1.1.2. Історія вокально-хорової освіти у навчальних закладах

різного типу (X – XVIII ст.)

Значним досягненням видатних композиторів України сприяв поступовий розвиток системи вокально-хорової освіти, що склалася в Україні за вісім століть (X – XVIII ст.) Традиції хорового навчання і виховання утверджувалися в монастирських, міських та сільських навчальних закладах.

Вокально-хорова освіта в монастирях. Монастирі на Україні завжди були не тільки міцними духовними центрами православної віри. Вони виконували важливу просвітницьку функцію в галузі церковної вокально-хорової (співацької) освіти. Дослідники виділяють діяльність Івана Княжицького, Лаврентія Зизанія, Захарія Копистенського, Тараса Земку, які зробили багато важливого на освітянській ниві [1,2,3,4]. Тарас Земка першим створив книжки про історію церковного співу (1629 р.) та творчість видатних музикантів, творців піснеспівів (1631 р.). Усвідомлюючи історичну значущість їх доробку, Т. Земка відзначав моральну, естетичну та соціально-політичну цінність церковних мелодій. Книжки Т. Земки насичені методичними та теоретичними порадами, що виконували функцію дидактичного матеріалу, закладали міцні підвалини вокально-хорової освіти в Україні. Земка зробив багато для поповнення Києво-Печерського монастиря нотною та навчальною літературою, що була основним джерелом співацьких та хорових знань [4,c.7].

Основою книжкового фонду, святинею будь-якого монастирського хору були «Ірмології», які вміщували піснеспіви, характерні для даного монастиря. Великого естетичного та виховного значення набувало графічне оформлення та особливості нотного викладу «Ірмологій». Наприклад, дивувала дуже великими розмірами та вагою у три пуди ірмологійна книга Києво-Печерського монастиря. У ній вперше поєднувалися ручна та друкована техніки нот описання.

Створення подібних зразків було результатом зусиль справжніх майстрів, досвідчених музикантів, які досконало володіли технікою уставного письма та художнього оформлення.

Співацька освіта в монастирях здійснювалася за окремою програмою. Великого значення надавалося систематичній роботі співаків з нотним фондом, загальному та музично-теоретичному навчанню. Кожного дня співаки монастирського хору мали відвідувати бібліотеку, вчилися складати літературні та музичні твори, виконувати різні завдання у роботі з нотною літературою.

Монастирські хори (крилоси) комплектувалися переважно здібними, досвідченими та грамотними співаками за рахунок дітей та юнаків з українських козацьких полків. Належна увага приділялася підготовці уставників, майбутніх керівників хору. Позитивним показником їх професійних якостей вважалися ґрунтовні музично-теоретичні знання, добре володіння технікою співу, вдале засвоєння репертуару та традицій церковного співу. Навчання здійснювалося у двох напрямках: спів по нотах (для особливо здібних) та по слуху (для всіх інших). У зв’язку з цим в кожному монастирі створювалися власна методика співацького навчання та виховання.

Вокально-хорова освіта в міських школах. За даними дослідження В. Іванова [3, c.21] з X ст. співацька і хорова освіта в українських школах посідала досить скромне місце. Головним навчальним завданням шкільних уроків співу було опанування нескладних одноголосних творів з літургійної служби.

З XV ст. процес навчання та виховання в Україні здійснювався в атмосфері протистояння традицій римсько-католицької церкви та національних православних традицій.

На Правобережжі функціонували переважно уніатські, католицькі (Львів, Камянець-Подільський, Луцьк, Острог, Кременець, Володимир – Волинський), ієзуїтські школи, в яких важливого значення надавалося вокально-інструментальній освіті. На Лівобережжі зростала роль православних колегіумів (Київський, Харківський, Чернігівський, Переяславський).

Великої значущості набувала діяльність православних братських шкіл

( XVI ст.), що зберігали та розвивали національні співацькі традиції. Статут багатьох братських шкіл зобов’язував навчанню хоровому співові без супроводу, який оберігався від будь-яких іноземних впливів (Острог, Перемишль, Вінниця, Ніжин, Чернігів та інш.).

Система шкільної хорової освіти у містах України була досить різнобічною, що пояснюється соціальними факторами.

У багатьох міських церковних школах України обов’язковим було навчання одноголосному співові, яке відбувалося за ірмологіями (Харківські, Київські, Охтирські, Острозькі та інші школи). Ці навчальні заклади були досить поширеними та доступними для співацької освіти демократичних верств населення. Школярі за два роки навчання мали засвоїти елементарні знання та уміння за крюковою та нотолінійними системами. Із цією метою автори навчальних посібників збирали різноманітний дидактичний матеріал, що містився в ірмологіях (грецький, московський, київський, місцеві наспіви). Ірмологійна теорія та спів набули значення початкового і водночас обов’язкового щабля на шляху співацької освіти. В її традиціях також були етико-повчальні звернення до учнів з поетичним текстом про радість та користь пізнання мистецтва співу.

