сформульовані фахівцями соціальної роботи теорії (концепції), тобто «ситуативні теорії», спрямовані на поглиблене вивчення ситуації, можливих наслідків влас­них дій. їх виникнення зумовлене незалежністю соціаль­них працівників під час аналізу подій від усталених теорій і методик, налаштованістю у кожному випадку добирати прийнятні засоби відповідно до цілей діяльності, експери­ментувати на шляху до результату.

3. Суб'єкт-об'єктні відносини. їх особливістю є погляд на клієнта не як на активного суб'єкта соціальної роботи, а як на об'єкт отримання соціальної допомоги. До цієї групи належать такі теорії соціальної роботи:

• теорія індивідуальної соціальної роботи, спрямова­на на допомогу окремому індивіду чи сім'ї;

• теорія групової соціальної роботи, що передбачає до­помогу клієнтові через залучення його до роботи групи, ко­ригування завдяки цьому його поведінки й становища;

• общинна теорія (теорія роботи в громаді), спрямова­на на активізацію учасників громади у розв'язанні колек­тивних проблем;

• теорія соціального адміністрування і планування, зорієнтована на розвиток системи соціальних служб, впро­вадження соціальних програм і послуг.

Проте теорії індивідуальної, групової, общинної (у гро­маді) соціальної роботи реалізуються скоріше як відповід­ні форми і методи діяльності соціальних працівників у розв'язанні соціальних проблем клієнтів, а не як теоретич­ні концепції. А теорія соціального адміністрування є то­тожною одній із функцій соціальної роботи.

4. Спорідненість теорій соціальної роботи із соціально- гуманітарними науками. Цю групу репрезентують:

• психологічно орієнтовані теорії, зосереджені на психо­логічних, емоційних, а не на соціальних (структурних) чин­никах виникнення у клієнта складних життєвих ситуацій;

• соціологічно орієнтовані теорії, які зосереджують основну увагу на навколишньому (фізичному і соціально­му) середовищі клієнта;

.— комплексно орієнтовані теорії, які однаково врахо­вують психологічні і соціальні чинники виникнення у клі­єнтів складних життєвих проблем.

Деякі вчені в цьому контексті ведуть мову не про тео­рії, а про теоретичні моделі, або моделі соціальної роботи, пропонують замість термінів «психологічно орієнтовані теорії», «соціологічно орієнтовані теорії», «комплексно орієнтовані теорії» вживати «психологічні моделі», «со­ціологічні моделі», «комплексні моделі», що є милозвуч­нішим (табл. 1.2).

Крім того, такий поділ теорій значною мірою умовний. Адже багато теорій, взятих за основу моделей соціальної роботи, є спільним надбанням соціальної психології, соціології, філософії, літературознавства, суспільно-політичної думки або сформувалися на основі багаторічної практики соціальної роботи. А комплексні теорії за рубежем назива­ють біопсихосоціальними, оскільки вони враховують впливи біологічних, психологічних, соціальних факторів на думки, почуття, поведінку людей.

Таблиця 1.2

Класифікація теоретичних моделей соціальної роботи за спорідненістю із соціально-гуманітарними науками

Попри умовність поділу класифікація, наведена у табли­ці, видається найраціональнішою, бо вона є універсальною і дає змогу обґрунтовувати цілі діяльності, обирати засоби (техніки) втручання, а також пояснювати стан клієнта і прогнозувати його поведінку.

Психологічні моделі соціальної роботи. До цієї групи належать теоретичні моделі, які вибудовуються на ідеї до­помоги клієнтові шляхом оптимізації його зусиль щодо використання особистісних і соціальних ресурсів для впливу на несприятливу ситуацію його життя.

Психодинамічна модель соціальної роботи є однією з найпоширеніших. Вона заснована на ідеї і техніках психо­аналізу — обґрунтованої австрійським психологом, психіат­ром Зігмундом Фройдом теорії, яка відводить важливу роль у поведінці особистості несвідомому (інстинктам, потягам), його гармонізації зі свідомістю. Психоаналіз суттєво розши­рив уявлення про сутність допомоги у соціальній роботі, сфокусував її на внутрішньому житті індивіда, розглядаю­чи дії та поведінку людини як наслідок процесу її мислення, а не особливостей міжособистісних чи соціальних відносин.

Психодинамічна модель пропонує ефективні техніки діаг­ностування соціального відхилення, прогнозування пер­спектив поліпшення внутрішнього стану особистості.

Когнітивно-біхевіористська (лат. cognitio — пізнання, англ. behaviour — поведінка) модель соціальної роботи ґрунтується на ідеї, яка акцентує на необхідності врахову­вати при наданні допомоги клієнтові особливості його мис­лення, установки, які спрямовують його дії. Суть цієї ро­боти полягає у сприянні набуттю клієнтом адекватних со­ціальним умовам навичок поведінки.

Гуманістична модель соціальної роботи вбачає головні резерви змін у самій людині, в закладених у ній силах доб­ра, психічного здоров'я і бажання самовдосконалюватися. Тому ця теоретична модель відводить клієнтам роль актив­них творців власного життя, стиль якого може бути обме­жений тільки фізичними або соціальними впливами. До­помога у виборі стратегії дій клієнта має враховувати по­шук. ним власного життєвого призначення.

Соціологічні моделі соціальної роботи. Ці моделі зосереджують увагу на соціальному контексті допомоги: соціальних причинах виникнення складних життєвих си­туацій, соціальних нормах і соціальній патології, соціаль­ному контролі за поведінкою клієнта.

Системна модель соціальної роботи у сучасній практи­ці є найпопулярнішою. Відповідно до неї суспільство пос­тає як складна соціальна система, сформована із сукупнос­ті взаємопов'язаних соціальних організацій та інститутів, взаємодія яких впливає на життєдіяльність людини. Грун­тується ця модель на ідеї, що задовільне життя людини за­лежить від систем, які її оточують. Такою системою є сім'я, всередині якої існують взаємини між подружжям, дітьми і родичами; сім'я також включена у взаємодію з різноманітними соціальними інститутами — державою, системою освіти і виховання, економічними й іншими ор­ганізаціями. З цього погляду завдання соціальної роботи полягає у вивченні оточення клієнта, впливу на нього ін­ших людей, соціальних факторів.

Екологічна модель соціальної роботи розглядає допо­могу як діяльність, спрямовану на збереження рівноваги між клієнтом і навколишнім середовищем, як нейтраліза­цію негативних змін, які можуть спричинити у людини дезадаптивні процеси. Діяльність фахівців, які дотриму­ються цієї моделі, полягає у використанні активних мето­дів адаптації і соціалізації клієнта, забезпеченні відповід­ності між його внутрішнім станом і вимогами зовнішнього середовища. Водночас соціальні працівники можуть змі­нювати зовнішнє соціальне і фізичне середовище, дбаючи, щоб воно якомога більше відповідало правам, потребам і життєвим цілям особистості.

Соціально-радикальна модель соціальної роботи акцен­тує на допомозі клієнтові в розвитку його соціальної само­свідомості, передусім її політичної і правової складових. Спираючись на ідеї марксизму (системи філософських, економічних, соціально-політичних поглядів, яка орієн­тує на ліквідацію методом революції класової нерівності, приватної власності, побудову пролетарського суспільс­тва) і радикального фемінізму (жіночого руху за зрівняння жінок у правах з чоловіками), прихильники соціально-ра­дикальної моделі, не знаючи психологічних пояснень проблем клієнтів, закликають до розгляду балансу влади, використання структурних засобів розв'язання проблем, колективних дій. За їх переконаннями, мета допомоги по­лягає у підвищенні рівня самоконтролю та особистої відпо­відальності клієнта, самоактуалізації його можливостей у захисті та обстоюванні прав, протистоянні дискримінації.

Теорія ролей ґрунтується на ідеї рольової поведінки клієнта, який вибудовує свої вчинки відповідно до загаль­ноприйнятих і відтворюваних індивідуальною свідомістю моделей, схем. Рольова модель соціальної роботи звертає увагу на проблеми клієнта, пов'язані з очікуваною його по­ведінкою і бажаним розвитком на основі його минулого досвіду, розуміння значущості того, що має з ним відбути­ся, а також його уявлень про свою роль у житті.

Комплексні (біопсихосоціальні) моделі соціальної ро­боти. Сформовані вони на концептуальних підходах бага­тьох гуманітарних наук (соціології, психології, педагогіки, соціальної психіатрії та ін.). Цей процес був закономірною реакцією соціальної роботи на комплексний характер проб­лем багатьох людей з обмеженими можливостями, а також на необхідність використання теоретичних надбань, мето­дологій, технік з різних сфер людських знань і діяльності.

Модель кризового втручання орієнтована на допомогу клієнтові, який перебуває в стані глибокої і гострої психо­логічної кризи, що зумовлює необхідність оперативного втручання для виведення його з дезадаптивного стану.

Зосереджена на завданні модель пропонує чітку послі­довність діагностування проблеми клієнта і роботи з нею, що допомагає усвідомленню практичними працівниками раціонального процесу безпосередньої роботи з клієнтом.

Модель сімейної терапії довела свою ефективність у ба­гатьох ситуаціях, пов'язаних з необхідністю сімейного, час­то й індивідуального консультування. Заснована вона на твердженні, що пояснення і подолання проблем взаємодії між людьми обумовлене їх розумінням минулих, а також актуальних на певний час взаємовідносин. Це означає, що головну увагу слід зосереджувати на проблемах, що виник­ли між людьми, а не в кожній конкретній людині.

Модель психосоціальної терапії є поширеною останні­ми роками у західних країнах. Вона передбачає тривалий супровід клієнта соціальним працівником, надає особли­вої уваги їх взаємовідносинам. Головне за цього підходу — виокремити проблеми із середовища клієнта, посилити сильні сторони його Я, а також механізми, за допомогою яких він зможе самостійно подолати свої проблеми за дос­татньої підтримки соціального працівника.

Соціально-педагогічна модель виходить із ідеї значущос­ті виховного впливу на процес соціалізації індивіда або соці­альної групи, здійснення якого відбувається через систему інститутів — сім'ю, школу, позашкільні заклади. Ці інсти­тути мають коригувати формування соціальних якостей особистості відповідно до суспільних цінностей, обмежува­ти або активізувати вплив певних зовнішніх факторів.

Соціальним працівникам доводиться відстежувати ефективність технік і методів, які пропонують теоретичні моделі, і за потреби змінювати план допомоги клієнтові. Проте не варто назавжди відмовлятися від використання певної теоретичної моделі. Адже, попри відсутність єдино правильної теорії, кожна з них має свої переваги та обме- Ж6ННЯ • передбачає відповідний набір інструментів, технік втручання, знання яких і володіння якими дають змогу фа­хівцеві знаходити оптимальні рішення у найскладніших ситуаціях.

Взаємозв'язок теорії і практики соціальної роботи

Постаючи як певна гіпотеза, ідея і трансформуючись завдяки різноманітним дослідженням у цілісну систему знань, теорія отримує підтвердження або спростування в реальній соціальній практиці.

Практика соціальної роботи — діяльність соціальних служб і пра­цівників щодо вивчення потреб клієнтів, груп і громад, узгодження плану спільних дій, надання необхідних послуг і консультування, розвитку їхньої самостійності тощо.

Здійснюється вона з метою сприяння оптимальній со­ціальній адаптації людей, сімей і груп населення у формах догляду, соціально-психологічного консультування, пред­ставництва і захисту їх інтересів, адміністрування, плану­вання тощо. Для цього соціальні працівники мають воло­діти необхідними методами, навичками роботи, заснова­ними на різноманітних знаннях і теоріях.

Згідно із дослідженнями, чимало соціальних праців­ників недооцінюють роль теорій у практичній діяльності. Свій скептицизм вони пояснюють наявністю конкурен­тних теорій, положення яких часто є взаємовиключними. Декого з них не задовольняє надто загальний характер теорій, що ускладнює використання їх при виборі стратегії і тактики дій стосовно конкретного клієнта. Проблематич­ним для них є і те, що теорії переважно наголошують на те­рапевтичних аспектах роботи, реформаторських заходах, дистанціюючись від правових і процедурних аспектів робо­ти, контрольних функцій соціальних працівників. А саме цим доводиться займатися більшості соціальних працівни­ків. Та й деякі вчені переконані, що первинною основою в соціальній роботі є практика, а наукове знання — вторин­не. На їх погляд, віддалене від практики знання лише пе­решкоджає соціальним працівникам надавати ефективну соціальну допомогу. Тому рух знання має відбуватися не від теорії до практики, а від практики до теорії.

Однак теорія не є протиставленням практиці, оскільки вона виростає з неї, задля неї розвивається, спрямовує її і збагачує, черпаючи в її надрах енергію свого розвитку.

Значущість теорії для практики соціальної роботи обу­мовлена такими чинниками:

а) теорія є важливим інструментом нагромадження, систематизації знань, поглиблення розуміння дійсності. Без теоретичного обґрунтування неможливі класифікація, аналіз, з'ясування загальних особливостей, фактів, подій, процесів, що відбуваються у соціальній роботі;

б) теорія збагачує практичну діяльність професійним способом мислення, новими ідеями, пізнанням закономір­ностей. Тому пізнання соціальної роботи не завершується у навчальному закладі, а є безперервним процесом, що зо­бов'язує соціальних працівників постійно аналізувати ре­альну практику. Знання узагальненого досвіду, теоретич­них концепцій сприяє пошуку оптимальних рішень у складних ситуаціях професійного вибору, передбаченню наслідків можливих дій. Адже мисленця і дії людини зале­жать не тільки від системи значущих для неї цінностей, особистісних рис характеру, а й від ідей, які опанували нею, її уявлень про дійсність;

в) теорія сприяє формулюванню питань, які перебува­ють поза межами загальновизнаних знань, уявлень. Деякі теорії стимулюють науковий пошук, суспільні дебати сто­совно соціальної роботи. Вони цінні для фахівців під час аналізу практичних проблем.

Оскільки теорії і практика соціальної роботи перебува­ють у постійному розвитку, соціальні працівники є не прос­то користувачами раніше сформованих теорій і практичної мудрості, а й творцями нових теорій. Часто вони синтезують фрагменти різних знань у нову систему, надають їй відпо­відної цілісності і втілюють у конкретну практику.

Кожен із соціальних працівників має право вибору стратегії втручання, що ґрунтується на певній теоретич­ній моделі (нерідко його обумовлюють місія і філософія соціальної служби). Цей вибір залежить від цілей втру­чання і потреб клієнта; відомостей про ефективність зас­тосування методики у подібних ситуаціях; можливостей клієнта, працівника і соціальної служби; наявності ресур­сів та ін.

Орієнтація на конкретні теорії значною мірою обумов­лює напрями діяльності і функції соціальних працівни­ків. Адже від вибору теорії залежить зміст і структура со­ціальної роботи. Так, реабілітаційні програми для людей, залежних від психоактивних речовин, формуються відпо­відно до теоретичних моделей, яких дотримуються фахів­ці, що здійснюють цю реабілітацію. Прихильники одних теорій віддають перевагу груповим заняттям, що мають на меті пошук клієнтами сенсу власного життя, інших — методам трудотерапії, що передбачає реабілітацію через залучення до трудового процесу і конструювання терапев­тичного середовища, або — активній роботі з сім'ями та зміні стосунків у них як передумові налагодження продук­тивних взаємин із середовищем. Наприклад, працівник, який допомагає клієнтові, що перебуває в стані депресії, може вибудовувати свою роботу, спираючись на різні теоре­тичні концепції. Якщо він вважатиме, що депресію спри­чинює досвід втрат у ранньому дитинстві, то ключовим методом його роботи буде соціально-психологічне консуль­тування (каунселінг). Будучи переконаним, що депресія зумовлена відчуттям безпорадності і безправності, він шу­катиме причин того, чому людина сприймає себе невлад­ною над власним життям і як вона може це здолати, які додаткові навички їй потрібні. У будь-якому разі фахівце­ві слід визначитися, якої теоретичної моделі він дотриму­ється, які цінності сповідує, на яких концепціях вибудо­вує свою програму дій.

Усі теорії соціальної роботи є соціально сконструйова­ними, адже на них впливає культура суспільства. На­приклад, пояснення вчинку людини соціальним праців­ником, який належить до християнського суспільства, відрізнятиметься від пояснення фахівцем, який репре­зентує мусульманський світ. Уявлення про поведінку лю­дини позначаються і на оцінюванні стану клієнта, очіку­ваннях від діяльності соціальних працівників, прийнят­ності для різних груп клієнтів методів і технік роботи. Тому соціальні працівники мають завжди пам'ятати про небезпеку виникнення упереджень щодо клієнтів, поро­джених релігійними переконаннями, етнічною належ­ністю, майновим станом, статтю, сексуальною орієнтаці­єю тощо, і повинні брати до уваги соціальний контекст, в якому відбуватиметься їх діяльність.

Запитання. Завдання

1. У чому полягає призначення теорії соціальної роботи?

2. Чим спричинена багатоманітність теоретичних моделей соці­альної роботи?

3. Наведіть і охарактеризуйте оптимальну, на Ваш погляд, кла­сифікацію теорій і теоретичних моделей соціальної роботи.

4. Які чинники зумовили розвиток теоретичних підходів у соці­альній роботі?

5. У чому полягають особливості психологічних моделей соці­альної роботи?

6. Проаналізуйте соціологічні моделі, які застосовують у практи­ці соціальної роботи.

7. На які наукові школи спираються комплексні моделі соціаль­ної роботи?

8. Чи всі теорії соціальної роботи пов'язані з певними техніками втручання?

9. Яка роль теорії у практичній діяльності?

10. Хто може бути творцем теорії соціальної роботи?

Теми рефератів

1. Вплив теорій на практику соціальної роботи.

2. Класифікації теорій у соціальній роботі.

3. Чинники розвитку теорій і методів соціальної роботи.

1.2. Психологічні моделі соціальної роботи

На початку XX ст. класові підходи до соціальної робо­ти почали поступово заміщуватися природничо-наукови­ми уявленнями про проблеми життя та адаптації людини до соціуму. Цьому сприяли фундаментальні дослідження в галузі психології особистості та психіатрії того часу. У теорії та практиці соціальної роботи почали використову­вати методи психоаналізу, поведінкової, когнітивної та гу­маністичної психології.

Сучасні школи соціальної роботи широко застосовують підходи і методи розуміння індивідуально-психологічного плану поведінки та ініціації її змін, розроблені 3. Фрой- дом, Е. Еріксоном, А. Бандурою, К. Роджерсом, Ф. Перл- зом, В. Франклом та ін. Знання психології особистості та психотерапевтичних методів впливають передусім на гли­бину сприйняття клієнта соціальної роботи, налагоджен­ня з ним робочого контракту, розуміння етіології його проблем, надання допомоги у формуванні психологічних здібностей клієнта щодо розв'язання власних життєвих конфліктів і подолання труднощів. У сучасній соціальній роботі поширеними є психодинамічна, когнітивно-біхевіо- ристська, гуманістично-екзистенційна моделі.

Психодинамічна модель соціальної роботи

Протягом 20—70-х років XX ст. в соціальній роботі до­мінувала психодинамічна модель. Її основою є психоаналі­тична теорія австрійського психолога, психіатра Зігмунда Фройда (1856—1939) в розумінні і поясненні природи, су­ті внутрішніх конфліктів людини, Л поведінки і взаємодії із зовнішнім середовищем.

Психодинамічна модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка фокусується на внутрішньому житті індивіда і послуго­вується психічним детермінізмом (принципом, згідно з яким дії та поведінка людини породжуються її мисленням, а не впливами між- особистісних відносин або навколишньої ситуації).

Ця модель використовувалася як метод дослідження психіки і як метод лікування психічно хворих. Психоана- літики основну увагу зосереджували на внутріпсихічних явищах, підсвідомих процесах, джерелом яких є здобутий у ранньому дитинстві психічний досвід особистості. На прикладах аналізу сновидінь, буденного життя, вільних асоціацій і фантазій пацієнтів 3. Фройд доводив, що лю­дина не є раціональною істотою, яка свідомо керує своїми поведінкою, вчинками, значну роль у її житті відіграють несвідомі і підсвідомі мотиви, сексуальні інстинкти, врод­жена агресивність.

Відповідно до запропонованої 3. Фройдом структур­ної концепції психічної діяльності, людина є складною енергетичною системою, сповненою багатьма різноспрямо- ваними пориваннями, інстинктами — спрямованими у певному напрямі енергетичними зарядами. Розбалансова- ність цих сил виводить людину із психічної рівноваги. Водночас людина володіє потужним потенціалом прибор­кання, урівноваження цих сил, гармонізації психічного життя.

Зазнавши певних змін у працях учнів і опонентів Фрой- да (К.-Г. Юнг, А. Адлер), неофройдистів (К. Хорні, Е. Фромм, Е. Берн), ця теорія активно використовується психологами і соціальними працівниками, хоч іноді вислов­люються сумніви щодо її ефективності в соціальній роботі.

Сучасний психоаналіз є розвинутим і розгалуженим напрямом психології (найбільше психологічної літератури в світі видається саме з цієї проблематики). Розвивається він за такими напрямами:

1. его-психологія — напрям психоаналітичної теорії, представники якого вважають, що Я є центром психічної структури особистості;

2. психологія об'єктних стосунків — напрям у психо­аналізі, що концентрується на стосунках індивіда з об'єк­тами у ранньому віці й наслідках їхньої інтеріоризації або втрати;

3. психологія самості (Я-психологія) — напрям у пси­хоаналізі, який зосереджується на причинах і методах лі­кування нарциСтичних розладів (ранніх травм Его), поєд­нуючи психоаналіз із гуманістичною і екзистенційною психологією;

4. структурний психоаналіз — напрям у психоаналізі, який має своїм завданням дослідження семантики несві­домого.

Психіка людини як складної енергетичної системи охоплює три функціонально різні компоненти (інстанції). Кожній із них властиве певне енергетичне навантаження, наслідком чого є їх різні цілі, що породжує конфлікт між ними.

1. Воно (Ід), або несвідоме, — вмістилище інстинктив­них потягів і сил, переважно сексуальних та агресивних. Воно керується принципом задоволення і спрямоване на негайне задоволення всіх потреб, у тому числі й несуміс­них між собою. Прикладом конфлікту всередині Воно мо­жуть бути несумісність одночасних потягів до життя і смерті, потреба оволодіти об'єктом і страх наблизитися до нього.

2. Я (Его) — найбільш свідома, зріла сила (сукупність пізнавальних психічних процесів, переробленого і засвоє­ного життєвого досвіду, вмінь і навичок), яка відповідає за пристосованість людини до зовнішньої і внутрішньої ре­альності, гармонізує взаємодію в її психіці між ірраціо­нальними прагненнями Воно і зовнішнім світом (вимога­ми соціуму), тобто забезпечує узгодження і розв'язання конфліктів між вимогами Воно і Над-Я, а також конфлік­тів усередині кожної з цих трьох психічних інстанцій. Діє за принципом реальності.

3. Над-Я (Супер-Его) — набуті моральні норми (прави­ла, заборони), моральна самоцензура(«голос совісті»), своє­рідний агент соціуму у внутрішньому світі особистості. Формується шляхом інтеріоризації (перетворення зовніш­ніх спонук на внутрішній план свідомості) образів і вимог батьків, переважно в едіпальний період (період найсильні- шої дії «комплексу Едіпа») розвитку (4—6 років) та інших виховних впливів (мораль, релігія). Діє за принципом під­корення обов'язку, в т. ч. шляхом самопокарання за «погані» думки і вчинки. Внутрішній конфлікт у Над-Я може ґрунтуватися на засвоєних несумісних моральних цінностях, правилах (конфлікт між цінностями свободи і підкорення авторитету).

Ці структурні інстанції формуються упродовж дитинс­тва шляхом розгалуження та закріплення лібідо — енергії сексуальних інстинктів, основної енергії життя. Від їхньої розвиненості залежить гармонійність внутрішнього життя людини, її здатність до соціальної адаптації.

Психоаналіз виходить з ідеї психічного гомеостазу (збереження енергії) — рухомої рівноваги психічної систе­ми, яка забезпечується протидією зовнішнім і внутрішнім деструктивним чинникам. За такого підходу сильне Я мо­же успішно розв'язувати численні внутрішні і зовнішні протиріччя, узгоджувати бажання і потреби людини шляхом «відвойовування» території та енергії у Воно і Над-Я. Як стверджував 3. Фройд, завдяки психоаналітич­ному лікуванню там, де було Воно, має стати Я, тобто ма­ють відбутися структурні зміни у психіці.

Структурна реорганізація з психоаналітичного погля­ду є центральною критичною точкою психічного розвитку, головним чинником соціалізації особистості — набуття соціального досвіду, опанування соціальних ролей, норм, цінностей. Як відомо, діти прагнуть негайного задоволен­ня всіх своїх бажань, що з багатьох причин є неможливим; внаслідок неспроможності досягти бажаного дитина опи­няється у стані фрустрації (лат. frustratio — обман, руй­нування планів) — стані розпачу, відчаю, люті. У процесі соціалізації, за словами 3. Фройда, дитина поступово при­боркує антисоціальні імпульси, її моральний розвиток на­буває ознак процесу інтерналізації (лат. internus — внут­рішній), через який вона рухається від екстернального (лат. externus — зовнішній) контролю (винагорода і пока­рання) до інтернального самоконтролю. Цей перехід тісно пов'язаний з почуттями дитини до своїх батьків. Батьків­ський тиск під час соціалізації робить дітей злими; вира­ження цієї злості і думки про неї породжують в них триво­гу, частково пов'язану зі страхом втратити батьків через свою злість. Внаслідок цього діти пригнічують свою злість і обертають її проти себе, що посилює почуття провини, яке стає відчутним мотиваційним двигуном розвитку. Ін- терналізація батьківських (суспільних) правил втілюється в Над-Я, яке вважається суворим, звинувачувальним і не­гнучким психологічним механізмом.

