Глава 22

29. Поняття, основні риси та юридична природа прива-

тизації земель.

Важливою складовою формування в Україні засад ринкової економіки є приватизація земель. Вона спрямована на розширення сфери застосування інституту приватної власності на землю як важливого чинника формування приватного сектора в усіх галузях економіки держави.    Приватизація земель являє собою сукупність здійснюваних суб'єктами приватизації дій та заходів, спрямованих на трансформацію форми власності земель, при якій відбувається перехід земельних ділянок з публічної (суспільної) власності, суб'єктами якої є держава та територіальні громади, у приватну власність фізичних та юридичних осіб. Приватизацію земель розглядають у широкому і вузькому аспектах. Під приватизацією земель у широкому аспекті розуміють будь-який перехід права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юридичної особи (наприклад, продаж вільної від забудови земельної ділянки, яка перебуває у державній чи комунальній власності, приватному підприємству для здійснення підприємницької діяльності).    Приватизація земель у вузькому розумінні полягає лише у переході права власності на земельні ділянки від держави чи територіальної громади до громадянина чи приватної юридичної особи, які володіють ними на праві користування. У цьому разі передача земельних ділянок від держави чи територіальної громади до громадянина чи юридичної особи не відбувається, оскільки вони були наданні в користування до початку приватизації землі в країні.    Приватизація землі у вузькому розумінні розпочалася в Україні з введенням у дію 15 травня 1992 р. Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. Особливістю приватизації земель в Україні є те, що вона є складовою земельної реформи. 18 грудня 1990 р. Верховна Рада України прийняла постанову “Про земельну реформу”, якою всі землі країни було оголошено об'єктом земельної реформи.     У перші роки земельна реформа та приватизація земель як її невід'ємна частина мали яскраво виражений сільськогосподарський характер. Проведення земельної реформи у сфері аграрного виробництва було зумовлено необхідністю передачі землі у власність тим, хто на ній працює.    Відповідно до законодавства України приватизація сільськогосподарських земель, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, здійснювалася двома основними шляхами. По-перше, держава започаткувала передачу сільськогосподарських угідь із земель запасу та земель резервного фонду громадянам у приватну власність для ведення селянського (фермерського) господарства. По-друге, вона ініціювала здійснення комплексу заходів щодо надання членам сільськогосподарських підприємств статусу власників земель, які перебували у користуванні цих підприємств.    Приватизація сільськогосподарських земель, що перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, виявилася найбільш складною і тривалою і пройшла кілька етапів. В основу приватизації таких земель було покладено ідею організації сільського господарства на основі поєднання переваг ви-сокотоварного сільськогосподарського виробництва з перевагами, що випливають з надання селянинові статусу власника землі. На першому етапі проведення земельної реформи в Україні робилася спроба провести приватизацію сільськогосподарських земель через передачу їх у колективну власність КСП та деяких інших сільськогосподарських формувань. На цьому етапі було проведено роздержавлення земель сільськогосподарського призначення шляхом їх передачі із державної власності у колективну власність КСП. З виходом Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” від 10 листопада 1994 р. основний акцент земельної реформи було перенесено на поглиблення приватизації сільськогосподарських земель, переданих у колективну власність, шляхом їх паювання. Паювання сільськогосподарських земель передбачало виділення кожному членові КСП земельної частки (паю), право на яку посвідчувалося сертифікатом, і становило зміст другого етапу земельної реформи.    Третій етап земельної реформи в Україні розпочався у 1997 р. У межах реформування КСП їх членам виділяли належні їм земельні частки (паї) у натурі у вигляді земельних ділянок, право на які посвідчувалося державними актами на право приватної власності на землю. Після проведеної масової реорганізації КСП у сільськогосподарські формування ринкового типу відповідно до Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” від 3 грудня 1999 р. процес приватизації сільськогосподарських земель був значно прискорений.    З прийняттям Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р. приватизація земель, крім передачі сільськогосподарських угідь у колективну власність та паювання, дістала ще один напрям. Згідно з Кодексом громадянам України було надано право на отримання земельних ділянок у приватну власність для: ведення особистого підсобного господарства; будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівництва; дачного і гаражного будівництва.    У процес приватизації були включені й інші землі. Так, згідно з Указом Президента України “Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення” від 19 січня 1999 р. приватизації підлягають земельні ділянки, на яких знаходяться об'єкти нерухомого майна, у тому числі об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти, що приватизовані відповідно до законодавства України. А Законом України “Про особливості приватизації об”єктів незавершеного будівництва” від 14 вересня 2000 р. передбачено, що покупці об'єктів незавершеного будівництва дістали право на придбання у приватну власність разом з цими об'єктами і земельних ділянок, відведених під забудову.    Разом з тим законодавством був визначений перелік земель, які не підлягали приватизації. Згідно з ЗК України (ст. 4) у редакції від 13 березня 1992 р. заборона на приватизацію поширювалася на: землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набережні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетичної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення та деякі інші.    Однак, з прийняттям 25 жовтня 2001 р. нового Земельного кодексу України державна політика у сфері приватизації земель істотно змінилася. Чинним Кодексом було визначено мінімально необхідний перелік земель, які мали залишатися у власності держави. Крім того, значно розширено перелік земель, які підлягають приватизації, та перелік суб'єктів права приватної власності на землю.

30. Суб’єкти, об’єкти та форми приватизації земель.

