2. Загальна характеристика доби відродження в італії

Італія була найбільш розвиненою в культурному відношенні країною Західної Європи. І вплив цей не обмежувався лише сферою науки, літератури і вишуканих мистецтв. Це перша країна, де виник Ренесанс. Передумовами його виникнення були процес розкладання феодальних і зародження нових, буржуазних відносин, швидкий розвиток міст, вигідне географічне положення, що зробило її торговим посередником між Сходом і Європою, поява мануфактури виробництва. Внутрішня боротьба між містами привела більшість із них до утворення тиранічної форми правління. На чолі міста стояв князь, який власні інтереси ставив вище за державні. У багатьох республіках, де остаточно не зник республіканський дух, відбувалися заколоти, проте вони призводили лише до посилення тиранії.

Важливу роль мало звільнення селян від кріпосної залежності у XIII ст. Отримавши особисту свободу і втративши земельний наділ, вони поповнювали верстви найманих робітників. Отже, складалася нова соціальна структура суспільства. В багатьох італійських містах встановилося республіканське правління. Розкіш нового життя зумовила попит на художників, поетів, архітекторів. Правителі потребували секретарів, майстерних дипломатів, юристів. Зростала потреба в лікарях, учителях, нотаріусах. З’явилася інтелігенція, яка відіграла провідну роль у формуванні культури епохи Відродження.

В Італії почали формуватися нові економічні відносини, що заклали матеріальні основи розвитку культури, зокрема мануфактурного виробництва, використання вільнонайманої праці, створення перших банків, лихварських контор. Карбувалася золота монета — флорін, яка стала міжнародною валютою.

Доба Відродження була підготовлена зростанням міст, у яких формувався і зміцнювався стан заможних міщан — майбутній клас буржуа. Його представники стали багатими завдяки своїй енергії, волі, практичному розуму. Вони були значно багатшими за дворян і феодалів, навіть самого правителя. У пошуках права набули могутньої підтримки короля, який потребував золота, і стали його опорою у боротьбі з феодалами. Збільшилась кількість торгівельних гільдій, ремісничих цехів. Формувалося нове розуміння життя — прагнення до накопичення грошей і матеріального достатку. Думка про потойбічне існування відходила на другий план. Людину приваблювали земні радощі, ділова завзятість, побудова світлих надій, почуття внутрішньої незалежності і гідності.

Італійське Відродження відбувалося у складний для країни час: у 1530 році від наступу феодально-католицької реакції у союзі з іноземною воєнщиною була переможена Флоренція. Знищені були й інші вільні міста республіки. Страти, вбивства спонукали гуманістів шукати притулку в інших країнах, в результаті чого занепадала культура.

Антропоцентризм став основним напрямом розвитку італійського мистецтва в цілому. Людина з її інтересами, бажаннями, прагненням витіснила все, що було пов’язано з Небесним правителем. На відміну від античності, вона була більш чуттєвою, реальною, прагматичною і разом з тим слабкою, щоб вирішити ті складні проблеми, які постійно їй підкидало життя. Людина Нового часу шукала щастя в особистому житті, в громадській діяльності. Вона була сповнена доброти, віри у найкраще, намагалася бути вірною своїм ідеалам. Причому в її описах набувала значення не лише її зовнішність, а й духовність, ті уроки морального виховання, які вона здобувала, постійно стикаючись із життям, що, безперечно, сприяло її подальшому удосконаленню.

Італійський реалізм виник у Європі першим і мав великий вплив на розвиток культури Відродження в інших країнах.

Провідними жанрами літератури стали сонет і новела. У новелі захоплювала простота, динамічність, розмаїття життєвого матеріалу, активність героїв у боротьбі за краще життя. Саме новела чи не найбільше вплинула на формування моральних і естетичних ідеалів італійського Відродження.

На стан і розвиток нової ренесансної літератури мали вплив традиція і форми античного мистецтва. Новий погляд на людину і сенс її існування на землі був властивий поезії Франческо Петрарки. Принципи антиаскетизму, ідеї розуму, пізнання людського світу і себе містилися у творчості Боккаччо. Гостра критика церкви, обережне ставлення до релігії були характерні для творчості Петрарки, Боккаччо і Саккетті.

Послідовно розвиваючись шляхом реалізму, італійська література використовувала фольклорні традиції, утворювала нові художні форми.

Символом доби Відродження, її найвищим злетом стало мистецтво, в якому знайшов втілення новий гуманістичний світогляд.

Живописці епохи Відродження володіли усіма засобами зображення. На їхніх картинах все рухалося — навіть повітря, тінь і світло. За зразок вони обрали античне мистецтво, відродили й розвинули найкращі його традиції.

