[Ред.]Розвиток Мови

Монтессорі матеріали з розділу Мова мають на меті підтримати внутрішню інтуїтивну здібність дитини до читання та письма. Знаки та символи письма є абстрактними та незрозумілими для дітей, для їх роз’яснення використовують прості матеріальні об’єкти. Під час підготовки до читання та письма діти з задоволенням виконують цікаві вправи, розроблені для розвитку слухового та зорового сприйняття письмових символів, розширення словникового запасу та розвитку моторики. Діяльність охоплює розпізнання та виділення звуків, їхнє повторення та упорядкування, вправи з, так званого, інтуїтивного читання, самостійних розповідей та прослуховування книжок.

[Ред.]Космічне виховання

Ідея Космічного Виховання Монтессорі полягає в наданні дитині можливості дізнатися і зрозуміти зв’язки основних елементів всесвіту – часу, природи, історії. Матеріали цієї зони є предметними та наглядними, вони охоплюють географію, ботаніку, анатомію, астрономію тощо.

Термін «культура» в Монтессорі освіті обіймає географію, біологію, історію та астрономію. Діти вивчають континенти та дізнаються про культуру і історію народів, що їх населяють, про місцевих тварин та рослини. Вони створюють карти, слухають пісні та легенди, знайомляться з традиційним вбранням, мистецтвом та стравами. Діти пізнають основи науки, здобуваючи практичний досвід впізнавати та класифікувати тварин і рослин, малювати чи складати пазли з їхніх частин, відрізняти типи земної поверхні тощо.

4. Пауль Наторп (1854-1924), німецький філософ і педагог. З 1885 р. і до кінця свого життя він був професором Марбурзького університету, займався дослідженням і інтерпретацією філософських і педагогічних поглядів Платона і И.Г. Песталоцці. Ще в перші десятиліття XX ст. в роботах «Соціальна педагогіка», «Культура народу і культура особистості» він систематизував поняття та категорії соціальної педагогіки, а в якості предмета нової науки виділив соціальні умови утворення та освітні умови соціального життя.

Виховання, як, стоячи на позиції соціальної педагогіки, стверджував П.Наторп, має своїм завданням «привести індивіда до возз'єднання із суспільством, таким чином, за об'єктивної та соціальної точкою зору повинно залишатися завжди переважне значення».

Не оперуючи ще поняттям «соціалізація» (воно увійшло в побут науки, як ми пам'ятаємо, тільки в середині XX в.), П.Наторп ставить в центр своєї соціально-педагогічної концепції «вільне самовиховання в спільності життя дорослих». Він підкреслює, що людина не формується як окрема одиниця суспільства, сам по собі. Це така ж абстракція, як атом у фізиці. У реальному житті людини робить людиною саме спільність з іншими людьми, він стає повноправним членом соціуму завдяки співпраці і «психічним відносинам». «Наука про виховання повинна зробити важливі промахи у виконанні свого завдання, якщо не визнає за основне положення і не поставить на перше місце ту думку, що без спільності взагалі не було б і виховання». про функції соціальної та індивідуального життя, з точки зору П.Наторпа, завжди паралельні, становлення активної мимовільно, істинної індивідуальності не тільки не суперечить впливам людської спільності, а навпаки, «піднесення до спільності є розширення свого" Я "».

Вирішальну роль в якості своєрідної психологічної передумови соціалізації особистості («вільного самовиховання в спільності») П.Наторп відводить волі, вважаючи її особливим видом пізнання, «практичним пізнанням». Зі ступенем розвитку волі він пов'язує і ступені активності особистості («потяг», «воля в тісному сенсі» і «розумна воля»), її моральність як головну чесноту, а також чесноти в сфері розуму («істини»), потягів («заходи ») і справедливість як соціальну чеснота. Завдяки волі людина, «хоча і недосконалий, але все-таки призначений для досконалості, стає визначальним сам себе фактором».

Не випадково тому П.Наторп шукає обгрунтування «соціальних організацій» для виховання волі і в якості таких розглядає «будинок» (тобто сім'ю), школу і «вільне самовиховання». З сучасних позицій особливо цікава його інтерпретація «вільного самовиховання в спільності життя дорослих». Це не область якогось усамітненого самовдосконалення, а саме вдосконалення свого внутрішнього світу у співпраці з дорослими, в зв'язку із суспільством і для суспільства. Таке поняття у П.Наторпа, безсумнівно, наповнене великим педагогічним змістом, ніж сучасне поняття «самовиховання», воно як би включає ще й пласт соціалізації, з'єднання себе із життям суспільства. «Освіта самого себе, людину в собі, свою власну найглибшу життя включити в ланцюг великої, вічного життя людства, від неї отримувати і в неї далі передавати своє життя - ось невичерпний сенс всього здорового, неізувеченного юнацького прагнення».

Тому люди, які отримали таке виховання і «самовиховання в дусі спільності», обов'язково, як вважає П.Наторп, стануть оплотом миру і демократії в суспільстві, попередять і усунуть все можливе для соціальних конфліктів та революцій. Адже якщо суспільство дбайливо ставиться до кожної людської істоти, пестує його як вільну особистість, то і людина сплатить навколишнім тієї ж високою ціною. Важко позбутися враження, що педагогічна позиція П.Наторпа побудована на альтруїзмі, особливо коли він, прагнучи показати «нормальне співвідношення всіх сторін людського розвитку», описує матеріал практичних вправ для організації любовного ставлення до дитини в сім'ї, його емоційного життя, включення його в сімейну «соціальну економіку», формування його самостійності, «національних інстинктів», дисципліни і «духу громадянськості» в шкільному спілкуванні. Але саме альтруїзм дозволив П.Наторпу наповнити свою концепцію такою мірою гуманізму, що це дало можливість на початку XX ст. виділити соціальну педагогіку як одне з найпрогресивніших напрямів педагогічної науки. Багато щирі борці за прогрес суспільства і звільнення особистості встали на шлях освіти (у високому сенсі цього поняття) суспільства та освіти кожної людини, слідуючи твердженням П.Наторпа, що «самоцінність особистості розвивається сильніше за все як раз в скромній безособової відданості справі, саме - громадському справі; що саме прагнення до звільнення особистості, індивідуальності повинно вести до соціальної роботи, яка по її кінцевому змістом буде завжди роботою над соціальним утворенням).

Втілення ідей соціалізації в практиці західного освіти відбувалося на хвилі «вільної школи». Це не випадково. В кінці XIX - початку XX в. практично у всіх країнах Західної Європи встановився державний контроль над школами і утвердилося вимога виховання законослухняних громадян. Державна школа успішно вирішувала цю задачу, але на шкоду вільному соціальному розвитку особистості дитини.

Тому на початку XX ст. як альтернативні державній системі в різних європейських країнах виникають новаторські педагогічні системи: М. Монтессорі, С.Френе, Р.Штайнер. Їх автори прагнуть дати дітям шанс досягти соціальної ідентичності, бути щасливими і навіть вбачають у розвитку альтернативних шкіл спосіб зміни суспільства.