1.2. Етапи розвитку української культури.

Розглядаючи періодизацію української культури, зазначимо, що нерідко її початки означувались у виданнях радянської доби в кращому разі закінченням історії Київської Русі - так званої "спільної колиски східнослов'янських народів", тобто XIV, а то й XV-XVII ст. При цьому "забували", що історія українського народу та його культури починається ще з правічних часів, коли він, будучи єдиним автохтоном на своїй землі, творив глибокі народні традиції, високі взірці культури, опановував і нерідко втрачав державні форми свого життя.

Вихідним моментом наукової періодизації розвитку української культури є чітке визначення її субстрату (носія) - українського народу та української нації, передусім історичних умов їх формування.

Перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто - це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби.

Враховуючи довготривалість цього періоду, його характеристику зробимо дещо повнішою, починаючи з якомога ранішого часу. Архаїчні витоки нашої культури багатьма авторами, фахівцями-культурологами, опускаються або розглядаються поверхово. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства.

Характерні ознаки:

- в епоху раннього палеоліту, декілька сот тисяч років тому, на території сучасної України з'явилися стоянки первісної людини;

- у наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина розширювала сфери своєї діяльності, опановувала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Відбувся перехід від примітивних форм збирання, полювання та рибальства до землеробства і скотарства;

- племена трипільської культури (IV-III тис. до н. е.) створили доволі високий рівень виробничої культури (техніки виготовлення кераміки), суспільної організації, духовної культури.

За твердженням М. Суслопарова, саме тут існував перший у Європі літеро-звуковий алфавіт, створений раніше, ніж у фінікійців ( IV тис. до н. е.).

Ряд істориків пов'язують трипільців з майбутніми українцями, прагнучи вбачати в них праукраїнців, проте ці погляди поки що науково не доведені. Інша точка зору стверджує, що трипільці з часом були асимільовані іншими племенами. Але більшість істориків усе-таки вважають, що трипільські племена зникли безслідно, так, як і з'явилися, їх місце заступили представники інших археологічних культур, скажімо, шнурової кераміки.

• епоха бронзи і раннього заліза постає як своєрідний калейдоскоп археологічних культур, засвідчує стрімкий прогрес людства, вдосконалення виробничих сил та суспільних відносин. В II тис. до н. е. відбувається перший поділ праці: скотарство відокремлюється від землеробства, починається етногенез слов'ян. У І тис. до н. е. відбувається другий поділ праці: ремесло відокремлюється від землеробства. Суспільство поділяється на класи, виникає держава;

• період грецької колонізації північного Причорномор'я (V ст. до н. е.) "батько історії" Геродот описує через образ Скіфії, торкаючись традицій, побуту та інших складових її культури. У цей час виникають поліси - міста-держави, утворюється Боспорське царство.

- період великого переселення народів (II-VII ст. н.е.) на українських землях спричинило вторгнення гунів, готів та аварів.

Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створили сприятливі умови для широкого розселення слов'янських племен, у тому числі й на землі сучасної України (зосібна племен зарубинецької та черняхівської культур). Саме з цього періоду й розпочинається справжня історія України, історія культури її народу.

М. Грушевський (а його думку поділяємо й ми) виводить українців з антів:

"Отеє й були наші українські племена, - пише він в "Ілюстрованій історії України" (К.; Львів, 1913. - С. 32), - що зайняли тоді вже побереже Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперве тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою "антів". Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV в., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен".

• перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги:

а) виникнення Києва - "матері міст руських";

б) об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави - Київської Русі;

в) переможні походи руських князів та розширення державних кордонів;

г) небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами;

д) запровадження християнства.

Все це поставило український народ та його культуру в один ряд з високорозвинутими народами та культурами Європи і світу.

Другий період розвитку української культури княжої доби припадає на час існування княжої держави - Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Київська Русь - могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, поставили його культуру в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами.

