1.2 Концепції маргінально – міграційних процесів

Головним викликом і заодно основною характеристикою сучасного процесу міграції є її глобальність. У другій половині ХХ ст. людство стало свідком і активним учасником всеохопного та незворотного процесу глобалізації, який охопив усі сфери суспільного життя. Міграція не стала винятком. Саме для майбутнього розуміння та детального вивчення процесів міграції необхідно розуміти їх глобальний характер. У 2011 році загальна кількість мігрантів у світі становила 270-300 млн. чоловік [32].

У Україні стара ціннісно-нормативна система, що консолідувала напівтоталітарне суспільство, зруйнована, а нова, що має базуватися на демократичних цінностях, так і не сформувалася. Політична субкультура маргіналів виробляє свої власні політичні принципи, які знаходяться в стані постійного протистояння з офіційно задекларованими і законодавчо закріпленими принципами і нормами політичного життя суспільства. Так, носії маргінальної політичної субкультури, зберігаючи зовнішню лояльність та декларативну прихильність демократичному курсу держави, у своїй реальній діяльності спираються на маргінальні інститути клановості, корупційності, номенклатурності політичних акторів [49, с. 12-13].

В Україні можна навести ряд політиків-маргіналів, серед них найбільш відомі: Н. Шуфрич, І. Богословська, О. Мороз, О. Литвин та інші.

Якщо говорити про сучасні підходи та концепції до вивчення процесу міграції, то вони теж змінюються з часом та набирають різних форм. Міграція як явище є об’єктом вивчення різних наук, зокрема економіки, соціології, філософії і без знань цих підходів та вміння їх застосовувати політолог не зможе повноцінно дослідити зв'язок між політичною системою та міграцією. А тим більше проаналізувати міграційну політику та розробити рекомендації для її вдосконалення.

Отож, розпочнемо свій розгляд зі статті вітчизняного науковця Віктора Пасісниченка «Виклики сучасної міграції: традиції та нові аспекти вивчення»[62, с. 10].

Він вказує, що найбільш популярним видом аналізу міграції є економічний підхід. У центрі таких досліджень переважно перебувають питання впливу трудової міграції на розвиток країни, яка приймає іммігрантів, з точки зору економічних наслідків міграції, її впливу на рівень заробітної плати та безробіття. В останні роки в межах даного підходу почав досліджуватись вплив міграції на країни-донори та на поліпшення життя іммігранта на індивідуальному рівні. Щодо країн-реципієнтів, то загалом науковці погоджуються, що мігранти здійснюють позитивний вплив на економіку цих країн. Вони сплачують податки, заповнюють робочі місця, на які неможливо найняти місцевих робітників, а висококваліфіковані мігранти несуть із собою новий капітал та інновації.

Проте, дехто із сучасних дослідників не зовсім погоджуються із таким позитивним ефектом і говорить про «нейтральний або маргінально-позитивний» вплив [76, с. 127-139].

Так, річний внесок мігрантів в економіку США станом на 2010 рік складає 10 мільярдів доларів, що виглядає невеликою сумою на фоні 10-трильйонної американської економіки. В Європі вплив трудової міграції дещо вищий, але не такий, як його подають офіційні джерела та засоби масової інформації. Пояснити такий ефект можна тим, що основна маса трудових мігрантів є позаринковою, оскільки займає ті ніші, де немає конкуренції. «Ці люди працюють у таких сферах, у яких місцеві не працюватимуть, навіть якщо вони безробітні» [62, с. 10].

Щодо впливу міграції на країни-донори, то він доволі відчутний. Так вражає кількість грошей, яку мігранти відсилають на свою Батьківщину. За даними Світового Банку у 2010 році загальна сума грошових переказів мігрантів у рідні країни, незважаючи на кризу, сягнула 325 млрд дол. Українські мігранти, які офіційно працюють за кордоном, відправили грошовими переказами в 2010 році на батьківщину 5 мільярдів доларів [32].

