5. Характеристика розвитку освіти України у другій половині хіх ст.

60-ті роки XIX століття характеризуються новими явищами в історії школи та педагогічної думки в Україні. Скасування кріпос­ного права, розвиток капіталізму, загострення соціальних супереч­ностей, зростання селянських заворушень, революційно-демократичний рух – усе це об'єктивно сприяло розвитку шкільної освіти. У 60-х роках XIX ст. передові педагоги України виступили проти станової школи з її муштрою і відривом від життя, теорії від практики. Вимогам реформи початкової, середньої і вищої школи, розвиткові жіночої освіти, боротьбі за українську національну школу, запровадженню ефективніших методів навчання приділя­лося дедалі більше уваги.

Цей період характеризується бурхливим розвитком педагогіч­ної преси, появою цілого ряду педагогічних журналів і газет. На сторінках педагогічних журналів висвітлювались питання, що сто­сувалися реформи шкільної освіти, психології, педагогіки, дидак­тики, методики викладання окремих дисциплін та ін. Суспільно-педагогічний рух 60-х років був неоднорідним. Педагоги, що на­лежали до різних напрямків, трактували питання з своїх класових позицій. Педагогічна думка середини та кінця XIX ст. була пред­ставлена відомими діячами громадсько-педагогічної думки М.І.Пироговим, Л.М.Толстим, М.О.Корфом та ін. (буржуазно-ліберальний напрямок), К.Д.Ушинським, В.І.Водовозовим, М.Ф.Бунаковим та ін. (буржуазно-демократичний напрямок), М.Г.Чернишевським, В.Г.Бєлінським, Д.І.Писаревим (революційно-демократичний напрямок), О.В.Духновичем, П.О.Кулішем, Л.Ф.Головацьким та ін. (національний напрямок).

5. Педагогічна думка в Україні другої половини хіх ст. (м.Пирогов, м.Корф, і. Франко, л.Українка, х.Алчевська). М.І.Пирогов

Короткі біографічні дані. 13.11.1810 рр. – народився в Москві у сім'ї небагатого чиновни­ка. 1824-1828 рр. – навчання на медичному факультеті Московсь­кого університету. 1828-1832 рр. – працює в Дерптському універ­ситеті. 1832р. – захист докторської дисертації і виїзд на стажування до Німеччини. 1841р. – переїзд у Петербург і керівництво кафед­рою хірургії в медико-хірургічній академії. 1847р. – член-кореспондент АН, автор ряду наукових праць. 1854-1856рр. – учасник Кримської війни, організатор першої дружини санітарних сес­тер. 1856-1858рр. – опікун Одеського учбового округу. 1858-1861рр. – опікун Київського учбового округу. 1861р. – відставка М.І.Пирогова. 1866р. – закордонне відрядження. 1866-1881рр. – вихід на пенсію, лікувальна практика в с. Вишня під Вінницею. 23.11.1881р. – М.І. Пирогов помер.

Видатний учений, лікар, основоположник воєнно-польової хірургії, М.І.Пирогов (1810-1881) увійшов в історію громадсько-педагогічного руху як теоретик у галузі педагогіки і організатор народної освіти. Його діяльність в Одесі, а по­тім у Києві мала великий вплив на розвиток педагогічної науки і народної освіти не тільки в Україні, айв Росії. В працях "О ходе просвещения в Новороссийском крає и о вопиющей необходимости преобразования учебных заведений," "О публичных лекциях по педагогике, "Циркулярное предложение директорам училищ Одесского учебного округа, "Об изменении правил приема в благородные пансионы при гимназиях..." та ін. він виступав за демократизацію керівництва школою та шкільною системою в цілому.

У статті "Питання життя" М.Пирогов формулює свої погляди на роль, значення та сучасний стан виховання, на його завдання і характер, проводить думку про те, що вихованню належить відповідальна роль у житті суспільства в цілому і кожної особистості зокрема, що від нього у значній мірі залежить майбутнє людини.

