3. Особливості процесуального порядку звільнення осіб від кримінальної відповідальності

Відповідно до ч. 2 ст. 44 КК України, «звільнення від криміналь­ної відповідальності у випадках, передбачених цим Ко­дексом, здійснюється виключно судом. Порядок звіль­нення від кримінальної відповідальності встановлюється законом».

Як вже зазначалося Хрусловою Л.А., про існування проблеми протиріччя вказаного інституту фундаментальному, конституційному принципу презумпції невинуватості, та матеріально-правової конструкції звільнення особи від кримінальної відповідальності, оскільки вказана конструкція звільнення створювалася без врахування кримінального-процесуального права, ніби то воно зовсім відсутнє, хоча кримінальне право і кримінальний процес не можуть функціонувати один без одного[85, с.50].

Зі змісту пункту 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності» від 23.12.2005. вбачається, що постановити рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності можливо у порядку, визначеному КПК України[19]. Проте Кодекс не містить конкретних норм, які б вказували на порядок звільнення осіб від кримінальної відповідальності та закриття справ за спеціальними підставами, передбаченими КК України. Лише в одній постанові Пленуму Верховного Суду України, зокрема, «Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів» від 26.04.2002 із змінами (п.23), судам дано роз’яснення про порядок звільнення осіб від кримінальної відповідальності та закриття справ на підставах ч.4 ст.307, ч.4 ст.309 КК України[14]. Так, згідно із зазначеними роз’ясненнями звільнення від кримінальної відповідальності та закриттям кримінального провадження з цих підстав має здійснюватися за правилами, передбаченими статтями 285-289 КПК України.

У рішенні Конституційного Суду України № 9-рп/99 від 27.10.1999 зазначається, що кримінальну відповідальність необхідно розглядати як особливий правовий інститут, у межах якого здійснюється реагування держави на вчинений злочин[3].

Кримінальна відповідальність передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної. Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діянні особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Особа, яка вчинила злочин, підлягає кримінальній відповідальності. Притягнення до кримінальної відповідальності передує кримінальній відповідальності. У зв’язку з цим особа, яка вчинила злочин, за загальним правилом притягується до кримінальної відповідальності і несе покарання. Проте кримінальна відповідальність може зводитися тільки до осуду особи, яка вчинила злочин. Державний осуд, який здійснюється судом та виражається у визнанні особи винною у вчиненні злочину, є основною ознакою, сутністю кримінальної відповідальності, яка може цим і вичерпуватися. Відповідно до ст. 2 КПК України одним із завдань кримінального судочинства є притягнення до відповідальності кожного, хто вчинив кримінальне правопорушення в міру своєї вини. Коли постає питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності спочатку повинні бути сформульовані фактичні та юридичні підстави такої відповідальності, які мають бути формалізовані у спеціальному процесуальному документів – постанові про притягнення особи як обвинуваченого. Таким чином, притягнення до кримінальної відповідальності передує звільненню від неї.

Аналіз норм кримінального та кримінального-процесуального закону дає підстави вважати, що звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження з підстав, передбачених в Особливій частині Кримінального кодексу України, повинно здійснюватися за правилами, передбаченими частинами 285-289 КПК України, без посилання на вказані норми.

Слід зазначити, що у зв’язку з невизначеністю порядку закриття таких справ слідча та судова практика у справах окремих категорій неоднозначна[42, с. 18].

Майже всі дослідники зазначають, що реалізація звільнення від кримінальної відповідальності є також процесом динамічним, поступовим, що має свої етапи чи стадії[44, с.31-35].

Інститут звільнення від кримінальної відпо­відальності є міжгалузевим і відповідно регулюється як матеріальним так і процесуальним законодавством України.

Згідно з ч.2 ст.286 КПК України встановивши на стадії досудового розслідування підстави для звільнення від кримінальної відповідальності та отримавши згоду підозрюваного на таке звільнення, прокурор складає клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності та без проведення досудового розслідування у повному обсязі надсилає його до суду. Частиною 3 статті 286 КПК України передбачено, що перед направленням клопотання до суду прокурор зобов’язаний ознайомити з ним потерпілого та з’ясувати його думку щодо можливості звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності. Оскільки відповідно до ст. 286 ч. 4 КПК України якщо під час здійснення судового провадження щодо провадження, яке надійшло до суду з обвинувальним актом, сторона кримінального провадження звернеться до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого, суд має невідкладно розглянути таке клопотання.

При цьому необхідно ураховувати наступне. Згідно з роз’ясненнями пункту 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 «Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції» від 30.05.2008 за змістом ст.248 КПК України при попередньому розгляді можуть бути закриті справи, що надійшли до суду з обвинувальним висновком (зокрема, за актом амністії), так і справи, що надійшли до суду від прокурора з постановами прокурора чи слідчого, погодженими із прокурором, про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності із закриттям кримінальної справи[21]. У цій стадії визначена можливість закриття справи за всіма підставами, зазначеними у ст.248 КПК України (ст.6, ч.1 ст.7, ст.ст.7-1, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 КПК України). Також на цій стадії справа може бути закрита і за спеціальними підставами, передбаченими в Особливій частині Кримінального кодексу України.

Проте прокурорам слід мати на увазі, що закриття кримінальної справи на цій стадії процесу не допускається, коли для з’ясування (підтвердження) підстав для її закриття необхідно досліджувати та оцінювати певні докази у справі, дані щодо поведінки обвинуваченого.

Ухвалою Верховного Суду України скасовано постанову Маловисківського райсуду Кіровоградської області стосовно М., звільненої від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.185 КК України на підставі ст.48 КК України. Однією з причин скасування судового рішення було те, що суд при попередньому розгляді справи, без дослідження будь-яких обставин, зокрема, щодо вчинення М. злочину, даних про її особу, обстановку, яка існувала під час вчинення злочину тощо, дійшов висновку, що особа перестала бути суспільно небезпечною.

Закриття кримінальної справи на цій стадії процесу не допускається також, коли за законом вимагається згода обвинуваченого на закриття справи, але такої згоди у справі немає. У таких випадках прокурор за наявності достатніх підстав для розгляду справи в судовому засіданні повинен орієнтувати суд щодо призначення її до судового розгляду. При цьому необхідно звернути увагу, що суддя під час попереднього розгляду справи повинен роз’яснити обвинуваченому можливість закриття справи за умови відсутності проти цього його заперечень та переконатися, що обвинуваченому зрозумілі наслідки закриття справи за його згодою (зокрема, цивільно-правові). Суд може запропонувати обвинуваченому оформити свою згоду на закриття справи письмовою заявою з розпискою про ознайомлення з наслідками закриття справи.

Крім того, прокурорам необхідно мати на увазі, що справа, яка надійшла до суду з обвинувальним висновком або з постановою прокурора у порядку ст.9 КПК України з підстав, передбачених ч.1 ст.97 КК України і ч.1 ст.447 КПК України, тобто щодо неповнолітнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, не може бути закрита на стадії попереднього розгляду із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, оскільки при суперечності в цій частині норм статті 248 і статті 447 КПК України підлягає застосуванню стаття 447 КПК України як спеціальна норма, яка передбачає обов’язкове призначення такої справи до судового розгляду. У таких випадках питання про її закриття вирішується при судовому розгляді справи згідно зі ст.282 КПК України.

Якщо із змісту прийнятого органом досудового слідства рішення та матеріалів справи вбачатиметься, що діяння, яке поставлено особі в провину, містить ознаки більш тяжкого злочину, суд не вправі приймати рішення про звільнення такої особи від кримінальної відповідальності. [42, с. 51]

Згідно з частинами2-4 ст. 7¹ КПК України, до направлення кри­мінальної справи до суду особі повинно бути роз'яснено сутність обвинувачення, підставу звільнення від криміна­льної відповідальності та повідомлено про право заперечу­вати проти закриття справи з цієї підстави.

