1.Основні уявлення і теорії

Згідно з теорією стаціонарного стану, Всесвіт існував вічно. Згідно з іншими гіпотезами, Всесвіт міг виникнути із згустку нейтронів внаслідок «Великого вибуху», народився в одній з чорних дір або ж був створений Творцем. З виключно філософської точки зору, наука не може спростувати тезу про божественне створення Всесвіту, тому що саме поняття «доказу» може трактуватися дуже відмінно від прийнятого у сучасній науці.

Серед безлічі ненаукових уявлень про виникнення життя на Землі основні такі:

- життя було створене надприродною істотою в певний час (креаціонізм)

- життя виникало неодноразово з неживої речовини (мимовільне зародження)

- життя існувало завжди (теорія стаціонарного стану)

- життя занесене на нашу планету ззовні (панспермія)

- життя виникло з неживої природи в результаті біохімічних процесів (еволюція)

Багато із цих уявлень для пояснення існуючої різноманітності видів використовують одні і ті ж дані, але роблять наголос на різні їх аспекти. Наукові теорії можуть бути фантастичними з одного боку, і скептичними — з іншого. Теологічні міркування також можуть знайти собі місце в цих рамках в залежності від релігійних поглядів їх авторів. Одним з головних пунктів розбіжностей, навіть ще в додарвінівські часи, було питання відносин наукових і теологічних поглядів на походження життя.[2]

2.Поняття природи. Історичний розвиток уявлень про природу.

Поняття "природа" є одним з найдавніших в системі наукового знання та культурної свідомості. Серед найдавніших відомих нам наукових трактатів вчених античності більшість носила назву "Про природу". В сучасній науці поняття "природа" використовується в кількох значеннях:

1) в найбільш широкому — як синонім Всесвіту, матерії, універсуму, всього сущого, світу у всій багатоманітності форм його прояву;

2) в більш вузькому — як об'єкт науки, сукупний об'єкт природознавства;

3) в соціальній екології — як сукупність природних умов існування людини. В побуті це поняття часто вживається для позначення деякої сутності, внутрішньо притаманної тому чи іншому явищу, предмету чи індивіду.

Уявлення про природу не були однаковими в різні історичні епохи. Протягом тисячоліть свого існування людство робило спроби усвідомити своє місце в природі, визначити своє ставлення до неї, а також пізнати межі свого впливу на навколишній світ. З моменту перетворення біологічного виду homo sapiens у соціальну істоту — людину, вона починає себе виділяти в природі, але не відділяється від неї. Первісна людина не сприймала

навколишній світ як щось цілісне, а уявляла його як сукупність предметів та явищ на які переносились душевні і навіть тілесні властивості людини. Природа розглядалась як сукупність істот, часом ворожих, іноді дружніх, споріднених з людиною. В уяві первісної людини сили природи хоч і були могутніми, але ними можна було керувати, оволодівши певними магічними знаннями.[3]

В античні часи, в процесі першопочаткового накопичення наукових знань, починає складатись цілісне сприйняття природи як єдиної системи. За аналогією до давньоіндійських та давньокитайських вчень ( таких як даосизм та школа чарваків) в давньогрецькій філософії структура світу природи розглядається через пізнання його матеріальних чи духовних першооснов. Вже перші відомі нам філософи Стародавньої Греції (Фалес, Анаксагор, Анаксимандр) прагнули пізнати матеріальну першооснову всього сущого, існування якої об'єднує всі явища реального світу (вода, повітря.апейрон). В той же час Піфагор та його послідовники вбачали першооснову світобудови у числах та числових відношеннях які виражають загальну гармонію всього сущого. Будучи стихійними діалектиками, античні філософи намагались відшукати основний закон, за яким розвивається світ. І носія такого закону вони вбачали в природі. Предметом давньогрецької філософії стала природа в самому широкому розумінні цього слова. Не випадково більшість філософських трактатів того часу мали одну й ту ж назву — "Про природу". Філософія вступала в епоху свого формування не тільки в Стародавній Греції, айв Стародавній Індії та в Стародавньому Китаї перш за все як натурфілософія.[2]

В античній філософії природа виступає вершиною доцільності і втіленням ідей гармонії та краси. Мислителі стародавнього світу звертаються до природи як мірила мудрості. Організація індивідуального та суспільного життя згідно з законами природи є, на їхню думку, найбільш доцільною і бажаною. Такі уявлення знайшли своє відображення в свідомості античного суспільства у вигляді міфу про "золотий вік" — час, коли людство жило в гармонії з природою, а люди були вільними і щасливими. Саме забуття одвічних законів природи вважалось джерелом всіх суспільних негараздів, а вихід з такого становища — це повернення до них і побудова на їх основі ідеального, гармонійного суспільства.

"Цілісне, згідно з природою влаштоване місто, має бути мудрим", — писав Платон.

Поряд з цим формувалось утилітарно-прагматичне сприйняття природи як засобу для існування людини, сфери її виробничої експансії, невичерпного джерела споживчих благ.

Криза античного світу та його світосприйняття не обійшли і уявлення про сутність природи та її взаємовідносини з суспільством. В монотеїстичних релігіях відбулось подвоєння світу на реальний, тимчасовий і потойбічний, вічний. Згідно з цими уявленнями все було створено Богом — людина для служіння Богу, а природа для служіння людині. Природне, тілесне протиставляється духові як тимчасове і менш вартісне. Природа трактувалась як щось одномоментно створене і незмінне. Зміни в ній могли відбуватись лише з волі Бога. Якщо ж окремі люди могли керувати її силами (Ісус Навін міг зупинити Сонце, Мойсей — розступитися море), то це могло бути лише як результат її реалізації через них і трактувалось як "чудо". Ті ж, кого могли запідозрити в самостійних спробах реалізації таких дій, жорстоко карались як відьми та чаклуни. Середньовічне сприйняття природи було своєрідним запереченням античного: продовжуючи лінію утилітарно прагматичного ставлення до природи, воно відкидало ідею про неї як носія істинних законів. Таким законом став Бог.[1]