Розвиток культури України-Русі княжої доби супроводжувався то колосальними успіхами в державному житті, то драматичними колізіями навколо цієї державності, які здебільшого і переважали. Основною причиною цього більшість дослідників вважають фатальне нерозуміння народом України ще в ті часи ролі і значення національної єдності в суспільному житті, неузгодженість особистих інтересів з інтересами держави, що негативно позначалися на ментальності українців, зокрема, на національному характері нашого суспільства. Починаючи з доби Київської Русі, нашому суспільству хронічно не вистачало вищих національних верств, панівної еліти, особливо духовної, інтелектуальної, яка упродовж всієї історії або омонголювалася, або полонізувалася, або русифікувалася, а за радянських часів набувала "інтернаціонального" характеру.

Украй негативно (всупереч доказам деяких наших сучасників - наприклад, О. Сулейменова - "Аз і Я") на історії української культури позначилася монголо-татарська навала XIII-XIV ст., а пізніше - створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Гальмували розвиток української культури спустошення цілих регіонів, руйнування культурних центрів, нищення духовної еліти і втрата національної державності, що мали місце в ході монголо-татарської навали, війн з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками упродовж наступних століть. Культуротворчий процес у цілому гальмувався і деформувався.

Відродження національної державності (наприклад, доба Галицько-Волинського князівства) або хоча б її елементів чи автономної політичної організації (Київське удільне князівство у політичній системі Гедиміновичів), як правило, активізувало творчі сили народу, культура відроджувалася, ставала більш всеохопною й оригінальною. Так, через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу.

Після втрати власної державності умови для розвитку української культури були неоднаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 р. (рік Люблінської унії), українські землі поступово переходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейняло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київської держави. Навіть руська мова стала тут офіційною і використовувалась як засіб внутрішнього і зовнішнього спілкування. Та, незважаючи на це, умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти і втрати нею політичного впливу. У Галичині панівні позиції відразу після її загарбання Польщею перейшли до польських феодалів, а в усіх великих містах - до католицьких колоністів-міщан.

У цей час зростає значення православної церкви: вона виконує роль не лише опікуна української культури, а й чинника національної консолідації українського народу. Насаджуваний насильницькими методами католицизм і латинська мова (культура) перетворювались на знаряддя і символи асиміляції, вели в більшості випадків до розриву з вітчизняною культурою, народними традиціями. Латиномовна освіта і навіть творчість стали сприйматися більшістю українців як чужорідні. Складалися умови для подальшого утвердження та поширення "грецької" обрядовості як атрибутики "руської" (української) народності та культури. За таких умов виник так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям.

Ситуація почала мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя та оновлення форм культури шляхом розвитку економіки, соціальної та політичної активізації українського народу, особливо міщанства, частини української шляхти, а згодом і козацтва. Вже на середину XVI ст. намітилося піднесення української культури, яке набрало розмаху приблизно з третьої чверті XVI ст. Початок національно-визвольної боротьби (кінець XVI - початок XVII ст.) супроводжувався подальшим пожвавленням культурного розвитку:

- поширились гуманістичні ідеї, активізувалися контакти з осередками ренесансної культури;

- розвивається шкільна освіта і друкарство;

- суттєвим чинником перелому в культурному житті стала діяльність церковних православних братств.

Вони розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, яка поєднувала функції "православної реформації" з боротьбою за національно-релігійні й станові права та національну культуру. Через братські школи почали поширюватися в Україні засади гуманістичної педагогіки. Полеміка між православними та проунійськими публіцистами стимулювала процеси вдосконалення науки, освіти, мистецтва.

Берестейська церковна унія (1596 р.) надала нового імпульсу культурному життю України. Ініціатори унії не змогли переконати суспільство в тому, що католицька церква грецького обряду не приведе до латинізації (читай - полонізації) культури і втрати українцями їхньої національно-культурної ідентичності. Пожвавлення суспільно-політичного життя на Наддніпрянщині (національно-визвольні рухи, політична активізація запорізького і реєстрового козацтва) сприяло закріпленню за Києвом ролі провідного культурного центру України.