М.Пирогов відзначає, що питання виховання не стали поки ще питанням життя, що сучасне суспільство не надає йому потрібної уваги, не піклується про забезпечення виховання правильним спрямуванням. Більше того, у вихованні підтримується саме поми­лкова спрямованість. Найбільш суттєвим недоліком, а точніше, вадою сучасного виховання, М.Пирогов називає становість освіти і виховання, вважаючи цю перешкоду несправедливою, такою, яка не відповідає інтересам держави, педагогіки і моралі. Він запере­чував становість. Не менш серйозною вадою, ніж становість, М.Пирогов вважав вузькопрофесійну та чиновницько-кар'єристську спрямованість виховання, зниження загальноосвіт­нього рівня навчання учнів початкової і середньої школи і студен­тів університетів.

У статті "Школа і життя" Пирогов пропонує єдину народну, загальнодоступну школу для всіх дітей, починаючи з елементарної і до вищої. При цьому він пропонував запровадити принцип коле­гіальності у керівництві учбовими закладами.

Найактивнішу участь взяв Пирогов у обговоренні реформи на­родної освіти 60-х років. Борючись проти станової нерівності і на­ціональних обмежень щодо школи, Пирогов запропонував нову систему народної освіти. Основою цієї системи має бути елемента­рна школа з двох класів, у якій вивчається Закон Божий, грамота, лічба. Наступною ланкою є прогімназії – реальна і класична з 4-х річним курсом навчання кожна. З реальної прогімназії можна вступити також до класичної, яка є вищим типом навчального за­кладу в порівнянні з реальною прогімназією. Середня школа пе­редбачалася двох типів – реальна і класична гімназія. Реальну гім­назію рекомендувалось відкривати відповідно до місцевих потреб: у ній вивчались прикладні, математичні і комерційні науки. Учні, що закінчують реальну гімназію, вступають до вищих технічних навчальних закладів. Класична гімназія готує до університету.

З високою оцінкою слова пов'язаний погляд М.Пирогова на роль і значення таких методів у середній школі, як розповідь вчи­теля, бесіди, твори учнів. У навчанні і вихованні дітей раннього віку М.Пирогов рекомендував користуватися також іграми. Він називав їх сильними вежами початкової освіти. За правильної ор­ганізації гри остання сприяє розвиткові мислення, почуттів, фанта­зії.

Для М.Пирогова було аксіомою, що кожен вчитель будь-якого ступеня школи тільки тоді відповідає своєму призначенню, якщо одночасно з викладанням виховує учнів. Великого значення він надавав самостійній роботі вчителів щодо підвищення рівня знань і удосконалення своєї педагогічної майстерності.

На противагу діючому статутові і офіційній педагогіці, Пиро­гов у ряді статей обґрунтовує принципи навчання у дусі демокра­тичної педагогіки, виховуючого навчання, поєднання наочності і слова, диференційованого підходу до методів навчання і вихован­ня, урахування індивідуальних особливостей, підвищення ролі вчителя у навчально-виховному процесі, творчого підходу до нього та ін.

Пирогов був прибічником жіночої освіти. Однак він – заперечував рівноправ'я жінки з чоловіком в отриманні платні за працю. В цих поглядах відчувається типовий представник ліберальної буржуазії.

В основі покращення життя людей, за Пироговим, є, насампе­ред, широкі соціальні перетворення, головною умовою яких мають бути радикальні зміни системи освіти і виховання, розвиток освіти і науки в Україні. Саме пропозиції щодо ліквідації станового ха­рактеру системи народної освіти, відкритого доступу в середню і вищу школу всім дітям, ідея гармонійного розвитку вроджених "сил народу" утвердили М.І.Пирогова як відомого громадського діяча.

Корф Микола Олександрович

(1834-1883) – видатний педагог і методист. Народився у Харко­ві. Закінчив петербурзький пан­сіон А.Я.Філіппова. У 1848-1854 роках навчався в Олексан­дрійському ліцеї (Петербург), після закінчення якого служив у Міністерстві юстиції. Створив мережу навчальних земських малокомплектних шкіл. М.О. Корф, виконуючи обов'язки го­лови повітової училищної ради у м. Олександрівську (нині м. Запоріжжя), багато зробив для створення у повіті нових нав­чальних земських шкіл, здійснював організацію недільних повто­рювальних шкіл.

