Тема V система конституційних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина План

1. Поняття прав, свобод і обов’язків людини й громадянина та принципи їх регулювання.

2. Система основних прав особи.

3. Обов’язки людини й громадянина.

4. Конституційне закріплення прав і свобод окремих груп населення: молоді, жінок, осіб похилого віку, інвалідів тощо.

5. Конституційне забезпечення прав народу та нації.

6. Конституційно-правові гарантії забезпечення прав і свобод.

1. Одним з найважливішим завдань конституційного права є закріплення та гарантування основних прав і свобод людини й громадянина.

Основні права і свободи – це певні можливості особи діяти або утримуватись від дій певним чином, щоб забезпечити своє гідне існування, свій розвиток, задоволення своїх потреб. Хоч вони і належать індивіду, але гарантуються, реалізуються та існують в стосунках з державною владою.

Обов’язки – це претензії конкретної держави до поведінки будь-яких осіб, що знаходять на території цієї держави, або лише до поведінки “своїх” громадян.

Права та обов’язки знаходяться в тісному взаємозв’язку, оскільки права кожної особи не можуть використовуватись на шкоду іншим людям чи суспільству. Крім того, реалізація прав і свобод не може перевищувати можливості конкретної держави. Тобто діє принцип – “не буває прав без обов’язків, а обов’язків без прав”. Звідси випливає, що права і свободи не є необмеженими.

В ПКП існує два підходи до правового регулювання основних прав і свобод:

1) англо-американська система – правом вважається все, що прямо не заборонено законом. Держави не турбуються визначенням основних прав. Головна їх увага приділяється закріпленню гарантій основних прав і свобод. Саме вони і закріплюються в нормах об’єктивного права.

2) континентальна система – передбачає чітке визначення права. Тому тут основні права – це свободи, визначені та гарантовані в конституції. Правом є все, що є таким в самому законі.

Основними принципами правового регулювання основних прав є:

а) принцип особистого характеру ОП. ОП надаються особисто громадянину, який юридично виступає незалежною і рівноправною особою, протистоїть державі й суспільству. Цей принцип означає, що кожна особа, яка має ОП, реалізує ці права цілком самостійно, на свій страх і ризик, навіть всупереч аналогічним прагненням інших осіб.

Основна вимога принципу – кожен має стояти сам за себе. Ніхто вам нічим не зобов’язаний в реалізації ваших прав.

б) принцип рівності перед законом. Всі громадяни як суб’єкти ОП є юридично рівними і рівними перед законом. Це суб’єктивне право кожного громадянина. Воно несумісне з:

• привілеями;

• дискримінацією;

Україна:

Ст. 21. “Всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права людини є невідчужуваними та непорушними”.

США:

Ст. 15. Поправка (1870 р.). “Громадяни Сполучених Штатів не повинні позбавлятись виборчих прав чи обмежуватися в них Сполученими Штатами чи окремими штатами у зв’язку з расою, кольором шкіри або попереднім перебуванням у рабстві”.

Італія:

Ст. 3. (22.12.1947 р.). “Усі громадяни мають рівну суспільну гідність і рівні перед законом права без розрізнення статті, раси, мови, релігії, політичних переконань, особистого та громадянського стану”.

Іспанія:

Ст.4. (1978 р.). “Усі іспанці рівні перед законом, вони не можуть піддаватись дискримінації за мотивами народження, раси, статті, віросповідання, виявлення своєї думки або через обставини особистого чи соціального характеру”.

в) принцип заборони рабства і кріпосної залежності. Забороняє примусову працю.

2. Більшість сучасних держав у своїх конституційних актах не дають класифікації ОП., розглядаючи відсутність такої класифікації як доказ рівнозначності всіх ОП між собою. Тобто, розглядає їх як єдину систему.

Такий підхід зафіксований і в Конституції України. В ній ОП виписані в єдиному розділі (ІІ) без ґрупування чи класифікації.

В той же час, конституційне право як наука дослідуючи проблему ОП проводить їх класифікацію. Керуючись міжнародними пактами про права людини, враховуючи юридичну природу ОП, способи та механізми їх реалізації всі ОП поділяють на дві групи:

1) Негативні ОП – індивід зацікавлений в тому, щоб держава менше втручалась в питання реалізації його ОП, оскільки він ці права вже має як природні;

2) Позитивні ОП – індивід поставлений в таке становище, коли без втручання держави він не може реалізувати свої ОП. Тому він зацікавлений у активному втручанні держави.

Таким чином поєднуються два підходи до визначення ОП – природного права та делегованого права.

Зупинимося детальніше на аналізі змісту цих груп.

До негативних ОП належать:

а) особисті громадянські права і обов’язки;

б) політичні права.

Особисті права – це такі права, які є природними правами людини і які в жодній державі не можуть бути обмежені. Тому в ПКП вони отримали назву абсолютних прав. Всі інші права є відносними, тобто можуть бути обмежені чи скасовані державою.

До особистих прав належать:

- право на життя, і особисту безпеку, часто і гідність (К України ст. 27,28,29; К Росії ст. 20-29, Декларація прав людини і громадянина; К Франції ст.2.);

• на безпеку житла;

• таємницю приватного життя;

• право на таємницю листування, телефонних розмов;

• на конфіденційність інформації про себе.