1615 р. - в Києві почала діяти братська школа;

1616 р. – виникла друкарня Києво-Печерської лаври;

1632 р. – заснована Києво-Могилянська колегія (пізніше академія).

Характерна риса розвитку української культури в польсько-литовську добу - взаємозалежність та взаємопереплетіння національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу. Це період закінчення Визвольної війни (середина XVII ст.) і поступового обмеження, а згодом і втрати Україною автономії (кінець XVIII ст.). Національна державність, проіснувавши понад 130 років, змогла істотно вплинути на спрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

Після приєднання України до Росії ліквідувалися традиційні державно-політичні інститути (полковий адміністративний устрій, судові органи, гетьманат), поступово замінювались загальноімперськими нормами і порядками.

Вкрай негативно на розвиток культури впливала політична розчленованість українських земель.

З 1660 р. (початок поділу Війська Запорізького на лівобережне, що орієнтувалося на Москву, і правобережне - з орієнтацією на річ Посполиту - Руїна) Правобережна Україна знову перейшла під владу Речі Посполитої. У складі іноземних держав перебували Галичина (Польща), Північна Буковина (Молдавське князівство), Закарпаття (Угорщина), Слобожанщина та Південь України (Росія).

Це нівелювало етнічні особливості культури, перешкоджало оформленню її елементів, характерних для всього українського етносу. Не менший вплив на інтелектуальне середовище справляли постійні війни, що їх вели за українські землі інші держави. Продовжувалися руйнівні напади татар, що тривали до 1796 р.

Суспільно-політична ситуація, що склалася на той час в Європі, висувала перед українським суспільством складні об'єктивні потреби. Еволюція феодалізму, поширення капіталістичного укладу, розвиток ремесел і промислів, поява мануфактур, освоєння нових земель, формування загальноукраїнського ринку - все це відповідно позначилося на духовному житті суспільства, вимагало підготовки освічених людей, посилення контактів між окремими регіонами, землями, людьми. Поступово ламалися економічні та політичні перегородки, замкнутість та ізольованість, властиві добі середньовіччя.

Розвиток української культури в цей період виступає як послідовний, об'єктивно обумовлений процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі в поєднанні з впливом ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше бароко та Просвітництва.

Йдеться про процеси творення культури нового часу, де ці ідеї та впливи на місцевому, українському грунті дали оригінальні зразки інтелектуальних надбань у сфері освіти й педагогіки, наукових знань і книгодрукування, літератури та мистецтва.

Домінантою розвитку української культури цього періоду, (з другої половини XVII ст.) є вплив на неї козацтва, що перетворився на один із визначальних факторів розвитку української культури. Саме ж козацтво стало провідною верствою новоствореної держави, завоювало панівні позиції в усіх сферах життя українського суспільства.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років - від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX ст.

В межах цього періоду вирізняють три підперіоди:

- перший (кінець XVIII - кінець 50-х рр. XIX ст.) - становлення української культури як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою;

- другий (60-90-ті рр. XIX ст.) - час входження української культури до загальнослов'янського та світового культурного процесу;

- третій (початок XX ст.) - час утвердження української культури як великої національної культури світового значення (період національно-культурного відродження).

Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії.

Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалися паралельно з літературою, під її безпосереднім впливом. Саме новітня українська література, першою серед інших складових культури, вказувала шлях вирішення проблем тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в майбутнє.

Роль літератури:

- нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне минуле народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування;

- розкривала і виявляла могутні потенційні можливості розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя;

- показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво.

Цей період називають періодом "неволі і переслідувань" української культури, її боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства.

Українці відтіснялися на периферію культурного прогресу. Продовжувалося розпочате ще в попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики взагалі часів колоніального режиму.

