикалів на непоступливість ветеранів було скликання в лютому 1940 р. у Кракові конференції, учасники якої не визнали рішень римського Збору й сформували Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається паралельне існування двох українських націоналістичних партій: ОУН-Р (революційна) чи ОУН-Б (бандерівці) та ОУН-М (мельниківці). Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою однакову мету —створити незалежну Українську державу. Проте шляхи її досягнення, політичні орієнтації суттєво відрізнялися. Мельниківці розраховували на підтримку Німеччини у вирішенні українського питання, зокрема, вважали, що визволення України від більшовиків можливе лише в союзі з Німеччиною. Прихильники Бандери вважали, що Українська держава може бути утворена лише в результаті національної революції, власними силами українською народу. Не виключали бандерівці й можливість боротьби з

Німеччиною.

На українських землях, окупованих Румунією, не припинялася боротьба українства за свої соціальні та національні права. В 1918 р. румунський уряд запровадив на території Буковини воєнний стан, скасований лише в 1928 р. Це викликало розгубленість у стані патріотичних сил, які за часів австрійського панування звикли до конституційних порядків. Проте з часом, в умовах певної лібералізації режиму, українська громадськість почала відновлювати існуючі раніше на Буковині культурні товариства, хори, театральні групи, студентські гуртки й органи преси.. Діяли, зокрема, студентське об'єднання «Залпняк», спортивне товариство «Мазепа». Пожвавлення культурно-просвітницької роботи дало можливість створити в 1927 р. Українську національну партію, яку очолив Володимир Залозецький. Партія діяла легально і прагнула до компромісу з румунськими властями. Вона розгорнула освітню діяльність, намагалася впливати на вирішення соціальних і національних питань, захищати життєві інтереси населення Буковини. З цією метою партія брала участь у виборах до парламенту Румунії, де здобула кілька місць. Після встановлення в країні воєнного режиму в 1938 р. українські організації, в тому числі й Українська національна партія, були розпущені.

У визвольній боротьбі українців у Румунії брали участь і комуністи. В листопаді 1918 р. виникла Комуністична партія Буковини, яку очолив С. Канюк. Вироблений партією курс передбачав захоплення трудящими влади на місцях, роззброєння жандармів, утворення земельних комітетів і розподіл поміщицьких маєтків. У 1926 р. Компартія Буковини увійшла до складу Комуністичної партії Румунії. Кінцевою метою своєї боротьби партія проголосила завоювання політичної влади й возз'єднання Буковини з радянською Україною.

Політика уряду Чехословаччини щодо українських земель, які опинилися в її складі, відзначалася певною поміркованістю і виваженістю. В 20-ті роки в Закарпатті вільно діяли громадські організації «Просвіта», Асоціація українських учителі», «Пласт» тощо. Зростанню національної свідомості українців сприяв дозвіл чехословацьких властей на відкриття початкових шкіл, гімназій, навчання в яких проводилося українською мовою. В 30-х роках у краї існувало близько ЗО політичних партій, що репрезентували широкий спектр поглядів на суспільний розвиток.

На українських землях, що перебували під владою Чехословаччини, значний вплив мала Партія українських есерів (УПСР). Підходи цієї партії до вирішення проблем української державності з часом зазнали суттєвих змін. У 1920—1922 рр. представники закордонної еміграції <М. Грушевський, О. Жуковський, М. Чечель, І. Шраг та ін.) розробили проект програми, в якій дотримувались прорадянської орієнтації. Вони вважали радянську форму влади цілком прийнятною протягом певного перехідного періоду, коли Україна стала б «суверенною соціалістичною радянською республікою» у своїх етнічних межах.

У 1927 р. керівництво УПСР, перебуваючи у Празі, переглянуло програму партії. Воно визнало необхідним створення Української Республіки «...політично незалежної і соборної в етнографічних межах» Державотворчі процеси умовно поділялися на кілька етапів і мали помітне соціалістичне забарвлення. Створення суверенної держави передбачалося шляхом «всенародного повстання й "революції".

Збудувати незалежну державу мав український трудовий народ, суверенітет і волю якого могли репрезентувати лише його трудові класи. Саме їм мали належати всі політичні права в Україні в період революційних перетворень. Верстви суспільства, які «жили з чужого визиску» й могли вчинити опір самовизначенню України, мали бути позбавлені виборчих прав. У програмі УПСР обґрунтовувалася необхідність для України постійного війська і флоту, які мали формуватися на основі соціалістичних законів за територіальним принципом.

Проголошення незалежності Прикарпатської України. Трагічна доля краю. Важливою віхою в історії українського державотворення стало проголошення незалежності Карпатської України. Цьому акту передували події, в яких брали участь керівники деяких європейських країн. Відомо, що після поразки визвольних змагань регіон карпатоукраїнців увійшов до складу Чехословаччини й опинився ізольованим від основної частини України. Після Мюнхенської змови (30 вересня 1938 р.) і наступних подій чехословацький уряд пішов на поступки у питанні української автономії. 10 жовтня 1938 р. радіо «Прага» повідомило, що Чехословаччина стає федерацією народів: чехів, словаків та українців. Наступного дня уряд Праги офіційно надав Прикарпатській Україні автономію і визнав її новосформований уряд. Його очолив голова Автономно-землеробського союзу Андрій Бродій, який дотримувався проугорських поглядів.

З проголошенням автономії Карпатської України українська карта в руках Гітлера стає справжнім козирем. Він використовує її як засіб тиску і шантажу у стосунках як з потенційними противниками, так і майбутніми союзниками. Угорські власті декілька разів зверталися до Гітлера зі своїми домаганнями на Закарпаття, однак фюрер на перших порах згоди не давав. Нарешті, 2 листопада 1938 р. за рішенням так такого Віденського арбітражу, ініційованого Німеччиною, Карпатська Україна мусила віддати Угорщині міста Ужгород, Берегове, Мукачеве та прилеглі до них райони, де мешкало 1 млн. 100 тис. чол. Столицею Карпатської України став Хуст. Гітлер прагнув перетворити Угорщину на свого сателіта, тож передача частини Закарпатської України була своєрідним авансом майбутньому союзникові Німеччини. Готуючись до вторгнення на закарпатські землі, Угорщина засилала туди терористичні групи. На території краю активно діяла угорська «п'ята колона», яка розповсюджувала всілякі наклепницькі матеріали про карпатський уряд, друкувала листівки антиукраїнського змісту.

24 жовтня 1938 р. спеціальна делегація Карпатоукраїнської автономії передала німецькому урядові меморандум, в якому заявлялося, що Карпатська Україна — це лише частина всіх українських земель і її населення усвідомлює ті обов'язки, які воно має «стосовно своєї української нації». Автономна Карпатська Україна, щоб не стати жертвою агресії, «перебуває під чеським протекторатом, чекаючи об'єднання з Україною». Автори меморандуму пропонували перетворити Карпатську Україну на незалежну державу, яка перебувала б під міжнародним заступництвом великих держав, що підписали Мюнхенські угоди.

Однак нацистський уряд залишився глухим до українських прагнень. Навпаки, Німеччина намагалася зміцнити свої позиції в Карпатській Україні. Невдовзі Прага змістила А. Бродія з посади прем'єр-міністра. Новий кабінет очолив Августин Волошин — доктор теології, прихильник німецької орієнтації. На Закарпатті відкривається німецьке консульство, засновується «Німець­ко-українсько культурне товариство», активізувалася діяльність так званої німецької партії.

Уряд Августина Волошина вжив ряд заходів для зміцнення автономії Карпатської України, сприяв консолідації патріотичних сил. Розпочалася підготовка до виборів у регіональний парламент — сейм, була сформована перша рота Української національної оборони. Вибори до сейму відбувалися на основі виборчого закону Чехословаччини, який діяв і на території Закарпаття. Це були фактично перші в історії українського народу вибори, які проводилися всенародним голосуванням на демократичній основі. В них брало участь 92,5 % дорослого населення краю, причому 92,4 % виборців віддали свої голоси за Українсько національне об'єднання (УНО), яке очолював А. Волошин. Проте уряд Чехословаччини зволікав із скликанням сейму. За цих обставин прем'єр-міністр А. Волошин проголосив незалежність Карпатської України. Тоді ж було сформовано тимчасовий уряд, який очолив А. Волошин. 15 березня 1939 р. розпочав роботу сейм, депутати якого проголосили Карпатську Україну суверенною республікою, з президентською формою правління. Українське Закарпаття вперше за свою багатовікову історію стало незалежним. На сеймі були прийняті важливі державотворчі документи про державний устрій, мину, прапор, гімн, герб Карпатської України.

Маленька Республіка Закарпаття, незважаючи на хиткість свого становища, могла стати прикладом у боротьбі всього українського народу за незалежність. Тому партійно-державне керівництво Москви досить нервово відреагувало на волевиявлення карпатоукраїнців. Ще рішучіше діяла фашистська Німеччина. Напередодні відкриття сейму Гітлер заявив послу Угорщини, що Німеччина не заперечуватиме проти анексії всього Закарпаття. В ніч на 14 березня 1939 р. угорська армія розпочала агресію проти незалежної Карпатської України. По суті Друга світова війна розпочалася для карпатоукраїнців на півроку раніше, ніж для інших. Посилаючись на гітлерівську підтримку, мадяри вимагали від уряду А. Волошина не чинити опору. На це президент відповів: «Хоча Карпатська Україна хоче жити в мирі зі своїми сусідами, однак зі зброєю в руках виступить проти всіх, хто задумав би порушити її свободу та державні кордони». Уряд Карпатської України, розуміючи, що влас­ними силами не зможе захиститися від ворожого вторгнення, попросив військової підтримки в Чехословаччини. Але очікуваної допомоги Карпатській Україні не було надано. В цих умовах керівництво республіки приймає рішення про створення регулярної армії, призначаються її командуючий та штаб. Ядром новостворюваної армії стала Карпатська Січ — напіввійськова організація, сформована з місцевих молодих українських патріотів та оунівців, що налічувала від 10 до 15 тис. чоловік. Перші загони січовиків на Закарпатті сформував Дмитро Климпуш що в лютому 1938 р. У вересні того ж року було створено Українську національну оборону, з часом реорганізовану в Карпатську Січ. До її штабу входили члени ОУН, які допомагали кадрами, озброєнням молодій карпатській армії. Провід ОУН виступав ініціатором акцій протесту проти зазіхань польських і угорських властей на Закарпаття. Перебуваючи в 1938 р. на Закарпатті, А. Левицький за дорученням уряду УНР в екзилі повідомив керівництво Карпатської України про готовність надати в його розпорядження близько 4000 колишніх старшин і вояків армії УНР для зміцнення оборони краю.

Для створення регулярної армії потрібні були чималі кошти. Президент Волошин звернувся за допомогою до українців, які проживали в різних країнах світу. У Канаді було створено «Комітет допомоги Карпатській Україні», який збирав кошти на формування Карпатської Січі. Вся поневолена Україна співчутливо стежила за долею клаптика української землі — Карпатської України. Сотні галичан, волинян, представників інших земель України, ризикуючи життям нелегально переходили кордон, щоб зі зброєю в руках боронити свободу своїх братів. Серед них був і молодий український письменник і політичний діяч, один із лідерів ОУН Олег Кандиба-Ольжич — син відомого поета Олександра Олеся. Своїм полум'яним словом він пробуджував у людей віру й надію на добру будущину. Тоді, ранньої весни 1939 р. доля виявилася прихильною до О. Ольжича, але через п'ять років, у травні 1944 р. він був заарештований гестапівцями й загинув у концтаборі.

Головною силою, яка намагалася заступити шлях угорським агресорам була Карпатська Січ. Проте вона не могла протистояти добре озброєній та чисельно переважаючій армії фашистської Угорщини. Незважаючи на відчайдушний опір карпатоукраїнців, угорські війська за три дні окупували все Закарпаття. На окупованій ворогом території продовжували діяти партизанські загони, які ще тривалий час чинили опір загарбникам. За різними даними в боях за Карпатську Україну загинуло від 2 до 6,5 тис. захисників краю. Трагічною була доля й президента А. Волошина, якого радянська військова розвідка у травні 1945 р. заарештувала й відправила в тюрму, де він і помер внаслідок знущань і тортур. Карпатська Україна як незалежна держава була ліквідована. Сталін надавав знищенню незалежності цього невеликого українського краю особливого значення. Саме після описаних подій радянський уряд через свого посла в Берліні запевнив керівництво Німеччини, що «немає причин, здатних завадити нормальним взаємовідносинам» обох країн. З цієї заяви розпочався процес радянсько-швецького зближення.

Таким чином, у міжвоєнний період на західноукраїнських землях використовувалися як парламентські, легальні, так і нелегальні форми боротьби. Їх метою було обстоювання інтересів українського народу від посягань окупаційних властей. Задля цього українські політичні парти боролися за місця в парламенті, використовували його трибуну для захисту українства, протистояли політиці асиміляції, висували вимоги автономії, соборності та незалежності України. Розчарування в парламентаризмі, а також крах радянських ілюзій змусили українських патріотів стати на шлях революційної боротьби за незалежну Україну. В цих умовах сформувалася Організація українських націоналістів, яка стояла на радикальних позиціях і сповідувала насильницькі методи боротьби проти польського, радянського, а з часом і німецького окупаційних режимів. Досвід боротьби українських політичних партій та об'єднань показав, що за тих умов завоювати українську державність, добитися утворення самостійної та ще й соборної України було неможливо. Цьому завадили, передовсім, роз'єднаність політичних сил, полярність їхніх орієнтацій, відсутність активної політичної підтримки державотворчих замірів українства з боку зовнішніх сил.

У драматичній ситуації, що склалася напередодні Другої світової війни, відсутність соборної незалежної України, її розчленування сусідніми державами позбавили українців можливості активно та заінтересовано впливати на світову політику. «Українську карту» розіграли противники незалежності України. За відсутності самостійного державного об'єднання долю України продовжували вершити сильні, вороже налаштовані до українства іноземні правителі.

Рекомендована література

Вегеш М. Августин Волошин і Карпатська Україна // Дзвін. 1991. № З

Державний центр Української Народної Республіки в екзилі: Статті і матеріали. Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993

Донцов Д. Росія чи Європа? Київ, 1992.

Зайцев О. Ю. Представники українських політичних партій Західної України в парламенті Західної України (1922—1939 рр.) // Укр. іст. журн.

1994. № 1.

Історія України в документах, матеріалах і спогадах очевидців. Київ,

1991.

Кричевський С. Організація українських націоналістів в Україні —

Організація українських націоналістів за кордоном. Львів, 1991

Нагаєвський І. Історія української державності двадцятого століття.

Київ, 1993.

Рубльов О. С., Черченко Ю, А. Сталінщина й доля західноукраїнської

інтелігенції - Київ, 1994.

Сливка Ю. Ю. Сторінки історії КІІЗУ. Львів, 1989

Чоповський В. Ю. Українська інтелігенція в національно-визвольному русі на Західній Україні (1918—1939). Львів, 1994

Лекція 16

Українська державність у період тоталітарно-репресивного режиму (1929—1938 рр. ).

• Насадження тоталітарного режиму в Україні • Сталінська політика «нового курсу» та її наслідки для українського народу • Конституція УРСР 1937 р.; суперечності між декларованими положеннями і реаліями життя.

Насадження тоталітарного режиму в Україні. З утворенням СРСР партійно-державне керівництво ще більше зміцнило свої позиції. Майже всі державні структури союзних республік тепер цілковито залежали від центру, який визначав та суворо контролював їхню діяльність. Позбавившись суперників і зосередивши у своїх руках всю повноту влади, Сталін наприкінці 20-х років перейшов до політики прямого насильства в будівництві соціалізму. В 1928 р. він, намагаючись теоретично обґрунтувати свою злочинну діяльність, висунув тезу про загострення класової боротьби в міру досягнення успіхів у соціалістичному будівництві. Тим самим обґрунтовувалась практика формування тоталітарно-репресивеого режиму.

Більшовики з самого початку створювали органи влади, які послідовно проводили в життя їхню політику. Більшовицька влада виділялася жорсткою централізацією, непримиренністю до своїх противників, запереченням будь-яких альтернативних підходів, пропонованих іншими, хоча б і комуністичними партіями. РСФРР формувалася як унітарна держава, яка згодом переросла в державу з тоталітарною системою влади. Форми і методи державного управління радянської Росії неодмінно повторювалися або ж насаджувалися і в національних республіках.

Становлення та розвиток української радянської державності зводилися до формування тоталітарної системи влади. Вже в перші роки існування УСРР здійснювався форсований перехід від багатопартійності та ідеологічного плюралізму до тоталітарного однопартійного режиму. Цей перехід відбувався шляхом силового придушення більшовиками будь-якої опозиції та формування особливої, тоталітарної за змістом, структури органів державної влади та управління. Ця структура мала забезпечити тотальний контроль більшовицького центрального керівництва над усіма сферами суспільного життя. Інкорпорація України до складу СРСР стала вирішальною передумовою перетворення її в об'єкт перманентного політичного терору.

Захищаючи монопольне правління більшовиків, органи радянської влади рішуче розправлялися з тими політичними силами, які пропонували альтернативні шляхи розбудови української державності. їхні пропозиції не обговорювалися, а категорично відкидалися. Так, у травні 1918 р. від української партії соціалістів-революціонерів відокремилося ліве крило, яке заявило про створення партії комуністів-боротьбистів. Лідери партії висловлювали занепокоєння тим, що більшовики прагнуть відновити кордони Росії в межах колишньої імперії. Злиття України з Росією розглядалося боротьбистами як «небезпечний експеримент, не продиктований абсолютно нічим реальним».

Програма боротьбистів передбачала об'єднання українських земель, створення українського уряду, в якому були б представлені всі партії революційного соціалізму. Прагнення забезпечити самостійність соціалістичної України, її рівноправний союз з іншими соціалістичними республіками свідчило про те, що на світанку утворення української радянської держави існували політичні альтернативи, які, проте, не сприймалися керівництвом правлячої партії.

Близьку до боротьбистів позицію щодо питань державного будівництва займала й Українська комуністична партія (УКП). Напередодні обговорення в Москві форм взаємовідносин між Україною та Росією (січень 1920 р.) член ЦК УКП Ю. Мазуренко передав російському керівництву тези про становлення його партії до цього питання. Головні вимоги укапістів зводилися до взаємного визнання незалежності й рівноправності обох радянських республік; об'єднання їх у союз на основі співробітництва й солідарності шляхом створення спільних органів, головним чином в економічній і військовій галузях. У будівництві союзу радянських держав укапісти виступали за зосередження всього адміністративного й господарського управління в союзних республіках, в руках їхніх урядів. Укапісти висловлювалися за самостійність радянських держав у сфері міжнародних відносин, але для координації зовнішньої політики обох республік пропонували створити на паритетних засадах колегію з міжнародних справ. У всіх інших сферах державного врядування мала зберігатися повна незалежність України.

Реакція більшовиків на досить помірковану пропозицію укапістів була такою ж як і у випадку з боротьбистами, — їм запропонували саморозпуститись. Проте партія не пішла на такий крок, чим викликала проти себе хвилю репресій. У липні 1920 р. було закрито останній друкований орган УКП —газету «Червоний прапор». На місцях почалися масові переслідування укапістів і тих, хто їм співчував. Такою виявилася більшовицька практика щодо опонентів, які намагалися наповнити формальну незалежність України реальним змістом.

У складі самої КП(б)У частина національно свідомих комуністів також виступала за державний суверенітет України. Зокрема, в лютому 1920 р., виступаючи на партійних зборах, а потім і на київській міській партійній конференції, Г. Лапинський заявив, що українському пролетаріатові необхідно утворити передусім самостійний державний та військовий апарат і лише потім об'єднуватися з аналогічними російськими структурами.

Проте будь-які прояви опозиційності, відходу вад позиції центру всіляко переслідувалися. Ті більшовики, які прагнули поєднати ідеали комунізму з національним відродженням, оголошувалися «націонал-ухильниками» (Волобуєв, Хвильовий, Скрипник, Шумський), цькувалися й переслідувалися.

Насадження тоталітаризму супроводжувалося утвердженням комуністичної ідеології, яка заперечувала політичний плюралізм думок, визнавала право на істину тільки за марксизмом. Це утвердження проводилося через заборону альтернативних поглядів, ізоляцію та знешкодження інакомислячих. Органи радянської влади розправилися зі «зміновіховською» інтелігенцією, звинувативши її у шпигунстві, влаштували над нею в березні — квітні 1924 р. показовий судовий процес. На лаві підсудних опинились В. Базилевич — секретар історичного товариства ім. Нестора-літописця, М. Василенко — колишній міністр народної освіти Гетьманської держави та ін. Уже в 1921— 1922 рр. КП(б)У почала активну боротьбу з «просвітянством». В урядовій газеті «Вісті ВУЦВК УСРР» появилося тлумачення цього поняття: «Що таке просвітництво? Це, передусім, особливий стан так званого «свідомого українця», що кохається в співах, рідному театрі, рідній культурі, неньці-Україні і не визнає нічого в світі, що не є суто українським національним». Спочатку державні органи намагалися підкорити просвітян більшовицькій лінії, шукали серед них «класово близьких трудящим». Була проведена перереєстрація всіх статутів товариств «Просвіти», влада вимагала від них керуватися у своїй роботі класовим, а не національним принципом. Конфлікт державних органів з товариствами просвітян закінчився тим, що в 1929- 1930 рр. вони були закриті. Боротьба з просвітянством стала складовою частиною більшовицької лінії на уніфікацію всіх сторін життя суспільства.

Органи радянської влади, всупереч декрету про відокремлення церкви від держави, переслідували віруючих, закривали релігійні культові установи, забороняли релігійні конфесії українського спрямування. Жертвою репресій стала Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Влада не могла примиритися з тим, що за умов згортання політики українізації УАПЦ залишалася чи не єдиною громадською структурою, яка сповідувала українську мову і сприяла національному вихованню населення. Незважаючи на лояльне ставлення УАПЦ до радянської влади, її керівництво переслідувалося адміністративними органами, влада всіляко намагалася дискредитувати церковних ієрархів, готувала ґрунт для заборони церкви. Фактично ліквідація УАПЦ почалася з усунення митрополита Василя Литовського від керівництва УАПЦ ще в жовтні 1927 р. Серед низки звинувачень, висунутих ДПУ проти УАПЦ, були й такі, як «петлюрівське минуле автокефалістів», «атеїзм більшості автокефального духовенства», використання «Спілкою визволення України» автокефальної церк­ви як «знаряддя антирадянського впливу на широкі маси населення для ведення підпільної роботи». Протягом 1926—1929 рр. в Україні було заарештовано п'ять ієрархів УАПЦ. Під тиском властей у січні 1929 р. було скликано «Надзвичайний собор», який ухвалив резолюцію про зв'язок УАПЦ з «СВУ», про контрреволюційність УАПЦ і про її «самоліквідацію». Почалися жорсткі переслідування служителів та віруючих. У 1927 р. УАПЦ налічувала 10 657 священиків, 34 єпископи. В 1931 р. залишилося 200 священиків, а на початку 40-х років - усього кілька осіб. З 34 єпископів цієї церкви розстріляно 28.

Тоталітарний режим ставив за мету обмежити й повністю підкорити своєму впливу все суспільне життя. Цьому сприяла цілковита більшовизація масових громадських організацій, перетворення їх у напівдержавні структури. Громадські організації відверто розглядалися більшовиками як один із засобів здійснення власної диктатури. Особливу увагу вони приділяли наймасовішим із них — профспілкам і комсомолу. IX з'їзд РКП(б) (березень—квітень 1920 р.) відкинув принцип незалежності профспілок і вказав, що вони мають бути одним із основних апаратів держави, керівництво яким здійснюється Комуністичною партією. Згідно з рішеннями IV Всеросійського з'їзду профспілок (травень 1921 р.) місцеві профспілки зобов'язувалися тісно співробітничати з органами державного управління, виконувати функції «школи політичного виховання робітників». Профспілки втрачали свою природну роль захисників інтересів трудящих, перетворювались в опору тоталітарного режиму. Керівництво українськими профспілками здійснювалося з Москви.

З 1920 р. організаційно й політично оформився комуністичний молодіжний рух. Комсомолу відводилася важлива роль кадрового резерву і помічника правлячої партії. Керівні органи комсомолу України були включені до механізму здійснення державної влади. Виник інститут комсомольського представництва в компартійних комітетах і державних установах. За таких обставин комсомол став допоміжним складовим елементом тоталітарного режиму.

В утвердженні монополії офіційної ідеології особлива роль відводилася органам цензури. Вони вже на початку 20-х років стали надійним знаряддям більшовицької політики. В Україні в 1919 р. було створено Редакційно-виправничу колегію, яка керувала всією видавничою справою й мала «вирішувати питання про необхідність випуску в світ того чи іншого друкованого твору». Наприкінці 1920 р. Наркомат освіти України створив спеціально управління — Головполітосвіта, яке мало крім усього іншого здійснювати функції органу цензури. Згодом, у середині 1922 р., в його складі було створено Центральне управління у справах друку, яке займалося виключно цензуруванням друкованих видань. Управління працювало в тісному контакті з органами ДПУ УСРР, де також існував відділ воєнно-політичної цензури. Органи цензури, в свою чергу, перебували під контролем партійного апарату. Вже з середини 20-х років партійний контроль над друком був повним і всеосяжним. Завдяки органам цензури партія контролювала освіту, науку, культуру, пресу, радіо, всі засоби духовного впливу на суспільство. Таким чином, обіцянки Леніна ліквідувати будь-який «адміністративний вплив на пресу» залишилися політичною декларацією. Державно-партійна цензура існувала до розпаду СРСР.

Утвердження комуністичної ідеології, запровадження жорсткої цензури, повний контроль над профспілками, громадськими об'єднаннями забезпечували більшовицькій партії цілковиту монополію над суспільним життям. Усунувши з політичної арени партії, що пропонували альтернативні підходи до вирішення проблем державного будівництва в Україні, більшовицька партія зосередила в своїх руках всю повноту влади. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія керує всіма організаціями пролетаріату і всіма сторони ми діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства...». Режим не допускав неконтрольованої діяльності жодної організації, жодного громадського об'єднання в Україні.

Тоталітарний режим не тільки нищив будь-яку опозицію, а й прищеплював суспільству вірус постійного страху, створював атмосферу взаємної недовіри і підозри. Саме з цією метою XIII з'їзд КП(б) України висунув лозунг: «До кінця викорінювати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, підняти революційну пильність». У результаті в різні інстанції «компетентних органів» мутним потоком потекли численні наклепи і доноси. В умовах зриву заготівельної кампанії 1932 р. керівники деяких областей України видавали розпорядження про винагороду зерном за зроблений донос на сусіда. Радянський уряд України розцінив такі дії як важливу ініціативу і в середині лютого 1933 р. видав постанову про поширення цього «досвіду» на всю республіку.

Характерним проявом утвердження тоталітаризму в Україні стало зрощення правлячої партії з державними органами влади. Якщо в роботі V Всеукраїнського з'їзду рад (лютий—березень 1921 р.) крім більшовиків брали участь 13 представників інших партій (УКП, лівих есерів, бунду та ін.), то на VI з'їзді (грудень 1921 р.) їх було двоє, а починаючи з VII з'їзду рад (грудень 1922 р.) представницький орган України стає однопартійним — більшовицьким. У 1938 р. до Верховної Ради УСРР було обрано 304 депутати, з них 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Упродовж другої половини 20-х — на початку 30-х років плюралістична політична система була ліквідована, утвердилося монопольне становище ВКП(б). Опробувався на практиці основний принцип більшовиків — лише члени правлячої партії можуть претендувати на місце у владних структурах держави «диктатури пролетаріату». Така політика призвела до того, що Комуністична партія перетворилася на своєрідний хребет радянської системи влади.

В умовах утвердження тоталітарного режиму Україна продовжувала втрачати елементи своєї суверенності. Згідно з Конституцією УСРР 1929 р. систему державних органів республіки очолював Всеукраїнський з'їзд рад. З'їзд проголошувався найвищим органом державної влади на території республіки, а видані ним нормативні акти вважалися юридичною базою для прийняття іншими державними органами своїх рішень. Насправді ж Всеукраїнський з'їзд рад не мав повноти влади, обмежувався у своїй діяльності і цілком залежав від рішень центральних партійних органів, а також постанов всесоюзних з'їздів рад і ЦВК СРСР. По суті всеукраїнські з'їзди перетворилися на декоративні форуми, які беззаперечно схвалювали всі заходи вищого партапарату і надавали державно-правової форми партійним директивам. Відповідно до Конституції УСРР чергові з'їзди рад мали скликатися один раз на два роки. В реальному житті це положення не виконувалося. Так, XII Всеукраїнський з'їзд відбувся в 1931 р., а наступний було скликано лише в 1935 р.

Знижувалася роль всеукраїнських з'їздів у законотворчій діяльності. Тоталітарний режим не потребував представницьких органів влади. Згідно з договором про утворення СРСР та положеннями Конституції СРСР із законодавчої компетенції УСРР було вилучене широке коло питань, що стосувалися міжнародних відносин, військових справ, транспорту, зовнішньої торгівлі, фінансів та ін. З інших питань, які входили до компетенції союзних республік, Україна мала право видавати власні закони лише за умови, що вони не будуть суперечити положенням союзних органів. У 1927 р. УСРР прийняла кримінальний, кримінально-процесуальний, адміністративний кодекси. Ці законодавчі акти були побудовані таким чином, що поряд з республіканськими нормами містили й загальносоюзні положення. З посиленням централізації законодавча діяльність УСРР, її владні функції вкрай обмежуються. Республіканські правові акти за своїм змістом коментували загальносоюзні, інтереси України в них ігнорувалися.