Відповідно до ст. 7, КПК України прокурор або слідчий зобов'я­заний перед направленням справи до суду для вирішення питання про її закриття пред'явити обвинувачення особі, яка підозрюється у вчиненні злочину. Незважаючи на це, деякі органи досудового слідства ведуть дискусію із судами загальної юрисдикції про доцільність виконання зазначеної вимоги закону, а деякі слідчі органів внутрішніх справ вза­галі не пред'являють обвинувачення особам, які підозрю­ються у вчиненні злочинів. Нерідко слідчі також не вико­нують положень закону (ч. 2 ст. 7¹ КПК України) щодо роз'яснення сутності обвинувачення особі, яка вчинила злочин, перед направленням справи до суду, підставу звільнення від кри­мінальної відповідальності і право заперечувати проти за­криття справи з цієї підстави[4].

Направлення кримінальної справи до суду з підстав, за­значених у цій статті, не допускається, якщо обвинуваче­ний чи підсудний проти цього заперечує. У такому випадку провадження у справі триває у звичайному порядку.

Відповідно до статей 7-1 ¹ КПК України, прокурор або слідчий за наявності для того підстав зобов'язаний складати моти­вовану постанову про направлення справи до суду для звільнення особи від кримінальної відповідальності. А від­повідно до ст. 130 КПК України, у постанові має бути обґрунтування щодо прийнятого рішення. Це є однією з гарантій забезпе­чення прав і законних інтересів учасників процесу. У по­становах зазначаються анкетні дані, сутність пред'явленого обвинувачення, докази вини, підстави і мотиви звільнення особи від кримінальної відповідальності. Судді визнають доцільною практику тих слідчих та прокурорів, які вино­сять мотивовані постанови про направлення справи до суду на зразок обвинувального висновку[20].

Прокурор або слідчий у разі винесення постанови про направлення справи до суду у випадках, передбачених у ч. 1 ст. 7¹ КПК України, повинні ознайомити обвинуваченого, його захисника, потерпілого або його представника із цією по­становою, а також, за їх вимогою,- з усіма матеріалами справи та роз'яснити їх права, передбачені КПК України.

Проте, не всі слідчі органів міліції ознайомлюють потер­пілих із постановами про закриття справ, що є порушенням положень ч. 4 ст. 7 ¹ КПК України. Невиконання передбачених у цій статті процесуальних дій є підставою для повернення справи прокурору для усунення виявлених порушень у порядку ст. 249 ¹ КПК України. Однак деякі місцеві суди цих вимог закону не дотримуються.

Виявивши значні порушення вимог статей 228-232 КПК України, місцеві суди не завжди використовують надане їм право повертати кримінальні справи прокуророві для усу­нення допущених порушень закону в порядку ст. 249¹ КПК України.

В основному справи повертались органам досудового слідства через такі недоліки: неповне викладення у поста­новах фактичних обставин справи; відсутність посилань на норми матеріального та процесуального закону; не ознайомлення потерпілих або їх представників із постановою слід­чого про направлення справи до суду; не роз’яснення прав потерпілим, що передбачено ст. 49 КПК України; постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення обвинува­ченого від кримінальної відповідальності не затверджені прокурором; відсутність да­них про завдані збитки та їх відшкодування тощо. Крім то­го, в деяких кримінальних справах були дані про осіб, які вчинили злочини, однак органи досудового слідства не вживали дійових заходів для їх розшуку, а направляли до суду постанови про закриття цих справ у зв'язку із закін­ченням строків давності.

Згідно зі ст. 248 КПК України, за наявності визначених у законі обставин (ст. 6, ч. 1 ст. 7, ст. 7¹ , 7² , 8, 9, 10, 11¹ КПК України) суддя своєю мотивованою постановою закриває справу, скасовує запобіжні заходи, заходи забезпечення цивільного позову і конфіскації майна, а також вирішує питання про речові до­кази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, нажиті зло­чинним шляхом. Копія постанови протягом трьох діб після її винесення надсилається сторонам.

Згідно зі ст. 241 КПК України, справа має бути призначена до попереднього розгляду в строк, протягом якого можна з'ясувати всі визначені законом питання, але цей строк не повинен перевищувати 30 діб з дня надходження справи до суду.

Якщо під час судового розгляду справи будуть установ­лені вищезазначені підстави для її закриття, суд, відповідно до ч. 1 ст. 282 КПК України, вислухавши думку учасників судового розгляду і висновок прокурора, своєю мотивованою ухва­лою, а суддя - постановою закриває справу. У сенсі методичних рекомендацій із зазначених у ст.282 КПК України норм звертатиметься увага лише на норми, які передбачають можливість закриття судами справ за нереабілітуючими підставами (п.8 ст.6, ст.ст.7, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 КПК України). Зі змісту цієї статті вбачається, що указаною нормою не визначається положень щодо рішення, яке необхідно прийняти при встановленні під час судового розгляду інших підстав для закриття справи (наприклад, на підставі Закону про амністію, норм Особливої частини КК України). Проте, незважаючи на таку прогалину у законодавстві, необхідно керуватися спеціальними нормами законів та КК України.

При вирішенні питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності у справах, які направлено до суду першої інстанції з відповідною постановою чи обвинувальним висновком, прокурору необхідно переконатися самому, а також переконати суд, що діяння, яке поставлено особі за провину, дійсно мало місце, що воно містить склад злочину і особа винна у його вчиненні, а також, що умови та підстави її звільнення від кримінальної відповідальності передбачені Кримінальним кодексом України.

Однією з причин скасування ухвалою Верховного Суду України постанов Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області стосовно Д. і Т., звільнених від кримінальної відповідальності за ч.2 ст.296 КК України на підставі ст.47 КК України, було те, що, розглядаючи її по суті, суд першої інстанції, не проводив судового слідства, у зв’язку з чим, приймаючи таке рішення, у постановах не вказав, на підставі яких доказів він прийшов до висновку про винність цих осіб у вчиненні неправомірних дій та чи містить таке діяння склад злочину, передбаченого ч.2 ст.296 КК України.

Причиною скасування ухвалою Верховного Суду України постанови Приморського районного суду м. Одеси стосовно Щ., звільненого від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.365 КК України на підставі ст.49 КК України, було те, що рішення про його звільнення суд прийняв без дослідження доказів на підтвердження чи спростування пред’явленого Щ. обвинувачення та встановлення факту наявності в інкримінованому йому діянні складу злочину.

Причиною скасування іншого судового рішення цього суду стосовно Б., звільненого від кримінальної відповідальності зі ч.1 ст.368 КК України на підставі ст.47 КК України, було те, що суд першої інстанції в обґрунтування винності Б. послався на протоколи слідчих дій, висновок експертизи, речові докази та показання Б., який повністю визнав свою вину у вчиненні злочину, проте змісту цих доказів, а також показань допитаних у судовому засіданні свідків щодо обставин справи не розкрив. Таким чином, визнання Б. своєї вини покладено судом в основу обвинувачення без належного підтвердження цього сукупністю інших доказів.

Ухвалою Верховного Суду України скасовано постанову Рівненського міського суду стосовно Г., звільненого від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.126 КК України на підставі ст.45 КК України, справу направлено на новий судовий розгляд. Однією з причин скасування постанови було те, що судом першої інстанції не додержано вимог ст.282 КПК України, належним чином не з’ясовано обставин, які мають істотне значення для вирішення питання, чи дійсно Г. вчинив злочин, передбачений ч.1 ст.126 КК України, і якщо так, то за яких обставин, жодного доказу на обґрунтування висновку про винність Г. у вчиненні злочину у постанові не наведено.

