Класифікація інвестицій
Більш детально економічну природу інвестицій можна дослідити за допомогою їхньої класифікації (рис. 1.1).
За відтворювальною спрямованістю інвестиції поділяють на валові і чисті. Це пояснюється тим, що основним джерелом інвестування є національний дохід, за рахунок якого утворюється фонд нагромадження, що, у свою чергу, умовно поділяється на фонд відшкодування і фонд відновлення. За рахунок цих фондів і формуються валові і чисті (у їх складі) інвестиційні ресурси.
Валові інвестиції (ВІ) - це загальний обсяг інвестованих коштів в певний період, спрямований на відтворення (нове будівництво, реконструкцію, розширення, технічне переозброєння і на приріст товарно- матеріальних запасів).
Джерелом чистих інвестицій (ЧІ) є фонд відновлення, за рахунок якого формуються нові виробничі фонди. Вони менше валових на величину коштів, що спрямовуються з фонду відшкодування у вигляді амортизаційних відрахувань (А).
Динаміка показника чистих інвестицій відображає характер економічного розвитку країни на тому чи іншому етапі, тому що чисті інвестиції є вкладенням коштів у знову створені виробничі фонди і оновлений виробничий апарат. При цьому можливе виникнення таких макроекономічних пропорцій;
а) ЧІ < О, або А > ВІ, що призводить до зниження виробничого потенціалу, зменшенню обсягів продукції і послуг, погіршення стану економіки;
б) ЧІ = О, або ВІ = А, що засвідчує відсутність економічного зростання;в) ЧІ > О, або ВІ > А, що забезпечує розширене відтворення, економічне зростання за рахунок зростання доходів, темпи якого перевищують темпи зростання обсягу чистих інвестицій.
За напрямами вкладення капіталу (формами) розрізняють реальні і фінансові інвестиції (рис. 1.2.).
Рис. 1.2. Форми інвестицій
Фінансові інвестиції — це вкладення коштів у корпоративні права, цінні папери, деривативи, депозитні банківські вклади, інші фінансові інструменти метою отримання доходу.
Реальні інвестиції характеризують вкладення капіталу в матеріальні (відтворення основного і оборотного капіталу) і нематеріальні активи (патенти, ліцензії, “ноу-хау”, технічна, науково-практична, інструктивна, технологічна, проектно-кошторисна та інша документація).
Останнім часом в економічній літературі визначили нові форми інвестицій, які входять до складу реальних інвестицій — інноваційні інвестиції та інтелектуальні інвестиції.
Інноваційні інвестиції — це вкладення в нововведення. Взагалі, при стабільній економіці всі інвестиції повинні бути водночас інноваціями. За умов кризи можливі інвестиції на підтримку діючих технічно відсталих виробничих фондів.
Інтелектуальні інвестиції — це вкладення в об’єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського права, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки і корисні моделі.
Визначення співвідношення фінансового та реального інвестування насамперед пов’язане з функціональним спрямуванням діяльності суб’єкта господарювання.
Інституційні інвестори (страхові компанії, інститути спільного інвестування та пенсійні фонди), як правило, основною формою своєї діяльності обирають фінансові інвестиції, оскільки працюють на фінансовому ринку, а реальні інвестиції вони можуть здійснювати тільки у межах законодавства для кожної групи таких інвесторів. Виробники здебільшого здійснюють реальне інвестування у формі капітальних вкладень і придбання нематеріальних активів з метою здійснення реконструкції, розширення, модернізації виробництва, підтримки діючих потужностей тощо. Щодо фінансових інвестицій підприємств, то вони, як правило, пов’язані з короткостроковими вкладеннями тимчасово вільних грошових коштів або пайовою участю в окремих підприємствах і здійснюються на більш пізніх стадіях розвитку суб’єкта господарюванні
У економіках країн, що розвиваються, левова частина інвестицій належать до реальних, у той час, як у розвинених країнах більша частина представлена інструментами ринку цінних паперів. Такі фундаментальні праці як “Инвестиции” В.Шарпа, Г.Александера і Дж.Бейлі, “Основы инвестирования” Л.Дж.Гітмана і М.Д.Джонка, “Принципы инвестиций” З.Боді, А.Кейна і А.Дж.Маркуса, “Управление инвестициями” Ф.Фабоцці присвячені дослідженню саме цих проблем.