Однак щоб жити, людина має знаходити способи задово­лення сильних власних потреб, узгоджуючи їх з інтерналі- зованими правилами. Розвиваючись і набуваючи сили, Я може брати під контроль інстинктивні імпульси, «пере­глядати» деякі правила і в соціально прийнятний спосіб задовольняти сильні бажання, що часто пов'язано з відс­троченням, модифікацією задоволення. Завдяки цьому людина набуває впевненості у собі, відчуває задоволеність життям. З цього погляду, наприклад, алкоголізм і нарко­манія є прямим і негайним задоволенням, що відбувається за рахунок руйнування соціальних зв'язків і спричинює зниження самооцінки і десоціалізацію особистості.

Загалом психоаналітична концепція збагатила соці­альну роботу теоріями психічного розвитку людини, її со­ціалізації; методами уважного ставлення до суб'єктивної психічної реальності клієнта, що передбачає вміння слуха­ти й аналізувати його висловлювання та дії; розумінням важливості встановлення з ним довірливих взаємовідно- сиЯ — терапевтичного альянсу з клієнтом; привернула увагу до психологічних технік конфронтації, аналізу пере­несення, опору та психологічних захистів особистості.

Значну цінність для соціальної роботи має обґрунтова­на представником Его-психології, американським психо­логом Еріком Еріксоном (1902—1994) концепція психосо- ціального розвитку людини у суспільстві, яка враховува­ла як внутріпсихічні процеси, так і особливості соціальних зв'язків на різних його етапах. Згідно з нею розвиток лю­дини відбувається через кілька психосоціальних криз, ус­пішне подолання кожної з яких є основою для наступної фази розвитку. Наприклад, психосоціальною кризою пер­шого року життя вважається боротьба довіри до оточення з недовірою (переважно у стосунках з матір'ю). Її позитив­ним наслідком є розвиток базової довіри до людей, до жит­тя і віри у те, що сильні бажання можуть бути досяжними. Основним набутком розвитку людини на всіх стадіях Е. Еріксон вважав почуття ідентичності — уявлення про себе як унікальну індивідуальність, яке формується у підлітковому віці (переважно у групах однолітків). Уста­лена Его-ідентичність є основою формування партнерсь­ких і близьких стосунків, успішної самореалізації.

Сильні, «несоціалізовані» первинні інстинкти, надто жорстоке, караюче або, навпаки, слаборозвинене Над-Я разом зі слабким Я зумовлюють нездатність Я ефективно функціонувати. Наслідком цього, як правило, є невротич­не розв'язання конфліктів, коли ззовні вони начебто розв'язуються, а насправді тільки пом'якшуються, відда­ляються, блокуються шляхом утворення невротичного симптому, який засвідчує зіткнення, конфлікт між куль­турою (свідомим) й інстинктом (несвідомим). Щоб усунути тривогу, біль і напруження від нерозв'язаних конфліктів, зберегти самооцінку, слабке Я схильне вдаватися до різ­них форм психологічного захисту — несвідомих механіз­мів невротичного запобігання конфлікту. До зрілих форм психологічного захисту, притаманнйх і невротичному рів­ню розладів, і нормі, належать:

а) витіснення — усунення зі свідомості неприємних, травмуючих або несумісних із самооцінкою спогадів і ду­мок, наприклад людина може «забути» про свій ганебний вчинок або про болісну образу;

б) проекція — приписування іншим людям або об'єк­там неприйнятних для себе якостей, видів поведінки та її мотивів: «це не я, це інші люди жадібні, злі, агресивні»;

в) раціоналізація — псевдологічне пояснення причин власних дій, що начебто усуває існуючі протиріччя, втілює вміння людини доводити собі та іншим, що вона задоволе­на тим, що не досягла бажаного;

г) формування реакцій — переорієнтація неприйнятно­го ставлення або бажання на протилежне. Наприклад, са­дистичні імпульси людина компенсує у намаганні допома­гати іншим і захищати їх;

ґ) сублімація — каналізація психічної енергії у творче або професійне русло, спосіб знаходити символічне задово­лення заборонених бажань у діяльності; писати про це книги, картини, знімати кіно або реалізовувати агресивні дії через виконання певних професійних ролей.

Незрілими, примітивними формами психологічного захисту, що спостерігаються у дітей та за глибоких (погра- ничних і психотичних) розладів, є:

а) регресія — повернення на один з попередніх рівнів розвитку; наприклад, при народженні молодшої дитини старша може «розучитися» користуватися горщиком;

б) розщеплення — ментальне розділення несумісних уявлень і почуттів, що використовуються почергово; лю­дина може поводити себе то як дуже м'яка і лагідна, то як гнівливо-агресивна без переходів і видимих зовнішніх причин;

в) ізоляція афекту — утворення ізольованих «капсул», в яких утримуються неприйнятні почуття; наприклад, почуття ненависті або заздрості до людини, яку треба тільки любити й поважати за її статусом;

г) проективна ідентифікація — переадресація (переда­ча) власних неприйнятних почуттів іншій людині, внаслі­док чого вона починає їх відчувати і відповідно діяти; бу­дується на здатності людини до ідентифікації (уподібнен­ня себе іншому). Перебуваючи у контакті з людиною, яка не здатна переробляти нестерпні почуття (страху, тривоги, ненависті), можна відчути їх як свої власні. Це те, що час­то відбувається між маленькою дитиною і матір'ю, а та­кож у психотерапії; і мати, і терапевт повинні переробити (перетравити) ці почуття й повернути їх у прийнятному для дитини або пацієнта вигляді.

Використання психодинамічного підходу в роботі з клієнтами полягає в урахуванні типових несвідомих меха­нізмів, що обумовлюють їхні вікові або поведінкові особ­ливості. Наприклад, для спеціалістів, які працюють з пра­вопорушниками, важливо аналізувати психологічні чин­ники, що можуть впливати на скоєння злочинів, якими можуть бути негативні уявлення правопорушника про се­бе; недостатній розвиток Я, Над-Я та Я-ідеалу, посередні розумові здібності. Як свідчать дослідження, правопоруш­ники менш прив'язані до родичів, мало гралися та навча­лися у дитинстві, не відчувають поваги до порядку і зако­ну, а їх схильність до скоєння злочинів проти особистості супроводжується високим рівнем агресії. Психоаналіз трактує агресію як відхилення назовні внутрішнього праг­нення до смерті, що притаманне несвідомому поряд із лібі- дозним прагненням до життя. Оскільки кінцевою метою існування є смерть, то лібідо може тільки зробити цей шлях довшим, відхиляючи імпульс саморуйнування на зовнішні об'єкти. Агресія може проявлятися як бажання вбити, бажання бути вбитим і бажання померти. Класич­ним мотивом суїциду, згідно з цією теорією, є позасвідо­мий агресивний імпульс, який спершу був спрямований назовні, але повернувся всередину, на інтроектований об'єкт любові, що викликає змішані почуття. Психодина- мічні теорії припускають, що руйнівний імпульс може бу­ти спрямованим проти самої людини (суїцидальна поведін­ка) під впливом Над-Я, щоб захистити її від проявів скерованої на інших людей агресії, тобто від скоєння зло­чину і пов'язаного з ним почуття провини. Тому, надаючи допомогу людині із суїцидальними думками, намірами або після незавершеного суїциду, їй дають змогу вивільнити (виразити вербально або символічно) злість і гнів до інших людей. З дозволеним вивільненням несвідомих внутріш­ніх деструктивних потягів психоаналітики пов'язують і жорстокість та насильство в міжетнічних, військових кон­фліктах. А саме поняття «потяг до смерті» 3. Фройд об­ґрунтував, осмислюючи події Першої світової війни.

Таке поведінкове відхилення, як алкоголізм, психоди- намічна модель пояснює надмірним обмеженням або над­мірною свободою в дитинстві, що породжує надмірні неусві- домлені потреби, які, будучи нереалізованими, витісняють­ся у підсвідомість, викликають тривогу і напругу. За таких умов алкоголь у дорослому житті може стати засобом знят­тя напруги, появи хибного відчуття сили і величі. Витвере- зіння знову повертає людину до почуття невпевненості й стурбованості і підштовхує людину до вживання алкоголю.

Психодинамічна модель збагатила соціальну роботу та­кими ключовими техніками, як використання перенесен­ня, контрперенесення, інтерпретації в індивідуальній та груповій роботі з клієнтами.

Перенесення (трансфер). Суть його полягає у спонтан­ному, несвідомому перенесенні на партнера по взаємодії позитивних або негативних почуттів, сформованих у сто­сунках з іншими людьми. Для соціальної роботи важливо знати його зміст, механізми, наслідки, що дає змогу соці­альним працівникам правильно вибудовувати свою пове­дінку у взаємодії з клієнтами. Отже, перенесення у соці­альній роботі є особливим типом об'єктних відносин, які характеризуються переживанням клієнтом певних почут­тів стосовно особистості соціального працівника, які нас­правді стосуються іншої людини, тобто воно є повторен­ням раніше сформованих об'єктних відносин, до яких со­ціальний працівник не був причетним.

Ознаками реакцій перенесення є їхня недоцільність, інтенсивність, амбівалентність (суперечливість, роздвоє­ність), неусталеність, ригідність (негнучкість). Перенесен­ня може проявлятися у невиправдано негативному або прихильному ставленні, у зовні немотивованих реакціях ненависті або закоханості, страху або конфронтації. Осно­вою його є традиційна реакція клієнта на іншу людину з його минулого, стосунки з якою за деякими аспектами по­дібні на реальні відносини із соціальним працівником. Та­кі реакції необхідно обговорювати з клієнтом, доводити до його розуміння їх суть і механізми, особливо якщо вони перешкоджають розв'язанню його проблем або створюють додаткові труднощі в його житті.

Контрперенесення. У процесі взаємодії іноді буває, що один із її учасників або обидва виявляють внутрішній (емоційний, ментальний) відгук на прояви перенесення ін­шого учасника. Вони можуть одночасно переживати певні почуття стосовно один одного, навіяні досвідом взаємодії у своєму минулому з іншими людьми.

У соціальній роботі контрперенесення може реалізову­ватися у внутрішньому відгуку соціального працівника на перенесення з боку клієнта. Може воно проявлятися і у власних реакціях перенесення соціального працівника на клієнта як на фігуру зі свого минулого.

Такі реакції і почуття притаманні всім людським сто­сункам, але професійний підхід до них передбачає усвідом­лення їхньої необґрунтованості, відокремлення їх від ре­альних почуттів до клієнта. Самоаналіз контрперенесення допомагає краще зрозуміти клієнта, його проблеми у сто­сунках з іншими людьми. Тому непродуктивними і помил­ковими є дїї соціальних працівників стосовно своїх клієн­тів на основі своїх контрперенесених почуттів. Однак зна­ти, розуміти і зважати на них у своїй роботі необхідно.

Інтерпретація. У будь-якій сфері життєдіяльності лю­дини можуть відбуватися події, процеси, які їй важко зрозу­міти, осягнути їх причини, суть і можливі наслідки. Часто перед такою проблемою опиняються клієнти соціальної ро­боти, що спонукає соціальних працівників до використання такої психоаналітичної техніки, як інтерпретація (лат. іп- іегргеіаіїо — пояснення, трактування) — забезпечення клієнта альтернативною системою координат, в якій можна розглядати життєві ситуації. Нерідко вона супроводжуєть­ся інсайтом (осяянням, проясненням) — миттєвим, ціліс­ним розумінням проблеми, ситуації загалом. У подальшій роботі потрібні спільний із клієнтом аналіз проявів його не- адаптивної поведінки і взаємодії в різних сферах життя.

Інтерпретація є ефективною технікою, що забезпечує структурні зміни у психіці індивіда. Важливо, щоб вона була своєчасною і щоб клієнт був підготовленим до неї, здатним сприйняти і засвоїти її зміст, що потребує сильно­го Его. Клієнтам зі слабким, нарцистично вираженим Его вона може бути непосильною. У роботі з ними ефектив­нішими є емоційно коригуючі (теплі, довірливі, підтриму­ючі) стосунки, що допомагають їм переживати тривоги й заповнювати внутрішні емоційні пустоти, зміцнювати своє Его, яке стає більш спроможним справлятися з внут­рішніми і зовнішніми труднощами власного існування.

Попри те що психодинамічна модель відчутно впливає на теорію і практику соціальної роботи, вона є й об'єктом серйозної її критики. Найчастіше її критикують за такі особливості:

1. акцентування на домінуючій ролі несвідомих проце­сів і сексуальності, недостатня увага до соціальних моти­вів у поведінці людини;

2. біологізаторські тлумачення психологічних і соці­альних процесів;

3. медична модель відносин соціального працівника з клієнтом (пацієнт-лікар, експерт), яка є нерівноправною;

4. патерналістичні (покровительські, зверхні) позиції, в яких проглядається стереотипне патріархальне, дискри­мінаційне ставлення до жінок;

5. латентно (приховано) звинувачувальний підхід до клієнта, від якого вимагається відчути власну відповідаль­ність за недостатнє пристосування до умов оточення;

6. лікування розмовами, що обмежує можливості лю­дей, недостатньо спроможних вербалізувати власні думки;

7. індивідуалістична спрямованість і недостатня заці­кавленість у соціальних реформах.

Ці зауваження переважно стосуються клінічних аспек­тів використання психоаналізу. Однак у соціальній роботі ним послуговуються нечасто, оскільки її метою є надання різних видів соціальної підтримки для полегшення соці­ального існування клієнтів.

Останнім часом психодинамічний підхід втратив про­відні позиції в сучасній зарубіжній практиці соціальної роботи, тоді як в Україні його впровадження тільки почи­нається. Ініціаторами цього процесу є психоаналітичні асоціації Києва, Харкова, Львова, Одеси, які займаються вивченням і поширенням ідей психоаналізу, в т. ч. й у практику консультування, корекції та соціальної допомо­ги. Поширення психоаналітичного підходу в Україні зале­жить насамперед від підготовки фахівців, що має відпові­дати прийнятим у світі стандартам, які, зокрема, передба­чають набуття фахівцями власного психоаналітичного досвіду.

Біхевіористські і когнітивні моделі соціальної роботи

Основою біхевіористських (поведінкових) і когнітив- них (пізнавальних) моделей соціальної роботи є відповідні психологічні теорії, які описують поведінку людини і ме­тоди впливу на її зміни. Біхевіористські теорії загалом ігнорують свідомість, зводячи психіку до різних форм по­ведінки, сформованої під впливом навколишнього середо­вища за принципом «стимул — реакція». їх прихильники вважають, що джерелом поведінки і дій людей є біологічна депривація (голод, сексуальне напруження) та історія нау- чіння індивіда, а не свідомість, воля.

Когнітивістські теорії, що сформувалися у відповідь на нехтування біхевіоризмом внутрішньою організацією пси­хічних процесів, доводять важливість врахування мозко­вих пізнавальних механізмів, які діють між стимулом і ре­акцією та опосередковують поведінку людини.

Біхевіористські моделі соціальної роботи. Теоретич­ною і методологічною основою цих теорій є біхевіоризм (англ. Ье1іауІо(и)г — поведінка) — напрям у психології, послідовники якого виходили з того, що предметом психо­логії є не свідомість, а поведінка людини як сукупність фі­зіологічних реакцій на зовнішні фактори. Засади його ґрунтуються на філософії позитивізму, на підставі чого він позиціонується як «об'єктивна психологія», що має спра­ву з явищами, які можна спостерігати, досліджувати і змі­нювати: зовнішніми стимулами і реакціями на них індиві­да. Засновником біхевіоризму є американський психолог

Джон-Бродес Вотсон (1878—1958), який сформулював ос­новні теоретичні положення, спираючись на експерименти з тваринами свого співвітчизника, психолога Едварда Торн- дайка (1874—1949) та російського фізіолога Івана Павлова (1849—1936), і відповідні висновки, адаптовані до люд­ської поведінки.

Загалом поведінку вони витлумачували як відносини «стимул — реакція» (S — R), за яких характер реакції за­лежить тільки від стимулу. Ці відносини вважаються оди­ницею поведінки. Усі реакції були класифіковані як спад­кові (рефлекси, фізіологічні, елементарні реакції: чхання, гикання, смоктання, усмішка, плач, рух тіла) і набуті (звички, мислення, мова, соціальна поведінка). На цій ос­нові було обґрунтовано наукове завдання навчитися керу­вати поведінкою.

Поведінкову теорію розвинули далі американські пси­хологи Берес Фредерік Скіннер (1904—1990) (теорія опе- рантного навчання), Альберт Бандура (1925—1988) (тео­рія соціального научіння), а також учені, які розробляли практичні методи її застосування в терапії і навчанні.

Біхевіористська теорія охоплює такі основні терапев­тичні підходи:

1. Класичне обумовлення (Дж.-Б. Вотсон), що здійсню­ється за схемою «стимул — реакція» (S — R) і полягає в конструюванні специфічного набору стимулів для отри­мання потрібної поведінки або створення умов для згасан­ня небажаної поведінки (контробумовлювання).

2. Оперантне (англ. operate — діяти, впливати) обумов­лення (Б.-Ф. Скіннер), яке виходить з того, що поведінка, здійснюючись у певному середовищі, зумовлює відповідні наслідки, які називають «підкріпленням». Ці наслідки можуть посилювати, робити стійкою певну реакцію або послаблювати, руйнувати її. Саме вони, а не попередні сти­мули, формують поведінку.

Позитивне підкріплення полягає в отриманні індиві­дом внаслідок дії певного заохочення (наприклад, схва­лення) або покарання (наприклад, штрафу). Негативне підкріплення полягає у вилученні внаслідок дії певного стимулу (карального або заохочувального).

3. Соціальне научіння (А. Бандура), яке є соціально- когнітивною моделлю поведінки, що перебуває на межі по- ведінкового і когнітивного підходів. Відповідно до цієї теорії, поведінка розглядається за формулою (S — О — R), де S — стимул, О — опосередковані організмом когнітивні реакції, R — реакція. Йдеться про наявність у людей соці­ально-когнітивних здібностей до символізації, передбачен­ня, опосередкування, саморегуляції, самоаналізу, які да­ють змогу навчатися певній поведінці і модифікувати її. Це навчання може відбуватися через спостереження-насліду- вання (вікарне) і навчання в дії.

Біхевіористська модель соціальної роботи — модель соціаль­ної роботи, прихильники якої вважають, що поведінка людини детермінована впливами зовнішнього середовища, і тому спря­мовують свої зусилля на подолання небажаних або підсилення бажаних форм поведінки за допомогою підкріплення і соціаль­ного научіння.

Ця модель передбачає використання у взаємодії соці­альних працівників і клієнтів таких методів і технік:

1. Методи класичного обумовлення, що ґрунтуються на принципі реципрокного (поступового) гальмування. Суть цього принципу полягає у формуванні в індивіда конкуру­ючої реакції, що гальмує (пригнічує) небажану реакцію (наприклад, тривогу або страх). Гальмування має відбува­тися за наявності стимулів, що зумовлюють небажані ре­акції. Такою реакцією може бути неадаптивна поведінка, що ґрунтується на тривозі і страсі. Для згасання небажа­ної реакції необхідно викликати найефективнішу для кон­кретного клієнта несумісну зі страхом конкуруючу реак­цію. Залежно від обставин цієї мети можна досягти завдя­ки асертивним, сексуальним, релаксаційним, дихальним, «полегшення тривоги», змагально-обумовленим моторним реакціям; вивільненню спричиненої негативними емоція­ми напруги; виплеканню позитивних емоцій, ефект яких підсилюють вживанням певних медикаментів.

2. Метод систематичної десенсибілізації (лат. БепзіЬіІів — чутливий), який, ґрунтуючись на принципі реципрокного гальмування, полягає у поступовому зниженні чутливості клієнтів до стимулів, які раніше викликали у них страх. Найпоширенішою конкуруючою реакцією при цьому є ре­лаксація (лат. геїахаіїо — зменшення, ослаблення) — стану спокою, розслаблення. Для цього клієнта спершу навча­ють прийомів релаксації, а потім поступово під час релак­сації представляють його уяві стимули, починаючи з най­меншого за силою, що викликають страх або тривогу в різ­них ситуаціях його життя.

3. Поведінковий контракт, який полягає в узгоджено­му з клієнтом визначенні змін у поведінці, що мають відбу­тися, і дій, які має виконувати для цього клієнт. Дуже важливими при цьому є переговори соціального працівни­ка з клієнтом, досягнення його свідомої згоди виконувати контракт. Цю техніку, яка передбачає спільну відпові­дальність працівника і клієнта у досягненні бажаних ре­зультатів, широко застосовують у соціальній роботі.

4. Соціальне моделювання, яке, ґрунтуючись на теорії соціального научіння, використовує здатність людини навчатися, спостерігаючи поведінку інших. Це відбуваєть­ся шляхом спостереження і розумового кодування (за­пам'ятовування) поведінки іншого, її обставин і наслідків, а також її відтворення у подібній ситуації. З цією метою консультант пропонує зразки моделі поведінки (відео-, аудіозаписи, опис життєвих ситуацій), заохочуючи і під­тримуючи у процесі терапії їх застосування. У соціальній роботі використовують соціальне научіння клієнтів здоро­вій адаптивній поведінці в різних спільнотах, у яких вони можуть спостерігати поведінку людей, що позбулися алко­гольної або наркотичної залежності, ведуть здоровий спо­сіб життя, перестали вдаватися до насильства щодо себе та іннйіх людей тощо.

Загалом біхевіористський підхід більше фокусується на цілях змін, ніж на їх процесі. Соціальний працівник визначає їх разом з клієнтом після вивчення під час по­передніх інтерв'ю його основних проблем, поведінки, що підлягає корекції, а також його мотивації до змін. Під час такого дослідження і в подальшій роботі важливу роль ві­діграють нотатки (плани, контракти, програми, облікові щоденники), в яких фіксують певні ситуації, реакції на них, зміни, що відбуваються. Використовують з цією ме­тою і картки, які наклеюють у колонки для фіксації фак­тів певної поведінки, а також автоматичні чи умовні лі­чильники.

Розроблення програм і контроль поведінкових змін ін­шої людини дає соціальному працівникові, який його зас­тосовує, велику владу і створює умови для авторитарного ставлення до клієнта. Це накладає на фахівця особливу відповідальність за дотримання етич'них норм і вибір мето­дів втручання, які забезпечували б не тільки досягнення, а й закріплення бажаних змін в поведінці.

Вибору конкретного методу впливу передує біхевіо- ристське оцінювання проблем клієнта, етапами якого є дослідження, вироблення рішення про необхідне втручан­ня, функціональний аналіз. Під час дослідження проблем важливо уникнути ототожнення очевидних недоліків у по­ведінці окремих людей із джерелом проблем. При цьому перевагу надають проблемам, здатним найбільше вплину­ти на якість життя людини. За результатами дослідження

2 5-300 виробляють рішення про втручання. Якщо якісь прояви своєї поведінки клієнти визнають такими, що вимагають змін, то конкретизують цільову поведінку (якою вона є; хто її здійснює; умови, за яких від клієнта очікують бажа­ної поведінки; необхідне її підкріплення чи усунення). Для визначення прогресу встановлюють базовий рівень по­ведінки. Функціональний аналіз як останній етап біхевіо- ристської оцінки покликаний розкрити мету поведінки людини, з'ясувати можливості досягнення її альтернатив­ними засобами. Адже людина може використовувати проб­лематичну (зухвалу, антисоціальну) поведінку, щоб задово­льнити певні потреби або бажання.

Біхевіористський підхід застосовують у багатьох сфе­рах соціальної роботи: з правопорушниками, людьми по­хилого віку, конфліктними сім'ями, людьми з обмежени­ми можливостями та їхнім найближчим оточенням, особа­ми, що потерпають від насильства, тощо. Він придатний для використання в індивідуальній і груповій роботі, а та­кож під час роботи у громаді. Найпоширенішим прикла­дом його застосування є так звані групи тренінгу вмінь, у яких відбувається навчання доцільній поведінці, вмінням, необхідним для розв'язання побутових проблем клієнта, підвищення його професійної ефективності. До цих груп належать групи зниження тривожності й набуття впевне­ності в собі (асертивності); групи комунікативних умінь (для осіб з труднощами або помилками у спілкуванні); гру­пи прийняття рішень; групи планування кар'єри тощо. Та­кі біхевіористські процедури, як тренінг ведення перегово­рів, тренінг управління гнівом, можна використовувати для подолання жорстокого поводження з дітьми та їхньої занедбаності. Навчання специфічним навичкам спілку­вання влаштовують у сім'ях, де є хворі на шизофренію. Цей підхід наголошує на особливому значенні для хворого підтримки і розуміння його найближчим оточенням.

Розробляючи програму навчання клієнтів соціальним вмінням, необхідно передусім враховувати:

1. середовище навчання (виявлення умов і варіантів, у яких доведеться перебувати людині);

2. доцільні варіанти механізму «стимул — реакція» (важливо знати, чого слід очікувати, і навчати можливим моделям поведінки і вірогідним реакціям на них);

3. типові для навчання приклади реакцій, а також та­кі, копіювання яких є небажаним;

4. послідовність вивчення прикладів.

Наприклад, навчаючи людей із легким ступенем розу­мової відсталості поведінки в супермаркеті, необхідно вра­ховувати ситуацію, в якій їм доведеться діяти: подолання турнікетів при вході у торговий зал, вибір товарів, дотри­мання черги біля касових апаратів при оплаті товарів. Со­ціальні працівники, котрі проводять такі заняття, повинні вміти проаналізувати завдання, відпрацювати під час за­нять варіанти ймовірної поведінки, визначити рівень по­трібної допомоги та підказок під час навчання, забезпечи­ти при цьому і заохочувати зворотний зв'язок.

У деяких соціальних закладах (наприклад, для підліт­ків із проблемами в поведінці, правопорушників, людей із проблемами психічного здоров'я, розумовою відсталістю) застосовують «символічну економіку» — систему операн- тного навчання, яка використовує з певними інтервалами заохочення бажаної поведінки. За цієї системи персонал визначає, яку поведінку і в який спосіб необхідно заохочу­вати, про що повідомляти пацієнтам. За демонстрацію та­кої, поведінки клієнти отримують певні «символи» (бали, фішки, жетони), які вони накопичують і згодом можуть обміняти на бажану для себе винагороду — товари, приві­леї. Перед тим, як правило, складають перелік винагород, для отримання кожної з яких потрібно представити певну кількість символів. Оскільки не всі клієнти відразу вірять у таку символічну економіку, прагнення персоналу досяг­ти бажаних змін у їх поведінці може спричинити надмірну суворість, навіть стимулювати насильство. Актуальною при цьому є і проблема згасання бажаних реакцій з часом. Тому для збереження здобутих під час оперативного нав­чання поведінкових досягнень клієнтів спонукають після усунення матеріальних винагород (жетонів) використову­вати самопідкріплення — фактор розвитку особистості, який полягає у схваленні своєї нової поведінки, в емоцій­ній самовинагороді.