За наявності передумов та підстав, які свідчать про можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття справи одночасно за різними статтями Кримінального кодексу України необхідно розглядати питання щодо можливості такого звільнення на більш сприятливих для винної особи підставах.

Однак деякі місцеві суди, порушуючи кримінально-процесуальний закон, розглядали справи без участі проку­рора та сторін, не оголошували склад суду, не роз'яс­нювали процесуальні права учасникам процесу та не над­силали сторонам у справі копії постанов слідчих органів про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. Через зазначені порушення постанови про закриття справ скасовувалися, а справи направлялися до місцевих судів на новий судовий розгляд.

У разі, коли справа надійшла до суду з обвинувальним висновком, вона має бути розглянута у судовому засіданні у загальному порядку, із проведенням судового слідства. Повинні бути з'ясовані всі визначені законом питання; зокрема, необхідно роз'яснити обвинуваченому підставу звільнення його від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття справи з цієї підстави (ч. 2 ст. 7 КПК України); з'ясувати, чи відшкодовано завдану злочином шкоду; заслухати думку учасників процесу з цього приводу тощо. Тільки після цього, в разі наявності законних підстав та за відсутності заперечень з боку зазначених осіб, справу може бути судом закрито, а особу - звільнено від криміналь­ної відповідальності.

Суди не завжди виконують у повному обсязі вимоги ст. 282 КПК України, зокрема, не вислуховують думку учасників судового розгляду і не роз'яснюють наслідки закриття справи, через що їхні постанови про закриття справ скасо­вували апеляційні суди. Так, справа за обвинуваченням Д. розглядалася Ратнівським районним судом Волинської об­ласті за відсутності обвинуваченого. Причини його неявки в суд не з'ясовувались, даних про його згоду на закриття справи немає. Крім того, у постанові не зазначено, в чому саме полягала зміна обстановки і внаслідок чого вчинене Д. діяння втратило суспільну небезпечність.

Ухвалою судової колегії у кримінальних справах Апе­ляційного суду Чернівецької області скасовано постанову Новоселицького районного суду про закриття справи у зв'язку із закінченням строків давності, яку було поруше­но за фактом заподіяння К. легких тілесних ушкоджень. Підставами для скасування зазначеної постанови стало те, що суд не повідомив про час слухання справи учасникам процесу, не заслухав у судовому засіданні думки прокуро­ра, потерпілого та не дослідив у повному обсязі обставин події.

Деякі суди виносили незаконні постанови, не враховую­чи заперечень обвинувачених проти закриття справ. За апе­ляцією сторін такі судові рішення скасовувалися. Ухвалою Верховного Суду України скасовано постанову Чернігівського районного суду стосовно К., звільненого від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.358, ч.3 ст.358 КК України на підставі ст.49 КК України. Причиною скасування було те, що К. у судовому засіданні, вважаючи себе невинним за пред'явленим обвинуваченням, заперечував проти закриття справи стосовно нього у зв'язку із закінченням строків давності.

За таких обставин суд не мав права його звільняти від кримінальної відповідальності, а повинен був продовжити розгляд справи і в разі доведеності винності підсудного у вчиненні інкримінованих злочинів постановити обвинувальний вирок та звільнити засудженого від покарання у зв'язку із закінченням строків давності.

Згідно з вимогами ст.12 КПК України при вирішенні питання про закриття кримінальної справи відповідно до статей 7, 7-1, 7-2, 8, 9, 10, 11-1 КПК України суд зобов’язаний з’ясувати думку потерпілого і в разі закриття справи повідомити про це потерпілого та його представника[17].

Ухвалою Верховного Суду України скасовано постанову Керченського міського суду Автономної Республіки Крим стосовно С., звільненого від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.286 КК України на підставі ст.48 КК України. Причиною скасування судового рішення було те, що місцевий суд не повідомив потерпілого про час та дату розгляду справи в суді, тим самим позбавив його можливості взяти участь у розгляді справи та фактично обмежив його процесуальні права.

При звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ст.97 КК України прокурору необхідно керуватися статтями 9, 447, 448 КПК України та враховувати роз’яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові №2 „Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру” від 15.05.2006.

Наприклад, ухвалою судової колегії у кримінальних справах Апеляційного суду Волинської області скасовано постанову Іваничівського районного суду про закриття справи за обвинуваченням К. Підставою для скасування постанови стало те, що підсудний протягом усього слідст­ва вину свою не визнавав, згоди на закриття справи за ст. 7 КПК України не давав, у судовому засіданні докази не до­сліджувалися.

При вирішенні питання про закриття справи суд, відпо­відно до ст. 12 КПК України, зобов'язаний з цього приводу з'ясувати думку потерпілого[12]. Однак деякі місцеві суди цю вимогу закону не завжди виконують.

Прокурор у своєму висновку повинен орієнтувати суд щодо звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття справи з конкретно визначеної підстави; у справах стосовно неповнолітніх – про звільнення від кримінальної відповідальності, закриття справи та застосування конкретно визначеного примусового заходу (заходів) виховного характеру з вказівкою про їх тривалість (якщо вони передбачені пунктами 2, 3 ч. 2 ст.105 КК України), а у разі необхідності направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи – ще й з зазначенням типу цієї установи та строку його тримання. У разі встановлення обставин, передбачених п.8 ч.1 ст.6 КПК України та відсутності прохання близьких родичів обвинуваченого і громадських організацій про реабілітацію померлого, прокурор може дати висновок лише про закриття справи. Такий висновок робиться також у справах, у яких не встановлено особу, що вчинила злочин, та закінчилися строки давності.

Згідно з вимогами ч.1 ст.282 КПК України постанова судді або ухвала суду про звільнення особи від кримінальної відповідальності повинна бути мотивованою. Поряд з доказами винності особи у вчиненні злочину у ній зазначаються умови та підстави, з урахуванням яких суд вирішив звільнити особу від кримінальної відповідальності.

Прокурорам необхідно також пам’ятати, що при закритті справи за нереабілітуючими підставами цивільний позов не розглядається.

Однією з причин скасування Верховним Судом України постанови Канівського міськрайсуду Черкаської області стосовно К., звільненої від кримінальної відповідальності за ч.2 ст.185, ч.2 ст.190 КК України на підставі Закону України „Про амністію”, було те, що при закритті справи суд розглянув цивільний позов, що є порушенням вимог ст.28 КПК України, відповідно до якої у разі закриття справи з цих підстав цивільний позов не розглядається.

Поряд з цим, необхідно пам’ятати, що відповідно до ч.2 ст.28 КПК України закриття справ з підстав, зазначених у статтях 7 і 7-1 КПК України не звільняє особу від обов’язку відшкодувати в установленому законом порядку матеріальні збитки, завдані нею державним, громадським організаціям або громадянам.

Крім того, необхідно враховувати, що відповідно до ст.ст.93, 324 КПК України та роз’яснень, що містяться у пункті 11 постанови Пленуму Верховного Суду України №11 «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» від 07.07.1995 питання про судові витрати вирішується судом при постановленні вироку та покладаються на засуджених[17]. За таких обставин стягнення судових витрат з осіб, стосовно яких судами справи закрито за нереабілітуючими підставами, є недопустимим.

Закриваючи справи відповідно до ч.2 ст. 248 КПК України, суд повинен надсилати копії постанови про закриття справи прокурору та сторонам у справі. Проте деякі місцеві суди не дотримуються цих положень закону, надсилаючи копії постанов про закриття справ лише прокурору, а це є перешкодою для оскарження постанов в апеляційному порядку.