На противагу всеукраїнським з'їздам рад посилювався вплив Раднаркому УСРР на всі сфери державного життя. Щоб забезпечити чітке виконання директив, що надходили з Москви, постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 18 січня 1931 р. при раднаркомах союзних республік передбачалося утворення виконавчих комісій. В УСРР до складу такої комісії входили голова Раднаркому республіки, один із секретарів ЦК КП(б)У, народний комісар РСІ, голова Всеукраїнської ради профспілок, голова Укрколгоспцентру. Комісія мала перевіряти фактичне виконання директив уряду, контролювати діяльність усіх державних органів та господарських організацій.

На основі директив XVII з'їзду ВКП(б) 7 квітня 1934 р. ВУЦВК і Раднарком УСРР прийняли постанову про реорганізацію народних комісаріатів та центральних установ. Постанова була спрямована на посилення єдиноначальності та особистої відповідальності керівників. З цією метою при всіх наркоматах УСРР ліквідовувалися колегії. Відповідальність за роботу наркоматів повністю перекладалася на наркомів та їхніх заступників. Звичним явищем стали так звані «чистки» кадрів, метою яких було формування такого державного механізму, що беззаперечно виконував би волю керівної партійно-радянської верхівки. Насадження тоталітарної системи вимагало значної перебудови роботи місцевих органів влади. Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) (1929 р.) вказав, що сільські ради як органи державної влади зобов'язані очолити боротьбу за суцільну колективізацію та ліквідацію куркульства як класу. На основі партійної директиви проводилися «чистки» сільських рад, до них вводилися люди, здатні організовувати колгоспи, забезпечувати контроль «за виконанням колективними господарствами їхніх зобов'язань перед пролетарською державою (хлібозаготівлі, контрактації, сплата податків та ін.), вести нещадну боротьбу із залишками заможного селянства». Комуністична партія застосовувала методи, спрямовані на розшарування єдиної селянської маси, протиставлення бідноти заможному селянству. Особлива увага приділялася активізації комнезамів, перетворенню їх на масові бойові організації бідноти, здатні покінчити з куркульством. З цією метою партійні та радянські органи збільшували кількість комнезамів. У першій половині 1930 р. в Україні налічувалося близько 1 млн. 600 тис. членів комнезамів, — майже втричі більше, ніж у 1928 р.

З метою дальшого зміцнення тоталітарно-репресивної системи здійснювалася реорганізація адміністративно-політичних органів. Так, відповідно до постанови ЦВК і Раднаркому СРСР від 15 грудня 1930 р. в усіх республіках було ліквідовано наркомати внутрішніх справ. їхні функції передавалися різним республіканським відомствам. Причини цього рішення ЦВК і Раднарком СРСР пояснювали «загостренням класової боротьби всередині суспільства, необхідністю у зв'язку з цим введення жорсткої дисципліни, а також надання більшої самостійності в управлінні органам боротьби зі злочинністю та охорони громадської безпеки і революційного порядку».

В 30-х роках у СРСР остаточно утвердилася репресивна система, яка характеризувалася тотальним контролем центральних державних органів і правлячої партії над усіма сферами суспільного життя. В Україні зусиллями більшовицьких органів влади була ліквідована багатопартійність. З політичної арени були усунені інші політичні партії. Утверджувалися тоталітарні форми комуністичної ідеології, яка монополізувала право на істину. Відбулося зрощення правлячої партії з державними органами та їхніми структурами. Партійно-державний апарат установив монопольний контроль над суспільним та громадським життям у республіці. Тим самим були створені передумови для появи тоталітарно-репресивного режиму влади.

Сталінська політика «нового курсу» та її наслідки для українського народу. Наприкінці 20-х років радянське партійно-державне керівництво відмовилося від непу і взяло курс на побудову в країні комуністичної системи виробництва і розподілу суспільного продукту. Державне планування стало переважати над ринком. Запроваджувалася волюнтаристська формула: наші плани — це наші прогнози, а плани —директиви. В хід пішли лозунги: «побудова економічного фундаменту соціалізму», «наступ соціалізму по всьому фронту» тощо. Розроблялися незвичайні заходи, які переростали в політику комуністичного штурму. Поворот в економічній політиці характеризувався примусовою продрозкладкою, запровадженням карткової системи постачання міського населення, експропріацією («розкуркулюванням») найзаможніших селянських господарств і примусовим об'єднанням власності всіх інших категорій селянства в колективні господарства.

Поворот у внутрішній політиці виявився насамперед у прискоренні темпів індустріалізації. Курс на індустріалізацію передбачав перетворення СРСР із держави, що ввозить машини й устаткування, в державу, що їх виробляє, з аграрної країни в промислову. Радянський Союз жив у постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом і ця обставина диктувала потребу намічені плани індустріалізації здійснити в найкоротші строки, щоб встигнути створити потужну оборонну промисловість. Забігаючи наперед, зазначимо, що перша п'ятирічка мала важливі наслідки для України. Для республіки були виділені значні капіталовкладення, оскільки з 1500 великих промислових підприємств, які планувалося ввести в експлуатацію в ці роки, 400 будувалися в Україні. В результаті індустріалізації Україна з аграрної перетворилася на індустріальну країну. Сформувались національний робітничий клас і технічна інтелігенція. Однак ціна цих позитивних зрушень для України була надто високою.

Визначений курс на модернізацію промислового потенціалу країни вимагав коштів, сировини і робочих рук. Дістати все це можна було від селянства, яке становило переважну частину населення. На першому етапі радянське керівництво намагалося вирішити це завдання завдяки поступовому впровадженню кооперації. Проте вироблена Сталіним політика вимагала швидких темпів і жорстких методів. Починаючи з 1928 р. на порядок денний стає питання колективізації. Сталінське керівництво дійшло висновку, що потреби індустріалізації простіше можна задовольнити, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, а на колективні. Крім забезпечення зростаючих потреб міста і армії продовольством, промисловість — сировиною, колгоспи мали також суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату. Колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства й; разом з індустріалізацією, відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.

Проголосивши політику суцільної колективізації, радянська влада почала насильно заганяти селян до колгоспів. Основний опір цьому насильству чинило заможно селянство, в якого влада відбирала землю, худобу, реманент тощо. Ця категорія селянства дістала назву «куркульства». Саме проти нього були спрямовані жорстокі репресії, які здійснювалися під проголошеним Сталіним 27 грудня 1929 р. гаслом «ліквідації куркульства як класу». Нечітка визначеність ознак куркульства відкривала широкий простір для зловживань, в орбіту «ліквідації» втягували середняків, а згодом і незаможників.

В Україні прокотилося кілька хвиль розкуркулення. За станом на 10 березня 1930 р. під розкуркулення попало 61887 селянських господарств. Селянство, як могло, чинило опір. Багато хто з селян намагався діяти легальним шляхом, звертаючись зі скаргами до центральних установ. Мали місце терористичні акції проти влади. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні було вчинено 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. В ряді округів України відбулися збройні виступи селян. Радянське керівництво змушене було змінити акценти в селянському питанні: Сталін у «перегинах» колективізації звинувачує місцеву владу. Навіть таке лицемірне «визнання» привело до масового виходу селян із колгоспів. Щоб виправити становище, ЦК ВКП(б) у вересні 1930 р. направив у республіки директивного листа, згідно з яким керівництво України, зокрема, мало подвоїти темпи колективізації і протягом 1931 р. в основному завершити її в основних сільськогосподарських районах. Розпочалася друга хвиля розкуркулення, а також розправа з тими селянами, які чинили опір колективізації. Протягом 1930 р. було депортовано не менше 75 тис. селянських родин. Партійно керівництво не тільки ставило завдання ліквідації заможного селянства, а й визначало кількість селян, які підлягали репресіям. В таємному листі ЦК ВКП(б) до ЦК КП(б)У (травень 1931 р.) вказувалося: «Згідно з постановою ЦК у Вашій республіці має бути виселено 30 000 куркульських сімей в Уральську область». За роки примусової колективізації було експропрійовано до 200 тис. селянських господарств. Для українських селян у грудні 1932 р. було введено так званий «внутрішній паспорт», що позбавляло їх можливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста. Таке рішення влади практично закріпачувало селянина. Один із більшовицьких лідерів, М. Бухарін, змушений був визнати існування експлуатації селян у СРСР, називаючи її «воєнно-феодальною».

Форсовані темпи суцільної колективізації, здійснюваної адміністративними методами, спричинили дезорганізацію і деградацію аграрного сектора, невпинного вповзання його у кризу. Наслідком цього стала жахлива катастрофа — голодомор 1932—1933 рр., від якого в Україні померло від 3,5 до 5 мли чоловік. Сталінське партійно-державне керівництво, яке без перебільшення можна вважати організатором цієї трагедії, проігнорувало пропозиції західних держав та населення Західної України надати допомогу голодуючим. Водночас воно докладало неймовірних зусиль, щоб приховати масштаби катастрофи. Масовими жертвами насильницького розкуркулення, голодомором заплатило українське селянство за індустріальний стрибок, організований партійно-радянським керівництвом.

Під гаслом соціалістичних перетворень на селі держава силою відбирала землю в селян, вбивала в них почуття господаря. Деклароване створення «нового класу» — колгоспного селянства, насправді обернулося декласуванням селянства. Сталінський варіант насильницької колективізації не тільки суперечив інтересам селянства, а й був недоцільним з точки зору загальнодержавних інтересів. В умовах тоталітарної системи господарська самостійність колгоспів обмежувалась, вони були позбавлені економічних стимулів розвитку, культивувались зрівнялівка, безгосподарність.

Вся політика радянської влади підпорядковувалася єдиній меті: «будівництву соціалізму в СРСР». Ряд ознак, які згідно з офіційною ідеологією вважалися притаманними соціалізму, справді були втілені в життя : ліквідовано приватну власність на засоби виробництва, знищено буржуазію, економіка стала функціонувати за єдиним планом. Однак «соціалізм», що будувався в СРСР, не мав нічого спільного з суспільством соціальної справедливості. По суті це був широкомасштабний експеримент, який базувався на суб'єктивних рішеннях партійно-радянського керівництва.

Висунуте Сталіним положення про неминуче «загострення класової боротьби» в ході соціалістичного будівництва давало підстави правоохоронним органам посилено шукати «противників соціалізму», «контрреволюціонерів», «ворогів народу», нарощувати масштаби насильства. В суспільстві створювалася атмосфера масового психозу, страху, невпевненості в завтрашньому дні.

Поворот у соціально-економічній політиці супроводжувався відповідними змінами в національному питанні. Колишній лозунг про російський великодержавний шовінізм тепер вилучався з політичного обігу. Листопадовий (1933 р.) пленум ЦК і ЦКК визначив, що «на Україні... основною небезпекою є український буржуазний націоналізм». Висувалося завдання «завдати нищівних ударів по націоналістичних петлюрівських елементах, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури». Це рішення, «санкціоноване» через два місяці XII з'їздом КП(б)У, стало в подальшому нарівні з положенням про загострення класової боротьби формальною основою й моральним виправданням кривавих чисток і масового терору в Україні.

Здійснення «нового курсу» супроводжувалося реорганізацією каральних органів влади. Ця реорганізація характеризувалася централізацією керівництва, повною втратою самостійності республіканських органів та суттєвим розширенням їхніх «прав» у здійсненні репресивних заходів щодо населення. Зокрема, розширювалися функції і посилювалася роль ОДНУ. Різко активізувалася й діяльність органів ДПУ УСРР. Уже в лютому 1930 р. в усіх обласних центрах України були створені «трійки» — каральні органи, до складу яких входили начальник управління ОДІТУ, обласний прокурор і перший секретар обкому КП(б)У. Це були протиконституційні позасудові органи. Такий безконтрольний каральний апарат виносив вироки практично без свідків, без захисту, без ознайомлення з кримінальною справою і навіть без підсудного. Судовий розгляд кримінальних справ замінювався адміністративними рішеннями. Прокуратура від нагляду за дотриманням законності в органах держбезпеки практично усувалася. До складу ОДПУ перейшла й міліція. Постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 27 грудня 1932 р. загальне керівництво роботою управлінь робітничо-селянської міліції союзних республік покладалося на ОДПУ, при якому було створено Головно управління робітничо-селянської міліції.

10 липня 1934 р. згідно з постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний НКВС, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло новостворене Головне управління державної безпеки. В союзних республіках утворювалися республіканські НКВС, які фактично були лише філіями центрального репресивного апарату. Замість судової колегії ОДПУ, яка мала право застосовувати всі міри кримінального покарання, включаючи розстріл, при НКВС СРСР було засновано позасудовий орган під назвою «Особлива нарада», який наділявся повноваженнями застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення, ув'язнення до концтабору на строк до 5 років, виселення за межі країни. На місцях, як і раніше, діяли спеціальні «трійки», котрі також не рахувалися з нормами судочинства.

Відбулися зміни і в організації судових установ України. Вони також цілком підпорядковувались центральним судовим установам. У серпні 1934 р. згідно з постановою ЦВК СРСР було створено судово-наглядову колегію Верховного Суду СРСР, яка наділялася правом скасовувати чи змінювати постанови, ухвали, рішення та вироки Верховних Судів союзних республік.

Істотних організаційних змін зазнали органи прокуратури. В 1933 р. замість прокуратури Верховного Суду СРСР і прокуратур союзних республік, що входили до складу республіканських наркоматів юстиції і безпосередньо не підпорядковувались прокуророві Верховного Суду СРСР, була створена єдина централізована система прокурорських органів. 20 червня 1933 р. утворено як самостійний орган Прокуратуру СРСР, яка об'єднала органи прокуратури у всесоюзному масштабі. Прокуратура СРСР здійснювала загальне керівництво діяльністю прокуратур союзних республік. Прокурор Союзу РСР наділявся правом давати прокурорам союзних республік обов'язкові вказівки, скликати наради прокурорів союзних республік, перевіряти їхню діяльність. Посилилася централізація прокурорського апарату.

Реорганізація каральних органів супроводжувалася посиленням репресій щодо різних верств українського населення,

фабрикуванням різних політичних процесів. Нагадаємо, що перший політичний процес в Україні відбувся у травні 1921 р. над групою членів Партії українських соціалістів-революціонерів на чолі з В. Голубовичем. Як і процес над російськими есерами в 1922 р., він був потрібен більшовикам, щоб остаточно розгромити свого небезпечного суперника, наймогутнішу селянську партію епохи революції.

Проте лише з 1929 р., коли народ відчув себе ошуканим і стало ясно, що визвольні ідеї революції загнано в глухий кут, політичні процеси над справжніми й уявними ворогами режиму стали звичним явищем. Про масштаби боротьби радянської влади з народом, його різними верствами свідчать такі дані: протягом 1930—1937 рр. в Україні органи ДПУ—НКВС «викрили» й знищили 15 великих «підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів і троцькістів». Причому єдиними доказами вини людей, які зазнавали тоді репресій, були їхні арешти й особисті «визнання» на слідстві, здобуті внаслідок жорстоких катувань.

Сталінський репресивний режим в Україні ставив за мету придушити будь-які прагнення до самовизначення української нації, не допустити існування руху за національне відродження. Тому адміністративно-командна система усувала від активної діяльності національно свідомих людей, обмежувала вільний вияв думок і суджень, створювала в суспільстві атмосферу страху шляхом жахливих розправ. З цією метою було інспіровано, зокрема, судовий процес над неіснуючою «Спілкою визволення України» (СВУ) в 1930 р. Судили інтелектуальну еліту українського народу (серед 45 засуджених були два академіки, 11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, учителі, юристи, священнослужителі, студенти). Продовженням репресій проти інтелігенції було «викриття» ще однієї «ворожої організації» — «Українського національного центру» (УНЦ) та його структурного підрозділу «Української військової організації». До них ДПУ врахувало багатьох визначних представників старої української інтелігенції. Керівником УНЦ організатори цих політичних процесів оголосили М. Грушевського, внаслідок чого в 1931 р. було ліквідовано історичну секцію Академії наук, яку він очолював. Самого М. Грушевського звинуватили в «буржуазному націоналізмі» й вислали до Росії. Вчений помер у 1934 р. за досить загадкових обставин.

У 1931 р. власті сфальсифікували справу про так звану контрреволюційну організацію в сільському господарстві України, внаслідок чого було засуджено 29 відповідальних працівників Наркомату землеробства УСРР та вчених-агрономів. У січні 1930 р. було заборонено діяльність УАПЦ. Митрополита М. Борецького, десятки єпископів, тисячі священиків репресовано. В листопаді 1933 р. партійне керівництво України заявило про викриття Всеукраїнського есерівського центру. Зазначимо, що матеріалів, які б свідчили про існування цієї організації, і досі не знайдено. На думку Г. Костюка, автора дослідження «Сталінізм і Україна», сфабрикована справа про організацію українських есерів потрібна була владі для того, щоб дискредитувати колишніх діячів цієї партії. На той час в еміграції, зокрема у Празі, перебувало чимало відомих українських есерів (М. Шаповал, М. Григор'єв та ін.), які викривали в пресі антинародну політику тоталітарного режиму в Україні. Радянські органи розцінювали їхню діяльність як особливо небезпечну. Більшовицьке керівництво замість теоретичних дискусій з своїми політичними противниками вирішило удатися до фальсифікування документів і фактів, провокацій, щоб скомпрометувати в очах народу українських есерів, зокрема їхній празький центр. Само тому радянськими каральними органами була вигадана організація українських есерів, члени якої начебто підгримували зв'язки з німецькими фашистами, оунівцями тощо. Метою цієї акції було створення підстав для поголовного арешту всіх колишніх есерівських діячів, які в умовах радянської влади фактично відійшли від політичної діяльності.

На листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 р. вперше було заявлено про «викриття» націоналістичної Української військової організації (УВО). Оприлюднений список керівників цього підпілля свідчив, що всі вони колишні відомі діячі української революції, які пізніше стали організаторами розвитку культури, науки й мистецтва України. Щоб ліквідувати колишніх діячів української національної опозиції, яка розходилася з офіційним курсом Москви в питаннях національної політики, радянські органи «встановили», що О. Шумський та його прихильники (К. Максимович, П. Солодуб та ін.) підтримували зв'язки з націоналістичним підпіллям. Так з'явилася «військово-терористична, фашистська підпільна організація», якою керували «контрреволюціонери з партквитками в кишені». До того ж «компетентні органи» стверджували, щоправда без будь-яких доказів, що «цією організацією з-за кордону керує знаменитий Коновалець». В результаті цієї провокації загинула вся колишня національна опозиція в КП(б)У 1925—1928 рр., а також члени партії та безпартійні, які хоч якоюсь мірою були з нею пов'язані.

Після вбивства 1 грудня 1934 р. секретаря Ленінградського обкому ВКП(б) С. М. Кірова, органи НКВС СРСР розпочали всесоюзний терор. В історичній літературі ці події дістали назву «кіровські розстріли». Репресії спрямовувалися не тільки проти колишніх опозиціонерів, ідейних противників, а й критично настроєних груп і окремих осіб, підозрюваних у неблагонадійності. Вже 18 грудня у пресі з'явилося сенсаційне повідомлення про викриття органами НКВС українського центру «терористів-білогвардійців». У зв'язку з цим до Києва терміново прибула Військова колегія Верховного Суду СРСР. Жертвами політичного процесу стали 37 осіб, 28 із них засуджено до розстрілу, решту відправлено до концтабору. Суд констатував, «що більшість звинувачених прибули до СРСР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання здійснити на території УСРР ряд терористичних актів». Як і під час інших судових процесів, жодних доказів вини підсудних не було оприлюдненно, юридична обґрунтованість факту існування вказаної організації відсутня. Із 37 засуджених 23 особи —це корінні мешканці України, відомі своєю науковою, літературною і громадською діяльністю. Переважна більшість засуджених ніколи не були за кордоном, між собою не підтримували ніяких зв'язків, а в групу «білогвардійців-терористів» їх об'єднали слідчі каральних органів.

Величезних втрат зазнали військові кадри республіки. Було повністю знищено вищий командний склад Київського військового округу, який очолював Й. Якір. У Харківському військовому окрузі протягом 1937—1938 рр. безпідставно репресовано 150 воєначальників вищого рангу. Серед репресованих були Є. Ковтюх, І. Федько, Б. Думенко та ін. Сталінський режим у такий спосіб намагався усунути незалежно мислячих людей. Особливо посилилися репресії в 1937 р., після візиту в Україну особистих представників Сталіна — Єжова і Хрущова. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні в Москву М. Хрущов та командуючий військами Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік "вичищено" близько 3 тис. чоловік, із них заарештовано понад 1 тис., "оновлені" практично всі командири корпусів і дивізій. Наслідком масових репресій серед командного складу армії і флоту стали катастрофічні поразки початкового періоду Великої Вітчизняної війни.

У 30-ті роки було репресовано 500 літераторів, 150 із них загинули. Для Ізоляції репресованих «ворогів народу», різних «шпигунів» і «диверсантів» у країні було створено ГУЛАГ — широку мережу концтаборів, яка поглинула мільйони людей. Загальну кількість жертв у республіці за «п'ятирічку великого терору» можна визначити поки що лише приблизно. На основі даних, що стосуються загальносоюзного ГУЛАГу, й виходячи з того, що майже всі репресовані мешканці України перебували в місцях ув'язнення і спец-поселеннях за її межами, відомий український правознавець О. М. Мироненко стверджує, що протягом 1937 р. середня кількість в'язнів у таборах НКВС зросла з 836 тис. до 934 тис, а в 1941 — до 1560 тис. чол. Усього ж до таборів у 1937—1941 рр. було кинуто 5 млн. 172 тис. 688 чол., у 2,2 рази більше, ніж за попередні п'ять років. Українців серед ув'язнених було приблизно 14 %. Питома вага засуджених за «контрреволюційні злочини» становила: в 1934 — 26,5 %, в 1939 — 34,5 %. Поповнювалося табірне населення ГУЛАГу і за рахунок членів сімей «зрадників Батьківщини». У 1939 р. їх налічувалося 31172. Ці дані враховують лише 53 виправно-трудові табори ГУЛАГу. Крім них існували ще 425 виправно-трудових колоній для дорослих, 50 колоній для малолітніх і числен­ні будинки виправних робіт.

Драматизм ситуації полягав у тому, що Комуністична партія, будучи основою політичної системи, сприяла утвердженню тоталітарного режиму й водночас сама ставала жертвою цього режиму. В республіці було розгромлено ЦК КП(б)У, обраний на XIII з'їзді партії в 1937 р. З 62 його членів 55 необґрунтовано звинувачувалися у ворожій діяльності. З 11 членів Політбюро, обраних на пленумі ЦК після з'їзду, загинуло в катівнях 10, з п'яти кандидатів у члени Політбюро — четверо. Репресовано всіх членів оргбюро. Було звільнено з роботи й репресовано чимало комсомольських працівників, а сам ЦК ЛКСМУ зазнав розгрому двічі.

Внаслідок сталінських репресій мільйони людей були насильно відторгнуті від суспільства, що надзвичайно збіднило інтелектуальний потенціал української нації. Сталінська система понівечила долю сімей репресованих дітей, батьків, які були позначені тавром «членів сімей ворогів народу» з усіма негативними наслідками, які з цього випливали.

Конституція УРСР 1937 р.: суперечності між декларованими положеннями і реаліями життя. В середині 30- х років московське партійно-державне керівництво вирішило внести зміни до Конституції СРСР, а також до конституцій союзних та автономних республік. Це рішення підтвердив лютневий (1935 р.) пленум ЦК ВКП(б). По суті йшлося про новий зміст Основного закону країни. Необхідність прийняття Конституції зумовлювалася тим, що Комуністична партія змінила політичні орієнтації, заявивши про перемогу в СРСР соціалізму. В зв'язку з цим намічалося проголосити на весь світ про великі соціалістичні завоювання в Радянському Союзі і створити видимість турботи про демократизацію державного ладу. 5 грудня 1936 р. VIII з'їзд рад одноголосно затвердив підготовлений проект нової Конституції СРСР. Прийняття Конституції Союзу вимагало запровадження Конституції Української РСР. 30 січня 1937 р. Надзвичайний XIV з'їзд рад УРСР затвердив Основний закон Української РСР.

Третя Конституція УРСР за своєю структурою і змістом майже повністю копіювала союзну Конституцію, відтворювала її принципи та основні положення. Україна проголошувалася «соціалістичною державою робітників і селян». Заявлялося, що політичну основу УРСР становлять ради депутатів трудящих, а економічну — соціалістична система господарства і соціалістична власність на знаряддя та засоби виробництва, що мас форму державної або кооперативно-колгоспної власності.

Декларативний характер мали статті Конституції, присвячені становищу України у складі СРСР. Стверджувалося, що УРСР «добровільно об'єдналася ... в союзну державу — СРСР», що вона «зберігає за собою право виходу з Союзу РСР». Проте механізм такого виходу не передбачався. Більше того, в реальному житті навіть розмови про можливість виходу України зі складу СРСР кваліфікувалися як дії «ворогів народу», «контрреволюціонерів» і жорстоко каралися.

Конституція УРСР проголошувала, що закони СРСР обов'язкові на території республіки. Таке категоричне твердження не допускало можливості опротестування вищими органами державної влади України тих нормативних актів центральних органів та відомств, які суперечили корінним інтересам населення республіки. Це свідчило про жорстку централізацію державного управління і втрату Україною своїх суверенних прав.

Вищим органом державної влади УРСР ставала Верховна Рада — єдиний законодавчий орган республіки. Раднарком УРСР був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади. Він мав приймати свої рішення на основі постанов і розпоряджень Ради Народних Комісарів СРСР. Характерно, що до складу Раднаркому України поряд із керівниками республіканських державних органів входили уповноважений Комітету заготівель СРСР, уповноважені загальносоюзних наркоматів. Цим забезпечувалася одна із багатьох форм контролю московських органів за діяльністю державних структур України.

Згідно з новою Конституцією вищі та місцеві державні органи влади мали обиратися на основі загального виборчого права. Селяни діставала рівні права з робітниками. Вибори до органів влади стали проводитися таємно. В Конституції йшлося й про інші права громадян, зокрема, право на свободу слова, друку, зборів і мітингів, вуличних походів і демонстрацій. Однак тоталітарний режим зберіг всеосяжний контроль над людиною. В умовах, коли Конституція проголошувала недоторканність особи та інші демократичні права, мали місце масові незаконні обшуки й арешти, проводилися масові репресії. Всебічний розвиток особи в Конституції розглядався не як завдання соціалістичного будівництва, а як засіб досягнення мети — побудови сталінської моделі соціалізму. Виборчі кампанії проходили під пильнім наглядом партійних та правоохоронних органів і були схожі на своєрідний політичний спектакль із заздалегідь відомими результатами.

Не захищала Конституція УРСР і національні права українською народу. Розпочата в 20-ті роки українізація не просто припинилася, вона стала розглядатися правлячою партією в умовах сталінського режиму як прояв націоналізму, наслідком чого були розгром науки, культури, знищення українських провідних кадрів. Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі національних меншин. У квітні 1939 р. очолюваний М. С. Хрущовим ЦК КП(б)У прийняв постанову, згідно з якою створення навчальних закладів для національних груп оголошувалося насадженням осередків буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх існування було визнане недоцільним і шкідливим. Усі ці заклади закрили. В тому ж році були ліквідовані національні райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінський режим, нівелюючи національні особливості, насаджував національний нігілізм, продовжував русифікаторську політику царизму. Національні меншини, як і весь український народ, опинилися під реальною загрозою зникнення.

Проголошені в Конституції принципи соціалістичної законності не стали гарантією їх дотримання. В центрі й на місцях у ці роки діяли ніким не контрольовані позасудові органи. У липні 1937 р. в Україні були створені республіканські та обласні «трійки» з правами особливої наради НКВС УРСР. У тому ж році вийшла директива ЦК ВКП(б) органам НКВС, що відкривала можливість застосування до арештованих катувань з метою отримати потрібні слідству зізнання. В листопаді 1938 р. на авансцені терору влади з'явився Л. Беріз, призначений наркомом внутрішніх справ СРСР.

У Конституції УРСР уже йшлося про монопольне становище більшовицької партії в державі. У статті 125, де декларувалося право громадян на об'єднання у громадські організації, зазначалося, що найбільш активні й свідомі громадяни з рядів робітничого класу та інших верств населення об'єднуються в КП(б)У, яка є передовим загоном трудящих ... і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних. Однак практика свідчила, що вже в 30-ті роки партія проводила позаконституційну діяльність: монополізувала законодавчу функцію, формувала державні органи влади й здійснювала суворий контроль за їхньою роботою.

Рекомендована література

Голод на Україні 1932-1933 років: очима істориків, мовою документів. Київ, 1990.

Касьянов Г. В., Даниленко В. М. Сталінізм і українська інтелігенція. Київ, 1992.

Конквест Р. Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор. Київ, 1993. .