Для біхевіористських, як і для інших концепцій соці­альної роботи, важливе налагодження теплих взаємин між соціальним працівником і клієнтом, у досягненні чого виправданим є інтуїтивне проникнення в його проблеми.

Зосереджуючись на особливостях поведінки особистос­ті у відповідь на певні зовнішні подразники, біхевіорист- ський підхід невиправдано обминав своєю увагою внут­рішні мотиви поведінки, історію життя клієнта, нехтував інтрапсихічними (внутріпсихічними) процесами. Ці недо­ліки й обмеження біхевіористського підходу певною мірою долаються його інтеграцією з когнітивними методами, або «когнітивною революцією» в біхевіоризмі, що відбулася у 60-ті роки XX ст. У межах біхевіористського підходу ког- нітивні концепції самоефективності і саморегулювання розробляв А. Бандура, вони кристалізувалися в обґрунто­ваній ним теорії соціального научіння. Когнітивний нап­рям розвивали і психологи, які мали психоаналітичну під­готовку.

Когнітивні моделі соціальної роботи. Теоретичним джерелом формування, розвитку й реалізації цих моделей є когнітивна (лат. cognitio — знання, пізнання) психологія — наука, яка досліджує пізнавальні, орієнтаційні структури психіки (відчуття, сприймання, мислення, уяву, пам'ять). Згідно з когнітивним підходом людина отримує інформацію через сенсорні органи, яку інтелект сприймає, обробляє і зберігає в пам'яті, щоб у відповідний час за відповідних обс­тавин використати її в мовленні і поведінці. Невротичні і поведінкові проблеми когнітивна психологія витлумачує як наслідки помилкового сприйняття, хибних уявлень, уза­гальнень та інших порушень мислення. Наприклад, страх і тривога можуть бути результатами хибного перенесення цих почуттів з минулої травмуючої ситуації на інші, які насправді є безпечними, не таять у собі жодної загрози для індивіда.

Когнітивна (лат. cognitio — знання, пізнання) модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка грунтується на тому, що більшість емоцій і форм поведінки людей зумовлені їх думками, уявленнями, переконаннями, тобто котнітивними процесами («мислення формує поведінку).

Консультування у межах цієї моделі має на меті вип­равлення помилкових і формування адекватних реальнос­ті форм мислення. У сучасній психології когнітивний нап­рям репрезентують:

1. Раціонально-емотивна терапія (PET) американсько­го психолога Альберта Елліса(нар. 1913). Відповідно до ці­єї концепції джерелом психологічних порушень є система засвоєних у дитинстві від значущих дорослих індивідуаль­них ірраціональних уявлень, спрямованих на те, щоб по­добатися їм. Запропонована А. Еллісом абеткова теорія особистості (А — В — С — D-теорія) може використовува­тися клієнтом для самокорекції. Застосування її дає змогу фіксувати етапи процесу формування розумового висновку людини у відповідь на певну подію, яка сприяє досягнен­ню мети або блокує його. Такими етапами є: A (action) — активізуюча подія; В (belief) — думка про подію;

С (consequence) — наслідок події (емоційний або пове- дінковий);

D (disputing) — подальша реакція на подію внаслідок мисленнєвого перероблення (дискутування раціональних та ірраціональних установок);

Е (effect) — завершальний ціннісний розумовий висно­вок (конструктивний або деструктивний).

Деструктивний розумовий висновок може сформувати­ся внаслідок перемоги ірраціональних переконань на етапі мисленнєвого перероблення. Такі ірраціональні переко­нання А. Елліс поділяв на первинні жорсткі примусові пе­реконання, їхні похідні, а також вторинні примусові уста­новки. Цей розподіл відображає здатність мислення під тиском жорстких переконань породжувати їм подібні, що змушує людину ще більше порушувати власну рівновагу. Типовим прикладом такого патологічного нагнітання три­воги є думки: «Я мушу досягти успіху і схвалення іншими всіх моїх дій...», «Якщо я цього не зможу досягти, це буде жахливо...», «Я цього не витримаю...», «Я нікчема...», « Так буде зі мною завжди...», « Я не повинен так себе почу­вати — це жахливо, я винен в цьому», «Тепер я тривожуся ще більше..». Це свідчить про те, що люди часто хвилю­ються з приводу своєї тривоги, відчувають депресію у зв'язку з депресією, почуття провини через почуття прови­ни. «Елегантна мета» терапії, за А. Еллісом, полягає не ли­ше у ліквідації симптомів, а й у значному зниженні здат­ності клієнтів порушувати власну душевну рівновагу.

Позиція соціального працівника, що використовує PET та інші когнітивно-поведінкові підходи, є директив­ною, а клієнту відводиться роль учня, який має пережива­ти інсайти в процесі усвідомлення власної проблеми. Під час допомоги клієнтові доцільними є такі психотехніки, як обговорення і спростовування ірраціональних переко­нань (дискусії з клієнтом), когнітивне домашнє завдання (самоаналіз власних реакцій), раціонально-емотивна уява (уявлення важких ситуацій зі спробою змінити відчуття, які вони викликають), рольова гра (програвання тривож­них ситуацій), «атака на страх» (домашнє завдання — виконати дію, що зазвичай викликає страх).

2. Когнітивна терапія американського психіатра Ааро- на Бека (нар. 1921). За багатьма особливостями наближена до PET і спрямована на лікування когнітивних розладів — емоційних порушень, переважно депресій. Типовими ког- нітивними помилками, що спричиняють когнітивну враз­ливість людей, А. Бек вважав необґрунтовані, неадекватні реальності довільні висновки; вибіркову абстракцію (зосе­редження на деталях поза контекстом); супер-генераліза- цію (виведення загального правила з окремих випадків); дихотомічне мислення (мислення за принципом «чорне — біле»; «читання думок») та ін.

Депресію він розглядав як порушення трьох когнітив- них компонентів: сприйняття себе, сприйняття власних переживань, сприйняття майбутнього. Ефективним мето­дом когнітивної терапії, за твердженнями А. Бека, є сокра- тівський діалог з клієнтом, під час якого піддають сумніву його хворобливі переконання, використовуючи також іро­нію та гумор. Специфічними її техніками є усвідомлення і реєстрація, щоденний запис, узагальнення, аналіз автома­тичних хворобливих думок тощо.

3. Реальнісна терапія американського психолога Вілья- ма Глассера (нар. 1926). Ґрунтується вона на переконанні, що людина обумовлює свою поведінку власними рішення­ми, тобто є самодетермінованою істотою. Вона сама обирає власну позицію (жертви або діяча), свій світ і поведінку. В цій концепції, яка на перших порах була спрямована на психокорекцію молодих правопорушниць, акцентується на особистій відповідальності людини за своє життя, позитив­ну особисту спрямованість, що є важливою умовою її пси­хічного здоров'я. Головною метою терапії є допомогати клі­єнтові стати розсудливим, емоційно стабільним, досягти особистісної незалежності, підвищити рівень самосвідомос­ті і розробити план особистісного вдосконалення.

Реальнісна терапія передбачає подолання соціальним працівником із клієнтом семи кроків, покликаних забез­печити досягнення таких психопедагогічних цілей, як розвиток відповідальності, самоконтролю і позитивної по­ведінки. Ці кроки зобов'язують:

• встановити сприятливі для досягнення психотера­певтичної мети стосунки з клієнтом — подружитися з ним, прийняти його, виявити турботу;

• забути про минуле клієнта, зосередившись на поточ­ній його поведінці;

• стимулювати, схвалювати клієнта в оцінюванні сво­єї поведінки;

• допомогти клієнтові у пошуку альтернативних дій і створенні конкретного реалістичного плану самовдоскона­лення;

• спонукати клієнта взяти на себе зобов'язання за ус­пішне виконання плану;

• відмовляти клієнтові у прийнятті вибачень за пору­шення ним плану самовдосконалення;

• бути жорстким, але не вдаватися до покарань і в жодному разі не відмовлятися від роботи з клієнтом.

Когнітивна терапія має багато спільного з біхевіорист- ським підходом, оскільки обом їм властиві директивність (відведення клієнтові ролі учня, консультантові — ролі вчи­теля); велика кількість технічних прийомів і жорстка їх послідовність; маніпулятивність; прагматичність, реаліс­тичність і конкретність цілей. Однак багатьом такий підхід може здаватися негуманним і викликати етичні заперечен­ня, оскільки використання його може породжувати зло­вживання соціального працівника у взаємодії з клієнтом.

Когнітивно-біхевіористська модель соціальної робо­ти. Прихильників когнітивно-біхевіористського підходу цікавить поведінка індивіда, однак одночасно вони вияв­ляють неабиякий інтерес до процесів, які контролюють цю поведінку, керують нею.

Когнітивно-біхевіористська (лат. cognitio — пізнання, англ. behavi­our — поведінка) модель — модель, яка передбачає врахування при наданні допомоги клієнтові особливостей його мислення, уста­новок, які спрямовують його дії, а також набуття клієнтом адекват­них соціальним умовам навичок поведінки.

У соціальній роботі ця модель спрямовує клієнтів до конкретних видів діяльності, які покликані змінити по­слідовність думок, надати нового значення окремим поді­ям. У межах цієї моделі використовують такі психотехні­ки, як «стоп-думка», «кероване уявлення», «вибух» та ін. Наприклад, у роботі з людьми, залежними від вживання алкоголю, ефективними є такі когнітивно-біхевіористські техніки, як короткострокове втручання, тренінг навичок, контракт щодо зміни поведінки, мотиваційна терапія, уп­равління негативними емоціями. їх поєднують з відповід­ною медикаментозною допомогою, залученням спільноти, посиленням підтримки клієнта з боку його оточення. Всю цю роботу здійснюють у стаціонарних реабілітаційних центрах. Деякі прості когнітивно-біхевіористські мето­дичні прийоми використовують у роботі з людьми, які ма­ють незначні відставання у розвитку. Менш поширені во­ни у спеціалізованих закладах, у яких перебувають діти з фобіями і віковими проблемами, психіатричні хворі, в яких діагностують когнітивні розлади з легкими формами тривоги та депресії тощо, оскільки їх клієнти перебувають під постійною увагою і опікою соціальних працівників.

У середині 80-х років XX ст. стараннями американ­ського фахівця із соціальної роботи Говарда Голдстейна було здійснено спроби об'єднати когнітивні ідеї з гуманіс­тичними, переглянути засади соціальної адаптації з ураху­ванням сучасних теорій соціології та соціальної психоло­гії, що внесло певні модифікації у когнітивно-біхевіорист- ський підхід. Зусилля соціального працівника, котрий послуговувався цією моделлю, спрямовувалися на розв'я­зання конфлікту між Я клієнта, яким він сам його уявляє, і уявленнями, які, на його думку, виникають про нього в інших. За твердженнями Г. Голдстейна, процес соціальної адаптації охоплює такі фази: стратегічну (отримання клієнтом додаткових знань і навичок, потрібних для до­сягнення поставлених цілей); тактичну (нейтралізація напруги клієнта й відпрацьовування засобів корекції його поведінки в повсякденному житті); власне адаптивну (клієнт створює новий внутрішній світ, нове Я, що є час­тиною процесу зміни його ставлення до світу загалом). Кожна фаза передбачає певні кроки і техніки роботи, най­важливішими з яких є консультування і ведення клієнтом щоденника. За необхідності використовують пояснення, моделювання, звертання до референтних груп, участь у груповій роботі.

Соціальні працівники, які надають перевагу когнітив- но-біхевіористському підходу, прогнозують доцільні, на їх погляд, зміни особистості клієнта і цілеспрямовано працю­ють над їх здійсненням. Особливість такого підходу полягає в тому, що зміни емоційного стану клієнтів відбуваються ефективніше за відсутності у них соціальних проблем (тобто за наявності житла, хоча б мінімальних засобів до існуван­ня, гарантування особистої безпеки тощо). З огляду на це когнітивно-біхевіористський підхід часто застосовують у комплексі з іншими моделями соціальної роботи.

Попри певну методологічну і практичну неоднознач­ність, когнітивно-біхевіористські методи мають немало прихильників серед фахівців соціальної роботи. Сучасний їх розвиток спрямований на реалізацію різних видів і про­цедур підкріплення; форм і процесів модельованого нав­чання (емпатійне, когнітивно-репрезентоване); технік управління поведінкою клієнта за непередбачуваних обс­тавин; пошук ефективного поєднання когнітивних і пове- дінкових методів та їх застосування в груповій та резиден- тній роботі; розроблення і використання спеціальних опи- тувальників і оцінних шкал тощо.

В Україні фахівці соціальної роботи використовують техніки і методи когнітивно-поведінкового підходу стосов­но нарко- та алкозалежних, психічно хворих, людей похи­лого віку, дітей, що перебувають у інтернатних закладах, жінок — жертв домашнього насильства тощо. Така робота спрямована, зокрема, на те, щоб навчити клєнтів соціаль­ним навичкам, усунути у них небажані форми поведінки, змінити неадаптивні переконання, зміцнити їх впевне­ність у собі.

Загалом, когнітивно-поведінковий підхід залишається нині основою практичної соціальної роботи, і його можли­вості поступово реалізуються у вітчизняній практиці.

Гуманістична і екзистенційна моделі соціальної роботи

Гуманістичний і екзистенційний напрями у психології набули розвитку у другій половині XX ст. Іноді узагальне­но їх називають «вершинною» психологією, протиставля­ючи «глибинній» психології, представники якої вважа­ють, що індивідуальні якості, поведінка особистості зумов­лені біологічно (спадковістю) і досвідом дитинства.

Гуманістична модель соціальної роботи. Ґрунтуєть­ся вона на ідеях гуманістичної психології, яка, протиста­вивши себе психоаналізу і біхевіоризму як третя сила, роз­глядає людину як унікальну, самодостатню, самоцінну і самодетерміновану систему, орієнтує на цілісне вивчення особистості.

Гуманістична модель соціальної роботи — модель соціальної ро­боти, спрямована на пробудження резервів особистості людини, її сил добра, психічного здоров'я і бажання до самовдосконалення.

Одним із її засновників є американський психолог Карл- Ренсом Роджерс (1902—1987), який був переконаний, що кожна людина здатна до самовдосконалення. За його сло­вами, кожний «індивід існує у світі досвіду, що постійно змінюється», і є центром цього досвіду. Тому тільки він може найкраще орієнтуватися у власному досвіді, вико­ристовувати його для самого розвитку, якщо виявиться здатним усвідомлювати (символізувати) його без будь-яких винятків. Перешкоджають усвідомленню власного досвіду відмінності між самістю — реальним, організмічним Я і Я-концепцією — уявленням людини про себе, яке форму­ється у процесі її взаємодії із зовнішнім світом. Спираю­чись на Я-концепцію, людина може прагнути певних пере­живань або уникати їх з метою задоволення своїх хибних, інтеріоризованих зовні, а не реальних потреб. Задоволення своїм життям настає, якщо її Я-концепція є подібною до Я- реальності (самості). Якщо вони суперечать одна одній, це свідчить про неконгруентність (невідповідність) уявлень людини про себе її актуальному досвіду. Вона не сприймає себе такою, якою є, не вважає себе безумовно цінною, а праг­не досягти відповідності певним зовнішнім стандартам, вїрачаючи при цьому зв'язок із своїм реальним Я. У зв'язку 3 цим метою запропонованої К.-Р. Роджерсом особистісно Центрованої терапії є актуалізація особистості — досяг­нення конгруентності (відповідності) аспектів реального, ор- г<інізмічного Я і Я-концепцй. Саме конгруентність, на думку вЧеного, є найважливішим аспектом людських стосунків.

Представники гуманістичної психології у своїх мірку­ваннях виходять із уявлень про гіпотетичну цілком актуа­лізовану особистість. К.-Р. Роджерс називав її «цілком Функціональною особистістю», «особистістю у процесі», Чия поведінка весь час змінюється, а тому буде адекватною будь-якій новій ситуації. Така особистість відкрита влас­ному досвіду, здатна до творчої адаптації й унікальної по­ведінки, спирається у своїй життєдіяльності на власне «організмічне оцінювання» і гармонійні стосунки з інши­ми. їй властиві прийняття інших і самосприйняття.

Співвітчизник К.-Р. Роджера психолог Абрахам Мас- Лоу (1908—1970) головну роль відводив творчому началу, Самоактуалізації особистості, вважаючи їх важливими пе­редумовами її єднання із соціумом. Основною потребою (йершиною потреб) людини, на його погляд, є прагнення до Самоактуалізації, тобто цілковитого використання талан­тів, здібностей, можливостей, вибору рішення на користь Розвитку кожної можливості. Це прагнення стає актуаль­ним після задоволення первинних потреб. Самоактуалізо- ^ана особистість, за Маслоу, є звичайною людиною, у якої Нічого не відняли. їй притаманні ефективне сприйняття Реальності, себе та інших, спонтанність, простота, автоно­мія, глибокі міжособистісні стосунки, демократичність, дос­від вищих станів свідомості, творчість, філософське почуття Гумору тощо. Мотивація до самоактуалізації є слабшою, ніж фізіологічні потреби (потреби у безпеці, любові, повазі), їй Можуть перешкоджати минулий досвід, соціальні впливи і внутрішні захисти. Однак людині під силу долати ці переш­коди на шляху до самоактуалізації, якщо вона навчиться уз­годжувати свої дії зі своєю внутрішньою природою, відпові­дати за свої вчинки, робити кращі для себе життєві вибори, розвивати свої таланти і можливості, приймати пік-пере- экивання, виявляти свої «захисти» і відмовлятися від них.

Гуманістична психологія загалом спрямована на дос­лідження здорової особистості, якою зазвичай прагне і мо­же бути кожна людина, якщо матиме належні умови для свого життя і буде вбережена від тиску несприятливих зов­нішніх обставин і переживання складних внутрішніх проб­лем. У цьому полягає соціальна спрямованість гуманістич­ної психології, яка виступає за створення соціальних умов, які б найповніше відповідали природі, призначенню люди­ни, особливостям її буття. Реалізація цієї спрямованості є передумовою процвітання суспільства, оскільки воно об'єд­нує здорових, сильних, розумово повноцінних особистос­тей. А його поступ, за словами А. Маслоу, відбувається пе­редусім за рахунок задоволення гуманітарних проблем.

Суттєво збагатили гуманістичну психологію спостере­ження, міркування і висновки американського психолога Фредеріка Перлза (1983—1970), який, осмисливши свій досвід як психоаналітика і психотерапевта, обґрунтував концепцію гештальттерапії, вважаючи її екзистенційной (спрямованою на внутрішнє буття людини) терапією, а зу­стріч консультанта з клієнтом — екзистенційною зустріч­чю. У своїх міркуваннях Ф. Перлз виходив із холістичного (грец. holos — ціле) уявлення про людину, сутність якої не зводиться до суми її частин, якостей, здібностей. Понятій­ним і концептуальним ядром гештальтпсихології, а відпо­відно і гештальттерапії є гештальт (нім. Gestalt — цілісна форма, структура) — цілісний образ людини, конфігурація її відносин зі світом, її світосприйняття.

Оскільки всі контакти людини відбуваються на межі організму і середовища, тому і всі психологічні події її життя, а також невротичні порушення відбуваються на цій межі. Основними типами таких порушень є:

а) інтроекція — цілковите поглинання зовнішніх впли­вів без їх усвідомлення;

б) проекція — перенесення частини себе, яка не прий­мається, на інший об'єкт;

в) злиття — нерозрізнення себе із зовнішнім об'єктом;

г) ретрофлексія — спрямування на себе імпульсів, адре­сованих іншим.

Метою гештальттерапії є зупинення постійної потреби клієнта в підтримці суспільного о-ґочення, актуалізація його особистісних сил, налагодження його самодостатньо­го життя. З цією метою використовують такі техніки, як усвідомлення власних почуттів і переживань «тут і тепер», різні форми фантазування, візуалізації, «гарячий» і «по­рожній» стілець.

Ідеї гуманістичної психології суттєво збагатили тео­рію, принципи соціальної роботи, однак їх невисока техно­логічність обмежує практичне їх використання. Загалом гуманістична модель соціальної роботи зосереджена на розкритті, актуалізації, включенні резервів, сил добра;

психічному зд0р0В'ї особистості, її прагненні до самовдос­коналення. Суттєвою особливістю цієї моделі є недирек- тивнии підхід до розв'язання проблем клієнтів. Соціаль­ний працівник у процесі спілкування має донести до клі­єнта, що розуміння себе, власних проблем можливе тільки через розуі^іння ставлення до інших. Важливо переконати клієнта в тому, що кожна людина повинна знайти своє призначення в житті, допомогти йому визначитися з від­повідною стратегією дій. Маючи на меті змінити життєві, соціальні Позиції клієнта, він відповідно вибудовує особис­ті стосунку з Ним. Соціальні працівники, які дотримують­ся принциців цієї моделі, перебирають на себе допоміжну роль, відводячи клієнтам ролі активних творців свого жит­тя, стиль ЯКОГО може бути обмежений тільки фізичними або соціальними чинниками. У стосунках з клієнтом вони намагаються насамперед виявити позитивне ставлення до нього, співпереживання, щире прагнення подолати його проблеми, але не ШЛяхом порад та рекомендацій, а полег­шенням ВїіЯВу ВЛасних думок і почуттів клієнта.

Ефективними

при цьому є заснована на емпатп, пар­тнерському СТилі стосунків техніка активного слухання, переповід^НнЯі пошук глибшого сенсу, відображення зна­чень і почуттіВ) виявлених клієнтом під час консультуван­ня. КлючоВим інструментом соціального працівника за ці­єї моделі соціальної роботи є використання ресурсів своєї особистості у налагодженні партнерських відносин з клі­єнтом, ДО<іЯгнєнні спільної мети.

ГуманіСтичНу модель використовують також і в групо­вій роботі. дк правило, такі групи створюють для форму­вання і реалізації демократичної системи взаємної допомо­ги. З цією метою учасники групи розробляють норми пове­дінки, раз0м визначають цілі групи, дбають, щоб кожен відчув се(5е частиною групи, міг висловитися і бути почу­тим. Завд;ання соціального працівника полягає в допомозі членам г£>упи висловлюватися й реалізовувати («актуалі- зовувати *) їхню мету. Важливою є і роль його як моделі (зразка) культури висловлювання почуттів, для чого він повинен володіти техніками саморозкриття, надання зво­ротного Зв'язку, використання принципу «тут і тепер». Соціальний працівник має допомагати членам групи, які відчуваю*^ дискомфорт, висловлювати свої почуття, пояс­нювати пр0цЄСИ в групі, тобто бути ефективним фасиліта- тором — чинником, який сприяє підвищенню продуктив­ності ДіЯ:лЬНості індивіда. Як правило, це відбувається внаслідок реальної або уявлюваної присутності іншої лю­дини або групи людей, які не втручаються в діяльність ін­дивіда, але виступають у ролі суперників або спостерігачів за його діями. У соціальній роботі фасилітація полегшує самовияв, самореалізацію особистості.

Гуманістична теорія придатна для використання у со­ціальній роботі зі всіма групами клієнтів, проте кращих результатів досягають у роботі з клієнтами, які не мають серйозних порушень, оскільки методика концентрації ем- патичної уваги на клієнтові породжує його сильні емоцій­ні переживання, що вимагає наявності у нього певної сили Я. Висока ефективність цієї моделі продемонстрована у со­ціальній роботі з етнічними групами, які вимушено зміни­ли місце проживання, відчувають, що їхнє сприйняття сві­ту не відповідає новому соціальному оточенню. Цю модель можна використовувати і в роботі з групами ризику.

Гуманістичні ідеї прислужилися підвищенню ефектив­ності соціальної роботи у громаді, ними послуговуються представники соціально-політичних рухів. Значущість їх для соціальної роботи обумовлена тим, що вони є гуманни­ми за своєю суттю, орієнтованими на розуміння людини як цілісної особистості, включення її внутрішніх ресурсів у налагодження свого життя, подоланні проблем.

Екзистенційна модель соціальної роботи. Ідеї і підхо­ди екзистенційної моделі визріли у процесі осмислення фі­лософії екзистенціалізму (лат. ехізіепйа — існування) — ірраціонального вчення, яке зосереджується на пізнанні існування людини, як правило, у ситуаціях боротьби, страждання, смерті. Ці ідеї збагатили новим баченням особливостей життя, проблем, внутрішнього світу пред­ставників соціально вразливих верств населення.

У філософію це поняття запровадив датський мисли­тель Сьорен К'єркегор (1813—1855), якого разом із німець­ким мислителем Фрідріхом Ніцше (1894—1990) вважають основоположниками ірраціоналізму (лат. іггаНопаІіз — несвідомий, нерозумовий) — вчення, згідно з яким осно­вою світу є воля, інстинкт, а джерелом пізнання — інтуї­ція, чуття. На становлення екзистенційної філософії впли­нула і обґрунтована німецьким філософом Едмундом Гус- серлем (1859—1938) феноменологія (грец. рЬаіпотепоп — те, що з'являється) — вчення про духовну цінність свідо­мості, яка не залежить від її реального існування і чуттєво­го досвіду.

Екзистенціалізм виник напередодні Першої світової війни в Росії (Л. Шестов, М. Бердяєв), поширився у міжво­єнний період у Німеччині (К. Ясперс, М. Хайдеггер), особ­ливого розвитку набув після Другої світової війни у Фран­ції (Ж.-П. Сартр, Г. Марсель). Увага екзистенціалістів зо­середжена на людині як джерелі існування всього сущого. Вони стверджують, що перш ніж пізнавати, людина по­винна бути у світі. Буття людини завжди спроектоване у майбутнє, пов'язане з необхідністю вибирати між різними проектами майбутнього. Саме у можливості такого вибору полягає її свобода. Водночас ідеї екзистенціалізму відобра­жали певні суспільні сумніви в тому, що світ прагне добра і є гуманним за своєю природою. Тому людина живе в бай­дужому до неї світі, і тільки вона відповідальна за свої вибори та існування. Основними проявами людської ек­зистенції (існування) є турбота, страх, рішучість, совість, любов. Людина одинока у своєму бутті, і ця одинокість по­роджує у ній стан страху, який може відкрити їй суть бут­тя і привести її до свободи.