У створених М.О.Корфом початкових земських школах (з три­річним курсом навчання) заняття проводив один вчитель одночас­но у трьох класах. Підготовці вчителів для цих шкіл він віддавав багато сил, розроблюючи плани занять і методики проведення уро­ків, а також сам проводив уроки. Крім того, М.О.Корф організував проведення вчительських з'їздів. Значне місце у його педагогічній спадщині відведено ідеї загального обов'язкового навчання шля­хом досягнення загальної письменності населення. До важливих умов здійснення загального навчання М.Корф відносив:

а)обов'язкове навчання дітей різної статі, незалежно від їх на­ціонального походження і соціального статусу;

б)така організація навчально-виховного процесу, яка б гаран­тувала набуття дітьми дійсно корисних і міцних знань, умінь і на­вичок;

в)спільне навчання хлопчиків та дівчаток;

г)близькість школи до місця проживання учнів.

Основною метою загальноосвітньої школи М.Корф вважав під­готовку людини до життя, і до того ж людини розвинутої фізично і духовно. Школа при цьому має забезпечити надання учням різно­бічних гуманітарних і реальних знань, розвинути здатність до са­моосвіти, виховати у них такі моральні риси, як патріотизм, чес­ність, справедливість, любов до праці, дисциплінованість; сприяти зміцненню фізичних сил і здоров'я учнів і розвивати естетичні почуття.

Основними дидактичними правилами М.Корф називав такі:

1.Не вимагати від учнів заучування того, що їм не зрозуміло, але добиватися міцного запам'ятовування того, що ними добре за­своєно.

2.Доступність процесу навчання.

3.Привчати дітей до самостійної роботи.

У процесі навчання йти вперед, спираючись на досягнуте.

4. Наочність навчання.

З метою реалізації вищезазначених правил М. Корф написав

підручник "Наш друг".

ОСВІТНЬО-ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ І. ФРАНКА

Від смерті Т.Г.Шевченка ніхто з українських майстрів пись­менства не добув собі більшого імені й ширшого розголосу на просторах Західної України, як Іван Франко. Зі сторінок своїх пуб­ліцистичних праць він постає ще й як педагог-просвітитель, у бага­тьох творах і виступах якого гостро критикується сучасна система освіти й виховання.

Народна освіта в Галичині вимагала наполегливої праці. І.Франко разом з М.Павликом, О.Тарлецьким та іншими педагога­ми стали на шлях боротьби за дійсно народну, по-справжньому демократичну й гуманістичну, відповідну інтересам народу освіту. Основний недолік існуючої освітньо-виховної системи він убачав у тому, що молоді люди виходили зі школи нездатними до праці на користь народу, "слугами теперішнього несправедливого ладу, п'явками народними". Разом з гнівним осудом він неодноразово чітко формулював мету й завдання народної освіти: піднести весь народ на таку височінь, на яку підносить людину сучасна наука, озброїти широкі маси народу всіма здобутками людської думки.

Спрямованість освітньо-виховного впливу І.Франко вбачав у тому, щоб оволодіння науковими знаннями йшло в парі з розвитком тіла в процесі фізичної праці. Недопустимою вважалась присутність у вихо­ванні будь-яких релігійних, мо­ральних чи суспільних пере­судів. Виховання правдивого, всебічно розвинутого й сильно­го покоління можливе лише завдяки боротьбі з реальними життєвими труднощами, в якій очі дітей не повинні бути за­криті на протилежні аргументи й докази. У протистоянні про­тилежних ідей відточуватиметься їх мислення. Отже, зв'язок на­вчання з працею, широка освіта, позбавлена будь-яких забобонів, використання всього того кращого, що здобуто досвідом цілого життя попередніх поколінь, всебічний розвиток мислення дітей – такі завдання, на думку І.Франка, має виконувати навчальний про­цес.

У праці "Чого хоче галицька робітнича громада!" І.Франко у таких положеннях пояснює вимоги робітничого руху у справах освіти:

1. Громадський характер навчання і виховання підростаючого покоління.

