4) Кінофотовідеодокументи (аудіовізуальні джерела).

Специфічною формою зображаль­них джерел є фіксація навколиш­ньої дійсності за допомогою фізико-хімічних засобів - кінофотовідеодокументів, які зберігають цінну історичну інфор­мацію про події політичного, економічного та культурно­го життя народу.

Порівняно давнім, масовим і доступним для дослідни­ка джерелом цієї групи є фотографії. Одним із різновидів фотодокументів є фотопортрет. Синтезованим видом зображальних джерел є кіно та відео, які на практиці вбирають у себе засоби літератури, живопису, принципи побудови кадру тощо.

5) Картографічні джерела.

Одним із різновидів зображальних джерел з історії України є істо­ричні та географічні карти, карто­графічні схеми. Зображення на картах – це особливий вид моделювання реальних явищ, що у графічній формі передає їх кількісні і якісні характеристики, структуру, взаємозв’язки та динаміку.

З історії України існує досить бага­то змістовних картографічних джерел:

І. Найдавніші карти території сучасної України, які належать грецьким та римсь­ким авторам: 1) Певтінгерова таблиця – римська шляхова карта, ство­рена у IV ст. н.е., першою занотувала назви народів, що населяли давню Україну; 2) друковані західноєвропейські карти зберегли інформацію про територію України XV-XVI ст. Вони створені на підставі праць Клавдія Птолемея (II ст. н.е.), інших античних географів, учених періоду се­редньовіччя (Н.Кузанського, А.Віда та ін.).

ІІ. Старовинні карти – це особливий вид пам’яток історії та культури. Серед найдавніших картографічних зображень можна згадати малюнки кам’яного та бронзового віку, карти античних географів, китайські карти на шовку, середньовічні портолани, креслення княжої доби.

ІІІ. Монастирські карти XVII-XVIII ст. До перших друкованих карт цієї групи можна віднести три пам’ятки з книги Афанасія Кальнофойського “Тератургіма”, надрукованої у Києво-Печерській лаврі в 1638 р. Цінними є картографічні зображення “Києво-Пе­черського патерика” 1661 р.

6) Боністичні джерела.

Паперові грошові знаки – політико-економічні документи, джерела вивчення економічної та політичної історії, ма­теріальної і духовної культури, які своєрідним способом відобразили та зафіксували соціально-економічне та культурне життя певної історичної епохи.

7) Народні картини.

Серед народних картин загальновизна­ним лідером у плані популярності тривалийчас уважався “Козак Мамай”. У ХVІІІ-XIX ст. картина була обов’язковим елементом оздоблення інтер’єру майже кожної селянської хати і читальні.

5. Види усних джерел

Усні джерела містять інформацію у вигляді усної тра­диції, що передається із покоління в покоління, із уст в уста і зберігається у пам’яті народу. Вони є пам’ятками усної словесної творчості, одним із класів словесних (вер­бальних) джерел, що виникли задовго до появи писемних і пізніше були зафіксовані у писемних пам’ятках.

Всі усні джерела умовно поділяються на про­зові і поетичні.

І. Види прозових джерел:

1. Казки, різновидами яких є: 1) казки про тварин; 2) чарівні казки; 3) соціально-побутові казки; 4) суспільні казки.

2. Ле­генди, перекази та оповідання.

3. Замовляння (загово­ри). До них належать такі твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на довколишній світ. Най­довше в народному побуті збереглися господарські, ліку­вальні, громадські та приворотні (відворотні) замовляння.

4. Пареміографія – цикл найкоротших жанрів, які в образній формі відбивали найсуттєвіші сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів’я, за­гадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, поба­жання, афористичні вислови тощо.

5. Драматичні джерела – народні драми, що розвивалися в тісному зв’язку з народним театром. Класичне втілення прадавнього календарного міфу знаходимо у зимово-новорічній “Козі”. Пізніше, з прийняттям християнства та поширенням освіти, на українських землях почали створюватись драми на давньоримські, християнські сюжети: “Цар Максиміліан”, “Трон”, вертепні дійства.

ІІ. Віршовані усні джерела.

Поетичний масив українських фольклорних джерел складають пісні, голосіння та пам’ятки би­линного і думного епосів. Проміжною ланкою між народ­ною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування. Народні вірші записували П.Гнєдич, А.Димінський, О.Роздольський, С.Тобілевич, В.Гнатюк та інші фольклористи. Найбільше їх опубліковано у “Записках наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка” у Львові.