Представники екзистенціалізму вважають, що розсу­док людини непридатний для пізнання істини. Це означає, що пересічна людина мислить не абстрактно, системно, а екзистенційно — через своє буття. У такому мисленні задія- ні її почуття, бажання, передчуття, тривоги, досвід, спо­дівання, потреби і турботи, що дає змогу пізнати істину. Головним принципом людського існування з позицій ек­зистенціалізму є «буття-у-світі», у центрі якого — люди­на, що, переживши жахіття двох світових воєн, набула особливої реалістичності, ворожої налаштованості до всіх ідеологій. Сил її вистачає лише на те, щоб існувати, вона переслідує єдину мету — справитися з непростими випро­буваннями своєї долі.

Екзистенційна психотерапія, на відміну від психоана­літичної, зосереджується на конфлікті індивіда з конеч­ними данностями (об'єктивними реальностями) його іс­нування, що викликають у нього занепокоєння (екзис- тенційну тривогу): свобода, ізоляція, безглуздя, смерть. Фундаментальними конфліктами, які вони провокують, є: конфлікт між усвідомленням власної смертності і ба­жанням бути; між усвідомленням порожнечі навколо і потребою в основі та закоріненні свого буття, між усвідом­леною абсолютною ізоляцією і потребою в контактах, на­лежності; між потребою людей у сенсі свого буття і байду­жим світом, в якому немає ніякого сенсу. Як стверджує аме­риканський психотерапевт Ірвін Ялом (нар. 1931), екзис- тенційні проблеми людини породжуються її намаганнями захиститися від усвідомлення конечних данностей, уникну­ти зустрічі з ними. Наприклад, типовим захистом від стра­ху смерті може бути віра у власну невразливість, існуван­ня спасителя, хоч справжнє подолання цього конфлікту полягає у більшій наповненості і вищій якості власного життя перед неминучістю смерті.

Екзистенційна модель соціальної роботи — модель, яка перед­бачає допомогу у розкритті й усуненні страху перед усвідомленням конечних даностей існування, а також у встановленні контролю над власним життям, подоланні екзистенційних тривог шляхом на­лагодження близьких стосунків, пошуку сенсу життя та ін.

Позиція екзистенційного консультанта має бути парт­нерською, оскільки він як людина теж стикається з анало­гічними тривогами існування. Його право на консультуван­ня обумовлене тим, що він є більш зрілою особистістю і мо­же ділитися з клієнтом власним досвідом. Його стосунки з клієнтом мають бути щирими, правдивими, відданими.

Залежно від особливостей бачення суті особистості і її екзистенційних проблем теоретики і практики визначали акцепти психотерапії. Наприклад, американський психо- лог-консультант Ролло Мей (1909—1994), вважаючи ос­новними складовими особистості свободу, індивідуаль­ність, соціальну інтегрованість, глибину релігійності, з їх розвитком пов'язував основні цілі консультування. Ос­кільки свобода є головним принципом існування особис­тості, то консультант повинен підвести клієнта до усвідом­лення і прийняття відповідальності за власні вчинки і ре­зультати свого життя. Своєї індивідуальності (істинного Я) людина може досягти, узгодивши свою свідомість з різ­ними рівнями підсвідомості, які містять досвід дитинства, колективну свідомість і те джерело розуму, що є невід'єм­ною частиною Всесвіту. У зв'язку з цим консультант має допомогти клієнтові набути своє істинне Я і віднайти в со­бі мужність стати цим Я.

Соціальна інтегрованість, яка ґрунтується на колек­тивному підсвідомому, допомагає людині у приборканні «егоїстичної стихії», налагодженні стосунків із сусідами, реалізації власної індивідуальності. У цьому сенсі кон­сультант покликаний допомогти клієнтові прийняти на се­бе соціальну відповідальність; набратися мужності, що є передумовою його звільнення від почуття меншовартості; спрямувати свої прагнення в соціально корисне русло.

Релігійність як джерело духовності створює внутрішнє напруження особистості (почуття провини у зв'язку з недо­сконалістю й недостатньою гуманністю світу). Це почуття, на відміну від патологічної (невротичної) провини, не може бути знятим під час психотерапії, оскільки воно відображає Усвідомлення відмінності між тим, якими є певні феноме­ни, сутності, і якими вони мають бути. Людина живе, усві­домлюючи біологічну і духовну сторони буття, тому вона має весь час підтримувати внутрішній напружений зв'язок між двома протилежними (необумовленою та обумовленою) сторонами світу. З огляду на це консультант повинен допо­могти клієнтові звільнитися від патологічного почуття про­вини і водночас навчити його гідно прийняти і зробити уста­леною духовну напругу, притаманну природі людини.

Один із фундаторів екзистенційної психотерапії авс­трійський психолог і психіатр Віктор-Еміль Франкл (1905—1997) вважав, що сучасна людина переживає не сексуальні фрустрації (лат. £гизі;гаііо — обман, руйнуван­ня планів), як це обстоював 3. Фройд, а екзистенційні, найважливішою з яких є дефіцит сенсу життя. Відсутність смислу породжує стан «екзистенційного вакууму», а відпо­відно посилює прагнення людини набути сенсу, породжує фрустрацію, якщо це прагнення залишається нереалізова­ним. Полемізуючи з деякими положеннями психоаналізу 3. Фройда і екзистенційної філософії французького мисли­теля Жана-Поля Сартра (1905—1980), який абсолютизував свободу людини, вважав її невід'ємною складовою людсько­го існування, мало переймаючись проблемами її соціально- політичної свободи, В.-Е. Франкл наголошував, що «смисли не є просто виразом самості людини, вони є чимось значно більшим, ніж проекція самості. Смисли знаходяться, а не придумуються». Рушійною силою поведінки і розвитку осо­бистості він вважав пошук логосу (сенсу життя), який лю­дина має здійснювати за власною потребою. Людина не оби­рає смисл свого існування, а швидше виявляє, знаходить його за допомогою совісті. Кожна людина, за твердженням В.-Е. Франкла, незалежно від статі, віку, соціального ста­тусу, професії, релігійних переконань, відповідальна за реалізацію власного унікального смислу життя. Смислу не можна навчити, однак його можна усвідомити. У концеп­ції особистості В.-Е. Франкла домінує положення, що для людини важливо не стільки те, що з нею трапилось, скіль­ки її ціннісне ставлення до цього. Найвідчутніше вплива­ють на життя людини творчі цінності, цінності пережи­вань, цінності стосунків.

Свій метод втручання В.-Е. Франкл називав логотера- пією — терапією за допомогою сенсу. Основне завдання її полягає у допомозі людині знайти сенс і мету життя задля подолання сумнівів і відчаю. Важлива роль при цьому на­лежить формуванню уявлень про майбутнє. Це допомагає задіяти механізм поведінки людини, відновити становлен­ня її життєвих стратегій. Особливої уваги потребує і роз­гляд специфіки поведінки клієнта у первинних щодо ньо­го групах (наприклад, сім'ї) і безпосередньому оточенні. Саме там, з точки зору екзистенційного підходу, криються причини, які породжують кризи.

Часто логотерапія спрямована на допомогу клієнтам в дерефлексії (англ. reflect — розмірковувати) — звуженні розмірковування над негативним значенням подій і моди­фікації основних настанов — розкритті нових цінностей, які перебувають поза їхнім слабким Я; заохоченні до роз­думів над іншими справами, а не над проблемою, яка допі­кає; у пошуку альтернативного позитивного значення проблематичної події.

Екзистенційна фрустрація, яка виникає через немож­ливість задовольнити потяг до сенсу життя, може спричи­нити пов'язаний з духовним ядром особистості нусогенний (грец. nus — розум, думка) невроз (термін В. Франкла: нев­ротична симптенатива через докори сумління, ціннісні конфлікти, екзистенційний вакуум). Вона є передумовою багатьох розладів: депресії, правопорушень, алкоголізму, наркоманії, агресивності, морального занепаду, з якими часто доводиться мати справу соціальним працівникам.

Одним із прикладів використання екзистенційної мо­делі у соціальній роботі є бібліотерапія — розділ психоте­рапії, який з допомогою спеціально дібраної літератури (переважно художньої) надає лікувальну і профілактичну допомогу людям із соматичними (тілесними) і психічними захворюваннями. Метою бібліотерапії є підвищення само­усвідомлення через звернення клієнта до себе, досліджен­ня власних психологічних станів, емоційних реакцій, які виникають у зв'язку з читанням. Як правило, свідомість людини вихоплює з дійсності, яка її оточує, те, що хвилює її, і фокусується на цьому. Цей метод сприяє розкриттю ціннісних орієнтацій клієнта, відкриває його світобачення і робить його (світобачення) усвідомлюваним, «зрозумі­лим» йому з усіма «викривленнями» і «помилками», що сприяє подальшій корекційній роботі. За спостереження­ми фахівців, прослуховування різних життєвих ситуацій, ототожнення себе з героями художніх творів, обговорення власних психологічних проблем в середовищі за одночас­ної підтримки учасників групи, психотерапевта сприяє глибшому усвідомленню клієнтом себе.

Використання екзистенційного підходу в соціальній роботі передбачає спільну діяльність соціального праців­ника, клієнта і значущих для нього осіб щодо вивчення і розуміння проблеми. Головними у такому лікуванні є клю­чові для клієнта відносини, їх зміцнення і відновлення, а також допомога у побудові нових важливих взаємовідно­син. Під час аналізу проблемної ситуації екзистенційний підхід вимагає передусім зважати на те, як саме клієнт сприймає та інтерпретує свої уявлення про навколишній світ, оцінює свій соціальний статус тощо.

Філософія екзистенціалізму виходить з того, що буття Людини є інтерпретацією її минулого, а те, як вона діє в ім'я майбутнього, інтерпретує його, надає значення її жит­тю. Ці екзистенційні твердження взяті за основу допомоги людям похилого віку, котрі зазвичай переживають зміну стилю життя після виходу на пенсію, втрату друзів і соці­альних мереж, обмеження власної свободи, а коли потрап­ляють до резидентного закладу — звичного життєвого ста­ну. З певного віку в структурі їхніх переживань домінують мотиви наближення смерті. Тому в екзистенційному під­ході розрізняють послуги (догляд) для людей похилого ві­ку і психологічну роботу з ними, спрямовану на пошуки нового сенсу й надання значення минулому життю.

Екзистенціалізм поділяє екзистенцію на «буття в собі» (існування) і «буття для себе» (свідоме існування, яке мо­же проявлятися тільки стосовно інших). З огляду на це у соціальній роботі, яка сповідує екзистенційний підхід, пе­ревагу надають роботі із сім'єю, рідше — групою. Дуже рідко вони вдаються до індивідуальної роботи. І навіть як­що постає необхідність працювати в такому режимі, вони акцентують увагу на взаємовідносинах клієнта з іншими людьми в його повсякденному житті. Отже, індивідуальна і групова робота за екзистенційного підходу спрямовані на оптимізацію повсякденних взаємовідносин людини з ін­шими людьми.

Для екзистенціалізму важливі самодисципліна особи, її зобов'язання щодо солідарності. Тому соціальні праців­ники намагаються допомогти клієнтам у перебиранні на себе відповідальності бодай у якійсь одній обмеженій сфе­рі. Досягнувши цього, необхідно сприяти осягненню зна­чущої відповідальності (наприклад, за досягнення солі­дарності в родині).

Обмеження у використанні гуманістично-екзистенцій- ної моделі зумовлені недостатньою прозорістю процедур допомоги, труднощами у формулюванні цілей і зрозумілих пояснень щодо поведінки клієнтів, відсутністю об'єктив­них показників ефективності реалізовуваних технік. Най­ефективніша ця модель у роботі з добровільними і вмоти­вованими клієнтами. Недоцільною вона є в соціальних службах, які надають перевагу контролюючим, бюрокра­тичним функціям. Адже для гуманістично-екзистенцій- них технологій важливо включити внутрішні ресурси осо­бистості, допомагаючи побачити сенс минулого і тепері­шнього життя, а також нові смисли в майбутньому.

Ідеї й методи гуманістичної психології активно вико­ристовуються і в Україні: діють асоціації клієнтцентрова- ної та гештальттерапії, регулярно відбуваються тренінги з навчання цим методам. Соціальні працівники використо­вують ці підходи в груповій та індивідуальній роботі з різ­ними групами клієнтів, оскільки вони сприяють реалізації засадничих цінностей соціальної роботи.

Загалом психологічні моделі допомагають повніше, глибше сприймати клієнта соціальної роботи, налагоджу­вати з ним довірливі, взаємозацікавлені ділові відносини, розвивати його психологічну здатність до розв'язання власних життєвих конфліктів, оптимістичного бачення свого майбутнього.

Запитання. Завдання

1. У чому полягають основні засади психодинамічного підходу?

2. Охарактеризуйте основні психоаналітичні техніки роботи з клі­єнтами.

3. Як можна застосовувати психодинамічний підхід у соціальній

роботі?

4. Чим різняться принципи класичного і оперантного обумовлю­вання?

5. У чому полягають основні засади теорії соціального научіння?

6. Розкрийте особливості когнітивного підходу до вивчення і ко­рекції поведінки клієнта.

7. Охарактеризуйте основні принципи когнітивно-біхевіорист- ського підходу в соціальній роботі.

8. Проаналізуйте теоретичні засади гуманістично-екзистенційної моделі соціальної роботи.

9. Розкрийте суть понять «самість» і «Я-концепція» в клієнтцентро- ваній терапії і їх цінність для соціальної роботи.

10. Чому в сучасній соціальній роботі часто вдаються до викорис­тання логотерапії?

Теми рефератів

1. Структура психіки за 3. Фройдом.

2. Психоаналіз: історія та сучасні напрями.

3. Теорія соціального научіння та її можливе використання в соці­альній роботі.

4. Можливості використання в соціальній роботі когнітивно-біхе- віористських технік.

5. Особливості клієнтцентрованого підходу.

1.3. Соціологічні моделі соціальної роботи

Соціологічні теорії і моделі соціальної роботи беруть до уваги не лише соціальну поведінку індивіда, а й те, що він завжди є частиною групи чи організації, живе в певно­му суспільстві, постійно зазнає його впливів, а його проб­леми часто зумовлені саме належністю до груп, інститу­тів, культури тощо або їх відсутністю. Такий підхід від­криває нові можливості для соціальної роботи, привертає її увагу до необхідності зміни усталених інститутів, чин­ного законодавства, відносин між різноманітними група­ми в суспільстві і всередині них, створення нових органі­зацій і структур, які б допомагали розв'язувати проблеми клієнта.

Найпоширенішими у практиці соціальної роботи є мо­делі, що ґрунтуються на системній, екологічній, рольовій і радикальній теоріях.

Системна модель соціальної роботи

Ідея запровадження системної моделі у соціальній робо­ті визріла на підставі осмислення запропонованої австрій­ським біологом і натурфілософом Людвігом фон Берталанфі (1901—1972) загальної теорії систем, в якій він на біологіч­ному матеріалі доводив, що всі організми — це системи, утворені з підсистем, і водночас складові надсистеми. У фі­лософському вимірі система (грец. зувіета — поєднання, утворення) є сукупністю елементів (предметів, явищ, погля­дів, принципів), між якими існують зв'язок і взаємодія. Сукупність зв'язків між цими елементами утворюють її внутрішню форму, якісні їх характеристики, тобто зміст системи. Зміни в одній частині системи породжують зміни в інших її складових.

До особливого класу систем, у яких поєднуються матері­альні та ідеальні елементи, належить соціальна система — цілісне утворення, основними елементами якого є індиві­ди, групи, спільноти, соціальні інститути, їх зв'язки, взаємодії, взаємовідносини, а також соціальні норми, цінності тощо. У контексті соціальної роботи соціальни­ми системами є соціальні служби, інтернатні заклади, сім'я, громади, спільноти, навчальні заклади, державні адміністрації, суд та ін. Вони можуть бути природними, тобто неформальними (друзі, колеги), формальними (нав­чальний клас, профспілки), суспільними (лікарі, школи). Отже, соціальна система є певним набором взаємозв'язків. Розуміння соціальними працівниками природи і суті цих взаємозв'язків надзвичайно важливе, бо соціальні проце­си, події чи поведінку можна осягнути саме через них.

Теорія систем, яку відносять до соціологічних умовно (оскільки її суть і значущість поширюються далеко за ме­жі соціології), дає змогу масштабно побачити соціальну роботу в різних вимірах. Вона розкриває взаємодію у соці­альній сфері приватного і суспільного, можливість залу­чення агентів різноманітних змін для роботи з клієнтом, а також специфічні особливості соціальних працівників та їхніх агенцій як об'єктів змін.

Зацікавленість теорією систем пожвавилася у 50— 60-ті і досягла апогею у 70-ті роки XX ст. з опублікуван­ням праць американських фахівців Говарда Голдстейна «Практика соціальної роботи: унітарний підхід» та Елієн Пінкус, Енн Мінахен «Практика соціальної роботи: мо­дель і метод», які обґрунтували модель її практичного ви­користання в соціальній роботі, започаткували «унітар­ний підхід» у ній, який спирався на методи, що давали змогу працювати на різних рівнях — з конкретними ви­падками, з групою, громадою, в резидентних (стаціонар­них) закладах.

Системна модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка ґрунтується на ідеї, що задовільне життя людини залежить від систем, які її оточують, а сім'я є системою, всередині якої існують від­носини між подружжям, дітьми і родичами, і яка включена у взаємо­дію з різноманітними соціальними інститутами — державою, систе­мою освіти і виховання, економічними та іншими організаціями.

У соціальній роботі функціонують такі базисні системи:

• система агента змін (соціальні працівники та органі­зації, покликані надавати підтримку і допомогу клієнтам);

• система клієнта (люди, групи, сім'ї, що потребують допомоги);

• система мети (люди, яких система агента змін праг­не змінити, щоб досягти мети у своїй роботі);

• система дії (люди, з якими працює система агента змін, щоб досягти своїх цілей).

Клієнт, мета і система дії, як зауважували Е. Пінкус і Е. Мінахен, за певних обставин можуть бути одним і тим самим об'єктом, за інших — можуть різнитися між собою. Крім того, люди, у соціальному бутті яких виникають проблеми, не завжди мають змогу скористатися системами підтримки. Причинами цього часто є:

1. відсутність таких систем у їхньому житті; їх невідпо­відність реальним проблемам особистості або нестача необ­хідних ресурсів (наприклад, у літніх людей немає родичів або дружньо налаштованих сусідів);

2. непоінформованість людей про можливості певних со­ціальних систем або небажання скористатися цими можли­востями (наприклад, скривджена батьками дитина може не знати, куди звернутися по допомогу або може боятися зая­вити про свої проблеми в органи внутрішніх справ, соціаль­ної служби, оскільки це, на її погляд, може спричинити роз­лучення з батьками, яких вона, попри все, любить);

3. ймовірність виникнення нових проблем у взаємодії із системою (залежність, конфлікт інтересів тощо).

У соціальній роботі важливо передусім достеменно з'ясувати можливості, інтереси, структуру потреб, особли­вості зовнішньої взаємодії фокусної системи — системи, на яку необхідно звернути першочергову увагу при вив­ченні ситуації. Наприклад, аналізуючи таку фокусну сис­тему, як сім'я, слід брати до уваги індивідів, які її утворю­ють, характеристики її оточення (школи, церкви, сусідів, групи в громаді та ін.).

Особливістю будь-якої системи є її несумативність, тобто нетотожність системи як цілого сумі її частин, ком­понентів. Вона завжди є чимось більшим. Для соціальної роботи важливо, що кожна система складається з менших систем, будучи одночасно частиною більшої системи; вона має свої межі — лінії чи бар'єри, які відокремлюють її від інших систем. Люди по-різному визначають ці межі. Наприклад, на думку одних, сім'я обмежується кровно- спорідненими людьми; інші вважають, що, крім спорідне­ності, необхідно проживати разом.

Залежно від взаємозв'язків із зовнішнім середовищем соціальні системи поділяють на відкриті системи, які ак­тивно взаємодіють з іншими системами, і закриті — які не мають змоги для взаємодії з іншими. Якщо межі систе­ми стають відкритими, то це означає, що система з часом зазнає руйнації.

Важливою характеристикою соціальних систем є ціле­спрямованість діяльності — спрямування енергії для оптимального функціонування, досягнення мети діяльнос­ті. Наприклад, однією із цілей сім'ї на певному етапі може бути догляд і лікування когось із тих, хто до неї належить. Але для досягнення мети система в соціальній роботі має володіти певними ресурсами (коштами, медикаментами, інформацією, можливістю проконсультуватися у кваліфі­кованих спеціалістів тощо). У теорії систем їх називають вхідні дані системи — ресурси, якими повинна володіти система або які необхідно ввести в неї для досягнення мети її функціонування. При залученні в систему соціальної ро­боти ресурсів, які мають забезпечити догляд і лікування, виникає очікування на виліковування людини або стабілі­зацію її стану. За такої ситуації йдеться про вихідні дані системи — характеристику того, наскільки результати відповідають меті. Подібний підхід простежується й у про­ектній діяльності при складанні логіко-структурної матри­ці, в якій описують потрібні для діяльності (впровадження нововведення) ресурси і вкладення, а також очікувані ре­зультати і впливи.

Соціальні системи перебувають у різноманітних інфор­маційних зв'язках. Вони отримують інформацію від своїх внутрішніх компонентів (прямий зв'язок). Прикладом зворотного зв'язку у соціальній роботі є інформація із зов­нішніх джерел про вплив чи ефект, який спричиняє пове­дінка індивіда. Зворотний зв'язок може бути позитивним (показник розвитку системи в потрібному напрямі, відпо­відно до обраних цілей) і негативним (свідчить, що обра­ний спосіб чи шлях розвитку змін ускладнює досягнення мети). Поведінка, діяльність, які засвідчив позитивний зворотний зв'язок, заслуговують на підтримку і заохочен­ня; негативний зворотний зв'язок є підставою для їх ко­рекції відповідно до реального стану справ і мети.

Функціонування соціальних систем потребує забезпе­чення відповідною енергією, якою можуть бути інформа­ція, знання, ресурси, навички. Відсутність цієї енергії по­роджує явище ентропії (грец. еп — в, Ігоре — поворот, зміна) соціальних систем — виснаження, розпад, руйну­вання. Його часто переживають сім'ї, в яких є проблеми алкоголізму, сімейного насильства, девіантної поведінки, зловживання щодо дітей.

Соціальним системам властиве явище синергії (грец. ву- пє^об — той, що діє разом) — здатність створювати нову енергію для підтримання свого існування і розвитку через поєднання окремих частин, елементів, факторів в єдину систему за рахунок т. зв. системного ефекту. Наприклад, люди, взаємодіючи у шлюбі, групі самодопомоги чи профе­сійній групі, стимулюють одне одного для підтримання стосунків, які формують обов'язки всередині групи й роб­лять її міцнішою. Якщо соціальний працівник навчатиме одного з членів сім'ї основам догляду за дитиною з розумо­вою відсталістю, то, як правило, це зумовить передавання знань іншим членам сім'ї та родичам. Наслідком цього стане загальне підвищення ефективності та якості догля­ду, поліпшення умов для розвитку дитини, вивільнення часу для інших сімейних справ.

Компоненти системи, відрізняючись один від одного, не є цілком інтегрованими. Тому системі доводиться пос­тійно справлятися з цими відмінностями, які часто спри­чинюють у ній напруженість (надмірна руйнівна збудже­ність, скрутне становище), конфлікти (зіткнення проти­лежних елементів). Важливий не факт напруженості, кон­флікту, а те, як система з ними справляється, що і є метою роботи соціальних працівників. Та іноді їм доводиться вда­ватися до посилення напруги чи конфронтації, без чого не­можливі впровадження інновацій, соціальні зміни.

Важливою особливістю соціальної системи є її гомео­стаз (грец. Ьотоіов — подібний, віаіюз — нерухомий) — стан внутрішньої динамічної рівноваги системи, який забез­печується регулярним відновленням основних її структур, речовинно-енергетичного складу, а також постійною фун­кціональною саморегуляцією у всіх її ланках. Він є свідчен­ням здатності системи підтримувати свою фундаментальну природу, тобто рухатися до мети, навіть якщо якісь її еле­менти змінюються. Наприклад, соціальна служба залиша­тиметься такою ж системою і в разі зміни її керівництва, частини персоналу, ліквідації відділів, перепідпорядкуван- ня. Знаходження системою нового балансу після порушен­ня існуючого порядку, усталених зразків взаємодії означає досягнення нею динамічної рівноваги. Це має важливе зна­чення для багатьох моделей соціальної роботи.

Теорію систем часто використовують для з'ясування си­туації в сім'ї, яка звертається по допомогу, під час плану­вання допомоги конкретній людині з урахуванням ресурсів та інших характеристик системи та ін. (табл. 1.3).

Таблиця 1.3

Сім'я і теорія систем

„У СоЦіальній роботі часто доводиться враховувати та­кий системний процес, як реверберація (лат. геуегЬего — відбиваю, відкидаю) — повільне зниження рівня соціаль­ного Функціонування клієнта. Цей процес має назву «ефект доміно». Наприклад, вживання наркотиків зде- іЛьшого спричинює такі наслідки: втрата роботи —> неста­ча грошей -> розпад соціальних відносин —> конфлікти, розпад сім'ї _» втрата житла —» проблеми зі здоров'ям моральна деградація -> цілковита криза.

Соціальній системі властиве явище диференціації (лат. сШ- егеп1;іа — відмінність) — збереження власної ідентичності У Процесі розширення чи звуження її меж. Це відбувається, Н£ШриклаД) із народженням або всиновленням дитини, приєднанням до сім'ї дідуся чи бабусі або з переїздом дорос­лих дітей з батьківського дому в інше місце проживання.