Згідно зі ст. 12 КПК України, потерпілий має право оскаржити рі­шення суду про закриття справи в апеляційному порядку. Однак деякі суди цієї вимоги закону не виконували, а на­впаки, вказували у постанові про закриття справи, що вона оскарженню не підлягає, чим порушували права потерпілих.

Деякі місцеві суди не зазначали строків оскарження і не направляли потерпілим копії постанов про закриття справ.

У касаційних скаргах прокурори обов’язково повинні зазначати встановлені ними підстави для скасування або зміни постанови, ухвали суду, про які вказано у ч.1 ст.398 КПК України. Зокрема, ними є істотне порушення кримінально-процесуального закону та неправильне застосування кримінального закону. При цьому прокурорам слід мати на увазі, що касаційний суд не вправі скасувати судове рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами лише через істотне порушення прав обвинуваченого.

Крім того, прокурорам рекомендується у касаційних скаргах у справах, направлених до суду для закриття за нереабілітуючими підставами та закритих судом з порушенням норм кримінального чи кримінально-процесуального закону, порушувати питання про скасування постанови суду та направлення справи на новий судовий розгляд. Це пов’язано з тим, що суду першої інстанції необхідно перевірити усі обставини справи, у тому числі й ті, що перешкоджають звільненню особи від кримінальної відповідальності.

Звернути увагу, що відповідно до ч.1 ст.400-12 КПК України неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень, зокрема з питань звільнення від кримінальної відповідальності, не є підставою для їх перегляду Верховним Судом України.

Розділ ІІІ. Повноваження прокурора у провадженні кримінальних справ із звільнення осіб від кримінальної відповідальності за кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року.

На даний час стрімко відбувається модернізація кримінального процесу в України та приведення його у стан відповідності світовим, у першу чергу європейським, стандартам.

Так, 14 травня 2012 року Президентом України підписаний новий кримінальний - процесуальний кодекс, який вже у найближчий час буде регулювати відносини у кримінальному провадженні, у тому числі і у судовому розгляду кримінальних справ. Зміни будуть також стосуватися процесуального порядку участі прокурора при звільненні особи від кримінальної відповідальності.

У відповідності до ч. 2 ст. 285 нового КПК України особі, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення та щодо якої передбачена можливість звільнення від кримінальної відповідальності у разі здійснення передбачених законом України про кримінальну відповідальність дій, роз'яснюється право на таке звільнення. Слідчий, прокурор зобов'язані заохочувати особу до таких дій[5].

Підозрюваному, обвинуваченому, який може бути звільнений від кримінальної відповідальності, повинно бути роз'яснено сутність підозри чи обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави. У разі, якщо підозрюваний чи обвинувачений, щодо якого передбачене звільнення від кримінальної відповідальності, заперечує проти цього, досудове розслідування та судове провадження проводяться в повному обсязі в загальному порядку.

Право звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення залишається за судом.

Встановивши на стадії досудового розслідування підстави для звільнення від кримінальної відповідальності та отримавши згоду підозрюваного на таке звільнення, прокурор складає клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності та без проведення досудового розслідування у повному обсязі надсилає його до суду.

Перед направленням клопотання до суду прокурор зобов'язаний ознайомити з ним потерпілого та з'ясувати його думку щодо можливості звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності.

У разі, якщо під час здійснення судового провадження щодо провадження, яке надійшло до суду з обвинувальним актом, сторона кримінального провадження звернеться до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності обвинуваченого, суд має невідкладно розглянути таке клопотання.

У клопотанні прокурора про звільнення від кримінальної відповідальності обов’язково вказуються:

1) найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер;

2) анкетні відомості підозрюваного (прізвище, ім'я, по батькові, дата та місце народження, місце проживання, громадянство);

3) прізвище, ім'я, по батькові та займана посада прокурора;

4) виклад фактичних обставин кримінального правопорушення та його правова кваліфікація з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання підозри;

5) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та відомості про її відшкодування;

6) докази, які підтверджують факт вчинення особою кримінального правопорушення;

7) наявність обставин, які свідчать, що особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності, та відповідна правова підстава;

8) відомості про ознайомлення з клопотанням потерпілого та його думка стосовно можливості звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності;

9) дата та місце складення клопотання.

До клопотання прокурора повинна бути додана письмова згода особи на звільнення від кримінальної відповідальності.

Розгляд клопотання прокурора здійснюється у присутності сторін кримінального провадження, потерпілого в загальному порядку, передбаченому цим Кодексом, із особливостями, встановленими цією статтею.

Суд обов’язково з'ясовує думку потерпілого стосовно можливості звільнення підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності та своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність.

У разі встановлення судом необґрунтованості клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності суд своєю ухвалою відмовляє у його задоволенні та повертає клопотання прокурору для здійснення кримінального провадження в загальному порядку або продовжує судове провадження в загальному порядку, якщо таке клопотання надійшло після направлення обвинувального акта до суду.

Ухвала суду про закриття кримінального провадження та звільнення особи від кримінальної відповідальності може бути оскаржена в апеляційному порядку.

Новим КПК України передбачено також відновлення провадження при відмові від поручительства, у разі, якщо протягом року з дня передачі особи на поруки колективу підприємства, установи чи організації вона не виправдає довіру колективу, ухилятиметься від заходів виховного характеру та порушуватиме громадський порядок, загальні збори відповідного колективу можуть прийняти рішення про відмову від поручительства за взяту ними на поруки особу. Відповідне рішення направляється до суду, який прийняв рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Суд, отримавши рішення загальних зборів колективу про відмову від поручительства, розглядає питання притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення в порядку, передбаченому статтею 288 цього Кодексу.

Переконавшись у порушенні особою умов передачі на поруки, суд своєю ухвалою скасовує ухвалу про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв'язку з передачею її на поруки та направляє матеріали провадження для проведення досудового розслідування в загальному порядку чи здійснює судове провадження в загальному порядку, якщо питання про звільнення від кримінальної відповідальності було прийняте після направлення обвинувального акта до суду.

Також окремо регулюється звернення прокурора до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру.

Визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру або клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, прокурор або слідчий за його дорученням зобов'язаний повідомити підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування.

Прокурор або слідчий за його дорученням зобов'язані надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі по собі або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом'якшенню покарання.

Прокурор або слідчий за його дорученням зобов'язані надати доступ та можливість скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, приміщення або місця, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем держави, і прокурор має намір використати відомості, що містяться в них, як докази у суді.

Надання доступу до матеріалів включає в себе можливість робити копії або відображення матеріалів.

Сторона захисту за запитом прокурора зобов'язана надати доступ та можливість скопіювати або відобразити відповідним чином будь-які речові докази або їх частини, документи або копії з них, житла чи іншого володіння, якщо вони знаходяться у володінні або під контролем сторони захисту, якщо сторона захисту має намір використати відомості, що містяться в них, як докази у суді.

Сторона захисту має право не надавати прокурору доступ до будь-яких матеріалів, які можуть бути використані прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Вирішення питання про віднесення конкретних матеріалів до таких, що можуть бути використані прокурором на підтвердження винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення і, як наслідок, прийняття рішення про надання чи ненадання прокурору доступу до таких матеріалів, може бути відкладено до закінчення ознайомлення сторони захисту з матеріалами досудового розслідування.

Про відкриття сторонами матеріалів прокурор або слідчий за його дорученням повідомляє потерпілого, після чого останній має право ознайомитися з ними.

