6.6. Цивільно-правові правочини (угоди). Договори

Правочини є найпоширенішими в цивільному праві юридичними фактами. Для того, щоб набути цивільних прав та обов’язків, змінити чи припинити їх, особа самостійно або через свого представника має вчинити певну дію – правочин.

Правочини, які вчиняють юридичні та фізичні особи, потребують певної класифікації:

1. В залежності від кількості учасників розрізняють односторонні та двосторонні (багатосторонні) угоди.

• Односторонній правочин втілює волю однієї особи правових відносин (наприклад, заповіт або прийняття спадщини).

• Двосторонні (багатосторонні) правочини втілюють погоджену волю кількох осіб, тому їх назива­ють договорами (наприклад, купівля-продаж).

2. За моментом початку дії розрізняють консенсуальні та реальні правочини.

• Консенсуальні правочини вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами (наприклад, договір поставки).

• Для укладання реального правочину, поряд із згодою сторін, необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, договори позики, перевезення, дарування).

3. За наявністю вигоди у контрагентів розрізняють оплатні та безоплатні правочини.

• У платному правочині дії однієї сторони відповідає обов’язок іншої сторони вчинити зустрічну дію (сплатити гроші, передати речі та ін.).

• У безоплатній угоді одна сторона зобов’язана вчинити дії, а інша не зобов’язана вчиняти власні зустрічні дії. Односторонні правочини є безоплатними, а двосторонні правочини можуть бути як платними, так і безоплатними (наприклад, договори доручення).

4. За змістом регульованої діяльності розрізняють майнові й організаційні угоди:

• Майновий правочин спрямований на одержання майна чи блага.

• Організаційний правочин призначений для створення передумов одержання майнової вигоди (наприклад, договір про спільну діяльність).

Не всякий правочин може бути визнаний дійсним. Для того щоб правочин мав належно юридичну силу, він має відповідати певним вимогам закону, які називають умовами дійсності правочину:

- зміст правочину не повинен суперечити законодавству та моральним засадам суспільства. Правочин є дійсним і набуває юридичної сили лише за умови, що справжня воля сторін і її зовнішній вираз збігаються;

- здійснення правочину вимагає свідомого вираження волі. Тому й укладати його можуть лише особи, які володіють у певному обсязі дієздатністю;

- воля учасників пра­вочину проявляється в їхній згоді прийняти на себе певні обов'язки і придбати певні права. Недійсним є правочини у випадках, коли волевиявлення не відображує справжньої волі сторін, тобто немає єдності волі й волевиявлення, що свідчить про відсутність справжнього бажання укласти правочин. Така розбіжність має місце, коли правочин учиняється під впливом насильства, погрози, обману, помилки;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, які він передбачає. Наприклад, фізично неможливо здійснити купівлю-продаж неіснуючої в природі речі;

- правочин, що вчинюється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Крім того, правочин має вчиняться у встановленій законом формі.

Форми правочинів:

1. усна форма. Як правило, в усній формі укладаються правочини між громадянами, які виконуються під час укладання. При усній формі правочину між організацією і громадянином сторона, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одержання грошей і підстави для цього. У більшості випадків усно укладається договір купівлі-продажу рухомої речі;

2. проста письмова форма. Письмовим вважається правочин, якщо його підписано учасниками. Якщо такий правочин учиняється юридичними особами, то має бути скріплений також печаткою. Форма правочину обирається за розсудом осіб, які його укладають, за винятком випадків, коли закон зобов’язує укласти правочин в певній формі. Наприклад, договір підряду на виконання ремонтних робіт між підприємством і фізичною особою має просту письмову форму;

3. нотаріально засвідчена письмова форма. Цивільне законодавство містить перелік правочинів, які повинні відбуватися тільки в такій формі: договори про відчуження (дарування, продаж) і заставу нерухомого майна, доручення, шлюбні контракти, заповіти, ін. Недодержання нотаріальної форми угод у цих випадках тягне за собою їх недійсність. За бажанням учасників вони вправі нотаріально засвідчити будь-який правочин;

4. конклюдентна (мовчазна) форма. Правочин, до якого законом не встановлена визначена форма, може укладатися шляхом здійснення мовчазних дій (наприклад, посадка в тролейбус і оплата проїзду).

Невиконання розглянутих вище умов тягне недійсність правочину. Недійсність правочину може встановлюватися двома способами:

1. законом;

2. рішенням суду.

Правочин, який визначається законом недійсним, має назву нікчемний (абсолютно недійсний). Нікчемний правочин недійсний з моменту його вчинення, тому судового рішення про визнання його недійсним не потрібне. До нікчемних правочинів відносяться:

- противоправні й аморальні правочини;

- позастатутні правочи­ни юридичних осіб;

- пра­вочини з особами у віці до 14 років;

- не засвідчені нотаріально;

- фіктивні й удавані правочини. Фіктивний правочин – це дія, що відбувається для виду, без наміру створити, змінити чи припинити цивільні права чи обов’язки. Удаваний правочин прикриває правочин, який сторони дійсно уклали. Наприклад, видана довіреність на управління автотранспортним засобом, хоча в реаль­ності він був проданий власнику довіреності.

Правочин може бути визнаний недійсним в судовому порядку за умови доведеності фактів, що свідчать про пороки правочину і такий правочин називатиметься заперечним (відносно недійсним). До заперечних правочинів відно­сяться:

- правочини з особами у віці від 14 до 18 років;

- з обмежено дієздатними, що знаходилися в момент укладання правочину в стані тимчасового розладу психіки;

- правочини, здійснені внаслідок обману, насильства, збігу важких обставин, погрози.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення необхідно відшкодувати вартість одержаного.