Костюк Г. О. Сталінізм в Укріїні: генеза і наслідки . Дослідження і спостереження сучасника. Київ, 1995

Коцур В. П. Суспільно-політичне життя в Україні в 20—ЗО рр. Історіографія // Наукові записки з української історії. Вип. IV. Київ; Переяслав-Хмельницький, 1997.

Кульчицький С. В. Ціна «великого перелому». Київ, 1991.

Пристойко В., Шаповал 10. Михайло Грушевський і ГІГУ—НКВД. Трагічне десятиліття: 1924—1934. Київ, 1996.

Шаповал Ю. І. Україна 20—50-х років. Сторінки ненаписаної історії. Київ, 1993.

Лекція 17

Українська державність у роки Другої світової війни.

• Українське питання напередодні Другої світової війни • Входження Західної України до складу СРСР (УРСР) • Проголошення Організацією українських націоналістів Акту відновлення Української держави

• Опір німецькому окупаційному режимові на українських землях • Визнання московським центром окремих атрибутів української державності. Україна — один із фундаторів ООН.

Українське питання напередодні Другої світової війни.

Напередодні Другої світової війни українські землі зали­шалися роз'єднаними. Вони входили до складу чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій і дотримувалися різних моделей панування на підвладних їм територіях. Спільним для цих країн було ставлення до українства, намагання будь-що перешкодити створенню незалежної соборної України. Роз'єднаність території України була одним із дестабілізуючих чинників політичного життя Європи.

Ще до початку Світової війни чітко визначилися три групи держав, у політиці яких чільне місце займало українське питання. Перша група — СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина — країни, до складу яких входили українські землі. Кожна з них прагнула втримати українські території і по можливості приєднати нові. Альфою й омегою сталінської зовнішньої політики завжди було питання розширення кордонів СРСР шляхом здійснення ідеї світової революції чи насильного приєднання нових земель. Радянський Союз через дипломатичні канали постійно нагадував своїм західним сусідам, що захоплені свого часу українські землі мають бути повернеш.

Документи свідчать, що Польща претендувала на Радянську Україну, аби мати вихід до Чорного моря. Румунія заявляла про свої; «історичне право посідання Півдня України від Буковини до Одеси». Румунський уряд просив Гітлера, щоб майбутня Українська держава не була надто великою, інакше вона «чинитиме тиск на Румунію та інші європейські країни». Угорщина була невдоволена умовами Тріанонського договору 1920 р. й активно домагалася повернення під її крило Закарпатської України.

Друга група — Англія, Франція й, частково, США (країни-творці Версальсько-Вашингтонської системи), Своїм втручанням у вирішення українського питання чи, навпаки, дипломатичним нейтралітетом вони прагнули задовольнити свої геополітичні інтереси.

Намагаючись відвести від себе загрозу війни й спрямувати на схід, зіштовхнути нацизм із більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову 1938 р., яка поклала початок руйнації Чехословаччини. Західні держави були переконані, що Гітлер також мав намір створити «Велику Україну», а реалізація цих планів неодмінно викликала б воєнну протидію СРСР. Чехословацька проблема в цей період стала центральною в європейській політиці, а питання про подальшу долю Закарпатської України — важливою складовою цієї проблеми. 6 березня 1939 р. Гітлер вирішив остаточно ліквідувати Чехословаччину. Німеччина мала окупувати Богемію та Моравію, а Угорщина дістала дозвіл на окупацію Карпатської України. Тим самим Гітлер ще міцніше прив'язував до антикомінтернівського пакту Угорщину, забезпечував собі нейтралітет з боку Польщі, певною мірою заспокоював СРСР, створюючи передумови для подальшого зближення обох країн. 18 березня 1939 р. СРСР виступив з нотою, в якій засуджувались дії Німеччини та Угорщини щодо Карпатської України. Проте ця заява була всього лише дипломатичним жестом. Окрилений успіхом, Гітлер 3 квітня віддає таємний наказ вермахту готуватися до нападу на Польщу. Цим було поставлено питання і про долю українських земель, окупованих Польщею.

Німеччина, яка боролася за "життєвий простір", також активно претендувала на українські землі. Плани щодо українських територій розроблялися фашистами ще задовго до початку німецької агресії проти СРСР.

Гітлер розглядав Україну не як етнічну чи національну одиницю, а лише як місце реалізації економічних інтересів Рейху. Через кілька місяців після приходу фашистів до влади (у березні—травні 1933 р.) Розенберг провів таємні наради з англійськими та італійськими державними діячами, в ході яких обґрунтовував «план поділу Росії шляхом відриву від рад України». В червні того ж року на міжнародній економічній і фінансовій конференції в Лондоні німецька делегація відкрито висунула вимогу про передачу гітлерівцям України «для більш раціонального використання цієї родючої території».

Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити свого національного питання, створити свою незалежну державу. Фактичний розвиток політичних подій напередодні Світової війни залежав від балансу інтересів різних, у першу чергу великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси обстоювати. В цих умовах долю України фактично вирішували правителі СРСР і Німеччини. 23 серпня 1939 р. обидві країни підписали пакт про ненапад. Водночас велися таємні переговори про взаємне розмежування зон впливу у Східній Європі. Вони завершилися підписанням 23 серпня та 28 вересня таємних додаткових протоколів, які містили положення про розмежування «сфер інтересів» і стосувались також українських земель. В одному з них, зокрема, передбачалося таке: «У разі територіально-політичного перевлаштування областей, які входять до Польської держави, межа сфер інтересів Німеччини і СРСР буде приблизно проходити по лінії річок Нарва, Вісла і Сян».

Входження Західної України до складу СРСР (УРСР). На основі підступної сталінсько-гітлерівської угоди про сфери впливу, зафіксованої в таємному договорі, радянські війська 19 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і захопили територію Західної України, Ці події та їхні наслідки неоднозначно оцінюються істориками. Дехто з них вважає, що радянське військо звільнило поневолені західноукраїнські землі, створивши тим самим умови для возз'єднання Західної України з Наддніпрянською. На думку інших, ідеться саме про воєнну експансію тоталітарного режиму щодо Західної України. Звичайно, було б цілком справедливо, якби долю західного регіону вирішував сам український народ демократичним шляхом, завдяки самовизначенню. Проте події розвивалися за іншим сценарієм. На початку вересня 1939 р. німецькі війська окупували Польщу. Багатомільйонне українське населення Західної України було залишене напризволяще. В ноті, врученій радянським керівництвом польському послові в Москві В. Гжибовському було вказано на причини збройної акції проти Польщі. Зокрема, наголошувалося, що Радянський уряд не може бути байдужим до того, «що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, залишилися беззахисними». Відомо, що радянський уряд проявляв демонстративну пасивність за ситуації, коли німецька армія окупувала Польщу. З перших же днів захоплення радянськими військами західноукраїнських земель, партійно-державне керівництво СРСР в спішному порядку розпочало підготовку до нового оформлення їхнього політичного й територіального статусу.

22 жовтня 1939 р. в Західній Україні відбулися вибори до Українських Народних Зборів. Вибори проводилися на основі загального, рівного, прямого виборчого права, таємним голосуванням за єдиним офіційним списком. До складу Зборів було обрано 1484 депутати, в 11 округах кандидати в депутати не отримали необхідної кількості голосів і не були обрані. Серед обраних депутатів — бориславські нафтовики, лісоруби-верховинці, вчителі й лікарі, працівники культури, учасники революційних подій. 26—28 жовтня відбулося перше засідання Народних Зборів Західної України. Депутати ухвалили декларацію, в якій проголошувалося встановлення радянської влади в Західній Україні, возз'єднання її з Українською радянською соціалістичною республікою. Показово, що новообрані Народні Збори прийняли постанову просити Верховну Раду СРСР прийняти край саме до СРСР, а вже потім «включити» до складу УРСР. Збори прийняли рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і великої промисловості. 14 листопада Верховна Рада Української РСР, розглянувши декларацію Народних Зборів, ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу Української РСР. Тим самим визнавалися й нові кордони СРСР і УРСР. Відбулося законодавче, правове оформлення процесу входження Західної України до складу УРСР.

Всі ці події, безперечно, мали велике значення для всього українського народу. Вони стали реальним кроком на шляху соборності українських земель, важливою передумовою створення незалежної Української держави. Спочатку населення Західної України щиро раділо об'єднанню з Наддніпрянською Україною. Повсюдно створювались органи народовладдя, запроваджувалася радянська символіка. Трудящі підтримували соціально-економічні перетворення, що проводилися в інтересах людей: запровадження безплатного медичного обслуговування, націоналізацію фабрик і заводів, ліквідацію осадництва, відкриття шкіл українською мовою, безплатну передачу малоімущім житла тощо. Разом з тим утвердження радянської системи влади здійснювалося жорсткими адміністративно-командними методами, відбувався процес уніфікації державного мну, управління економікою, соціально-політичною і культурною сферами. Нова влада відразу ж заборонила діяльність усіх українських політичних партій, громадських об'єднань, товариств. Почалися активні пошуки «ворогів народу». Руйнувалися усталені місцеві традиції та звичаї. Московсько партійно-державне керівництво нехтувало місцевими кадрами та фахівцями. На керівні посади призначалися особи, прибулі зі східних областей. Історичний акт возз'єднання був затьмарений злочинами сталінщини. Проводилася насильницька депортація місцевого населення. Звинувачувалися в антирадянських настроях і виселялися на Схід не лише окремі особи, а й родини, цілі соціальні верстви, представники різних політичних партій, громадських організацій тощо. Протягом грудня 1939 — березня 1940 р. із західних областей України та Білорусії радянські органи депортували понад 137 тис. осіб. Друга хвиля депортації прокотилася у квітні 1940 р.: до Сибіру було вислано близько 6 тис. родин заможних селян («куркулів»). Не пожаліли навіть поляків — біженців із Центральної і Західної Польщі, які знайшли притулок у Західній Україні від фашистів. У червні — липні 1940 р. власті депортували близько 75 тис. біженців.

До того ж значна частина українських земель потрапила під німецьку окупацію. Бажаючи добитися контролю над Литвою, Сталін не наполягав на приєднанні до УРСР Лемківщини, Посяння, Холмщини, Підляшшя. В результаті ці українські етнічні території, на яких мешкало 1,2 млн. чоловік опинилися під владою Німеччини.

«Збирання» українських земель під крило СРСР продовжувалося завдяки радянсько-німецькій таємній домовленості. 26 і 27 червня 1940 р. СРСР направив румунському урядові дві ноти, в яких пропонувалося негайно «переглянути бессарабське питання з метою його мирного розв'язання». Момент для цього демаршу було вибрано досить вдало: провідні країни Заходу були втягнуті у воєнний конфлікт, а можливі кроки Німеччини в підтримку румунської сторони були заблоковані таємною домовленістю між Москвою і Берліном. Отримавши ультимативні ноти від СРСР, Румунія поспішно звернулася за підтримкою до Німеччини. Та порадила румунському урядові піти на поступки. Як свідчать документи, Берлін запевняв румунів, що це тимчасова поступка. Не знайшовши очікуваної підтримки, Румунія була змушена задовольнити вимоги СРСР. 28 червня частини Південної групи радянських військ під командуванням генерала армії Г. К. Жукова вступили на територію Бессарабїї і Північної Буковини. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про включення до складу Української РСР північної частини Буковини, Акерманського і Хотинського повітів Бессарабії.

Водночас зі складу України було вилучено Молдавську Автономну Республіку й приєднано до новоствореної Молдавської РСР.

На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Початок війни означав, що німецькі плани щодо українських земель фактично вступили у вирішальну фазу практичного здійснення. Український народ сприйняв агресію як загрозу німому своєму існуванню. Відразу ж після вторгнення Німеччини на територію Радянського Союзу Друга світова війна стала для нього визвольною, справедливою, вітчизняною. У цій війні, як справедливо зауважує історик М. Коваль, мільйони людей захищали від іноземного агресора не завоювання соціалізму», а власне життя, сім'ю, домівку, свою Вітчизну. 40-мільйонний український народ, вся його територія, промисловий потенціал, сировинні та продовольчі ресурси були втягнуті в епіцентр смерчу Світової війни.

Понад 6 млн. воїнів дав український народ збройним силам країн антигітлерівської коаліції. За питомою вагою воїни-українці та уродженці України посідали друге місце у Збройних Силах СРСР (після росіян). З українського середовища вийшли сотні полководців та воєначальників. Досить сказати, що з 15 фронтів, які діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювалися маршалами та генералами — українцями за походженням.

Зміцненню воєнного потенціалу СРСР, а також зриву планів німецького командування захопити і використати багатства України для посилення своєї воєнної мощі сприяла своєчасна і в цілому успішна евакуація (головним чином із Лівобережної України) устаткування 550 найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, а також найціннішого майна радгоспів, машинно-тракторних станцій, колгоспів, науково-дослідних установ, у тому числі Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а також 3,5 млн. робітників, колгоспників та їхніх сімей.

На території західних та правобережних областей України розміщувалося понад 50 % усіх військових складів, розташованих переважно впритул до кордону. 30 червня 1941 р. Ставка видала директиву за підписом Сталіна про евакуацію їх до 2 липня «за лінію Дніпра». Однак виконати її вже було практично неможливо. За перший тиждень війни переважна більшість армійських запасів, пального, фуражу, боєприпасів дісталися німцям як трофеї. Такими були наслідки недалекоглядної доктрини «війни на чужій території», якої дотримувалися Сталін та його оточення напередодні німецької агресії.

Важливе місце в планах німецького командування відводилося захопленню в найкоротші строки України з її величезними сировинними ресурсами та родючими землями. Тим самим Гітлер та його кліка розраховували посилити воєнну економіку Німеччини, створити вигідний плацдарм для подальшого наступу німецьких військ і перемоги над СРСР. Згідно з планом «Барбаросса» на територію України вдерлися 57 дивізій і 13 бригад групи армій «Південь». їм протистояли 80 дивізій Київського та Одеського військових округів. Співвідношення у бойовій техніці також було на користь радянських військ. Однак перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу ж набув несприятливого для Червоної армії характеру. Зазнавши значних людських і матеріальних втрат, радянські війська були змушені підступати. Ситуація справді склалася парадоксальна. З одного боку, за майже чверть століття ціною величезних зусиль і жертв радянський народ створив об'єктивні передумови для відсічі будь-якому агресорові: збудовано потужну оборонну промисловість, значно збільшено чисельність збройних сил. А з іншого,— через недалекоглядність і упертість Сталіна, який, «замкнувши на собі» всю владу в країні, на власний розсуд вирішував корінні питання, пов'язані з її обороною, ці передумови не були реалізовані належним чином.

На окупованій території німецькі загарбники дотримувалися класичної формули всіх завойовників: «поділяй і володарюй». Всю Україну нацисти розглядали як «лебенсраум» («життєвий простір») для німецького народу. Ще до початку Світової війни за безпосередньою участю Німеччини перерозподілялися українські землі. Фашисти намагалися ліквідувати Україну як єдине ціле; вони розчленували її територію на свій розсуд, підкоривши різним адміністративним органам. За згодою гітлерівців Закарпаття ще в березні 1939 р. було окуповане хортистською Угорщиною. Північна Буковина, Ізмаїльщина та Задністров'я — землі між Південним Бугом і Дністром, з центром в Одесі, були включені до складу Румунії — союзниці Німеччини. Ці землі дістали назву «Трансністрії». Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області були виділені гітлерівцями в «дискрикт Галичина», що адміністративно підпорядковувався польському генерал-губернаторству. Це був своєрідний різновид німецької колонії.

З більшої частини українських земель, окупованих німцями 20 серпня 1941 р., був утворений «Рейхскомісаріат Україна», куди ввійшли Волинь, Полісся, правобережна частина Полтавщини, а з 1942 р. — Запоріжжя і вся Полтавщина. Це адміністративне новоутворення включало 63,6 % всієї території України, де проживало 17 млн. чоловік. Рейхскомісаріат очолив один із сподвижників Гітлера, фанатичний нацист Еріх Кох, який ненавидів і зневажав українців як неповноцінних людей «нижчої раси». Він, заявляв: «У нас немає жодних зобов'язань щодо цих людей. Слово «свобода» для них означає митися на свята. Наше завдання одне: германізувати цю країну шляхом ввезення туди німців, на корінне ж населення треба дивитися як на червоношкірих».

На окупованих територіях загарбники створили допоміжну адміністрацію — «цивільне управління» — міські управи на чолі з бургомістрами і волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначалися старости, вербувалися поліцаї з невдоволених радянською владою осіб, нерідко з карних злочинців. Повсюдно діяли військово-польові суди, комендатури, таємна поліція, каральні загони. Гітлерівці вводили німецькі закони, кримінальне право і суди, позбавляючи українське населення будь-яких прав. Все життя на окупованих землях регламентувалося наказами німецьких окупаційних властей, за невиконання яких загрожувала смертна кара. У своїй окупаційній політиці гітлерівці керувалися так званим «Генеральним планом «Ост», пронизаним людиноненависницькою расовою теорією, згідно з якою німці вважалися «вищою расою", а народи поневолених країн, і перш за все слов'яни, - «нижчою расою», нацією рабів, яких потрібно винищувати, щоб заселити їхні землі німцями. «Якщо ми хочемо створити нашу велику німецьку імперію,— заявляв Гітлер,— ми повинні перш за все витіснити і знищити слов’янські народи. Немає ніяких причин не зробити цього".

Створений нацистами величезний адміністративний апарат, військово-окупаційна система на загарбаній території мали забезпечити викачування сировини, сільськогосподарської продукції, вивезення до Німеччини працездатної молоді. Пограбування України здійснювалося з німецькою ґрунтовністю і педантичністю. З цією метою створювалися сотні різних товариств, очолюваних німецькими чиновниками. Так, у Центральному комерційному товаристві та підлеглих йому фірмах працювало 7 тис. німецьких співробітників. Тільки по лінії торгового товариства за роки окупації було вивезено до Німеччини 9,2 млн. т зерна, 622 тис. т м'яса, 400 тис. т цукру та мільйони тонн інших продуктів харчування. 5 серпня 1941 р. Розенберг видав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних районах для всіх чоловіків і жінок віком від 18 до 45 років (а незабаром від 14 до 65 років). Після провалу «бліцкригу» Гітлер провів у країні тотальну мобілізацію, що призвело до гострої нестачі робочих рук в економіці. Вихід було знайдено у примусовому використанні в господарстві населення окупованих країн, у тому числі й України. До фашистського Рейху було відправлено з Вінницької області 64 тис. чол., з Дніпропетровської — 176, Київської — 170, Полтавської — 175 тис. Всього за період окупації з України до Німеччини було відправлено 2,5 млн. осіб, головним чином молоді.

7 грудня 1941 р Гітлер підписав декрет, відомий під назвою «Ніч і туман». Суть його полягала в тому, що кожен, хто чинитиме опір фашизму, має бути страчений або ж відправлений до концентраційного табору однієї з окупованих країн. В самій Україні було створено 50 гетто і понад 180 великих концтаборів. Десятки тисяч людей різних національностей було розстріляно в Києві, Харкові, Дніпропетровську та інших містах. Страшною трагедією стало винищення мирного населення в Бабиному Яру в Києві, де за роки окупації було розстріляно 150—160 тис. чоловік різних національностей. Всього ж за роки панування нацистського режиму в Україні було знищено 3,9 млн. цивільних осіб.

Територію України гітлерівці оголосили власністю німецької держави. В ході війни були зроблені перші кроки по германізації українських земель. На родючі землі переселялися німецькі родини. В 1942 р. в 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. Вони використовували дешеву робочу силу місцевого населення. Таким чином, характерними рисами фашистського окупнтського режиму в Україні були підкорення та розподіл українських територій між своїми сателітами-союзниками, пограбування, насилля і терор, що мали на меті остаточне винищення українського народу.

Аналіз документів дає підстави стверджувати, що методи управління нацистів на окупованих українських територіях багато в чому збігалися з методами діяльності радянської влади. Про це, зокрема, свідчить практика створення концентраційних таборів для ізоляції та знищення невдоволених системою, прямих чи потенційних ворогів окупаційного режиму, депортація працездатного населення, використання його як робочої сили в різних галузях господарства; створення умов для виникнення штучного голоду і використання його як інструменту знищення населення; збереження колгоспів і державної промисловості з метою максимальної експлуатації населення й організованого вивезення виробленої продукції; цілеспрямована політика формування адміністративних структур за територіальними, а не національними ознаками, використання цього чинника для розпалювання ворожнечі між різними етнічними групами.

Проголошення Організацією українських націоналістів Акту відновлення Української держави. Здійснюючи таємну підготовку до нападу на СРСР, нацистське керівництво виношувало плани створення на окупованих територіях низки сателітних держав з наданням їм певної політичної самостійності. Дану міждержавну систему планувалося побудувати на принципі рівноваги сил. Автором цього проекту був відомий нацистський теоретик, спеціаліст зі «східного питання» Альфред Розенбург. У цьому плані Україні відводилося особливе місце. Передбачалося, що їй будуть повернуті всі етнічні території, а також кілька областей Білорусії та Росії, де мешкала значна кількість українців. Вважалося, що «Велика Україна» виступатиме гарантом стабільності на Сході, оскільки російсько-український антагонізм завадив би цим державам виступити спільно проти Німеччини.

Така позиція щодо українського питання привернула до співпраці з німецькою стороною навіть найрадикальніші українські угруповання. У квітні 1941 р. «революційна» фракція ОУН з допомогою абверу (військова розвідка) сформувала з пробандерівськи настроєних українців два військових підрозділи «Нахтігаль» і «Роланд».

Уже в перший день німецько-радянської війни у Кракові зібрався з'їзд української політичної еміграції, на якому було створено Український національний комітет (УНК). До його складу ввійшли представники багатьох політичних партій, за винятком мельниківців, які відмовилися від участі у з'їзді, оскільки вважали себе «єдиними носіями і представниками української політики». УНК був проголошений «виявом організованої волі української еміграції до часу відновлення діяльності Української держави в Києві».

Для того, щоб Німеччина не мала сумнівів стосовно прагнень інтегральних українців, 23 червня німецькому урядові було передано меморандум ОУН-Б за підписом зовнішньополітичного референта Стахіва. Його зміст зводився до того, що українці розглядають війну Німеччини з СРСР лише як можливість звільнення України від більшовизму і передумову створення власної держави.

30 червня 1941 р. військовий підрозділ українських націоналістів «Нахтігаль» під проводом Шухевича вступив до Львова. Незабаром тут з'явилася і група діячів ОУН-Б. їхня поява у Львові ще до вступу сюди німецьких військ пояснювалася тим, що, не отримавши відповіді на свій меморандум від 23 червня, провід вирішив скористатися безвладдям перших днів німецької окупації, щоб проголосити Декларацію про підновлення Української держави і негайно приступити до її побудови.

ЗО червня 1941р. у Львові в будинку товариства «Просвіта» зібралися Національні Збори у складі 100 представників українського громадянства. В той же день учасники Зборів проголосили Акт відновлення української державності.

Проголошуючи відновлення державності незалежної соборної України, ОУН спиралася на досвід визвольних змагань 1917—1920 рр., зокрема, на Акт злуки УНР і ЗУНР. Цілком очевидно, що здійснюючи цей ризикований крок в умовах наступу німецьких військ на Львів, керівництво ОУН було переконане в тому, що німці не ризикнуть конфліктувати з українською політичною течією, яка завчасно оголосила себе союзником Рейху. Керівництво ОУН-Б вірило, що Німеччина сприятиме соборності українських земель й утворенню незалежної України.

Передбачалося, що Українська національна революційна армія, яка створювалася на українській землі, боротиметься разом із союзною німецькою армією «проти московської окупації за суверенну соборну Українську державу». Національні Збори, посилаючись на волю українського народу, проголосили «створення Української держави, за поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України". Організація українських націоналістів закликала "весь український народ не складати зброї до тих пір, поки на всіх українських землях не буде створена суверенна українська влада».

У заяві ОУН констатувалось, що «на західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується українському національному урядові, що створиться у столиці України — Києві». Після прийняття Акту відновлення Української держави Національні Збори обрали головою Державного правління Ярослава Отецька, доручивши йому сформувати Крайове правління. Створене Українське державне правління розглядалося як перехідний, тимчасовий орган. Плюралізм влади забезпечувався тим, що з 26 міністерських портфелів 11 отримали безпартійні, 11 — члени ОУН-Б і решту — представники партії соціалістів-радикалів. Українська громадськість, що стояла на позиціях національного відродження, визнала Акт 30 червня. Його підтримали і митрополити обох українських церков А. Шептицький і Полікарп. Повсюдно в Західній Україні відбувалися святкові маніфестації, на місцях скликалися урочисті повітові та обласні збори, споруджувалися пам'ятні хрести. На теренах Галичини почали формуватися місцеві адміністративні органи влади, створювалися загони народної міліції. Тисячі добровольців зголосилися до української національної армії.

Опір німецькому окупаційному режимові на українських землях. Насильницькі дії фашистських загарбників на захоплених територіях викликали невдоволення народних мас, які почали чинити опір окупантам. У перші місяці окупації виступи в тилу ворога були нечисленними й нерішучими. Ситуація змусила радянське керівництво переглянути наступальну воєнну доктрину, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території. Вже в ході війни поспіхом створювались партизанські загони й підпільні групи. Опір загарбникам на українських землях наростав у міру усвідомлення населенням справжніх намірів гітлерівців. Війна в тилу ворога поступово набувати організованих форм. 30 травня 1942 р. було створено Центральний штаб партизанського руху на чолі з Т. Строкачем. Штаб налагодив координацію дій партизанських загонів з операціями Червоної армії, організував постачання партизан зброєю, боєприпасами за допомогою авіації. До кінця 1942 р. опір народних месників набрав сили і ворожий тил уже розхитували організовані, непогано озброєні з'єднання О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Партизанський рух особливо активізувався у вирішальному 1943 р. На початку 1944 р. в партизанських загонах і з'єднаннях налічувалося понад 50 тис. чоловік.

В умовах окупаційного режиму роль «третьої сили» прагнула відігравати Організація українських націоналістів. З початком радянсько-німецьких воєнних дій вона оста­точно розкололася на два крила — помірковане, на чолі з А. Мельником (ОУН-М), і радикальне, кероване С. Бандерою (ОУН-Б). Обидві течії виступали за соборну, незалежну Українську державу, хоча й ворогували між собою.

Мельниківці відкрито підтримували німців у їх боротьбі проти Радянського Союзу. В ході війни вони стали додатком німецького окупаційного апарату; сформували з українських добровольців дивізію СС «Галичина» для допомоги фашистам. І хоча німці дали згоду на створення цього з'єднання лише після Сталінградської битви, лояльність мельниківців була помічена у Третьому рейху, і вони дістали повну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, передовсім у Києві, ОУН-М формувала органи місцевого самоврядування, допоміжну поліцію, сприяла утворенню низки громадських організацій. 5 жовтня 1941 р. в Києві було утворено Українську Національну Раду (УНР) на чолі з професором Київського політехнічного інституту, економістом М. В. Величковським. Вважаючи себе представницьким органом українського народу, Рада розпочала підготовку до формування національного уряду. За її ініціативою відкривалися українські школи, гімназії, відновили роботу Київський університет і Політехнічний інститут, Українська академія наук. Рада сприяла випуску української преси (всього в містах і деяких райцентрах України виходило 100 газет). На президії УНР було розглянуто і схвалено статути Всеукраїнської кооперативної спілки, Союзу українського жіноцтва та українського Червоного Хреста.

Проте всі кроки інтегральних націоналістів, спрямовані на відновлення української державності, національне відродження, суперечили окупаційним планам гітлерівців. Наприкінці 1941 р. УНР була заборонена і до 1943 р. діяла нелегально. Заборона Української Національної Ради була черговим виявом тоталітарного наступу фашистів на все українське.

Уже в вересні 1941 р. відбулися масові арешти бандерівців, а в грудні розпочалися репресії і проти мельниківців. Нацисти розстріляли більшість членів Бухарестського проводу ОУН. Буковинський курінь ОУН було розформовано й на його базі створено два поліцейські батальйони. В листопаді 1941 р. німці розстріляли екзекутиву ОУН у Житомирі, а через деякий час у Полтаві, Миколаєві, Чернігові. Репресивні акції гітлерівців щодо українців, які стояли на самостійницьких, державницьких позиціях, свідчать, що твердження про колабораціонізм українських національних сил не відповідають дійсності. Німецька влада своїми діями недвозначно показала, що юна не потерпить жодних виявів української самостійності. Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» були відкликані з фронту і на засадах річного контракту використані, зокрема, для пацифікації населення Білорусії, а через рік були розформовані.

Німецька окупаційна політика, спрямована на розчленування території України, репресії фашистів проти українських національно-визвольних сил викликали розчарування серед оунівців. Проголосивши в червні 1941 р. Українську незалежну соборну державу, вони розраховували на підтримку Німеччини. Проте реакція Берліна на дії ОУН-Б була різко негативною. Заступник держсекретаря Кундт заявив лідерам українських націоналістів: «Фюрер — єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Представники німецької адміністрації наполягали, щоб керівники ОУН-Б відкликали Акт про відновлення Української держави. Однак жоден із них на по не погодився. 11 липня 1941 р. німці заарештували С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б і відправили спочатку до в'язниць, а потім до концтабору, де вони перебували до вересня 1944 р.