Слід підкреслити, що українське Відродження - це не копія європейського Відродження. Адже Відродження, що широкою хвилею прокотилося європейськими країнами, у кожній з них мало свою специфіку, свої особливості. Україна в даному разі не становить винятку.

Україна не повторює навіть тих моделей, що мали місце у близьких, слов'янських культурах.

А тут, як відомо, існувало кілька моделей національного Відродження: чеська (її підвалини були закладені діяльністю вчених-будителів, наприклад, Данило Адам з Велеславіна); сербська (народною творчістю і фольклористично-науковою діяльністю В. Караджича); польська (романтичною поезією А. Міцкевича).

Українське Відродження об'єднує формотворчі сили всіх названих моделей: розвиток народознавства (від М. Цертелєва і М. Максимовича до П. Куліша), історіософію ("Історія русів", М. Маркевич, І. Срезневський, М. Костомаров) і, головним чином, літературу ( Т. Шевченко).

Упродовж XIX і початку XX ст. українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність:

- синтезувати багатовіковий світовий художній процес;

- запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство;

- створити художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової.

Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX - поч. XX ст. вивела українську націю в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

Шостий період розвитку української культури (початок XX ст.- кінець 80-х р. XX ст.) – це час міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української культури початку XX ст. зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі.

Характерні риси української культури цього періоду:

- сформованість розгалуженої жанрової системи в літературі;

- демократизація і модернізація мови більшості мистецтв (образотворчого, графіки, скульптури, музики);

- цілісність загальнонаціонального (Східна і Західна Україна) культурного розвитку;

- видатні здобутки, що збагатили і європейську художню культуру (українська народна пісня, соціальний роман, імпресіоністична та експресіоністична новела XX ст., театр корифеїв, гуцульське народне мистецтво і багато іншого).

Аналізований період розвитку української культури доцільно розподілити на кілька підперіодів, які відрізняються один від одного соціально-економічними та політико-психологічними факторами, що впливали на процеси розвитку культури:

1. Перший підперіод (початок ХХ ст. - 20-ті рр. ХХ ст.):

- культурне життя в Україні активізується навіть в умовах національного гніту, переслідування і заборон, позбавлення національної школи з рідною мовою навчання;

- виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки;

- діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади;

- посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків).

Національно-демократична революція і здобуття Україною національної державності (УНР, ЗУНР), незважаючи на їх поразку від більшовиків у 1919-20 рр., дали потужний історичний імпульс для національно-культурного будівництва навіть за умов обмеженої і затиснутої радянської державності 20-х рр. (український ренесанс, трагічно обірваний 1929 р.).

2. Другий підперіод (30-ті - початок 50-х рр.):

- часи особливо жорстокого тоталітаризму.

Цей період позначений у суспільному житті України гострими суперечностями, трагічними подіями, породженими антинародною сталінською диктатурою. Наша культура зазнала величезних втрат: загинули сотні талановитих її майстрів, були ліквідовані численні наукові і творчі інституції та заклади.

Навіть за таких жахливо нестерпних умов процес розвитку української культури тривав, щоправда, дещо уповільненими темпами.

Він не міг зупинитися зовсім хоча б тому, що масова ліквідація неписьменності, створення широкої мережі шкіл та інших культурно-освітніх установ і мистецьких колективів сформували справді зацікавленого споживача культури. Але й цей, надзвичайно слабкий за своїм характером процес, деформувався і спотворювався терористичним режимом.

- політичний режим наклав тяжкий прес на наукову думку, примітивізував, засмічував вульгарними світоглядними міфами народну освіту, в галузі літератури та мистецтва вів до загального зниження естетичного рівня, фальшування і перекручення життєвої правди, прославляння культу "вождя всіх часів і народів".

3. Третій підперіод (1941-1945 рр.)

Роки Великої Вітчизняної війни для значної частини діячів української культури стали періодом творчого піднесення.