У Законі України “Про інвестиційну діяльність” форми інвестицій не наводяться. Вперше вони розглядаються у Законі “Про оподаткування прибутку підприємств” як капітальні, фінансові та реінвестиції. Такий поділ автор вважає помилковим, оскільки капітальні інвестиції відповідно до першого Закону — це інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів. Але другий Закон до капітальних інвестицій відносить також придбання нематеріальних активів, які підлягають амортизації. Таким чином, доцільніше було б замінити термін “капітальні інвестиціТ’ на “реальні інвестиції”, який широко застосовується у практиці економічного аналізу і, зокрема, у системі національних рахунків ООН.
Щодо реінвестицій, то їх не можна вважати формою інвестицій через те, що вони характеризують не об’єкт вкладення капіталу, а процес, тобто “здійснення капітальних або фінансових інвестицій за рахунок доходу (прибутку), отриманого від інвестиційних операцій”.
За участю інвестора в інвестуванні розрізняють прямі і непрямі інвестиції, а за цілями інвестування - стратегічні і портфельні.
Прямі інвестиції зазвичай здійснюються у виробничий капітал з метою одержання прибутку та участі в управлінні виробництвом. Такі інвестиції передбачають безпосередню участь інвестора у виборі об’єкта інвестування і вкладення коштів. Іноді інвестор послідовно збільшує обсяги прямих інвестицій з метою заволодіння контрольним пакетом акцій (паїв).
Непрямі інвестиції здійснюються через різних фінансових посередників (інституційних інвесторів), які акумулюють і розміщують капітал, переданий у довірче управління, найбільш ефективним способом у різноманітні фінансові активи.
Стратегічні інвестиції передбачають придбання пакету акцій, який дозволяє впливати на управління компанією, а портфельні - одержання поточного доходу або приросту суми вкладеного капіталу.
Стратегічні інвестиції є прямими інвестиціями і вкладаються безпосередньо у реальні активи (виробництво, збут тощо) або забезпечують інвестору вплив на процес управління підприємством. У першому випадку він купує акції напряму, без посередників, а кошти від купівлі акцій поступають емітенту і спрямовуються на розвиток виробництва. У другому випадку він купує крупний пакет акцій на вторинному ринку з метою здійснення контролю за виробництвом 1 збутом емітента. Щодо емітента, то він не одержує грошей за куплені інвестором активи.
Портфельні інвестиції не можна вважати противагою прямим, вони є їх взаємодоповнюючим елементом. Однак між ними є принципова різниця:
Прямі фінансові інвестиції дають змогу підприємству реалізувати окремі стратегічні цілі свого розвитку більш швидким і дешевим шляхом. Так, за галузевої або регіональної диверсифікації операційної діяльності, нарощенні обсягів виробництва і реалізації продукції шляхом “захоплення” підприємств- конкурентів у своєму сегменті ринку та інших аналогічних випадках підприємство шляхом відповідних форм фінансового інвестування може придбати контрольний пакет акцій (контрольну частку у статутному фонді) суб’єктів господарювання, максимальна сума купівлі яких складає ненабагато більше половини ринкової вартості їх бізнесу (50% плюс одна акція).
Прямі інвестиції мають безпосередній вплив на обсяги капітальних вкладень в економіку, а портфельні мають здебільшого тимчасовий і спекулятивний характер.
Мета прямих інвестицій - встановлення контролю над діяльністю підприємства і одержання прибутку від його господарської діяльності. Портфельна інвестиція передбачає одержання стабільного поточного доходу у вигляді відсотків або дивідендів і додаткового доходу у вигляді курсової різниці.
Прямі інвестиції відчутно впливають на рівень зайнятості і стан внутрішнього ринку країни, чого не можна сказати про портфельні інвестиції.
Портфельні інвестиції є більш ліквідними, ніж прямі. Через цю обставину вони дають можливість заробити “гарячі гроші” (за умов високого розвитку ринку капіталу).
У розвинених країнах критерієм розмежування Інвестицій на прямі та портфельні є 10% об’єкта інвестування. Інвестиція може бути прямою і з меншою часткою участі, однак вона повинна забезпечувати реальний вплив на господарську діяльність об’єкта інвестування. Якщо ж частка участі становить
більше 10%, але реальний контроль над об’єктом відсутній, то інвестиція прямою не вважається.