Титанами мистецтва стали Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонаротті.

Італійське Відродження охопило два з половиною століття і пройшло три етапи свого розвитку, які відповідали назві століття за першими арабськими цифрами:

1300 — треченто (література раннього Відродження);

1400 — кватроченто (література зрілого Відродження);

1500 — чинквеченто (література пізнього Відродження).

Перший етап — народно-демократичний: культурне і літературне життя Італії ще було пов’язане з міськими комунами. Першими італійськими гуманістами були Петрарка і Боккаччо.

Другий етап — етап втрати зв’язку з народним рухом, повернення до вузького кола освічених людей, які групувалися навколо князівських дворів. Це був період зневаги до італійської мови, яка замінювалася латиною. Античні традиції витісняли національні, що почали відроджуватися наприкінці XV ст.

Третій етап — етап феодально-католицької реакції, коли література втратила свою колишню змістовність, реалістичну спрямованість. У ній панувало наслідування письменникам античності і раннього Відродження. Виник новий художній стиль — класицизм

Кожен із цих етапів відрізнявся один від одного своїми проблемами, ідеями, образами. Разом з тим для всіх них властива була одна філософія.

Найяскравішими представниками літературного італійського Ренесансу були Лудовіко Аріосто, Боярдо Маттео Марія, Тассо Торквато, Мак’явеллі Нікколо.

Боярдо Маттео Марія (1441—1494) — італійський поет, адміністратор, хоробрий воєначальник. За соціальним походженням — граф. Народився у замку Скадіано поблизу Реджо в 1441 році. Дитинство провів у Феррарі. На віршах і історіях його виховував дядько — відомий неаполітанський поет Тіто Веспасіано Строчці. Навчався Боярдо у Феррарі, де набув досконалі знання з грецької і латинської літератур, отримав ступінь доктора філософії і юриспруденції. Більшу частину життя Маттео Марія провів на службі у правителя Феррари д’Есте та правителів Реджо і Модені, був управляючим міст Модені (1480) і Реджо (1487 — 1494). Тому у багатьох латинських віршах уславлював рід д’Есте. Як приклад, можна навести цикл «Хвалебні вірші про діяння роду д’Есте». Помер у 1494 році, похований у Реджо.

Свою літературну діяльність розпочав з еклог. У його творчому доробку їх близько 40. Найбільш завершену частину ліричної спадщини склала поетична збірка «Три книги про кохання», в якій він описав історію свого нещассливого кохання до Антонії Капрара. Дівчина знехтувала його любов’ю і вийшла заміж за іншого, позбавивши поета сподівань на щастя. Ця книга складалася з 150 сонетів та 30 творів інших жанрів, зокрема епіграм, еклог, канцон, балад. Вона стала одним із найкращих зразків лірики. За життя Боярдо не друкував своїх творів. Побачили світ лише дві перші його поеми, можливо, без згоди автора. У повному обсязі поема «Закоханий Роланд» була видана вже після смерті поета його сином Камілло. Це його головний твір, який так і залишився незавершеним.

«Закоханий Роланд» за жанром — епічна поема або епічний роман. Визначити точно жанр твору складно, оскільки він не відповідав суворим вимогам ні поеми, ні роману. Перші дві книги надруковано у Реджо в 1483 році, перевидання продовжувалося до 1544 року. Після смерті поета поема з’явилася у двох обробках — Доменіки і Берні. Перша була особливо популярна у XVI ст., а друга — у XVIH ст. Твір складався з трьох книг. Перша містила 29 пісень і розповідала про кохання Роланда до Анжеліки, володарки міста Альбракки, про осаду міста, подвиги героїв, друга — 31 і розповідала про війну африканських королів з Карлом Великим і про те, як було знайдено Руджеро, нащадка династії д’Есте. Третю книгу автор писав повільно і встиг завершити лише 9 пісень. Праця Боярдо була перервана навалою французів, про яку він згадав у останніх віршах.

У ХШ ст. місто Феррара являло собою маленьку незалежну державу, її феодальний устрій сприяв ідеалізації і уславленню лицарського роману, який втратив свою популярність. Оскільки Боярдо був шанувальником «артурівського циклу» лицарських романів, то він звернувся до образу Роланда. Його твір переплітався з епічними поемами Гомера (Роланд схожий на Ахілла), Вергілія (Руджеро — довершений Еней), з іншого боку — лицарськими романами труверів, фольклором і новелами Боккаччо.