Загалом системний підхід відкриває нові пізнавальні можливості, дає змогу побачити проблемні сегменти, еле­менти взаємодії між клієнтами та їх оточенням. Він є мето- ДОлогічною основою цілеспрямованих, комплексних дій соціальних працівників. Використання теорії соціальних систем у плануванні роботи допомагає виявити існуючі в соціальному бутті клієнтів системи та їхні межі, оцінити 15с Функціонування або дисфункції, виробити можливі цілі втручацня та відповідні стратегії. За системного підходу втручацНя і зміни спрямовані на ті ситуативні моменти, які впливають на проблему клієнта. Як правило, ці втру­чання ікають на меті забезпечення необхідних для нього 3Мін у еім'ї, громаді, навіть у суспільстві.

Системну модель використовують на різних рівнях со Шал ьної роботи. Наприклад, в індивідуальній роботі на ос­нові теорії систем соціальні працівники виявляють факто­ри оточєння клієнта (від безпосереднього побутового рівня До суспільного рівня), фіксують вплив на нього цих чинни к:ів та інших людей. Далі соціальний працівник разом із клієнтом шукає змогу різними (переважно альтернативни­ми) засобами допомогти клієнтові досягнути мети, «оми нути» обставини, що можуть спричинити негативні на­слідки або «побічні» негативні явища. Найчастіше вико­ристовують у цій справі техніки пошуку ресурсів (вхідних даних), визначення очікуваних результатів. При цьому со­ціальні працівники переважно перебирають на себе роль брокера (посередника, який діє від імені клієнта) соціаль­них послуг.

Соціальним працівникам постійно доводиться вивчати суперечливі або нереалістичні ставлення до агента змін — суб'єкта, який стимулює, забезпечує необхідні зміни в жит­ті клієнтів соціальної роботи. Ця робота може бути особливо ефективною в роботі з «групами ризику», оскільки соціальні працівники, наприклад на відміну від представників право­охоронних органів, розглядають делінквентну (лат. delinqu- епв (сіе1іпдиеп1;із) — той, що вчиняє провину) поведінку, яку демонструють підлітки, як проблему невикористаних мож­ливостей клієнта, його соціальної та емоційної незрілості.

Теорію систем широко застосовують у роботі з сім'ями, зокрема в сімейній терапії. Однією з центральних у теорії систем і досить поширеною в соціальній роботі з сім'ями є ідея створення підтримуючих мереж. Мережі — це фор­мальні або неформальні зв'язки людей чи організацій, які можуть поділяти між собою ресурси, обмінюватися навич­ками, інформацією, знаннями тощо. Вони бувають пози­тивними або негативними відповідно до того, як вплива­ють на особу. Наприклад, людина, що вживає наркотики, включена в мережу, яка дає їй змогу знаходити та купува­ти наркотики, підтримувати стосунки з іншими спожива­чами наркотиків тощо. Це приклад негативної мережі, частина якої існує нелегально. Але коли наркозалежна особа прийме рішення про необхідність лікування та реабі­літації, вона має знайти та налагодити стосунки з елемен­тами іншої системи чи мережі, яка зможе допомогти їй в досягненні мети. Це можуть бути родичі чи друзі, соціаль­ні працівники, лікарі, лікарня чи реабілітаційний центр, програма підтримки людей, що мали залежність, група са­модопомоги тощо. Тому завдання соціального працівника полягає в створенні та підсиленні позитивних, підтримую­чих мереж, мобілізації їх ресурсів на користь клієнта, зна­ходженні людей чи організацій, які зможуть бути ефек­тивними в допомозі клієнту досягти мети. Очевидно також, що клієнти соціальної роботи, більшість з яких на­лежить до бідних прошарків, мають обмежені соціальні Мережі порівняно, наприклад, з представниками вищих класів, які мають змогу підтримувати тісні стосунки з дру­зями чи колегами в інших містах і країнах, що уможлив­лює їх доступ до різноманітних ресурсів, насамперед ін­формаційних, і створює сприятливі можливості для роз­витку чи досягнення бажаних змін.

На макрорівні теорію систем застосовують для організа­ції та зміни систем, які впливають на життя людей. На­приклад, в процесі роботи в громаді теорія систем є основою для розуміння зв'язку ресурсів, потреб, міжособистісних стосунків й ефективних методів використання різних час­тин системи (громади). Наприклад, у деяких хеседах (благо­дійних соціальних службах єврейських громад, орієнтова­них на надання послуг людям похилого віку) впровадили програму, відповідно до якої досвідчені вчителі-методисти, що перебувають на пенсії, проводять репетиторські занят­тя з дітьми у позаурочний час. Організацію такої програми зумовило прагнення забезпечити соціальний простір для самореалізації пенсіонерам і допомогти батькам, які не мо­жуть найняти репетитора, підвищити рівень знань дітей, що позитивно позначиться на їх конкурентоспроможності на ринку праці, допоможе їм долучитися до досвіду людей старшого покоління.

Попри те що теорія систем не пояснює причин право­порушень, а лише допомагає у встановленні зв'язків між різними соціальними чинниками і соціальними правопо­рушеннями, основні її положення використовують при розробленні програм, спрямованих на зміну девіантної пове­дінки, передбачаючи використання для цього можливостей різних соціальних закладів. Послуговуються нею і при роз­робленні концепцій соціального захисту та планів їх реаліза­ції. Наприклад, концепція створення в межах великого насе­леного пункту комплексної системи соціальної реабілітації розумово відсталих осіб передбачає координацію роботи від­повідних організацій, формування команди фахівців, впро­вадження взаємопов'язаних програм (раннього втручання, тимчасового догляду, корекції розвитку і поведінки в до­шкільному віці, інтегрованого навчання, зайнятості та пра­цевлаштування, забезпечення житлом, догляду за доросли­ми, оздоровлення, зміну ставлення з боку громади тощо).

Основним обмеженням системної моделі соціальної ро­боти є її дещо абстрактний характер, оскільки вона зде­більшого лише описує те, що може трапитися. Робота в ме­жах цієї моделі вимагає від соціальних працівників нала­годження і розвитку контактів з багатьма організаціями (наприклад, місцевою владою, лікарнями, поліклініками, школами, громадськими і релігійними організаціями, які можуть надавати послуги клієнтам, групами самодопомо­ги, товариствами, професійними організаціями, міліцією тощо). Однак представники цих організацій можуть бути не зацікавленими у розвитку відносин із соціальними службами, не реагувати належно на їх запити. Крім того, соціальні працівники переважно діють у структурі певних соціальних організацій, які мають конкретну мету діяль­ності, чітко визначають функції своїх підрозділів і окре­мих фахівців, внаслідок чого їх звернення до ширшої сис­теми може виходити за межі службових повноважень.

У соціальній роботі доводиться враховувати і те, що зміна системи потребує багато часу і зусиль, вона може бу­ти безрезультатною або навіть зашкодити справі. Проте ус­пішні результати, як правило, змінюють на краще життя багатьох людей. Використовуючи системну модель, необ­хідно брати до уваги різні явища, які не вписуються у за­гальну теорію систем, оскільки вона сприяє розв'язанню проблем переважно на макро- та мезорівнях, не враховую­чи особистісних характеристик клієнта.

Системна теорія використовує чимало технічних тер­мінів. Водночас вона пропонує концептуальні межі для мікро- і макропрактики, орієнтує на з'ясування причин певних подій, явищ, процесів, чітке й осмислене плану­вання змін і заходів, спрямованих на їх здійснення; ство­рює широкий простір для самовизначення клієнта, пошу­ку альтернативних шляхів для втручання та підтримки з боку соціальних працівників.

Основна цінність застосування системних ідей у соці­альній роботі полягає в їх спрямованості на пізнання, змі­ну людської або соціальної поведінки загалом, а не окре­мих її елементів. На відміну від роботи з конкретними ви­падками, яка передбачає сконцентрованість на одному або двох аспектах ситуації, системна модель є ближчою до комбінованої, командної роботи, що дає змогу одночасно долати більшу кількість проблем, беручи до уваги взаємо- пов'язаність різноманітних підсистем.

У 70-ті роки XX ст. використання теорії систем було піддано критиці прихильниками психологічної моделі со­ціальної роботи. Виступали проти неї і марксисти. Однак у 90-ті роки вона знову набула популярності серед фахівців соціальної роботи, особливо у Великобританії, які, здій­снюючи догляд у громаді, мають своїм обов'язком коорди­націю надання клієнтам послуг різними соціальними сис­темами, що передбачає використання можливостей і взає­мозв'язків різних частин системи.

Екологічна модель соціальної роботи

Формування й утвердження екологічного підходу в ін­дивідуальній соціальній роботі зумовлені виокремленням у 60-ті роки XX ст. у самостійну галузь знань з екологи лю­дини (соціальної екології) — науки, предметом якої є вив­чення законів і закономірностей взаємодії суспільства і навколишнього середовища (природи), розвитку системи «суспільство — природа», проблем збереження і охорони людини. Зародження покладених в основу соціальної еко­логії ідей почалось ще на початку XX ст. у США з виходом у світ праць «Місто» та «Екологія людини», які присвя­чувались соціальному конструюванню міста, описували його соціально-культурну інфраструктуру в період стрім­кої індустріалізації та урбанізації. їх авторами були амери­канські соціологи Роберт Езра Парк (1864—1944), Ернест Берджесс (1986—1966) та Родерік Маккензі (1985—1940), представники так званої Чиказької школи соціології. Ди­намічний розвиток соціальної екології у 60-ті роки засвід­чили Всесвітній конгрес соціологів (1966), а також засну­вання у 1970 р. Дослідницького комітету Всесвітнього об'єд­нання соціологів з проблем соціальної екології. Цим актом було підтверджено існування соціальної екології як само­стійної галузі наукового знання.

У соціальній роботі екологічна модель найяскравіше представлена життєвою моделлю (Life model), яку в 1972 p. почали розвивати американські вчені Карел Гермейн (1916—1995) і Алекс Гіттерман (нар. 1936), які її основні положення згодом виклали в книзі «Життєва модель та практика соціальної роботи» (1980).

Екологічна модель соціальної роботи — модель, зміст якої поля­гає у використанні активних методів адаптації і соціалізації клієн­та задля досягнення ним особистісних змін, рівень яких відповідав би й вимогам навколишнього середовища, а також у впливі на со­ціальне і фізичне середовище для того, щоб воно якомога більше відповідало правам, потребам і життєвим цілям особистості.

Звернення соціальних працівників до екологічної тео­рії було продиктоване життєвою необхідністю врахування особливостей, проблем взаємодії людини з навколишнім середовищем. Якщо більшість теорій соціальної роботи зо­середжувалася лише на особистості, вважаючи навколиш­нє середовище фоном її життєдіяльності, то екологічна теорія наголошує на цінності не лише довкілля у всіх його вимірах, а й усіх взаємозв'язків, взаємообмінів. При цьо­му людина своєю діяльністю змінює оточення, а довкілля своїми впливами змінює людей, що є свідченням їх взаєм­ного пристосування. У цих теоретичних координатах і викристалізувалася екологічна модель соціальної роботи. Спеціалісти, які вдаються до неї, намагаються методами адаптації і соціалізації клієнта стимулювати його особис- тісні зміни задля досягнення відповідності його стану ви­могам навколишнього середовища. їх старання можуть спрямовуватися і на зміну соціального і фізичного середо- вица, щоб воно якомога більше відповідало правам, пот­ребам і життєвим цілям особистості.

Отже, теоретичним стрижнем екологічної моделі соці­альної роботи є ідея, відповідно до якої у роботі з клієнтом, особливо на етапі втручання, необхідно зважати на впливи середовища, оскільки фізичні і соціальні умови можуть бу­ти джерелом стресу (відсутність житла, географічна ізоля­ція!, об'єктами змін (зміна місця проживання), інструмен­тами допомоги (житло, родина, друзі, хатні рослини і тва­рині). Взаємний обмін у системі «особистість — довкілля» є безперервним процесом, у якому кожна сторона постійно щось змінює (форму, показники тощо). У їх взаємодії вини­кає причинно-наслідковий зв'язок складних ситуацій, на якіпереважно спрямована соціальна робота.

Екологічний підхід у соціальній роботі спирається на теорію систем, збагачує її розумінням того, як впливає на функціонування людини її взаємодія з іншими людьми, їхніми сім'ями, громадами, суспільством. Оцінювання становища клієнта за критеріями екологічного підходу враховує співвідношення стресових і підтримуючих чин­ників, ризики і захисні фактори. Дуже важливо з'ясувати особливості суб'єктивного осмислення людиною власного жигтя, оскільки її індивідуальна інтерпретація своєї ситу­ації залежить і від думок інших членів суспільства.

Залежно від реальних умов буття клієнта, мети прак­тичне здійснення роботи може ґрунтуватися на концепції жигтєвого стресу, концепції протистояння, концепції ніші та феалу, концепції родинності, концепції життєвих на­вичок та ін.

Концепція життєвого стресу. Прихильники її ствер­джують, що співвідношення «людина — довкілля» може маїи позитивне або негативне значення для людини. Пози­тивним це співвідношення буває, якщо людина сприймає поДї як виклик, який відповідає рівню її самооцінки і можливостей. За негативного співвідношення існуючі або усвідомлювані вимоги довкілля (втрати, конфлікти) або їхня ймовірність перевищують здатність людини проти­стояти їм. Прикладами такого стресу можуть бути сексуаль­не насилля, втрата житла, отримання діагнозу ВІЛ/СНІД, смерть близької людини, гомосексуальні стосунки подруж­нього партнера тощо. Такий стрес пов'язаний із відчуттям небезпеки, яка викликає негативні емоції (неспокій, прови­ну, розлюченість, безпорадність, зневіру, занижену само­оцінку).

Концепція протистояння. Акцентує вона на здатнос­ті людини долати негативні наслідки змін чи стресів або протистояти їм. Пізнавальна і методологічна цінність цієї концепції полягає у витлумаченні суті, проблем і механіз­мів соціальної адаптації. Як свідчать дослідження, при ви­никненні внутрішнього стресу протистояння сприяє розв'язанню проблем та управлінню емоціями, що потре­бує використання клієнтом своїх внутрішніх і зовнішніх ресурсів. За належної їх розвинутості протистояння є ус­пішним і клієнт може уникнути впливу стресу або подола­ти його. Низький рівень сформованості внутрішніх і зов­нішніх ресурсів є передумовою недостатнього протистоян­ня стресам, унаслідок чого можуть виникнути порушення фізичного здоров'я, емоційні розлади, неадекватна сус­пільна поведінка. Все це посилює стрес, якого стає все важче позбутися. Багатьом клієнтам соціальної роботи властива низька самооцінка, яка асоціюється з тривогою та стражданнями особи щодо її можливості подобатися ін­шим людям, налагоджувати з ними стосунки, бути успіш­ною у професійній діяльності тощо. Такій особі значно важче протистояти стресам і долати їх. Тому соціальному працівнику у такому випадку слід працювати над підви­щенням самооцінки клієнта, що позитивно вплине на його здатність справлятися із стресовими ситуаціями. Корисне у такій ситуації і навчання різним технікам запобігання стресу та його зменшення, з яких доцільним є оволодіння навичками фізичної релаксації, планування часу та робо­чого навантаження, вміння відпочивати та переключатися на інші види діяльності тощо.

Концепції життєвої ніші та ареалу. Згідно з ними людині, як і будь-якому живому організму, для виживан­ня, розвитку і самореалізації потрібні певні фізичні і соці­альні умови — облаштовані міста і села, зручне житло, зайнятість, матеріальний добробут, які підтримують здо­ров'я і соціальну діяльність. Однак мільйони людей через бідність, бездомність, забруднення довкілля змушені зай­мати життєві ніші, які не відповідають їхнім потребам. Це призводить до ізоляції, відчаю, дезорієнтації. Особливо важливими є положення цих концепцій для роботи у гро­мадах, багато з яких потерпають від наявності таких мар­гінальних, деструктивних і стигматизуючих ніш, як «без­домний», «хворий наВІЛ/СНІД», «наркоман», «стара лю­дина», «зек», «голубий», «розумово відсталий», «псих», «алкаш» тощо.

Концепція родинності. Кожній людині для нормаль­ної життєдіяльності необхідна певна підтримуюча систе­ма, яку утворюють родичі, друзі, сусіди, колеги по роботі, навіть домашні, свійські тварини, хатні квіти. Людина, яка має таку систему соціальної підтримки, не так страж­дає від фізичних, емоційних і соціальних порушень, тобто значно легше переносить стрес. Тому для соціальних пра­цівників у роботі, наприклад з бездомними, більшість з яких під час життя на вулиці втрачають родинні стосунки, надзвичайно важливим є налагодження та відновлення цих стосунків, що, в свою чергу, передбачає таку діяль­ність, як знаходження родичів, з'ясування їх життєвої си­туації (наприклад, навряд потепілому зможе допомогти його брат, який страждає на алкогольну залежність), ін­формування їх та переговори з ними, організація зустрічі тощо.

Концепція навичок. Суть її полягає у тому, що для пов­ноцінного функціонування людини в суспільстві необхідні відповідні вміння і навички, що є передумовою її самодос­татності. Живучи у динамічному, постійно змінюваному світі, ритм якого весь час прискорюється, а вимоги усклад­нюються, вона повинна упродовж усього життя розвивати набуті навички й опановувати нові. Самовдосконалення людини відбувається за такими напрямами, як духовна і фізична сила, особистісна культура, професіоналізм, ста­новище в суспільстві тощо. Наприклад, більшість людей похилого віку не вміють користуватися комп'ютером, але якщо допомогти їм набути певних навичок, це дасть їм змогу значно краще використовувати ресурси та можли­вості навколишнього середовища — отримувати необхідну інформацію, покращити комунікації, урізноманітнити дозвілля та підвищити свою самооцінку, знайти нові сфе­ри для самовираження.

Завдання соціальних працівників, які використовують у своїй діяльності екологічну теорію, полягає в аналізі від­повідності потреб і можливостей, цілей і прав клієнта якостям і властивостям його соціального та фізичного до­вкілля. Якщо людина здатна протистояти тиску зовніш­нього середовища, це є свідченням балансу і позитивного співвідношення між нею і довкіллям, а також відсутності підстав для втручання в її життя соціального працівника. Якщо в людини немає або не вистачає ресурсів для проти­стояння зовнішньому тиску чи змінам, виникає негативне співвідношення між нею і довкіллям, що часто провокує життєвий стрес, для подолання якого потрібне втручання соціальних працівників.

Для оцінювання і планування роботи в межах еколо­гічного підходу необхідно передусім з'ясувати, наскільки ресурси довкілля відповідають потребам сім'ї, а також встановити джерело стресу і сферу, якій воно належать. Це передбачає пошук відповідей на такі питання:

1. Чи достатніми є прибутки сім'ї для задоволення ба­зових потреб?

2. Чи забезпечена сім'я нормальним харчуванням і житлом?

3. Чи безпечним є сусідство?

4. Чи має сім'я доступ до профілактичних засобів охо­рони здоров'я і достатньо медичних ресурсів?

5. Чи можуть члени сім'ї отримати ресурси, яких вони потребують? Чим спричинений дефіцит ресурсів для задово­лення потреб сім'ї (місцем проживання, відсутністю теле­фону, громадського чи приватного транспорту, закладів для догляду за дитиною)?

6. Чи має сім'я стабільні соціальні зв'язки із сусідами, друзями, громадськими організаціями? Чи є вона части­ною широкої мережі родичів?

7. Чи належать члени сім'ї до певної соціальної групи і чи беруть участь у певній груповій діяльності?

8. Чи поділяє сім'я культурні, етнічні та інші цінності свого найближчого оточення?

9. Чи є позитивним для дітей досвід навчання? Чи ма­ють вони та інші члени сім'ї можливості для професійного, культурного розвитку?

10. Чи працюють члени сім'ї? Чи задоволені вони сво­єю роботою?

11. Як розподілена влада в сім'ї (стосунки у ній підтри­муючі чи хтось один має владу і контроль)?

У межах екологічного підходу окреслилися кілька ме­тодів (підходів).

1. Метод сімейного центру. Суть його полягає в роботі з сім'ями на основі вивчення їх оточення. Одним з основних є поняття «сусідство», що називає такі види діяльності батьків разом з дітьми, які б покращували як їх життя, так і життя громади. Така діяльність може бути організована як персоналом центру, так і /чи волонтерами і в приміщен­ні центру, і поза його межами. Особливість роботи центрів полягає в їх орієнтації на попередження та намаганні ви­користовувати ефект синергії для зміцнення сім'ї та інтег­рації її в життя громади.

2. Метод навичок. Особливістю його є відпрацювання моделей продуктивних взаємин особистості з оточенням, розвиток відповідних навичок і умінь.

3. Метод життєвої моделі. Відповідно до цієї моделі життєвий простір людини охоплює такі незалежні сфери:

• життєві переходи: дитинство, дорослість, старість, зміни статусів і ролей, втрати, кризи (хвороба, смерть од­ного з членів сім'ї, розлучення, втрата роботи, переїзд на нове місце проживання, втрата житла);

• міжособистісні стосунки у парах, сім'ях, групах, ор­ганізаціях, між сусідами (експлуатація, примус, невідпо­відність цінностей чи очікувань);

• соціальні й фізичні особливості середовища (нерівні можливості для чоловіків і жінок; нерозвинутість інфра­структури, що виявляється у неможливості влаштувати дитину в дитячий садок, відсутності транспортного сполу­чення з місцями, де розташовані школа, лікарня, соціаль­ні служби; зміни на ринку праці).

Проблеми можуть виникати у будь-якій сфері, поєдну­ватися або розвиватися одночасно у кожній із них. Клієнта­ми соціальної роботи часто стають люди, стресові наванта­ження яких пов'язані з кількома або всіма сферами, що суттєво знижує їх здатність протистояти проблемам. Тому при оцінюванні ситуації необхідно з'ясувати сферу, в якій виникли проблеми, встановити джерело стресу. Не взявши до уваги всіх сфер, соціальні працівники можуть службові проблеми помилково зараховувати до сімейних тощо;

4. Модель екосистем. Вона зосереджена на оцінюванні мереж сім'ї та її підтримці з боку навколишнього середо­вища. Соціальні працівники, які дотримуються цієї моде­лі, використовують як візуальні засоби екологічні мапи (екомапи) та генеалогічне дерево (генограму).

Екомапа — графічна схема (діаграма) стосунків у ро­дині, яка відображає взаємовпливи між клієнтом і людь­ми, з якими він пов'язаний, соціальними інституціями, оточенням. Інформація екомапи характеризує стать і вік, композицію сім'ї (біологічні діти, пасинки, усиновлені ді­ти, батьки), сімейний статус (розлучений/на, вдівець, вдо­ва), структуру сім'ї (взаємозв'язки по лінії: дитина батько, мати), склад домогосподарства (хто живе в будин­ку, квартирі), ситуацію з роботою (безробіття), викорис­тання ресурсів громади (економічна підтримка, медична допомога, школа, соціальні служби), неформальні ресурси і «природних помічників» (розширена сім'я, родичі, друзі, сусіди, групи самодопомоги), соціальну активність та інте­реси (хобі, рекреаційна активність), формальні асоціації (належність до церковної громади, профспілок, клубів, ор­ганізацій тощо), джерела підтримки і стресу в соціальних взаємодіях між людьми, а також між людьми і системами громади.

Екомапа (рис. 1.1) є корисним і простим засобом фіксу­вання базисної соціальної інформації про клієнта, а гено- грама (рис. 1.2) може бути її частиною або використовува­тися самостійно. Автором ідеї використання екомапи в соціальній роботі є американська професорка соціальної роботи Ен Гартман, яка представила її в книзі «Набуття сім'ї: Екологічний підхід до оцінювання сім'ї при усинов­ленні» (1979).

У наведеному прикладі зображено стосунки в родині, що складається з жінки (Ольга, 42 роки), чоловіка (Ігор, 45 років) і трьох дітей (Тарас, Денис, Аня). Дружина має інвалідність, часто перебуває у лікарні і є членом громад­ської організації «Гармонія» для людей з інвалідністю. Чоловік має залежність від алкоголю і періодично ліку­ється в наркологічній лікарні. Коли в родині відсутні обоє батьків, їй допомагають сусіди та рідні, хоча з бать­ками Ігоря у родини напружені стосунки. У 21-річного Тараса є дівчина, Інна, з якою він планує невдовзі побра­тися й переїхати жити до неї. Двоє молодших дітей хо­дять до школи. Вони також перебувають під соціальним супроводом соціальної служби для молоді, оскільки ро­дина малозабезпечена.

Завдяки використанню таких графічних зображень со­ціальним працівникам значно легше розібратися в стосун­ках членів сімей, у яких батьки одружені вдруге чи втретє, найстарші діти вже мають власних дітей тощо, що є важ­ливим на початковому етапі роботи, а особливо на етапі оцінювання. Для зручності складати їх можна разом з клі­єнтом на одному великому аркуші паперу. Існує також комп'ютерна програма, яка дає змогу професіоналам спростити роботу зі складення екомапи (ознайомитися з нею можна на веб-сторінці \у\у\у.іпіегрег80па1ипіуег- se.net).

Рис. 1.1. Приклад екомапи

Для зображення генограми та екомапи використову­ють спеціальні символи (рис 1.3), але можна додавати та­кож свої з поясненням їх значення.

Екологічна модель соціальної роботи передбачає дос­лідження меж сім'ї як соціальної системи. Важливість ці­єї роботи обумовлена тим, що сім'ї з непроникними межа­ми (такими, що перешкоджають стосункам з іншими людьми, друзями, сусідами чи організаціями, створюють бар'єри для доступу нового) закриті для нових джерел енергії, що суттєво знижує їх адаптивність. Досліджуючи межі сім'ї, слід зосереджуватися на таких питаннях:

1. Відкритість сім'ї для нового досвіду. З яких причин, наскільки і завдяки яким механізмам сім'я є закритою для нового досвіду системою?

2. Чи проникними є межі сім'ї? Чи мають змогу члени сім'ї вільно налагоджувати стосунки з іншими людьми й ор­ганізаціями? Чи дозволяє сім'я родичам вільно входити до неї фізично й емоційно, чи залишає їх поза своїми межами?

3. Наскільки гнучкими є межі сім'ї (їх здатність розши­рюватися, звужуватися, адаптуючись до зовнішнього се­редовища)? Чи захищає сім'я своїх членів, чи дає дітям са­мим обирати друзів, стиль життя тощо), якщо це необхідно?