Про відкриття сторонами матеріалів повідомляються цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний відповідач, його представник, після чого ці особи мають право ознайомитися з ними в тій частині, яка стосується цивільного позову, за правилами, викладеними в цій статті.

Сторони зобов'язані письмово підтвердити протилежній стороні, а потерпілий - прокурору факт надання їм доступу до матеріалів із зазначенням найменування таких матеріалів.

Сторонам, потерпілому надається достатній час для ознайомлення з матеріалами, до яких їм надано доступ. У разі зволікання при ознайомленні з матеріалами, до яких надано доступ, слідчий суддя за клопотанням сторони з урахуванням обсягу, складності матеріалів та умов доступу до них зобов'язаний встановити строк для ознайомлення з матеріалами, після спливу якого сторона або потерпілий вважаються такими, що реалізували своє право на доступ до матеріалів.

Сторони кримінального провадження зобов'язані здійснювати відкриття одне одній додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду.

Обвинувальний акт складається слідчим, після чого затверджується прокурором. Обвинувальний акт може бути складений прокурором, зокрема якщо він не погодиться з обвинувальним актом, що був складений слідчим.

Обвинувальний акт повинен містити такі відомості:

1) найменування кримінального провадження та його реєстраційний номер;

2) анкетні відомості кожного обвинуваченого (прізвище, ім'я, по батькові, дата та місце народження, місце проживання, громадянство);

3) анкетні відомості кожного потерпілого (прізвище, ім'я, по батькові, дата та місце народження, місце проживання, громадянство);

4) прізвище, ім'я, по батькові та займана посада слідчого, прокурора;

5) виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, які прокурор вважає встановленими, правову кваліфікацію кримінального правопорушення з посиланням на положення закону і статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність та формулювання обвинувачення, а також докази, зібрані у досудовому провадженні;

6) обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання;

7) розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням;

8) розмір витрат на залучення експерта (у разі проведення експертизи під час досудового розслідування);

9) дату та місце його складення та затвердження.

Обвинувальний акт підписується слідчим та прокурором, який його затвердив, або лише прокурором, якщо він склав його самостійно.

До обвинувального акта додається:

1) реєстр матеріалів досудового розслідування;

2) цивільний позов, якщо він був пред'явлений під час досудового розслідування;

3) розписка підозрюваного про отримання копії обвинувального акта, копії цивільного позову, якщо він був пред'явлений під час досудового розслідування, і реєстру матеріалів досудового розслідування;

4) розписка або інший документ, що підтверджує отримання цивільним відповідачем копії цивільного позову, якщо він був пред'явлений під час досудового розслідування не до підозрюваного.

Надання суду інших документів до початку судового розгляду забороняється.

Клопотання про застосування примусових заходів виховного характеру, крім відомостей, зазначених у обвинувальному акті, повинно містити інформацію про захід виховного характеру, який пропонується застосувати.

Клопотання про застосування примусових заходів медичного характеру, крім відомостей, крім відомостей, зазначених у обвинувальному акті, повинно містити докази, які підтверджують вчинення суспільно небезпечного діяння, кримінального правопорушення цією особою та необхідність застосування примусових заходів медичного характеру, позицію щодо можливості забезпечення участі особи під час судового провадження за станом здоров'я, інформацію про примусовий захід медичного характеру, який пропонується застосувати.

Одночасно з переданням обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру до суду прокурор зобов'язаний під розписку надати копію відповідного документа та реєстру матеріалів досудового розслідування підозрюваному та його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.

Проаналізувавши положення нового Кримінального процесуального кодексу України, можна зробити висновок, що певною мірою процесуальний порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності та участь прокурора у ній вдосконалено. Так, вперше заявляється у законі обов’язок слідчого, прокурора роз’яснювати підозрюваній, обвинуваченій особі, щодо якої передбачена можливість звільнення від кримінальної відповідальності у разі здійснення передбачених законом України про кримінальну відповідальність дій, про такі дії та обов’язок прокурора заохочувати таку особу до відповідний дій.

Підозрюваному, обвинуваченому, який може бути звільнений від кримінальної відповідальності, повинно бути роз'яснено сутність підозри чи обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави. У разі відмови, досудове розслідування та судове провадження проводяться в повному обсязі в загальному порядку.

Встановивши на стадії досудового розслідування підстави для звільнення від кримінальної відповідальності та отримавши згоду підозрюваного на таке звільнення, прокурор складає клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності та без проведення досудового розслідування у повному обсязі надсилає його до суду.

Перед направленням клопотання до суду прокурор зобов'язаний ознайомити з ним потерпілого та з'ясувати його думку щодо можливості звільнення підозрюваного від кримінальної відповідальності, його думка у подальшому буде з’ясована у судовому розгляді.

Також новим КПК України встановлено вимоги до клопотання прокурора про звільнення від кримінальної відповідальності та обов’язковість додавання до неї письмової згоди особи на таке звільнення, що є позитивним моментом, оскільки, в разі встановлення у суді необґрунтованості такого клопотання, у його задоволенні буде відмовлено та повернуто для здійснення кримінального провадження у загальному порядку.

Кримінальний процесуальний кодекс України передбачає також можливість розгляду такого клопотання у підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти рішення про закриття провадження у зв’язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності.

ВИСНОВКИ

В роботі проведено теоретичне та практичне узагальнення проблем процедури звільнення від кримінальної відповідальності та участі у ній прокурора, у тому числі і у судовому розгляді справи при вирішенні вказаного питання. Проведене дослідження участі прокурора у суді при звільнення від кримінальної відповідальності дозволяє зробити висновки, які мають значення як у теоретичному, так і в практичному плані:

1. Звільнення від кримінальної відповідальності, яке сьогодні є самостійним кримінальним-правовим інститутом, сформульований, як у статях 44, 45, 46, 47, 48, 49, 97, 106 Загальної частини, так і у спеціальних нормах Особливої частини Кримінального кодексу України, та має низку історичних передумов.

2. Поява та розвиток цього інституту обумовленні послідовним і закономірним розвитком кримінального права та процесу, враховуючи наступні причини:

а) потреба в удосконалення засобів забезпечення відшкодування шкоди від злочинів й реалізації відновлювальної функції кримінального права;

б) частковою нейтралізацією соціально корисними вчинками шкідливої значущості злочинного діяння й особи, що його вчинила;

в) необхідністю перегляду цілей застосування звільнення від кримінальної відповідальності, звернення уваги на позитивну посткримінальну поведінку й психологію розкаяння;

д) можливістю досягти обмеження стигматизації певної частини громадян, які вперше вчинили злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості.

3. Звільнення від кримінальної відповідальності відбувається у випадках, якщо визнається, що бажаних для держави цілей було досягнуто без реалізації кримінальної відповідальності.

4. Так, державному обвинувач, який бере участь у судовому розгляді справи про звільнення особи від кримінальної відповідальності необхідно звернути увагу на ряд умов та підстав, які повинні бути встановлені та перевірені під час судового розгляду. До них необхідно віднести, наступні умови та обставини:

а) передумовою звільнення особи від кримі­нальної відповідальності є вчинення нею певного злочину, бо, як уже зазначалося, звільнити від відповідальності можна лише у разі, якщо є підстава для такої відповідальності.

б)підставою звільнення особи від кримінальної від­повідальності КК України визнає або певну її посткримінальну поведінку, яка заохочується державою, (наприклад, у зв'язку з дійовим каяттям, примирення з потерпілим, повідомлен­ня про певний злочин тощо), або настання певної події (наприклад, зміна обстановки, сплив строку давності то­що), з якою КК України пов'язує звільнення особи від криміна­льної відповідальності. Так, як показало узагальнення судової практики, що загаль­ними недоліками у роботі більшості прокурорів та суддів є те, що в процесуальних документах про закриття справ не розкривається сутність обвинувачення, не вказуються підстави для звільнення осіб від кримінальної відповідальності тощо.