Головний герой Роланд закохався у доньку китайського короля Анжеліку і задля неї здійснював подвиги. Він переміг царя Татарії, який вів війну з батьком красуні, проте не отримав вазаємності, якої прагнув. Серце дівчини належало двоюрідному брату Рінальдо. Однак той був байдужим до її кохання, оскільки разом з нею пив з чарівного джерела, вода якого мала властивість змінювати почуття людей. Коли герої вдруге випили води, Анжеліка втратила до нього інтерес, а Рінальдо, навпаки, покохав її. Він не довго сумував, оскільки зустрівся з родовитою сарацинкою — войовницею Ермінією. Вона настільки захопилася ним, що покинула бойовище. А коли його тяжко поранили, не пожаліла своїх кіс, відрізала і перев’язала ними рани. Лицарі Боярдо здійснювали подвиги заради подвигів. Ставали лицарями заради лицарства. Вони самі в собі містили вищу винагороду.

Вся дія поеми відбувалася навколо ідей слави і любові. Сарацинський король розпочав війну, бажаючи слави та помсти за особисті образи. Роланд здійснював подвиги, сподіваючись на те, що отримає від Карла в нагороду чудову сарацинку, яку безтямно покохав. Лицарські подвиги і кохання — ось справжні герої поеми.

Якщо попередні твори виставляли Роланда бійцем за християнство, то пізніше М. Боярдо ввів до своєї поеми мотив любові до китайської принцеси. На відміну від попередників, його герої та їх характери змальовані різноманітніше.

На сюжет поеми створено багато картин: «Рінальдо і Армада»(1627), «Танкер і Ермінія» Н. Пуссена, опер Ж. Б. Люллі «Армада» (1608), К. В. Глюка «Арма- да»(1773», Д.Россіні «Танккред» (1813).

Лудовіко Аріосто (1474—1533) — італійський поет пізнього Відродження. Став найбільш повним втіленням морально-естетичного ідеалу Високого Відродження. Жив одночасно з Рафаелем і був старший за великого художника на 9 років. Виділявся дивною вродою. До нас дійшло декілька портретів Аріосто. Навіть у похилому віці він зберіг риси особливої привабливості.

Письменник народився 8 вересня 1474 року в Реджо і майже все життя прожив в одному із наймогутніших міст Італії — Феррарі. Батько, Миколай Аріосто, був капітаном фортеці, мав жорстокий і грубий характер. Він волів бачити сина юристом, але пізніше змінив свій намір і дозволив йому займатися поезією. Аріосто мав університетську освіту, вивчав латину. У 1500 році помер батько, залишивши невеликий спадок дев’ятьом своїм дітям. Найстаршим був Лудовіко, якому довелося піклуватися про родину. Він обіймав посаду капітана фортеці Каносса, а в 1502 році став служити у кардинала Іпполіта д’Есте в якості придворного поета. Проте останній не соромився завантажувати поета різними справами, іноді небезпечними для нього. Говорили, що розгніваний Папа навіть хотів кинути Аріосто у воду. Під час війни з Венецією Лудовіко брав участь у морських баталіях у чині рядового солдата. Тяжким було його життя. Поет мріяв про кращу долю. У нього була можливість стати ченцем чи вигідно одружитися, однак він не зробив ні першого, ні другого. Кардинал, вважаючи заняття поезією дурницею, доручив Аріосто керувати театром і організовувати свята. Помер поет від ускладнення в легенях 6 липня 1533 року.

Лудовіко писав комедії і сам ставив їх у театрі. Перша комедія «Кассарія» була поставлена під час карнавалу у 1508 році, друга «Suppositi» — в 1509 — мала великий успіх. Сам Рафаель писав для неї декорації. У 1520 році з’явилися комедії «Negromante» і «Lena». Пізніше він звернувся до жанру «учених» комедій: «Чорнокнижник», «Звідниця» тощо, проте вони не мали успіху через статичність дії. Усі твори були написані віршами, а потім перероблені прозою. Недоліком їх були довгі монологи і діалоги та наслідування письменником давнини. Проте комедії не були улюбленими творами Аріосто. Кращу частину свого життя він присвятив роботі над поемою «Несамовитий Орландо» (1507 — 1516), над якою працював майже 11 років. Вона була присвячена кардиналу д’Есте. На жаль, той не поцінував твір, грубо відповівши поету на його посвяту. Папа Лев X, навпаки, дав булу на друкування твору, хоча гроші не асигнував.