Під суб'єктами приватизації землі слід розуміти громадян, юридичних осіб та органи влади, які беруть участь у приватизації земельних ділянок. Громадяни та юридичні особи, які є землекористувачами, становлять найчисленнішу групу суб'єктів приватизації землі. Відповідно до законодавства землекористувачі, які виявили бажання приватизувати свої земельні ділянки, повинні звернутися з відповідними заявами (клопотаннями) до органів влади, до компетенції яких належить передача земельних ділянок у приватну власність. Уповноважені органи влади розглядають такі заяви та клопотання і у разі наявності правових підстав для приватизації земельних ділянок приймають рішення про передачу їх у власність відповідним суб'єктам.    Згідно зі ст. 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій. Названі органи державної виконавчої влади є суб'єктами приватизації земель у частині приватизації земель державної власності.    До суб'єктів приватизації земель в Україні належать також сільські, селищні та міські ради, які від імені територіальних громад реалізують право комунальної власності на землю.     Приватизація земельних ділянок здійснюється за рахунок земель, які перебувають у державній або комунальній власності, тобто об'єктами приватизації земель є земельні ділянки державної та комунальної власності. Однак, Земельним кодексом України встановлено переліки земель, які не підлягають передачі у приватну власність, тобто не можуть бути об'єктами приватизації. Так, згідно зі ст. 84 Кодексу приватизації не підлягають: 1) землі атомної енергетики та космічної системи; 2) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі оборони; 3) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України; 5) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; 6) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи; 7) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.    Крім того, не можуть виступати об'єктом приватизації ряд земель, що перебувають у комунальній власності. Як передбачено ст. 83 ЗК України, до земель комунальної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать: 1) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); 2) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; 3) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; 4) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; 5) землі водного фонду, крім випадків, визначених Земельним кодексом України; 6) земельні ділянки, які використовуються для забез печення діяльності органів місцевого самоврядування; 7) земельні ділянки, які закріплені за державними професійно-технічними навчальними закладами.    Вищезазначені землі державної і комунальної власності можуть надаватися у користування, як правило, лише відповідно державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям.    Земельним законодавством України передбачено, що приватизація земель може здійснюватися безоплатно і за плату. Відповідно розрізняють дві форми приватизації земель — безоплатну і платну.    Особливістю безоплатної приватизації земель є те, що, по-перше, нею можуть скористатися лише громадяни України, по-друге, право на безоплатну приватизацію земель обмежене законом. Громадяни України мають право на приватизацію земельних ділянок лише в певних розмірах. Ці розміри залежать від виду їх цільового призначення і встановлені ст. 121 ЗК України. Слід підкреслити, що право на приватизацію земельної ділянки кожного з видів цільового призначення та в зазначених у ст. 121 ЗК України розмірах громадянин України має лише один раз (ст. 116 ЗК). Факт безоплатної приватизації громадянином земельної ділянки має фіксуватися шляхом проставлення у його паспорті спеціальної відмітки.    Крім безоплатної, в Україні проводиться і платна приватизація земель. Коло осіб, які мають право на таку приватизацію земель, є значно ширшим.     По-перше, право на неї мають громадяни України, які вже приватизували безоплатно земельну ділянку, але користуються ще однією земельною ділянкою такого самого цільового призначення і хотіли б її приватизувати. Другу земельну ділянку громадянин може приватизувати за плату, тобто викупити її. Крім того, якщо громадянин України має у постійному користуванні земельну ділянку більшого розміру, ніж той, якому законом дозволено приватизувати земельну ділянку безоплатно, то він має право приватизувати за плату й іншу частину цієї ділянки. Нарешті, якщо громадянин має у власності об'єкт нерухомого майна, який розташований на земельній ділянці іншого, ніж перераховані у ст. 121 ЗК України, цільового призначення, то він може приватизувати відповідну ділянку лише за плату.    По-друге, право на приватизацію землі за плату мають вітчизняні та іноземні юридичні особи, які є власниками будівель, споруд та інших об'єктів нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці.    Приватизація земель здійснюється у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими актами земельного законодавства. Однак, кожна форма приватизації землі має свої особливості.    Так, якщо громадянин є працівником державного чи комунального сільськогосподарського підприємства, установи, організації або пенсіонером, що вийшов на пенсію після завершення трудової діяльності на таких підприємстві, установі чи організації, і відповідним органом влади прийнято рішення про приватизацію державного чи комунального сільськогосподарського підприємства, установи, організації, то такий громадянин разом з іншими працівниками та пенсіонерами має право звернутися відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації з клопотанням про: 1) приватизацію сільськогосподарських земель цих підприємства, установи чи організації; 2) виділення йому в натурі земельної ділянки у власність у розмірі земельної частки (паю). В такому разі відповідний орган влади в місячний термін зобов'язаний розглянути клопотання і надати дозвіл підприємству, установі чи організації на розробку проекту приватизації земель. Проект відведення земельної ділянки та проект приватизації земель державного чи комунального сільськогосподарського підприємства, установи, організації розробляється землевпорядною організацією, погоджується з органом з питань земельних ресурсів, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та подається на затвердження відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, який прийняв рішення про приватизацію земель. У місячний строк проект має бути розглянутий і затверджений або відхилений. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду зацікавлений громадянин має право оскаржити відмову у приватизації землі у суді. Нерозгляд заяви відповідним органом влади прирівнюється до відмови у приватизації землі.    Приватизація земельних ділянок за плату здійснюється шляхом їх викупу на основі договору купівлі-продажу. Такий продаж проводять місцеві державні адміністрації, Рада міністрів Автономної Республіки Крим або органи місцевого самоврядування у межах їх повноважень. Процедура продажу встановлена у ст. 128 ЗК України.

31. Особливості приватизації земель сільськогосподар-

ського призначення та інших категорій земель.

приватизація цих земель пов'язана з їх паюванням, яке започатковане Указами Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва” та “Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям” від 8 серпня 1995 р.    Після вступу в силу вищезгаданих указів паювання сільськогосподарських земель набуло таких рис.

По-перше, в цих підзаконних актах чітко визначено, що при паюванні сільськогосподарських земель КСП та інших недержавних сільськогосподарських підприємств право на земельну частку (пай) мають тільки члени сільськогосподарського підприємства, землі якого паюються. Працівники соціальної сфери села та інші громадяни, які проживають у сільській місцевості, такого права не мають.

По-друге, розмір земельної частки (паю) обчислювався комісіями, утвореними сільськогосподарськими підприємствами з числа їх членів, затверджувався районною державною адміністрацією і був єдиним (рівним) тільки для членів конкретного сільськогосподарського підприємства. По-третє, цей розмір земельної частки (паю) є постійним (незмінним). Він може бути змінений лише після скасування паювання земель господарства і проведення повторного паювання, а також при уточненні списку членів господарства, які мають право на земельну частку (пай). По-четверте, член господарства, якому надана земельна частка (пай), отримував також державний документ, що посвідчує право на таку частку — сертифікат на право на земельну частку (пай). У сертифікаті зазначаються розмір частки в умовних кадастрових гектарах та вартість у грошовому виразі. По-п'яте, особа, яка отримала сертифікат на право на земельну частку (пай), має право розпоряджатися нею шляхом укладення цивільно-правових угод, а також шляхом виділення земельної частки (паю) у натурі у вигляді земельної ділянки.    Новий Земельний кодекс України запровадив ще один вид земельної частки (паю). Така частка надається громадянам не з земель колишніх колективних сільськогосподарських підприємств, а з земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій при їх приватизації.

