4. Сучасний етап європейської інтеграції.

Сучасний етап розвитку європейської інтеграції розпочався на початку 90-х років XX ст. з підписанням Маастрихтських угод. На нараді представників голів держав та урядів країн – членів Європейського співтовариства – Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Люксембурга, Нідерландів, Великобританії, Данії, Ірландії, Греції, Іспанії, Португалії, що проходила в грудні 1991 р. в Маастрихті (Нідерланди), було прийнято два документи: Договір про Європейський Союз і Заключний акт про валютно-фінансовий союз, що мав силу договору. У лютому 1992 р. в Маастрихті відбулося підписання цих актів, що ознаменувало утворення єдиного політичного, економічного і валютно-фінансового союзів країн із населенням 350 млн. осіб.

Договір визначав такі основні цілі Європейського Союзу: організація економічного й соціального прогресу, зокрема шляхом утворення простору без внутрішніх кордонів; посилення економічної та соціальної єдності й утворення економічного і валютно-фінансового союзу з уведенням з часом єдиної грошової одиниці – екю; проведення спільної зовнішньої політики і політики безпеки, в тому числі визначення з часом політики спільної оборони; посилення захисту прав та інтересів громадян країн-членів шляхом установлення громадянства Союзу і розширення тісного співробітництва в галузі юстиції та внутрішніх справ. Маастрихтський договір – це значний крок уперед на шляху утворення спільної державності (конфедеративної, а можливо, і федеративної у перспективі).

У Маастрихтській угоді було зафіксовано найважливіші принципи організації об'єднаної Європи: принцип єдиного громадянства, прихильність єдиній політиці у сфері освіти, культури і охорони здоров'я, а також узгодженій регіональній і природоохоронній політиці; сформульовано фундаментальні права громадян ЄС. У зв'язку з рішенням про введення єдиної валюти були затверджені вимоги до країн, які претендують на участь у цьому проекті: зокрема, рівень державного боргу не може перевищувати 60% ВНП, бюджетний дефіцит має бути в межах 3% ВНП, рівень інфляції не повинен більш ніж на 1,5% перевищувати середнє значення для трьох країн з найменшим її показником.

У тому ж 1992 р. відбулося об'єднання країн, що раніше входили як до Європейського економічного співтовариства, так і до Європейської зони вільної торгівлі, в єдину Європейську економічну зону.

Важливе значення в Договорі про Європейський Союз мають положення, що регулюють питання спільної зовнішньої політики й політики безпеки (СЗППБ). Договір про Європейський Союз не тільки заснував механізм формування СЗППБ, а й, на відміну від ЄПС, сформулював основні положення цієї політики:

- захист основних цінностей, інтересів та незалежності Союзу;

- посилення безпеки Союзу та його країн-членів в усіх формах;

- підтримка миру і посилення міжнародної безпеки згідно з принципами Заключного акта в Гельсінкі та цілями Паризької Хартії;

- сприяння та посилення демократії, правової держави, повага прав людини та основних свобод.

Для втілення в життя цих положень передбачалося використання трьох груп інструментів: систематичне співробітництво країн-членів та прийняття декларацій; формування спільних позицій; проведення спільних дій.

Європейською Радою у Лісабоні (червень 1992 р.) та у Брюсселі (жовтень 1993 р.) було чітко визначено основні принципи та умови, які можуть бути використані для спільних дій ЄС: географічна близькість регіону; наявність значних інтересів у регіоні чи країні; загроза інтересам ЄС у сфері безпеки. Було визначено такі регіони, де ЄС має намір підтримувати глобальний мирний процес: Центральна та Східна Європа; колишня Югославія; Росія; Середземномор'я та Магриб, у тому числі Близький та Середній Схід; Південна Африка. Стосовно політики безпеки, то ЄС виокремив чотири сфери, де можливі спільні дії: 1) робота ОБСЄ; 2) політика роззброєння і контролю за роззброєнням в Європі, у тому числі заходи щодо поглиблення довіри; 3) питання, пов'язані з нерозповсюдженням ядерної зброї; 4) економічні аспекти безпеки, у тому числі контроль за переданням військових технологій країнам третього світу та експорт озброєння.

У 1995 р. до ЄС вступили три країни: Австрія, Фінляндія і Швеція. Вони перебували на такому рівні економічного, соціального і політичного розвитку, що і країни ядра Євросоюзу. В 1995 р. виробництво ВВП на душу населення в Австрії становило 110,3% рівня ЄС, Фінляндії – 97%, в Швеції - 102,6%. Всі три країни могли б увійти в ЄС і раніше, але цьому перешкоджав стан холодної війни. Вони мали статус нейтральних чи країн, що не приєдналися, збереження якого було важливою умовою геополітичної рівноваги і стабільності в Європі.