За жанром — це лицарська авантюрна поема, гігантський твір — 46 пісень, близько 40 000 віршованих рядків. Спочатку поет хотів писати твір терцинами, але цей розмір виявився незручним, і він написав його октавами. Задумавши свого «Несамовитого Орланда» як продовження «Закоханого Роланда» Маттео Боярдо (а ще ж на тему графа Роланда, доблесного васала Карла Великого, написав комічну лицарську поему «Великий Моргант» Луїджі Пульчі), поет перевершив майстерністю своїх попередників. Попри величезний обсяг, архітектурно твір був вибудований бездоганно. Поема вражала своєю цілісністю.

Головні сюжетні лінії — війна між сарацинами та франками, в якій перемагали останні; історія любовних взаємин сарацинського юнака Руджеро і заможньої дівчини Брадаманти та божевільне кохання Орланда до китайської принцеси.

Тема поеми — божевілля Роланда як фатальний наслідок його любові до непостійної у своїх симпатіях китайської принцеси Анжеліки, яка закохалася в сарацинського вояка Медора.

Орланд у Аріосто лише за назвою головний герой поеми. Не менш важливі в ній Рінальдо, Брандимарто, Астольфо, Маркіза, Цербіно, Мандррікарто.

Епічна лінія торкалася питання війни сарацин проти франків. Перші захищали Париж і підступи до нього. Місто було врятоване через страшну зливу. Архангел Михаїл схопив по дорозі лицаря Рінальдо, казковим способом доставив його до Па-рижу, і той розгромив війська невірних. Так сталося тому, що граф Орнальдо забув про свій обов’язок, закохавшись у язичницю Анжеліку. Через це кохання він залишив свого короля Карла Великого і пустився слідом за красунею. Анжеліка, зачарована красуня, втекла з-під варти. Карл послав за нею погоню. Марно барони намагалися її впіймати. Настала і її черга потрапити під чари кохання: сарацинський воїн Медор, якого вона знайшла смертельно пораненим на дорозі, вразив її своєю юністю, мужністю і вродою. Вона вилікувала його і закохалася в нього. Скромна хижка пастухів, в якій Медор вилікувався, навіки поєднала молодих людей. Про свої почуття Анжеліка повідомила у віршах, які вирізала на корі дерев. Коли Орландо побачив сліди щастя закоханих, він збожеволів від горя і образи. Лицар кинув зброю, розірвав обладунки і з’явився перед читачем зовсім голим. Побіг світ за очі, грабував міста і села, руйнував все, що чинило йому опір; дістався Франції, пройшов береги Іспанії і, перепливши Гібралтар, прибув до Африки у жахливому стані. Завдяки лицарю Астольфо потрапив на Місяць, де перебували всі речі, втрачені на Землі, зокрема, пляшки з розумом з етикеткою, на якій було написане ім’я власника, що втратив розум. Відшукавши свою пляшку, він прийшов до тями, повернувся до Карла Великого і воював до закінчення війни.

Анжеліка — це втілення граціозної, ніжної жіночої краси. Вона справжня жінка доби Аріосто. Чудова, ніжна, весела. Героїня проклинала свою вроду, яка принесла їй стільки горя і стала джерелом вічних драм: загибелі рідних і героїв, які обожнювали її. Вона проклинала свою вроду, коли потрапила до рук старця, що напоїв її снодійним і милувався її юністю і красою, і тоді, коли евудійці спіймали її і як найвродливішу жінку віддали в жертву спруту-дракону. Красуню врятував Руджеро і привіз до гіппогрифу, осипаючи поцілунками. Викравши талісман Руджеро і зробившись невидимкою, Анжеліка уникла нестримної пристрасті свого визволителя. І нарешті, вона знайшла свого Медора, якого покохала всім серцем і душею, відчула гармонію небесного і земного ідеалу.