Із цих робіт можна перейти до концепцій маргінальності. Перша концепція маргінальності - це теорія «культурної маргінальності», основною передумовою якої є культурний конфлікт. Надалі вживання терміна «маргінальність» стало більш поширеним, його стали використовувати для позначення переміщення громадян з однієї соціальної групи до іншої. В даному випадку слід говорити про соціальну маргінальність, що пов’язана саме з переходом індивіда до іншої соціальної групи. У роботах К, Маркса та Ф. Енгельса ми можемо знайти визначення людей, яких можна було б назвати маргіналами, - це люди, які раптово вирвані зі звичайної життєвої колії та не здатні швидко адаптуватися до нової обстановки. Вони перетворюються на жебраків, розбійників, волоцюг частина через свою схильність до цього, в більшості ж випадків під тиском обставин (соціальна маргінальність) [47, с. 726].

У радянський період феномен маргінальності почали вивчати з 70-х років минулого сторіччя. Так, Є.Стариков, І,Кравченко, А.Галкін, В.Радаєв розглядали маргінальність з позиції класового підходу. Є.Стариков розглядає маргінальність як граничний, проміжний стан особи щодо певних соціальних спільнот (національних. класових, культурних). До маргіналів він відносить декласованих представників робітників, колгоспників, інтелігенцію [84, с. 27].

Є.Садков, детально проаналізувавши загальне поняття маргінальності, дійшов висновку про її багаторівневість:

1. маргінальність - властивість суспільства «перехідного періоду»;

2. маргінальний статус - джерело невротичних симптомів, тяжких депресій та непродуманих дій груп, що становлять об’єкт соціального контролю інститутів соціальної підтримки;

3. маргінали - особи у яких поступово виробляється власна система цінностей;

4. перед - кримінальні групи маргіналів;

5. особи з усталеною кримінальною спрямованістю;

6. «вигнанці» [80, с. 46–47 ].

У теорії права маргінальність розглядається тільки як один із різновидів правомірної поведінки особи. Термін «маргінальна поведінка» увійшов в ужиток у 80-х рр. минулого сторіччя, у правову літературу був введений В.Оксамитним.

Для політологів маргінали - це особи або групи, які або самі нехтують суспільством, або суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони перебувають на «узбіччі» або за рамками характерних для даного суспільства структурних підрозділів, норм і традицій. Маргінальність є вираженням специфічних відносин з існуючим суспільним ладом. Це психологічно слабкі типи. Активним стимулятором маргіналізації є страх. Маргіналам притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і морального клімату, носіями тоталітаристської і людиноненависницької ідеології.

Дослідження маргінальності в сучасних суспільствах, що трансформуються, набуло широкої актуальності і не лише з суто теоретичного погляду, з огляду на потребу уточнення і конкретизації самого поняття, співвіднесення його з реаліями сьогодення, а й з огляду на поширення деструктивних проявів в середовищі маргінальних груп та потреби конструктивної адаптації соціальних спільнот, що перебувають на периферійних чи проміжних позиціях у соціально-політичній структурі суспільства.

Вперше у соціологічний обіг поняття маргінальність (від латинського

margo – край, межа) увів у 1928 році американський учений Роберт Езра Парк в статті «Людська міграція та маргінальна людина».

Досліджуючи міграційні процеси Роберт Парк аналізує «особистість на межі» двох культур, які нерідко конфліктують між собою. Поняття маргінальна людина слугувало у Р. Парка для характеристики неадаптованості «культурних гібридів». Вчений характеризував маргінальність не лише як стан на межі, а й як приналежність одночасно до двох груп чи культур. В основі природи маргінальної людини – почуття моральної дихотомії, перебування «в двох світах» одночасно, роздвоєння і конфлікту, коли старі звички відкинуті, а нові – ще не сформовані. Р. Парк відзначав, що періоди переходу і кризи в житті більшості людей схожі з тими, що переживає іммігрант, коли залишає батьківщину. Правда, на відміну від міграційних переживань, маргінальна криза, визначалася ним як хронічна та безупинна [46, с. 126-127].

Маргінал, за Р. Парком, набуває комплекс негативних психологічних ознак: серйозні сумніви у власній цінності, невизначеність зв’язків із друзями, острах бути ізольованим, хворобливу сором’язливість, самітність і надмірну мрійливість, гіпертрофоване занепокоєння щодо власного майбутнього, уникнення будь–якого ризикованого вчинку, нездатність насолоджуватися і впевненість у несправедливому ставленні оточуючих. Нерідко внутрішній конфлікт, моральна і психологічна криза, втрата соціальних орієнтирів завершується трагічно [69, с. 5-14].