в) необхідно не допускати державному обвинувачу звільнення особи від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК України, в разі вчинення особою злочину, санкція за який передбачає довічне позбавлення волі.

г) обов’язковим є висловлення прокурором у справі про звільнення особи від кримінальної відповідальності думки про вирішення питання про скасування чи зміну запобіжного заходу, речові докази, відшкодування судових та інших витрат пов’язаних із розкриттям злочину, оскільки звільнення від кримінальної відповідальності не позбавляє особу від інших видів відповідальності, у тому числі і цивільної. Але необхідно пам’ятати, що цивільні позови у таких справах не розглядаються.

д) не може бути передано особу на поруки, відповідно до ст. 47 КК України, яка не визнала себе винною у вчиненні злочину, оскільки таке звільнення неможливо, якщо особа щиро не покаялася.

е) передача неповнолітнього під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, допускати лише при встановлені у судовому розгляді даних про те, що вони здатні забезпечити позитивний виховний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою.

6. Відповідно до ст. 45 КК України звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з дійовим каяттям допускається лише у випадку, коли особа щиро покаялась, активно сприяла розкриттю злочину й повністю відшкодувала заподіяні нею збитки або усунула заподіяну шкоду. Ці три умови є обов'яз­ковими складовими дійового каяття особи. За відсутності однієї з них звільнення особи за цією підставою недопу­стиме.

Тому у судовому розгляді державному обвинувачу необхідно встановити три обов’язкові для звільнення підстави. Враховуючи, що щире каяття слід розглядати, як повне визнання своєї вини особою, без з’ясування ставлення особи до вчиненого і мотивів відшкодування шкоди, оскільки об’єктивне встановлення щирого каяття являє собою певні труднощі.

7. У випадку, коли є підстави звільнити особу від кримінальної відповідальності за примиренням винного з потерпілим, необхідно брати до уваги лист Генерального прокурора України 01.08.2008 № 09/1-233вих-08-236окв щодо використання процедур примирення у кримінальному провадженні та розширення альтернативи кримінальному переслідуванню, основними цілями використання процедур примирення при цьому є, з одного боку, відшкодування шкоди, заподіяної злочином, з іншого боку – спонукання особи, що вчинила правопорушення, за власною ініціативою піти на відповідні перемовини з потерпілим віч-на-віч поза межами слідчого кабінету і залу судового засідання, при посередництві спеціально підготовлених і уповноважених сторонніх осіб – медіаторів, спільно виробити взаємоприйнятні засоби залагодження конфлікту. Наслідком такої процедури є укладена між обвинуваченим (підсудним) і потерпілим письмова угода, яка може тягнути за собою певні юридичні наслідки.

Покарання не є єдиною і обов’язковою метою діяльності прокурорів у кримінальному провадженні, оскільки у справах про злочини проти особи, які не представляють великої суспільної небезпеки – невеликої тяжкості і необережні злочини середньої тяжкості – більш важливим є відшкодування потерпілому шкоди і зміна обвинуваченим свого ставлення до злочину на негативне, тобто відновлення порушених злочином суспільних відносин.

8. Мають бути виключені негативні оцінки роботи слідчого і прокурора з кримінального переслідування у випадках обґрунтованого направлення такої кримінальної справи до суду для звільнення особи від кримінальної відповідальності і закриття справи за примиренням. Щодо державних обвинувачів, звернено увагу також на необхідність при підтриманні державного обвинувачення в судах враховувати угоди про примирення між підсудним і потерпілим, відшкодування заподіяної злочином матеріальної чи моральної шкоди при наданні суду пропозиції про закриття справи чи про міру покарання. Відсутність згоди підсудного на примирення чи його відмова відшкодувати шкоду відповідно до ст. 67 КК України не може вважатися як обтяжуюча покарання обставина.

9. Повністю відшкодованою або усунутою не може бути шкода, завдана вчиненим злочином суспільним відносинам, оскільки пошкоджена соціальна матерія не може бути відновлена повністю. Повністю може бути відновлено лише відповідні пошкоджені елементи суспільних відносин (предмет злочинного впливу): суб’єкти суспільних відносин, їх предмети, соціальний зв’язок між суб’єктами. Так наприклад суспільна небезпечність хуліганства полягає в тому, що це злочин проти громадського порядку. При цьому заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень указує на вчинення хуліганства з особливою зухвалістю. Отже, вчинення указаного злочину не може бути умовою звільнення особи від кримінальної відповідальності із зазначеної підстави.

10. Прокурору необхідно брати до уваги, що вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (закінченого або незакінченого, однією особою або у співучасті) виключає застосування ст. 48 КК України. Крім того, на­віть вчинення особою злочину невеликої або середньої тяжкості, але не вперше, також унеможливлює застосу­вання цієї статті.

Ці обставини не завжди враховують слідчі при підго­товці постанов про направлення справ до суду для вирі­шення питання про звільнення обвинувачених від кримі­нальної відповідальності, а також суди, які неналежним чином перевіряють обґрунтованість таких постанов, вна­слідок чого мають місце випадки закриття справ щодо осіб, які вчинили тяжкі злочини, а також щодо осіб, які мають судимість, не зняту і непогашену у встановленому порядку.

Особу можна визнати такою, що перестала бути суспільно небезпечною у разі, коли вона сама або обстановка навколо неї зазнала таких змін, що унеможливлюють вчинення нею нового злочину. Висновок про таку можливість здійснюється на основі соціальної, психологічної, кримінально-правової характеристики даної особи, а також оточуючої її обстановки, тобто зовнішніх щодо даної особи умов. Встановлення даної обстановки має значення для оцінки її зміни і впливу на суспільну небезпечність особи під час розслідування або розгляду справи в суді.

Таким чином, обов’язковому з’ясуванню у судовому розгляді підлягають дані щодо обстановки, яка існувала на момент вчинення злочину, та в чому полягали її зміни на час направлення справи до суду (якщо у справі органом досудового слідства винесено відповідну постанову) абоїї судового розгляду.

Закон не вимагає, щоб особа після вчинення злочину довела факт свого виправлення. Тому не може бути підставою для застосування ст.48 КК України лише законослухняна поведінка особи, яка вчинила злочин, сумлінне виконання нею професійних обов’язків без зміни обстановки.

11. Відшкодування збитків є внесенням особою, що вчинила злочин, грошових коштів або майна у фонди фізичних чи юридичних осіб, які зазнали матеріальних втрат та понесли витрати внаслідок вчиненого суспільно небезпечного діяння, у розмірі, еквівалентному понесеним втратам; усунення шкоди є ліквідацією фактичних шкідливих наслідків злочину з метою відновлення первинного стану предмету злочинного посягання.

12. При звільненні особи від кримінальної відповідальності за ч. 4 ст. 286 КК України державному обвинувачу у судовому засіданні необхідно допитати потерпілого для з’ясування наявності будь-якого насильства (фізичного чи психічного) до нього з боку підсудного та встановити наявність між ним особистих взаємних чи службових стосунків, якщо такі є.

13. Якість складання процесуальних документів підлягає підвищенню та вдосконаленню, як з’ясувалося мотивувальні частини інколи складаються з 2-3 ре­чень. Взагалі судами допускається спрощений підхід при розгляді кримінальних справ, пов'язаний із їх закриттям з нереабілітуючих підстав. Інколи судді у заздалегідь за­готовлені бланки постанов вносять лише прізвища обви­нувачених та загальні відомості щодо пред'явленого об­винувачення. У резолютивній частині часто не буває по­силання на закон, згідно з яким особу звільнено від відповідальності або закрито справу.