Сарацинський юнак Руджеро прибув до Парижу в гонитві за пригодами. Зустрі-вшись з християнкою Брадаматою, покохав її і змінився сам. Брадамата — сестра славетного лицаря Рено. Руджеро через забаганки чаклуна Атланта потрапив до ча-рівного палацу, однак Брадаманта за допомогою чаклунки Меліси визволила його. Але на цьому пригоди не закінчилися. Її коханого викрав чарівний гіппогриф і забрав його на острів красуні Єльцини. Чаклунка Меліса знову визволила лицаря. В тенети Атланта потрапила Брадамата. Завдяки лицарю Астольфо, який зруйнував чари чаклуна, закохані зустрілися. Випробування шляхетних сердець на цьому не закінчилося. Їм довелося брати участь у війні французів з сарацинами. Оскільки військо короля зазнало поразки, Руджеро змушений був відступати разом з ним і повернутися на батьківщину, хоча серце юнака рвалося до коханої дівчини. І він вирушив у подорож. Корабель, на якому лицар поплив, зазнав аварії, проте йому вдалося врятуватися і зустрітися з пустельником, який посвятив його у християнську віру. Для одруження перепон не існувало. Повернувшись до Парижа, він одружився з Брадамантою і уславив християнський світ, який ніс людям утіху та стабільність. У поемі фантастичне перепліталося з реальним і завдяки майстерності автора здавалося правдивим. Дійсне постало чудовою вигадкою. Тут взаємодіяли справжні й вигадані країни та народи. Поет славив усі лицарські чесноти, хоч би кому вони не належали — християнинові чи сарацинові. Мова оповідача схвильована, він мовби захлинався від захоплення. І все те було осяяне добродушним гумором, тонкою іронією. Фантазія Аріосто надзвичайно жива. Найкращим її представником був лицар Астольфо, який з’являвся всюди і завжди у тяжку хвилину. Він літав із країни в країну на своєму гіппогрифі, вбивав страшного велетня, з яким не міг впоратися жоден лицар, оскільки у чудовиська швидко зросталися розрубані частини тіла. Він спускався в пекло і піднімався в царство Платона. Це він повернув розум Орландо.

Поема мала великий успіх. Вона передруковувалася в XVI столітті 80 разів! Поетичною майстерністю твір переважав Боярдо і Тассо. Легка, захоплююча розповідь, кожна пригода — особлива; можна читати поему з будь-якого місця. Мова піднесена і гармонійна, бо твір написаний автором у стані душевного злету. Разом з тим у поемі багато пригод, які не мали єдності. Характери героїв описані поверхово, без динаміки, деякі сцени запозичені з творів інших авторів: починаючи з Одіссея і закінчуючи Боярдо, майже всі епізоди — з іспанських і провансальських романів, італійських новел та інших творів попередньої поезії.

Творчість Аріосто мала безперечний вплив на європейську літературу — її відгомін відчувався у творах Сервантеса «Дон Кіхот», Віланда «Оберон», Байрона «Дон Жуан», Пушкіна «Руслан і Людмила», Вольтера «Орлеанська дівчина». Знав її Тарас Шевченко — є згадка про італійського співця у повісті «Варнак». Повний прозовий переклад виконав у минулому сторіччі В.Зотов. Перше наближення до українського Аріосто зробив І. Світличний, переклавши 5 октав сьомої пісні.

У XV ст. зростає інтерес до творів рідною, італійською мовою. Але особливого розквіту література італійською мовою досягла наприкінці XV ст. і супроводжувалася розквітом поезії і мистецтва у Флоренції. Серед флорентійських поетів того часу виділявся Луїджі Пульчі (1432—1484) зі своєю поемою «Морганте». Зміст твору запозичено з переробок героїчного класичного епосу про Роланда і Карла Великого. Роланд розгнівався на Карла через брехню Гвенелона і покинув короля. Лицарі Карла Великого Рено, Олів’є, Дюон відправилися на пошуки Роланда. Той вступив у поєдинок з велетнем Морганте, помилував його, похрестив у свою віру, — і з того часу велетень був постійно при ньому і усією душею служив лицарю. Він був трохи простуватий і дурнуватий, мав гарний апетит, велику силу: виривав з корінням дерева, вбивав слонів і дичину, з’їдаючи її. Своїх ворогів перетворював на котлети. Проте помер від нікчемного укусу рака за п’яту. У Роланда був молодший друг — велетень Маргутта, теж великий ненажера, розбещений злодій — втілення семи гріхів. Маргутта помер від сміху, побачивши, як мавпа одягла чоботи, які вона у нього вкрала. Морганте дуже бідкався, коли помер його товариш.

Поема велика, епізоди описуються один за другим. Багато чого в них незрозуміло. Найважливіша сторона розповіді Пульчі полягала в новому стилі і розповіді завдяки сміху. Суть його зводилася до висміяння життя, причому автор не надавав серйозного йому значення. Вся поема спрямована проти лицарського світу, яким так захопилася аристократична верхівка флорентійської буржуазії.

Тассо Торквато (1544—1595) — італійський поет, син поета Бернардо Тассо, автор пасторальної драми «Амінта», поем «Визволений Ієрусалим», «Створений світ». Народився в Сорренто 11 травня 1544 року в родині відомого поета Бернардо Тассо. Через іспанського віце-короля, який заснував у Неаполі інквізицію, у 1554 році Бернардо забрав сина і втік, певний час поневіряючись Італією. Хлопчик спостерігав придворне життя у Венеціанській академії, де його батько деякий час був секретарем. У 1560 році Торквато вступив до Падуанського університету на філософський факультет. Після його закінчення у 1565 році вступив на службу до герцогів д’Есте. Виділявся своєю культурою й манерами. Оцінкою заслуги було призначення поета у листопаді 1575 року придворним літописцем. Життя Тассо склалося успішно. Його любили, у нього було багато грошей і жодних обов’язків. Він насолоджувався бенкетами та іншими придворними розвагами. За переконаннями був суворим католиком і монархістом.

