13. Біблія як джерело релігійних ідей християнства

Біблія (грец. biblia — книги) є священною книгою християн, однією з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних текстів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали богонатхненними — навіяними людям Богом шляхом Одкровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Священнописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів. Слово «завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї — Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством[6, c. 78].

14. Розкол християнства та його наслідки

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалежності від Риму. Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.

Розкол (схизма — грец. chisma) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами[1, c. 301].

15. Обрядовність та церковна організація в православ'ї

Відмінності православ'я від інших відгалужень християнства починаються вже з того, що вважати джерелом свого віровчення. Першим джерелом віри православ'я вважає Священне Писання (тобто Біблію), пояснюючи, що «Усе Писання Богом натхнене» (2 Тим. 3:16). Другим джерелом називається Священне Передання.

У православ'ї, як і в кожній іншій релігії, з догматичним віровченням тісно пов'язана система культових дій. Основу цих дій складають сім головних обрядів — таїнств. Таїнствами ці культові дії називаються богословами тому, що в них «під видимим образом передається віруючим невидима Божа благодать». У православ'ї існує сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя (євхаристія), покаяння (сповідь), шлюб, оливосвячення (соборування), священство. Православні вірять:

• в єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог являє собою тотожність трьох рівноправних осіб: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого);

• у первородний гріх, що вчинили перші люди Адам та Єва;

• в Ісуса Христа — Бога-Сина, що втілився (тобто прийняв людський вигляд, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії) і добровільно приніс себе в жертву за гріхи людства;

• у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де знаходяться душі померлих до Страшного суду[3, c. 286].