Репресії нацистів проти цивільного населення й, зокрема, проти українських національних сил підштовхували ОУН-Б до збройного опору окупантам. ОУН-Б пішла в підпілля, розпочавши активну діяльність по формуванню збройних груп, а згодом і армії. Ще навесні 1939 р., після розгрому Карпатської України, колишні старшини петлюрівської армії, котрі служили в польському війську, виробили проект партизанської армії, яку сподівалися створити з початком радянсько-німецької війни. В основу проекту лягла концепція місцевого українського діяча Тараса Боровця, згідно з якою передбачалося розташування повстанської бази в поліських лісах. 20 червня 1940 р. на таємному засіданні у Варшаві президент УНР в екзилі Андрій Левицький затвердив план Боровця. Початок радянсько-німецької війни прискорив процес його реалізації. Вже в липні 1941 р. Боровець створив військове формування під назвою «Поліська Січ УПА», штаб якого розмістився в містечку Олевську на Житомирщині. Німці вирішили покінчити з Поліською Січчю і зайняли «Олевську республіку». УПА Бульби (псевдонім Боровця) змушена була піти в підпілля.

На західних землях, щоправда трохи пізніше, виник оунівський партизанський рух. Перший загін оунівців був організований С. Качинським у жовтні 1942 р. на Поліссі. Навесні 1943 р. військові формування ОУН-Б об'єднуються в Українську повстанську армію (УПА). Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка). Влітку 1943 р. УПА С. Бандери включила до свого складу майже всі загони Бульби-Боровця та чотири загони ОУН. Зоною активних дій УПА були переважно Волинь, Полісся, Галичина. Наприкінці 1944 — на початку 1945 р. УПА вела бойові дії як проти Радянської армії, так і проти німецьких окупантів. Чисельність УПА сягала, за деякими даними, 100 тис. чол. Проте більшість дослідників вважають, що вона не перевершувала 30-40 тис. вояків. Під час війни УПА намагалася відігравати роль «третьої сили» на території України. Так, лише в жовтні — листопаді 1943 р. вона провела 47 бойових операцій проти німців і 54 проти радянських партизанів. Після заняття Червоною армією Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських військ. Партизанський рух тривав і в 50-ті роки, хоча вже до 1948 р. масштаб опору значно зменшився, оскільки радянські сили безпеки разом із польськими та чехословацькими частинами ліквідували бази підтримки УПА. Проводячи депортацію, радянська влада висилала всіх, хто хоч найменшою мірою співчував національному рухові. рештки організованого збройного опору радянському ладові у східній Європі припинили своє існування.

У складних умовах боротьби проти німецької й радянської військових та цивільних адміністрацій ОУН змушена була в 1943 р. переглянути свої позиції з питань національно-визвольного руху. Зокрема, вона відмовилася від ідеї етнічної винятковості, намагалася залучити на свій бік інші опозиційні сили. Підходи оунівських лідерів до вирішення національного питання стають більш тверезими. Заклик ОУН до опору радянській владі, високий рівень дезертирства в Червоній армії сприяли вступу до УПА представників багатьох національних меншин, які опинились на західних землях. Восени 1943 р. у складі УПА було вже 15 національних підрозділів, у тому числі азербайджанський, грузинський, узбецький тощо. З ініціативи ОУН за участю УПА 21—22 листопада 1943 р. відбулася перша Конференція поневолених народів Східної Європи і Азії, яка закликала до створення єдиного фронту боротьби за національне визволення від сталінського та гітлерівського імперіалізму. На зміну поглядів ОУН-Б вплинули й безпосередні контакти бандерівців з українцями радянської України, які не дуже-то сприймали словесну націоналістичну пропаганду, а більше цікавилися конкретними соціальними та економічними проблемами.

З ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора (в Галичині) 11 липня 1944 р. розпочав свою роботу Великий Збір, в якому, крім представників ОУН, брали участь 20 послів різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М). Годі ж виник новий політичний орган руху — Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Хоча в ній і домінували члени ОУН, до складу Ради ввійшли також представники ряду інших політичних течій в Україні. Створення УГВР стало виявом ідеї історичної наступності боротьби українського народу за самовизначення.

Визнання московським центром окремих атрибутів української державності. Україна —один із фундаторів ООН. Жорстока й безкомпромісна боротьба українських патріотичних сил за незалежність України, організований збройний опір Червоній армії на західноукраїнських землях, роздуми про майбутні кордони СРСР, очевидно, змусили сталінське керівництво здійснити кроки, що мали продемонструвати його прагнення розширити суверенітет республік.

Верховна Рада СРСР 1 лютого 1944 р. ухвалила два закони: «Про утворення військових формувань союзних республік» і «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин». Ці закони приймалися раптово, без будь-яких підготовчих заходів та заяв. Незвичною була й сама форма перетворень — децентралізація головних наркоматів країни. Конституційні зміни 1944 р. у своїй основі були відходом від традиційної політики Сталіна щодо питань державного будівництва.

Пояснюючи мотиви зазначених перетворень В. М. Молотов стверджував, що вони стали можливими в результаті політичного і культурного розвитку союзних республік, інакше кажучи, в результаті їх національного розвитку.

Наступні події показали, що причиною нововведень було не піклування про національний розвиток народів, а складні реалії міжнародної та внутрішньої обстановки, що склалася наприкінці Другої світової війни і з якими мусило рахуватися партійно-державне керівництво СРСР. Надання певних суверенних прав республікам давало можливість Сталіну активніше використовувати їх у проведенні своєї зовнішньої політики, насамперед, у вирішенні питань майбутнього їхнього членства в ООН, проблем післявоєнних кордонів тощо. Водночас конституційні поправки слугували певною ідеологічною рекламою сталінської національної політики.

Одним із перших наркомів закордонних справ УРСР був партійний функціонер Д. Мануїльський, який під час утворення СРСР активно підтримував сталінську ідею автономізації. Право мати свого наркома оборони реалізувала тільки одна республіка — Україна. На цю посаду було призначено генерал-лейтенанта В. Герасименка, компетентну у військових справах людину. Виникла своєрідна колізія: військові округи підпорядковувалися Наркомату оборони СРСР і Наркомату оборони республіки. Незважаючи на пропозиції України щодо регламентації компетенції республіканського Наркомату оборони, Москва не поспішала з вирішенням цього питання.

Республіканські наркомати оборони, як і республіканські військові формування, так і не були створені. Тож коли остаточно з'ясувалося питання про вступ України та Білорусії до ООН, загравання з союзними республіками щодо розширення їхніх прав у галузі оборони припинилися.

Дещо схожою була ситуація з розширенням прав союзних республік у галузі зовнішніх зносин. Вище партійно-державне керівництво країни вважало, що завдяки розширенню прав союзних республік у сфері міжнародних стосунків СРСР зможе посилити свій вплив на світову політику. У серпні 1944 р. на конференції в Думбартон-Оксі (США), до обговорювалися проекти майбутньої Організації Об'єднаних Націй, радянський представник А. Громико вніс пропозицію вважати 16 радянських республік членами-засновниками цієї організації. Ця пропозиція була відхилена, і лише після тривалих наполягань і певних поступок радянської делегації на Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов’язалися підтримати пропозицію СРСР про прийняття України та Білорусії до ООН. Отже, боротьба за голоси в ООН була однією з головних причин створення зовнішньополітичного відомства України.

Своєрідний дипломатичний прорив свідчив також про зростання міжнародного авторитету України, яка внесла вагомий вклад у боротьбу проти німецького фашизму. Сталінське керівництво намагалося використати цей факт, щоб переконати світову громадськість, українську діаспору в реальності української державності.

Українська делегація 6 травня 1945 р. брала участь в установчій конференції ООН, яка проходила в Сан-Франциско. Д. Мануїльський очолив 1-й комітет конференції, що мав підготувати окремі розділи Статуту ООН. Членами різних комісій були й інші представники української делегації В. Бондарчук, І. Сенін, О. Палладін, М. Петровський, П. Погребняк. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і Соціальної рад, у 1948—1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН — Ради Безпеки.

У 50-ті роки Україна активізувала свою діяльність на міжнародній арені. її представники брали участь у роботі 23 міжнародних організацій, підписали 60 міжнародних договорів, угод, конвенцій. Дипломати УРСР немало зробили для зміцнення авторитету ООН у несприятливих умовах «холодної війни». В органах ЮНЕСКО, зокрема, за активної участі делегацій УРСР були підготовлені такі важливі документи як рішення про використання ядерної енергії в мирних цілях, про заборону пропаганди війни в засобах масової інформації, про ліквідацію неграмотності та ін.

У липні 1946 р. українська делегація брала участь у роботі Паризької мирної конференції. У лютому 1947 р. Україна уклала мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією Вона засудила колоніальну війну Голландії в Індонезії, і в січні 1946 р. внесла на розгляд Ради Безпеки пропозицію провести необхідне розслідування і вжити практичних заходів у боротьбі проти колоніалізму. Така позиція дала свої результати: у 1949 р. Голландія визнала незалежність Індонезії. Україна підтримала прохання Цейлону та Лиосу про вступ до ООН.

Проте зовнішня політика УРСР не була самостійною, її міжнародна діяльність чітко дозувалася центром. На міжнародній арені Україна фактично ніколи не відхилялася від позиції, яку займав СРСР. Підписані нею мирні договори вважалися дійсними тільки після ратифікації їх Президією Верховної Ради СРСР.

Формально Україна мала право на встановлення міжнародних відносин, але відсутність реального суверенітету і державності позбавляли її можливості скористатися ним. Вся дипломатична діяльність України здійснювалася в жорстких рамках зовнішньої політики СРСР, під наглядом відповідних загальносоюзних структур. Цілковита неможливість проведення самостійної зовнішньої політики була однією з причин, що спонукала уряд УНР в екзилі в 1969 р. звернутися до ООН з проханням репрезентувати в ній Україну. Мета цієї акції, як наголошувалося в листі, полягала в тому, «щоб звернути увагу на колоніальний характер сучасної влади в Україні».

Важливим наслідком Другої світової війни стало завершення об'єднання українських земель. Уперше в своїй історії Україна стала соборною, ввібравши всі етнічні українські землі. Питання про повоєнні кордони України обговорювалося на Тегеранській (1943 р,) та Ялтинській (1945 р.) конференціях керівників союзних держав — СРСР, США, Великобританії, Радянське керівництво наполегливо домагалося встановлення кордону по так званій лінії Керзона. Цим гарантувалося об'єднання українських земель у складі УРСР і юридично закріплювалося входження до України західних областей. 16 серпня 1945 р. досягнуті домовленості були закріплені радянсько-польським договором про державний кордон. Однак встановлення кордонів з Польщею супроводжувалося драматичними подіями, що стали наслідком ігнорування інтересів українського населення. Визнання кордонів між УРСР і Польською Республікою «по лінії Керзона» привело до того, що споконвічні українські землі — Лемківщина, Надеяни, Холмщина, Підляшшя — опинилися у складі Польщі. На цих споконвічно українських землях, приєднаних свого часу до Польщі, проживало 700 тис. українців, У цій ситуації приймається двостороннє рішення про «обмін народами». Хоча в договорі йшлося про добровільний характер переселення, ця акція, що розпочалася 16 вересня 1944 р. під кодовою назвою «Вісла», мала примусовий характер з обох сторін. В цій операції брали участь підрозділи НКВС СРСР і чехословацьких прикордонників, які блокували кордони на сході й півночі. З польської сторони в депортації брали участь армійські частини.

Внаслідок «великого переселення» з прикордонних областей до Польщі було відправлено 810 тис. чол., а до України — 482 тис.

Уточнення кордонів між двома державами відбувалося й пізніше. На прохання Польщі на початку 50-х років Україна поступилася Устрицьким районом Дрогобицької області, а до Львівської області увійшла територія м. Кристонополя (нині — м. Червоноград). Доля Закарпатської України вирішилася 26 листопада 1944 р. на з'їзді народних комітетів краю, який прийняв Маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. 29 червня 1945 р. був підписаний договір між СРСР і Чехословаччиною, згідно з яким Закарпатська Україна ввійшла до складу УРСР. Заключним актом повоєнного територіального врегулювання стало підписання 10 лютого 1947 р. радянсько-румунського договору. Він юридично зафіксував кордони України в рамках радянсько-румунської угоди 28 червня 1940 р.

Таким чином, після закінчення війни, вперше за багато століть фактично всі українські землі, які історично належали Україні, але через різні обставини були захоплені сусідніми державами, опинилися у складі УРСР. Активна участь України в антигітлерівській коаліції сприяла зростанню національної самосвідомості українців, глибшому розумінню ними свого місця серед інших народів, а відтак поступовому реальному наповненню державницького потенціалу українського народу. Україна вперше ввійшла в систему світової співдружності держав, набула статусу суб'єкта міжнародного права, стала учасником багатьох міжнародних організацій. Спроба Організації українських націоналістів відновити незалежну українську державу стала реальним поштовхом до створення власне національних збройних сил у західноукраїнському регіоні. Війна показала українському народові всю аморальність, антигуманність тоталітарного режиму, створила передумови для критичної оцінки суспільством існуючої системи влади. В суспільній свідомості народу відбулися суттєві зміни, що з часом підірвали основи тоталітарного режиму й створили передумови його демонтажу, передовсім, у духовній сфері.

В роки Другої світової війни жодна з воюючих країн не зазнала таких людських втрат, як Україна. Тільки на фронті загинуло близько 3 млн. уродженців України. Втрати серед цивільного населення були ще більшими, ніж на фронті. Воно масово знищувалося в таборах, тюрмах, гетто, в ході бойових операцій проти радянських партизан та національно-патріотичних сил. Протягом війни загальні демографічні втрати України становили майже 14 млн. чол. Фактично загинуло ціле покоління молодих, здорових, талановитих людей.

Загроза нацистського поневолення підняла на боротьбу мільйони людей. 2,5 млн. громадян України було мобілізовано в Червону армію, близько 1,5 млн. добровільно вступили до лав народного ополчення, понад 2 млн. працювали на будівництві оборонних споруд. Український народ вніс гідний вклад у воєнну, економічну та політичну перемогу СРСР над фашистською Німеччиною.

Рекомендована література

Бойко О. Історія України. Запитання і відповіді. Київ, 1997

Воронцов І., Пилявець Ю. Голод 1946—1947 рр. Київ, 1991.

Замлинський В. О. та ін. Боротьба трудящих західноукраїнських областей УРСР проти фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. Київ, 1989

Киричук Ю. Історія УПА. Тернопіль, 1991.

Коваль В. С. Довкола радянсько-польської війни 1939 року // Історичні зошити АН України. Київ, 1991. № 1.

Коваль М. 1941—1945 роки України // Укр. іст. журн. 1991. № 6.

Ковальчук С. В. Західна Україна на початку другої світової війни // Укр. іст. журн. 1991. № 8—9.

Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. Львів, 1993.

Мірчук П. Українська повстанська армія 1942—1952. Львів, 1991.

ОУН і УПА у другій світовій війні: Документи і матеріали // Укр. іст. журн. 1994. № 2—6; 1995. № 1, 2.

Рубльов О. С. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції // Укр. іст. журн. 1991. № 2.

Українська Головна Визвольна Рада. Документи і матеріали. Львів, 1992.

Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941—1945 рр. Київ, 1967—1975. Т. 1—3.

Лекція 18

Українська радянська республіка: часи «відлиги» та застою.

• Перші кроки десталінізації та їхні наслідки в Україні • Поразка хрущовських реформ. Назрівання застійних явищ • Виступи опозиційних сил за суверенітет України.

Перші кроки десталінізації та їхні наслідки в Україні.

Після смерті Сталіна (5 березня 1953 р.) у стані вищого партійно-державного керівництва розпочалася боротьба за владу. Одним із тих, хто претендував на роль наступника вождя був Л. Берія, який, з метою реалізації своїх замірів, намагався заручитися підтримкою республіканських каральних структур, передовсім в Україні. Проте в липні 1953 р. Берія зазнав поразки, був заарештований, а до влади прийшло угруповання М. Хрущова. Фізична смерть Сталіна не означала кінця сталінщини й тоталітаризму, які надовго скували живу думку, волю та активність людей. З приходом Хрущова до влади почали здійснюватися важливі політичні й господарські заходи, спрямовані на ліквідацію негативних явищ, пов'язаних з тоталітарним режимом. Уперше офіційно на пленумі ЦК КПРС (липень 1953 р.) було заявлено про шкідливість і недопустимість «культу особи». Робилися певні кроки в напрямі розрядки міжнародної напруженості, підвищення матеріального добробуту населення, ослаблення регламентації культурного життя. Здійснювані з цією метою за ініціативою першого секретаря ЦК КПРС М. Хрущова заходи сприяли відчутному пом'якшенню політичного режиму. Відомий письменник І. Еренбург влучно назвав цей період «відлигою».

Хрущов був тісно пов'язаний з Україною, тривалий час тут працював, тому громадськість республіки сподівалася на послаблення антиукраїнської політики з боку центру. У червні 1953 р. першим секретарем ЦК Компартії України став О. Кириченко — перший українець на цій посаді з часу виникнення КП(б)У. Відбулися зміни в партійному та радянському керівництві областей та районів республіки.

Вже в перші місяці після смерті «вождя народів» нове партійно-державне керівництво здійснило ряд кроків — від несміливих, вкрай обережних до рішучих, спрямованих на пошуки шляхів подолання тоталітаризму. Восени 1953 р. були ліквідовані інструменти масових «чисток» і терору — воєнні трибунали військ МВС й Особлива нарада МВС.

Ліквідовувалися концтабори, була розформована значна частина внутрішніх військ.

Важливе значення мала амністія громадян, звинувачених у співробітництві з нацистами в роки війни. Адже чимало українців, особливо мешканців західного регіону, що опинилися під фашистською окупацією, нерідко безпідставно звинувачувалися в «пособництві ворогові» й відправлялися до Сибіру чи інших віддалених регіонів країни.

До березня 1957 р. повернулися до рідних осель 20 043 учасники оунівського руху і 22 497 «банд пособників», 1666 осіб, засуджених за зв'язки з «небезпечними елементами», 5713 осіб із тих, хто служив у німецьких формуваннях, 6416 осіб, засуджених за інші антирадянські виступи, 9111 членів сімей оунівців, висланих за рішенням Особливих нарад МВС СРСР. Уже в 1953—1955 рр. були переглянуті всі основні політичні справи післявоєнного часу, пов'язані з репресіями сталінського режиму. Однак лідер партії не наважився на перегляд політичних процесів 30-х років.

У лютому 1956 р. учасники XX з'їзду КПРС заслухали доповідь М. Хрущова про культ особи Сталіна. Це був акт громадянської мужності й далекоглядності нового лідера. Проте зміст доповіді та зроблені з неї висновки відбивали можливості того часу: завдання послідовної, радикальної критики культу особи не вирішувалося. В основному йшлося про розвінчання Сталіна як керівника, як особи,безпосередньо причетної до репресивної політики. До повного руйнування тоталітарної системи було ще далеко.

У другій полонині 50-х років центр пішов на деякі поступки союзним республікам. Було ліквідоване Міністерство юстиції СРСР. Розширювалися компетенції республік в адміністративно-політичній сфері. Зокрема, в їхнє відання передавалися питання обласного та крайового адміністративно-територіальною устрою. Дещо розширювалися законодавчі права. До компетенції союзних республік віднесено прийняття цивільною, кримінального і процесуального кодексів, встановлення Основ законодавства про судоустрій і судочинство. Розширювалися компетенції республік і в економічній галузі. В їхнє підпорядкування передавалося багато промислових і транспортних підприємств. Внаслідок цього питома шиї республіканської промисловості в Україні зросла з 36 % у 1953 р. до 76 % у 1956 р. Були створені союзно-республіканські міністерства чорної металургії, вугільної, паперової та деревообробної, легкої, текстильної промисловості, вищої освіти і зв'язку. Проте розширення прав і компетенцій республіки у ці роки не могло глибоко вплинути на реальний економічний і політичний суверенітет України.

Короткий період ревізії політики сталінського режиму був використаний в Україні для висування культурно-національних вимог. В цих умовах формується молода генерація інтелігенції — так звані шістдесятники, які протестували проти задушливої атмосфери в суспільстві, боролися за відродження української культури, національної самосвідомості й людської гідності. При цьому відкидалися ідеї співпраці з системою, яка заперечувала найелементарніші національні та людські права. Шістдесятників репрезентували письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський та ін. Проте після короткого дебюту молодих українських інтелектуалів почалося цькування їх владою. Розвінчання культу особи дало можливість критикувати радянську політику в національному питанні. Цей процес ставав небезпечним для адміністративно-командної системи, однак непослідовність і обмеженість процесу десталінізації, незавершеність демократичних перетворень у період хрущовської «відлиги» зумовили новий сплеск боротьби з будь-якими проявами інакомислення. Відповідно до нових політичних реалій формувалася законодавча база, яка значно розширила можливості владних структур у проведенні політичних репресій. Зокрема, 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». У кримінальний кодекс УРСР введено сумнозвісну статтю «антирадянська агітація та пропаганда». З'явилися численні «рекомендації» КДБ, союзної прокуратури тощо. Була введена така форма боротьби з інакодумством як офіційно застереження вад імені державної безпеки.

На основі згаданих нормативних та законодавчих актів з 1959 по 1986 р. в Україні було притягнуто до кримінальної відповідальності 719 інакодумців. Масового характеру набули політичні репресії в 1959 р., коли відбувся XXI з'їзд КПРС. У наступні роки під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників владні структури змушені були удаватися до більш завуальованих форм політичних репресій. Впроваджувалось покарання представників опозиції не за політичними, а за суто кримінальними статтями, використовувались можливості каральної психіатрії, здійснювався тиск по службовій лінії тощо.

Життя вимагало від партійно-державного керівництва дати оцінку причинам відставання радянської економіки, яке ставало дедалі відчутнішим. Спеціалістами було зроблено висновок, що західний світ вступає у фазу науково-технічної революції і дальше відставання загрожуватиме СРСР катастрофічними наслідками. У липні 1955 р. відбувся пленум ЦК КПРС з проблем науково-технічного прогресу. Він прийняв деякі рішення, спрямовані на поліпшення стану справ у цій галузі, зокрема, про доцільність закупок за кордоном передових промислових технологій. Однак пленум не зміг критично оцінити господарський механізм, що склався у 30-ті роки й був неспроможний забезпечити інтенсифікацію виробництва.

З ініціативи М. Хрущова в 1953 р. уряд почав здійснювати широкомасштабні заходи, спрямовані на поліпшення життя колгоспників. Державні закупочні ціни на зерно за п'ять років зросли майже в сім разів, а на тваринницьку продукцію у 5,5 раза. З колгоспів списали попередню заборгованість, колгоспники почали одержувати на трудодні грошові аванси. З метою розв'язання зернової проблеми на початку 1954 р. було прийнято рішення про освоєння цілинних і перелогових земель, переважно в Казахстані. З України на цілину виїхали десятки тисяч юнаків і дівчат, в основному механізаторів. Протягом п'яти років в Україні, як і в СРСР у цілому, спостерігалося стале зростання сільськогосподарського виробництва. Таким чином, у ці роки було зроблено спробу не змінюючи виробничих відносин, які вважалися соціалістичними, а лише шляхом деяких послаблень, особливо в податковій політиці та ціноутворенні, зупинити деградацію сільського господарства.

«Відлигу» в суспільно-політичному та культурному житті Хрущову не вдалося відстояти. Вона була загублена діями самого лідера КПРС. Ініційовані Хрущовим численні реформи, створюючи ілюзію безперервних перетворень, не зачіпали основ тоталітаризму. У критичних для системи ситуаціях використовувались сталінські методи, про що свідчать події в Угорщині в 1956 р. чи в Новочеркаську в 1962 р.

Ліквідуючи зайві управлінські структури, хрущовське керівництво водночас намагалося включити в процес оновлення суспільства народні маси. З цією метою розширювалися права і склад органів місцевої влади. В Україні кількість депутатів місцевих рад збільшилася з 322,6 тис. у 1950 р. до 381,5 тис. у І959 р. Відповідно до постанови ЦК КПРС (січень 1957 р.) суттєве розширювалась компетенція місцевих рад у питаннях планування, будівництва, бюджетно-фінансовій сфері та інш.

Аналіз перетворень хрущовського періоду дає підстави стверджувати, що розпочаті перетворення хоча й не ліквідували адміністративно-командної системи, все ж певною мірою сприяли процесові децентралізації у сфері державного будівництва.

З великим розмахом у 1954 р. відзначалося возз'єднання України з Росією. Кам'янець-Подільську область було перейменовано в Хмельницьку, а обласний центр Проскурів - у Хмельницький. Головною подією ювілейних торжеств стала передача Україні зі складу РРФСР Кримської області. Цей акт мотивувався спільністю економік, територіальною близькістю, тісними господарськими й культурними зв'язками між Кримом і Україною. Зазначимо, що в історичній літературі існують різні оцінки цієї події. Деякі дослідники вважають, що передача Україні Криму була виявом сваволі вищого партійно-державного керівництва, зокрема М. С. Хрущова, який проігнорував волю населення Криму. Звернення до історичних фактів дає підстави стверджувати, що Катерина II проголосила про приєднання Криму до Росії в односторонньому порядку, розгромивши суверенне Кримське ханство. Відомо також, що в 1917 р. кримськотатарський курултай проголосив Кримську Народну Республіку. Однак новостворена республіка була ліквідована більшовицьким експедиційним корпусом, що прибув із Петрограда. Фактично це була повторна анексія Криму до Росії, але тепер уже радянської.

Оцінюючи акт 1954 р., слід брати до уваги, що в умовах тоталітарного режиму вся повнота влади зосереджувалася в руках вищих партійних і радянських органів. їхні рішення вважалися єдино законними, конституційними. У цьому розумінні постанова Президії Верховної Ради РРФСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР від 5 лютого 1954 р., як і інші постанови законодавчих органів Росії та України з цього питання — легітимні, юридично правові акти радянської влади. Слід визнати, що інших процедур й інших підходів у той період не існувало.

Відомо, що відразу ж після депортації корінного кримсько-татарського населення у травні 1944 р. партійні та державні органи СРСР здійснили кампанію по масовому заселенню Криму вихідцями із внутрішніх областей Росії. В передвоєнні роки населення Кримської АРСР складалося наполовину з росіян, татари становили 19,4 %, а українці — 13,7 %. Після депортації татар, греків та німців автономію Криму було скасовано. Склад населення тут істотно змінився. В середині 50-х років питома вага росіян становила приблизно 70 %, а українців — понад 20 %. У момент передачі Криму Україні корінне населення півострова насильно утримувалося за тисячі кілометрів від своєї землі і поступово гинуло у сталінських концтаборах. Таким чином, передача Криму до складу України здійснювалася згідно з нормами державної діяльності того періоду, однак без урахування волі, бажання, прав корінного народу — кримських татар.

У роки «відлиги» активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то на кінець 1955 р. — 29. Розширювалися політичні, економічні й культурні зв'язки республіки із зарубіжними країнами, проте як і раніше українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР.

Посилення Москвою антинаціоналістичної боротьби спонукало правлячі кола й громадські організації західних країн виробити нові концептуальні підходи до цієї проблеми. У 1954 р. була створена Асамблея поневолених європейських націй, а згодом й Американський комітет поневолених націй на чолі з колишнім президентом США Г. Гувером. У липні 1959 р. конгрес СІЛА прийняв спеціальний закон про «Тиждень поневолених націй». До числа останніх під «номером четвертим» потрапила й Україна, що на офіційному рівні сталося вперше в американській історії. Закон мав сприяти поступовій ерозії радянської системи, активізації боротьби за права людини, розв'язання національних проблем.

Поразка хрущовських реформ. Назрівання застійних явищ. Хрущовські реформи розхитали тоталітарний режим, але не знищили його. Вони стерли гострі кути сталінської моделі соціалізму, не зачепивши її основ і самої конструкції. Зрушення, що сталися за часів «відлиги», відображали лише внутрішню еволюцію тоталітаризму, зміну його форм. Поразка хрущовського реформаторського курсу негативно вплинула на соціально-економічний розвиток України.

14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС увільнив М. Хрущова з посад голови Ради Міністрів СРСР та першого секретаря ЦК КПРС «у зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я». Справжньою причиною усунення Хрущова від влади було його надто радикальне ставлення до сталінської спадщини в політиці. Досить швидко критика «волюнтаризму і суб'єктивізму» вилилася в практичне заперечення хрущовського реформаторства і будь-яких спроб оновлення суспільства. Процес демократизації суспільства, розпочатий М. Хрущовим, досить швидко захлинувся в потоці консерватизму, що заполонив усі сфери життя. Нове партійне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим, наполегливо згортало, а не розвивало лінію ХХ з'їзду КПРС. Це особливо яскраво проявилося в застосуванні воєнної сили в Чехословаччині в 1968 р., розгортанні широкомасштабної критики економічних концепцій «ревізіонізму», обмеженні косигінських реформ у промисловості та сільському господарстві.

Брежнєвське керівництво повернулося до політики жорсткого централізму, всіляко обмежувало суверенітет республіки. Парламент України не мав права відмінити рішення уряду СРСР чи опротестувати їх, навіть якщо вони стосувалися території республіки й суперечили інтересам її народу. Загальносоюзні міністерства та відомства мали цілковитий пріоритет перед урядом України. Вони визначали податки, ціни на продукцію, встановлювали частку відрахування в союзний бюджет.