14. Також не можна визнати доцільним, застосування 15-річного строку давності притягнення особи до кримінальної відповідальності у справах, де підозрювану особу не встановлено, вважаючи, що злочинець ухиляється від дізнання, досудового слідства або суду. Очевидно, що факт не встановлення винної особи є недоліком роботи правоохоронних органів, тому не можна погіршувати становище такої особи лише через її добровільну неявку із зізнанням.

15. Відповідно до нового КПК України у підготовчому судовому засіданні суд має право прийняти рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності, проте прокурорам слід мати на увазі, що закриття кримінальної справи на цій стадії процесу не допускається, коли для з’ясування (підтвердження) підстав для її закриття необхідно досліджувати та оцінювати певні докази у справі, дані щодо поведінки обвинуваченого.

16. Головною проблемою звільнення від кримінальної відповідальності є його законодавче визначення. Оскільки у ст.44 КК України закріплено, звільнити можна особу, яка вчинила злочин, але остаточно лише суд може визнати особу, такою, яка вчинила злочин, після набрання обвинувальним вироком законної сили, але а ж ніяк не постановою або іншими процесуальними документами досудового слідства. Тому прокурор вимушений клопотати про звільнення особи, винність якої державою ще не визнана, що є порушення конституційної презумпції невинуватості.

Для вирішення вказаної проблеми необхідно змінити положення ч.1 ст. 44 КК України, та викласти її у такій редакції:

«Стаття 44. Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності

1. Особа, яка підозрюється у вчиненні злочину або кримінального проступку, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Конституція України // Відомості Верховної ради (ВВР), 1996. –№ 30, 141 с.

2. Кримінально - процесувальний кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР, –1961. –№ 2.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України // Відомості Верховної ради (ВВР),–2012. – № 90-91.

4. Закон України «Про прокуратуру» // Відомості Верховної ради (ВВР), 1991. – № 53.

5. «Единая конвенция о наркотических средствах 1961 года с поправками, внесенными в нее в соответствии с Протоколом 1972 года о поправках к Единой конвенции о наркотических средствах 1961 года»// http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_177

6. Рішення Конституційного Суду України № 1-15/99 від 27.10.1999 р. у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України (справа про депутатську недоторканність) // Вісник Конституційного Суду України. – 1999. – № 5 – С. 7-13.

7. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), – 2003, – № 25, ст. 180.

8. Закон України «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), – 1995, – №10, 60 с.

9. Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» // Відомості Верховної Ради України (ВВР), – 1994, – № 11, ст. 50.

10. Постанова КМУ «Про затвердження переліку наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів» Офіційний вісник України . - 2000 р., - № 19, стор. 91, стаття 789.

11. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 12 „Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності” від 23.12.2005.

12. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 „Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочинине повнолітніх” від 16.04.2004.

13. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 „Про судову практику у справах про хабарництво” від 26.04.2002.

14. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 3 „Про судову практику в справах про викрадення та інше не законне поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими речовинами, вибуховими пристроями чи радіоактивними матеріалами” від 26.04.2002.

15. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 „Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів” від 26.04.2002 зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України № 16 від 18.12.2009.

16. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 „Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24.10.2003 зі змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України № 18 від 10.12.2004, № 8 від 12.06.2009 та № 11 від 06.11.2009.

17. Пленуму Верховного Суду України №11 «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» від 07.07.1995.

18. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 „Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів” від 02. 07. 2004.

19. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 15 „Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів” від 08.10.2004.

20. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 2 „Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру” від 15.05.2006.

21. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 6 „Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції” від 30.05.2008 із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України № 14 від 24.10.2008.

22. Постанова Пленуму Верховного Суду України № 7 „Про практику застосування судами кримінального законодавства про повторність, сукупність і рецидив злочинів та їх правові наслідки” від 04.06.2010.

23. Алексев С.С. Структура советского права.– М.: Юрид. лит., –1975.– 260 с.

24. Багрий-Шахматов Л.В. Уголовная ответственность и наказание. – Минск: Вышэйшая школа, –1976. – 384 с.

25. Барановский В., Тарбагаев А. Освобождение от уголовной ответственности вследствие истечения сроков давности // Совет­ская юстиция - 1990.-№ 13- 41с.

26. Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Харьков: Основа, 1991. – 359 с.

27. Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: (монографія) / Баулін Ю.В. – К.: Атіка, –2004. – 296 с.

28. Беляев Н.А. Уголовно-правовая политика и пути ее реализации. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, –1986. – 176 с.

29. Бойцов А.И., Кропачев Н.М. Юридическая природа освобождения от уголовной ответственности// Вопросы уголовной ответственности и наказания. – Красноярск: Изд-во Красноярск.ун-та, –1986. – С. 103–130.

30. Брайнин Я.М. Уголовная ответственность и ее основание в советском уголовном праве. – М.: Юрид. лит, –1963. – 275 с.

31. Волков Б. С. Детерминистическая природа преступного поведения.–Казань: Изд-во Казан. ун-та, –1975. – 110 с.

32. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину: Монографія. – К.: Вид-во Нац. акад. внутр. справ України, –1997. – 184 с.

33. Галаган А.И. Методологические проблемы общей теории юридической ответственности по советскому праву // Уголовная ответственность: проблемы содержания, установления, реализации. – Воронеж: Изд-во Воронежского университета, –1989. – С. 10-20.

34. Гальперин И.М. Об основных направлениях развития Общей части уголовного законодательства // Проблемы ответственности и наказания в свете реформ уголовного законодательства. – М., –1995. – С. 9-18.

35. Головко Л. В.Альтернативыуголовномупреследова­нию в современном праве - СПб.: Юридический Центр Пресс, –2002.-303с.

36. Головко Л. В. Прекращениеуголовногодела в связи с деяте­льнымраскаянием // Законодательство, 1999 - № 1 – 115с.

37. Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. – М.: Юрид. лит., 1981. – 191 с.

38. Давыдов П.М., Мирский Д.Я. Прекращение уголовных дел в советском уголовном процессе. – М.: Гос. изд-во юрид. л-ры, 1963. – 100 с.

39. Загородников Н.И. О пределах уголовной ответственности // Советское государство и право. – 1967. – № 7. – С. 39-43.

40. Загородников Н.И., Стручков Н.А. Направления изучения уголовного права // Советское государство и право. – 1981. – № 7. – С. 48-55.

41. Звечаровский И.Э. Уголовно-правовые нормы, поощряющие посткриминальное поведение личности. – Иркутск: Изд-во Иркутского ун-та, 1991. – 160 с.

42. Калита В.А., Хруслова Л.А. Методичні рекомендації про участь державних обвинувачів у розгляді судами питань звільнення осіб від кримінальної відповідальності та закриття справ за нереабілітуючими підставами// В.А. Калита, Л.А. Хруслова. – К.: Генеральна прокуратура України, Національна академія прокуратури України, –2011. –64 с.

43. Карпушин М.П., Курляндский В.И. Уголовная ответственность и состав преступления. –М.: Юрид. лит., –1974. – 231 с.

44. Келина С.Г.Освобождение от уголовной ответствен­ности как правовое последствие совершения преступления // Уго­ловное право: новыеидеи - М., –1994, - 180 с.

45. Келина С.Г. Уголовная ответственность и освобождение от нее.– М.: Наука, –1976. – 126 с.

46. Келина С.Г. Современные тенденции развития социалистического уголовного права. – М.: Наука, –1983. –202с.