Тривалість перебування в стані дезадаптації закріплює риси маргінальності особистості та формує маргінальний тип. Роберт Парк заклав класичні основи соціологічного дослідження маргінальності, зокрема культурологічний підхід в її поясненні.

Виділяють американську та європейську традицію трактування поняття маргінальність.

Американська зосереджується переважно на вивченні культурного конфлікту, який виникає при переході особистості із однієї спільноти в іншу з відмінною культурою, субкультурою, стилем життя (Е.Стоунквіс, Е.Х’юз, Т.Шибутані). Зокрема Е.Стоунквіст доповнює характеристики маргінальної людини оптимістичними положеннями про можливість подолання культурного конфлікту, але за тривалий час, близько 20 років. Він виділяє три фази еволюції маргінальної людини:

– особистість не усвідомлює перебування в процесі конфлікту культур, а лише «всмоктує» панівну культуру;

– конфлікт стає усвідомленим;

– пристосування до ситуації: успішне або ні.

Власне із усвідомлення культурного конфлікту, відчуття перебування «не на своєму місці», особистість стає маргінальною в соціально–психологічному сенсі. Такий стан стає підґрунтям прояву негативних рис: дезадаптації, нестабільності, навіть деградації тощо.

Стоунквіст описує маргінальне становище соціального суб'єкта, що бере участь в культурному конфлікті і перебуває “між двох вогнів”. Такий індивід перебуває на краю кожної культури, а не належить жодній. Об'єктом уваги Стоунквіста є типові риси особистості та проблеми, що пов'язані з її пристосовуваністю та непристосовуваністю, а також соціологічне значення маргінальної людини. Він розглядає маргінальну людину як ключову особистість (key-personality) в контактах культур. Маргінальне середовище - це область, де дві культури переплітаються і культура, яка освоює простір, комбінує, поєднує особливості обох культур. В центрі цього переплетіння маргінальна людина, яка намагається стати лідером “між двох вогнів”. Стоунквіст визначає маргінальну людину у термінах особистості або групи, які рухаються із однієї культури в іншу, або у деяких випадках (наприклад, в результаті одруження або через освіту) поєднуються з двома культурами. Він перебуває в стані психологічного балансування між двома соціальними світами, один з яких, як правило, домінує над іншим [61, с. 59- 62].

Е.Х’юз розширив поле застосування маргінальності не лише до расових та культурних взаємодій, а й до наслідків соціальної мобільності, соціальних змін, які зумовлюють появу особистостей в позиції невизначеності власної індентифікації. Х`юз вважав, що маргінальність слід розглядати як продукт не тільки расових і культурних змішань, але й соціальної мобільності. Х`юз відмітив важливість перехідних фаз, які позначаються ритуалами переходу, які переводять нас від одного образу життя до іншого, від однієї субкультури до іншої, тобто він розширив концепцію, розглядаючи як маргінальну будь-яку ситуацію, в якій особистість ідентифікується з двома статусами або референтними групами, але ніде не приймається повністю. Феномен маргінальності, що визначений у такому широкому сенсі, з'являється, коли багато людей беруть участь у житті високомобільного і гетерогенного суспільства. Хьюз визначив, що соціальні зміни і висхідна мобільність мають тенденцію бути причиною маргінальності для членів будь-якої групи [61, с. 67- 70].

Т.Шибутані вводить категорію маргінальний статус як позицію, де втілюються протиріччя структури суспільства. Він зазначає, що не завжди є

взаємозв’язок між маргінальним статусом та комплексом негативних психологічних рис маргінальної людини, що описували Р.Парк та Е.Стоунквіст. Маргінальні групи можуть не усвідомлювати культурний конфлікт, формувати соціальне середовище з власними цінностями. Чинником психологічних розладів найчастіше є ситуація ідентифікації з вищою стратою та неприйняття до неї особистості (Р.Мертон детально розглядає маргінальність як специфічний випадок референтної групи – прагнення, підготовка до входження до референтної групи, яка не схильна приймати індивіда). Європейській традиції (починаючи з М.Вебера та К.Маркса) властиво дослідження структурної (соціальної) маргінальності, з акцентуванням на об’єктивній соціальній зумовленості маргінальності, визначенні умов та чинників даного явища. Предметом аналізу науковців стає взаємозалежність маргінальності та соціальної структури суспільства [46, с. 5-14].