2. Освіта для всього народу.

3. Всебічний розвиток усіх здібностей в учнів.

4. Відокремлення школи від церкви.

Широка, всебічна, звільнена від усяких забобонів, глибоко на­родна, національна за формою і одночасно загальнолюдська гу­манна школа - таким є освітній ідеал І. Франка.

У поглядах І.Франка на освіту значна увага приділяється поча­тковій (народній) школі. Блискуче використовуючи статистичний матеріал, він доводить мізерність кількості народних шкіл в Гали­чині проти кількості населення. В інших статтях він відмічає, що ці школи дають не справжні знання, а лише "хвостики", "обрізки" знань, а іноді й зовсім одне "лушпиння", перетворюючи учня в машину, яка "бубнить регулярно... задані уроки", тоді як насправді школа повинна давати учням широке коло знань про навколишній світ, його природу, суспільство й саму людину, забезпечувати ро­зумовий розвиток, прищеплювати високі моральні, естетичні і тру­дові якості.

Свої думки про середню й вищу освіту І.Франко висловив у ря­ді спеціальних статей (напр., "Середні школи в Галичині"). Зокре­ма, він бачить призначення освіти у підготовці інтелігенції: з шкіл мають виходити ті, "що згодом стають духовними провідниками народу". Тому школи заслуговують на значно більшу увагу, ніж їм приділяють. Він виступає проти однобічного класицизму, формалі­зму й схоластики, закликає перебудувати навчальні заклади відпо­відно до сучасних потреб, щоб вони "не були позорищем образованого світу". У зв'язку з цим І.Франко наводить такі статистичні дані:

1) на одну середню школу в Галичині припадає переважно на 205 тисяч мешканців. У цьому відношенні Галичина стоїть на останньому місці між усіма країнами Європи. Для існуючої кілько­сті учнів у Галичині потрібно було б 42 середні школи замість дію­чих 29;

2) існуючі гімназії переповнені;

3) наш народ прагне до гімназій;

4) реальні школи в Галичині знаходяться в стані повної дегра­дації, упадку;

5) якщо в Галичині загальна кількість учнів у порівнянні до кі­лькості населення є значно меншою, ніж в інших країнах, то виною цього є тільки нестача учбових закладів.

У середній освіті значне місце І.Франко відводив рідній мові й літературі. Цьому питанню спеціально присвячена його велика стаття "Кінечність реформи навчання української літератури в наших середніх школах". Мету навчання рідної мови він визначає як ознайомлення учнів з живою народною мовою. Щодо літерату­ри, то він домагається від учителів критичного аналізу творів, уміння показати учням зв'язок їх із життям, їх суспільну вартість.

І.Франко наполягає на необхідності реформи середніх і вищих учбових закладів, щоб вони були пов'язані з "дійсними умовами народного життя. Він глибоко усвідомлював вирішальну роль учи­теля у початковій, середній та вищій школах.

Значне місце в просвітницькій та науковій діяльності І.Франка займає співпраця з М.С.Грушевським: у НТШ, у редакції часопису "Літературно-Науковий Вісник" (Франко був фактичним редакто­ром першого періоду існування ЛНВ), у лавах Національно-демократичної Партії. Спільна діяльність на теренах Західної України цих двох найвизначніших учених та ідеологів стала осно­вою всеукраїнського єднання.

ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Леся Українка (Лариса Пе­трівна Косач-Квітка) (1871-1913) – видатна українська по­етеса, громадський діяч. Наро­дилася у м.Новоград-Волинському. Леся Українка була не просто талановитим по­етом, але й драматургом, проза­їком, перекладачем, публіцис­том. В питаннях освіти її турбу­вав напрямок діяльності україн­ських буржуазних націоналістів по організації шкіл для народу. У нарисі "Школа" вона виступала проти злочинної політики цари­зму, що була спрямована на обмеження бюджетних асигнувань.