Правовий режим земельної частки (паю), на яку мають право працівники цих сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, істотно відрізняється від правового режиму земельної частки (паю), яку отримали члени колективних та інших сільськогосподарських підприємств, що володіли землею на праві колективної власності. По-перше, право на земельну частку (пай), яку отримали члени колективних сільськогосподарських підприємств, посвідчується відповідним сертифікатом, тоді як видача таких сертифікатів громадянам, які отримують земельні частки (паї) із земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій у зв'язку з їх приватизацією, законодавством не передбачено. По-друге, право на земельну частку (пай), яку отримали члени колективних сільськогосподарських підприємств, є об'єктом ринкового обігу: воно може відчужуватися на основі цивільно-правових угод, які не заборонені законом. А право на земельну частку (пай), яку отримують працівники державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, не виступає об'єктом ринкового обігу. Це право вони набувають на досить короткий час (2—4 місяці), на період до завершення землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних часток (паїв) у натурі у вигляді земельних ділянок та видачі громадянам-власникам цих ділянок державних актів на право власності на землю. Саме тому отримання та реалізація права на земельну частку (пай) у першому й другому випадках регулюються різними нормами Земельного кодексу України. Правовий режим земельної частки (паю), яку громадяни отримують у процесі приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, визначений ст. 25 ЗК України, а правовий режим земельної частки (паю), яку громадяни України отримали в результаті паювання земель, що були передані у колективну власність колективних та деяких інших недержавних сільськогосподарських підприємств, встановлюється нормами Кодексу, які містяться у його Перехідних положеннях (пункти 8, 9, 15—17), а також Законом України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв).     У разі прийняття рішення про приватизацію державного чи комунального сільськогосподарського підприємства, землі, які перебувають у їх постійному користуванні, згідно зі ст. 118 ЗК України підлягають приватизації шляхом безоплатної передачі у власність працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа. Кожний працівник чи пенсіонер має право на отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю).    Приватизації підлягають не всі землі, які перебувають у постійному користуванні державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а лише сільськогосподарські угіддя. Так, приватизації не підлягають землі лісового та водного фондів, що перебувають у складі земель цих суб'єктів. Крім того, частина сільськогосподарських угідь таких підприємств, установ та організацій підлягає виділенню у резервний фонд (до 15% праці усіх сільськогосподарських угідь), який залишається у державній чи комунальній власності.    Землі сільськогосподарського призначення можуть приватизуватися також приватними сільськогосподарськими юридичними особами шляхом викупу, якщо земельна ділянка перебуває у них у постійному користуванні, або шляхом придбання землі у держави чи територіальної громади на основі договору купівлі-продажу. До таких осіб належать і фермерські господарства. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть приватизуватися громадянами України для ведення особистого селянського господарства та садівництва. Садівництво може вестися громадянами як у складі садівницького товариства, що є юридичною особою (колективне садівництво), так і індивідуально, коли громадянин займається цим видом діяльності окремо і незалежно від інших громадян. Земельні ділянки, які надаються садівницьким товариствам для ведення громадянами колективного садівництва, складаються з двох частин: земель загального користування та земель, які власне використовуються для садівництва і закріплюються за громадянами—членами садівницького товариства. Землі загального користування садівницького товариства передаються (приватизуються) у власність товариству як юридичній особі, а земельні ділянки, закріпленні за його членами, приватизуються останніми. Громадянин—член садівницького товариства, якому виділено земельну ділянку для садівництва, має право на її безоплатну приватизацію за умови, якщо її розмір не перевищує 0,12 га (ст. 121 ЗК) та якщо такий громадянин не отримав раніше земельну ділянку, призначену для індивідуального чи колективного садівництва, у приватну власність безоплатно. Приватизація земельної ділянки громадянином — членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства шляхом подання заяви до правління товариства або до відповідного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування.    Особливості приватизації земель житлової та громадської забудови полягають у тому, що приватизація таких земель тісно пов'язана з приватизацією будівель і споруд, які розташовані на землях житлової та громадської забудови. Однак, не підлягають приватизації землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо).    За загальним правилом, якщо будівля чи споруда розташована на земельній ділянці, яка належить до земель житлової та громадської забудови, то приватний власник такої будівлі чи споруди має право на приватизацію земельної ділянки, необхідної для їх експлуатації, шляхом викупу. Однак, громадяни України, яким належать на праві власності жилі будинки з господарськими будівлями, індивідуальні гаражі та дачі, мають право на безоплатну приватизацію земельних ділянок під зазначеними об'єктами у межах норм безоплатної приватизації відповідно до ст. 121 ЗК України.    Певні особливості має приватизація земельних ділянок на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку вони мають також і право на безоплатну приватизацію земельної ділянки під будинком та навколо неї. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані ці об'єкти, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.    Особливості приватизації земель промисловості, транспорту, зв'язку та енергетики. За загальним правилом, якщо підприємство промисловості, транспорту, зв'язку чи енергетики перебуває у приватній власності, то його власник має право на приватизацію земельної ділянки, необхідної для функціонування відповідного виробничого об'єкта. Однак, ЗК України (статті 83 і 84) містить заборону на приватизацію земель атомної енергетики та космічної системи, а також земель під державними і комунальними залізницями, об'єктами державної і комунальної власності повітряного та трубопровідного транспорту.    Особливості приватизації земель оздоровчого та рекреаційного призначення. З урахуванням того, що значна частина оздоровчих та рекреаційних об'єктів (санаторії, пансіонати, кемпінги, яхт-клуби тощо) перебувають у приватній власності громадян та юридичних осіб, земельні ділянки під такими об'єктами можуть бути приватизовані.    За загальним правилом, приватизація земель оздоровчого та рекреаційного призначення здійснюється шляхом викупу, тобто за плату. Однак, земельні ділянки під такими об'єктами, як індивідуальні дачі, що належать громадянам на праві власності, можуть бути приватизовані ними безоплатно.    Особливості приватизації земель лісового фонду. Приватизація земель лісового фонду, за загальним правилом, заборонена. Однак, з цього правила є винятки. Якщо громадянин або юридична особа приватизує земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, у складі якої є замкнені (оточені сільськогосподарськими угіддями) земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га, то такі суб'єкти мають право на приватизацію зазначених земельних ділянок лісового фонду (ст. 56 ЗК). У таких випадках приватизація земель лісового фонду здійснюється у порядку, передбаченому для приватизації земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.    Крім того, ЗК України (ст. 56) передбачає ще одну підставу для приватизації земель лісового фонду. Якщо громадянин чи юридична особа володіють на праві користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення з деградованими або малопродуктивними угіддями, то вони мають право приватизувати таку земельну ділянку для залісення, тобто для закладення та вирощування лісових насаджень. У разі приватизації деградованих і малопродуктивних угідь для залісення орган влади, який прийняв рішення про їх приватизацію, у державному акті на право власності на земельну ділянку, приватизовану для залісення, зазначає нове цільове призначення цієї ділянки як частини земель лісового фонду.    Особливості приватизації земель водного фонду. Землі водного фонду, як і землі лісового фонду, у переважній більшості випадків приватизації не підлягають. Дана заборона не поширюється на приватизацію невеликих замкнених, тобто відокремлених від інших водних об'єктів, природних водойм загальною площею до 3 га. Громадянин або юридична особа, на наданій у користування земельній ділянці яких знаходиться природна водойма площею до 3-х га, мають право приватизувати цю водойму. Орган влади, який прийняв рішення про виділення заяви (клопотання) про приватизацію водойми, також приймає рішення про відокремлення водойми в окрему земельну ділянку, площа якої разом з водоймою не повинна перевищувати 3 га, та змінити її цільове призначення на “землі водного фонду”. Приватизація земель під природними водоймами здійснюється безоплатно.    Особливості приватизації земель історико-культурного призначення. Земельний кодекс України (ст. 54) допускає можливість перебування земель історико-культурного призначення у приватній власності. Особливості правового режиму таких земель містяться у Законі України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 р.. Згідно з цим Законом всі пам'ятки, тобто об'єкти культурної спадщини національного або місцевого значення, занесені до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, крім пам'яток археології, можуть перебувати не тільки у державній чи комунальній, а й у приватній власності. Що стосується пам'яток археології, у тому числі тих, що перебувають під водою, то вони є державною власністю і приватизації не підлягають. Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації, встановлює Верховна Рада України.    Громадяни та юридичні особи, яким належать на праві власності об'єкти культурної спадщини і які додержуються встановлених законодавством вимог щодо використання земель історико-культурного призначення, мають право на приватизацію земельних ділянок, на яких розташовані такі об'єкти. Чинне законодавство не передбачає безоплатної приватизації зазначених земель, тому їх приватизація може здійснюватися за плату, тобто шляхом викупу громадянином чи юридичною особою, якій належить об'єкт культурної спадщини, відповідної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу землі.