У 90-ті роки незворотність європейської інтеграції стала очевидною. Вже протягом 1991-1994 рр. низка східноєвропейських країн, які раніше входили до радянської зони впливу, – Польща, Угорщина, Чехія, Прибалтійські держави, Словенія, Румунія і Болгарія - уклали з ЄС договори про співробітництво, а до 1996 р. подали заяви на повне членство.

В 1997 р. країни ЄС підписали Амстердамський договір, який практично відкрив шлях до розширення Європейського Союзу і сформулював основні правила, за якими має змінюватися його інституційна структура у разі швидкого збільшення складу країн-учасниць. Незважаючи на те, що процес розширення ЄС викликав і викликає чимало суперечностей і навіть конфліктів, сьогодні можна констатувати, що основні принципи розширення визначені. Станом на кінець 2001 р., після зустрічі лідерів ЄС в Ніцці (лютий 2001 р.) і Лекені (грудень 2001 р.), вони полягають у такому:

1) країни ЄС де-факто відмовилися від розгляду питання про прийняття в Союз Росії і Туреччини, чим надали чіткості і зрозумілості його географічним кордонам;

2) схвалено ідею «гнучкості», яка передбачає існування в рамках ЄС так званих основних країн і периферії;

3) переглянуто кількісний склад основних органів ЄС – Ради міністрів і Європейського парламенту, в результаті чого кваліфікована більшість, необхідна для прийняття рішень в Раді міністрів, досягла 73,9% голосів (найбільший показник з 1958 р.), а для блокування того чи іншого рішення нині потрібні сумарні голоси чотирьох великих чи п'ятнадцяти малих країн ЄС.

Таким чином, Європейський Союз став єдиним у світі політичним об'єднанням, яке має дієвий механізм поширення цінностей ліберальної демократії і ринкової економіки.

Економічна інтеграція надавала і надає європейським країнам відчутні вигоди; так, за 1992-1994 рр. тільки завдяки обумовленим в Маастрихтському договорі заходам ВНП європейських країн зріс більше чим на 1,5%, інфляція знизилася на 1-2% в річному обчисленні, внутрішньоєвропейська торгівля зросла на 30%, а інтенсивність припливу-відпливу капіталів між країнами-членами ЄС – на 25%.

Курс на формування єдиної європейської економіки закріплений рішенням про введення наднаціональної валюти – євро, що остаточно прийнято на зустрічі в Мадриді у грудні 1995 р. З 1993 по 1998 р. всі країни ЄС, за винятком Греції, досягли відповідності маастрихтським критеріям, і з 1 січня 1999 р. євро було введено у безготівковий оборот, а з 1 січня 2002 р. - у готівковий. Ця безпрецедентна акція мала і матиме доволі серйозні наслідки як економічного, так і політичного характеру. З суто економічного погляду вона спричинить зростання внутрішньоєвропейських торговельних потоків не менше ніж на 10%, що дасть змогу підвищити зайнятість на 1-1,5%, а зниження трансакційних витрат щорічно економитиме до 0,2% сумарного ВНП держав-учасниць валютного союзу.

З політичного погляду перехід на єдину валюту, по-перше, демонструє населенню дванадцяти країн імовірну ознаку європейської єдності. По-друге, передає суттєвий важіль регулювання господарської активності до Європейського центрального банку, який не є підпорядкованим національним урядам. По-третє, породжує і зміцнює єдність національних політичних еліт, які зробили свою долю залежною від цього надмасштабного експерименту. Нарешті, по-четверте, перехід до євро практично виключає можливість виходу країн-учасниць із зони цієї загальноєвропейської валюти.

На початку XXI ст. відбулося чергове розширення ЄС, яке відрізняється від усіх попередніх за кількісними та якісними параметрами. Вперше до ЄС майже одночасно вступили 12 держав, тобто його чисельний склад зріс майже вдвічі. Десять з них: Угорщина, Польща, Чехія, Словаків, Словенія, Латвія, Литва, Естонія, Мальта і Кіпр (грецька частина), які підписали у квітні 1994 р. в Афінах договір про вступ, юридично стали його членами 1 травня 2004 р. і ще дві країни – Болгарія і Румунія – приєдналися в 2007 р. Кількість населення ЄС збільшилося більш ніж на 100 млн. осіб.

За всю історію ЄС до його складу вперше вступають країни з таким істотним відставанням за рівнем економічного і соціального розвитку. За даними 2002 р., лише у чотирьох країнах з дванадцяти виробництво ВВП на душу населення перевищувало 50% рівня ЄС, а в цілому по групі країн, що приєднуються, цей показник становить 40%.