Ради народних депутатів, особливо місцеві, були позбавлені реальних прав, оскільки конституційні гарантії не підкріплювалися реальними можливостями. Зокрема, кошти радянським органам України виділялися із союзного бюджету. Не маючи необхідних матеріально-технічних і фінансових ресурсів, місцеві ради були позбавлені можливості впливати на вирішення економічних і соціальних питань. Функції рад по суті виконували партійні органи, які «керували» ними, застосовуючи адміністративно-командні методи.

Соціально-економічний розвиток України характеризувався залежністю від центру, ігноруванням національних інтересів. Десятиріччями нещадно експлуатувалися природні багатства української землі, В республіці, що займала всього 2,6 % території СРСР, було побудовано 40 % атомних енергоблоків, електроенергія яких використовувалася не для власних потреб, а постачалася в європейські країни. На території України розміщувалися техногенніі та особливо шкідливі виробництва, у тому числі, 1000 хімічних заводів, причому лише кілька відсотків вироблюваної ними продукції республіка використовувала для власних потреб. Значна частина фінансових, матеріальних і людських ресурсів, необхідних для освоєння територій Сибіру та Далекого Сходу, викачувалася з України. На освоєння східних родовищ нафти та газу виділялися велетенські ресурси. До того ж в України було мобілізовано тисячі найбільш дієздатного населення. В Тюменській області нині мешкає понад півмільйона українців. У результаті незбалансованого розвитку народного господарства частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розвинутих країнах вона сягала 50—60 %.

У 70—80-ті роки соціальна політика радянської держави спричинила кризові явища в сільському господарстві. Різко зменшилися обсяги випуску сільськогосподарської продукції, відбувався загальний занепад села. Щорічно на теренах України зникало 80 сіл, а з 1969 по 1987 р. в сільській місцевості припинили своє існування 1502 населених пункти. Соціальна невлаштованість села створила загрозу депопуляції населення майже в половиш областей України. В 1980 р. 40 % колгоспів у республіці були нерентабельними. Зокрема, збитковим було виробництво продуктів тваринництва, цукру, інших видів сільськогосподарської продукції.

Кризові явища, що охопили Україну, виявилися, зокрема, у зниженні продуктивності праці в сільськогосподарському виробництві, відставанні в розвитку НТП, зменшенні приросту працездатного населення, процесах урбанізації і занепаду сільських районів, погіршенні екологічного становища. Крім того, зростав нееквівалентний товарообмін, коли республіка більше вивозила продукції ніж ввозила. Найбільш розвинуті паливно-енергетична, металургійна та машинобудівна галузі щорічно поглинали 75 % промислових інвестицій республіки. 15 % національного доходу поглинав військово-промисловий комплекс, розвиток якого був пріоритетним для центру. Галузі легкої та переробної промисловості, сільське господарство перетворилися на інтенсивного донора індустрії.

В червні - вересні1977 р. в країні обговорювався проект нової Конституції СРСР. Хоча партійні й державні лідери, офіційні засоби масової інформації постійно твердили про «всенародне обговорення», сам хід цієї кампанії ніяк не настроював на діловий тон, тверезий аналіз обстановки. До того ж, як свідчать документи, не враховувались пропозиції громадян, спрямовані на демократизацію суспільства, вдосконалення державного апарату тощо.

Декларативне забарвлення мало положення нової Конституції щодо права кожної нації на самовизначення. По-перше, не було з політичних мотивів розроблено механізму його реалізації. По-друге, основний закон захищав бюрократичну надцентралізацію державного й суспільного життя.

Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері України. Ігнорувалася культурна спадщина українського народу, проводилася цілеспрямована русифікація всього суспільного життя, звужувалася сфера функціонування української мови, знижувався рівень її вивчення. В 60 — 70-х роках, за даними комісії Спілки письменників України, різко скоротилася кількість шкіл з українською мовою навчання. В обласних центрах і в Києві українські та змішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а російські — 72 %, в інших великих містах республіки — відповідно 16 і 84 %. Подібне становище склалося й у дошкільних закладах. Не приділялося належної уваги також задоволенню мовних потреб некорінних національностей.

Виступи опозиційних сил за суверенітет України. Громадськість України все більше усвідомлювала необхідність існування власної незалежної держави, спроможної захистити націю від геноциду, зберегти генофонд українського народу. Окремі групи інтелігенції виступали її заявами, протестами, спрямованими на захист прав людини та її свобод, збереження культурної спадщини минулого, завоювання реального суверенітету України. Це були дисиденти, критично мислячі люди, патріоти своєї землі.

Вже після смерті Сталіна в українському суспільстві з'являються надії на зміну політичного режиму. В різних регіонах України виникають нелегальні групи, учасники яких за допомогою листів, заяв, маніфестів висловлюють свої сподівання на демократизацію суспільного життя. В березні 1953 р. партійно-державне керівництво України дізналося про існування Українського революційного центру (УРЦ). В кореспонденції, яка надходила зі Львова, цензура вилучила 52 антирадянські документи. Вони були видрукувані на машинці й надсилалися до сільських рад, колгоспів і навчальних закладів восьми областей Західної України. У зверненнях повідомлялося про створення революційного центру, здатного очолити в Україні національно-визвольний рух. У розповсюджених документах піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим. Сталін і його оточення звинувачувалися в узурпації влади, переселенні селянства, у смерті мільйонів українців, які загинули на фронтах або ж померли від голодомору.

В «Маніфесті українського революційного центру» визначалися тридцять три «принципи свободи». Поряд із романтичними побажаннями в документі висувалися вимоги запровадження демократичної системи, суверенітету України, встановлення державних кордонів нації в її етнографічних землях, свободи організації різних політичних партій. Ставилася вимога, щоб найважливіші питання політичного життя, законодавства, формування бюджету приймалися виключно шляхом всенародного голосування.

Обґрунтовувалося право вільної критики уряду і виборних організацій, пропонувалося висувати кандидатів на урядові посади. Український революційний центр наголошував, що основним принципом його програми є, перш за все, воля народу. «Кожній нації — державність»,— заявлялося в маніфесті УРЦ. Лише тоді, коли кожна нація матиме можливість утворити незалежну державу, тільки тоді буде встановлена на землі справедливість і виникне можливість вільного братерського союзу націй. А досягти цього можна тільки шляхом знищення всіх і всяких імперій, під яким би виглядом вони не існували.

Оформлення ідеології дисидентства слід віднести до 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до ООН. Це був перший документ, в якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світового громадянства до безправного становища України.

Українські дисиденти боролися проти тоталітарної системи як відкрито, так і в підпіллі. На офіційному рівні дисиденти 50-х років вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва, колишніх політичних діячів України, повернення творів «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелегенції. Обережність цих вимог пояснювалась бажанням сприяти пробудженню національної свідомості українства й водночас уникнути переслідувань з боку органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати від народу національно свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи".

Спробу перейти до організованих форм боротьби за суверенітет України здійснила група Левка Лук'яненка, яка намагалася в 1959 р. утворити Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Левко Лук'яненко та Степан Вірун, які працювали штатними пропагандистами Радехівського райкому партії Львівської області, підготували проект програми майбутньої організації. Він складався з трьох частин: загальнодемократичної, робітничої і селянської. В документі наголошувалося, що Москва окупувала Україну; піддавалася критиці діяльність Комуністичної партії. Йшлося також про штучні голодомори в Україні, масові репресії, бюрократичні методи керівництва народним господарством, згубну національну політику. Заявлялося, що Компартія України — це філія московської КПРС, яка є передовим загоном російського імперіалізму, що інтелігенція, весь народ позбавлені будь-яких прав і свобод, робітники не мають вільних профспілок. Констатувалося, що Україна позбавлена суверенітету, права політичних та економічних відносин з іншими державами, все суспільне життя в ній зрусифіковане, а українська мова не стала державною, витіснена з офіційного вжитку.

За таких обставин Україні потрібно скористатися своїм конституційним правом і шляхом референдуму визначитись щодо СРСР. У самостійній Україні політичний лад має бути радянським, а економічний — соціалістичним. Україна, як самостійна соціалістична держава, могла б шпилитися у співдружності соціалістичних держав. Група Лук'яненка відкрила новий, «безкровний» етап визвольних змагань. Вона практично однією з перших в Україні поставила на порядок денний питання про ненасильницький, конституційний шлях до здобуття соборності, самостійності України. Незважаючи на мирні, цивілізовані підходи до вирішення національного питання, учасники групи зазнали суворих покарань. Усіх їх було засуджено до великих строків ув'язнення.

«Справа юристів» не була поодинокою. У вересні 1962 р, КДБ республіки доповідав ЦК КПУ, що за останні п'ять років в Україні створено «ворожими елементами 46 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, в яких налічувалося 245 чоловік». КДБ СРСР ще в липні 1962 р. видав наказ «Про посилення боротьби органів державної безпеки з ворожими проявами антирадянських елементів". Передбачалося, зокрема, «посилення чекістської роботи" у вищих і середніх навчальних закладах, «перестановка агентурного апарату» тощо. Отже, на поверхні вирувала «відлига», активізувалися шістдесятники, а владні структури в цей час здійснювали своєрідне перегрупування сил, готуючись до чергової кампанії, спрямованої проти інакодумців.

Тоталітарний режим не жалів зусиль, щоб припинити діяльність опозиційних сил. У 1964 р. в Одеській області "компетентні органи» викрили «Демократичний союз соціалістів», який ставив питання про надання суверенітету Україні. На Миколаївщині в 1969 р. була пригашена спроба українських патріотів утворити організацію «Боротьба за суспільну справедливість». Того ж року в Луганську були заарештовані й засуджені на тривалі строки організатори " Партії боротьби за реалізацію ленінських ідей». Ці та інші організації ставили за мету добитися демократичних перетворень, врятувати український народ від політичної, економічної та духовної катастрофи.

Гасло відродження української державності висунув і Український національний фронт, утворений наприкінці 1964 р. на західноукраїнських землях. Його ініціаторами були Дмитро Квицько, Зиновій Красівський, Михайло Дяк та Мирослав Мелень. До своєї організації вони намагалися залучати переважно представників селянства. Учасники УНФ розробили програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах. Аграрна програма передбачала різні форми власності. Організація намагалася проводити агітацію серед населення за вихід зі складу СРСР й утворення самостійної Української держави. З цією метою було організовано видання журналу «Воля і Батьківщина». Всього вийшло 16 номерів. Активісти УНФ розповсюджували також старі видання ОУН-УПА. Щоб привернути увагу до проблем розвитку української культури УНФ надіслав делегатам XXIII з'їзду КПРС, а також до редакцій центральних газет «Меморандум УНФ». Автори цього документу вимагали від властей захистити рідну мову, повернути українців із місць заслання, реабілітувати жертви сталінського терору.

Реальні можливості для зближення України з країнами європейського регіону виникли після Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, що відбулася влітку 1975 р. в Гельсінкі. Як відомо, керівництво СРСР поставило підпис під Заключним актом Наради. Дотримання прав людини, співробітництво в гуманітарних та інших галузях становили серцевину положень цього документа. Виникли можливості встановлення контактів між Радою Європи і СРСР. Проте позиція партійного і державного керівництва Радянського Союзу була непослідовною. Практика показала, що воно не збиралося виконувати взяті на себе зобов'язання. Внутрішнє законодавство з прав людини не відповідало загальноприйнятим міжнародним нормам. Більше того, після Гельсінкі в СРСР посилилися репресії проти інакомислячих. Будь-яка критика західними країнами позиції центрального керівництва щодо союзних республік, зокрема України, розцінювалася як втручання у внутрішні справи СРСР.

Особливу увагу питанням захисту прав людини, суверенітету України приділяла Українська Гельсінська група, утворена в листопаді 1976 р. Вона створювалась дисидентами як відкрита громадська організація. Не посягаючи на існуючий режим, група ставила завдання легальним шляхом домагатися від властей дотримання законодавства щодо прав людини. У програмовій заяві Гельсінської групи говорилося: «Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам та угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування, тому заявляємо, що людям, які заселяють нашу Батьківщину, ми надаємо якнайширші політичні, економічні й соціальні права».

Правозахисний рух привернув увагу урядів країн світу та їхніх законодавців до проблем України. В листопаді 1976 р. у Вашингтоні було створено Комітет Гельсінських гарантій для України, до складу якого увійшли представники відомих зарубіжних правозахисних організацій.

У своєму зверненні до країн — учасниць Белградської наради влітку 1977 р. Українська Гельсінська група наголошувала, що Україна, увійшовши до складу СРСР, втратила свій суверенітет, свою державність. «Ми глибоко шануємо культуру, духовність, ідеали російського народу, але чому Москва має вирішувати за нас на міжнародних форумах... ті чи інші проблеми, зобов'язання?» Кожен народ, говорилося у зверненні, повинен бути у спілці демократичних держав «вільним чинником, незалежним творчим духом». Лише тоді зникнуть ті деформації, що спотворюють стосунки між народами, сіють розбрат і підозріння. Народ має бути господарем своєї землі, своєї традиції, своєї волі до побудови кращого життя — для всіх, для кожного». Виходячи з цього УГГ заявляла, що «найрадикальніша вимога української нації для себе і для братерства народів — повна суверенність творчого прояву в усіх сферах духовно-господарського життя. Ніщо в світі не може зупинити втілення цієї ідеї в зримі форми історичної реальності».

Досягнення суверенітету України, на думку авторів документа, можливе лише за умови вирішення загальнодемократичних завдань: досягнення реальної свободи слова, свободи волевиявлення, свободи в'їзду та виїзду з своєї країни, вільного поширення своїх ідей і знайомства з ідеями інших людей, вільного створення творчих, мистецьких, наукових асоціацій тощо. Пропонувалося звільнити всіх політв'язнів і ліквідувати відповідні статті у кримінальних кодексах союзних республік і СРСР, забезпечити вільний обмін інформацією, ліквідувати цензуру. Пропонувалося також засудити на рівні Організації Об'єднаних Націй саму ідею убивства й війни.

Зазначимо, що опозиційні сили, які виступали за суверенність України, на тому етапі не мали ні власних організаційних структур, ні цілісної програми. Значною мірою це зумовлювалося жорстокістю репресивних заходів влади проти інакомислячих. Утім український дисидентський рух був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї до платформи, близької до інтегрального націоналізму (В. Мороз), — і являв собою реальну моральну та ідеологічну загрозу авторитарній системі. І хоч у заявах та діях опозиційних сил переважав викривальний пафос, їхні позитивні ідеї потенційно були спрямовані на оновлення тогочасних суспільних відносин та державного життя.

Виступаючи проти тоталітарного режиму та пов'язаних із ним деформацій, пропонуючи шляхи реформування суспільства на демократичних засадах, українські опозиційні сили тим самим допомагали багатьом людям усвідомити необхідність корінних перетворень у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Саме дисидентам, правозахисникам та іншим опозиціонерам належить пріоритет у постановці практично всіх «перебудовних» проблем, про які голосно заговорили у другій половині 80-х років.

Рекомендована література

Баран В. Україна після Сталіна. Нарис історії 1953—1985 рр. Львів, 1992.

Дзюба І. І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. 1999. № 5.

Історія України. Курс лекцій. Кн. 2. Київ, 1992.

Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. Київ, 1995.

Курносов Ю. О. Соціально-політичний розвиток УРСР у 50-х — першій половині 60-х рр. // Укр. іст. журн. 1990. № 5.

Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських радянських дисидентів // Зустрічі. 1991. № 2.

Лихо з розуму. Львів. 1991.

Лук'яненко Левко. За Україну, за її волю... Київ, 1991.

Пронюк Є, Облава на «інакомислячих» // Самостійна Україна. 1992. № 6.

Російщення України. Київ, 1992.

Савельєв В. Л, 50-80-ті: час пошуків і втрачених можливостей // Про минуле заради майбутнього. Київ, 1989,

Україна XX ст. Проблеми національного відродження. Київ, 1993.

Українській правозахисний рух: Документи і матеріали. Торонто, Балтімор, 1978.

Лекція 19

Україна на шляху до суверенітету та державної незалежності.

• Згуртування демократичних сил в умовах перебудови. Боротьба за державний суверенітет України • Виникнення багатопартійності. Ставлення політичних партій до державного статусу України • Протистояння в політичній боротьбі за владу. Вибори до Верховної Ради та місцевих органів влади • Проголошення державного суверенітету та незалежності України • Утворення Співдружності незалежних держав (СНД).

Згуртування демократичних сил в умовах перебудови. Боротьба за державний суверенітет України. В умовах застою та поглиблення кризи тоталітарної системи ставала все більш очевидною необхідність кардинальних перетворень у радянській державі. У першій половині 80-х років правляча верхівка, на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС М. С. Горбачовим, вирішила вдосконалити існуючу політичну систему, не змінюючи її основ. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС вперше заявлено про необхідність докорінних змін в усіх сферах життя суспільства. Такий курс з часом дістав назву «перебудови». Ініціатори перебудови спочатку розглядали її як метод прискорення соціально-економічного розвитку країни. Кінцевою метою перебудови проголошувалося створення «гуманного, демократичного соціалізму», який мав поєднувати елементи ринкової економіки з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави.

Перебудова розглядалася як обмежена в часі, суворо контрольована серія заходів, здійснюваних центром. Розвиток подій, однак, швидко зламав що надуману схему. Висунуті прогресивні ідеї все більше розходилися з життєвою практикою, реальними можливостями суспільства. Початковий період перебудови був часом втрачених можливостей, адже за умови існування сильної влади можна було провести радикальні реформи. Проте відсутність розгорнутої та чіткої програми перебудови, певна слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги здійснити корінні перетворення.

Україна неухильно виконувала маневри центру по здійсненню перебудови. Спочатку це була спроба прискорити розвиток існуючої системи без зміни її соціально-політичної першооснови, лише за рахунок приведення в дію важелів науково-технічного прогресу, реорганізації структури органів управління господарством республіки, активізації трудових колективів на основі відповідного закону, вирішення соціальних проблем шляхом створення державних програм та проведення кампаній по боротьбі з пияцтвом та алкоголізмом. Перебудова в Україні не досягла поставлених цілей. Вона показала, що створена комуністична система не піддається глибокому реформуванню. Однією з причин такого розвитку подій було збереження адміністративно-командних методів управління. Україна була позбавлена будь-яких суверенних прав. Плани розвитку республіки затверджувалися в Москві, 96 % продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких український уряд, місцеві органи влади не могли впливати.

Проте перебудова стимулювала опозиційний процес «знизу», розбудила ініціативу та енергію різних верств суспільства. Проголошені керівництвом КПРС на січневому (1987 р.) пленумі ЦК партії заходи щодо реформування політичної системи, визнання дозованого плюралізму думок та гласності сприяли формуванню в Україні демократичних сил, громадських об'єднань, рухів та політичних партій. До них «ходили представники різних верста населення, але провідна роль належала критично мислячій інтелігенції. Ядром демократичних сил були колишні політв'язні. З початком перебудови радянська влада послабила певною мірою політичні репресії, а з 1986 р. почала випускати з тюрем на волю дисидентів, які відразу активно включилися в легальну боротьбу за демократію, свободу, реальний суверенітет і незалежність України. Протягом 1987 р. з тюрем, концтаборів та заслання повернулися близько 300 політв’язнів. Процесові формування демократичних сил сприяла також проголошена гласність, яка стала поступово переростати у свободу слова, змусила правлячі верхи відмінити цензуру.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 р. Ця трагічна подія змусила багатьох замислитися над наслідками господарювання в Україні союзного центру, а спроби влади приховати масштаби аварії продемонстрували недолугість дозованої горбачовської гласності й спонукали до боротьби за громадський контроль над владою.

Боротьба національно-демократичних сил України за державну незалежність республіки мала кілька етапів. Перший із них (квітень 1985 р.— кінець 1989 р.) характеризувався тим, що громадські рухи та об'єднання «шмагали оновлення соціалізму, досягнення суверенітету України на основі нового союзного договору, гарантування прав людини. На цьому етапі спостерігалося реальне зіткнення двох підходів до вирішення назрілих перетворень у соціально-економічній та політичній сферах. Саме в цей час активно формується соціальна база перебудови. Й водночас керівна партійно-державна верхівка прагнула здійснити косметичні заходи, провести поверхові реформи, які б не зачіпали основ існуючого ладу. Влада змушена була відмовитися від терористичних методів боротьби з інакомисленням, змиритися з виникненням політизованих громадських об'єднань та рухів. А такі методи, як залякування, погрози тощо вже не могли згорнути народну ініціативу. Демократичні об'єднання вимагали проведення корінних перетворень в економіці, політиці, культурі. Вони не піддавалися впливу комуністичних структур, трималися незалежно від партійного апарату. Демократичні сили піддавали критиці адміністративно-командну систему, пропонували альтернативні підходи до вирішення назрілих проблем. За даними журналу «Віче» в 1986 р. в республіці функціонувало понад 46 тис. різних громадських об'єднань.

Другий етап (кінець 1989 р.— грудень 1991 р.) характеризувався виникненням нових політичних партій, формуванням багатопартійності, радикалізацією демократичних сил, які стали відкрито вимагати відновлення української державності, проведення республікою самостійної зовнішньої і внутрішньої політики. З гаслами незалежності України вони виступали й під час підготовки і проведення виборів до Верховної Ради та місцевих органів влади України навесні 1990 р. На цьому етапі велася відкрита політична боротьба за владу між Компартією України і демократичним блоком.

У розвитку демократії, підвищенні національної самосвідомості українського народу важливу роль відіграв Український культурологічний клуб, заснований у серпні 1987 р. з ініціативи колишніх дисидентів. Очолював його Сергій Набока. Діяльність клубу характеризувалася відкритими виступами з питань становища української культури, історії української державності. Велися гострі дискусії про причини та наслідки голодомору 1933 р., про репресії сталінізму в Україні, про українську символіку тощо. В них брали активну участь представники різних професій та соціальних верств. Такі об'єднання створювалися і в інших містах України. Зокрема, у Львові діяло культурно-просвітнє Товариство Лева та молодіжний дискусійний політичний клуб. Діяльність цих та інших об'єднань і груп свідчила про те, що почалася руйнація застарілих догм та ідеологічних стереотипів, заповнювалися білі плями трагічної історії українського народу та його державності

Важливе значення для розгортання загальнодемократичного і національного руху в Україні мав з'їзд письменників України (1988 р.). Тут уперше публічно у виступах творчої інтелігенції піддавався критиці тоталітарний комуністичний режим, що призвів до руйнації культури України. Письменники звернулися з вимогою до керівників республіки прийняти закон про державний статус української мови, здійснити заходи для підвищення рівня її вивчення та вживання в республіці. Під тиском громадської критики партійно-радянське керівництво республіки змушено було визнати необхідність розробки закону про державний статус української мови.

В Україні стала відкрито поширюватися національна символіка. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові вперше замайоріло синьо-жовте знамено. 1 травня колона львів'ян з національними прапорами, прорвавшись крізь міліцейські кордони, взяла участь у демонстрації. 21 січня 1990_р. в річницю Акту злуки ЗУНР і УНР, в "живий ланцюг", що простягся від Івано-Франківська через Львів до Києва, під національними прапорами стали, за даними МВС УРСР, близько 450 тис. чол. (ініціатори цієї акції — керівники Руху — стверджували, що кількість її учасників сягала 5 млн. осіб). За рішенням сесії міськради 3 квітня синьо-жовтий прапор було урочисто піднято над Львівською ратушею. 24 липня цього ж року національний прапор, освячений на площі біля Софійського собору, замайорів на щоглі поряд з будинком Київської міськради.

Піднесення суспільно-політичної активності мас зумо­вило виникнення " Народного руху України за перебудову» (НРУ). В січні 1989 р. збори київської письменницької організації схвалили запропонований ініціаторами проект програми НРУ. Навесні того ж року почали виникати осередки Руху. Наприкінці літа Рух об'єднував близько 280 тис. членів. Його поява була підготовлена діяльністю колишніх дисидентів, ліберально настроєної бюрократії, а також незначної групи комуністів, які в той час виступали за суверенну Україну, але в межах союзної федерації. У вересні 1989 р. відбулися установчі збори НРУ. Серед 1109 делегатів форуму були робітники, представники села, проте кількісно переважала інтелігенція. В програмних документах, ухвалених учасниками зборів, наголошувалося, що Рух діятиме в конституційних рамках, співпрацюватиме з радами народних депутатів та їхніми органами з: метою встановлення справжнього народовладдя в республіці. У програмі НРУ заявлялося про необхідність «створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками СРСР на підставі нового союзного договору». Прийняті на з'їзді документи свідчили про те, що Рух виступає за «оновлене соціалістичне суспільство».

Подальший розвиток подій змусив НРУ змінити свої підходи до вирішення назрілих проблем. У жовтні 1990 р. в Києві відбулися другі Всеукраїнські збори Руху. На них було внесено зміни до програми і статуту НРУ. Прийняті документи свідчили, що керівництво Руху обрало нову політичну лінію, завершилася його трансформація в антикомуністичну організацію. Стало очевидним, що Рух еволюціонізував від поміркованої опозиції до її радикального крила. Із назви організації було вилучено слова «за перебудову". Наголошувалося, що головною метою Руху є боротьба за відновлення української державності, за вихід України з СРСР, усунення КПРС від влади. Голова Руху Іван Драч заявив: «Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна Українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації». Народний рух; проголосив себе опозиційною до КПРС силою, яка прагнутиме об'єднати всі опозиційні течії в республіці.

Колишні політв'язні в 1988 о. відновили Українську Гельсінську спілку. Головою УГС учасники групи обрали Левка Лук'яненка, який на той час ще перебував на засланні. Спілка також відіграла важливу роль у розгортанні демократичних процесів в Україні. Вона розробила й обнародувала програмовій документ/ в якому значною мірою акумулювала пропозиції, ідеї та вимоги, які звучали в той час на мітингах, зборах, конференціях, диспутах.

Серед них — вимога до владних структур гарантувати право нації на самовизначення. Проголошуючи необхідність відновлення української державності, УГС водночас не відкидала можливості утворення конфедерації незалежних держав у вигляді суверенних демократичних республік. Однак уже в вересні 1989 р. вона заявила про необхідність виходу України зі складу СРСР. По-новому звучали також вимога Спілки про те, що Україна має самостійно встановлювати дипломатичні відносини з країнами світу. Щодо внутрішніх проблем, то УГС вимагала від властей припинити будь-які переслідування опозиційних сил, скоротити армію, надати можливість українським призовникам проходити військову службу на території своєї республіки. Вимоги Спілки означали, що вона вийшла за рамки правозахисної діяльності, по суті набула ознак політичної опозиційної організації. На початок 1990 р. УГС налічувала близько 1,5 тис. офіційних членів, мала відділення майже в усіх областях України, представництва в Москві та Прибалтиці, а також за кордоном.

Важливе місце в українському відродженні посідав національний церковний рух. Наприкінці 1988 р. на західноукраїнських землях посилюється боротьба за легалізацію Української греко-католицької церкви (УГКЦ). У січні 1989 р. вперше за весь післявоєнний період на подвір'ї собору Святого Юра у Львові відбулася греко-католицька відправа в пам'ять про Акт злуки українських земель у 1919 р. Цей захід мав не тільки релігійний, а й політичний характер, він свідчив про національний характер УГКЦ, відданість її ідеям української державності. Водночас відроджувалася й Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). У лютому 1989 р. в Києві виник громадський комітет по відновленню УАПЦ.

Поява на політичній арені неформальних організацій сприяла подальшій консолідації сил, які відкрито протистояли існуючому режиму. Створювалася широка позацензурна преса, відроджувалися такі форми відстоювання прав і свобод як мітинги, збори, політичні дискусії, демонстрації. Демократичний рух, що швидко само організовувався, надавав сил перебудові і прискорював процес самовизначення і консолідації у лавах як прихильників радикальних перетворень, так і їхніх противників. Характерною рисою цього етапу стала чітко виражена тенденція зміщення центру рушійних сил перебудови на місця, перетворення перших неформальних організацій в масові рухи.

Виникнення багатопартійності. Ставлення політичних партій до державного статусу України. Поява організацій демократичного спрямування, виникнення легальної опозиції, яка започаткувала конкуренцію радянським та партійним владним структурам, значно послабили позиції КПРС (КПУ) в суспільстві. Партія, яка десятки років монопольно правила в країні, виконувала функції координатора головних ланок механізму влади, опинилася в глибокій кризі. Це явище зумовлювалося тим, що між Комуністичною партією та суспільством виникло нерозв'язне протиріччя. Наявний плюралізм думок, послаблення репресій сприяли суттєвій демократизації суспільства, а правляча партія залишалася консервативною силою, хоча в своїх заявах і рішеннях постійно твердила про реформування партійних структур і прагнення до прогресивних перетворень.