32. Юридичні гарантії здійснення приватизації земель.

 Приватизація землі є важливим політичним і соціально-економічним чинником формування в Україні ефективної системи суспільного виробництва, притаманної ринковій економіці.

До політико-правових гарантій приватизації землі слід віднести положення ст. 15 Конституції України, яка проголошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Економічна багатоманітність суспільного життя передбачає закріплення множинності форм власності на землю, а отже і приватизацію землі. Крім того, важлива політико-правова гарантія приватизації землі міститься у ст. 42 Конституції, яка закріплює право на підприємницьку діяльність. Надання громадянам України права на здійснення підприємницької діяльності потребує і приватизації відповідних земель. Нарешті політико-правова гарантія приватизації землі полягає також у проголошенні у ст. 41 Конституції принципу непорушності права приватної власності, у тому числі й на землю.    Земельно-правові гарантії приватизації землі полягають у врегулюванні нормами цієї галузі права порядку передачі земельних ділянок із державної і комунальної власності у приватну власність, встановленні норм безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами України, а також у наданні громадянам та юридичним особам права звернення до суду з позовами до органів влади, які відмовляють їм у реалізації права на приватизацію земельних ділянок.

та інші юридичні гарантії приватизації землі.

33. Загальна характеристика права землекористування

та його класифікація.

правовою формою такої експлуатації земель виступає право власності на земельні ділянки, у другому — право зем­лекористування.

= Як правовий інститут право землекорис­тування являє собою сукупність однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виник­нення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів.

=як суб'єктивне право становить забезпечену і га­рантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні власти­вості землі.

=як право­відносин, які виникають у процесі використання земель­них ресурсів, полягає в тому, що вони включають су­купність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Цей інститут є похідним від інституту права власності на землю.Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю.

землекористувачеві. В останньому випадку до зем­лекористувача переходять дві правомочності власника зе­мельної ділянки — право володіння та право користуван­ня цією ділянкою.

З точки зору строків традиційно розрізнялося постійне та тимчасове землекористування. Чинне земельне законодавс­тво не передбачає строкового тобто тимчасового викорис­тання землі. Разом з тим, відповідно до Перехідних положень ЗК України суб'єкти, які одержали земельні ділянки у тимча­сове користування до введення в дію Земельного кодексу, тимчасово зберігають право на ці ділянки.

Поряд з постійним землекористуванням, законодавство регламентує використання землі на умовах оренди — строко­ве платне володіння і користування землею на підставі дого­вору. Постійним вважається землекористування без заздале­гідь установленого строку. Окремі категорії постійних земле­користувачів можуть здійснювати не тільки постійне, а вод­ночас і орендне землевикористання. Така можливість перед­бачена ст. 24 Земельного кодексу, зокрема, для державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, які можуть орендувати земельні ділянки, що пе­ребувають у власності громадян та юридичних осіб. Особли­вість постійного користування зазначених суб'єктів землями сільськогосподарського призначення полягає в тому, що во­ни можуть бути приватизовані у порядку, встановленому ст. 25 ЗК України.

34. Право постійного землекористування: суб’єкти і

об’єкти.

Згідно з чинним Земельним кодексом України сфера по­ширення постійного землекористування істотно обмежена. Воно може здійснюватися лише на землях, що належать до державної або комунальної власності, і стосується лише пев­ної категорії суб'єктів.

Суб'єкти і об'єкти права землекористування

Суб'єктами права постійного землекористування є юри­дичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв'яз­ку з цим певні земельні права та обов'язки.

Відповідно до ст. 92 ЗК України право постійного користу­вання земельною ділянкою можуть здійснювати лише підпри­ємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. До складу виключного кола суб'єктів, які можуть набувати права постійного користування земель­ною ділянкою, закон відносить лише деякі види юридичних осіб, які належать до юридичних осіб публічного права.

Юридичною особою новий Цивільний кодекс України (ст. 80) вважає організацію, створенуі зареєстровану у встанов­леному законом порядку.

Створені розпорядчим спо­собом юридичні особи, як постійні землекористувачі, функціо­нують для здійснення завдань публічного характеру.

установи та підприємства¹.

Держава та територіальні громади можуть створювати юридичні особи публічного права (наприклад, навчальні зак­лади, заклади охорони здоров'я). При цьому держава, ство­рюючи конкретну юридичну особу (державне підприємство), закріплює за нею майно на праві повного господарського ві­дання, а за державною установою (організацією) — на праві оперативного управління.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт постійного землекористування являє собою їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені в статутних доку­ментах. Деякі юридичні особи, зокрема державні і комуналь­ні сільськогосподарські підприємства, установи та організа­ції, обов'язково виступають носіями прав та обов'язків щодо постійного використання землі. Можливе функціонування й інших державних чи комунальних юридичних осіб, діяль­ність яких не пов'язана з використанням земель, тобто вони не наділяються земельною правоздатністю.