Більш скромне місце займав хоровий спів у полкових школах, де навчалися діти з козацьких сімей. Учителі (місцеві дячки) протягом п’яти років навчали учнів співацьким умінням церковного співу, колядкам, щедрівкам та гімнам. Хорове виконавство завжди позитивно оцінювалося членами козацьких родин, особливою повагою користувалися співаки полкових хорів.

Значну увагу приділяли навчанню співу у духовних училищах та духовних семінаріях. Контингент цих навчальних закладів складався з дітей церковнослужителів які були досить підготовленими до виконання складних творів. У зв’язку з цим співацька освіта та методика хорового співу духовних училищ була більш розвиненою. Так, більшість учнів співали по нотах, згодом семінаристи засвоювали три- чотириголосні твори, серед яких почесне місце займали партесні концерти, гімни та канти. Найбільш обдаровані учні здобували можливість самостійно диригувати і, навіть керувати семінарським хором. За навчальною програмою учні духовних училищ та семінарій засвоювали ірмологійну теорію та практику хорового співу, вчилися складати музичні твори. Професійне оволодіння хоровою справою в духовних закладах передбачало в перехідний період (XVI – XVII ст.) уміння користуватися двома системами нотного запису (крюками та квадратними нотами). Із цією метою учні засвоювали оригінальні теоретичні праці («Ключ розуміння»), що забезпечували поступовість переходу. Ретельне опанування ірмологійних знань надавало змогу учням вдосконалювати свою майстерність на матеріалі багатоголосся.

Однією з поширених в Україні форм фахової хорової освіти була підготовка співаків і диригентів у школах-студіях при архієрейських кафедрах. Із 1772 р. при Харківській архієрейській школі – студії існував хор, на базі якого навчалися учні 7-17 літнього віку. Серед педагогів виділялися А.Л. Ведель та Ф. Барановський [6, c.178]. Програма співацької освіти в архієрейських хорах при школах – студіях містила вивчення київської нотолінійної системи, теорії знаменного та партесного співу, практичне засвоєння складних багатоголосних хорових творів. Велика увага приділялася розвитку музичного слуху, ансамблевих умінь, свідомого розуміння та виконання літературного тексту. Викладачі хорового співу мали творчі контакти з російськими колегами, що сприяло зміцненню культурних та освітніх зв’язків. Типовими для цього періоду (XVIII ст.) було використання педагогічного досвіду українських спеціалістів в російських архієрейських капелах. Зростання фахового рівня хорової освіти в архієрейських школах-студіях позитивно впливало на розвиток вітчизняної хорової культури.

Значну роль у розвитку вокально-хорової культури відіграли колегіуми. Так, програма загальному зичного навчання у Чернігівському колегіумі включала гру на українських музичних інструментах (кобза, сурма, гусла, скрипка, бас), засвоєння широкого кола теоретичних знань та виконавських умінь, що сприяло підвищенню загальному зичного рівня учнів. Вагоме місце займав спів по нотах партесних творів.

Харківський колегіум (інші назви: Харківське Покровське училище, Харківська Слов’яно-латинська академія) за своєю навчальною програмою і навчальним планом наближався до вищої школи. До педагогічного колективу колегіуму входили чимало відомих музикантів, діячів науки і культури (Г. Сковорода, А. Ведель). Особлива увага приділялася вокальній освіті, з цієї метою у 1765 р. були відкриті спеціальні додаткові класи.

Київський колегіум, заснований у 1632 р. П. Могилою, згодом (1701 р.) одержав статус академії, яка стала одним з відомих культурно-просвітницьких центрів України. Поступово складалась специфічна студійна система вокально-хорової освіти з розробленою навчальною програмою. Ядром програми було вивчення київського знаменного розспіву та теорії партесного співу. Колектив академічного хору складався з 300 досвідчених співаків, які мали досить високі теоретичні знання та володіли необхідними виконавськими уміннями. В академії існувала власна система контролю співацьких знань та умінь з такими градаціями: «надежный», «добрый», «изрядный», «средний», «слабый», «средственный». Важливою обставиною було врахування, окрім музичних знань та умінь, ставлення учнів до хорового співу. Право брати участь у академічному хорі надавалося співакам які добре засвоїли репертуар та овлоділи навичками ансамблевого співу. Знання «придворного уставника» в Київській академії здобули Г.С.Сковорода (1744 р.), М.С. Березовський, Й. Загвойський, В. Пикулицький, Д. Ростовський.