4. Які чинники зумовили звуження меж сім'ї (переїзд до іншого міста, вступ одного з членів сім'ї до релігійної секти, відсутність коштів, внутрісімейні, суспільні)?

Дотримуючись принципів екологічної роботи, соціаль­ні працівники неминуче стають дослідниками проблем своїх клієнтів, обмірковуючи разом з ними їхні проблеми, моделюючи та обґрунтовуючи зміст, пріоритети і способи втручання, обов'язки обох сторін у їх взаємодії. Як прави­ло, ця робота припадає на етап обговорення й укладання контракту.

Основними функціями соціальних працівників, які ді­ють у межах екологічної моделі, є:

• створення можливостей (допомога у влаштуванні дитини в дитячий садок, догляд вдома, що дасть змогу ма­тері, яка сама виховує дитину, працювати; підтримка клі­єнтів у формуванні групи самодопомоги);

• навчання (проведення тренінгу з управління стре­сом чи формування навичок розв'язання конфліктів);

• полегшення (зменшення навантаження на матір, яка змушена доглядати за дітьми і чоловіком з інвалідніс­тю, через влаштування чоловіка в санаторій);

• посередництво (втручання в суперечки між різними групами чи особами, наприклад допомога подружжю, що розлучається, у встановленні правил і досягненні компро­місів щодо догляду та виховання дитини після розлучен­ня; допомога місцевій владі у досягненні компромісів з бездомними людьми, які поселилися на окраїні міста);

• представництво (дія від імені клієнта, спрямована на зміну умов, які спричиняють проблеми клієнта, нап­риклад, відсутність законодавства щодо підтримки без­домним);

• організація (навчання та впровадження проекту Денного центру для дітей з особливими потребами чи орга­нізація групи самодопомоги для матерів, що самі вихову­ють дітей).

Особлива роль належить посередництву й організації, оскільки завдання соціальних працівників полягає у по­шуку можливостей для клієнта використання ресурсів, створенні, розвитку мережі підтримки і взаємодії. Зусил­ля спрямовуються передусім на те, щоб клієнт став части­ною мережі взаємообмінів і взаємодії. Після припинення роботи з конкретною сім'єю вона залишається в мережі, а соціальний працівник, знаючи про її можливості та ресур­си, може залучати її для допомоги чи навчання інших сво­їх клієнтів.

Екологічна теорія придатна для застосування у бага­тьох сферах соціальної роботи, насамперед у роботі із сім'єю та дітьми, людьми похилого віку, термінально (безнадійно) хворими, деякими групами людей, які ма­ють психічні розлади, з бездомними, безробітними. На­приклад, у лоні екологічної теорії визріла ідея створення Центру роботи з сім'єю, організація роботи соціальної служби підтримки сім'ї. У межах цієї моделі американ­ські вчені досліджували залежність виявлення фактів жорстокого ставлення до дітей від наявності чи відсут­ності підтримуючих соціальних мереж у громаді. Зага­лом важливість екологічної моделі соціальної роботи обу­мовлена її здатністю виявляти складну сукупність соці­альної взаємодії, яка позначається на індивідуальній поведінці і яку потрібно брати до уваги при плануванні профілактичного і терапевтичного втручання. Потіснив­ши свого часу психоаналітичну модель, вона тепер суттє­во впливає на зміст практичної діяльності соціальних працівників. Привабливість екологічної моделі визнача­ється і тим, що вона вимагає від соціального працівника не застосування спеціальних технік, а сфокусованості на адаптивних здатностях клієнта і його оточенні, взяття до уваги їх постійної взаємодії. Однак ця модель надто абс­трактна, наслідком чого є слабкий її зв'язок з безпосеред­ньою практичною роботою з клієнтами. Водночас вона є інформаційною основою більшості моделей загальної практики, які використовують у навчанні соціальних працівників. Попри те що екосистемний підхід не пропо­нує жодних рекомендацій можливого втручання, він є своєрідною метатеорією (теорією, яку використовують для дослідження, опису інших теорій), яка відображає комплексність певних явищ. А її основна ідея (зв'язок людини з її оточенням) втілена у сучасному міжнародно­му тлумаченні соціальної роботи.

Використання у соціальній роботі теорії ролей

Теорія ролей належить до структурно-функціональних теорій у соціології, що розглядали суспільство як систему взаємопов'язаних змінних, орієнтували на аналіз суспіль­них явищ, процесів як частин певної системи з чітко ок­ресленими й усталеними межами. Відповідно до цієї теорії суспільство є системою усталених, взаємопов'язаних дій, а потреби особистості — змінними соціальної системи. Від­повідно витлумачувалися і їх ролі. Та якщо для соціології роль є одиницею соціальної структури, то соціальна психо­логія розглядає її як форму поведінки, логічно обумовлену розумінням людиною того, як мислять інші люди, з якими вона взаємодіє. Становлення і розвиток теорії ролей пов'язані з науковою діяльністю американських соціоло­гів Толкота Парсонса (1902—1979) і Роберта Мертона (1910—2003), соціального психолога Джекоба Морено (1892—1974) та ін. Вона виходить з припущення, що люди займають певні позиції в соціальних структурах, викону­ючи у них певні ролі.

Рол/ — типові очікування або поведінка, асоційовані з позиціями

особистості в соціальних структурах.

Ролі формують ідентичність людини, обумовлюють сприйняття її іншими людьми.

Опанування людиною соціальних ролей відбувається у процесі спостереження і набуття досвіду, що є складовою процесу соціалізації. Ролі відображають сприйняття і ро­зуміння людиною більшості прийнятних для неї варіантів поведінки в певних ситуаціях. Соціальні ролі потрібно розглядати в контексті відносин особистості, оскільки во­ни можуть бути ідентифіковані лише у відносинах. Завдя­ки реакціям партнерів по взаємодії на ролі, поведінку, ста­тус особистості вибудовується концепція її ідентичності. Загалом рольова теорія має багато спільного із системним підходом, оскільки ролі засвоюються у певних ситуаціях, контекстах, на них відчутно впливає зворотний зв'язок.

Ролі класифікують за різними критеріями. З огляду на спосіб їх набуття виокремлюють приписані (пов'язані зі статтю, расою, вродженою чи набутою інвалідністю тощо); досягнуті (пов'язані з діяльністю та досягненнями: керів­ник організації, голова наглядової ради, консультант); біо­логічні (мати, батько, онука); свідомо обрані ролі (студент, волонтер, викладач, соціальний працівник, подруга, дру­жина). Послуговуючись критерієм функціональності, ве­дуть мову про формальні (батько, діти, дідусь, тітка) і не­формальні ролі (цап-відбувайло, контролер, послідовник, доглядач, той, хто приймає рішення).

Як продукт взаємодії між людьми роль складається із взаємопов'язаних компонентів, які утворюють концепцію ролі:

1. Рольові уявлення (як особа в конкретній соціальній ситуації уявляє свою належну поведінку);

2. Рольові очікування (чого очікують від поведінки осо­би, яка перебуває на певній позиції);

3. Виконання ролі (якою насправді є реальна поведінка особи).

Наприклад, невідповідна поведінка батька може бути наслідком різних його уявлень про цю роль, а також уяв­лень дружини і дітей. Проте він може бути достатньо ус­пішним у таких ролях, як бізнесмен, лідер у громаді, член клубу.

Знання про цінність ролі допомагає соціальним праців­никам рухатися від глобального бачення поведінки до селективного оцінювання окремих її аспектів, переваг і дис- функцій. Теорія соціальних ролей допомагає визначити ста­тус клієнта, його взаємини з оточенням і з соціальними пра­цівниками, зрозуміти причини і зміст поведінки клієнта, який переживає конфлікт ролей чи неоднозначність ролі.

Соціальні ролі можуть бути зрозумілими лише в соці­альних ситуаціях і в певному культурному контексті. Цю обставину обов'язково слід враховувати в роботі із сім'ями та клієнтами-біженцями, мігрантами. Йдеться про необ­хідність вивчення соціальними працівниками національ­них культурних традицій сімей, з якими вони працюють, остерігатися визначення їх ролей на основі власного досві­ду та цінностей. Адже поширене, наприклад, в європей­ській культурній традиції уявлення про рівність ролей чо­ловіка і дружини в сім'ї може створювати професійну ди­лему для соціального працівника, котрий має справу із сім'ями, в яких ролі сконструйовані за іншим принципом.

Кожній людині притаманний набір ролей — сукупність ролей, які вона опановує з набуттям певної соціальної по­зиції чи статусу. Якщо її ролі, поведінка узгоджуються з очікуваннями людей, які її оточують, це є свідченням до- повнюваності (комплементарності)ролей. Наприклад, у сім'ях традиційної патріархальної орієнтації чоловік є «добувачем», «захисником», а дружина є особою, яку за­безпечують і захищають. Водночас вона турбується про по­бут чоловіка, доглядає дітей, і саме цього очікує чоловік.

Необхідність людини балансувати між різними обо­в'язками породжує напруженість між ролями. Приміром, керівникові інколи доводиться бути на роботі другом і на­чальником, жінці — працювати на підприємстві, в устано­ві чи організації, бути матір'ю, дружиною, домогосподар­кою, доглядачем престарілих батьків, подругою, сестрою та ін. Виконувати всі ці ролі відповідно до існуючих очіку­вань непросто, оскільки багато з них конфліктуватимуть між собою.

Якщо одній людині доводиться виконувати несумісні ролі, виникає міжрольовий конфлікт. Наприклад, перед­бачаючи можливий конфлікт ролей, багато амбітних жі­нок і чоловіків, які прагнуть кар'єри, свідомо відкладають створення сім'ї на пізніше.

Послабленню рольових конфліктів сприяє ізолювання (відокремлення) однієї ролі від іншої. Обравши цю страте­гію, людина намагається виконувати кожну зі своїх ролей лише в ситуації, яка її потребує (у певному місці і в певний час). Іноді доводиться відмовлятися від якоїсь із ролей, наприклад залишати роботу, присвятивши себе сім'ї.

Недостатнє усвідомлення людиною обов'язків, які їй доводиться виконувати, перебравши на себе певну роль, або подібність ролей породжують ефект неоднозначності ролі. Наприклад, багатьом жінкам нелегко дається розмежуван­ня ролі дружини і матері. А намір чоловіка розірвати шлюб дружина може витлумачити як намагання покинути її і ді­тей, хоч насправді він не збирається відмовлятися від ролі батька. У такій ситуації важливо допомогти жінці зрозумі­ти особливості її ролей як дружини і матері. Перед подібни­ми проблемами можуть опинитися і соціальні працівники, особливо недосвідчені, якщо їм доводиться виконувати різ­нопланові і суперечливі завдання або для них недостатньо зрозумілою є місія організації-роботодавця чи не вистачає часу для опанування нових знань і навичок.

Фахова соціальна робота здебільшого потребує дотри­мання відповідних рольових дистанцій — відмежування соціальними працівниками особистісних ставлень і пове­дінки від ставлень і поведінки, обумовлених їхньою профе­сійною роллю. Витримувати їх необхідно тактовно, оскіль­ки рольова дистанція може бути сприйнята клієнтом, ін­шими людьми як неприязнь соціального працівника до своєї фахової ролі.

Зміна чи втрата соціальної ролі, необхідність перегля­нути набір ролей чи засвоїти нові часто породжує стрес.

Наприклад, виходячи на пенсію, індивід втрачає важливу роль працівника, яка асоціюється з належністю до певної організації, потрібністю та визнанням, участю в груповій активності. Смерть когось із подружжя пов'язана з втра­тою іншим ролі чоловіка чи дружини, необхідністю набут­тя нової ролі — вдівця чи вдови. Одружені вдруге набува­ють ролі мачухи чи вітчима. Тому одним із завдань соці­альних працівників є допомога клієнтам у підготовці до нових ролей, засвоєнні їх нових вимірів, конструюванні їх відповідно до особистісних цінностей і цілей. Однак досить часто втрата і набуття ролей є неочікуваними.

Для з'ясування значущості певної ролі в житті клієнта соціальні працівники повинні отримати таку інформацію:

1. Чи була зміна ролі клієнта добровільною?

2. Наскільки втрата ролі була підконтрольною клієн­тові?

3. Яке місце посідала ця роль в житті клієнта?

4. Як довго людина виконувала цю роль?

5. Які соціальні переваги давала ця роль?

6. Як формувалася попередня роль і як виникла нова?

Загалом теорія соціальних ролей є фундаментальною

основою у соціальній роботі з клієнтами, які опинилися перед необхідністю полегшення процесів соціалізації й адаптації (люди з обмеженими фізичними і психічними можливостями; діти, яких виховують в інтернатах та опі­кунських сім'ях; правопорушники та ін.). Використовую­чи її потенціал, соціальні працівники допомагають клієн­там опановувати і виконувати різні соціальні ролі (члена сім'ї, учня, службовця, покупця, пасажира у транспорті, учасника спортивних ігор, програм дозвілля тощо).

Не менш важлива теорія ролей і в роботі з сім'ями. Вивчаючи, наприклад, рівень згоди в сім'ї щодо розподілу та виконання ролей, відповідність і взаємозв'язок різнома­нітних ролей у межах сім'ї, слід зосереджуватися на таких параметрах:

1. Якість визначення ролей у сім'ї (чіткість, зрозумі­лість).

2. Наскільки комплементарними (доповнюваними) і симетричними є ролі?

3. Чи володіють члени сім'ї необхідними для виконан­ня сімейних і соціальних ролей знаннями та навичками?

4. Наскільки ролі є гнучкими чи ригідними (негнучки­ми)? Чи наявний рольовий конфлікт?

5. Чи впливають на розподіл ролей сімейні соціокуль- турні традиції?

6. Чи впливає рольова структура сім'ї на виникнення проблем, дисфункцій?

7. Чи створюють рішення щодо розподілу ролей у сім'ї нові або додаткові проблеми?

8. Якою є роль дідуся, бабусі, інших членів розширеної сім'ї?

На підставі аналізу, осмислення цієї інформації соці­альні працівники мають змогу отримати об'єктивну кар­тину того, як члени сім'ї бачать і оцінюють свої обов'язки, якими є очікування щодо цього інших членів сім'ї.

Взявши на озброєння теорію ролей, соціальні праців­ники послуговуються техніками, які виявилися ефектив­ними і за психологічної моделі соціальної роботи. Такими техніками є:

• групова дискусія (керована дискусія, предметом якої можуть бути біографія клієнта, міжособистісні сто­сунки в групі та ін.);

• ігрова терапія (вільна чи керована гра, яка справляє терапевтичний вплив на клієнта);

• психодрама (ігрова методика, що передбачає ство­рення умов, за яких індивіди, виконуючи ролі, можуть творчо працювати над подоланням особистісних проблем і конфліктів);

• арттерапія (використання творчих експресивних за­собів — скульптури, малюнка тощо — для стимулювання активності корекції поведінки людей із емоційними проб­лемами);

• групова поведінкова психотерапія (психотерапев­тичні процедури, які сприяють засвоєнню нових ролей у групі і за допомогою групи, корекції поведінки, опануван­ню соціальних навичок та ін.);

• спеціальні тренінги, ситуативно-рольові ігри, зміни ролей тощо.

Цінність теорії ролей полягає у тлумаченні поведінки клієнта через конфлікт або неоднозначність його ролей. Як правило, таке пояснення не містить критики особистос­ті клієнта, тому сприймається без його внутрішнього су- противу, що створює умови для результативних стратегій втручання. Однак, вказуючи на конфлікти ролей, ця тео­рія недостатньо уваги приділяє розкриттю всіх їх перед­умов і глибинної суті, моделюванню технік оптимізації емоційних, особистісних реакцій, поведінки клієнта, який переживає цей складний період свого життя.

Суттєвою цінністю теорії соціальних ролей є її сприян­ня всебічному аналізу відносин «соціальний працівник — клієнт». Адже їх взаємодія залежить не тільки від ролей, які виконує на певний момент клієнт соціальної роботи, а й від репертуару ролей. Соціальний працівник повинен знати, як клієнт бачить його роль, якими є його очікуван­ня щодо неї. Корисною для нього стане й інформація про очікування інших людей щодо його ролі і ролі клієнта.

З'ясовуючи зміст рольових очікувань, соціальні пра­цівники найчастіше звертають увагу на такі питання:

• якими є суб'єкти очікування (клієнти, родичі клієн­тів, керівники, колеги, спеціалісти з інших соціальних агенцій, представники влади, політики) і зміст їх очіку­вань від соціального працівника;

• аспекти, за якими ці очікування узгоджуються між собою чи суперечать одне одному;

• за рахунок чого соціальний працівник може справи­тися з очікуваннями, які конфліктують між собою.

У практиці соціальної роботи в Україні, наприклад, по­ширеними є такі ролі соціального працівника:

а) «професіонал» — професійно надає соціальні послу­ги, керується цінностями соціальної роботи, володіє спеці­альними знаннями і навичками, вміє вибудовувати межі у взаємодії; з іншими соціальними працівниками його об'єднують спільні інтереси і проблеми;

б) «особлива людина», якій властиві чуйність, терпля­чість, людяність, милосердність, співчутливість, добро­зичливість, гуманність, альтруїзм, здатність відчувати, що потрібно клієнту, доброта тощо;

в) «служитель» — готовий за необхідності подати руку допомоги, завжди налаштований на взаємодію, здатний працювати з будь-якою людиною, яка звернулася за допо­могою, навіть якщо вона викликає негативні емоції.

Неувага до рольової схильності соціального працівни­ка і рольових очікувань від нього клієнта може спричи­нити конфлікт між особливостями адресованих клієнтові соціальних послуг і суб'єктивною його налаштованістю. Тому на початку роботи соціальний працівник має з'ясу­вати очікування клієнтів щодо ролей у їх стосунках, про­аналізувати власні схильності і відповідно організувати свою роботу. Такий підхід дасть змогу уникнути ситуації, коли, наприклад, клієнт очікує, що соціальний праців­ник надасть йому пораду чи допоможе представити його інтереси, а соціальний працівник бачить свою роль на­самперед в наснаженні клієнта.

Для соціальної роботи також важливе бачення ролі з по­зицій символічного інтеракціонізму (англ. interaction — взаємодія) — теоретико-методологічного напряму в соціо­логії та соціальній психології, що бере за основу аналізу соціокультурної реальності соціальні взаємодії, наголошу­ючи на їх міжіндивідуальному аспекті, та фокусується на їх вираженні, насамперед мовному. Відповідно до цієї тео­рії формування соціальних ролей відбувається під впли­вом соціальних очікувань й ефекту стигматизації.

Стигма (грец. stigma — тавро) — дискредитація індивіда через приписування йому соціально негативних рис, характеристик, які сприймаються в певному середовищі як принизливі, спричиняють негативні суб'єктивні переживання.

Стигми можуть бути пов'язані з фізичними деформаці­ями людського тіла; психічними розладами, тюремним ув'язненням, залежністю від психоактивних речовин, го- мосексуальністю; безробіттям, спробами суїциду, радика­льною політичною поведінкою; расою, національністю, релігією. При цьому високою є вірогідність засвоєння стигматизованими людьми очікувань щодо свого тавра і відповідних норм поведінки. Адже в людини, до якої ут­вердилося певне ставлення у суспільстві, адекватно до цьо­го ставлення змінюються її внутрішні почуття, а далі й по­ведінка. Процес стигматизації активізує функціонування у суспільстві різноманітних соціальних інститутів, що по­силююсь ізоляцію індивідів з девіантною поведінкою чи фізичними обмеженнями. Такими інститутами є не тільки суд, поліція, пенітенціарна система (виправні установи, в'язниці), психіатричні лікарні, а й соціальні заклади. Це зобов'язує соціальних працівників дбати про те, щоб пос­луги, які вони надають, були позбавлені стигматизуючих впливів.

Загалом теорія соціальних ролей дає змогу соціальним працівникам всебічно вивчити статус, рольовий репертуар клієнта, особливості взаємин з різноманітними соціальни­ми інститутами, суб'єктами соціуму, у т. ч. із соціальними службами і фахівцями соціальної роботи.

Соціально-радикальна модель соціальної роботи

У 60-ті — на початку 70-х років XX ст. набули попу­лярності радикальні підходи в соціальній роботі, які, намагаючись витіснити зосереджені на терапевтичній практиці психологічні моделі, обстоювали баланс влади у соціальній взаємодії (взаємовідносинах соціальних пра­цівників і клієнтів), виступали за необхідні, на їх погляд, структурні зміни в суспільстві, покликані поліпшити соці­альне буття вразливих груп населення, надавали перевагу колективістським діям у соціальній роботі. Нині радика­льна соціальна робота часто розглядається як прогресив­на соціальна робота, яка акцентує на необхідності вико­ристання мирних методів для досягнення змін в існуючих суспільних структурах, в т. ч. пасивного опору, демонстра­цій, страйків, політичної та соціальної активності. На­приклад, у США діє національна організація Bertha Сареп Reynolds Sociaty (BCRS), що об'єднує професіоналів, заці­кавлених у прогресивній соціальній роботі. Її місцеві від­ділення є практично в усіх основних містах, регулярно проводяться конференції, що мають на меті узагальнити існуючі стратегії та навички, необхідні для розвитку прог­ресивної соціальної роботи, обмін досвідом.

Соціально-радикальна модель соціальної роботи — модель соці­альної роботи, яка, спираючись на марксизм і радикальний фемі­нізм, заперечує психологічні пояснення проблем клієнтів і закли­кає до розгляду балансу влади, використання структурних засобів розв'язання проблем, колективних дій.

Головні ідеї радикальної соціальної роботи походять від марксизму — ідеологічної течії, що, охоплюючи філо­софію, політичну економію, розглядає суспільно-історич­ний процес як послідовну і закономірну зміну суспільно- економічних формацій, завершенням якої є побудова ко­муністичного суспільства шляхом радикальної соціальної (пролетарської) революції. Характерною ознакою марксиз­му, як будь-якої радикальної течії, є розрив із соціально-по- літичною традицією, використання рішучих методів роз­в'язання проблем (ними можуть бути пасивний протест, революційні дії), зосередження зусиль на вдосконаленні со­ціального законодавства, орієнтація на централізоване управління. Марксизм доводить, що у кожному класовому суспільстві існують нерівність і несправедливість, свідчен­ням чого є неоднаковий доступ представників різних соці­альних класів до влади, ресурсів, інформації тощо. За твердженням марксистів, змінити цю ситуацію в межах капіталістичного суспільства неможливо, оскільки саме його економічна та соціальна структура ґрунтується на не­рівності. У зв'язку з цим необхідно змінити суспільний уст­рій чи принаймні основні його структури, змусивши їх пред­ставляти і захищати інтереси більшості.

Відповідно до марксистської парадигми соціальної ро­боти основна увага зосереджується на вивченні умов ко­лективного буття людей, колективістських орієнтацій осо­бистості. При цьому передусім зважають на особистісні, соціальні якості, соціальне становище клієнтів, їх належ­ність до певної соціально-класової групи. Діяльність соці­альних працівників розглядається в цьому контексті як чинник, що сприяє здійсненню спільних колективних дій, спрямованих на розвиток самосвідомості клієнта, пози­тивні зміни в суспільстві.

Поширеними в соціальній роботі є такі марксистські підходи:

• прогресивний (розглядає соціальну роботу як чин­ник позитивних змін, що сприяє поліпшенню взаємозв'яз­ків у суспільстві, активізації колективного руху, розвитку свідомості);

• репродуктивний (зосереджений на участі соціаль­них працівників у відтворенні особистісних і соціальних ресурсів передусім робітничого класу в капіталістичному суспільстві);

• контрадикторний (лат. сопі;гас1ісі;огіи8 від соп1;гасІі- со — суперечу) — фокусується на суперечливій ролі соці­альних працівників, які своєю діяльністю, з одного боку, посилюють капіталістичний контроль, а з іншого — під­вищують функціональні можливості робітничого класу завдяки навчанню, наданню повноважень клієнтам, біль­шість :ї-яких належить до робітничого класу. В такий спо­сіб соціальні працівники поглиблюють політичні, еконо­мічні, соціальні суперечності капіталізму, що сприяє ліквідації капіталістичних відносин.

Радикальний підхід до соціальної роботи спрямований на вивчення проблем, які переживають клієнти, в широко­му контексті структурної нерівності, бідності, неадекват­ному побуті, дискримінації та пригніченні. Його представ­ники розглядають соціальну роботу насамперед як політич­ну активність, боротьбу за гуманізацію оточення, в якому перебуває клієнт. Цілком виправданим, на їх погляд, є дво­тижневий страйк двох тисяч працівників департаменту со­ціальної роботи Глазго (Великобританія) навесні 1999 р. у зв'язку із загрозою приватизації служб догляду вдома. Се­ред них побутує переконання, що, діючи поодинці, соціаль­ні працівники мало що можуть зробити, а тому створення ними професійних організацій, участь у політичній діяль­ності є важливим способом реалізації їх прав, захисту інте­ресів клієнтів.

Радикальна модель соціальної роботи передбачає:

1) розвиток критичної свідомості соціальних працівни­ків (здатність аналізувати соціально-політичні умови соці­альної роботи, специфіку локальних і глобальних взаємо­дій, перебіг подій в межах організацій і громад);

2. надання клієнтам достатніх повноважень і можливос­тей для реального впливу (розвиток їх здатності змінюватися за рахунок власних моясливостей, а також сприяння станов­ленню їх громадсько-політичної організації);

3. знання потенціалу громад і їхніх проблем, участь членів громад у боротьбі за свої права;

4. знання особливостей соціальної служби (розуміння сутності, процесу формування і реалізації політики як бо­ротьби з нерівністю); володіння навичками впливу, страте­гіями організаційних змін;

5. дотримання принципів колективної роботи (забезпе­чення і підтримка практичних заходів щодо створення сприятливої ділової атмосфери в організації, яка займа­ється соціальною роботою; уникнення авантюризму й ізо­ляціонізму, розвиток внутріорганізаційної демократії);

6. формування організаційної структури: департамент чи відділ в міністерстві, відділи управлінь в областях і міс­тах, центри, притулки та інші організації; підготовка спеці­алістів, належне нормативно-правове забезпечення тощо.