Земель­на праводієздатність може бути притаманна лише самостійно оформленим як єдине ціле юридичним особам, а не їх структур­ним підрозділам. Юридичні особи, що володіють земельною пра-водієздатністю, набувають статусу суб'єктів постійного землеко­ристування з моменту надання їм земельної ділянки.

Серед суб'єктів постійного землекористування розрізня­ють

-сільськогосподарські та

-несільськогосподарські держав­ні і комунальні підприємства, установи та організації.

Пер­шим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей, та ведення товар­ного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК), друтим — для здійснення відповідної несільськогосподарської діяльності (ст. 65 ЗК).

Об'єктом - певна ін­дивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ді­лянка (або її частина), яка перебуває у державній або кому­нальній власності, що закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням.

Закон не виключає можливості використання однією юридичною особою кількох земельних ділянок різного цільо­вого призначення.

Класифі­кація цих об'єктів можлива і за іншими ознаками. Так, якщо підставою класифікації вважати основне цільове призна­чення земельних ділянок, то можна розрізняти об'єкти сіль­ськогосподарського та несільськогосподарського призна­чення тощо.

35. Підстави та порядок виникнення та припинення

права землекористування.

ви­никає в результаті дій, які являють собою акт розпорядження землею.

Див. консп

=рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористу­вання може виникнути також при переході права власності на будівлю або споруду до юридичних осіб, які не можуть ма­ти у власності земельні ділянки (ч. 5 ст. 120 ЗК).

Надання у постійне користування земельної ділянки, що вже перебуває у користуванні, провадиться лише після вилучення її упорядку, передбаченому статтями 149і 151 ЗК України.

Повноваження органів місцевого самоврядування у зазначеній сфері чітко визначає ст. 122 ЗК України. Даною нормою, зокрема, встановлено, що надання земельних діля­нок цим суб'єктам для всіх потреб здійснюють сільські, се­лищні та міські ради із земель комунальної власності відпо­відних територіальних громад, а районні та обласні ради — з відповідних земель спільної власності територіальних гро­мад. Повноваження органів виконавчої влади щодо надання земельних ділянок із земель державної власності розмежова­ні з урахуванням рівня цих органів та місця розташування і цільового призначення земельних ділянок.

Порядок надання у постійне користування земельних діля­нок юридичним особам встановлює ст. 123 ЗК України. З ана­лізу змісту цієї норми випливає, що підставою виникнення да­ного права землекористування є сукупність юридичних фак­тів (клопотання про відведення земельної ділянки, рішення про надання земельної ділянки, визначення її меж на місце­вості (в натурі), одержання документа, що посвідчує право пос­тійного землекористування та його державна реєстрація)¹.

Відведена юридичній особі земельна ділянка закріплю­ється у натурі межовими знаками встановленого зразка.

Постановою Кабінету Міністрів України «Про затверджен­ня форм державного акта на право власності на земельну ді­лянку і державного акта на право постійного користування земельною ділянкою» від 2 квітня 2002 р.¹ затверджено нову форму державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а також встановлено, що раніше вида­ні державні акти на право постійного користування землею, залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровіль­ного звернення землекористувачів.

Припинення права землекористування

\ за ба­жанням землекористувача або у примусовому порядку.

Підстави припинення права користування земельною ді­лянкою передбачені в ст. 141 ЗК України. Так, за бажанням

-добровільної відмови від цього права та

-припинення діяльності державних чи кому­нальних підприємств, установ та організацій.

у приму­совому порядку

-вилучення зе­мельної ділянки у випадках, передбачених Земельним кодек­сом;

-використання земельної ділянки способами, які супере­чать екологічним вимогам;

-використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

-систематична несплата зе­мельного податку.

Більшість підстав, закріплених у цій статті, є безумовни­ми, тому що за наявності їх право землекористування підля­гає обов'язковому припиненню.

Разом з тим, деякі з них утворюють лише саму можливість припинення права землекористування, тобто є умовними. Так, використання земельних ділянок з порушенням земель­ного законодавства ще не тягне за собою безумовного припи­нення земельних прав. Стаття 144 ЗК України встановлює особливий порядок усунення зазначених порушень. І лише -при неусуненні порушень земельного законодавства у кож­ному окремому випадку право постійного користування зе­мельною ділянкою може бути припинено за рішенням компе­тентного органу.

=Добровільна відмова від права постійного користування земельною ділянкою — це результат самостійного волевияв­лення землекористувача, пов'язаного з відпаданням потреби в земельній ділянці. Волевиявлення юридичної особи має бу­ти оформлено у відповідній формі — письмовій заяві, яка ад­ресується власникові земельної ділянки. Добровільна відмо­ва може бути реалізована і мати правове значення у разі, як­що її прийняв власник земельної ділянки, який на підставі прийнятого рішення повідомить про це органи державної ре­єстрації.

=Припинення діяльності державних чи комунальних під­приємств, установ та організацій — самостійна підстава при­пинення права постійного землекористування. Юридична особа може припиняти свою діяльність у результаті передачі всього свого майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам¹ або внаслідок ліквідації у по­рядку, передбаченому цивільним законодавством. ПриііИ-нення її діяльності пов'язується з внесенням до Єдиного дер­жавного реєстру відповідного запису. Обставини, що зумов­люють припинення діяльності юридичної особи, можуть бу­ти різні (наприклад, досягнення поставлених цілей). Не роз­глядається як припинення юридичної особи її перетворення, тобто зміна організаційно-правової форми.

Згідно зі ст. 24 ЗК України у разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням; від­повідного органу виконавчої влади або органу місцевого са­моврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням.

=вилучення її у випадках, передбачених Земельним кодексом. Таке вилучення здійснюється для сус­пільних та інших потреб за рішенням органів державної йла-ди та органів місцевого самоврядування у порядку, встанов­леному ст. 149 ЗК України. = вилучення земельних ділянок проводиться за згодою землекористувачів. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.

Вилучення земель має проводитися з додержанням вста­новлених законом вимог, у тому числі з відшкодуванням збит­ків. Відшкодовуються збитки органами виконавчої влади, ор­ганами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами та організаціями, яким надаються у користування зе­мельні ділянки, що вилучаються. Розміри таких збитків визначають комісії, створені Київською і Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, вико­навчими комітетами міських (міст обласного значення) рад згідно з правилами, встановленими ст. 157 ЗК України і По­рядком визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабі­нету Міністрів України від 19 квітня 1993 р. № 284², який діє у частині, що не суперечить чинному Земельному кодексу.

