5. Монетаризм і його внесок у розвиток теорії грошей

Монетаризм — один із сучасних напрямків західної економічної думки, яка протягом 70-х — 80-х років впливає на зміст економічної політики провідних країн світу. Якщо для 30-х років XX століття головною проблемою, що потребувала вирішення, було безробіття, і щоб позбутися її, використовувались певні форми і методи державного регулювання, що були запропоновані Кейнсом і його послідовниками, то вже в повоєнні роки перед економікою постає нова проблема — інфляція.

Отже, невелика ефективність кейнсіанських рецептів, що перебільшують роль прямих державних інвестицій і бюджетних методів регулювання кон'юнктури, сприяла появі спроб реабілітації ролі грошей. Цю функцію взяли на себе монетаристи (представники однієї із форм неокласичного напрямку західної економічної думки, що була започаткована ще у 20-х роках XX століття на чолі з Мілтоном Фрідменом (народився у 1912 р.).

М. Фрідмен — професор Чикагзького університету, лауреат Нобелівської премії у галузі економіки за 1976 рік. У 1950— 1970 роки виходять його праці "Капіталізм і свобода", ''Монетарна теорія Сполучених Штатів, 1867—1960" (разом з А. Шварц), "Долар і дефіцит", "Контрреволюція у грошовій теорії" тощо.

Монетаристська доктрина у своєму розвитку пройшла де­кілька етапів, на кожному з яких розглядалось певне коло проблем. На першому етапі (кінець 50-х — початок 60-х років) основні зусилля були спрямовані на розробку нового варіанту кількісної теорії грошей, що мав вигляд стабільної функції попиту на гроші. Загалом, визнається, що монетаризм є не просто кількісною теорією, а сучасним варіантом кількісної теорії грошей.

Якщо кейнсіанці ґрунтуються на рівнянні сукупних витрат:

С + І + G + Х_n = Y,

де: С— рівень споживання;

I — інвестиції;

С — державні видатки;

Y — дохід;

Х_n— чистий експорт;

то монетаристи використовують рівняння обміну:

МV = РY,

де: М — грошова маса; V— швидкість обертання грошей;

Р — рівень цін; Y — норма реального доходу.

М. Фрідмен визнає, що проблема попиту на гроші є виключно важливим аспектом нової кількісної теорії, або ж вона сама є кількісною теорією: ''Кількісна теорія в першому наближенні є теорією попиту на гроші. Це не теорія виробництва, або грошового доходу, або рівня цін. Будь-який висновок про ці перемінні потребує поєднання кількісної теорії з деякими специфічними характеристиками умов пропозиції грошей, а, імовірно, й інших перемінних". Значна частка праці М. Фрідмена "Кількісна теорія грошей: нове формулювання (1956 р.)" пов'язана з розробкою питання про природу доходу на активи, що слугують альтернативою грошам i ресурсного (бюджетного) обмеження. Виконавши це завдання, Фрідмен запровадив декілька спрощуючих припущень, аби отримати таку функцію попиту на гроші:

М =pf(i^h, i^e, q, h, y, u),

де: М — грошова маса;

р — абсолютний рівень цін;

i^h — величина норми процента за облігаціями;

i^e — ринкова норма доходу за акціями;

q — темп інфляції;

h — відношення між людськими багатствами та всіма іншими формами багатства;

у — реальний дохід;

u — величина, що відображає зміну смаків і уподобань.

Ця стабільна функція попиту на гроші у дослідженнях монетаристів стала аналогом стабільної і надійно прогнозова­ної швидкості обертання грошей, що слугує ланцюгом, який пов'язує грошову масу з номінальним (грошовим) доходом.

Для монетаристів гроші — це головна вісь, навколо якої обертається все сучасне господарство. Ключова теза їхньої доктрини — величина валового національного продукту, що виражається в поточних цінах і відображає рівень господарсь­кої активності, повторює (з певними затримками) підйоми та падіння грошової маси.

На відміну від кейнсіаиців, які визнають, що для сучасно­го ринкового господарства характерна нестабільність, монетаристи наголошують на тому, що ринкове господарство досить стабільне і саме в змозі відновлювати економічну рівновагу. При цьому грошова система є самостійно існуючим елементом і дестабілізаційним фактором. Тобто, господарська система штучно розділяється на дві окремі структури: власне еконо­мічну систему, яка досить збалансована, і систему грошових відносин — джерело дестабілізації. Як тут не згадати ідею "класичної дихотомії", де жорстко розподіляються й ізолюють­ся один від одного так звані реальні та грошові фактори.

Тому монетаристами відкидається сама ідея державного втручання у самоорганізуючу ринкову систему, яка без втручання ззовні здатна забезпечити стабільний пропорційний розвиток. Оскільки економічна система збалансована, то усі недоліки цієї системи, циклічність розвитку, кризи і депресії, інфляція та безробіття — все пов'язане лише із помилками у грошовій політиці. Відповідно до цього, державне регулювання економіки повинно зосередитись на регулюванні лише грошового обігу. Інструментами цієї політики є заходи, що регулюють кредитно-грошову емісію та контролюють інфляцію.