Нарешті, до ЄС вперше вступають країни (за винятком Кіпру і Мальти), котрі лише в 1990 р. розпочали перехід від усуспільненої і директивної (соціалістичної) економіки до ринкового господарства і від комуністичної диктатури до демократії західного зразка. І хоча загалом цей перехід відбувся, відкривши їм шлях до європейського інтеграційного об'єднання, у цих країнах ще тривають процеси формування ефективної ринкової економіки, правової держави та громадянського суспільства.

У Західній Європі склалася практично одностайна думка, згідно з якою держави ЄС ухвалили принципове рішення на користь прийняття країн ЦСЄ, керуючись, головним чином, політичними, а не економічними міркуваннями. Розширення Євросоюзу за рахунок країн ЦСЄ – це політичний імператив для Союзу, який може сприяти миру, безпеці, стабільності та прогресу в Європі. На думку провідних лідерів Європейської комісії, для країн ЦСЄ членство в ЄС має таке ж саме значення, як свого часу вступ до ЄС Греції, Іспанії та Португалії, основним мотивом було зміцнення демократії і стабільності в країнах, які покінчили з тоталітарними режимами.

Більшість європейських експертів мають спільну думку, що економічний ефект розширення для нинішніх членів ЄС буде незначним, а його вартість – дуже високою. Ураховуючи умови, які зафіксовані в Договорі про вступ 10 країн в ЄС, підписаному у Афінах в квітні 2003 р., а також усі економічні та соціальні чинники, що впливають на процеси економічної інтеграції в розширеному ЄС, її динаміку в найближчі 15-20 років можна уявити таким чином:

- 2010 р. – країни «десятки» завершують перехідний період і повністю інтегруються в єдиний внутрішній ринок ЄС; чотири країни – Угорщина, Мальта, Словенія і Чехія – можливо вступлять в ЕВС; певне, до цього часу чи дещо раніше до ЕВС приєднаються також Велика Британія й Данія;

- 2010-2015 рр. – до ЕВС вступає решта країн «десятки»; до кінця періоду завершують перехідний період і повністю інтегруються в єдиний внутрішній ринок Болгарія і Румунія;

-2015-2020 рр. – Болгарія і Румунія вступають до ЕВС; до ЕС приєднується Хорватія, Сербія і Чорногорія, Албанія, Македонія, Боснія і Герцеговина.

Протягом усього цього часу інститутам ЄС доведеться вирішувати головоломні завдання координації макроекономічної політики трьох груп держав: членів ЕВС, учасників єдиного внутрішнього ринку і новачків, котрі ще перебувають у процесі адаптації. І весь період одним із основних напрямів політики ЄС буде сприяння процесу реальної конвергенції трьох десятків країн, який, по суті, починається заново і триватиме, вочевидь, не менше трьох десятиліть. Ціна такої політики вимірюватиметься сотнями мільярдів євро.

Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку XXI ст.

За сучасних умов США є незаперечним лідером світового розвитку. За прогнозами фахівців, гегемонізм США триватиме щонайменше до середини XXI ст. Проте в історичній перспективі – поступова і неминуча втрата США свого виключного становища у світі. За словами З. Бжезінського, для світової політики неодмінно стане все більш невластивою концентрація влади в руках однієї держави. Отже, США не тільки перша і єдина наддержава справді глобального масштабу, але, наімовірніше, і остання.

Вже наприкінці XX ст. окреслились контури формування багатополюсного світу, серед яких найвиразнішим є контури країн Європейського Союзу. Західноєвропейська інтеграція дала Європі новий шанс. На кінець XX ст. економічна могутність 15 країн ЄС наблизилась до американських показників – 19,8% загальносвітового валового продукту (США – 20,4%). Населення ЄС – 25 країн становить понад 450 млн. осіб проти 273 млн. у США. Загальний обсяг торгівлі із зовнішнім світом у ЄС майже на 25% більший, ніж у США, і вдвічі більше, ніж у Японії.

Європейський Союз здійснює безупинну торговельну експансію. Підписавши угоди про асоціацію з понад 80 країнами, він суттєво збільшує свою значущість як торговельного блока, як джерела інвестицій, як світового культурного центру.

Вражає і загальний військовий потенціал країн Євросоюзу. Ще наприкінці XX ст. особовий склад сукупних збройних сил 15 країн ЄС майже на третину був більшим за американський (1,79 млн. осіб проти 1,37 млн.), а із 100 найбільших у світі фірм – постачальників зброї в Європі базувалося 51, тоді як у США – 40.

