Індивідуальність як об'єкт педагогічного процесу
У своєму дослідженні про людський розум Джон Локк писав: «Отже, припустимо, що свідомість — це є, так би мовити, чистий аркуш паперу, на якому не накреслено ніяких знаків, ніяких ідей». Це вчення про душу новонародженого, як про tabula rasa, яке є, безперечно, правильним у тому розумінні, якого надавав йому Локк, а саме, що новонароджений не має ніяких природжених уявлень, — все ж таки майже два століття плутало людство щодо можливості накреслити на такому білому аркуші перші-ліпші письмена за власною волею і приводити всі без розбору людські душі, з допомогою тих самих методів, до того досконалого стану, який з часів Юстуса фон-Мезера, Гердера та Лессінга позначається словом «освіта» (Biklung).
Тут ми маємо подвійну помилку. Кожен з цих «білих аркушів», з якими ми стикаємось у незліченної кількості народжених, є своєрідний і єдиний у своєму роді аркуш. Ця своєрідність і неповторність виявляються як у дії, так і в протидії. Не знайдеться таких двох «аркушів», хоч би як старанно їх добирали, які сприйняли б цілком ті ж самі накреслення знаків, вигаданих для них навколишнім оточенням; і навіть тоді, коли в тому чи іншому випадку вдається на таких двох «аркушиках» тим самим грифелем накреслити однакові письмена, «аркушики» ці переробляють всередині себе, причому кожен на свій лад, форму і забарвлення цих знаків.
Висловлюючись мовою «Психології» Шлейермахера, кожна душа має своєрідну і єдину у своєму роді сприйнятливість та самовільність. Коли навколишнє оточення починає накладати мільйони відбитків на білому аркуші душі, то, внаслідок своєрідності цієї здатності до сприймання, на одному «аркуші» лишаються одні, а на другому — інші знаки, і навіть там, де маємо однакову самої держави. І через те додамо ще одну вимогу не тільки для організації додаткових шкіл, а і взагалі для всіх інших шкіл. Вони повинні прагнути до того, як каже Шлейермахер у своєму вступі до педагогічних лекцій 1826 p., щоб усі імпульси до вільних вчинків і всі вільні рухи випливали з ідеї держави.
Індивідуальність як об'єкт педагогічного процесу
У своєму дослідженні про людський розум Джон Локк писав: «Отже, припустимо, що свідомість — це є, так би мовити, чистий аркуш паперу, на якому не накреслено ніяких знаків, ніяких ідей». Це вчення про душу новонародженого, як про tabula rasa, яке є, безперечно, правильним у тому розумінні, якого надавав йому Локк, а саме, що новонароджений не має ніяких природжених уявлень, — все ж таки майже два століття плутало людство щодо можливості накреслити на такому білому аркуші перші-ліпші письмена за власною волею і приводити всі без розбору людські душі, з допомогою тих самих методів, до того досконалого стану, який з часів Юстуса фон-Мезера, Гердера та Лессінга позначається словом «освіта» (Biklung).
Тут ми маємо подвійну помилку. Кожен з цих «білих аркушів», з якими ми стикаємось у незліченної кількості народжених, є своєрідний і єдиний у своєму роді аркуш. Ця своєрідність і неповторність виявляються як у дії, так і в протидії. Не знайдеться таких двох «аркушів», хоч би як старанно їх добирали, які сприйняли б цілком ті ж самі накреслення знаків, вигаданих для них навколишнім оточенням; і навіть тоді, коли в тому чи іншому випадку вдається на таких двох «аркушиках» тим самим грифелем накреслити однакові письмена, «аркушики» ці переробляють всередині себе, причому кожен на свій лад, форму і забарвлення цих знаків.
Висловлюючись мовою «Психології» Шлейермахера, кожна душа має своєрідну і єдину у своєму роді сприйнятливість та самовільність. Коли навколишнє оточення починає накладати мільйони відбитків на білому аркуші душі, то, внаслідок своєрідності цієї здатності до сприймання, на одному «аркуші» лишаються одні, а на другому — інші знаки, і навіть там, де маємо однакову як за характером, так і за силою сприйнятливість щодо тих самих подразнень, внутрішня своєрідність життя цих «аркушиків» дуже швидко починає по-своєму перетворювати сприйняті враження.
Більше того, цей процес сприймання й перетворення в різних душах відбувається різними темпами. Чим далі йде вперед розвиток, то менш пасивно чекає душа випадкового впливу оточення; тим активніше (sua sponte), разом із ростом духовної організації, вибирає вона з оточення те, що відповідає її своєрідності.
Усяка окрема людська свідомість, так само, як і тіло, в якому вона вміщена, виявляє себе не в одній-єдиній функції, яка відрізнялася б від випадку до випадку тільки сприйнятливістю, самовільністю, темпом її перебігу й розвитку, але у кожної окремої людини ми маємо справу з цілим пучком або, краще сказати, з системою нерозривно переплетених між собою функцій, які всіма сторонами різко відмінні одна від одної для кожної людської свідомості зокрема. Якщо ми поширимо цю відмінність на всі вегетативні, тваринні, найвищі емоціональні і суто розумові функції, то ми відразу ж дістанемо наочне уявлення про своєрідність і неповторність кожної людської істоти.
Назвемо цю своєрідність і неповторність функціональних виявів комплексу психічних функцій психічною індивідуальністю, коротше,— індивідуальністю людини. При цьому ми залишимо осторонь усе, що становить той чи інший зміст свідомості, що, певна річ, як і скрізь, де ми пробуємо відокремити форму від змісту, можливо зробити тільки шляхом теоретичної абстракції, здійснити яку на практиці не вдається. У цьому випадку можна сказати: індивідуальність — це своєрідна і єдина у своєму роді манера впливу та протидії окремої людини оточенню, в тому виді, в якому вона по суті своїй зумовлена спадковістю, і в тій формі, якої вона набирає у своєму розвитку, в залежності від життєвих умов. Якщо ми захочемо далі об'єднати в цьому самому понятті і нерозривно пов'язаний з формою зміст свідомості, а також пов'язані зі змістом розумові сприймання оточення, які самі собою вже містять певні формальні закони скі були б цілком позбавлені сприйнятливості до освіти. Існування таких індивідуальностей неможливе, бо всі функціональні вияви, оскільки вони не є природженими інстинктами, спочатку не мають певного напряму в розумінні свого змісту. Тільки поступово стає виразним напрям збудних функцій, без того, проте, щоб кожному окремому пориванню був наперед призначений якийсь цілком певний прямолінійний напрям розвитку.