2. З історії української лексикографії

Староукраїнська лексикографія. Українська лексикографія має давню традицію поча­ток якої фактично збігається з виготовленням у Києві найдавніших списків та копій південнослов'янських текс­тів, а потім появою перекладів з грецької мови і власних оригінальних творів. Перші спроби лексикографічного опрацювання слова цілком слушно пов'язують з внутрішньорядковими і покрайніми глосами (гр. glossa - заста­ріле або малозрозуміле слово), якими пояснювалися на­самперед грецькі й південнослов'янські слова. Глоси виконували перекладну, тлумачну або етимологічну функції.

У Київській Русі були поширені словники-ономастикони, що призначались для тлумачення християнських імен. Такі лексикографічні праці відомі з XIII ст.

Протягом XV—XVI ст. продовжувалася традиція ви­користання глос для пояснення незрозумілих слів укра­їнськими.

До третьої чверті XVI ст. головним виявом лекси­кографічної роботи залишалися глоси, але мотиви використання їх стали вже іншими. У згаданий період активно виконувалися переклади конфесійних текстів з виразною орієнтацією на живу українську мову. Цілком природно поставала потреба пояснення неслов'янських слів загальнозрозумілими лексичними одиницями.

Першим українським словником став «Лексисъ съ толкованіемъ словенськихъ словъ просто» невідомого ав­тора. Словник не датований, але дослідники переконливо довели, що укладався він до виходу з друку «Лексиса» Л. Зизанія, тобто до 1596 р. «Лексис... просто»—це перекладний церковнослов'янсько-український словник, до реєстру якого входить 896 слів, 128 з яких не мають перекладів. Праця була опублікована тільки у 1884 р., але поширена у списках, вона відіграла позитивну роль у розвитку староукраїнської лексикографії.

1596 р. у Вільні вийшов друком перший український словник «Лексис сирьчь» реченія, въкратъць събран/ъ/ны н из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолъкованы». Його створив видатний український мово­знавець, письменник, педагог, перекладач і церковний діяч Лаврентій Зизаній-Тустановський (народився в 60-х роках XVI ст.—помер після лютого 1634 р.). Ця праця містить 1061 словникову статтю. Реєстр «Лексиса» скла­дають церковнослов'янські слова, до яких у перекладній частині наводяться українські відповідники, а також адаптовані на українському мовному ґрунті іншомовні лексичні запозичення.

Гідним продовжувачем справи Л. Зизанія став Памво Беринда (народився між 1555—1560 рр.—помер 23 липня 1632р.), видатна праця якого «Лексїконъ словеноросскїй и именъ тлъкованїє» була видана 1627 р. в  Києві. У «Лексиконі» близько 7 тис. словникових статей. Він складається з двох частин — власне церковнослов'янсько-українського словника і словника вживаних у тогочасній мовній практиці іншомовних слів. Переклад­на частина у словнику П. Беринди відзначається надзви­чайною інформативністю. Крім перекладу, широкого тлу­мачення та енциклопедичних пояснень, у «Лексиконі» особливо важлива роль відводиться з'ясуванню лексико-семантичних варіантів багатозначних слів, синонімічним відношенням між лексемами, наприклад: вредный (й): вродоватый, 6ъдный, маломощный, хромый, недолужный, шкодливы(й), недостатечный.

Словник містить дуже цінний матеріал для вивчення морфологічної і словотвірної систем української мови відповідного періоду.

На XVII ст. припадає лексикографічна діяльність ви­датного мовознавця, письменника, перекладача і культур­ного діяча Єпіфанія Славинецького (народився наприкін­ці XVI або в першому десятиріччі XVII ст.—помер у 1675 р.). Виходячи з практичних потреб викладання латинської мови у Київській братській школі і, безпереч­но, маючи фундаментальні фахові знання, Є. Славинецький створив перекладний «Лексіконъ латинский», який, на жаль, свого часу не був виданий, але поширювався в численних списках як навчальний посібник. У перекладній частині словника поєднуються церковнослов'янські й українські слова. Останні заслуговують на особливу увагу як з погляду різноманітності лексико-семантичних груп, так і власне кількісної репрезентації. «Лексикон» фіксує українську побутову і виробничу лексику XVII ст., назви приміщень, страв і продуктів харчування, побуто­вих предметів, знарядь праці, терміни спорідненості й свояцтва, слова на позначення об'єктів флори і фауни, громадсько-політичну і юридичну лексику, анатомічні й географічні терміни тощо.

У співавторстві з Арсенієм Корецьким-Сатановським Є. Славинецький створив «Лексикон словено-латинський».