Упродовж десяти років написав свої найкращі твори: пасторальну драму «Амінта», поему «Гоффредо», яку видавець назвав «Визволення Ієрусалиму». Цей твір зробив його безсмертним. Поема була прийнята неоднозначно: Флорентійська академія не прийняла її, але були й такі, кому вона сподобалась. Під впливом різкої критики, не будучи особливо релігійним, поет почув «ангельські труби Страшного Суду». У нього почалися ознаки душевного розладу. Помер у результаті сильного нападу лихоманки 25 квітня 1595 року. Похований у церкві монастиря Сант- Онофріо. Його могила стала місцем паломництва багатьох письменників.

Тассо, як Петрарка, мали коронувати у Римі лавровим вінцем на Капітолії. На жаль, поет не дожив до цієї значної події у своєму житті.

У 1579 році Тассо звернувся до жанру пасторальної драми «Амінта» (близько 1572 р.), яка складалася з п’яти актів. Основна дія відбувалася за сценою, про неї розповідалося у діалогах і монологах. Це драма людських почуттів. Пастух Амінта закохався у німфу Сільвію, яка знехтувала його коханням. Коли ж герой врятував її від переслідувань сатира, вона несподівано закохалася у нього. Отримавши звістку про смерть Сільвії, Амінта наклав на себе руки — кинувся зі скелі, але Сільвія своїм поцілунком повернула його до життя.

Головна ідея — утвердження сили любові. Для поета неважливі характери, його приваблював стан душі: вміння співчувати, прагнення прийти на допомогу, страждання через нерозділене кохання. Пасторальна драма була поставленна придворним театром і мала великий успіх.

Найвизначніший твір поета — поема «Визволений Ієрусалим». Вона складалася із 20 пісень. Дія її відбувалася у 1099 році. Автор поставив за мету уславити християнство. Оскільки турки погрожували Європі, війна з невірними була дуже популярною на той час. Сюжет поеми — перший хрестовий похід, захоплення святої землі у невірних. Місто Ієрусалим обложили хрестоносці, яких очолив Готфрід Бульйотонський. Він безстрашний у бою, справжній лицар у буденному житті. Прагнув попасти у Палестину не через війну, а заради віри христової. Християни зазнали невдачі. Їм чинили опір не лише мусульмани, але й сили зла та моральна недосконалість самих хрестоносців. Так два лицарі Танкредо і Рінальдо, закохавшись у сарацинок, забули про обов’язок. Рінальдо зумів подолати пристрасть до сарацинської чаклунки Арміди і повернутися у табір хрестоносців. Хрестоносцям вдалося взяти Ієрусалим штурмом.

Тассо був переконаний у тому, що він вищий за Аріосто, хоча всі знавці літератури вважали таке домагання пустим марнославством. Це засмутило його, і поет вирішив переробити поему. В 1593 році він видав свій «Завойований Ієрусалим». Однак це вже був твір хворої людини.

Тассо наслідував Гомера, Вергілія, Аріосто.

До XV ст. італійська проза знаходилася у стані занепаду, але в XVI ст. почався її розквіт (як і поезії). Найкращими творами прозаїчного жанру були історичні праці. Центром прозаїчної літератури стала Флоренція, де жив і творив історик і поет Мак’явеллі.

Мак’явеллі Нікколо (1469—1527) — політичний діяч, італійський поет пізнього Відродження, прибічник республіканської демократії.

Народився у Флоренції 3 травня 1469 року в родині нотаріуса. Отримав гарну освіту в дусі ідей гуманізму. Його творчий доробок різноманітний: трактати «Державець», Володар», «Флорентійський хронік», комедії «Кліція», «Мандрагора Андрія», новели «Життя Каструччо Кастракані з Луки», «Бельфогор-архідиявол», вірші.

Все життя займався політикою: був секретарем другої канцелярії Сіньорії, відповідав за зв’язки з армією, виконував обов’язки дипломата і політичного радника республіки. Проте створити ідеальну армію йому не вдалося. У 1512 році вона була розбита іспанцями під Прато. Флоренцією стали керувати Медічі, а Мак’явеллі, як прихильника демократії, посадили до в’язниці, де він зазнав тортур. У травні 1513 року він був амністований і відправлений у вигнання до власного селища. Саме там упродовж 12 років він написав свої головні твори: «Роздуми про першу декаду Тіта Лівія», «Державець», поему «Золотий віслюк», комедію «Мандрагора», «Діалог про військове мистецтво» тощо.