- антинародна культурна політика поступилася частково суворій логіці боротьби з ворогом;

- духовна напруга воєнних часів, а також підвищення ступіню творчої свободи зумовили піднесення української культури;

У воєнні роки українська культура збагатилася цілою низкою творів, що стали класичними, хоч було й чимало агітаційної поденщини та голої пропаганди.

4. Четвертий підперіод (1945- 60-ті рр.ХХ ст.)

Із закінченням Великої Вітчизняної війни мали б скластися сприятливі умови для подальшого багатобарвного та інтенсивного художнього процесу. Сприяти цьому могли б і набутий у воєнні роки досвід, і об'єднання українських земель у єдиній державі.

Проте відомі партійні акції з ідеологічних питань деформували духовне життя суспільства. Незважаючи на те, що українська культура повоєнного періоду мала чимало досягнень, її ідейний, сюжетний, стильовий та емоційний зміст виявився досить звуженим і збідненим. Багатьом творам притаманна певна соцреалістична заданість, а не вільне самовиявлення таланту. Партійно-державні "концепції" вели до остаточного одержавлення культури, піддавали її суворому контролю та некомпетентному керівництву. Після відомих постанов 1946-1948 рр. з активного творчого процесу вилучалося багато талановитих представників творчої інтелігенції, сталася остаточна деградація принципів соцреалізму.

5. П’ятий підперіод (60-ті – початок 80-тих рр. ХХ ст.)

В часи "розвинутого соціалізму" під гаслами "нової історичної спільноти" та "єдиної загальнорадянської інтернаціональної культури", посилюються процеси цілеспрямованої денаціоналізації неросійських народів, потрапляють на межу загибелі національні мови.

- краща частина української інтелігенції розпочинає рух, який успішно переріс у боротьбу за демократичні права й свободи (у тому числі й свободу творчості), за сприятливі умови розвитку національної культури.

Це відомі рухи "шістдесятників", "сімдесятників" та "вісімдесятників".

- активізується так звана підпільна або захалявно-шухлядна культура, творча думка, ідейні пошуки, нагромаджується інтелектуальний потенціал української нації.

6. Шостий підперіод (80-ті рр. Хх ст.)

Тоталітарний режим на кінець XX ст. несподівано для багатьох зазнав краху, вичерпавши всі свої потенційні можливості, виявившись неспроможним дати відповіді на виклики сучасної світової історії. Кінець XX ст. владно покликав до життя нові імперативи.

Ера постіндустріального, інтенсивного розвитку, в який втягується все людство, не сприймає надцентралізованого, державно-бюрократичного управління всіма сферами суспільного життя. Новими імперативами сучасності стали молоді суверенні держави, що виникли на теренах колишнього СРСР, у тому числі й Україна.

Шостий підперіод характеризується перебуванням української культури у стані боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Трагізм її феномену полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту.

Щоразу втрати національної духовної еліти хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури, але все ж відсунули її на задній план світового культурного прогресу, принижували, спричинювали появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий період розвитку української культури розпочався і триває, охоплюючи часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення.

Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові можливості для української культури, яка вперше отримала шанс розвиватися як єдина національна культура.

Характерні риси української культури цього періоду:

- розширення меж творчої свободи митця, наявність багатого творчого досвіду і сил;

- тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв'язки з мистецтвом інших народів;

- посилення усталених форм зв'язку культури з народом;

- заповнюються "білі" та "чорні" плями в історії української культури, оприлюднюються раніше заборонені та замовчувані її сторінки.

Розглянувши періоди розвитку української культури, які відтворюють її складний, часто трагічний шлях, варто сказати, що сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями. У цьому русі відбираються і засвоюються найвагоміші культурні цінності, одні з них набувають нового значення, інші тимчасово або й назавжди зникають. Іноді цей рух супроводжується духовним піднесенням або зламом, які суттєво впливають на характер, темпи і зміст процесів, що мають місце в духовному розвитку нації.