Українська лексикографія кінця 18 ст. – 1917. Друга половина XVII—XVIII ст. характеризувалася поступовим витісненням української мови з освіти і ді­лового письменства, а також з книгодрукування — найважливішої сфери функціонування українського сло­ва. Це, безперечно, вкрай негативно позначилося на роз­виткові лексикографії. У 1793 р. Ф. Туманський опублікував як додаток до історичних документів переклад 333 українських слів російською мовою, що можна вважати першою спробою українсько-російського словника. З уваги на те, що читачами «Енеїди» були й росіяни, перше видання твору супроводжувалося поясненням незрозумі­лих або малозрозумілих слів шляхом перекладу їх російською мовою (було перекладено 972 слова). У третьому виданні словник містив 1125 слів. Словник І.П.Котляревського став зразком для такого типу лек­сикографічних коментарів, що додавалися до різних ви­дань протягом перших десятиріч XIX ст.

Заслуговує на увагу, насамперед «Краткий малороссийский словарь» при «Грамматике малороссийского наречия» О. Павловського, виданій у Петербурзі в 1818 р. Лексико-фразеологічний матеріал у цьому словнику поділено на три части­ни:

 а) прості слова — загальновживана іменникова, прикметникова, дієслівна, прислівникова лексика і службові слова, наприклад: абы — только бы, балабухи — га­лушки с чесноком;

б) сло­ва, належні до натуральної історії,— лексико-семантичні групи, що охоплюють назви рослин, тварин, речовин і матеріалів, наприклад: акгрусъ — крыжовник;

 в) імена, що даються під час хрещен­ня, наприклад: Андрій, Андрійко, Андрусь — Андрей, Ївга — Евгения, Олексій, Олекса, Лесько — Алексей.

Перший великий словник української мови уклав пи­сьменник і перекладач П. П. Білецький-Носенко (1774— 1856). Обсяг лексикографічної праці становить понад 20 тис. словникових статей. Перевершений він був тільки у словниках 80-х років. До реєстру добиралися, за дуже незначними винятками, слова, властиві тільки українській мові, або ж спільні з російськими, але відмінні від них за звуковим складом. Специфіка словника полягає також і в тому, що в ньому наводяться відомості з українського словотвору, докладно описується словозміна, використо­вуються синтаксичні коментарі. Працю П. П. Білецького-Носенка видано в 1966 р.

Протягом другої половини XIX ст. вийшли друком такі лексикографічні праці, як «Словарь малороссийского наречия» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855), опублікова­ний тільки до літери З, «Словарь малороссийских идиомов» М. Закревського (1861), який вважають першою спробою тлумачного словника, «Опыт южнорусского словаря» К . Шейковського (1861, видано перший випуск 1-го тому, літери А — Б), «Словниця української(або югової-руської) мови» (1873, друге вид. 1882) Ф. Піскунова. Російсько-українські словники були представлені працями М . Левченка «Опыт русско-украинского словаря» (1874), М. Уманця та А. Спілки (псевдонім М. Комарова та осіб, що допомагали в роботі над словником) «Словарь російсько-український» в чотирьох томах (1893—1898), Є. Тимченка «Русско-малороссийский словарь» (1897— 1899).

До найвизначніших досягнень української дореволюційної лексикографії належить «Словарь української мови» у чотирьох томах, виданий за редакцією і найактив­нішою авторською участю Б. Д. Грінченка в 1907— 1909 рр. За угодою з редакцією журналу «Киевская старина», яка протягом тривалого часу збирала лексич­ний матеріал, Б. Грінченко з 1902 р. приступив до реда­гування словника, робота над яким стала справжнім подвигом письменника і мовознавця.

Українська лексикографія 1917 – кінця 20 ст. Докорінна зміна статусу української мови у пореволюційний період спричинилася до активізації лексико­графічної роботи. У цей період основну лексикографічну роботу проводили такі організації: Комісія для складання словника української живої мови при УАН (у складі А.Кримського, В.Ганцова, Г.Голоскевича, М.Грінченко, А.Ніковського та інших); термінологічними словниками займалися Товариство шкільної освіти в Києві (1917 р.), з 1918 – 19 – Термінологічні комісії Українського наукового товариства в Києві та УАН,  на базі яких 1921 р. утворено Інститут української наукової мови ВУАН (з 1930 – Інститут мовознавства).