Порядок припинення права постійного користування землею врегульовано Земельним кодексом³.

36. Право обмеженого землекористування: суперфіцій

та емфітевзис.

37. Права та обов’язки землекористувачів.

Права та обов'язки землекористувачів

' Комплекс прав та обов'язків постійних землекористувачів до­сить широкий і різноманітний. Але кожному з них належить право володіння і право користування, а іноді і право внутріш­ньогосподарського управління відведеною земельною ділянкою. \

Право володіння земельною ділянкою землекористува­чем — це юридично забезпечена можливість утримувати її як свою власну (наприклад, забороняти доступ на земельну ділянку інших осіб).

Право користування— це юридично забезпечена можливість суб'єкта здійснювати господарське та інше безпосереднє використання земельної ділянки з ме­тою отримання доходів та інших благ матеріального та нема­теріального характеру від корисних властивостей землі.

Користування наданою земельною ділянкою — не тільки право, а й обов'язок землекористувача. При цьому він пови­нен забезпечувати використання землі за цільовим призна­ченням. Якщо землекористувач не виконує цей обов'язок, то для нього наставатимуть негативні наслідки.

Право на безпосередню експлуатацію земельної

Згідно зі ст. 95 ЗК

1) самостійно господарюва­ти на землі;

2) власності на посіви і насадження сільськогоспо­дарських та інших культур, на вироблену сільськогосподар­ську продукцію;

3) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопо-ширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

не кожному землекористувачеві належать всі без винятку пра­ва; по-друге, право на використання, наприклад, торфу, лісо­вих угідь, водних об'єктів та ін., які розташовані у межах зе­мельної ділянки, не входить до змісту власне права землеко­ристування, оскільки воно існує щодо інших об'єктів приро­ди, а не землі.

не є вичер­пним. Він може уточнюватися з точки зору як розширення, так і обмеження приписами спеціальних законів, які регла­ментують діяльність цих суб'єктів.

права у сфері ефективного використання земельних ділянок і

самостійне господарю­вання на землі, використання у встановленому порядку для власних потреб наявних на земельній ділянці загальнопоши-рених корисних копалин, торфу, лісових угідь, водних об'єк­тів, а також інших корисних властивостей землі.

права у сфері реалізації інших майнових та немайнових прав.Другу групу прав постійних землекористувачів становлять такі права: власності на посіви і насадження, сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продук­цію; на відшкодування збитків у випадках, передбачених за­коном; на спорудження жилих будинків, виробничих та ін­ших будівель і споруд.

самостійного господарювання на землі по­лягає в тому, що конкретний землекористувач за своїм воле­виявленням, самостійно визначає напрями своєї виробничої та іншої діяльності, спосіб використання земельної ділянки в межах її цільового призначення та умов надання земельної ділянки. Планування та реалізацію такої діяльності землеко­ристувачі здійснюють самостійно.

використовувати у встановлено­му порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі полягає в тому, що відповідно до Кодексу України про надра (ст. 23) він у межах наданої йому земельної ділянки має право без отри­мання спеціального дозволу (ліцензії) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб ко­рисні копалини місцевого значення і торф. За умови розмі­щення на земельних ділянках постійних землекористувачів лісових угідь та водних об'єктів вони мають право користува­тися земельними ділянками лісового та водного фондів згід­но з лісовим та водним законодавством.

4) Право землекористувачів на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом, означає, що перелік та­ких випадків має бути визначений тільки законом. За ст. 156 ЗК України землекористувачі мають таке право, зокрема при вилученні сільськогосподарських угідь, лісо­вих земель та чагарників для потреб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасовому зайнятті сільськогосподарських угідь, лісо­вих земель та чагарників для інших видів використання; неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки та ін.

5) Відповідно до цільового призначення та з урахуванням умов надання земельної ділянки землекористувач має пра­во споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди. Спорудження будівель та споруд землекористувач має здійснювати у встановленому порядку, зокрема за на­явності дозволу органів архітектури та ін. Слід зазначити, що земельний закон фактично виходить із презумпції на­лежності постійному землекористувачеві будівель і споруд, зведених ним на земельній ділянці, отриманій у постійне користування, та посівів і насаджень сільськогосподар­ських та інших культур, а також виробленої сільськогоспо­дарської продукції.

Землекористувач може вимагати усунення будь-яких по­рушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділян­кою, і відшкодування завданих збитків (ст. 152 ЗК). Усі права землекористувачів здійснюються ними тільки в порядку, встановленому законом. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню. Способи захисту земельних прав закріплені ст. 152 ЗК України.

Обов'язки землекористува­чів передбачені Земельним кодексом та нормами інших зако­нів. Зокрема, перелік, закріплений ст. 96 ЗК України, вклю­чає обов'язки:

а) забезпечувати використання землі за цільо­вим призначенням;

б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

ґ) підви­щувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі;

д) своєчасно надавати відповідним органам ви­конавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушу­вальних систем.

Наведений перелік не є вичерпним.

у сфері ефективного викорис­тання земельних ділянок (наприклад, забезпечувати вико­ристання землі за цільовим призначенням);

у сфері відтво­рення і комплексної охорони земель (наприклад, додержува­тися вимог законодавства про охорону довкілля);

у сфері реа­лізації інших майнових та немайнових обов'язків (наприк­лад, не порушувати прав власників суміжних земельних ді­лянок та землекористувачів).

Обов'язок землекористувачів своєчасно надавати від­повідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів пов'язаний з тим, що згідно з Положенням про порядок ведення державного земельного кадастру (п. 17) від 12 січня 1993 р.¹, вони щорічно у вста­новлені строки повинні подавати уповноваженим орга­нам звіти про зміни, що відбулися у складі земель, які пе­ребувають у користуванні. Особи, винні у перекрученні даних про стан земель, розміри та кількість земельних ді­лянок, відповідно до ст. 211 ЗК України притягуються до відповідальності.

Використовуючи земельну ділянку, землекористувач зо­бов'язаний зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спору­ди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, які розта­шовані на земельній ділянці чи в її межах. Цей обов'язок випливає з положень законів України «Про топографо-геоде­зичну і картографічну діяльність» від 23 грудня 1998 р.², «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р.³ та Порядку охорони геодезичних пунктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 липня 1999 р А

38. Поняття та юридичні ознаки договору оренди землі.

Договір оренди земельної ділянки — це юридично офор­млена у встановленому законом порядку двостороння угода, за якою орендодавець передає орендареві земельну ділянку у тим­часове оплатне використання для задоволення його потреб, які визначаються цільовим призначенням орендованої ділянки і спрямовані на забезпечення відповідного виду діяльності за умо­ви раціональності землекористування і охорони земель як з боку орендаря, так і з боку держави, та на інших погоджених умовах.