Прихильники радикальної моделі соціальної роботи вважають, наприклад, таку індивідуальну проблему, як відсутність житла, наслідком недосконалості соціальних, політичних інститутів суспільства. Тому, щоб допомогти клієнтам, які потребують житла, соціальні працівники по­винні боротися за вдосконалення законодавства, створен­ня відповідних структур та організаційних систем. За та­кої ситуації, на їх погляд, значно ефективнішим, ніж робо­та з кожним конкретним випадком, на яку орієнтуються психодинамічна і біхевіористська моделі, є використання радикальних підходів. Саме так діяли після Другої світо­вої війни соціальні служби і їх фахівці у Швеції, виступа­ючи за впровадження соціальних програм (активна полі­тика зайнятості, соціальне житло, державне пенсійне забезпечення, державне соціальне обслуговування, без­оплатна освіта, політика тендерної рівності тощо), спрямо­ваних на запобігання нерівності у суспільстві.

Радикальні підходи застосовують в індивідуальній, груповій роботі, роботі в громаді та груповому резидентно- му (стаціонарному) догляді. Вони охоплюють такі послу­ги, як освіта, поглиблення обізнаності особи щодо її прав і свобод, підтримка клієнтів у їх захисті, допомога у ство­ренні організацій, приєднанні до існуючих, заохочення до колективної діяльності, сприяння в доступі до ресурсів.

Як ефективні організаційні форми реалізації радикальної моделі зарекомендували себе групи самодопомоги, навчаль­ні групи, гуртки, клуби, товариства, діяльність яких спри­яє підвищенню свідомості індивіда, утвердженню на новому якісному рівні його особистісної і соціальної свободи.

Поширеними у межах радикального підходу в соціаль­ній роботі є освітні заходи. їх розвиток пов'язують з діяль­ністю сучасного бразильського активіста і філософа Пауло фрейре, що у книзі «Педагогіка пригнобленого» (1968) розкрив дилему, яку переживають пригноблені люди. Во­ни розглядають себе як «нижчу» категорію, а тих, хто їх пригнічує — як «вищу». Унаслідок цього вони з якогось часу починають сприймати тих, хто над ними, як своїх, тобто гнобитель стає моделлю гуманності, зразком для на­слідування. Страх свободи з її відповідальністю спонукає пригноблюваного до пошуку протекції гнобителя. Така двоїстість, за твердженням П. Фрейре, не патологічна, а є нормальним і стабільним станом у дискримінаційному суспільстві. І доки цей «внутрішній гнобитель» залиша­тиметься нерозпізнаним, пригноблювана людина не змо­же розвивати ні свою свідомість, ні свою самість (цілісну сутність своєї особистості). Особливо небезпечним є такий аспект пригноблюваної свідомості, як «горизонтальне на­сильство», (насильство, спрямоване не на гнобителя, а на інші жертви — подружжя, дітей, близьких тощо). Тому людям потрібно зрозуміти й усвідомити природу свого пригнічення, розвинути власну свідомість і перестати сприймати пригнічення як належне. З огляду на це над­звичайно важливе місце в соціальній роботі має бути відве­дено розвитку самосвідомості («свідомізації») клієнтів.

Радикальні, зокрема марксистські, підходи є об'єктом критики через їх непридатність для використання на практиці, адже вони радше ідеологічні погляди, ніж прак­тичні рекомендації чи гіпотези. Радикальна теорія ігнорує невідкладні особисті проблеми клієнта, не спроможна по­яснити його емоційні стани, обминає увагою складну су­купність міжособистісних відносин, у т. ч. і між клієнтом і соціальним працівником, вважаючи їх елементами про­цесу пригнічення. Водночас радикальні підходи сприяли усвідомленню нерівності у відносинах між клієнтами і фа­хівцями соціальної служби, а також між різними професій­ними групами. На думку британського вченого М. Пейна, завдяки «теоретичним засадам, сформованим радикальною школою, стали можливими зародження і розвиток таких форм соціальної роботи, як надання повноважень, пред­ставництво, підвищення свідомості».

Якщо класичний марксизм пов'язував нерівність і не­справедливість насамперед з належністю до робітничого (пригнобленого) класу, то сучасні радикальні теорії суттє­во оновили, модифікували свої уявлення про соціальний клас. Вони беруть до уваги значно більше чинників, що зу­мовлюють підтримання нерівності у суспільстві. Таких світоглядних засад дотримуються радикальні феміністич­ні теорії та різноманітні антидискримінаційні підходи, які виступають проти пригнічення в суспільстві жінок, пред­ставників національних чи сексуальних меншин, аналізу­ють його форми.

Своєрідний підхід у цій парадигмі соціальної роботи запропонував фемінізм (лат. femina — жінка) як соціаль­ний рух, що закликає до ліквідації патріархату — кон­центрації влади у чоловіків, їх привілейованого станови­ща у суспільстві. Особливо відчутний вплив на нього спра­вив радикальний фемінізм — теорія рівності статей, яка є основою руху жінок за свої права; громадський рух за ви­знання рівних прав жінок і чоловіків у всіх сферах сімейного і суспільного життя. У його розвитку окреслилися такі нап­рями, як фемінізм рівності (обстоює абсолютну рівноправ­ність чоловіків і жінок у всіх сферах життя, жіноче звіль­нення від тендерної дискримінації, тобто нерівності чолові­ків і жінок у соціальному бутті — професійній діяльності, доступі до влади, сімейних ролях) і фемінізм відмінності (зосереджується на особливостях жіночого осмислення сві­ту як альтернативної форми знання).

Представники цієї течії виступають проти гендерної асиметрії (непропорційної представленості соціальних і культурних ролей обох статей у різних сферах життя), сек- сизму (дискримінації за статевою ознакою), обстоюючи ідеї гендерної рівності (справедливого розподілу можливостей чоловіків і жінок у здобутті освіти, виконанні сімейних і соціальних ролей), гендерної демократії (законодавчого закріплення рівності прав і можливостей чоловіків і жінок щодо участі в діяльності суспільних і державних структур).

Радикальний фемінізм, як і ліберальний (соціалістич­ний), наголошує на важливості соціально-політичних змін, розширенні в суспільстві можливостей для вибору, усуненні гендерної стратифікації, припиненні сексуально­го насильства, сприянні сексуальній незалежності. Метою його є наділення людини владою над собою і своїм життям, підвищення її здатності контролювати ситуацію. Він за­охочує розвиток незалежної особистості, на яку не вплива­ють відносини з іншими людьми. Використання цих засад передбачає рівну владу між клієнтом і спеціалістами, внаслідок чого соціальні працівники не можуть вважати себе експертами в проблемах клієнта, а лише виконують роль своєрідного каталізатора, допомагаючи клієнту само­му набувати влади.

Феміністи прагнуть зрозуміти життя і переживання жінок, беручи за основу їхні перспективи і цінності, які відрізняються від чоловічих. Наприклад, консультуючи жінок, вони радять дотримуватися таких принципів:

• використовувати знання з проблем гендерно-рольо- вої соціалізації та її впливу на розуміння особливостей бут­тя чоловіків і жінок;

• бути обізнаним щодо впливу розподілу влади в сім'ї і владних відмінностей між чоловіком і жінкою у ситуації прийняття рішень, під час догляду за дітьми, вибору про­фесії та розподілу праці;

• розуміти сексистський контекст соціальної системи та її вплив на індивідів і сім'ю;

• розглядати ролі чоловіка і жінки такими, що не об­межуються культурними і тендерними стереотипами;

• використовувати навички втручання, які допомага­ють клієнтам у їхніх гендерно-рольових переміщеннях;

• працювати для ліквідації гендерно-рольових упе­реджень як джерела несправедливості в усіх соціальних інститутах.

Головний пафос фемінізму полягає у проголошенні не­обхідності подолання факторів пригнічення в суспільстві, а не в освоєнні жінкою очікуваної від неї рольової поведінки. Як свідчить досвід, одночасна увага до розв'язання проблем клієнта і організаційних дій відкриває простір практичним соціальним працівникам для участі в налагодженні особис- тісних стосунків і в соціальних процесах. Практичною реа­лізацією такого підходу є робота зі зміни статевих стереоти­пів, ослаблення насильства та експлуатації.

Відмінності між нерадикальними і радикальними під­ходами в соціальній роботі ілюструє'вибір стратегій втру­чання при розв'язанні проблеми насильства в сім'ї. Якщо згідно з традиційними підходами вважається, що жінці, котра зазнає насильства в сім'ї, потрібно надати змогу для перебування в притулку чи знайти інше безпечне місце для тимчасового проживання, то відповідно до радикаль­них підходів необхідно діяти навпаки: чоловікові-насиль- никові слід заборонити проживати вдома. Адже жінка і ді­ти й так вже постраждали, а пошук притулку та призвича­ювання до нових умов життя будуть для них додатковим стресом.

Сфера діяльності соціальних працівників, які викорис­товують феміністичний підхід, часто виходить за межі бю­рократичної системи соціальних послуг. Чимало учасни­ків феміністського руху зосереджені на нових соціальних проблемах, які залишаються поза контекстом державних програм: проблеми жінок, які потерпають від домашнього насилля; права сексуальних меншин тощо.

Однак феміністичні радикальні теорії розглядають ли­ше ті форми пригнічення, що спричинені патріархальни­ми порядками у суспільстві, і майже не беруть до уваги ін­дивідуального досвіду жінок. Поза їх увагою залишається і те, що владні повноваження жінок, які належать до різ­них соціальних груп, розподіляються по-різному: пред­ставниці середнього класу, які мають вищу освіту і добре оплачувану роботу, користуються більшою владою, ніж жінки, що мешкають у населених пунктах, де немає умов для продовження навчання, важко знайти достойну робо­ту, не розвинуті соціальні послуги, обмеженою є мережа соціальної підтримки тощо.

Беззастережною перевагою соціально-радикальної мо­делі є те, що вона запропонувала нове бачення відносин со­ціальних працівників і клієнтів, принципово виступає за структурні зміни. Будучи складовою конкретної практики, вона водночас слугує певною філософською платформою ін­ших моделей практичної соціальної роботи (гуманістичної, когнітивно-біхевіористської, психодинамічної).

Запитання. Завдання

1. Які причини можуть стримувати соціальних працівників у нама­ганні застосовувати в своїй практиці системну модель?

2. Завдяки яким чинникам виявляється синергія в роботі з ви­падком клієнта і групи?

3. Проаналізуйте центральну ідею екологічної моделі.

4. Охарактеризуйте ключові завдання соціального працівника з погляду екологічної теорії.

5. У яких соціальних службах, програмах використання екологіч­ної моделі найдоцільніше?

6. Які основні концепції охоплює теорія ролей? Як їх використову­ють у соціальній роботі?

7. Що може обмежувати застосування рольової теорії в практич­ній соціальній роботі?

8. Чим відрізняється практика соціальної роботи, яка грунтується на засадах радикальної теорії, від роботи у межах психодинамічної моделі?

9. Які підходи до практики соціальної роботи пропонує радикаль­ний фемінізм?

Теми рефератів

1. Теорія систем і сучасна практична соціальна робота.

2. Розвиток соціальних мереж підтримки як основа екологічної моделі соціальної роботи.

3. Можливості та обмеження застосування теорії ролей у сучасній практичній соціальній роботі.

4. ідеї Пауло Фрейре та розвиток антидискримінаційної практики соціальної роботи.

5. Феміністична практика соціальної роботи.

1.4. Комплексні моделі соціальної роботи

Частина моделей соціальної роботи ґрунтується на наукових поняттях і концепціях з різних галузей знань (психології, соціології, психіатрії, педагогіки) і є синтезом різноманітних теорій і підходів. Поява цих моделей зумов­лена прагненням практиків соціальної роботи зрозуміти особистість клієнта у взаємозв'язку зі світом, що його ото­чує. Такі підходи стають дедалі популярнішими серед со­ціальних драцівників, оскільки дають змогу використати традиційні знання з різних наук і застосувати інноваційні прийоми і техніки роботи.

До найпоширеніших комплексних моделей належать: кризове втручання, зосереджена на завданні модель, сі­мейна терапія, психосоціальна терапія та соціально-педа- гогічна модель.

Кризове втручання

Соціальним службам і їх фахівцям часто доводиться мати справу з клієнтами, які перебувають у стані психоло­гічної кризи, для ослаблення, подолання якої необхідне оперативне втручання. У соціальній роботі на позначення цієї сукупності дій вживають поняття «кризове втручан­ня» — модель практичної соціальної роботи, яку викорис­товують за необхідності подолання глибокої психологічної кризи клієнта.

Основою кризового втручання є обґрунтовані у 60-ті ро­ки XX ст. американським психологом і психіатром Дже­ральдом Капланом техніки превентивної (запобіжної) пси­хіатрії, спрямовані на запобігання психічним хворобам у людей, які перенесли важкі втрати. Згодом ці ідеї набули розвитку завдяки старанням його співвітчизниці Наомі Голан, котра розрізняла матеріально-організаційні заходи з подолання кризової ситуації і підпорядковану цій меті психологічну роботу. Суть цієї роботи полягала в тому, що впродовж максимум восьми зустрічей консультант пови­нен зуміти скоригувати когнітивне сприйняття клієнта і сформувати з ним нову модель його поведінки.

Першими почали використовувати ідеї Дж. Каплана британські фахівці, які працювали у громадах. З часом во­ни довели їх ефективність у роботі з усіма вразливими гру­пами клієнтів, котрі перебували у стані глибокої психоло­гічної кризи і потребували оперативного втручання.

Кризове втручання є не самостійною теорією, а ком­плексним підходом, що спирається на елементи психоди- намічної моделі, короткострокової когнітивної терапії, бі- хевіористські підходи (зокрема, теорії соціального нау- чіння), соціологічні підходи (передусім теорію систем). Особливо цінними для нього є використовувані психоди- намічною моделлю відомості з Его-психології (Я-концеп- ція особистості), що допомагають у пізнанні причин, мо­тивів емоційних реакцій індивіда на зовнішні події й ви­користанні доцільних, ефективних методів раціонального контролю за ними. Часто під час кризового втручання вживають поняття гомеостаз — стан рівноваги системи. Адже саме його прагнуть досягти внаслідок втручання. Не менш значущою його метою є відновлення зв'язків клі­єнта з іншими елементами соціальної системи.

Основою кризового втручання є глибинне розуміння кризи, особливостей її перебігу.

Криза (грєц. кгізів — поворотний пункт, вихід) — стан особистос­ті, спричинений її зіткненням з нездоланними перешкодами на шляху досягнення важливих для неї цілей.

Соціальним працівникам доводиться бути свідками й учасниками ситуацій, подій, за яких людина стикається з перешкодою, не маючи змоги подолати цю ситуацію за до­помогою узвичаєних методів розв'язання проблем. Через деякий час настає період дезорганізації (розладу діяльнос­ті), а відтак — вибуху, впродовж якого людина намагаєть­ся розв'язати проблему.

Кризу в житті людини можуть викликати народження і смерть члена сім'ї, раптова хвороба, інвалідність, пере­хідні періоди розвитку особистості, старіння, пошук нових цінностей та ін.

Теоретична основа кризового втручання ґрунтується на певних положеннях.

1. Індивід (сім'я, група, спільнота) неминуче пережи­ває періоди посилення внутрішнього і зовнішнього стресу, що порушує нормальний життєвий цикл і гармонійну вза­ємодію з довкіллям. Такі ситуації є наслідком певних травмуючих подій (зовнішнього удару, внутрішньої нап­руги). Подія може бути одиничним катастрофічним випад­ком або серією незначних невдач, які мають кумулятив­ний ефект.

2. Вплив травмуючої події порушує внутрішню гармо­нію (баланс) особистості і ставить людину у вразливе ста­новище, що проявляється в посиленні напруги і стурбова­ності. У спробах знову досягнути рівноваги людина долає такі стадії, як первинне зростання напруги, що стимулює звичні способи розв'язання проблем; подальше посилення напруги, якщо звичні способи подолання проблем є безре­зультатними; значне посилення напруги, що вимагає мобі­лізації внутрішніх і зовнішніх ресурсів особистості, вико­ристання нестандартних, резервних способів подолання проблеми; підвищення внутрішньої напруги до крайніх меж, що є наслідком невдач у подоланні проблеми (ухи­лення від її розв'язання або переформулювання її).

3. Будь-який каталізуючий чинник на межі найвищо­го напруження може підштовхнути індивіда в стан актив­ної кризи, яка супроводжується дезорганізацією і припи­ненням опору кризогенним силам.

4. Відтак настає період поступового відновлення, яке може завершитися досягненням стану рівноваги.

Криза може завершитися на будь-якій із стадій, якщо загроза зникає або вдається знайти спосіб її розв'язання. Од­нак не кожна людина здатна подолати її власними зусилля­ми. Зниження здатності індивіда протистояти стресовим си­туаціям може бути спричинене дією таких чинників:

• особлива значущість, незвичність проблем, які пере­живає індивід або його родина;

• неприйнятна або дезадаптивна (така, що унемож­ливлює існування у певному середовищі) поведінка когось із членів родини;

• недостатня підтримка у кризовій ситуації з боку ро­дичів, друзів;

• деструктивні когнітивні (пізнавальні) схеми, вико­ристання життєвих сценаріїв «на це я не здатний», «це ме­ні не під силу», «нещасливої зірки», «сумного фаталіста», боязнь піти на ризик, прихована суїцидальність;

• відчуття самотності;

• втрата конструктивної, мобілізуючої ідеї, мети, віри.

■ На здатність подолання кризових ситуацій суттєво

впливає попередній досвід: якщо раніше людині не вдава­лося цілком розв'язати свої проблеми, це обмежує її адап­тивні можливості.

Криза може стати постійною (тривалою), якщо події, які зумовлюють її, повторюються, внаслідок чого людина, сім'я вичерпують внутрішні ресурси опору. В такому разі вони опиняються у стані адаптації (квазіадаптації) до кри­зи. Свідченням такого стану є звикання людини (сім'ї) до того, що їх важливі потреби не задовольняються. Знаючи про це, соціальний працівник-практик повинен порушити цей квазібаланс, вивести клієнта (сім'ю) зі стану звикання до кризи.

У різних аспектах і під різними кутами зору кризу дос­ліджують психологи, соціологи, психіатри. Не всі кризові ситуації можна охарактеризувати, використовуючи кла­сичні теорії та визначення, але якщо людина стверджує, що переживає кризу, це є підставою для кризового втру­чання, пошуку й використання адекватних ситуації інс­трументів. Навіть якщо зовні ситуація не сприймається як кризова, але індивід або його сім'я стверджують, що пере­живають кризову ситуацію, ігнорувати це не слід, оскіль­ки деякі малопомітні деструктивні явища здатні з часом перетворитись на серйозні проблеми.

Наслідки кризи здебільшого бувають значно масштаб- нішими, ніж їх причини і сутність. Наприклад, сім'я, яка переживає кризу і не може з нею впоратися, перестає вико­нувати властиві їй функції, зокрема функцію соціалізації дітей, матеріальної та морально-психологічної взаємодо­помоги. Важливими ознаками, що свідчать про необхід­ність втручання соціального працівника, є відсутність умов у сім'ї для нормального розвитку та виховання дітей, тобто коли потреби дітей не задовольняються. Це проявля­ється в недоїданні, носінні одягу не за сезоном, відсутності навичок особистої гігієни й умов для їх дотримання, в не­обхідності працювати, а іноді й жебракувати, відсутності можливостей для навчання і дозвілля. Нерідко такі діти стають жертвами сексуальних домагань або сексуальної експлуатації в сім'ї, інших форм насилля.

Кризове втручання на перших порах використовували у психіатричних службах за місцем проживання. Згодом сфера його використання значно розширилася, набула уні­версального характеру, оскільки, як стверджував Е. Ерік- сон, кожна людина переживає певні кризи на всіх вікових етапах. Її звернення до соціальних служб є свідченням не­можливості самостійно впоратися зі своєю складною жит­тєвою ситуацією.

Український науковець Ірина Трубавіна вважає до­цільним кризове втручання у таких гострих і хронічних ситуаціях, як:

а) відсутність важливих взаємостосунків (бездогляд­ність, безпритульність, жебракування дитини; жорсто­кість у сім'ї, установах державної опіки; криміногенний та аморальний спосіб життя членів сім'ї, адиктивна (від англ. addict — залежність) поведінка батьків; відмова ма­терів від новонароджених; втрата дитиною батьків; втрата батьками змоги виховувати дитину через хворобу, ув'яз­нення, матеріальні ускладнення, передача дитини на ут­римання у спеціалізовані установи; втрата близької люди­ни, годувальника, дитини);

б) неможливість діяльності у значущій для людини сфері (вимушена міграція внаслідок стихійного лиха, тех­ногенних катастроф, військових конфліктів; втрата діє­здатності, змоги займатися улюбленою працею, творчістю; захворювання на ВІЛ/СНІД, інші тяжкі хвороби; наро­дження дитини з обмеженими можливостями; експлуата­ція людини; праця дітей, яка шкодить їх розвитку і здо­ров'ю; торгівля людьми; суїцидальні наміри);

3) Вагітність неповнолітніх дівчат, а також дівчат, які не перебувають у шлюбі; дідівщина в армії, виправній ко­лонії тощо; втеча дитини з дому; насильство в сім'ї, уста­новах державної опіки.

Однак західні фахівці наголошують, що кризове втру­чання ефективніше у стані гострої, а не хронічної кризи, і чим гострішою є криза, тим легше буває спонукати клієн­та до позитивних змін.

Для досягнення очікуваного результату в процесі кри­зового втручання необхідні такі умови:

• розуміння клієнта як людини, котра через надзви­чайну подію у своєму житті тимчасово не здатна до нор­мального функціонування в суспільстві, але завдяки цілеспрямованій соціальній і психологічній допомозі, на­лежній консультативно-коригувальній роботі, психотера­пії може відновити свій життєвий потенціал;

• директивна (керівна, спрямовуюча) позиція соціаль­них працівників, які в екстремальній ситуації перебира­ють на себе всю відповідальність, змушують інших слуха­тись і підкорятись;

• терміновість допомоги, оперативність і доступність послуг;

• спланованість дій соціального працівника;

• орієнтація на пом'якшення впливу стресової події на клієнта;

• мобілізація всіх зусиль і можливостей клієнта для переборювання кризи, подолання проблеми.

Найпоширенішими методами кризового втручання є кризове консультування й інтенсивний догляд (опіка).

Кризове консультування. Опинившись у кризовому стані, людина, сім'я часто не можуть зрозуміти його при­чин та істинної суті, позиції тих, з ким їм доводиться взає­модіяти, а тому виявляють безпорадність в його подоланні, своїми невмотивованими діями ще більше поглиблюють його. У такій ситуації актуальним методом втручання є кризове консультування.

Кризове консультування — консультування, спрямоване на по­легшення вираження афекту (сильної негативної емоції), налаго­дження спілкування, досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчуттів, демонстрацію турботи й емпатії, підвищення самооцінки, підтримку поведінки, зорієнтованої на подолання його проблем.

Наприклад, усвідомлення факту зараження ВІЛ-ін- фекцією породжує різноманітні індивідуально-психоло­гічні і соціально-психологічні проблеми, депресивні реак­ції і дезадаптивні форми поведінки, радикально змінює спосіб життя людини. Тому консультування після отри­мання результатів тестування, які підтверджують захво­рювання, є фактично кризовим консультуванням, під час якого необхідно дати клієнтові час для адаптації після от­римання результату тестування, пояснити їого значення (відмінність між ВІЛ-інфекцією і СНІДом) і ймовірний процес розвитку хвороби; довести до відома клієнта, що він є джерелом ВІЛ-інфекції протягом життя, а тому пови­нен подбати, щоб не заразити інших людей; обговорити ко­ло осіб, яких слід інформувати про ВІЛ-інфекцію, можли­ву їх реакцію на це; повідомити, які служби можуть нада­ти йому психоемоційну підтримку і допомогу в критичних ситуаціях; налаштувати на регулярні медичні обстежен­ня; підтримувати позитивні тенденції його мислення.

Якщо соціальному працівникові доводиіься втручати­ся у кризову ситуацію в сім'ї, то він має бутиготовим до то­го, що консультування інколи розбурхує її, додатково травмує людей, посилює почуття їх невдоволення, загос­трює конфлікти. З перших кроків кризового консульту­вання сім'ї соціальний працівник повинен допомогти всім, хто до неї належить, усвідомити необхідність серйозної тривалої роботи, підвищення особистої відповідальності. Проблеми соціального працівника у цей період зумовлені його недостатнім знайомством із членами сім'ї, однак він не може з цієї причини відкладати розв'язання її проблем на пізніше. Тому, наскільки це можливо, ще до початку консультування і в його процесі слід зважати на особливос­ті сім'ї (історію сім'ї, сімейні міфи, цінності, правила, уяв­лення її членів про життя, їхнє ставлення до себе, інших людей, до світу, причини сімейного неблагополуччя). Знання історії сім'ї в кількох поколіннях допомагає зрозу­міти її традиції, форми і способи реагування на обставини, конфліктні і кризові ситуації. Такі реакції можуть прояв­лятися у підвищенні або зниженні загальної активності, у посиленні згуртованості або поглибленні розколу, у відчу­женні людей, поєднаних сімейними узами.

Соціальному працівникові під час кризового консуль­тування доцільно використовувати такі техніки психоло­гічної підтримки.

1. Методика вербалізації емоційних станів. Соціаль­ний працівник просить розповісти про особисті, сімейні проблеми, 'ВІДНОСИНИ із соціальним оточенням тощо. При цьому він має на меті переконати клієнта в тому, що бага­то людей, маючи подібні проблеми, змогли їх подолати, змінити своє життя, життя сім'ї. Важливо, щоб в обгово­ренні проблем брали участь клієнти.

Під час роботи з сім'єю необхідно подбати про те, щоб усі члени сім'ї могли вербалізувати свої внутрішні емоцій­ні стани. Спілкування когось одного з них із соціальним працівником може порушити баланс сил у сім'ї, спричини­ти хвилювання або побоювання тих, хто обійдений увагою. Колективне обговорення сімейних проблем допомагає глибше зрозуміти їх суть, особливості їх сприйняття, пере­живання різними її представниками. Завдяки йому соці­альний працівник допомагає сім'ї розгорнути власну діаг­ностичну роботу.