Серед інших причин, які привели партію до кризи, варто вказати на слабке прогнозування суспільних процесів, повільну перебудову своєї діяльності, ігнорування змін у різних сферах життя. Це призвело до того, що партійне керівництво фактично втратило контроль за процесом перебудови. Займаючи впродовж десятиріч монопольне становище в суспільстві, КП України, її місцеві організації виявилися неспроможними ефективно діяти в нових умовах. Обстановка в суспільстві кардинально мінялася і партія не встигала за перебігом подій, її бюрократичний апарат показав своє невміння вести політичну боротьбу в умовах конкуренції. З метою протидії громадсько-політичним зрушенням КПУ намагалася утворити різноманітні об'єднання, всілякі комітети захисту Леніна, СРСР, ради громадських організацій тощо. Всі вони, незалежно від назви, мали на меті зберегти панування КПРС.

Керівна верхівка партії не бажала прислухатися до голосу критично мислячих комуністів, які ставили питання про вихід КПУ зі складу КПРС і проголошення її самостійності, проведення політики в інтересах українського народу, його державності. На початку 1990 р. в КПУ виникають осередки «Демократичної платформи». Перша конференція її прихильників відбулася в Києві в перших числах березня. Основною метою нового об'єднання була «демократизація КПУ зсередини» — відміна демократичного централізму, перетворення КПУ в парламентську партію. Однак XXVIII з'їзд КПУ розвіяв останні ілюзії щодо можливої демократизації партії.

Партійне керівництво України продовжувало орієнтуватися на Москву, підтримувало вироблений центром політичний курс. Що ж до проблеми розвитку української державності, то лідери КПУ стверджували, що вона вже вирішена давно й остаточно. Зокрема, перший секретар ЦК КПУ В. Щербицький заявив з цього приводу: «Народ України здобув свою національну державність, досяг справжнього національного відродження». Рядові комуністи, зневірившись у комуністичній ідеології і реальній практиці, виходили з рядів партії. Протягом 1990 р. заяви про вихід із КПРС подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч комуністів перестали платити партійні внески, не брали участі в житті партійних організацій.

На хвилі демократизації та плюралізму наприкінці 1989 р. в Україні почали створюватися нові політичні партії. Цьому процесові значною мірою сприяла зміна статті 6 Конституції СРСР, з якої було вилучено положення про «керівну і спрямовуючу роль КПРС» (березень 1990 р.). Двері до багатопартійності в Україні були відчинені й постановою Верховної Ради республіки «Про порядок реєстрації громадських об'єднань». Протягом 1990—1991 рр. в Україні виникло майже 20 опозиційних партій, однак їх реальний вплив на політичне життя був невеликим. Новостворені партії визначили своє ставлення до суверенітету та незалежності України. Група цих партій зайняла послідовно незалежницьку позицію. За вихід із СРСР і створення незалежної української держави виступили Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Народний рух України, Українська міжпартійна асамблея та деякі інші Так, установчий з'їзд УРП, скликаний у квітні 1990 р., в своїй програмі проголосив, що головною метою партії є створення незалежної Української держави. Було заявлено, що для досягнення цієї мети партія використовуватиме як парламентські так і позапарламентські засоби (бойкотування рішень уряду, організація страйків та актів громадянської непокори тощо). Українська селянська демократична партія проголосила своєю метою побудову «незалежної самостійної Української народної держави, де утвердяться різні форми власності, ринкова економіка». З'їзд Демократичної партії України у грудні 1990 р. заявив про необхідність «досягнення державної незалежності України та побудови в ній демократичного й гуманного суспільства». Будь-яка форма федеративного устрою в рамках СРСР цією партією відкидалася.

До цієї групи належали й партії, які прямо не ставили питання про самостійність України, проте висували вимоги (верховенство законів республіки, власна фінансова система, власні республіканські збройні сили, самостійність дипломатичних зв'язків тощо), реалізувати які можна було лише за умови державної незалежності України. Партія зелених України (ПЗУ) поставила за мету духовне й фізичне відродження українського народу, забезпечення йому права на життя в екологічно чистому середовищі.

Група українських партій займала помірковано-державницьку позицію. Посилаючись на політичну непідготовленість населення, сильні позиції центру, наявність консервативних сил у республіці тощо, вони домагалися, оновлення союзного договору, утвердження самостійності України і входження її до конфедерації суверенних держав. Таку позицію займали Демократична платформа в Компартії України, яка згодом трансформувалася в Партію демократичного відродження України (ПДВУ), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), соціал-демократичні партії. В листопаді 1990 р. відбувся установчий з'їзд Ліберально-демократичної партії України. Своїм головним завданням ліберали проголосили захист прав особи та сім'ї як вищих цінностей суспільства. Партія виступила за створення вільної і незалежної Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками. ПДВУ у грудні 1990 р. проголосила своєю метою створення суверенної демократичної Української держави, утвердження в ній принципів свободи й соціальної справедливості, перехід до ефективної ринкової економіки. Партія виступила з пропозицією укласти колективний міжреспубліканський договір про ліквідацію СРСР і створення Європейсько-Азіатської економічної співдружності та військової коаліції (до останньої Україна мала входити тимчасово, до остаточного визначення її нейтрального статусу). Таку позицію певною мірою підтримували й окремі регіональні партії.

Вимогу суверенітету республіки підтримувала й течія в Компартії України, яка дістала назву «суверен-комуністів». Її прихильники вважали, що Компартія України має бути самостійною, а республіка — суверенною. Цю позицію підтримувало чимало рядових комуністів. З часом «суверен-комуністи» утворили Трудовий Конгрес України, Партію праці, Партію справедливості та ін. Група комуністів обстоювала принцип «радянського федералізму», згідно з яким республіка мала залишитися в Союзі, однак суттєво розширивши свої права. За ініціативою лідерів цієї групи в жовтні 1991 р. була створена Соціалістична партія України (СПУ). В програмних документах партії заявлялося про підтримку суверенності України, за умови її економічної та політичної інтеграції з країнами СНД.

У процесі визрівання реальних умов завоювання незалежності України визначився й третій напрямок. Ідеться про ту частину комуністів, які стояли на ортодоксальних позиціях, виступали проти утворення незалежної Української держави або ж обґрунтовували необхідність об'єднання України з так званими «слов'янськими республіками». Створена 7 серпня 1990 р. Партія слов'янського відродження (ПСВ) своєю найближчою метою проголосила досягнення повної державної незалежності України, а в перспективі — утворення міжнародної організації слов'янських держав, побудову «спільного слов'янського дому». Погляди таких комуністів збігалися з позицією Громадянського конгресу України, Республіканського руху Криму.

Виникнення значної кількості політичних партій свідчило про зростання громадської активності населення. Переважна більшість новостворених партій виступала за суверенітет і незалежність України, засвідчивши тим самим глибоку заінтересованість у тому, щоб республіка самостійно розбудовувала державність. Поява нових політичних партій, їх діяльність, безумовно, радикалізували боротьбу з консервативними силами, значно розширили масштаби легальної опозиції, що, у свою чергу, створювало передумови для завоювання суверенітету і незалежності України.

Протистояння в політичній боротьбі за владу. Вибори до Верховної Ради та місцевих органів влади. Бурхливі зміни в суспільстві наприкінці 80-х -- на початку 90-х років позначилися на соціальному самопочутті людей, прискорили політизацію суспільної свідомості. Виявилася розбіжність у поглядах, підходах до розв’язання назрілих проблем, що свідчило про політичне розмежування широких верств населення. Виникла реальна можливість для національного відродження, завоювання суверенітету і незалежності України.

Помітною подією на шляху до суверенітету республіки було прийняття Верховною Радою 27 жовтня 1989 р. закону «Про зміни і доповнення Конституції (Основного закону) Української РСР». Прийняття закону означало певне зрушення в напрямі представницької демократії в Україні. Зокрема, йшлося про демократизацію виборчої системи, яка передбачала альтернативність висування кандидатів у депутати. Істотні зміни були внесені в статті, які регламентували статус Верховної Ради. Згідно з доповненнями значно розширювалися повноваження Голови Верховної Ради, який набував рангу найвищої посадової особи республіки і мав представляти Україну в міжнародних відносинах.

Зміни й доповнення до Конституції УРСР торкалися ряду статей про розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами. Судова і прокурорська системи України фактично виводилися із підпорядкування союзним структурам. У Конституції наголошувалося, що вищий судовий контроль і нагляд за судовою діяльністю суддів республіки здійснюється лише Верховним Судом Української РСР, а Генеральний прокурор УРСР призначається Верховною Радою республіки, відповідальний перед нею і їй підзвітний. Встановлювалося, що організація і порядок діяльності судів і органів Прокуратури УРСР визначаються виключно законами України. Передбачалося також створення в Україні такого важливого органу як Конституційний Суд. Ці та інші зміни і доповнення свідчили, що парламент республіки поступово повертає собі права й повноваження, відібрані в нього центром.

Значним завоюванням національно-демократичних сил стало прийняття в жовтні 1989 р. закону «Про мови в УРСР». Після короткого періоду українізації (20-х років) це був своєрідний прорив у використанні української мови. Закон визнав, що «українська мова є одним із вирішальних чинників національної самосвідомості українського народу. Українська РСР забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності». Вперше за роки радянської влади проголошувалося, що українська мова поряд із російською є мовою міжнаціонального спілкування в Українській РСР, що держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Поряд з цим закон передбачав створення необхідних умов для розвитку і використання мов інших національностей в республіці.

Важливим етапом формування нової державності була підготовка та проведення виборів до Верховної Ради та місцевих органів влади України. 8 серпня 1989 р. Верховна Рада УРСР оприлюднила проект Закону про вибори. Члени Республіканського демократичного клубу кваліфікували його як антидемократичний, маючи на увазі перш за все статті про квоту для компартії і підконтрольних їй громадських організацій. Квота передбачала не обрання, а фактичне призначення частини депутатів. Під час обговорення законопроекту його антидемократичні положення викликали масові протести. 28 жовтня Верховна Рада під тиском демократичних сил усунула згадану статтю із законопроекту. Це була одна з найважливіших перемог, здобутих демократичною громадськістю.

Вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих рад відбувалися на основі прямого таємного голосування. На 450 депутатських мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів. У листопаді 1989 р. з метою проведення виборчої кампанії було сформовано Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи (осередки Народного Руху, «Меморіал», Українська Гельсінська спілка, «зелені» та ін.). Учасники блоку відкрито виступали з антикомуністичних позицій. У виборчому маніфесті демократів проголошувалися вимога досягнення реального політичного й економічного суверенітету України, створення багатопартійної системи, забезпечення рівноправності всіх форм власності, розробки нової Конституції, національного відродження українського народу та національних меншин, реальної свободи віросповідань.

Проведеш в березні 1990 р. вибори до Верховної Ради та місцевих органів влади показали, що Україна має реальні можливості вийти на демократичний шлях розвитку. Демократичний блок домігся значного успіху: з 442 обраних депутатів Верховної Ради 111 користувалися його підтримкою. Блок переміг у п'яти областях (Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській). Вибори до місцевих рад завершилися переконливою перемогою Демократичного блоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Уперше в трьох західних областях Компартія змушена була перейти в опозицію. Вибори засвідчили, що монополія Компартії на владу похитнулася. 15 травня 1990 р. вперше в історії України, Верховна Рада почала працювати як парламентський, а не «парадно-святковий» орган, що здійснював свої повноваження суто формально. Тим самим було зроблено важливий крок до подолання важкої спадщини тоталітаризму.

Законотворча діяльність новообраного парламенту відбувалася в умовах гострого протистояння різних політичних сил. Підготовку до першої сесії здійснював колишній партапарат. Він намагався забезпечити комуністичному блокові панівне становище. Демократично налаштовані депутати об'єдналися на основі своєї платформи. 6 червня 1990 р. вони офіційно заявили про створення парламентської опозиції під назвою «Народна Рада» (125 депутатів). До її складу ввійшли як помірковані, так і радикально настроєні депутати. Головою Народної Ради було обрано депутата І. Юхновського. Оформлення опозиції викликало створення прокомуністичної структури — «За Радянську Україну» (300 депутатів). У парламентській більшості консолідувалися поряд із прагматиками, які адекватно реагували на зміни в суспільстві, відверті консерватори. Більшість із них були комуністами. Очолив парламентську більшість О. Мороз.

Проголошення державного суверенітету та незалежності України. Саме при такому розкладі політичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Це був важливий крок на шляху до незалежності України. Незважаючи на різні платформи і погляди, за Декларацію проголосувало 376 депутатів (із 405 присутніх на сесії). Це означало, що між усіма політичними силами було досягнуто згоди. У преамбулі Декларації зафіксовано найважливіші положення, що відбивають глибинний зміст поняття державного суверенітету, проголошеного як «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». «Українська РСР,— наголошувалося в Декларації,— здійснює захист і охорону національної державності українського народу, забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території». Особливого значення набувало положення про те, що викладені у цьому документі принципи мають бути використані для укладення Союзного договору. Крім того, прийняття цього положення створювало, по суті, основу для республіканської законотворчості, незалежної від союзного законодавства, Радикальний зміст мали й положення Декларації з економічних питань. У ній наголошувалося, що земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси є власністю народу, матеріальною основою суверенітету республіки. Передбачалося створення банківської, фінансової, митної та податкової систем, формування власного бюджету, запровадження грошової одиниці. Проголошувалося право України мати власні збройні сили, внутрішні війська та органи держбезпеки. В Декларації записано, що «громадяни Української РСР проходять дійсну військову службу, як правило, на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР». За Україною передбачалося закріпити статус нейтральної держави, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох неядерних принципів: відмова від виготовлення, придбання і випробування ядерної зброї.

В Декларації заявлялося, що Україна самостійно здійснюватиме безпосередні зносини з іншими державами, братиме рівноправну участь у міжнародному житті. Отже, Декларація про державний суверенітет України проголошувала пріоритет республіканських законів над союзними й відкривала тим самим легальну можливість відстоювання своїх інтересів перед союзним центром. Логічним продовженням боротьби за державний суверенітет став закон «Про економічну самостійність Української РСР», прийнятий 2 серпня 1990 р. У цьому документі заявлялося, що всі національні багатства є власністю народу, проголошувалися повна господарська самостійність і свобода підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України, введення національної грошової одиниці, закріплювалося право України вступати до міжнародних економічних, фінансових організацій і співтовариств. З прийняттям Декларації про державний суверенітет України виникла необхідність по-новому осмислити всю систему організації влади. В документі чітко вказано, що державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову. За ініціативою Народної Ради до Декларації було внесено кілька поправок, зокрема, про самовизначення української нації як основи суверенітету України, про призначення Генерального прокурора республіки парламентом, про визнання всього економічного і наукового потенціалу, створеного на території України, власністю її народу.

Під час роботи другої сесії Верховної Ради УРСР 1 жовтня 1990 р. було оприлюдненно звернення Асоціації демократичних рад народних депутатів та демократичних блоків у радах, в якому наголошувалася необхідність відмовитися від підписання нав'язуваного центром нового союзного договору в будь-якій формі, надати Декларації про державний суверенітет України статусу конституційного акту, розпуску КПРС і націоналізації її майна тощо. В кінці вересня — на початку жовтня в Києві відбулися масові мітинги й маніфестації під гаслом «Ні — Союзному договору». В жовтні провели політичну голодовку студенти українських вузів. Вони вимагали проведення нових виборів на основі багатопартійності, відмови від підписання союзного договору, повернення до України всіх її громадян, що проходили строкову військову службу за межами республіки. 24 жовтня 1990 р. парламент прийняв Закон про зміни і доповнення до Конституції Української РСР. Ним скасовувалася стаття 6 про керівну роль Комуністичної партії, закріплювались правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів в Україні. Їм надавалося право через своїх представників у радах брати участь в управлінні державними та громадськими справами. Цим певною мірою підривалися засади монопольного панування Компартії в державі. Заборонялася діяльність будь-яких об'єднань, які ставили за мету насильну зміну конституційного ладу, порушення територіальної цілісності держави, розпалювання релігійної та національної ворожнечі. Велике значення мала зміна статті 71, що проголосила верховенство законів республіки на території України. Зміцненню республіканської влади мали сприяти також зміни у статті 149, згідно з якою вищий судовий контроль може здійснюватися лише Верховним Судом УРСР.

Ставлення українського народу до Декларації про державний суверенітет України було висловлене на республіканському референдумі, проведеному в березні 1991 р. Прагнучи зберегти унітарну державу, консервативна частина депутатів Верховної Ради СРСР домоглася винесення на референдум такого запитання: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої Федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?». Український парламент після тривалих дебатів ухвалив рішення внести до бюлетеня додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" В ході референдуму 17 березня на перше запитання ствердно відповіли 70,2 % опитуваних, на друге — 80,3 %. Тим самим громадяни республіки, які взяли участь у референдумі, підтвердили вимоги, викладені в Декларації про державний суверенітет України. Переважна більшість населення України висловилася за те, щоб Україна самостійно вирішувала будь-які питання свого державного життя, забезпечувала на своїй території верховенство Конституції та законів республіки, захищала національну державність українського народу.

Значний вплив на досягнення Україною суверенітету справили події у східноєвропейських країнах, падіння в них тоталітарних режимів, розпуск Організації Варшавського Договору, послаблення міжнародного впливу СРСР, вихід з його складу Естонії, Латвії та Литви. Проте московське партійна-державне: керівництво не поступалося, не визнавало проголошеного республіками суверенітету. Щоб зберегти Союз, центр запропонував проект нового союзного договору, який суперечив Декларації про державний суверенітет України. Подальша втрата центром контролю над республіками, парад їх суверенітетів штовхали союзне, керівництво до відновлення свого впливу силовими методами. Події січня 1991 р. у Вільнюсі, а згодом у Ризі, Таллінні, Тбілісі та Баку спонукали союзні республіки до рішучішого забезпечення своїх суверенних прав. Подальше перебування України у складі СРСР загрожувало їй втратою територіальної цілісності. Як повідомляла газета «Правда» (11 березня 1993 р.), у вересні 1990 р. між канцлером ФРН Г. Колем і президентом СРСР М. Горбачовим була досягнута таємна угода щодо майбутнього устрою Європи й розподілу сфер інтересів на випадок розпаду Югославії і Чехословаччини на окремі держави. СРСР, зокрема, брав на себе зобов'язання не заперечувати проти приєднання українського Закарпаття до Угорщини.

У процесі перетворень, здійснюваних в умовах проголошеного суверенітету, почав наростати конфлікт між владою і суспільством. Його кульмінаційним моментом в Україні стали масові мітинги та маніфестації. Активізувався й робітничий рух. Зокрема, шахтарі Донбасу висунули вимоги відставки уряду, виведення парткомів з підприємств, деполітизації правоохоронних органів тощо. Під тиском опозиційних сил Верховна Рада 17 жовтня прийняла компромісне рішення: до прийняття нової Конституції України «укладання союзного договору вважати передчасним». Причини цих подій крилися в нерішучості властей, їхньому небажанні здійснювати кардинальні перетворення. Владні структури залишалися виразниками адміністративно-командної системи. Тому замість пошуків реальних шляхів співробітництва з усіма політичними силами, задоволення потреб людей, верхи традиційно покладали основні надії на використання силових методів. З цією метою було сформовано додаткові загони міліції особливого призначення. До «наведення порядку» нерідко залучалися й армійські підрозділи.

Навесні 1991 р. в республіці прокотилася чергова хвиля шахтарських виступів, які організовувалися страйкомами. Їх учасники висували ультимативні політичні вимоги. Серед них — надання Декларації про державний суверенітет України статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалежності республік СРСР, відставка союзного та республіканського урядів. 16 квітня в Києві було утворено республіканський страйковий комітет. Невдовзі виникає Всеукраїнська організація солідарності трудящих (ВОСТ). На установчому з'їзді організації, що відбувся 21—23 червня 1991 р., делегати висунули політичні вимоги: виходу України зі складу СРСР, розпуску КПРС і Компартії України, припинення урядом УРСР фінансових відрахувань до союзного бюджету, розпуску Верховної Ради УРСР і проведення нових парламентських виборів під міжнародним контролем тощо.

З проголошенням державного суверенітету України як і суверенітету інших республік ставало очевидним, що монолітність СРСР почала серйозно розхитуватись. Вище московське керівництво запропонувало поправки до Конституції СРСР, які скасовували навіть формальне право союзних республік на вихід із СРСР, унеможливлювали здійснення принципу республіканського госпрозрахунку. До того ж Верховній Раді СРСР надавалося право встановлювати загальні принципи й визначати напрями діяльності республіканських і місцевих органів влади, проголошувати військовий стан у будь-якій місцевості й запроваджувати особливі форми адміністрації.

Щоб урятувати радянську імперію, кремлівська верхівка приступила до розробки нового союзного договору. В цих умовах IV з'їзд народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) відмовився визнати декларації про державний суверенітет, прийняті союзними республіками. В Україні наростала хвиля протестів проти союзного договору. Тимчасом, у Ново-Огарьові (під Москвою) відбулися переговори керівників дев'яти республік із Президентом СРСР М: Горбачовим щодо змісту нового союзного договору. 23 квітня 1991 р. була прийнята Спільна заява, яку від УРСР підписав прем'єр-міністр В. Фокін. У травні між лідерами «дев'ятки» продовжувалися консультації, внаслідок яких було в основному узгоджено текст союзного договору. Проте Верховна Рада УРСР 27 червня 1991 р. вирішила відкласти розгляд проекту договору на вересень з там, щоб проаналізувати його відповідність Декларації про державний суверенітет України. Республіка опинилася перед вибором: продовжувати шлях до незалежності чи залишатися у складі «оновленої федерації». Отже, Україна не мала наміру брати участь у призначеній на 20 серпня церемонії підписання Союзного договору.

Московське вище партійно-державне керівництво на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим, скориставшись відсутністю М. Горбачова, який в цей час відпочивав у Криму, перейшло до активних дій. 19—21 серпня 1991 р. воно зробило спробу не тільки загальмувати хід демократичних перетворень, а й реанімувати СРСР, відновити тоталітарний режим. З цією метою 19 серпня 1991 р. в Москві було утворено антиконституційний Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ввійшли перші особи з партійного та державного керівництва, спирався він на консервативні сили КПРС, правоохоронні органи, військову силу.

Прийняті комітетом рішення загрожували суверенітету України, передбачали ліквідацію паростків завойованої демократії. Партійно-військова хунта планувала спершу нейтралізувати Україну, а після розгрому демократії в Росії ввести війська до Києва, Львова, Харкова, Донецька та деяких інших міст республіки. Уповноважений ДКНС генерал армії В. Варенников уранці 19 серпня пред'явив Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку ультиматум: у разі «неспокою і незлагоди», акцій протесту, страйків, невиконання рішень ДКНС, війська, які перебувають у бойовій готовності, вийдуть на площі міст республіки. Це означало запровадження надзвичайного стану. Заява генерала була зроблена в присутності першого секретаря ЦК КПУ С. Гуренка. Об 11 ранку Л. Кравчук запросив до себе керівників політичних партій, громадських рухів та об'єднань. Вислухавши попередню інформацію Голови Верховної Ради України, вони висловили своє негативне ставлення до хунти.

Події, що розпочалися в Москві, сколихнули всю Україну. Вже за годину після згаданої зустрічі почалося створення депутатських штаб-квартир у Києві, Львові, Тернополі, Донецьку, Івано-Франківську. Активно діяла штаб-квартира Руху, служби якої відразу ж налагодили зв'язок із Москвою, Прибалтикою, зарубіжжям, іноземними кореспондентами. Демократичні сили України охарактеризували дії ДКНС як «військово-більшовицький переворот». У заяві Верховної Ради УРСР наголошувалося, що постанови ДКНС не мають юридичної сили для України. Водночас автори цього документа закликали уникати загострення соціально-політичної ситуації в республіці, запобігати конфронтації і протистоянню. Першу в Україні постанову про невизнання ДКНС ухвалила Львівська облрада. В Києві на зустрічі керівників демократичних партій і об'єднань було заявлено, що координацію опору хунті у цій надзвичайно критичній ситуації бере на себе Президія Народної Ради. Населення столиці закликалося до громадянської непокори. Було вирішено розпочати безстроковий політичний страйк. Демократи України заявили про цілковиту солідарність із демократами Росії й висловили готовність до масового і тривалого опору хунті.

Путч закінчився провалом. Проте події серпня 1991 р. викликали серйозні зміни в державному й суспільному житті країни, надзвичайно посиливши центробіжні тенденції в СРСР. Політична ситуація спонукала Україну вжити більш рішучих заходів для захисту свого суверенітету. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради проголосила історичний Акт про державну незалежність України. В постанові Верховної Ради зазначалося: «З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші акти законодавства республіки». Державна незалежність України проголошувалася на основі права на самовизначення народів, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами. В боротьбі за незалежність своєї держави народ України обрав цивілізований шлях — шлях мирного розвитку. Він проголосив, що будуватиме державу «суверенну і самостійну, незалежну і відкриту, демократичну й правову».

В наступні дні Президія Верховної Ради України прийняла постанови про департизацію державних органів, установ та організацій, про власність КПУ та КПРС на території України, а також Указ про тимчасове припинення діяльності КПУ до остаточного розслідування обставин, пов'язаних із державним переворотом. Прийняті постанови орієнтували працівників державних установ на те, що їхня діяльність має будуватися перш за все на основі законів, а не на партійних позиціях. Проте хоча гартапарат й було розпущено, майже вся державна та господарська номенклатура залишилася при владі. І це зрозуміло, адже нових кадрів службовців та спеціалістів не існувало, їх потрібно було готувати. Важливим кроком на шляху реформування існуючої системи став закон «Про правонаступництво України», прийнятий 12 вересня 1991 р. У ньому наголошувалося, що на території республіки діють лише ті закони й акти УРСР, які не суперечать законам України, ухваленим після проголошення Акта про незалежність.

Народ України відігравав головну, визначальну роль у розв'язанні фундаментальної проблеми — утворення незалежної української держави. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. він висловив своє ставлення до розбудови самостійної, незалежної України. У референдумі взяли участь 31 891 742 виборці — 84,18 % від загальної кількості включених до списків. Понад 90 % його учасників віддали свої голоси за незалежність України. Волевиявлення народу, як засвідчили спостерігачі з багатьох країн світу, провадилося вільно, демократично й без будь-яких порушень. Держдепартамент США через тижневик «Тайм» так прокоментував наслідки Всеукраїнського референдуму: «Росія може існувати без України, Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

З проголошенням незалежності перед Україною постало питання вибору моделі свого державного устрою. В дискусіях активну участь взяли новостворені політичні партії. Визначилися два підходи: Україні бути президентсько-парламентською або ж президентською республікою. Верховна Рада прийняла рішення про запровадження в Україні інституту президентства. Вона ухвалила 5 липня 1991 р. Закон про введення поста Президента України і внесла відповідні зміни до Конституції республіки. Президентська форма державною правління запроваджувалась у період, коли правляча партія комуністів, яка до цього здійснювала владні функції, була зруйнована. Проте створення нової системи державної влади гальмувалося. Як у центрі, так і на місцях утворився вакуум влади. Виникла гостра потреба в органі, який виконував би функції координатора законодавчої, виконавчої та судової влади. Тому обрання президента — одноосібного глави держави мало слугувати важливим чинником підвищення політичної й державно-правової відповідальності всіх владних структур за стан справ у державі. При цьому враховувалася практика демократичних країн, де форма і зміст державних інститутів визначається у процесі вільного й відкритого змагання різних політичних сил, а інститут президентства є консолідуючим чинником розвитку суспільства.

Вибори президента України відбулися 1 грудня 1991 р. Вони проводилися на альтернативній основі (претенденти — М. Гриньов, Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, Л. Табурянський, І. Юхновський, Л. Кравчук). Понад 61 % виборців віддали свої голоси за Леоніда Кравчука. Запровадження інституту президентства в Україні, де авторитарний стиль керівництва пустив надто глибоке коріння, свідчило про формування нових політичних традицій на терені Української держави, розширило базу для участі громадян у політичному житті.

Утворення Співдружності незалежних держав (СНД). 8 грудня 1991 р. на зустрічі лідерів Бєларусі, Росії та України у Біловезькій Пущі було прийнято рішення про утворення Співдружності незалежних держав (СНД) і денонсацію союзного договору 1922 р. Таке рішення, по суті, апаратним шляхом усувало від посади Президента СРСР М. Горбачова. Радянська імперія як держава і геополітична реальність припинила своє існування. 12 грудня Верховна Рада України ратифікувала угоду про СНД із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб'єкта міжнародного права. 20 грудня 1991 р. Верховна Рада прийняла спеціальну заяву, в якій ще раз заперечила можливість перетворення Співдружності на державне утворення. Наголошувалося, що Україна створюватиме власну відкриту економічну систему шляхом запровадження своєї митної, банківської служби та власної грошової одиниці. Парламент заявив, що Україна ухиляється від створення інститутів, здатних перетворити СНД на наддержавну структуру, що її кордони залишаються незмінними і недоторканними. 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч лідерів 11 незалежних держав колишнього СРСР (за винятком Грузії та країн Прибалтики). В результаті було підписано протокол, згідно з яким усі держави на рівноправних засадах проголосили себе засновниками СНД. У прийнятій Декларації проголошувалося, що з утворенням Співдружності СРСР припиняє своє існування.

Розпад СРСР був зумовлений об'єктивними причинами. Він створювався більшовицькою державною партією як високоцентралізована, тоталітарна і авторитарна система, несумісна з засадами демократії, вільного і повноцінного розвитку індивідів і націй.