=За своєю правовою природою договір оренди земельної ділян­ки є земельно-правовим. Його земельно-правовий характер виз­начається сутністю та особливостями землі як об'єкта договору

Правове регулювання договору найму (оренди) земельної ділянки здійснюється § 3 гл. 58 ЦК, ГК України, Законом України "Про оренду землі", постановою KM України "Про порядок реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)" та іншими актами.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний.

Сторонами договору є наймодавець та наймач.

=Істотною умовою договору, яка також впливає на його юридичну природу, є умова про раціональність землекорис­тування та охорону земель.

істотних умов,

об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);

строк дії договору оренди;

орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату;

умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду;

умови збереження стану об'єкта оренди;

умови і строки передачі земельної ділянки орендарю;

умови повернення земельної ділянки орендодавцеві;

існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки;

визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини;

відповідальність сторін;

умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4 - 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови, зокрема якісний стан земельних угідь, порядок виконання зобов'язань сторін, порядок страхування об'єкта оренди, порядок відшкодування витрат на здійснення заходів щодо охорони і поліпшення об'єкта оренди, проведення меліоративних робіт, а також обставини, що можуть вплинути на зміну або припинення дії договору оренди, тощо.

Невід'ємною частиною договору оренди землі є:

план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду;

кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів;

акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості);

акт приймання-передачі об'єкта оренди;

проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.

У разі якщо договором оренди землі передбачається здійснити заходи, спрямовані на охорону та поліпшення об'єкта оренди, до договору додається угода щодо відшкодування орендарю витрат на такі заходи.

Договір оренди може передбачати надання в оренду декількох земельних ділянок, які знаходяться у власності одного орендодавця (а щодо земель державної та комунальної власності - земельних ділянок, які перебувають у розпорядженні одного органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування).

Предметом найму є земельна ділянка з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які містяться на ній, або без них. Під земельною ділянкою слід розуміти частину земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Специфіка цього договору полягає також у формі оплати орендної плати, яка може бути грошовою, натуральною або відробітковою.

Договір найму (оренди) земельної ділянки є строковим. Законодавець встановлює правило про те, що короткострокова оренда не може бути більше 5 років, а довгострокова — не більше 50 років.

Форма договору: письмова, а за бажанням сторін може посвідчуватися нотаріально.

Наймач може передати земельну ділянку або її частину в користування іншій особі (піднайм, суборенду) лише з дозволу наймодавця.

Певною специфікою наділено й обов'язки, які покладаються на наймача. Зокрема, наймач земельної ділянки зобов'язаний: а) використовувати земельну ділянку відповідно до мети, яку визначено в договорі; б) здійснювати комплекс заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню земельної ділянки; в) утримуватися від порушень прав власників сусідніх земельних ділянок і суб'єктів сервітутних прав.

орен­ду землі як «засноване на договорі строкове, платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності».

юридичні ознаки по­няття оренди земель:

це виключно договірна форма викорис­тання земель. Договірний характер відносин передбачає виключну добровільність укладення договору; оренда земель оформляється договором оренди земельної ділянки; договір оренди земельної ділянки укладається між орендодавцем і орендарем;

зміст оренди земель становлять правомочності володіння і користування орендаря. Однак слід зазначити, що у деяких випадках, передбачених законом, орендар може здійснювати у певних межах і розпорядження наданою йому індивідуально визначеною земельною ділянкою або її части­ною. Але це розпорядження є дуже обмеженим і стосується, скажімо, суборенди;

це користування та володіння є плат­ним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у розмірах, визначених договором;

строкове (тимчасове) користування. Строки дії оренди визначають сторони у договорі оренди земельної ділянки;

об'єктом орен­ди за договором виступає певна земельна ділянка, яка може використовуватися орендарем для здійснення перш за все підприємницької діяльності, тобто такої, що здійснюється за власною ініціативою, систематично і на власний ризик з ме­тою одержання прибутку, а також і для іншої діяльності (на­приклад, для ведення особистого селянського господарства);

повна господарська самостійність орендаря.

Крім основних ознак поняття оренди земель існують і до­даткові ознаки

1. це окрема форма землекорстування. По-друге,

2. орендо­давцями земельних ділянок є держава, територіальні грома­ди, громадяни та юридичні особи України. У той же час згід­но зі ст. 81 ЗК України власниками земель можуть бути й іно­земні громадяни та особи без громадянства. Отже, вони теж можуть виступати орендодавцями земельних ділянок. Відпо­відно до ст. 93 ЗК України орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи. По-третє,

3. орен дар земель набуває право власності на одержану з орендова­них земель продукцію і доходи. По-четверте,

4. оренда не по­винна змінювати цільове призначення земельної ділянки.

39. Правові наслідки земельної реформи.