для народних шкіл, на пригноблення вчителів та учнів. З раннього дитинства Леся Українка цікавилась питанням освіти і культури. У 19 років вона написала для своїх молодших сестер підручник "Древня історія східних народів", що був надрукований після сме­рті поетеси у 1918 році.

Велику увагу у своїх публіцистичних творах вона приділяла розгляду ролі вчителя в народній школі. Про ідеал вчителя вона пише в листах до А.С.Макарової: "Уже одно то, что в школе єсть человек неплохой, не черствая педантка, и притом честная, єсть большая польза для детей".

Мету сімейного виховання Леся Українка вбачала у формуван­ні громадянина-борця. В оповіданні "Помилка" письменниця при­ходить до висновку, що досягти цієї цілі можливо тільки розвива­ючи природні здібності дитини.

Леся Українка також займалася питанням освіти дорослих, на­полягаючи на організації колективних читань для народу. З цією метою нею був складений каталог видань для таких читань. Спад­щина Лесі Українки є цінним вкладом не тільки в скарбницю укра­їнської та світової літератури, але й прогресивної педагогічної ду­мки.

ПРОСВІТНИЦЬКО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ X.АЛЧЕВСЬКОЇ

Алчевська Христина Да­нилівна (1841-1920) - україн­ський педагог-просвітитель, харківська вчителька. Відіграла провідну роль у розвитку неді­льних шкіл на Україні. Наро­дилася Х.Д. Алчевська (Журавльова) 16 квітня 1841 р. у с.Борзі на Чернігівщині у сім'ї вчителя. Батько через свою жорстоку обмежену натуру був проти жіночої освіти. У своїх відомих спогадах "Передумане й пережите" Христина Дани­лівна згадує, як вона самотуж­ки навчилася читати, підслухо­вуючи за дверима кімнати ті уроки, що їх давав братам найнятий за 5 карбованців студент-семінарист. Початком педагогі­чної діяльності Х.Алчевської прийнято вважати початок епохи "ходіння в народ" (60-ті роки XIX ст.). У цей час вона багато читає, пише вірші, відвідує у Курську гурток молоді, захоплюється тво­рами Г.Чернишевського, А.Добролюбова, О.Герцена. З останнім вона навіть листувалася на сторінках журналу "Колокол"; у тих листах закликала жіноцтво прокинутись і розбудити Росію до но­вого життя. У 1862 р. Х.Журавльова виходить заміж за О.К.Алчевського і засновує жіночу недільну школу, що якийсь час діяла нелегально через заборону царського уряду і була офіційно відкрита лише у 1870 р.

Недільна школа Х.Алчевської являла собою унікальне, гідне подиву явище в історії вітчизняної педагогіки. "Коли б ця школа була за кордоном, вона ... служила б предметом дбайливого ви­вчення, становила б предмет симпатій, турбот усього суспільства". На початку 90-х років XIX століття у діяльності Х.Алчевської на­стали дійсно зоряні години. За десять років кількість учнів збіль­шилася з 100 до 317, а ще через два десятиліття до 619. Серед тих, кому випало щастя вчитися у цій школі, були малі дівчатка й зо­всім дорослі жінки, жительки міста і селянки з харківських око­лиць. Поділ на класи здійснювався одночасно за віком і рівнем під­готовки. Учні мали можливість отримати початкову освіту безко­штовно. Навчання з усіх предметів велося за спеціальними про­грамами, що передбачали посилену роботу в класі; домашнє за­вдання передбачало читання художніх творів. У 1885 р. програми навчання Х.Алчевської були вперше надруковані (взагалі вони ви­тримали чотири видання) і впродовж трьох десятиліть були своєрі­дним орієнтиром для багатьох недільних шкіл Росії.

Серед плеяди видатних діячів освіти кінця XIX ст. харківська вчителька Х.Д.Алчевська у своїй діяльності на ниві освіти багато зробила для розвитку недільних шкіл в Україні. У історію педаго­гіки вона ввійшла як основоположник методики навчання грамоти дорослих (посібник "Книга дорослих", методико-бібліографічний порадник "Що читати народові"?"). Нею також була розроблена методика проведення літературних бесід з учнями, що були введені як обов'язкові до плану навчання.