Ідеологічною основою Союзу були антинаукові ідеї перемоги всесвітньої пролетарської революції, ліквідації всіх форм власності (крім державної), соціальних груп (класів) суспільства. Насильно запроваджувалася химерна ідея злиття всіх націй в одну і створення радянської людини нового типу, без історичної пам'яті, національної свідомості, національної мови і культури. Комуністичні ідеї та реальна практика КПРС заперечували загальнолюдські демократичні цінності й суперечили фундаментальним принципам багатоманітності форм життя, природи і суспільства. Залякування загрозою агресії з боку імперіалізму мало на меті змусити людей та суспільство задовольнятися найменшим, а вихід на позиції наймогутнішої військово-ядерної держави у світі мав породжувати у радянського народу почуття гордості й патріотизму.

Під гаслами ліквідації приватної власності і знищення експлуататорських класів, боротьби проти «буржуазного націоналізму» й утвердження «пролетарського інтернаціоналізму» в Радянській імперії здійснювався справжній геноцид українського народу. Завдяки трьом штучним голодоморам 1921, 1933 та 1947 рр. і цілеспрямованим репресіям тоталітарної системи знищувалася українська інтелігенція, здійснювалася русифікація, була заборонена українська національна церква, викорінювалася історична пам'ять народу, його національна свідомість, гідність і духовність. Унаслідок цього виникла реальна небезпека зникнення української нації. її чисельність у межах сучасних кордонів України наприкінці XX ст. залишилась приблизно такою ж, якою була на початку століття.

Однак найстрашнішою для майбуття української нації, усіх без винятку національних груп і окремих громадян, стала екологічна криза, виявом якої була Чорнобильська катастрофа. Здійснюване імперським центром бездумне, неконтрольоване розміщення в густонаселених регіонах України численних величезних промислових об'єктів, включаючи атомні та хімічні, спричинило руйнацію навколишнього середовища, перетворення майже всієї тери­торії республіки на зону екологічного лиха. На українських землях виникла нестача прісної води, виснажені практично всі водоймища, знищено тисячі великих і малих річок. Все це створило загрозу порушення генетичного коду всього народу України. Екологічна криза в Україні стала результатом загальної системної кризи колишнього Союзу — економічної, політичної, соціальної, культурної.

Крах Союзу був зумовлений неспроможністю його централізованих тоталітарних структур забезпечити елементарні права людини, національних меншин і націй, гарантувати нормальний демократичний розвиток суспільства, матеріальний добробут для його членів. Світова практика підтверджує, що найоптимальнішою формою існування людського суспільства, функціонування в ньому демократичних інститутів є не імперія, а незалежна національна держава.

Рекомендована література

Акт проголошення незалежності України. Київ, 1991.

Гарань О. В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України.

Київ, 1993.

Головаха Є. Політичний портрет України: загальні тенденції розвитку.

Київ, 1993.

Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Київ, 1990.

Кремень В. Г., Базовкін Є. Г., Білоус А. О. та ін. Вибори до Верховної Ради України: досвід та уроки. Наукові доповіді. Київ, 1994. Вип. 25.

Литвин В. Про сучасні українські партії, їхніх прихильників та лідерів // Політологічні читання. 1992. № 1.

Прокоп М. Напередодні незалежної України: спостереження та висновки. Нью-Йорк; Львів. 1993.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Нові політичні партії України. Київ, 1990.

Субтельний О. Розпад імперії та утворення національних держав: випадок України // Сучасність. 1994. № 12.

Україна багатопартійна: Програмні документи нових партій. Київ,

1991

Україна в цифрах у 1991 році: Короткий статистичний довідник.

Київ. 1992.

Хроніка опору: Документи, інші офіційні матеріали, свідчення преси про спробу державного перевороту, вчинену так званим ГКЧП у серпні 1991 р.» Київ, 1991.

Лекція 20

Розбудова незалежної Української держави.

• Реорганізація та створення органів державної влади • Підготовка та прийняття нової Конституції України • Міжнародне визнання незалежності України.

Реорганізація та створення органів державної влади. Розбудова незалежної Української держави розпочалася в дуже складних умовах: необхідно було здійснити перехід від статусу союзної республіки з украй обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна обрала мирний, еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади та створення нових, які б відповідали потребам незалежної держави. Законом Верховної Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни й доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки. У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична Республіка» були замінені на споконвічну назву нашої держави — «Україна». Було розвинуто положення про зовнішньополітичну діяльність, в якому передбачалося підвищення ролі України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Проголошення України незалежною державою зумовило нагальну необхідність визначити правовий статус її населення. Він регулювався законом "Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. Закон визначив громадянство як невід'ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений. Громадянство України гарантувалося кожному, хто на момент набуття чинності Закону проживав на її території, незалежно від походження та національної приналежності, не був на той час громадянином іншої держави.

З проголошенням суверенітету України, а потім і прийняттям Акта про її незалежність виникли реальні передумови для перетворення республіки в незалежну державу. Україні доводилося наново створювати такі інститути як Національний банк, посольства та консульства, експортно-імпортні організації тощо. Особливе місце відводилося створенню власних Збройних сил. На території України на той час перебувало досить боєздатне військове угруповання колишнього СРСР, яке налічувало понад 700 тис.

військовослужбовців. У ньому були представлені всі роди Збройних сил — від сухопутних до ракетних військ стратегічного призначення. Наявність такого угруповання не відповідала проголошеному Верховною Радою України курсові на нейтралітет і позаблоковість. До того ж його утримання ускладнювало й без того нелегке соціально-економічне становище молодої держави. Верховна Рада України своєю постановою від 24 серпня 1991 р. утворила Міністерство оборони України. Всі військові формування, дислоковані на території республіки, підпорядковувались парламенту України. Цією ж постановою вищий законо­давчий орган зобов'язав уряд України приступити до створення Збройних сил України та республіканської гвардії.

Збройні сили України формувалися на базі військових угруповань, особового складу, тієї техніки і озброєнь, що перебували на території України. Міністром оборони було призначено генерал-майора авіації Костянтина Морозова. На тому етапі стратегічні сили стримування не входили до складу Збройних сил України, а підпорядковувалися командуванню об'єднаних Збройних сил СНД. Це призвело до того, що керівництво об'єднаних Збройних сил почало втручатися у внутрішні справи України. Внаслідок цього загострилася ситуація у військових частинах, які були розташовані на території республіки, але не входили до складу Збройних сил України. В цих умовах Президент України 5 квітня 1992 р. підпорядкував Міністерству оборони України всі військові формування, дислоковані на території України.

Парламент України від імені народу виявив довіру і високу честь усьому особовому складу військ, розташованих на українських землях. Військовослужбовці добровільно зробили свій вибір, присягнувши на вірність незалежній Україні. Разом з тим будівництво Збройних сил України відповідало демократичним засадам суспільства. У воєнній доктрині держави, затвердженій Верховною Радою України 19 жовтня 1993 р., наголошувалося, що Україна здійснює політичний і воєнно-політичний курс згідно з національними інтересами держави і відмовляється від застосування власних збройних сил для розв’язання політичних завдань на своїй території. Важливим кроком у захисті інтересів незалежної держави було створення правоохоронного органу — Служби Безпеки України (СБУ). При цьому Верховною Радою України було схвалено концепцію державної безпеки.

Парламент прийняв закон «Про Службу Безпеки України». Ця державна структура позбавлена караючої функції. Компетенція СБУ полягає в захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України. Однією з важливих функцій СБУ є боротьба з організованою злочинністю у сфері управління й економіки. У своїй роботі Служба Безпеки керується конституційними нормами та законом «Про оперативно-розшукову діяльність». СБУ підпорядкована Президентові України, підконтрольна Верховній Раді, зокрема комісії з питань оборони і державної безпеки. Служба Безпеки департизована, сповідує лише ідеологію держави та вимоги законів.

Верховна Рада України прийняла також ряд важливих законів та постанов про права людини, які мають практичне значення для демократичних перетворень у суспільстві. Серед них — закони «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», «Про свободу совісті і релігійних організацій». Важливе значення в розширенні соціальної бази державотворення мало забезпечення прав національних меншин, що проживають на території України. За даними перепису населення 1989 р. в Україні проживало 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, 484 тис. євреїв, 439,9 тис. білорусів, 324,5 тис. молдаван, 218,9 тис. поляків, 153,3 тис. угорців, 134,7 тис. румунів та пред­ставників інших народів. Верховна Рада прийняла «Декларацію прав національностей України», в якій наголошувалося, що держава гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація людини за національною ознакою забороняється і карається законом.

Українська держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення і забезпечує існування національно-адміністративних одиниць, бере на себе зобов'язання створювати належні умови для розвитку всіх національних мов і культур. Держава гарантує всім громадянам вільне віросповідання, використання своєї національної символіки тощо. У прийнятому парламентом законі «Про національні меншини в Україні» передбачено вирішення комплексу завдань, спрямованих на вільний національно-культурний розвиток нацменшин. З метою широкого розгортання комплексних досліджень національного розвитку українського народу, всіх національних та етнічних груп у грудні 1991 р. в системі АН України створено Інститут національних відносин та політології. Для вирішення завдань удосконалення роботи у сфері міжнаціональних відносин Указом Президента України у квітні 1993 р. утворено Міністерство у справах національностей та міграцій. Верховна Рада затвердила також символи України як незалежної держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.

У перші роки незалежності державний лад в Україні по суті являв собою конгломерат елементів парламентської республіки, президентського правління та радянської влади. Внаслідок невизначеності повноважень президента, прем’єр-міністра, а також неузгодженості функцій центральної влади і регіонів державний апарат працював неефективно, рівень криміналізації суспільства загрозливо зростав. У такій ситуації важливо було обрати таку форму державного правління, яка б відповідала традиціям українського народу, враховувала досвід передових країн світу, гарантувала широким масам участь у державотворенні, будівництві правової держави.

В ході розбудови незалежної держави особливу увагу було приділено реорганізації виконавчих структур. Згідно з Указом Президента від 25 лютого 1992 р. скасовано інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе, ліквідовано ряд міністерств. 26 міністерств було введено до системи центральних органів державної влади. Ці міністерства позбавлялися права безпосередньо управляти промисловими підприємствами й мали відповідати, передовсім, за проведення державної політики у відповідних галузях народного господарства.

Згідно з Указом Президента від 28 лютого 1992 р. «Про Державну Думу України» було утворено новий постійно діючий орган. Очолив Думу Президент, а його заступником став прем'єр-міністр. Цей орган мав визначати стратегію державної політики, основні принципи й напрями діяльності органів виконавчої влади. Із членів Думи (всього їх налічувалося 62) були створені чотири колегії, сформовані за професійним принципом. Керівниками колегій були призначені державні радники Президента України. Дума проіснувала майже рік, проте так і не перетворилася на впливовий та ефективний орган.

Важливе значення для побудови демократичної держави, втілення в життя верховенства права мало проведення судово-правової реформи, покликаної забезпечити створення сильної, незалежної судової влади. У квітні 1992 р. Верховна Рада схвалила концепцію судово-правової реформи, а незабаром прийняла закон про Конституційний Суд, визначила компетенції Міністерства юстиції, Служби Безпеки та їхніх органів, прокуратури, адвокатури.

Актуальним залишалося питання про розмежування функцій законодавчої та виконавчої влад. Було вирішено позбавити місцеві ради виконавчих функцій. З цією метою на рівнях області і району ліквідовувалися виконавчі комітети. Діяльність рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та регіонального самоврядування. Натомість Законом України від 5 березня 1992 р. було утворено інститут представників Президента як вищих посадових осіб виконавчої влади — голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів, їхніх відділів та управлінь. У Республіці Крим Президент України встановив своє представництво. Представникам Президента надавалися досить широкі повноваження, що певною мірою сприяло зміцненню виконавчої влади. Проте всі ці реорганізації стосувалися лише форми, залишаючи незмінним зміст. При владі залишалася колишня партійно-радянська номенклатура. Вихідці з демократичного табору, які поповнили державно-управлінську еліту, не маючи практичного досвіду, були не в змозі змінити ситуацію на краще.

Поверхове реформування місцевих органів державної влади, у тому числі й запровадження інституту представників Президента, не виправило надзвичайно складну соціально-економічну ситуацію. Наприкінці 1992 р. економіка України зі стану глибокої кризи вступила в етап руйнації, інфляція вийшла на рівень гіперінфляції, зарплати працюючих ледве хватало на проживання, а пенсіонери, малозабезпечені опинилися за межею бідності. Падіння життєвого рівня населення спричинило різке зростання соціального протесту, який набував різних форм. У червні—липні 1993 р. відбувся потужний страйк шахтарів Донбасу. До них приєдналися трудові колективи інших галузей промисловості. Страйкарі поряд з економічними висували й політичні вимоги, зокрема, проведення референдуму про недовіру Верховній Раді, Президентові, місцевим радам, про вступ до Економічного союзу країн СНД. Консервативна урядова політика дискредитувала в очах зубожілого народу ідею української державності і ринкової економіки. Намагання здійснити радикальні політичні й економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ця реформа спрямовувалася, були приречені на невдачу.

У другій половині 1993 р. керівництво країни ухвалило політичне рішення про проведення дострокових виборів до Верховної Ради і виборів Президента України. Воно приймалося в умовах поглиблення загальної кризи, яка неминуче вела до втрати самої державності. Відсутність пріоритетів у напрацюванні нової законодавчої бази, зволікання з прийняттям нової Конституції України, наявність ізоляціоністських підходів у зовнішньополітичній діяльності держави, а головне, глибоке зубожіння народу спричинило цілковиту недовіру народу до органів влади, неспроможних зупинити деструктивні процеси, забезпечити ефективне управління суспільством. Верховна Рада України двадцятого скликання схвалила сім програм виходу з економічної кризи, змінила чотири уряди. Однак жодна з цих програм не забезпечила вихід країни з кризи. Вищі органи влади, виконавши свою роль у атрибутивній розбудові держави, дедалі помітніше не встигали за динамізмом назрілих проблем, відставали від життєвих потреб реформування суспільства. За цих обставин невдоволення мас діяльністю Президента і Верховної Ради невпинно зростало. В червні 1993 р. під тиском шахтарських страйків було прийнято рішення провести у вересні референдум про довіру Президентові і Верховній Раді. Це рішення викликало новий розпал пристрастей у суспільстві, що знайшло свій вияв у посиленні міжпартійних дискусій, протистоянні між законодавчою та виконавчою владами. За таких умов було зроблено спробу вирватись із цього кризового стану шляхом дострокових виборів Верховної Ради і Президента України.

Ці важливі державотворчі події започаткували оновлення вищих органів влади. На основі закону від 18 листопада 1993 р. «Про вибори народних депутатів України», в 450 виборчих округах було зареєстровано 5833 кандидати в народні депутати, що становило в середньому по 13 осіб на один депутатський мандат. Вибори парламенту відбулися в березні—квітні 1994 р. Вони засвідчили, що в Україні утверджується демократичний принцип формування вищих органів влади. Разом з тим вибори показали зростаючу індиферентність виборців, що було прямим результатом невдоволення населення перш за все станом соціально-економічного розвитку країни. З 450 виборчих округів депутати були обрані тільки в 338 округах. Із 188 народних депутатів попереднього складу, які балотувалися на новий строк, 138 не були обрані.

Зате досить швидко відбулася структуризація Верховної Ради: вже в липні 1994 р. в її складі налічувалося дев'ять депутатських груп і фракцій: фракція «Комуністи України за соціальну справедливість і народовладдя» (84 депутати), фракція Народного руху України (27), «Соціалістична фракція» (25), група «Центр» (38), група «Аграрники України» (36), група «Реформи» (27), група «Єдність» (25), група «Державність» (25), Міжрегіональна депутатська група (МДГ) (25). 20 народних депутатів не ввійшли до складу фракцій і груп. Другий тур виборів проводився у липні—серпні, однак суттєвих змін у розкладі політичних сил не відбулося. В цілому ж у цей період посилилося ліве крило в парламенті, яке контролювало майже третину мандатів, послабився центр, зросла регіональна орієнтованість депутатів. Головою Верховної Ради було обрано лідера СПУ Олександра Мороза.

Процес зміни політичної влади в Україні завершився президентськими виборами, які проходили протягом червня —липня 1994 р. З семи кандидатів (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) найбільшу кількість голосів завоював Л. Кучма. Він проводив свою передвиборну кампанію під гаслами відновлення економічних зв'язків з Росією та іншими країнами СНД, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, надання російській мові статусу офіційної.

11 жовтня 1994 р. Президент у виступі на сесії Верховної Ради України виклав свою програму дій. Щоб запобігти загальнонаціональній катастрофі, Л. Кучма запропонував ужити рішучих заходів, які, на його думку, мали органічно поєднати невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної і політичної стратегії. Глава держави висунув нову формулу: «прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та забезпечення економічної стабілізації».

В ці ж дні, коли Президент представляв свою програму, фракція комуністів внесла на обговорення пропозицію про відміну прийнятого 25 серпня 1991 р. Президією Верховної Ради рішення про припинення діяльності Комуністичної партії. Вимоги комуністів зустріли гостру протидію правореформаторських і продемократичних парламентських фракцій. Після дворазового голосування парламент залишив у силі попереднє рішення. А вже після підписання Президентом указу про прискорення приватизації ЦК Компартії України заявив про перехід в опозицію до Президента, діяльність якого була розцінена як спрямована на побудову в Україні капіталістичної економіки. З протестом проти запропонованої програми економічних реформ виступила і Соціалістична партія, яка також перейшла в опозицію до президентської влади.

Реалізація нового курсу надзвичайно гостро поставила питання про політичну владу в країні. Ключовим елементом у цьому мала стати міцна відповідальна виконавча влада. Однак упродовж трьох років незалежності в Україні фактично не сформувалася цілісна та ефективна система влади, котра відповідала б конкретно-історичним умовам, традиціям і менталітету народу. Давалася взнаки незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою, судовою владами. Особливої актуальності набуло питання конституційного розвитку держави. Не вирішувалися складні проблеми територіального устрою і територіальної єдності України. Ці та інші блоки проблем могли бути вирішені лише за умови проведення державно-політичної реформи як ключової ланки реформування всього суспільства. Важливим кроком у напрямі реалізації такої реформи стало обговорення у грудні 1994 р. українським парламентом проекту Конституційного закону про владу та місцеві органи самоврядування. Однак дискусії з цього питання вдягнися на довгі місяці. Необхідність розподілу систем влади в державі не викликала заперечень, суть розходжень зводилася до політичних питань, вибору форми державного правління. Закон про владу став «каменем спотикання» в політичному житті України. Протистояння між гілками влади особливо загострилося влітку 1995 р.

В Україні виникла конституційна криза. Її подолання вимагало нестандартних рішень, які дали б змогу знайти вихід із того глухого кута, в якому опинилися обидві гілки державної влади. Оскільки більшість депутатів проголосували за закон «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні», постало питання про можливість розв'язання цієї проблеми шляхом укладання Конституційного договору, який, не скасовуючи чинної Конституції, на основі взаємної домовленості між парламентом і Президентом до прийняття нової Конституції регулював би відносини між законодавчою і виконавчою владою. Це не тільки не зупинило б конституційного процесу, а навпаки, дало б змогу його прискорити, оскільки обидві сторони могли б узяти на себе відповідні зобов'язання. 8 червня 1995 р. парламент 240 голосами проти 81 схвалив текст Конституційного договору між Президентом і Верховною Радою. У статті 61 договору заявлялося, що він діятиме до прийняття нової Конституції. Щодо положень діючої Конституції 1978 р., то згідно з підписаним договором вони визнавалися чинними лише в частині, що узгоджувалася з положеннями договору. Конституційний договір був основним правовим актом, який мав забезпечити організацію та діяльність державного апарату України на період дії цього документа. Противниками договору виступили ліві сили, які вважали його нелегітимним, таким, що суперечить Конституції 1978 р. і передбаченому нею порядку зміни конституційних норм.

Підписання Конституційного договору показало, що гострі питання державної влади можна вирішувати мирним, цивілізованим шляхом. Водночас дискусії навколо цього документа свідчили, що незавершеність розподілу функцій між законодавчою, виконавчою і судовою владами, неузгодженість їхніх дій і надалі провокуватиме протистояння, призводитиме до падіння авторитету влади, втрати нею контролю над суспільними процесами. Все це вимагало негайного завершення конституційного процесу і прийняття Основного закону України.

Підготовка та прийняття нової Конституції України. Проголошене вищим законодавчим органом України завдання будівництва демократичної правової держави вимагало розробки та прийняття нової Конституції, яка б формулювала й утверджувала найзагальніші принципи утворення, оновлення і здійснення державної влади, закріплювала головні засади суспільного й державного устрою країни, форми правління, компетенцію органів влади та управління. Конституція створює юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Наявність власної Конституції є однією з суттєвих ознак суверенності будь-якої держави. В умовах розбудови самостійної держави чинна Конституція України, прийнята в 1978 р., зазнала суттєвих змін. Верховною Радою до неї було внесено понад 200 поправок. З моменту проголошення незалежності в Україні створювалася певна законодавча база, вивчався конституційний досвід цивілізованих демократичних країн світу. Прийняті в Україні закони нерідко суперечили чинній Конституції, а це фактично підривало принципи законності. Будівництво Української держави необхідно було здійснювати на міцній конституційній основі.

Вирішити це завдання мала нова Конституція України. Процес розробки проекту нового Основного закону розпочався невдовзі після проголошення державного суверенітету України. Вже 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада під тиском опозиційних сил прийняла рішення до ЗО листопада 1990 р. привести діючу Конституцію у відповідність з положеннями Декларації про державний суверенітет України. Лише в червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Була створена також Конституційна комісія на чолі з Л. Кравчуком, який на той час очолював Верховну Раду. Підготовлений комісією проект передбачав, що Україна стане президентською республікою з двопалатним парламентом, президента має обирати весь народ, пропонувалася назва держави — Республіка Україна. Проект документа тільки навесні 1992 р. за традицією радянських часів було винесено на всенародне обговорення. Проте відсутність належної організації в обговоренні проекту призвела до того, що він обговорювався здебільшого на сесіях обласних, міських та районних рад. Його суперечливі положення піддавалися різкій критиці з боку різних політичних сил, внаслідок чого проект не знайшов підтримки ні у Верховній Раді, ні в місцевих органах влади.

Майже одночасно були висунуті альтернативні проекти ряду політичних партій, зокрема, Конституційно-демократичної партії, Партії зелених, Української національної консервативної партії. З'явилися й індивідуальні розробки, авторами яких були українські правники. Офіційний варіант проекту Конституції був доопрацьований і влітку 1993 р. оприлюднений. Створилися передумови для прийняття нової Конституції. Однак виникла дискусія з проблеми, хто має прийняти Основний закон держави — Верховна Рада чи Конституційна асамблея. На скликанні Конституційної асамблеї наполягали Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія демократичного відродження України, Партія зелених та інші. Їх підтримувала й частина депутатів парламенту. Проте ідея скликання Конституційної асамблеї не знайшла підтримки у вищих органах виконавчої і законодавчої влади. У цьому проглядалися суто політичні мотиви.

З цієї ж причини не було завершене обрання Конституційного Суду, покликаного стати незалежним органом судової влади, що забезпечував би відповідність законодавчої влади положенням Конституції України. Відсутність Конституційного Суду значною мірою поглибила кризу у відносинах між гілками влади. Як уже згадувалося вище, 8 червня 1995 р. між Верховною Радою та Президентом України було підписано Конституційний договір, який мав регулювати основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції.

Конституційний договір на певний час «розрядив» ситуацію, однак протистояння гілок влади знову загострилося після того, як Конституційна комісія завершила підготовку Основного закону і на порядку денному постало завдання його прийняття. В цій ситуації громадськості стало відомо про появу ще двох альтернативних проектів Конституції. Один із варіантів запропонували комуністи. У їхньому проекті передбачалося збереження назви країни — УРСР, радянської системи державного управління, обмеження прав Президента, пропонувалося прийняти положення про входження УРСР до складу «оновленого» Союзу. Оприлюднив свій проект Конституції і Конгрес українських націоналістів, який обстоював ідею унітарної української держави. Отже, баталії навколо конституційного процесу розгорялися. Знову висувалися різні пропозиції щодо механізму прийняття нової Конституції: референдумом, Конституційною асамблеєю чи Верховною Радою. До того ж існували різні підходи до форм державного правління (президентська, парламентська чи парламентсько-президентська республіка). Тривали дискусії з питань власності, принципів побудови парламенту, організації виборчої системи, державної мови та символіки.

Нарешті Верховна Рада після тривалих і напружених дискусій 28 червня 1996 р. прийняла нову Конституцію України. Ця подія збіглася з п'ятиріччям незалежності України й ознаменувала собою завершення важливого етапу в розвитку суспільства і держави.

В Основному законі Україна визначається як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Водночас вона характеризується також як унітарна і світська держана, В Конституції наголошується, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади. Конституцією передбачено, що народ має право чинити опір будь-кому, хто намагатиметься ліквідувати Українську державу, конституційний лад, чинитиме дії, спрямовані на захоплення державної влади. Згідно з Конституцією Україна є республікою, точніше — президентсько-парламентською республікою.

Відповідно до Конституції права і свободи людини та їх гарантування визначають зміст і напрям діяльності держави, є для неї пріоритетними. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Переважна більшість статей Основного закону відповідають загальновизнаним демократичним стандартам, закріпленим у системі міжнародних пактів.

Ряд норм, що визначають права людини і громадянина України, вперше закріплено на конституційному рівні: права і свободи громадянина не можуть бути скасовані, громадянин України не може бути висланий за межі держави чи виданий іноземним властям. Громадянину України гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, недоторканність житла, таємниця листування, телефонних розмов, захист від незаконного звільнення з роботи, право на свободу думки і слова, поглядів і переконань. Принцип соціального характеру Української держави передбачає захист державою інтересів кожної особи, всіх класів та соціальних груп і суспільства в цілому, соціальну спрямованість діяльності держави, її економіки, внутрішньої та зовнішньої політики.

Правовий характер Української держави виявляється в передбачених Конституцією верховенстві права, в його пріоритеті щодо держави та її інститутів, у здійсненні державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Тривалий час, у ході підготовки Конституції, перед Україною стояла проблема вибору форми державного устрою. Нині ця проблема вирішена. Згідно з Конституцією Україна є унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Тим самим ідея федералізації України, поділу її земель за рахунок об'єднання ряду областей, відкинута. Такий підхід закономірний: в умовах, коли суспільство в цілому переживало кризу, особливо необхідне об'єднання на загальнонаціональному рівні всіх ресурсів і зусиль.

Відповідно до Конституції наша держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося на основі здійснення українською нацією, всім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства. Це знайшло відображення в державній мові та символіці, в інших атрибутах держави, її політиці, консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

В Основному законі закріплюються статус української мови як державної; громадянство України, яке є єдиним; статус Збройних сил, на які покладається оборона України, захист її суверенітету, цілісність і недоторканність території України в межах існуючих кордонів. У цілому в Конституції визначаються майже всі внутрішні функції держави: політична, економічна, а також — захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки.

Слід зазначити, що проголошення України суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою є до певної міри програмою її розвитку, програмою поточного і перспективного державотворення.

Одним із найважливіших принципів суспільного ладу, який утвердився в Україні в перехідний період і дістав закріплення в новій Конституції, є плюралізм, багатоманітність, зокрема, політична, економічна та ідеологічна. Політична багатоманітність (політичний плюралізм) полягає у багатопартійності і свободі політичної діяльності, економічна багатоманітність (економічний плюралізм) полягає у багатоманітності форм власності І господарювання, ідеологічна — у багатоманітності ідеологій. При цьому цензура, згідно з Конституцією, заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, хоча це не виключає наявності загальнонаціональної ідеології.

Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією України, розроблена з урахуванням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін. Урахування в Основному законі цих важливих загальновизнаних документів було закономірним, адже Україна є суб'єктом міжнародного і європейського співробітництва. Найважливішим із громадянських (природних) прав є право на життя. Ніхто не може свавільно бути позбавлений життя. Гарантами цього права є насамперед держава і сама особа. Обов'язок держави — захищати життя людини. Разом із тим Конституція визнає право кожного захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних дій.

Пріоритетним політичним правом, яке належить громадянам України, є право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському і місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів влади та органів місцевого самоврядування. Одним із найважливіших політичних прав громадян країни є право на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод, та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. В Конституції наголошується, що ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність до політичних партій або громадських організацій.

Разом з тим Конституція передбачає певні обмеження щодо утворення і діяльності політичних партій та громадських організацій. Зокрема, забороняється утворення політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки.

Конституція гарантує широкі економічні права особи. В ній говориться, зокрема, що ніхто не може бути позбавлений права власності і що право приватної власності є непорушним. В одній із статей сказано: «Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом». Одним із найчисленніших видів прав, проголошених і закріплених новою Конституцію, є соціальні права. Громадяни мають право на працю, право на страйк, право на відпочинок, право на соціальний захист, право на житло, право на достатній життєвий рівень, право на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування тощо.

Як уже зазначалося вище, державна влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Кожен вид влади здійснюється через окремі органи або через систему органів державної влади. Пріоритетним видом державної влади є законодавча влада. Вона здійснюється Верховною Радою України — єдиним органом законодавчої влади. Основними функціями Верховної Ради є: законодавча функція державного будівництва та функція парламентського контролю. Згідно з новою Конституцією главою держави виступає її Президент. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання її Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Інститут глави держави є порівняно новим явищем у політичному житті України, українському державотворенні. Органами виконавчої влади України є Кабінет Міністрів України, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації. За новою Конституцією України судочинство здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної юрисдикції.