За період з 01.01.1996 по 01.01.2010 структура земельного фонду змінилась по основних видах земельних угідь, зокрема площа сільськогосподарських угідь зменшилась на 256,5 тис. га, площа під відкритими землями без рослинного покриву, або з незначним рослинним покривом на 158,8 тис. га та площа інших земель на 53,9 тис. га. За зазначений період збільшилась площа під лісами та іншими лісовкритими площами на 234,1 тис. га, забудованих земель на 186,0 тис.га, відкритих заболочених земель на 44,5 тис. га та води на 4,6 тис. га. (Додаток 1). Розподіл земельного фонду України за період з 1996 по 2010 роки змінився по основних групах власників землі та землекористувачах, зокрема зменшились площі сільськогосподарських підприємств на 22587,1 тис. га та закладів, установ та організацій на 68,5 тис. га. Збільшилась площа земель, яка знаходиться у власності та користуванні громадян на 13547,6 тис. га, лісогосподарських підприємств на 1480,9 тис. га та площа земель запасу і земель, не наданих у тимчасове користування на 7529,7 тис. га.  Зміна структури земельного фонду по формах власності з 01.01.1996 по 01.01.2010 роки свідчить про зменшення площ земель державного сектору (державна власність) на 7064,0 тис. га і становить 29246,5 тис. га (48,5%). Площа земель, які знаходяться у приватній власності збільшилась на  29110,3 тис. га і становить 31035,7 тис. га.(51,4%). За зазначений період зменшилась площа земель, які знаходились в колективній власності сільськогосподарських підприємств, на 22046,3 тис. га і становить 72,6 тис. га (0,1%). Зменшення відбулося в основному, за рахунок розпаювання недержавних сільськогосподарських підприємств та передачі їх у приватну власність громадянам. З прийняттям 25 жовтня 2001 року Земельного кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2002 року, визначилася земельна політика держави, яка і в подальшому повинна концентруватися на остаточному розв'язанні проблем розвитку відносин власності на землю, формуванні цивілізованого ринку земель, розвитку іпотечного кредитування, удосконаленні системи земельних платежів, підвищенні ефективності державного управління земельними ресурсами, поліпшенню організації державного контролю за використанням і охороною земель. В Україні, в основному, створено земельне законодавство перехідного періоду, відповідно до якого відбувається реформування земельних відносин. У розвиток Земельного кодексу прийнято понад 50 законів, які регулюють земельні відносини та використання земель і є базовими для формування ринку земель як несільськогосподарського, так і сільськогосподарського призначення. Ключовими серед них є закони: "Про землеустрій" від 22.05.2003 № 858-ІV – визначає правові та організаційні основи діяльності у сфері землеустрою і спрямований на регулювання відносин, які виникають між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами із забезпечення сталого розвитку землекористування; "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" від 05.06.2003 № 899-ІV – визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками; "Про охорону земель" від 19.06.2003 № 962-ІV – визначає правові, економічні та соціальні основи охорони земель з метою забезпечення їх раціонального використання, відтворення та підвищення родючості ґрунтів, інших корисних властивостей землі, збереження екологічних функцій ґрунтового покриву та охорони довкілля; "Про державний контроль за використанням та охороною земель" від 19.06.2003 № 963-ІV – визначає правові, економічні та соціальні основи організації здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і спрямований на забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів та охорону довкілля; "Про особисте селянське господарство" від 15.05.2003 № 742-ІV – визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади ведення особистого селянського господарства та майна, що належать громадянам, які ведуть особисте селянське господарство; "Про фермерське господарство" від 19.06.2003 № 973-ІV – визначає правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у галузі сільського господарства України; "Про оренду землі" від 06.10.1998 № 161-XIV (в редакції Закону від 02.10.2003 № 1211-ІV) – усунув колізії, що існували в орендних правовідносинах, сприяє залученню продуктивних земель в активний господарський обіг. Покращився правовий захист орендодавців і орендарів, розширилась база справляння орендної плати. Закон забезпечив суспільний контроль за ставками орендної плати;   "Про використання земель оборони" від 27.11.2003 № 1345-ІV – встановлює порядок використання земель, наданих для дислокації військових частин, військово-навчальних закладів, підприємств і організацій Збройних сил України, Служби безпеки України та інших силових структур, утворених відповідно до законодавства. Законопроектом визначено проведення землеохоронних заходів для забезпечення раціонального використання земель, зайнятих об’єктами оборони, інших військових формувань, встановлено порядок використання земель в зонах особливого режиму, передбачається контроль за цільовим використанням цих земель, а також відповідальність за порушення вимог земельного законодавства; "Про оцінку земель" від 11.12.2003 № 1378-ІV – створює правові засади проведення оцінки земель та земельних ділянок в Україні та професійної діяльності з їх проведення; "Про державну експертизу землевпорядної документації" від 17.06.2004 № 1808-ІV – дозволив: - суттєво підвищити якість землевпорядної та землеоціночної документації; - підвищити рівень законності при прийнятті управлінських рішень та вчиненні розпорядницьких дій щодо земельних ділянок усіх форм власності і як наслідок створити реальні гарантії набуття і реалізації суб‘єктивних прав на землю громадян, юридичних осіб; - забезпечити перевірку відповідності об‘єктів принципам державної земельної і аграрної політики, вимогам екологічної безпеки, економічної доцільності; "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 05.02.2004 № 1457-ІV – регламентує розмежування земель державної і комунальної власності з метою забезпечення прав територіальних громад на володіння, доцільне, економічне, ефективне використання і розпорядження земельними ділянками на власний розсуд і в своїх інтересах. Закон посилює відповідальність територіальних громад за стан земель. Разом з тим, держава зможе зосередити зусилля на підвищення ефективності використання земель, які становлять загальнодержавний інтерес, є територіальним базисом національної безпеки;  "Про ратифікацію Угоди про позику (Проект “Видача державних актів на право власності на землю в сільській місцевості та розвитку системи кадастру”) між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку" від 15.06.2004 № 1776-ІV – надає можливість створити належне гарантування державою прав власності на земельні ділянки і нерухоме майно, забезпечити завершення приватизації земель існуючих сільськогосподарських підприємств, сталий розвиток сільського господарства та охорону довкілля, а також створити автоматизовану систему ведення державного земельного кадастру; "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень" від 01.07.2004 № 1952-ІV (в редакції Закону від 11.02.2010 № 1878-VI) – визначає правові,  економічні, організаційні засади проведення  державної  реєстрації  речових  та  інших  прав,   які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою цих  прав,  створення умов для функціонування ринку нерухомого майна; "Про захист конституційних прав громадян на землю" від 20.01.2005 № 2375-ІV – встановлює вартість робіт із землеустрою щодо виготовлення документів, які посвідчують право власності на земельні ділянки, при передачі безоплатно земельних ділянок у власність громадян України; "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки" від 11.01.2007      № 578-V - підвищує адміністративну відповідальність та встановлює настання кримінальної відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки; „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення вимог земельного законодавства” від 15.04.2008 № 271-VI - посилює адміністративну відповідальність за порушення вимог земельного законодавства шляхом підвищення розмірів штрафів,  сприяє раціональному використанню і охороні земельних ресурсів, створенню більш ефективного механізму щодо припинення порушень вимог земельного законодавства та усунення їх негативних наслідків; "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю"  від 05.11.2009 № 1702-VI - встановлює порядок погодження документації із землеустрою за принципом єдиного вікна шляхом створення при кожній районній державній адміністрації або місті обласного значення комісії, до складу якої входять представники усіх органів, уповноважені погоджувати таку документацію;  "Про відчуження земельних ділянок,  інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені,  які перебувають у приватній власності,  для суспільних потреб  чи з мотивів суспільної необхідності" від 17.11.2009 № 1559-VI - визначає правові, організаційні та фінансові засади регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі відчуження земельних  ділянок,  інших  об'єктів  нерухомого майна,  що на них розміщені,  які перебувають у  власності  фізичних  або  юридичних осіб, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності. Таким чином, в Україні створено нове земельне законодавство, на основі якого вдосконалюються земельні відносини в аграрній сфері, а також рівень використання земель у нашій державі, яка має значний і високоякісний земельний фонд. 

40. Поняття земель промисловості.