Мак’явеллі ніколи не залишав надію повернути добре ставлення Медічі до себе, він мріяв знову зайнятися політичною діяльністю. На початку 20-х років його положення дещо покращилося. За ініціативи кардинала Джуліо Медічі поет отримав замовлення на написання історії міста. Проте у 1527 році Медічі вдруге були вигнані з міста. Письменника, прихильника республіки, запідозрили у симпатії до них, тому він залишився поза політичною діяльністю, розчарувався, а через місяць 22 червня 1527 року помер. На його гробниці у флорентійській церкві Санта Кроче зроблено напис: «Немає похвали, гідної його».

Одним із визначних творів Мак’явеллі, який приніс йому всесвітню —славу, безперечно, був твір «Державець», присвячений герцогу Урбинському, до якого він звертався із закликом стати визволителем Італії від варварів. Поява книги була обумовлена політичним життям Італії, яка перебувала у глибокій політичній, соціальній і економічній кризі. У 1494 році флорентійці прогнали Медічі і відродили республіку. Проте на цьому вони не зупинилися. Політичний устрій у країні змінювався в 1498, 1502, 1512 роках. Наприклад, між 1499 і 1512 роками правителі Мілану усувалися чотири рази, а наймогутніша із італійських держав Венеція опинилася на краю загибелі. У Римі панували безкінечні заколоти. Неаполь переходив із рук в руки. Ні одна держава в Італії не була міцною і надійною, незважаючи на різний рід влади — тирана, короля, республіки. Мак’явеллі намагався зрозуміти причини національної катастрофи. На його думку, оздоровити країну можна було завдяки сильній особистості, яка б врахувала історичний досвід невдач і досягнень усіх нових держав. Він розглянув різні типи держав — від Ромула до Чезаре Борджіа і здатність правителя реагувати на будь-які зміни у сучасному політичному світі. Філософ поставив проблему особистості в історії, не погоджуючись із середньовічним твердженням про те, що світом керує доля і Бог, що людина безпорадна щось змінити у цьому гармонійно побудованому Всесвіті.

Заслуга письменника полягала в тому, що людський ідеал доби Відродження набув у його творчості політичної реальності, а людина і людське суспільство не розглядалися під кутом соціології.

Він відокремив політику від християнської моралі, яка, на його думку, об’єктивно була аморальною, оскільки християнство зробило світ слабким і віддало в руки негідникам. У цьому Мак’явеллі вбачав трагічне протиріччя того часу.

Герой «Державця» — диктатор, тиран, разом з тим — «новий правитель». До влади прийшов, спираючись на народ — джерело громадської моралі. У своїй діяльності він зміг керуватися доброю природою людини. Правитель новий не тому, що будував нову державу, а тому, що по-новому будував свої стосунки з народом. Хоча письменник високо цінив «народ», але водночас підкреслював його пасивність. Разом з тим він вважав, що державцю краще спиратися на народ, щоб набути військової могутності. На прикладі Фердінанда Католицього довів, що корисною політичною зброєю могла бути і релігія. Автор стверджував, що для розширення могутності держави корисні будь-які вчинки. Він не засуджував навіть віроломне вбивство дрібних правителів в Сіпігальє і був переконаний, що знищувати всіх внутрішніх ворогів необхідно одразу, щоб спокій суспільства не піддавати стражданням. Коли жорстокості тривали недовго, вони менше дратували народ. Державець повинен дбати про добробут своїх підданих, оскільки лю-дям простіше втрачати життя, ніж майно.

Твір завершувався трагічно-патетичним закликом до визволення Італії від варварів. Трактат написано не для всіх правителів, а лише для тих, хто знаходився біля витоків нової держави. У своєму творі автор дав поради, як вберегти владу, а не про те, як керувати державою.

У 1520 році флорентійський університет доручив письменнику написати історію міста. Через п’ять років вийшла книга «Історія Флорентійської республіки», яку було урочисто подаровано Джуліо Медічі, що уже став папою Климентом VII. Це своєрідна апологія народу. Не абсолютна держава, а Батьківщина і народ стали критерієм громадської й індивідуальної моралі.

Історичні і політичні твори Мак’явеллі мали багато наслідувачів. Серед них Аммірато «Роздуми про Тацита», Паоло Парута «Політичні роздуми», Джовані Боттеро «Про управління державою» тощо.

