5. Поняття, види та ознаки юридичних осіб в Римі

Крім фізичних осіб суб'єктами римського права могли бути організації — юридичні особи. Хоч спеціального визначення цього поняття не існувало, однак ще у давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями прав і обов'язків можуть бути не тільки фізичні особи, а й деякі об'єднання, корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права. Вже в Законах XII таблиць згадувалися різного роду корпорації, колегії релігійного характеру, що мали змогу бути власниками певного майна.

Римські юристи звертають увагу на те, що в деяких випадках майно належить не окремим громадянам — фізичним особам, а об'єднанням. Марціан зазначав: «Належать сукупності, а не окремим особам, наприклад, театри, що знаходяться у муніципії, а також стадіони» (Д. 1.8.6.1). Інший юрист, Альфен, наводить таке висловлювання: якщо в легіоні з часом повністю оновиться склад воїнів, то легіон все ж таки залишається тим самим. Те саме стосується і корабля, на якому внаслідок ремонту всі частини повністю замінені. Він залишається тим самим. Ульпіан зазначає: «Щодо декуріонів чи інших сукупностей не має значення, чи всі залишаються, чи залишається частина, чи весь склад змінився. Навіть якщо дана сукупність звелась до однієї людини, то переважно визнається, що можна висунути вимоги до неї в суді й вона може заявляти вимоги в суд, бо право всіх зосередилось в одному і залишається ім'я сукупності. Якщо є борг на користь сукупності, то це не є боргом окремій людині» (Д. 3.4.1—2).

Однак усі ці висловлювання лише визнавали за такими об'єднаннями певні права та обов'язки. Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськими громадами) права на самоуправління і господарську самостійність.

Цю важливу правову категорію у римській юриспруденції визначали по-різному. Наприклад, захоплення абстрактністю розуміння властивостей юридичної особи призвело до того, що римський юрист Флорентін розглядав спадкоємну масу як таку, що володіє самостійною юридичною якістю та є схожою до юридичної особи. Крім того, специфіка розуміння змісту юридичної особи полягала в тому, що в римському праві це не був окремий суб'єкт юридичних дій, а більшою мірою сукупність особливих прав, більшого чи меншого обсягу, зважаючи на вид і обставини.

Аналізуючи сутність та значення категорії юридичної особи, слід звернути також увагу на колізію інтересів, що виникла у цій сфері між державою та фундаментальними положеннями приватного права у процесі утворення юридичних осіб. Тоді, коли приватне право йшло шляхом визнання правоздатності організацій, Римська держава вирішувала для себе проблему свободи спілок.

Якщо в першу половину існування республіки об'єднання громадян могли створюватися без якихось обмежень, то вже у І ст. до н. е. було запроваджено низку обмежень, пов'язаних з політичними, релігійними та морально-етичними міркуваннями. Наприклад, сенатус-консульт 64 року до н. е. розпустив усі колегії, які після розслідування магістратів було визнано шкідливими для громадського порядку. Через 6 років їх було відновлено, однак ще через 2 роки сенат знов постановив ліквідувати колегії, що перетворилися у політичні клуби. Ще далі пішов Цезар, який ліквідував усі колегії та корпорації, крім найдавніших. Що ж стосується можливості створення організацій — юридичних осіб на майбутнє, то законом Августа було встановлено загальне правило, згідно з яким для створення об'єднань потрібен був дозвіл сенату (Д. 3.4.1).

Загалом, можна зазначити, що римське право не мало детально розробленого поняття і теорії юридичної особи. Але було достатньо чітко визначено ідею цього інституту: визнання правоздатності за організацією, відокремленої від правоздатності фізичних осіб, які входять до її складу. Крім того, було розроблено засоби реалізації штучної дієздатності та визначено види юридичних осіб.

Для того, щоб об'єднання-корпорація могла вважатися створеною, необхідна була наявність у ній не менш трьох членів — trиs faciunt collegium. У найдавнішу епоху не передбачалося ніяких попередніх умов для організації об'єднань громадян, однак їх мета не повинна була шкодити «публічним справам». Пізніше об'єднання могли створюватися «тільки з дозволу закону, чи сенататус-консульта, чи постанови принцепса». У такий спосіб сформувався притаманний для римського права в цілому дозвільний порядок утворення корпорацій. Однак такий дозвіл міг бути наданий і у загальній формі спільним (єдиним) дозволом на діяльність тих чи інших організацій з відповідними завданнями і правами.

Корпорація могла мати свій особливий статут, однак це не було обов'язковим. Необхідними були: наявність майна корпорації, каси (чи скарбниці) та довіреної особи, що діє від імені корпорації. Вищим органом вважалися загальні збори всіх членів об'єднання, на якому рішення приймалися простою більшістю голосів.

Корпорація-об'єднання являла собою абстрактну спільність: вона зберігала свою якість незалежно від змін у персональному складі її членів. Корпорація мала майно, відокремлене від майна своїх членів, і члени її не могли мати ніяких претензій на це майно. Разом з тим корпорація не відповідала за зобов'язання чи за правопорушення своїх членів. Відповідальність наставала тільки в тому разі, якщо корпорація збагатилася в результаті неправомірних дій визнаного винним свого члена і тільки в межах розміру цього незаконного збагачення.

Юридична особа (корпорація) не мала дієздатності. Для вчинення дій необхідний був законний представник — actor. Тільки він мав право виступати від імені корпорації, пред'являти позови, вчиняти угоди, причому його права були ідентичні правам приватної особи.

Припинялися об'єднання-корпорації:

1) вибуттям її членів;

2) забороною її діяльності органами державного управління або судом;

3) закінченням строку або досягненням цілей, що передбачалися при утворенні корпорації;

4) власним рішенням її членів.