47. Келина С.Г. Теоретические вопросыо свобождения от уголовнойответственности. – М.: Наука, –1974. – 230 с.

48. Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. – М.: Юрайт, –1998. – 416 с.

49. Комментарий к уголовному кодексу Российской Феде­рации: В 2 т. Т. 1 / Под ред. О. Ф. Шишова. М.: ООО «Издатель­ство Новая Волна», –1998.- 348с.

50. Коробеев А.И. Советская уголовно-правовая политика: проблемы криминализации и пенализации: Монография. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та,– 1987. – 267 с.

51. Кривоченко Л.Н. Освобождение от уголовной ответственности с применением мер общественного или административного воздействия: Учебное пособие. – Харьков.: Юридич. ин-т, –1981. – 51 с.

52. Кригер В.И. Новое законодательство о товарищеских судах и пути совершенствования их деятельности // Проблемы участия общественности в борьбе с преступностью. – М.: Всесоюз. ин-т по изучению причин и разработке мер предупреждения преступности, –1978. – С. 93-105.

53. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак / За ред. П.С. Матишевського та ін. – К.: Юрінком Інтер, –1997. – 512 с.

54. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч­ник / М І. Бажанов, Ю. В. Баулін, В. І. Борисов та ін.; За ред.М. /. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація-2002. – 398с..

55. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – Київ – Харків: Юрінком Інтер – Право, –2001. – 416 с.

56. Кримінальний кодекс України / За ред. М. І. Мельника, М. І. Хавронюка..- К.: «А. С. К.», –2001.- 389с.

57. Кудрявцев В.Н. Закон, поступок, ответственность. М.: Наука, –1986. – 448 с.

58. Курляндский В.И. Уголовная политика, дифференциация и индивидуализация уголовной ответственности// Основные направления борьбы с преступностью. – М.: Юридическая литература. –1975. – С. 77-95.

59. Куц В.М. Заохочення та пом’якшення примусу як засоби кримінально-правового регулювання // Актуальні проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування кримінального судочинства: Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (14-15 травня 2002 р., м. Запоріжжя): У 2 ч. – Запоріжжя: Юридичний ін-т МВС України, 2002. – Ч. 1. – С. 5-9.

60. Куц В.Н. К вопросу о реализации уголовной ответственности // Реформа политико-правовой системы советского общества и укрепление социалистического правопорядка: Тезисы выступлений к областной конференции молодых ученых и соискателей. 1-2 июня 1990 г. – Харьков, –1990. – С. 70-71.

61. Лейкина Н.С. Личность преступника и уголовная ответственность. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, –1968. – 129 с.

62. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву: Теоретические проблемы. – М.: Изд-во МГУ, –1981. – 240 с.

63. Лобанова Л. В. К вопросу о соответствии наименования и содержания статьи 75 УК РФ // Вопросы юридической техники в уголовном и уголовно-процессуальном законодательстве.- Яро­славль, –1997.- 328с.

64. Магомедов А.А. О понятии дифференциации и индивидуализации уголовной ответственности // Уголовная политика и реформа уголовного законодательства. Труды Академии МВД РФ. – М., 1997. – С. 95-103.

65. Маляренко В.Т. Про закриття кримінальної справи (окремі аспекти) // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – №3. – С. 56-62.

66. Марцев А.М. Уголовная ответственность и общее предупреждение преступлений: Учеб.пособие. – Омск: Омскаявысшая школа милиции МВД СССР, 1973. – 96 с.

67. Науково-практичний коментар до Кримінального ко­дексу України / Підзаг. ред. Потебенька М. О., Гончаренка В. Г- К.: «Форум»,– 2001, –426с;

68. Науково-практичнийкоментар до Кримінального кодексу України: За станом законо­давства і постанов Пленуму Верховного Суду України на 1 груд­ня 2001 року / За ред. С. С. Яценка..– 2002.– 870с.

69. Наумов А.В. Механизм уголовно-правового регулирования// Криминологические и уголовно - правовые идеи борьбы с преступностью. – М., –1996. – С. 4 - 25.

70. Никулин Е.С. Возмещение ущерба, причиненного правонарушением. – М.: Юрид. лит., 1983. – 160 с.

71. Никулин С. И.Деятельное раскаяние и егозначение для органов внутренних дел в борьбе с преступностью - М., –1985 –321с.

72. Пионтковский А.А. Курс советского уголовного права. – Т. 3. – М.: «Наука», –1970, – 350 с.

73. Похмелкин В.В. Социальная справедливость и уголовная ответственность. Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та, –1990. – 176 с.

74. Проблемы общей теории государства и права: Учебник для вузов / Н. В. Варламова, В. В. Лазарев, В. В. Лапаева и др. / Под ред. В. С. Нерсесянца.- М.: Норма-Инфра-М, 1999 – 379с.

75. Сабанин С.Н. Некоторые вопросы освобождения от уголовной ответственности // Вопросы совершенствования уголовно-правовых норм на современном этапе. – Свердловск,– 1986. – С. 53-60.

76. Санталов А.И. Теоретические вопросы уголовной ответственности. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, –1982. – 97 с.

77. Сверчков В. В.Основания освобождения от уголовной ответственности и (или) наказания. Автореф. дис. ... к. ю. н — Нижний Новгород, –1997-210с.

78. Скибицкий В.В. Освобождение от уголовной ответственности и отбывания наказания. – К.: Наукова думка, –1987. – 181 с.

79. Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М.: Гардарики, –1999. – 816 с.

80. Стручков Н.А. Уголовная ответственность и ее реализация в борьбе с преступностью. – Саратов: Изд-во Саратов.ун-та, –1978. – 288 с.

81. Тарбагаев А.Н. Понятие и цели уголовной ответственности. – Красноярск: Изд-во Красноярского ун-та, –1986. – 120 с.

82. Тихонов К.Ф. Субъективная сторона преступления. Проблема соціального содержания вины в советском уголовном праве. – Саратов: Приволжск. книж. изд-во, –1967. – 104 с.

83. Уголовное право. Особеннаячасть: Учебник для вузов / Под ред. И. Я. Козаченко, 3. А. Незнамовой, Т. П.Новоселова - М., –1997.- С. 255.

84. Хомич В.М. Формы реализации уголовной ответственности. – Минск: Белгосуниверситет, –1998. – 132 с.

85. Хруслова Л.А. Закриття кримінальних справ. // Прокуратура. Людина. Держава. – 2004. – №1(31). – С. 50-54.

86. Хруслова Л.А. Недоліки законодавчого визначення сутності кримінальної відповідальності та форм її реалізації. // Вісник прокуратури. –2010. –№7(109). –С.41-49.

87. Щерба С. П., Савкин А. В. Деятельное раскаяние в совершен­ном преступлении. Практическое пособие / Под ред. С. П. Щерба — М., –1997.- 139с.

88. Ямкова О. О. Примусові заходи виховного характеру: право­ва природа і види / Автореф. дис.... к. ю. н - О., –2004 –203с.

1 розд. XIX. Злочини проти встановленого порядку несення військової служби. (Військові злочини)

2 ст.ст.17,45,46,49,85-87; ст.ст.11 ч.2; 114 ч.2; 175 ч.З; 212 ч.4; 255 ч.2; 258 ч.З; 260 ч.б; 263 ч.З; 289 ч.4; 307 ч.4; 309 ч.4; 311ч.4;369ч.З ККУ

3 ст.ст.47, 48 та 97 КК

4 ст.ст.45, 46, 47, 48 та 97 ККУ

5 ст.ст.47 і 48 ККУ

6 ст. 285-289 КПК