Потреба у громадському і світському житті призвела до утворення гуманістичних гуртків, на заняттях яких піднімалися питання буття, філософії. З цих гуртків найбільшою славою користувався гурт Медічі (став правителем з 1434 р.) заснував платонівську академію, яка досягла свого розквіту за часів правління його онука Лоренцо Медічі.

Лоренцо ді П’єро де Медічі (1449—1492) народився 1 січня 1449 року у Флоренції. Його наставниками були уславлені гуманісти Уоан, Марсіліо, Фігіно, які прищепили йому любов до філософії, класичним мов і поезії. У 1469 році після смерті батька Лоренцо став на чолі Флорентійської республіки. Було йому на той час 20 років. Він зумів перетворити Флоренцію на центр культури доби Відродження, зібравши при своєму дворі найкращих гуманістів, поетів і художників. Його покровительством користувалися Сандро Боттічеллі, Андре Вероккьо, молодий Мікеланджело. Він купував книги для бібліотеки, збирав давні й нові скульптури, монети, картини. Йому дали прізвисько «Прекрасний». Крім того, він був гарним дипломатом: домігся припинення війни між Неаполітанським папою і Флоренцією, приєднав фортеці до території своєї країни і розширив її кордони.

Писав вірші, поеми, ідилії, релігійну лірику.

Помер в ніч на 9 квітня 1492 року.

Менше за все доба Відродження в Італії відзначилася своєю драмою. У XV ст. була відома так звана священна вистава, яка нагадувала середньовічну містерію. Ренесансний театр почав свій шлях значно пізніше, ніж література й образотворче мистецтво. Середньовічні театральні жанри — містерії і фарси залишалися основними до кінця XV ст. Лише в середині XVI ст. в Італії виник перший професійний європейський театр доби Відродження — комедія «дель арте» і комедія масок. Спектаклі цього театру представляли акторські імпровізації на основі дуже короткого, схематичного сценарію, музичними і танцювальними номерами. Однак глибоко зрозуміти свою епоху, виразити її ідеали комедії масок було не під силу. Сучасний театр, по суті, зміг народитися, коли, окрім нових письменників, з’явилися нові глядачі. Розквіт театрального мистецтва настав у кінці XVI — на початку XVII ст., але вже не в Італії, а в Англії та Іспанії.

Біля витоків імпровізованої комедії стояв Анжело Беолько, падуанський драматург, талановитий попередник комедії масок. Про його життя відомо небагато. Народився в Падуї близько 1502 року, був позашлюбним сином доктора мистецтв і медицини. Виховувався разом із законними дітьми батька і отримав гарну освіту. Виконував обов’язки керуючого у справах венеціанської аристократичної родини Корнаро. Гуманістичні ідеали Беолько сформувалися під впливом освічених людей різних професій, які постійно відвідували палац Луїджі Альвізе Корнаро, вченого-гуманіста, автора твору «Про розмірене життя». Беолько знав і любив поезію, писав вірші, проте свій творчий шлях розпочав як актор і драматург. Організував аматорську трупу, показував п’єси спочатку в палаці Корнаро, а згодом в Падуї, Венеції, Феррарі. Усюди його твори користувалися успіхом. Помер молодим у віці 40 років.

Творчий доробок Беолько невеликий: дві комедії у віршах і п’ять комедій у прозі. Комедії драматурга неодноразово друкувалися за його життя. Про популярність поета свідчить той факт, що в один рік виходило до восьми видань його п’єс. У XVII ст. про нього забули, що було пов’язано із загальним занепадом імпровізованої комедії. Літературна спадщина Беолько майже два з половиною століття залишалася невідомою для читача і глядача. Драматурга «відкрили» у Франції, там же з’явилися перші переклади його творів. В Італії творчість драматурга привертала увагу лише наприкінці XIX ст., а перші сценічні постановки п’єс були здійснені тільки на початку XX ст., також у Франції. В Італії комедії Беолько завоювали сцену лише в 1940 році.

Таким чином, література італійського Відродження об’єднала письменників і гуманістів різних творчих індивідуальностей, зробила певний внесок у формування й утвердження принципів гуманізму, в розвиток реалізму, створення нових літературних жанрів, що й визначило її значення для італійської та європейської літератури доби Відродження.

Значення італійського Відродження полягало у тому, що воно мало більш естетичний, науковий характер. Італійські гуманісти багато розмірковували і сперечалися з питань моралі, законів ораторського мистецтва, поезії. Під впливом італійського гуманізму знаходився гуманізм німецький, англійський, французький та іспанський. Італійські гуманісти були справжніми аристократами думки.