Політичні права (можуть бути обмеженні):

• право на свободу думки і слова;

• право на участь в управлінні державними справами;

• право на свободу об’єднання в політичні партії, громадські організації, профспілки;

• право на свободу зібрань, мітингів і демонстрацій;

• право на свободу петицій і звернень;

• право на свободу совісті;

• обирати і бути обраним.

До позитивних ОП належать:

1. соціально-економічні;

2. культурні;

3. екологічні.

Соціально-економічні:

• право на володіння та розпорядження приватною власністю;

• право на працю та оплату за неї;

• на страйк;

• на відпочинок;

• на житло;

• на соціальний захист;

• охорону здоров’я;

• сімейні права.

Культурні:

• на освіту;

• на творчість.

Екологічні:

• на безпечні довкілля.

Досить поширена думка в КП про недоцільність взведення позитивних ОП в ранг конституційних, а достатності їх закріплення в національних законах. Підґрунтям для такої позиції є те, що для реалізації цих прав держава не завжди має належні ресурси. Не виконання ж їх підриває довіру до Конституції. Що ми й маємо в Україні.

3. В багатьох країнах в конституціях передбачені також і основні обов’язки (ОО).

В Україні:

• додержання К і законів;

• захист Вітчизни;

• шанування державних символів;

• військова служба по закону;

• захист довкілля;

• сплата податків.

Росія:

• “кожний зобов’язаний працювати…”;

• дотримуватись К і законів;

• сплачувати податки;

• охороняти природу;

• турбуватись про збереження історичної і культурної спадщини;

• захист Вітчизни;

Іспанія:

• зобов’язані працювати (це є і правом);

4. Рівність чоловіка і жінки. США поправка 19. (1920 р.); України ст. ; Італії ст.37.

• “Республіка опікується материнством, дитинством і молоддю…” ст.34. К Італії.

К Італії особливо підкреслює право молоді на освіту (ст. 34) та працю (ст. 37).

К Японії – заборони експлуатації дітей (ст. 27).

ЄС – рівність чоловіка і жінки в усіх сферах діяльності.

5. В Конституції Іспанії – спеціальна глава: “Про іспанців і іноземців”, зокрема поняття громадянство тут є тотожне поняттю національність і виражається терміном “nacionalidads”.

К України – політична нація + права національних меншин в ст. 10 та 11.

ЄС – вільне пересування і працевлаштування незалежно від національності.

6. В більшості демократичних держав реалізація ОП конституційно декларується як сфера, що регламентується законами держави (ФРН, Австралія, Португалія, Франція).

В Конституції України діє норма за якою гарантується виключно конституційний рівень ОП, тобто вони не можуть змінюватись чи скасовуватись номінальними законами (Ст.64). Згідно зі ст.64. обмеження прав і свобод можливе лише у випадках воєнного чи надзвичайного стану, їх перелік чітко виписаний в Конституції.

Крім того, ст.157 закріплено норму про неможливість обмеження чи скасування конституційно закріплених ОП і свобод навіть шляхом внесення змін до Конституції. Якщо такі спроби матимуть місце, то Конституційний Суд зробить висновок про їх неконституційність.

Разом з тим ст. 22 Конституції України закріплює положення про те, що ОП і свободи закріплені в Конституції України:

1. не є вичерпними і можуть бути доповненні;

2. їх обсяг не може бути звужений;

На фоні світової практики український досвід конституційного регулювання ОП і свобод є показовим. Він відтворює новітні досягнення.

КП Гарантії забезпечення прав і свобод поділяються на чотири категорії:

1) інституціональні – закріплені в системі влади, її засадах (ст. 1,3,5,8,19 Конституції України) тобто конституційні гарантії – Конституція Ірландії в п.3. ст. 40 “Держава гарантує в своїх законах дотримання … і захист і підтримання особистих прав громадян”.

2) організаційні (розд. 7,8,12 Конституції України);

3) процесуальні (ст.56,57,58,59,60,61,62,63,92 Конституції України) юридичні, правові + право на захисника, презумпція невинуватості… заборон тортур…

4) соціально-економічні (ст. 42,43,44,46,47,48,49,50,53 Конституції України).

Новим щодо захисту ОП і свобод особи є закріплення в “Єдиному Європейському Акті” (1986 р. Париж) права громадян звертатись до Європарламенту та Європейського суду з прав людини у випадку, коли в своїй державі він не зміг їх захистити, або зі скаргою на рішення ЄС, які порушують його оправа. Ще далі держави ЄС пішли в Амстердамському договорі (1997 р.), що набув чинності 1.05.99. р. В ньому не лише закріплена повага та гарантії 3-х груп ОП:

а) фундаментальних;

б) прав, що стосуються свободи пересувань;

в) індивідуальних демократичних прав, а й в ст.7 передбачили повноваження Ради ЄС застосувати певні санкції у вигляді призупинення деяких прав, зокрема, позбавлятися права голосу представника уряду-держави, де порушуються права людини.