Після закінчення «холодної війни» західноєвропейські країни залишилися надійними партнерами США по атлантичній солідарності. Тільки війна на Балканах і початок реалізації курсу на деяке дистанціювання від США привели до того, що питання про єдині європейські збройні сили було поставлене на порядок денний. Це відбулося на франко-британській зустрічі на найвищому рівні в Сен-Мало у 1998 р., а у грудні 1999 р. на європейському саміті в Гельсінкі були прийняті рішення про створення до 2003 р. прообразу європейської армії – сил швидкого реагування в кількості 60 тис. військовослужбовців, здатних протягом року виконувати будь-які воєнні місії в будь-якому регіоні світу. Проте як протягом останніх десятиліть, так і сьогодні можна констатувати, що європейські держави проводять політику, котру, нехай і з деяким перебільшенням, можна назвати політикою нейтралітету і невтручання.

Така позиція ЄС на світовій арені вигідно відрізняється від американської, що базується на ролі світового гегемона. У міру того, як ідея Європи, повернутої до Атлантичного океану, замінювалась ідеєю континентальної Європи, європейська інтеграція, що сприймалася під час «холодної війни» як метод зміцнення атлантичного партнерства, нині розглядається як засіб створення противаги Сполученим Штатам. На рубежі XX-XXI ст. відносини почали помітно трансформуватися і сьогодні можна стверджувати, що саме взаємне позиціювання ЄС і США стане основним фактором, який визначатиме політичну ситуацію у світі XXI ст.

За останні роки суттєво поглибилися суперечності між США і країнами ЄС з питань діяльності міжнародних інститутів та угод. За висловом колишнього Генерального секретаря ООН Б. Бутрос Галі, Сполучені Штати, використовуючи тактику залякування і право вето, примушують Організацію Об'єднаних Націй визнавати легітимність дій США, створюючи за її допомогою коаліції та накладаючи санкції на небажані Америці країни. Коли ж європейським лідерам вдається провести через ООН резолюції, котрі засуджують американську односторонню політику, США відразу змінюють своє ставлення до основного міжнародного інституту, звинувачуючи його в тому, що він уже давно не відповідає новій розстановці сил на світовій арені і є анахронізмом.

Саме з приходом до влади команди Дж. Буша-молодшого суперечності сягнули апогею. Адміністрація Буша домоглася значного скорочення американських виплат ООН, пообіцявши сплатити лише поточні борги. Президент США відхилив пропозицію про створення Міжнародного кримінального суду, пояснивши це тим, що європейська ініціатива суперечить інтересам американських громадян.

У відповідь на односторонню політику президента США Рада з економічної і соціальної політики ООН 3 травня 2001 р. прийняла рішення про виключення Сполучених Штатів з Комісії з прав людини. Таке трапилось вперше в історії ООН, створеної за ініціативи Сполучених Штатів, і, звичайно, сприймалося громадською думцою могутньої держави як «образа американської гідності».

Виключення США з деяких міжнародних інститутів – це природна реакція на їх політику у справі світоустрою. Сполучені Штати виступають проти багатьох найважливіших ініціатив ООН з прав людини. Тільки дві країни – Сполучені Штати та Ірак (досить цікаве сусідство) до цього часу не ратифікували Конвенцію ООН з прав дитини 1989 р. Немає американських підписів під договорами, які забороняють застосування тортур, використання протипіхотних мін (1990 р.), Декларацією про право на належне харчування (1999 р.)

США не бажають розглядати питання про включення права на освіту, роботу і медичне обслуговування у Загальну декларацію прав людини. США практично не беруть участі у таких міжнародних інститутах, як Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Програма розвитку ООН, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

Кіотський протокол має за мету зменшити поширення вуглекислого газу до 2012 р. до 5,2% від рівня 1990 р. Альтернативний план Дж. Буша передбачає тимчасове обмеження на використання деяких забруднювачів (вуглекислий газ до них не належить), котрі згодом відплатяться з верхом. За оцінками ЄС, американський план не тільки не зменшує, а збільшує поширення вуглекислого газу на 33%.

Європейський Союз і США уособлюють собою дві якісно різні стратегії взаємодії західної цивілізації із зовнішнім світом. Різне ставлення населення ЄС і США до міжнародних проблем повною мірою виявилося після 11 вересня 2001 р. У своїй більшості громадяни країн ЄС вважають агресивність американської політики причиною ненависті до Сполучених Штатів з боку багатьох регіонів світу і гадають, що самі США мають значну долю відповідальності за спрямовані проти них терористичні акти. Вони скептично сприйняли американську відповідь на події 11 вересня, що виразилося у створенні всесвітньої «антитерористичної коаліції», яка так і не досягла своєї головної мети – затримки і покарання основних організаторів і натхненників варварських акцій. Спроба США компенсувати відсутність результату однієї операції початком іншої – «роззброєння» режиму Саддама Хусейна – викликала несприйняття у Європі. У лютому-березні 2003 р. європейськими країнами прокотилася хвиля антивоєнних виступів, небачених з початку 1980-х років. Від 60% до 80% громадян найбільших європейських країн – Німеччини, Франції, Великої Британії, Італії та Іспанії – виступили проти початку війни з Іраком, 45-70% вважають, що США прагнуть ініціювати цю війну виключно заради контролю над іранською нафтою, а 50-71% вважали, що засвоєння американських цінностей і традицій є загрозою для європейської ідентичності.