Х.Дікі-Кларк вважав, що розуміння маргінальності тільки як продукту культурного конфлікту є спрощенням, оскільки “підпорядковані групи” часто засвоюють культурні стандарти “домінуючих груп”. Він таким чином формулює своє розуміння маргінальної ситуації: певні групи або індивіди займають певні позиції у суспільстві, тобто вони включені в систему суспільних відносин, з одного боку, а з іншого - належать до певної культурної страти. Між цими двома позиціями групи або індивіда має бути відповідність. Х.Дікі-Кларк зауважує, що така відповідність часто є відсутньою, наприклад, у випадку етнічних меншин, які активно засвоюють культурні цінності домінантної групи, або виключаються нею (або не повністю включаються) із системи соціальних відносин. Це дозволяє говорити про те, що індивід, група перебувають у маргінальній ситуації. Таким чином, Дікі-Кларк поглиблює розуміння структури маргінального конфлікту, різноманітності чинників, що створюють маргінальну ситуацію, включаючи до неї різні рівні (виміри) [61, с. 89-94].

Дж.Б.Манчіні узагальнює, синтезує різні теоретичні підходи і позиції до маргінальності. Перш за все, один із висновків: концепція маргінальності вже не існує як унітарна, в ній виокремились три напрямки, три типи - культурна, структурна і маргінальність соціальної ролі. Культурна маргінальність - в її класичному визначенні відноситься до процесів крос-культурних контактів і асиміляції. В основі цього типу маргінальності - взаємодія систем цінностей двох культур, в яких бере участь індивід, результатом яких стає двозначність, невизначеність статусу і ролі [61, 327-231].

Маргінальність соціальної ролі - маргінальність цього типу виникає у наступних випадках: у випадку невдачі у спробі віднести себе до позитивної референтної групи; перебування в ролі, яка лежить між двома поруч розташованими ролями; членство в групах, які визначаються як маргінальні.

Структурна маргінальність відноситься до політичного, соціального та економічного безсилля деяких позбавлених виборчих прав та/або поставлених у невигідне становище сегментів всередині суспільства.

Сформувалося досить різноманітне трактування маргінальності. Найчастіше це поняття застосовували до:

– декласованих елементів, проблемних груп, «соціального дна»;

– соціальних груп, які виключені із системи суспільних зв’язків (К.Рабан, А.Фарж).

Маргінальність переважно пов’язується із соціальним виключенням, витісненням чи добровільним відходом [46, с. 5-14].

Можна дійти висновку, що існує декілька основних підходів до дослідження маргінальності: з одного боку, головне - це особистість на межі двох культур і комплекс соціально-психологічних наслідків: дисгармонія, втрата самоідентифікації, різні траєкторії пошуку себе; з іншого боку, маргінальність розглядається у зв'язку з об'єктивними соціальними умовами. На сучасному етапі суспільних трансформацій кризовий стан соціуму не можна пояснити тільки макросоціальними (культурними, економічними, політичними) причинами. Криза породжує себе і виступає як необхідний механізм самоорганізації життєдіяльності і комунікації людей. Процес соціальної трансформації руйнує або значно деформує основні ідентичності, які склалися до кризи. В умовах тотального змішання соціокультурних зв'язків, які дозволяли суспільству бути єдиним, криза особистісної і соціальної ідентичності вже не сприймається ані суспільством, ані особистістю як дещо аномальне, як те, від чого слід якомога швидше позбавитись, а стає способом існування, образом і стилем життя. Відбувається етап пристосування, адаптації особистості до кризи соціальної ідентичності, оскільки в умовах кризи будь-яка соціокультурна рамка не забезпечує гарантій благополуччя і успішності. Проаналізувавши концепції можна побачити, що маргінальність є одним із основних понять у трансформаційних процесах, які обумовлюють формування української поліетнічної нації, громадянського суспільства, політичних інститутів. Дослідивши основні концепції маргінально – міграційних процесів, вважаємо, що доречним буде проаналізувати нормативно – правову базу яка регулює це явище.