2. Закономірності розміщення ґрунтів

на земній поверхні.

Географія грунтів - один з важливих розділів ґрунтознавства. Вона вивчає закономірності просторового поширення ґрунтів і є ос­новою їх обліку і оцінки як природного ресурсу. Знання законів гео­графії ґрунтів, зональних і регіональних особливостей ґрунтового покриву потрібне для раціонального використання земельних ре­сурсів, охорони та меліорації ґрунтів.

Як наукова дисципліна, географія ґрунтів виникла і почала розвиватись на початку 80-х pp. XIX ст., коли В.В.Докучаев та його учні заклали основу наукового ґрунтознавства та встановили зо­нальне поширення основних типів ґрунтів. Важливу роль у розвитку географії ґрунтів відіграє картографія.

Географія ґрунтів одночасно вивчає закономірності просторо­вих змін ґрунтів і їх причини. Причинами цих змін едафотопів є про­сторові зміни факторів ґрунтоутворення (клімату, ґрунтоутворюю-чих порід, рельєфу, біоти, діяльності людини, тривалості ґрунтоутво­рення тощо). Отже, закономірності географічного поширення ґрунтів є результатом складної взаємодії всіх факторів ґрунтоутворення.

Основними законами географії ґрунтів є:

1) закон горизонтальної зональності;

2) закон вертикальної зональност;

3) закон фаці-альності ґрунтів;

4) закон аналогічних топографічних рядів ("зональ­них типів ґрунтових комбінацій").

Вчення про фактори ґрунтоутворення зв'язано з поняттям про грунтові зони як основні форми організації ґрунтового покриву пла­нети. На основі цього В.В.Докучаев висунув положення, що грунти на земній поверхні підкоряються загальному законові природної ши­ротної зональності: кожній природній зоні відповідає свій зональний тип ґрунту. Закон горизонтальної зональності він сформулював у праці "До вчення про зони природи" (1899). Згідно з цим законом, основні типи ґрунтів поширені на поверхні континентів земної кулі широкими смугами (зонами), які послідовно змінюють одна одну відповідно до зміни клімату, рослинності та інших факторів ґрунто­утворення. Цей закон проявляється в наявності на земній поверхні ґрунтово-біокліматичних поясів, які перетинають континенти. В північній півкулі виділяють п'ять широтних ґрунтово-біокліматич-них поясів: полярний, бореальний, суббореальний, субтропічний і тропічний. Для кожного поясу характерні свої ряди типів ґрунтів, які не зустрічаються в інших поясах. Усе це було доведено на прикладі великого простору Російської рівнини. Нижче наведені ґрунтові пояси і ґрунти, які їм відповідають.

Так, арктичному поясу відповідають арктичні пустельні та ти­пові гумусні ґрунти; у субарктичному поясі в межах тундрової зони -тундрові глейові ґрунти і торф'яні. Бореальному поясу відповідають підзолисті, болотно-підзолисті і болотні ґрунти; суббореальному поя­су - широколистяні ліси з бурими і сірими лісовими ґрунтами, Лісос­теп з опідзоленими і вилугуваними чорноземами та сірими лісовими ґрунтами, Степ з типовими, звичайними і південними чорноземами, Сухий степ з каштановими, засоленими і лужними ґрунтами. Отже, кожна природна зона характеризується не одним типом ґрунту, а визначеним набором часто генетично не зв'язаних між собою ґрунтів.

У післядокучаєвський період було доведено, що на кожному кон­тиненті існують свої особливості, закономірності у розміщенні ґрунто­вих зон. Вони залежать не тільки від біокліматичних умов географічно­го поясу, але й від віку, геологічної будови, тектоніки, близькості чи віддаленості від морських або океанічних басейнів. Ці ґрунтові зони часто не суцільні, а деколи острівні серед інших ґрунтових зон.

Закон вертикальної зональності також відкрив В.В Докучаев вивчаючи ґрунтовий покрив Кавказу. В гірських системах, згідно із законом, простежується послідовна зміна типів ґрунтів у міру наро­стання

абсолютної висоти від підніжжя гір до їх вершин у зв'язку зі зміною клімату, рослинності та інших факторів ґрунтоутворення. Склад ґрунтових зон у гірських країнах в основному аналогічний складу зон на рівнині.

Пізніше була встановлена деяка невідповідність між схемою вертикальної зональності ґрунтів і розміщенням окремих типів ґрунтів у різних гірських регіонах. С.С.Неуструєв зазначав, що не­відповідність ґрунтових типів вертикальним зонам пов'язано з: а) експозицією схилу; б) інтерференцією (вклинюванням, випадан­ням) зон; в) інверсією зон; г) міграцією зон.

За С.О.Захаровим під інтерференцією розуміють повне випадан­ня ґрунтових зон. Наприклад, у горах південного Закавказзя немає гірсько-лісових і гірських чорноземів між зонами каштанових і гірсько-лучних ґрунтів. Інверсія ґрунтових зон виражається у зворотному роз­поділі ґрунтових зон Під міграцією ґрунтових зон розуміють проник­нення однієї зони в іншу (наприклад, по гірських чи річкових долинах).

Закон фаціальності ґрунтів обґрунтували Л.І.Прасолов та І.П.Герасимов. Суть його полягає в тому, що місцеві провінційні (фаціальні) особливості клімату зумовлюють появу специфічних місцевих ознак ґрунтів і навіть формування інших типів. Така різно­манітність зумовлена неоднаковою континентальністю клімату, нео­днаковим сезонним розподілом опадів тощо.

Закон аналогічних топографічних рядів (вчення про зональні ґрун­тові комбінації) остаточно сформулювали при проведенні великомас­штабних ґрунтово-картографічних досліджень для потреб землевпо­рядкування. Основи його закладено в працях. В.В.Докучаева, М.М.Си-бірцева, Г.М.Висоцького, М.О.Дімо, С.О.Захарова, С.С.Неуструєва та інших учених. Суть закону в тому, що поширення ґрунтів на вели­ких територіях (в межах зон) зумовлене переважно впливом рельєфу, ґрунтоутворюючими породами та іншими місцевими умовами ґрун­тоутворення. У всіх зонах ця закономірність має аналогічний харак­тер: на підвищених елементах залягають автоморфні, генетично са­мостійні ґрунти, яким властива акумуляція малорухомих речовин, на понижених елементах рельєфу формуються генетично підпорядковані ґрунти (гідроморфні), які акумулюють в своїх горизонтах рухомі про­дукти ґрунтоутворення; на схилах залягають перехідні ґрунти. В наш

час вивчення топографічних закономірностей поширення грунтів вид­ілилось в окремий напрям географії ґрунтів під назвою "вчення про структуру ґрунтового покриву" (В.М.Фрідланд, 1972).