Останніми роками політика Європейського Союзу все виразніше орієнтується на встановлення і підтримку більш справедливого і гуманного світового порядку. Маастрихтським договором встановлено, що політика Співдружності у сфері сприяння розвитку повинна підтримувати стійкий економічний і соціальний розвиток країн, що розвиваються, і передусім тих, які опинилися в найбільш важкому становищі. Всі 15 країн ЄС (без урахування нових 10 країн ЦСЄ) входять до складу Комітету зі сприяння при ОЕСР. За підсумками 1999 р., вони направили на програми допомоги країнам, що розвиваються, 26,8 млрд. дол. – утричі більше, ніж США. Швеція, Нідерланди і Данія виявилися лідерами за розмірами пожертвувань у розрахунку на душу населення своїх країн – 190, 203 і 331 доларів відповідно (аналогічний показник для США становить 33 дол.). Незважаючи на те, що останніми роками частка ВНП, котра спрямовується для підтримки третього світу, стійко знижується в більшості розвинутих країн, багато держав ЄС складають виняток з цього правила: в Швеції частка відповідних витрат за період з 1950 по 1993 р. зросла з 0,04 до 1,01% ВНП, у Німеччині – з 0,11 до 0,38%, у Нідерландах – з 0,27 до 0,84 %, а в США, навпаки, вона знизилася з 0,56% на початку 1960-х років до 0,08% в 1997 р.

Фінансування витрат на програми допомоги країнам, що розвиваються, із загальноєвропейського бюджету в першій половині 90-х років XX ст. зросло майже в 15 разів, у результаті чого Європейська комісія стала п'ятим за розмірами допомоги донором у світі, а сумарні зусилля ЄС забезпечують близько 66% всієї допомоги, котра надається країнам третього світу. Важливо зазначити, що така благодійність знаходить порозуміння у більшості громадян європейських країн, досягаючи 55-74% їх населення.

Країни ЄС мають досить стабільні і динамічні стосунки з пострадянською Росією. Провідні діячі Євросоюзу чітко усвідомлюють, що Росія за своїм географічним положенням в політичному, економічному і культурному плані була і залишається передусім країною європейською. З об'єктивних причин Росія на даному етапі і на найближчу перспективу не ставить перед собою завдання формального вступу до Європейського Союзу. Проте це не означає, що вона має намір залишатися осторонь від загальноєвропейських інтеграційних процесів. Навпаки, одним із найважливіших напрямів європейської політики Росії з погляду забезпечення її національних інтересів є всебічний розвиток відносин з Європейським Союзом на основі загальних цінностей з метою підвищення загального рівня соціально-економічного розвитку країни, максимального наближення його до загальноєвропейських стандартів.

Саме такі ідеї закладені в прийнятому на Санкт-Петербурзькому саміті Росія – ЄС в травні 2003 р. рішенні про формування чотирьох загальних просторів: 1) економічного; 2) простору свободи, безпеки та правосуддя; 3) співробітництва у сфері зовнішньої безпеки; 4) наукових досліджень і освіти, включаючи культурні аспекти.

На Римському саміті ЄС - Росія, який відбувся в листопаді 2003 р., схвалено Спільну концепцію формування Загального європейського економічного простору (ЗЄЕП), що вимагає врахування просування Росії до вступу у Всесвітню Торговельну Організацію (ВТО) та її зобов'язань у рамках інших інтеграційних форматів.

У сучасних умовах триває поетапне формування Загального простору зовнішньої безпеки шляхом створення адекватної нормативної бази взаємодії Росія – ЄС у контексті Європейської політики у галузі безпеки і оборони (ЄПБО), на основі схвалено в Римі Спільної декларації про зміцнення діалогу та співробітництва з політичних питань і питань безпеки. В практичному плані першим досвідом стала участь Росії в поліцейській місії ЄС в Боснії і Герцеговині. В листопаді 2003 р. російські представники взяли участь у командно-штабних навчаннях ЄС. Росія і ЄС активно співпрацюють з основних міжнародних проблем, включаючи такі, як Ірак, Афганістан, взаємодіють в ООН, «квартеті» міжнародних посередників з близькосхідного врегулювання.