Протягом 1926—1932 рр. було ви­дано понад 30 термінологічних словників. У поглядах на засади добору термінологічної лексики протидіяли дві тенденції, які уособлювали мовознавці — крайні пуристи і помірковані пуристи, що працювали відповідно в Києві і Харкові. Впливи київської (пуристичної) школи сильно позначилися на багатьох термінологічних словниках, в яких пропоновано замінити екватор на рівник, паралель­ний на рівнобіжний, конус на стіжок, сектор на витинок, штепсель на притичку, курсив на письмівку тощо... Пурис­ти відкидали форми й конструкції, не притаманні розмов­ній мові без огляду на те, чи були вони запозичені недавно з російської мови чи в старовину з грецької й латинської: активні дієприкметники, пасивні конструкції, віддієслівні іменники вважалися невластивими українській мові. Мовознавці харківської школи не були такими категоричними. Вони не відкидали конструкції, засновані на європейській традиції, хоч і вважали бажаним частіше, ніж досі, вдаватися до форм «своїх» (Шевельов Ю. Українська мова в першій половині двадцятого століття (1990-1941). Стан і статус. – Б.м., 1987. – С. 167).

У 1924—1933 рр. вийшли окремими випусками І — III томи «Російсько-українського словника», роботу над яким очолював А. Ю. Кримський. Відсутність послідовних принципів добору лексичного матеріалу, некритичне став­лення до джерел спричинилися до того, що словник вийшов досить еклектичним. IV том його не був виданий.

Період з 1933 до середини 50-х рр. характеризується: по-перше, помітним звуженням словникарської роботи (зокрема, у зв’язку зі згортанням українізації, репресіями проти українських мовознавців); по-друге, значним уніфікуванням української лексики в словниках (з обмеженням синоніміки з народної мови, “саморобних” відповідників з українськими коренями замість іншомовних слів). Це діялося насамперед унаслідок розгорнутої кампанії боротьби з “українським буржуазним націоналізмом” та “шкідництвом на мовному фронті” і відповідних офіційних настанов “не вносити штучної відмежованості української мови від російської”. Словники української мови стали вже розумітися як лексикони не національної мови в цілому, а вужче – тільки нормалізованої літературної мови.

Особливо помітні відмінності від попередніх років сталися в термінології. У 1934-35 було випущено термінологічні бюлетені, словники для школи, орієнтовані на “найуживанішу, найпотрібнішу” лексику обох мов. У цих словниках закладено основні лексичні норми тодішньої і пізнішої української літературної мови, які здебільшого чинні й донині, за винятком низки явних русизмів («Російсько-український словник» (1948): безчасся, головокружіння, древесина, новомісяччя, портянка, різвий, добро пожалувати та ін.) і деяких інших категорій слів та окремих слів, які викликають дискусії ще й тепер.

Після російсько-українських словників, виданих Інсти­тутом мовознавства ім. О. О. Потебні в 1937 і 1948 рр., було укладено й видано новий тритомний «Російсько-український словник» (1968), що містить 120 тис. реєст­рових російських слів, а також багатий український лек­сичний матеріал.

Кінець 50-х – кін. 80-х рр. характеризується: по-перше, значним розширенням словникарської роботи і появою ряду як традиційних для української лексикографії, так і нових типів словників; по-друге, повним послабленням ідеологічного  тиску на неї.

До фундаментальних праць цього часу належить шеститомний «Українсько-російський словник», виданий Інститутом мо­вознавства протягом 1953—1963 рр. У ньому вміщено 121 690 українських реєстрових слів.

Протягом 1959—1970 рр. вийшли друком російсько-українські термінологічні словники з фізики (16 тис. тер­мінів), гірничої справи (20 тис. термінів), геології (19 тис. термінів), математики (12 тис. термінів), гідротехніки (13 тис. термінів), ботаніки (понад 10 тис. термі­нів), фізіології (15 тис. термінів) тощо.

Важливе місце в українській лексикографії посіда­ють словники спеціального призначення — орфографічні («Орфографічний словник української мови»  (К., 1999), фразеологічні - академічний «Фразеоло­гічний словник української мови» у двох книгах, укладе­ний колективом авторів під керівництвом Л. С. Паламар­чука (К., 1999); «Українсько-російський і російсько-укра­їнський фразеологічний словник» І. С. Олійника і М. М. Сидоренка (К-, 1978), мови письменників (двотом­ний «Словник мови Шевченка», створений в Інституті мовознавства під керівництвом Т. К. Черторизької,«Словник мови Квітки-Основ'яненка», укладений на ка­федрі української мови Харківського університету), іншо­мовних слів («Словник іншомовних слів» (К.,2000), орфоепічні (словник-довід­ник «Українська літературна вимова і наголос» за ред. М. А. Жовтобрюха (К., 1973) і «Орфоепічний словник» М. І. Погрібного), зворотні («Інверсійний словник укра­їнської мови» за ред. С. П. Бевзенка (К., 1985), слово­твірні і морфемні (двотомний словник-довідник «Морфем­ний аналіз» І. Т. Яценка (К., 1981), «Морфемний слов­ник» Л. М. Полюги (К., 1983); «Українсько-російський словотворчий словник» 3. С. Сікорської (К., 1985), словники конкретних лексичних груп (двотомний «Словник синонімів української мови» (К., 2001)).