Система навчання хоровому співу в сільській місцевості. Поступово в Україні склалася оригінальна система сільського хорового навчання і виховання

(X – XVIII ст.) Як і в містах, завдання сільської хорової освіти були тісно пов’язані з захистом національних традицій, розвитком кращих зразків духовної співацької культури [7, c.38].

Завдяки указу Синоду від 31 січня 1724 р. сільські діти з заможних родин здобули можливість в домашніх умовах одержувати елементарні знання з музичної грамоти та співу. На селі існувала досить гнучка система індивідуальних та групових занять у «домових школах», де функцію вчителя виконували сільські дячки. Подібні школи надавали дітям селян початкову музичну освіту та право співати у сільському хорі.

У сільській місцевості існувала практика додаткових музичних занять з метою підвищення співацького досвіду та здобуття права на майбутнє вчителювання. Так, А. Мироновський, що здобув хорову освіту в сільській школі на Харківщині, згодом співав у багатьох архієрейських хорових капелах, а також викладав у різних сільських школах (за даними В. Іванова).

Разом з тим програма сільської вокально-хорової освіти обмежувалася лише вивченням ірмологійних нотних книг, процес засвоєння яких був досить тривалим. Теоретичною та методичною основою сільської освіти були надруковані в «Ордері» методичні рекомендації щодо засвоєння музичного матеріалу. Учитель повинен був дотримуватися певних етапів:

• роз’яснення музичного матеріалу та багаторазове його повторення;

• перевірка та закріплення на конкретних зразках;

• обов’язкове виправлення помилок.

Велика увага в сільських школах приділялася опануванню нотною грамотою. Вчителі, що мали міцні знання з теорії та практики іромологійного співу та добре володіли методикою його викладання, користувалися великою повагою селян.

Більш серйозні заняття хоровим співом з сільськими дітьми проводилися тільки зі здібними співаками тричі на тиждень у іромологійному класі. Із цих учнів складався хор (30-40 співаків), який постійно супроводжував літургійну службу. Учителі застосовували допомогу помічників із числа найбільш обдарованих учнів. Взагалі, ірмологійний спів у сільських криласах записувався одноголосно і виконувався в унісон.

Учні, що здобували початкові теоретичні знання та набували значних виконавських співацьких умінь, згодом присвячували своє життя хоровому співові. Деякі з них поповнювали армію мандрівних співаків, ставали пропагандистами співацького мистецтва у своєму краї. Найбільш обдаровані за рекомендацією дячків-учителів переходили у професійні хорові колективи (гетьманські, архієрейські, придворні та інш.).

Решта учнів залишалися у своєму селі допомагати місцевому вчителеві. Це сприяло появі місцевих хорових шкіл із власними методиками співацького навчання.

Важливу роль у сільській хоровій освіті відігравали вчителі-дячки, що виконували функцію музичної освіти сільського населення. Вони розробляли власний дидактичний навчальний матеріал (практичні посібники та хрестоматії). Із цією метою відбиралися мелодії піснеспіві з київського, болгарського, грецького розспіві, а також місцеві наспіви.

Вивчення навчальної літератури сприяло засвоєнню церковного репертуару, збагачувало сільських співаків знаннями оригінальних зразків українського хорового мистецтва .Авторами навчальних посібників для сільських хорів були Т. Бачинський (м. Добротвор, 1699 р0), М. Гадничак (с. Поклякушки, 1729 р.). Симеон Рибак та інш. [3].

Особливістю сільської співацької освіти було те, що більшість учителів-дячків довго не затримувалися на місцях, мандруючи по всій Україні. Це надавало їм можливість набувати значного педагогічного та виконавського досвіду, підвищувати власну професійну освіту. Безумовно, творчі досягнення кращих мандрівних дяків сприяли підвищенню співацької культури сільської місцевості.

В Україні утвердилася система перевірки та атестації сільських учителів музики. Існувало чотири групи оцінок:

1) «искусен, похвален»;

2) «умеренно искусен»;

3) «не совершенно искусен», «посредственен»;

4) « не искусен», «не знает», «худ», «туп», «глух» [4, c.47]. Така система атестації була розроблена на основі багатого педагогічного та виконавського досвіду дячків, регентів місцевих хорів. Таким чином, співацька освіта на селі була оригінальним явищем в музичній культурі та освіті України XVII – XVIII ст.

Подальшій професіоналізації хорової освіти сприяло становлення нотної грамоти як навчальної дисципліни. Це конкретно проявилося у значному поширенні методичних посібників, теоретичних праць, друкованих нотних книг. Таке накопичення теоретичного і дидактичного матеріалу стало міцним фундаментом для подальшого розвитку вокально-хорової освіти у XIX – XX ст.