Є певні напрацювання і на шляху до Спільного простору у сфері науки, освіти і культури. Між Росією і ЄС діє Угода про співробітництво у сфері науки і технологій. У вересні 2003 р. на Берлінській конференції європейських міністрів освіти прийнято рішення про включення Росії до Болонського процесу, який передбачає гармонізацію стандартів у сфері освіти, що, зокрема, відкриває для російських вищих навчальних закладів можливість для підключення до програм ЄС у сфері міжуніверситетських обмінів ЄС. Тут відкриваються широкі можливості для розвитку культурних зв'язків, загалом контактів між людьми.

Суперечності Європейського Союзу.

У сучасних умовах Європейський Союз зіткнувся з цілою низкою суперечностей, зумовлених як внутрішніми чинниками (породженими самою інтеграцією), так і зовнішніми, що є результатом глобалізації світової економіки.

Одна з найважливіших проблем – реформування наднаціональних інститутів. Особливої актуальності вона набула після розширення ЄС 2004 р. Головним (і єдиним) критерієм, згідно з яким всі країни отримують визначену кількість голосів в європейських інститутах, є кількість населення, яка різко коливається – від 367 тис. осіб в Люксембурзі до 82 млн. осіб у Німеччині. В результаті інтереси жителів малих країн (з населенням до 10 млн. осіб) подані значно ширше, ніж великих. Проблема набула особливого значення у зв'язку з останнім розширенням ЄС, в основному за рахунок бідніших країн ЦЄС. На саміті в Ніцці у 2000 р. було прийнято рішення про нове розподілення голосів в інститутах ЄС після розширення 2004 р. Найгостріша суперечність виявилася в тому, що малі країни не погоджуються відмовитися від своїх «важелів», а великі, особливо Німеччина, не бажають втрачати свій вплив в ЄС-25.

У цьому світлі особливої гостроти набула проблема лобіювання інтересів у зв'язку з перерозподілом фінансових ресурсів через бюджет ЄС. Набагато бідніші країни ЦСЄ із сукупним населенням 110 млн. осіб можуть, захищаючі свої інтереси, блокувати важливі рішення, сприяючи таким чином неефективному розподіленню матеріальних і фінансових ресурсів.

Нове розширення ЄС суттєво ускладнює вироблення спільних рішень. Наприклад, із 342 голосів в Раді міністрів, згідно із системою голосування «кваліфікованою більшістю», необхідно набрати ²/₃ голосів, котрі повинні відбивати інтереси як мінімум 50% населення ЄС. Навіть якщо гіпотетичне припустити, що всі малі й бідні країни (з душовим ВВП менше 75% від середнього показника по ЄС) проголосують одностайно, то і тоді кваліфіковану більшість голосів набрати не вдасться. Крім того, з найбільш складних питань (наприклад, зовнішня політика, освіта) в наднаціональних інститутах ЄС прийнято систему тільки одностайного голосування. Інакше кажучи, кожна країна має право накласти вето. Тому не виключено, що ЄС-25 буде дуже важко домогтися «одностайного голосування».

На рубежі XX-XXI ст. країни ЄС зіштовхнулися з низкою соціальних проблем. Однією з найгостріших є проблема безробіття, хоча її доля знизилася з 11,1% у 1994 р. до 7,7% у 2002 р. Більше 40% безробітних перебували поза ринком праці більше року.

Загострення соціальних проблем в ЄС за останні роки привело до появи маргінальних груп населення, котрі доволі слабо інтегровані в суспільне життя і є найбільш вразливими. В Євросоюзі відбуваються розмови про «маргіналізацію Європи». Концепція «внутрішнього виключення» розробляє методи захисту суспільства в цілому від індивідуальних груп населення. Концепція «зовнішнього виключення» розглядає методи захисту індивідуальних груп від суспільства в цілому. Згідно з другою концепцією, основними рисами маргіналізації європейського суспільства є ізоляція, самотність, «відірваний» спосіб життя, слабка мотивація для кар'єрного зростання та ін. Отже, «соціальне виключення» не обмежується матеріальною бідністю, а показує переважно бідність духовну.

Наростання соціальних проблем веде до зростання популярності партій соціального спрямування. Так, в Європарламенті, сформованому на 1999-2004 рр., другою за чисельністю була Європейська соціальна партія, котра мала 175 мандатів із 626.