Прийняття Конституції України не тільки завершило стадію невизначеності в будівництві нашої держави, а й заклало підвалини для її становлення як демократичної, соціальної і правової держави.

З прийняттям нової Конституції з'явилися реальні перспективи щодо вироблення стрункої, гармонійно поєднаної законодавчої системи. Нова Конституція визначили ключові правові орієнтири реформування нашого суспільства. Принципове значення має й те, що вона не лише декларує права і свободи людини, а й закріплює судові гарантії захисту цих прав. Сучасна Конституція свідчить, що Україна може стати повноправною частиною світового демократичного співтовариства.

Міжнародне визнання незалежності України. Перший досвід розбудови незалежної Української держави засвідчив, що наявність повноправного суверенітету створює широкі можливості для формування і реалізації самостійної політики, яка б відповідала інтересам своєї держави. Почали відходити в минуле часи, коли Україна, перебуваючи у складі СРСР, дивилася на світ крізь «московські окуляри». Вона стала прилучатися до міжнародного співтовариства як його рівноправний суб'єкт.

Основні підвалини зовнішньої політики були закладені Декларацією про державний суверенітет України, в якій визначався її зовнішньополітичний курс як демократичний і миролюбний. Вперше за всю історію ООН делегація України восени 1990 р. діяла самостійно. Перебуваючи на 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, вона налагоджувала дипломатичні зв'язки з представниками багатьох країн світу.

Після проголошеним Акту про державну незалежність України та всеукраїнського референдуму розпочався якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності молодої держави. Декларовані нею принципи своєї зовнішньої політики набули більш реального змісту. Прийнятий Верховною Радою Акт про державну незалежність був негайно розісланий в Генеральні консульства іноземних країн, розташовані в Києві, постійні представництва республіки за кордоном. Відповідна нота була передана Генеральному секретареві ООН. Верховна Рада України після всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. звернулася до парламентів і народів світу із заявою, в якій наголошувалося, що Україна, одна із держав засновників ООН, у повній відповідності з цілями й принципами статуту ООН спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру і безпеки у світі, дотримуючись принципів міжнародного права.

Відповідальним моментом зовнішньополітичної діяльності України стало визнання її державами світового співтовариства. Першою, 2 грудня 1991 р., незалежність України визнала Польща, яка вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня уряд Канади заявив, що його країна визнає Україну як незалежну державу. Впродовж місяця після референдуму Україну визнали 57 країн світу, а протягом першого року її існування як незалежної держави — 132 країни. Переважна більшість із них — 92 — встановили з Україною повномасштабні дипломатичні відносини. Верховна Рада 2 липня 1992 р. схвалила «Основні напрямки зовнішньої політики України». Цей документ визначив основні, базові національні інтереси країни, обґрунтував засади, на яких має реалізуватися зовнішня політика України. У цьому документі наголошується, що Україна здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва з усіма країнами світу, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав. Вона засуджує війну як засіб розв'язання міждержавних конфліктів, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. До кінця 1992 р. Україну визнали вже понад 160 країн світу. З листопада 1990 р. по січень 1993 р. українська дипломатія уклала 35 міжнародних і 88 міжурядових угод на двосторонній основі. Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. «Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою». Україна стала членом багатьох міжнародних організацій універсального і спеціального характеру.

Невдовзі після всеукраїнського референдуму МЗС України звернулося до Генерального секретаря Ради Європи з пропозицією провести переговори з метою визначення сфер і форм співробітництва. Для республіки, яка за оцінками міжнародних експертів займала в середині 80-х років 62-е місце у списку країн-членів ООН за рівнем визнання міжнародних документів з прав людини, інтеграція в РЄ не могла відбуватися швидко й легко. Процес взаємоузгодження позицій сторін, взаємної «адаптації» був досить тривалим. Українська делегація брала участь у роботі сесій Парламентської ради, Україні було надано статус «спеціально запрошеної держави». 26 лютого 1992 р. Президент України підписав Заключний Акт наради з безпеки та співробітництва у Європі, в липні — Декларацію Гельсінської зустрічі на вищому рівні. Одним із найважливіших принципів цих документів є положення про непорушність державних кордонів та гарантування прав людини. З підписанням Україною цих документів розпочалася її нормальна діяльність у європейських структурах як рівноправного партнера. Однією з перших серед країн СВД Україна приєдналася до програми НАТО «Партнерство заради миру».

Впродовж перших років незалежності українська дипломатія зондувала ґрунт, певною мірою випробовуючи різні моделі геополітичної орієнтації. В ці роки на зовнішню політику України помітно впливали сили національно-демократичної орієнтації. Складовою цієї політики була концепція неприєднання до будь-яких військових блоків і політичних союзів, побудова зовнішніх зносин на основі двосторонніх угод із різними країнами. Мета такої політики полягала в тому, щоб звільнитися, принаймні, дистанціюватися від воєнно-політичного впливу Росії. Крім того, Україна прагнула вирішити проблеми, пов'язані з ліквідацією ядерної зброї, дислокованої в республіці. Адже контроль за нею здійснювався з Москви, а це загрожувало національному суверенітетові України.

В перші роки успішна інтеграція України в європейське співтовариство породжувала надії на значні інвестиції, нові технології, запозичення цивілізованого досвіду державотворення. Щоб запобігти тиску з боку Росії в українських національно-демократичних колах активно обговорювалася ідея створення Балтійсько-Чорноморського союзу, який міг би стати альтернативою СНД. Однак невдовзі з'ясувалося, що така модель не може задовольнити національних потреб України в енергоносіях, сировині, ринках збуту тощо. В червні 1992 р. 11 країн Чорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», було проведено кілька сесій Парламентської Асамблеї Чорноморського економічною співробітництва (ПАЧЕС). Проте, на думку деяких експертів, це об'єднання важко назвати перспективним і життєздатним.

Відомо, що після розпаду СРСР на території України розміщувалися величезні запаси ядерної зброї. Тому проблема ядерного роззброєння стала для неї своєрідним ключем, яким можна було відкрити дворі у західний світ. Проголошуючи державний суверенітет, парламент республіки заявив, що Україна прагне стати без'ядерною державою. Йдучи послідовно до без'ядерного статусу, вона підписала угоду з країнами-учасницями СНД з питань ядерних озброєнь (грудень 1991 р.) і Лісабонський протокол (травень 1992 р.). 18 листопада 1993 р. Верховна Рада України після гострих дебатів ратифікувала Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь («Старт-1»). Це рішення було прийняте з рядом застережень, що стосувалися питань фінансового забезпечення демонтажу, компенсації за начинку ядерних боєголовок, а також міжнародних гарантій безпеки України.

З розпадом СРСР розпочався новий етап у відносинах уже незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Союзу. Його характерною рисою був перехід від стосунків залежності та підкорення, від політики «старшого» і «молодшого» брата до відносин рівноправних партнерів. Однак суверенізація і самостійність не тільки не зняли суперечностей, що існували раніше між республіками, а й загострили їх. Це виявилося, зокрема, у стосунках між Україною і Росією. Суверенний статус Української держави, за визначенням американського політолога Зб. Бжезинського, став однією з найвідчутніших подій XX ст. Здетонувавши розвал СРСР, Україна, за оцінкою вченого, створила можливість для самої Росії — як держави і нації — стати нарешті демократичною і європейською.

Слід підкреслити, що спроби закласти нові підвалини в україно-російських стосунках були здійснені ще до проголошення Україною своєї незалежності. В серпні 1990 р. депутати Верховної Ради УРСР, що входили до Народної Ради, та їхні російські партнери з блоку «Демократична Росія» підписали Декларацію принципів міждержавних відносин між Україною та РРФСР. Цей документ базувався на державному суверенітеті республік і підтверджував безумовне визнання України та Росії як суб'єктів міжнародного права, суверенну рівність обох республік, непорушність між ними державних кордонів, невтручання у внутрішні справи, відмову від застосування сили в їхніх стосунках. Гарантувалися політичні, економічні, етнічні й культурні права представникам народів РРФСР, що проживають в Україні. Саме ці принципи згодом були включені в офіційний договір між Росією та Україною, підписаний Б. Єльциним і Л. Кравчуком у Києві 19 листопада 1990 р. Особливий акцент у цьому документі було зроблено на взаємному визнанні територіальної цілісності обох республік в існуючих кордонах у межах СРСР. Виступаючи на прес-конференції, присвяченій цій події, Б. Єльцин заявив, що нова угода свідчить про фундаментальні зміни у стосунках між Москвою та Києвом. Показово, що парламенти обох країн ратифікували договір протягом кількох днів.

Суттєвим є також те, що уряд Росії одним із перших 5 грудня 1991 р. визнав незалежність України. Однак багатовікове перебування Росії і України в одній державі, а також небажання частини впливових, шовіністично налаштованих московських політиків примиритися з виникненням суверенної України істотно позначилося на відносинах обох держав. Для цього були й об'єктивні причини. За часів СРСР близько 80 % промислових підприємств, зосереджених на території України, не мали закінченого технологічного циклу. Дві третини її господарських зв'язків замикались на Росії. Окремі, особливо східні, регіони були майже повністю зорієнтовані на сусідню республіку. Розрив економічних зв'язків, що став наслідком розпаду загальносоюзного комплексу, негативно вплинув на економіку обох країн, призвів до зниження життєвого рівня населення. До того ж Росія почала здійснювати політику цін, яка не тільки гальмувала економічний розвиток України, а й суттєво прискорила інфляційні процеси в державі. Відомо, що Україна брала безпосередню участь у створенні паливно-видобувної промисловості СРСР, вкладала в її розвиток великі матеріальні й трудові ресурси. Проте Росія відмовилася продавати Україні енергоносії за пільговими цінами. Якщо на початку 1993 р. ціни на імпортовану з Росії нафту в світовому вимірі становили 27, а газ 7 %, то вже наприкінці року — до 100 %. Рекордна інфляція в Україні, що мала місце в 1994 р. й завдала економіці України відчутного удару, була пов'язана передусім із цим фактором.

Одна з причин існуючих суперечностей між Україною і Росією криється в різних підходах до Співдружності незалежних держав (СНД). Керівники обох держав по-різному розглядають роль і функції цього об'єднання. Про обставини проголошення СНД ішлося в попередній лекції. Зазначимо, що Верховна Рада України 12 грудня 1991 р. ратифікувала угоду про її утворення з відповідними застереженнями. Україна виступила проти перетворення СНД на наддержавну структуру зі своїми органами влади й управління, проти надання цьому відносно слабкому об'єднанню статусу суб'єкта міжнародного права. Між тим, у статуті СНД, прийнятому 22 січня 1993 р., йдеться про «спільний економічний простір», «зовнішні кордони», «головне командування об'єднаних збройних сил», «колективні сили» тощо. Такі положення не відповідають принципам позаблоковості та нейтралітету, проголошених Україною. Президент України не підписав цей документ, заявивши, що «співдружність не може бути суб'єктом міжнародного права. Суб'єктами міжнародного права є тільки держави, які входять у співдружність». Верховна Рада України не ратифікувала цей документ.

Україна у Співдружності вбачала механізм цивілізованого розлучення, рівноправного розподілу активів, золотого та алмазного запасів колишнього СРСР. Наступні події показали, що СНД не вдалося забезпечити раціональне збереження рівноправних стосунків між колишніми республіками СРСР. Керівництво Росії намагалося використати органи Співдружності як інструмент інтеграції молодих держав, закріплення впливу російських владних структур на їхніх територіях. З боку Російської Федерації простежувалося намагання перетворити СНД на суб'єкт з наднаціональними повноваженнями. За ініціативою Росії 20 березня 1992 р. без участі України було підписано угоду про створення Об'єднаних збройних сил СНД. В указі Президента Російської Федерації від 14 вересня 1995 р. «Про утвердження стратегічного курсу Російської Федерації з державами-учасницями Співдружності незалежних держав» наголошувалося на необхідності створення системи колективної безпеки, ставилося завдання переконувати міжнародну громадськість, «що цей регіон є перш за все зоною інтересів Росії». Україна не підписала угоду про сили спільного призначення, договір про колективну безпеку та цілу низку інших документів, що передбачали створення наднаціональних органів.

Керівництво України вважало більш ефективним розширення рівноправного співробітництва між країнами Співдружності на двосторонній основі. Що ж стосується СНД, то вона може сприяти, перш за все, вигідним торгово-економічним відносинам між цими країнами. Статистичні дані свідчили, що на нові, незалежні держави, які виникли на території колишнього СРСР, припадало близько 56 % усього зовнішнього товарообміну України. Враховуючи, що в усьому світі точиться гостра боротьба за ринки збуту, відмовлятися від уже освоєних українськими товаровиробниками ринків було б, звичайно, необачно. Лише протягом 1995 р. Україна уклала з Росією понад 20 двосторонніх угод, ратифіковано Договір про дружбу і співробітництво між обома країнами.

У квітні 1994 р. Україна на правах асоційованого члена приєдналася в рамках СНД до економічного союзу, що залишило їй більшу свободу дій порівняно з іншими краї-нами-учасницями. На вересень 1995 р. у структурі СНД налічувалося 74 комітети, в 54 із них Україна брала участь (у 27-ми як повноправний член, в інших — як спостерігач). Виступаючи на засіданні керівного складу МЗС України 15 липня 1996 р., Президент Л. Кучма заявив, що стосунки з СНД є пріоритетними для зовнішньої політики України. З усіх структур СНД найбільшу увагу в Україні привертає Міжпарламентська Асамблея (МПА), штаб-квартира якої міститься у Санкт-Петербурзі. Питання вступу до МПА залишається на порядку денному Верховної Ради України. З цього питання серед депутатів існують три позиції: «помірковані» пропонують залишитися в асамблеї асоційованим членом; «ліві» виступають за якнайшвидший вступ до асамблеї, а частина «правих» — за негайний вихід із неї.

Ускладнюють взаємовідносини між двома державами й такі невирішені питання, як розподіл іноземних боргів, закордонного майна та активів колишнього Радянського Союзу. Україна й досі не отримала належної їй частини закордонних активів Союзу. Це — капіталовкладення та нерухомість. Московське керівництво по-більшовицькому конфіскувало валюту українських вкладників у зовнішніх економічних банках Росії. Тривалий час залишалося невирішеним питання про розподіл Чорноморського флоту. 17 червня 1993 р. Б. Єльцин та Л. Кравчук підписали угоду між Російською Федерацією та Україною про невідкладні заходи щодо формування Військово-Морського флоту Росії і Військово-Морських сил України на базі Чорноморського флоту. Проблема Чорноморського флоту органічно впліталася в геополітичні інтереси Росії, що випливали з її великодержавних амбіцій. Вже через кілька днів після проголошення незалежності України російське керівництво поставило під сумнів суверенітет Криму. На півострові з'явилися регіональні політичні партії, які заявили про своє бажання приєднати Крим до Росії. Дестабілізуючим чинником на півострові стало обрання президентом Криму Ю. Мєшкова, який здійснював сепаратистську політику, ігнорував українські закони, намагаючись створити «державу в державі». Верховна Рада України, виходячи зі своїх повноважень, ліквідувала в Кримській автономії посаду президента.

Загострювали відносини між двома державами і різні позиції щодо НАТО. Росія, невдоволена вступом до цього військово-політичного об'єднання країн Східної Європи, рішуче виступає проти розширення НАТО на Схід. Україна ж вважає, що вступ до нового союзу — це внутрішня справа кожної суверенної держави. Однак Україна при цьому застерігає: ядерна зброя не повинна перебувати на території країн, які будуть прийняті до НАТО.

Деякі російські політики, розглядаючи незалежність України як тимчасове явище, свідомо загострюють стосунки між обома державами. Через два дні після проголошення незалежності України, 26 серпня 1991 р., прес-секретар Президента Росії зробив заяву, в якій наголошувалося, що Росія залишає за собою право піднімати питання кордонів з тими республіками ( крім Прибалтійських держав), що проголосили свою незалежність. Того ж дня на прес-конференції було зроблено роз’яснення, що заява стосується насамперед Криму, Донбасу і Північного Казахстану, де проживає значна частина російськомовного населення. Лідер Ліберально-демократичної партії Росії В. Жириновський стверджував, що коли його партія прийде до влади, Російська держава буде відновлена в межах колишнього СРСР, а Київ та інші столиці стануть центрами російських губерній. Періодично здійснює випади щодо суверенних прав України, претендує на Севастополь московський мер Ю. Лужков.

Верховна Рада Російської Федерації 9 липня 1993 р. прийняла постанову «Про статус міста Севастополь». Згідно з цією постановою місто, яке знаходиться на території Української держави, оголошується російським, головною базою Чорноморського флоту. Аналогічне рішення було прийняте Державною Думою Росії листопаді 1996 р. Такі акції свідчили про неприпустиме втручання законодавчого органу сусідньої держави у внутрішні справи України. 16 березня 1996 р. з ініціативи комуністів Державна Дума Росії ухвалила постанову про денонсацію Біловезьких угод, якими юридично припинялося існування СРСР. Цим актом російські політики демонстративно проігнорували волю населення колишніх союзних республік, які стали на шлях незалежності.

У відносинах між Україною і Росією, як свідчать аналітики, немає нерозв'язних проблем. Будь-які питання можна і потрібно вирішувати виключно шляхом переговорів. При цьому кожна суверенна держава сама має усвідомити необхідність взаємовигідного співробітництва, вирішення демократичними методами власних національних інтересів.

Після напружених переговорів у кінці травня 1997 р. прем'єр-міністри України і Росії підписали три угоди щодо Чорноморського флоту, які визначили умови його розподілу та здачі в оренду Росії кількох військово-морських баз. Проте підписані угоди дістали неоднозначну оцінку політичних сил, широкої громадськості України. Зокрема, представники національно-демократичних сил заявили, що підписані угоди не відповідають національним інтересам України.

Усунути суперечності між обома державами, надати їхнім стосункам нової якості мав широкомасштабний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Документ підписали в Києві 31 травня 1997 р. Президент України Л. Кучма і Президент Росії Б. Єльцин. Сторони зобов'язалися поважати територіальну цілісність обох держав, дотримуватися принципу непорушності їхніх кордонів, що унеможливлює висування в майбутньому будь-яких територіальних претензій до України. В договорі наголошується, що обидві країни будуватимуть свої відносини на мирних засадах, не удаватимуться до сили чи загрози сили, не застосовуватимуть економічний тиск чи будь-які інші засоби тиску. Обидві держави зобов'язалися також не укладати з третіми країнами будь-яких угод, спрямованих проти однієї з них. «Жодна зі сторін не повинна допускати, щоб її територія була використана на шкоду безпеці іншої сторони»,— наголошується в документі. Базовий договір укладено строком на десять років. При цьому він може бути продовжений на наступні десятирічні періоди, якщо жодна з сторін не заявить про свій намір припинити його дію.

З проголошенням незалежності були започатковані офіційні міждержавні відносини між Україною і провідною країною світу США. Реакція Вашингтона на ухвалення Верховною Радою Акта про незалежність була позитивною, проте досить стриманою. Навіть після московського серпневого путчу 1991 р. президент США Дж. Буш усе ще виходив із перспективи «оновлення союзу» на чолі з М. Горбачовим. Зважаючи на перебіг подій на теренах СРСР, США з розумінням поставилися до виходу зі складу Союзу Литви, Латвії, Естонії. Що ж до інших республік, то Дж. Буш заявив: «Я не хочу бути причетним до помилки, яка може сприяти повній анархії всередині Радянського Союзу». В українському питанні президента США, крім усього іншого, стримували непевність щодо настроїв в українському суспільстві, слабка обізнаність з українськими проблемами. Лише після всеукраїнського референдуму США 25 грудня визнали Україну незалежною, проте відразу ж висунули ультимативну вимогу: позбутися ядерної зброї. У січні 1993 р. перший посол СІЛА в Україні Р. Попадюк зазначив, що його держава дивиться на Україну не крізь російську призму, а «через ядерну зброю». Півтора року Вашингтон безуспішно намагався за своїм сценарієм оперативно розв'язати українську «ядерну проблему», вдаючись при цьому до різних варіантів тиску, погроз, умовлянь, переконань. І лише в середині 1993 р. відбулися суттєві зрушення у стосунках між США і Україною. Вашингтон почав розглядати Україну не тільки як арсенал ядерної зброї, а й як державу, що має неабияке геополітичне значення для Європи. Відтак Америка почала дивитися на Україну під кутом зору європейської безпеки, підносячи тим самим вагомість її незалежності для регіону.

З огляду на сукупність несприятливих обставин, а також узяті раніше зобов’язання, Україна підписала акт про ядерне роззброєння. 14 січня 1994 р. було підписано так звану тристоронню угоду між Україною, Росією і США, відповідно до якої з української території протягом семи років мали бути вивезені ядерні боєголовки. Президент Б. Клінтон запевнив, що США гарантуватимуть безпеку України й нададуть їй необхідну фінансову допомогу для реалізації програми розброєння і конверсії. 1994 р. у США був проголошений «українським». Отже, ставлення США до України поступово еволюціонує в напрямі виходу на рівень партнерських відносин. У березні 1994 р. Президент України Л. Кравчук здійснив офіційний візит до США, під час якого було підписано низку важливих для України економічних угод. Велика увага в ході переговорів приділялася розв'язанню складних українських економічних проблем.

Безперечно, що реалізація Україною свою Без’ядерного статусу сприяла поліпшенню американо-українських відносин. Проте глибинним чинником американської прихильності до України стало розуміння того, що із завершенням «холодної війни» ситуація в Європі за деякими параметрами ускладнилась, і Україна, як самостійна держава, розташована в центрі континенту, має важливе значення для підтримки європейської стабільності; до того ж, поступове наростання великодержавницьких тенденцій у політичному курсі Росії, усвідомлення того, що з поверненням України до складу Росії остання механічно стає «імперією», сприяли тому, що американська адміністрація почала розглядати Україну як рівноправного партнера.

Після того як Президентом України було обрано Л. Кучму, відбулася корекція її зовнішньої політики. Було зроблено спробу вивести українську зовнішню політику за рамки прийняття тільки політичних декларацій, поставити її на рейки політичного практицизму та економічної доцільності. При формуванні зовнішньої політики нове керівництво прагнуло, зокрема, максимально враховувати історичні традиції, особливості, менталітет населення різних регіонів. Оскільки територія України упродовж століть була поділена між кількома державами, населення Східної і Південної України тяжіє до тісніших контактів з Росією, а Західної — з країнами Центральної та Західної Європи. Гармонійно поєднати ці відмінності в орієнтації можна лише проводячи активну зовнішню політику як у східному, так і в західному напрямах.

Здійснення нового, прагматичного зовнішньополітичного курсу дало можливість керівництву України суттєво послабити вузли суперечностей, завершити низку важливих міжнародних справ, започаткованих раніше. Україна приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (16 листопада 1994 р.), вступила до Ради Європи (9 листопада 1995 р.), ставши 37-м членом цієї авторитетної організації. Тим самим було виправлено історичну деформацію: Україна закономірно повернулася до європейської сім'ї народів, від якої юна була відлучена упродовж тривалого часу. Вступ України до Ради Європи свідчив про зростання міжнародного авторитету України, визнання за нею права на входження до інших європейських структур, що створює на континенті нову політичну ситуацію. З усіма своїми європейськими сусідами Україна уклала договори, в яких закріплено відсутність будь-яких територіальних претензій до нашої держави. Україна домовилася про стратегічне партнерство з Польщею. На міждержавному рівні визначено кордони з Білоруссю. Після трипалих переговорів здійснено прорив у відносинах із Румунією. 2 червня 1997 р. президенти обох країн підписали договір про добросусідство та співробітництво, в якому підтверджується непорушність існуючих між ними кордоні). Поглиблюється дружнє двостороннє співробітництво Української держави з Молдовою. Зростають також обсяги і якість стосунків з країнами інших регіонів — Азії, Америки, Близького Сходу.

Україна зробила вагомий внесок у посилення безпеки всіх країн континенту. Принципово важливим кроком у цьому напрямі стало добровільно взяте перед міжнародним товариством зобов'язання про без'ядерний статус держави. Наприкінці травня 1996 р. Президент України Л. Кучма заявив: «Ми завершили процес передачі нашої стратегічної зброї... Завершивши це завдання, Україна продемонструвала на ділі свою підтримку принципів без'ядерного світу». Вивезення і ліквідація третього за величиною ядерного арсеналу світу, успадкованого від СРСР, продемонстрували світовому співтовариству, що Україна є серйозним партнером, який виконує взяті на себе зобов'язання.

Визнання світовим співтовариством незалежності України, її виважена зовнішня політика створили передумови для входження нашої країни до міжнародних фінансових інститутів, розширення довгострокового торговельного та економічного співробітництва. Українська держава послідовно стоїть на позиціях тісної співпраці з Європейським банком розвитку та реконструкції та Світовим банком. Здійснено справжні прориви в експорті високотехнологічної продукції, зокрема в авіаційній, суднобудівній, ракетно-космічній галузях. В торгівлі з країнами Заходу Україна досягла позитивного сальдо. Значна увага приділяється залученню іноземних інвестицій в українську економіку: в жовтні 1997 р. вони становили близько 2 млрд. доларів СІЛА.

З огляду на те, що Україна увійшла в світовий економічний простір тоді, коли він уже остаточно сформувався, налагодження торговельних зв'язків з країнами світу є, безперечно, помітним успіхом молодої держави. Разом з тим, як свідчать аналітики, ділові кола зарубіжних держав виявляють настороженість та недовіру до українських партнерів. Таке ставлення зумовлене передусім повільністю та непослідовністю у проведенні економічних реформ, нестабільністю українського законодавства і, відповідно, непередбачуваністю правових начал іноземного інвестування. Досить сказати, що за п'ять років своєї незалежності в Україні шість разів змінювалися умови інвестиційної діяльності для нерезидентів.

З появою незалежної України розпочався новий етап у її стосунках із світовою українською діаспорою. Як відомо, українці волею історичної долі розсіяні по багатьох країнах світу. За межами нашої держави нині мешкають від 10 до 13 млн. українців. Поступова деідеологізація суспільно-політичного життя, зняття класово-партійних бар'єрів, демократичний характер зовнішньої політики України відкрили широкі можливості для безпосередніх контактів між представниками ядра українського етносу та тих його частин, які мешкають за межами своєї Батьківщини. Важливе значення в консолідації українців, що проживають на різних континентах, відіграли І та II Всесвітні форуми українців, які відбулися у 1992 та 1997 р. у Києві. Відродженню культурної спадщини українців сприяло проведення у 1994 р. у Києві фестивалю «Українці всього світу, єднайтесь!». За роки української державності зусиллями зарубіжних українців здійснено поважні та ефективні акції на підтримку прогресивних змін у економіці, науці, культурно-освітніх галузях України. Десятки західних фахівців українського походження працюють в Україні як консультанти в галузі державотворення.

22 січня 1996 р. Кабінет Міністрів України затвердив Державну програму «Українська діаспора на період до 2000 року», яка акумулює державну стратегію і тактику всебічної політичної, дипломатичної, економічної, інформаційної, моральної підтримки українців у інших країнах.

Отже, розвиток суверенної України як незалежної держави зумовив потребу в формуванні самостійної зовнішньої політики, спрямованої на встановлення відносин з країнами, котрі раніше не мали безпосередніх політичних зв'язків з Україною, а також формування нових сучасних стосунків з незалежними державами, що виникли на терені колишнього СРСР.

Відкритість зовнішньої політики України, миролюбивий характер перетворень у суспільстві, у свою чергу, сприяли відновленню взаємовигідних зв'язків нашої країни з іншими державами світу. Незалежність України сприяла також глобальним змінам у міжнародних відносинах: насамперед, ліквідації довготривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Своєю зовнішньою політикою і конкретними практичними діями наша держава демонструє світовому співтовариству свою готовність остаточно покінчити ч колишніми конфронтаційними підходами у вирішенні глобальних міжнародних проблем, рецидивами старого політичного мислення.

Рекомендована література.

Акт проголошення незалежності України. Київ, 1991.

Бойко О. Д. Україна 1991—1995 рр.: Тіні минулого чи контури майбутнього? Нариси з новітньої історії. Київ, 1996.

Декларація про державний суверенітет України. Прийнята Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р. Київ, 1990.

Економіка України та шляхи її реформування: Матеріали Всеукраїнської наради економістів 14—15 вересня 1995 р. Київ, 1996.

Конституція України. Київ, 1996.

Кравчук Л. М. Є така держава — Україна: Матеріали виступів, інтерв'ю, прес-конференцій, брифінгів, відповідей на запитання. Київ, 1992.

Кремень В. Г., Базовкін С. Р. Політичні партії України: порівняльний аналіз програмних документів. Вип. 18. Київ, 1993.

Литвин В. Політична арена України. Київ, 1994.

Слюсаренко А., Томенко М. Спроба класифікації політичних партій України // Політологічні читання. 1992. № 1.

Україна багатопартійна. Програмні документи нових партій. Київ,

1991.

Юхновсжий І. Україна — незалежна держава. Львів, 1994.