Одна з важливих проблем – єдина аграрна політика (ЄАП) ЄС. Незважаючи на те, що частка сільського господарства в його ВВП не перевищує 2,5%, ЄАП є найдорожчим напрямом діяльності Союзу, поглинаючи майже половину всіх коштів витратної частини його бюджету (в 2003 р. – 45%). Значні субсидії фермерам, суттєво завищені ціни для споживачів і надлишки сільськогосподарських продуктів традиційно породжують критику як всередині ЄС, так і з боку його основних торговельних партнерів.

Фермери відіграють значну політичну роль у країнах Євросоюзу, незважаючи на те, що частка сільського господарства в загальній зайнятості скоротилася з 25% у 1958 р. до менш як 5% у 2003 р. (в Греції і Португалії – 22% і 15% відповідно). За останні роки фермери зміцнили свої позиції в політичних партіях правого крила, котрі стали відбивати їх інтереси значно більшою мірою, ніж ліві партії. В багатьох країнах ЄС існують дуже сильні фермерські організації – наприкінці 90-х років XX ст. їх налічувалося близько 130.

ЄАП ґрунтується на системі штучного підтримання цін, котра є досить високою. Багато продуктів виробляється в кількості, котра значно перевищує попит, що призвело до утворення надлишків на складах. Це стало результатом інтервенційних (гарантованих) цін, за якими уряд викуповує сільськогосподарську продукцію. За сучасних умов близько 70% всієї сільськогосподарської продукції ЄС так чи інакше покривається інтервенційними цінами. Логіка існування ЄАП примушує Євросоюз вводити високі мита на імпорт сільськогосподарської продукції, що ускладнює становище «третіх» країн-експортерів.

Незважаючи на певні кроки у бік уніфікації європейських і середньосвітових цін на продукти харчування, немає вагомих підстав говорити про швидке і кардинальне реформування ЄАП. Значною мірою це пов'язано з новим розширенням ЄС. На підтримку сільського господарства країн-кандидатів у 2000-2006 рр. виділено тільки 3 млрд. євро, з 2006 р. цю суму передбачено значно збільшити. Прибутки фермерів із країн ЦЄС, що приєдналися до Євросоюзу, збільшаться за рахунок подорожчання продуктів харчування, що буде зумовлено інтервенційними цінами. Конкуренцію сільгоспвиробників із країн «третього світу» обмежуватимуть податками, що неминуче спричинить черговий конфлікт зі Світовою Організацією Торгівлі.

Однією з головних суперечностей, що є породженням інтеграції, – зростаюча поляризація між країнами і регіонами за рівнем життя. Значення даної проблеми особливо зросло з розширенням 2004 р. і стало ще актуальнішим, коли до ЄС увійшли Румунія і Болгарія в 2007 р. До розширення 2004 р. в ЄС існували значні диспропорції як на рівні країн (Північ - Південь), так і на регіональному (наприклад, Захід-Схід в Німеччині чи Північ-Південь в Італії) рівні. Не випадково, другою за значенням витратною статтею бюджету ЄС є регіональна політика, частка якої становить близько 34%.

Проблема перерозподілення фінансових коштів через євросоюзний бюджет від багатих до бідних є наріжним каменем формування бюджету, виділення регіонів-бенефіціарів і лобіювання національних інтересів в євросоюзних інститутах. Традиційно основними «вкладниками» в скорочення міжрегіональних диспропорцій на основі «взаємної солідарності» і «поглиблення інтеграції» є Німеччина, Швеція, Фінляндія, Данія, Австрія, Нідерланди, Люксембург і Велика Британія. Головними ж одержувачами є Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія й Італія.

Найбільшу критику у країн-донорів викликає неефективність регіональної політики. Наприклад, Італії так і не вдалося значно скоротити суттєві диспропорції між північними і південними областями, хоча протягом останніх двадцяти років її Південь був головним реципієнтом структурних фондів ЄС. В Іспанії, не зважаючи на допомогу південним і центральним областям, поляризація простору навіть збільшилась через могутній економічний розвиток Барселони і Мадрида, які успішно використовують переваги єдиного ринку. Греція і Португалія так і залишаються переважно аграрними країнами із завищеною роллю столиць у соціально-економічному та політичному житті.

В перспективі можна очікувати посилення регіональних контрастів. Бідні країни з ЦСЄ в наднаціональних інститутах будуть лобіювати свої власні інтереси. Основна фінансова допомога буде перерозподілятися на їх користь, а невирішені проблеми італійського Півдня, Греції, Португалії і Іспанії будуть загострюватися.

Література

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945 – 70-ті роки) / В.А. Манжола, М.М. Білоусов, Л.Ф. Гайдуков та ін. – К.: Либідь, 1999.

Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки). Л.Ф. Гайдуков, В.Г. Кремень, Л.В. Губернський та ін. – К.: Либідь, 2001.

Иноземцев В. Возвращение Европы. В авангарде прогресса: социальная политика в ЕС // МЭМО. – 2002. – № 2. – С. 3-14.

Иноземцев В., Кузнецова Е. Возвращение Европы. Обьединенная Европа на пути к лидерству в мировой политике // МЭМО. – 2002. – № 4. – С. 3-14.

Нарочницкая Н. Европа «старая» и Европа «новая» // Междунар. жизнь. – 2003. – № 4. – С. 45-63.

Терентьев А. «Новый мировой порядок» США или европейское мироустройство? // МЭМО. – 2003. – № 7. – С. 31-42.

Иноземцев В., Кузнецова Е. Европейцы согласны уважать интересы Америки, но не жертвовать собственными ценностями // Междунар. жизнь. – 2003. – № 4. – С. 64-79.

Черников Г., Черникова Д. Европа жаждет независимости // Междунар. жизнь. – 2003. – № 9-10. – С. 77-92.

Борко Ю. Расширение и углубление европейской интеграции // МЭМО. – 2004. – № 7. – С. 15-29.

Гавриков Д. Европейский Союз как территория противоречий // МЭМО. – 2004. – № 12. – С. 88-95.

Храбан І. Краще бути з лідером, ніж проти нього // Політика і час. – 2004. – №1. – С. 17-27.

Пухлий В. Розширення ЄС: наслідки для України // Політика і час. – 2004. – №2. – С. 21-24.

Кухарская Н. Украина и Европейский Союз // МЭМО. – 2005. – № 1. – С. 100-106.

Чижов В. Россия – ЕС. Стратегия партнерства // Междунар. Жизнь. – 2004. – №9. – С. 23-34.

Чалий В., Пашков М. Центр Разумкова. Україна – ЄС: барометр показує... // Дзеркало тижня. – 2005. – № 40 (568). – С. 1,4.

Бажанов З. Неизбежность многополюсного мира // Междунар. жизнь. – 2003. – № 8. – С. 44-51.

Бакланов А. Новые вызовы и угрозы // Междунар. жизнь. – 2002. – № 12. – С. 47-52.

Басараб М. На противагу російському впливу // Політика і час. – 2003. – № 5. – С. 70-75.

Белоногов А. Другой ООН у нас нет // Междунар. жизнь. 2003. – № 6. – С. 69-88.

Бессмертных А. Иракская война и ее возможные последствия // Междунар. жизнь. – 2003 – № 7. – С. 29-44.

Бофук О. Політизація блоків, мілітаризація союзів... Нові тенденції у сфері міжнародної безпеки // Політика і час. – 2003. – №12. – С. 21-32.

Гудби Дж. Неразделенная Европа. Новая логика мира в американо-российских отношениях. – М.: Междунар. отношения, 2000.

Гура В. Момент істини // Політика і час. – 2003. – № 4. – С. 54-58.

Дзьобань О., Панфілов О. Фундамент європейської безпеки – воєнний // Політика і час. – 2003. – № 9. – С. 30-39.

Дудко І.Д. Національні інтереси США у постбіполярному світі. – К.: КНЕУ, 2003.

Іванов П., Халоша Б. Россия – НАТО: Европейская безопасность на рубеже столетий // Мировая экономика и междунар. отношения. – 2001. – № 4. – С. 3-13.

Иноземцев В. В поисках международной стабильности // Междунар. жизнь. - 2003. - № 6. - С. 24-31.

Иноземцев В. Россия в системе международных отношений XXI века // Междунар. жизнь. – 2003. – №9-10. – С. 67-81.

Киссинджер Г. Дипломатия / Пер. с англ. В. Б. Львова. – М.: Ладомир, 1997. – 848 с.

Кокошкин А. Россия – сверхдержава, великая или региональная держава? // Международная жизнь. – 2002. – №9-10. – С. 36-66.

Кортунов С. В. Становление нового мирового порядка. // Междунар. жизнь. – 2002. – № 6. – С. 74-94.

Костенко Г. За умов глобальних викликів // Політика і час. – 2003. – № 9. – С. 25-29.

Марцун Є. Китайський фактор. XXI століття: відновлення біполярності чи виклик Пекіна і відповідь Вашингтона? // Політика і час. – 2003. – № 10. – С. 59-68.

Шергін С. До справедливого міжнародного порядку. Китайські політологи про багатополюсний світ // Політика і час. – 2003. – № 5. – С. 56-60.

Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ – початок ХХІ ст.: Навч. посіб. / В.Ф. Салабай, І.Д. Дудко, М.В. Борисенко, М.П. Чуб. – К.: КНЕУ, 2006. – 368 с.