2. Програвання взаємних ролей. Ця техніка покликана допомогти клієнтові опанувати дії, необхідні для налаго­дження стосунків. Суть її полягає у спонуканні клієнта програти роль його партнера по взаємодії, обґрунтуванні необхідності цих зусиль. У процесі програвання клієнтами цих ролей консультант коментує їх дії.

Особливо доцільною є ця методика' в сімейному кон­сультуванні, коли необхідно підвищили рівень емпатії (співпереживання) одне до одного. Найчастіше рольові іг­ри застосовують у корекційній роботі з дітьми, адже гра є їх природною стихією.

' 3. Інструкція (порада). Соціальний працівник пропонує клієнтові перелік і зміст дій, які необхідно здійснити для досягнення своїх цілей. За певних обставин соціальний пра­цівник може запропонувати інший спосіб виконання тради­ційних для клієнта дій. Інструкції можуть бути прямими і парадоксальними (такими, що мають на меті стимулювання поведінки, протилежної заявленій).

З метою підвищення ефективності таких порад кон­сультант повинен точно формулювати пропозиції; запро­шувати членів сім'ї до взаємоконтролі та взаємонагаду- вань; встановити систему винагород і заохочень, які б сприяли утриманню від небажаних дій.

4. Методика опосередкованого спілкування. Суть її по­лягає у запровадженні в усталені стосунки клієнта важли­вих нововведень, які б скоригували ці стосунки у бажаному руслі. Найчастіше цією методикою послуговуються фахів­ці, які надають кризову допомогу сім'ї. Прийомами опосе­редкованого спілкування є обмін клієнта записками зі сво­їми партнерами (серед членів сім'ї), запровадження певних правил поведінки і спілкування за принципом «конструк­тивної боротьби», коли, наприклад, подружжя намагаєть­ся проявити агресію один щодо одного. Для оволодіння ці­єю методикою, яка послаблює страх геред конфліктами, позбавляє страхів перед проявами агресії, необхідне спеці­альне навчання (цикл занять).

5. Сімейне обговорення. Завданнямйого є обговорення членами сім'ї найгостріших проблем Дмейного життя та можливих шляхів їх розв'язання. Бон» корисне на почат­ку роботи з сім'єю і може стосуватися с'особів розв'язання сімейних конфліктів, планування й о>ганізації різнома­нітних аспектів життя сім'ї. Результати його може стати руйнування певних поглядів членів сік ї, Що змушує їх пе­реглянути свою позицію, скоригуваті-: свої погляди і дії, навчитися неупереджено мислити і реа'увати на поведінку своїх родичів.

Парадоксальним психологічним фноменом сімейного обговорення є поляризація суджень йс'о учасників. Якщо під час виокремленого спілкування лени сім'ї можуть висловлювати однакові погляди, то у цоцесі сімейного об­говорення вони нерідко займають протілежні позиції. По­ляризація відбувається відповідно до зичних інформацій­них сімейних ролей «теоретика», «практика», «песиміс­та», «оптиміста».

Прийомами сімейних дискусій є ефективне викорис­тання мовчання, вміння слухати, повторення, резюмуван­ня, вияви емоційних станів, конфронтація з певними по­зиціями опонентів.

6. Техніка формування навичок і вмінь. Під час вив­чення клієнта, який перебуває у кризовому стані, інколи з'ясовується, що у нього відсутні необхідні для успішного функціонування навички й уміння. За такої ситуації соці­альний працівник інформує клієнта, які уміння та навич­ки йому слід сформувати, і критерії, за допомогою яких можна оцінити результативність його старань. Особливу увагу приділяють при цьому формуванню інверсійного мислення, тобто клієнту ставлять завдання висунути яко­мога більше версій, мотивів, що пояснюють вчинки людей. Про сформованість цієї навички свідчить здатність клієн­та без зусиль одразу запропонувати багато версій. Цю тех­ніку використовують під час корекції багатьох порушень.

Інтенсивний догляд (опіка). Нерідко клієнти соці­альної роботи (індивіди, сім'ї), котрі опинилися у кризовій ситуації, не можуть самотужки подолати свої проблеми, потребуючи на певний час інтенсивного догляду спеціаль­них службі

Інтенсивний догляд (опіка) — стратегія втручання, яка передба­чає перенесення відповідальності за стан клієнта на професіона­лів, які здійснюють догляд, організацію розв'язання його проблем, вилучення клієнта із стресогенного оточення, зниження рівня збудження і стресу, налагодження відповідних стосунків з ним, ви­яв турботи, теплого ставлення.

Такий метод догляду використовують, наприклад, со­ціальні служби для жінок, які зазнали насилля в сім'ї. У кризових центрах або притулках працівники застосовують одночасно методи індивідуальної та групової роботи. Нап­риклад, у групах самодопомоги жінки мають змогу при­йняти оптимальні для них рішення, спираючись на досвід інших учасниць.

Перед здійсненням інтенсивного догляду соціальний працівник повинен з'ясувати: якою мірою клієнт потерпає від несприятливих умов; силу його волі і зміст прагнень; характер небезпек, які загрожують клієнту, і можливі неприємні зміни в його житті, якщо не здійснити втручан­ня; наявність у клієнта можливості для самодопомоги; ймовірні наслідки втручання; прогнозовані шанси розв'я­зання проблеми у перспективі; оцінювання стану клієнта його найближчим оточенням, громадськістю.

Детальне вивчення цих питань допомагає розробити перспективну програму інтенсивного догляду, коригуван­ня її за потреби. Під час діагностичної роботи необхідно визначити орієнтири (бажані та можливі зміни), межі не­обхідної і достатньої підтримки.

Для успішного кризового втручання соціальний праців­ник має співпрацювати з іншими спеціалістами і службами, виявляти постійну активність, своєчасно й ефективно реа­гувати на зміну ситуації, зосереджуватися на головному напрямі розв'язання проблеми. Наприклад, втручання в сім'ю, що переживає кризу, не повинно обмежуватися мо­ральною, психологічною допомогою їй. Його необхідно здій­снювати в поєднанні з іншими формами соціальної роботи.

Нині в Україні функціонують служби, де жінки або ді­ти, що зазнали насильства, можуть отримати різноманітну кваліфіковану допомогу, здійснювану в режимі кризового втручання (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Основні напрями допомоги, яку надають спеціалізовані соціальні служби молоді та жінкам, що зазнали насильств у сім'ї

Розвиток кризи залежить від сили і тривалості впливу психотравмуючої події, а також діяльності, спрямованої на його пом'якшення, нейтралізацію. Основне завдання соціальних працівників полягає передусім у відновленні зв'язків людини, яка перебуває в кризі, із соціальними системами. З цією метою слід детально роз'яснити клієн­тові його стан, розкрити захисні механізми, внутрішні і зовнішні (матеріальні, соціальні) ресурси, що допомагає йому осмислити свою проблему, прийняти оптимальні рішення щодо її подолання, особисто вжити необхідних за­ходів, не покладаючись на сторонню допомогу. Соціаль­ний працівник має допомогти клієнту зрозуміти необхід­ність неминучих у його життєвій ситуації дій, а не нав'язу­вати своє бачення ситуації. Залучення зовнішніх ресурсів передбачає інформування клієнта про наявні послуги, можливі пільги і матеріальні засоби, координацію дій за­лучених до допомоги спеціалістів, зв'язок із сім'єю тощо.

Іноді соціальним працівникам доводиться застосовува­ти кризове втручання у значних масштабах. Наприклад, після розстрілу школярів в одній із шкіл штату Колорадо або після зруйнування торговельного центру в Нью-Йорку американські соціальні працівники у своєму намаганні підтримати, вселити надію великій кількості людей вико­ристовували засоби масової інформації.

Задля подолання кризи у громаді соціальні працівники організовують збори, мітинги, жалобні процесії, учасники яких отримують змогу висловити свої болі, тривоги, що допомагає зарубцюванню їхніх життєвих ран.

Стратегія кризового втручання висуває певні вимоги до соціальних працівників. Передусім вони повинні мати високий кваліфікаційний рівень, бути готовими за потре­би вступити в конфронтацію з фахівцями, діяльність яких може пригнічувати клієнта.

Кризове втручання потребує особливої уваги до дотри­мання етичних норм і професійних цінностей соціальної роботи. Соціальні працівники, використовуючи владу від імені клієнта, відстоюючи його права (наприклад, для за­хисту дітей від насилля родини), не повинні перевищувати владних повноважень. Водночас вони мають дбати, щоб не було дискримінації клієнтів у соціальній службі або певної групи в громаді. Адже відомі випадки, коли під час кризо­вого втручання відбувалося нав'язування поглядів соці­ального працівника тим клієнтам, які належать до інших етнічних, соціально-економічних, вікових груп. Наприк­лад, їм буває непросто представляти права дитини з позицій самої дитини, а не з позиції сконструйованих доросли­ми потреб дітей. Вдаючись за необхідності до директивних дій, вони мають бути переконані, що клієнт визнає їх пра­во на такі відносини, хоч часто переконатися в цьому важ­ко. Не варто вдаватися до кризового втручання за відсут­ності відповідних реісурсів (кваліфікованого персоналу, належного приміщення для конфіденційного консульту­вання, альтернативних служб догляду за дітьми, кризових центрів, у яких можна розмістити потерпілих, тощо).

Неефективне кризове втручання за постійних криз, що послаблюють і підточують здоров'я, а також довготрива­лих психологічних проблем. У таких випадках потрібна довготривала допомога (надання відповідних послуг і ро­бота з розвитку).

Загалом кризове втручання є системою методів соці­альної роботи, спрям ованої на підтримку клієнта, який пе­ребуває у кризовій ситуації, а також на допомогу клієнто­ві у подоланні певної проблеми. Головна мета його полягає у сприянні позитивному розвитку клієнта через усвідом­лення ним проблеми та її наслідків, активізацію особистіс- них ресурсів для задоволення нагальних потреб.

Зосереджена на завданні модель соціальної роботи

Формування зосередженої на завданні моделі соціаль­ної роботи пов'язане з діяльністю американських дослід­ників Вільяма Рейда, Енн Шайн, Лори Епштейн. Вони вивчали короткострокове сплановане втручання, спрямо­ване на розв'язання конкретного завдання, а також розро­били сфокусовану на завданні системну модель практики, метою якої є надання допомоги людям із життєвими нега­раздами. У реальній практиці американських соціальних служб ця модель утвердилася в 70-ті роки XX ст., а через два десятиліття вона прижилася у практиці британських фахівців соціальної роботи.

Попри те що прихильники зосередженої на завданні моделі стверджують про відсутність специфічної психоло­гічної або соціологічної бази для своїх методів роботи, У них усе-таки простежується зв'язок з біхевіористськими теоріями. Зосереджена на завданнсоціальна робота фокУ' сується на конкретних проблемах, які клієнт визнає і які можуть бути розв'язаними завдяки діям, реалізованим по­за контактами сощіального працівника і клієнта. Як пра' вило, ці проблеми можуть бути точно встановлені самим клієнтом, який відчуває й усвідомлює незадоволеність сво­їх потреб, прагне конкретних змін у своєму житті.

Зосереджена на завданні модель соціальної роботи — модель, що передбачає комплексний підхід у соціальній роботі, основою якого є чітка послідовність процедур діагностування проблеми, роботи над її подоланням.

Реалізації цієї моделі передує підготовчий період, про­тягом якого соціальний працівник з'ясовує необхідність, обґрунтовує мету і зміст своєї діяльності. Підставою для та­кої роботи може бути передбачене законом втручання або безпосереднє прохання особи, яка потребує допомоги.

Етапами діяльності відповідно до зосередженої на зав­данні моделі соціальної роботи є вивчення проблеми, уз­годження мети і часових меж роботи, виконання завдань.

Вивчення проблеми. Соціальний працівник на цьому етапі намагається зрозуміти характер і масштаб проблеми клієнта, допомогти йому розібратися в тому, що його тур­бує. Ця робота складається із сканування проблеми, дос­лідження подробиць і визначення пріоритетів.

Сканування проблеми. Воно допомагає зрозуміти труд­нощі клієнта без уточнення деталей і пропозицій щодо їх розв'язанця. До уваги беруть усю інформацію, навіть як­що вона, на перший погляд, не стосується соціальної робо­ти. Спеціалісти, які займаються скануванням проблем, по­винні вміти добувати інформацію, допомагати клієнту вільно висловлювати свої думки. Найпоширенішими труд­нощами на цьому етапі є розгубленість, глибокий смуток клієнта, нездатність зрозуміло формулювати свої пробле­ми. У зв'язку з цим може виникнути необхідність у пов­торних контактах, під час яких клієнт докладно розпові­дає тільки про одну проблему, а відтак соціальний праців­ник ненав'язливо пропонує перейти до іншої. Відчуваючи, Що клієнт замовчує якусь із своїх проблем, спеціаліст від­верто висловлює свою точку зору щодо неї, не наполягаю­чи, щоб вона була беззаперечно прийнята. Якщо клієнт пов'язує свої труднощі з особливостями спілкування зі спеціалістом або з перебуванням у соціальній установі, не­обхідно це визнати і обговорити з ним.

Дослідження подробиць. Здійснюється за допомогою Відкритих запитань і відповідей на них. Під час цієї робо­ти окремі проблеми можуть втратити свою значущість або Розпастися на кілька інших. Крім того, клієнт може озна­чити своїми словами нові проблеми, з якими необхідно бу­де додатково розбиратися. У процесі розмови соціального працівника і клієнта може циркулювати багато інформа­ції, яку необхідно занотовувати. Головне на цьому етапі — неухильно дотримуватися обраного відповідно до мети на­пряму дослідження.

Визначення пріоритетів. Після докладного розгляду проблем необхідно їх ранжувати (визначити пріоритет­ність) і вибрати не більше трьох для конкретної роботи. Вибір пріоритетних проблем передбачає врахування їх не­відкладності, наслідків загострення, шансів на пом'як­шення, здатності спеціаліста й установи надати допомогу, мотивації клієнта для роботи над проблемою, можливості неформальної підтримки, конкретності його проблеми. За різного бачення спеціалістом і клієнтом пріоритетності проблем варто надати перевагу інтересам клієнта. Можли­ве також поєднання роботи з пріоритетними для обох сто­рін проблемами.

Узгодження мети і часових меж роботи. Метою цьо­го етапу є з'ясування прагнень клієнта і визначення необ­хідного для їх задоволення часу. Соціальний працівник передусім повинен брати до уваги бажаність для клієнта мети, яка посилює його мотивацію, її практичність, від­сутність загрози або шкоди для інших від її реалізації. Узгодження часових меж передбачає уточнення регуляр­ності контактів. Загальна їх тривалість має залежати від ступеня контролю клієнта над проблемою, зовнішніх фак­торів, конкретності мети.

На основі результатів перших двох стадій роботи клі­єнт і соціальний працівник укладають письмову угоду із зазначенням обраної для розв'язання проблеми, узгодже­ної мети і необхідного для її реалізації часу. Іноді на цьому етапі може виникнути необхідність залучення інших лю­дей, що може спричинити додаткові труднощі в роботі. Та й не завжди соціальний працівник вважає мету клієнта досягнутою. За таких обставин він змушений відверто ска­зати про неможливість передбачення однозначного пози­тивного результату. За відсутності успіху соціальний пра­цівник допомагає клієнту використати набутий досвід розв'язання проблеми.

Виконання завдання. З'ясувавши проблему, узгодив­ши мету і строки діяльності, соціальний працівник і клі­єнт об'єднують свої зусилля задля її досягнення. ЗавдаН' ня на цьому етапі полягають в опануванні нових виді® діяльності, у зміні стилю мислення та ін. Дбаючи про вИ^ користання сильних сторін клієнта, враховуючи відповідність завдань діяльності його можливостям, соціальний працівник може скоригувати зміст завдань і способи їх розв'язання. Під час кожної зустрічі вони обговорюють виконання попередніх завдань, визначають нові. Соціаль­ний працівник, маючи певність у досягненні успіху, пови­нен використовувати позитивне підкріплення. Не менш важливим є ретельний аналіз невдач, причин, що їх зумо­вили. Схематично цю стадію можна зобразити як послідов­ність повторюваних дій (рис. 1.5).

Консультування І Узгодження завдань

Розвиток попередніх завдань

Виконання завдань між консультаціями

Перевірка позитивних результатів у розв'язанні проблеми

Перевірка завдань соціального працівника і клієнта Розроблення консультаційного завдання

Виконання консультаційного завдання

Розроблення наступних завдань для клієнта і соціального працівника та (або) повторення виконання 11 попередніх завдань

Виконання завдань між консультаціями

Консультування Перегляд виконуваного завдання Виконання консультаційного завдання

Розроблення наступних завдань Рис. 1.5. Загальна схема консультацій у процесі виконання завдань

Нерідко клієнти не мають навичок виконання потріб­них дій. Вони можуть опанувати їх'у процесі роботи або внаслідок осмислення подібних ситуацій. Допомагає тако­му навчанню поступове виконання завдань. На це часто орієнтують клієнтів під час консультацій.

На цій стадії роботи виникають і певні труднощі. Най­частіше вони зумовлені зміною мотивації клієнта, що ви­магає уточнення причин такої зміни (тимчасове відхилен- від мети або цілковитий її перегляд). Трапляється, що и вдається досягнути задовго до визначеного терміну, може спричинити ототожнення кінцевої мети з окремими завданнями.

Робота є завершеною, якщо клієнт досягнув узгодженої мети. Саме тоді приступають до оцінювання спільної робо­ти, під час якого важливо наголосити на ролі клієнта у до­сягненні мети, спільно з ним відстежити всі стадії викона­ної роботи. Якщо соціальний працівник не впевнений у здатності клієнта самостійно долати життєві труднощі, це може викликати його стурбованість, небажання завершу­вати роботу. Маючи сумніви в успішному досягненні мети і будучи водночас упевненим у вірогідності її досягнення, со­ціальний працівник може ініціювати продовження роботи. Однак, як стверджує М. Пейн, зосереджена на завданні мо­дель соціальної роботи не передбачає тривалих відносин со­ціального працівника і клієнта, а увесь процес втручання не повинен перевищувати 8—12 зустрічей-консультацій.

Цю модель застосовують на індивідуальному і на гру­повому рівні для розв'язання емоційних і матеріальних проблем (міжособистісних конфліктів, незадоволеності соціальними відносинами, взаємодії із формальними орга­нізаціями, виконання ролей, реактивних емоційних стре­сів, неадекватності ресурсів, психологічних і поведінко- вих труднощів). Відповідно до її принципів повноваження­ми володіють клієнти і соціальні працівники, які діють за чіткою схемою, відповідаючи за свою діяльність і підтри­муючи між собою систематичний зворотний зв'язок. Як свідчить досвід, зосереджена на завданні соціальна робота ефективна за використання принципу імпаурменту (на­снаження) в антидискримінаційній практиці.

Елементи зосередженої на завданні моделі часто вико­ристовують соціальні служби підтримки сім'ї. Наприклад, під час роботи із сім'ями, в яких є загроза передачі дітей до інтернатних закладів, соціальні працівники узгоджують з ними мету і завдання короткострокового втручання, укла­дають контракт, в якому фіксують обов'язки обох сторін, терміни виконання й перегляду завдань, умови розірвання угоди тощо. Разом вони щомісяця переглядають угоду (завдання), перевіряючи один одного, доповнюючи або змі­нюючи взаємні зобов'язання.

Перевагами зосередженої на завданні моделі соціаль­ної роботи є сфокусованість її на результатах, прозорість і чітка цілеспрямованість, активне залучення клієнтів і налагодження партнерства соціальних працівників з ни­ми, можливість використання її під час відвідин клієнта вдома. Водночас цю модель критикують за неувагу до структурних чинників соціальних проблем, мимовільне сприяння у приховуванні неспроможності політичної влади адекватно реагувати на глибинні проблеми біднос­ті і соціальної несправедливості.

Обмеження у використанні зосередженої на завданні моделі пов'язані із: недостатньою здатністю людини від- стежувати свої дії та їх наслідки; постійними кризами і тривалими психологічними проблемами; відмовою від підтримки; запереченням права спеціалістів та установ надавати допомогу; функціональними обмеженнями і нездатністю до деяких видів діяльності осіб, які мають певні захворювання, відхилення або недоліки розвитку, нетиповий стан здоров'я; неадаптованістю зовнішнього середовища до особливих потреб індивіда; негативними стереотипами, упередженнями, стигматизацією, що виок­ремлюють нетипових людей у соціокультурній системі.

Для ефективної реалізації цієї моделі соціальної робо­ти потрібно, щоб соціальна служба забезпечувала підтрим­ку короткостроковому інтенсивному втручанню, що перед­бачає регулярні зустрічі соціального працівника і клієнта, наявність достатнього часу для індивідуальної роботи. Ця модель набуває дедалі більшої популярності, оскільки пе­редбачає прагматичну й прозору схему стосунків соціаль­них працівників і клієнтів, вселяє клієнтам відчуття пар­тнерства і самоповаги.

Сімейна терапія

Сформувалася сімейна терапія як модель соціальної роботи на початку 50-х років XX ст. Її особливістю є гнуч­кий терапевтичний підхід у розв'язанні різноманітних проблем дорослих і дітей. Мета терапії полягає в допомозі сім'ї подолати проблеми, у сприянні її здоровому розвит­кові через зміну стосунків людини, яка має проблему, зі значущими для неї особами з найближчого сімейного та со­ціального оточення.

Сімейна терапія — підхід, заснований на переконанні, що пояс­нення і розв'язання проблем людини залежать від розуміння її взаємовідносин зі значущими іншими у її минулому і сьогоденні.

Цей підхід до розв'язання проблем постав із розуміння того, що природа людських проблем є радше міжособистіс- НОЮ, ніж особистісною, тому втручання слід спрямовувати на стосунки між людьми. Такі твердження суперечили традиційним поглядам на проблеми індивіда як на резуль­тат особистих порушень, що потребують сфокусованої на ньому терапії. Основу такої терапії становили психодина- мічні втручання, у процесі використання й аналізу яких викристалізувалася сімейна терапія як окремий напрям соціальної роботи. Передумовою її був аналіз результатів психотерапії, здійснюваної в режимі індивідуального під­ходу. Як правило, успішна індивідуальна терапія з часом втрачала свою дію, про що свідчили рецидиви проблем клі­єнта після повернення його додому. Причиною цього було те, що терапевтам не вдавалося розв'язати сімейні пробле­ми, особливо у стосунках між батьками і дітьми. В інших випадках індивідуальна терапія мала успіх, однак виника­ли проблеми в іншого члена родини. Це позбавляло кон­сультантів ілюзій щодо ефективності індивідуального під­ходу у психотерапії.

Сімейна терапія є широким психотерапевтичним ру­хом, що охоплює чимало шкіл і традицій. Спочатку вона сформувалася як самостійний підхід, віддалений від соці­альної роботи, психіатрії та клінічної психології. Нині представники цих дисциплін вбачають у ній суттєву про­тивагу психоаналізу, гуманістичній, орієнтованій на клі­єнта і біхевіористській терапії. До формування її потенціа­лу доклали зусиль багато теоретиків і практиків, однак найпомітнішим є внесок британського антрополога Грего- рі Бейтсона (1904—1981), з ініціативи якого симпатики сімейної терапії об'єдналися у 50-ті роки XX ст. у групу Пало Альто, а трохи згодом заснували Інститут психіат­ричних досліджень. Його стараннями було обґрунтовано такі концепції: подвійного зв'язку, яка розкривала взає­мозв'язок між ситуацією, процесами у сім'ї і поведінкови- ми відхиленнями (наприклад, батьки на різних рівнях комунікації дають дитині взаємовиключні приписи); ко­мунікації як процесу, що відбувається на кількох рівнях (вербальна та невербальна комунікація, ієрархічні рівні промовців); доцільності застосування теорії систем і кібер­нетики, що дало змогу на концептуальному рівні побачити сім'ю, особливості її організації і процесів, що в ній відбу­ваються, з використанням таких понять, як «межі систе­ми», «стабільність системи» («гомеостаз»), «зміна систе­ми», «складність системи» та ін.

Сімейні терапевти використовували на той час обмежу­вальні, парадоксальні втручання, а також втручання, спрямовані на те, щоб клієнти перестали робити одне й те саме, по-новому побачили ситуацію. Ці втручання стосува­лися сфокусованих поведінкових проблем і проблем у сто­сунках.

Використання сімейної терапії у соціальній роботі пов'язують з ім'ям американської дослідниці Вірджинії Сатір (1916—1988), яка у своїй книзі «Спільна сімейна те­рапія» (1964) обґрунтувала альтернативні методи психоте­рапевтичної роботи з індивідами та сім'ями. Будучи при­хильницею спонтанного й парадоксального спілкування в роботі з сім'ями, В. Сатір спиралася у своїх міркуваннях і практичній діяльності на теорію комунікації і загальну теорію систем.

На сучасному етапі сімейна терапія охоплює такі на­прями, як структурна сімейна терапія, стратегічний, ког- нітивно-біхевіористський, екзистенційний підхід.

Структурна сімейна терапія. Започаткована вона у Нью-Йоркській школі для хлопчиків-правопорушників наприкінці 50-х — у 60-ті роки XX ст. Сальвадором Міну- хіним і його колегами. Вони вирішили використати у сво­їй роботі потенціал сім'ї, оскільки вихованці школи не реагували на психоаналітичну індивідуальну терапію. У сучасному світі структурна сімейна терапія є найпошире­нішим напрямом сімейної терапії. Успішно працює і нині створений С. Мінухіним Сімейний центр у Нью-Йорку.

Структурна терапія ґрунтується на ідеї, відповідно до якої проблематична сімейна організаційна структура не дає змоги сім'ї долати стреси як у своїх межах, так і поза ними, а також адаптуватися до змін. Її представники зосе­реджують свої зусилля на реструктуризації сім'ї, етапами якої є: приєднання; планування; здійснення зміни через виклик, кинутий симптому, структурі сім'ї, світо­сприйняттю і сімейній реальності; перевизначення ситу­ації; зміна меж; порушення рівноваги. Після цього сім'я починає використовувати приховані ресурси і модифікує свою структуру. Найчастіше застосовують такий підхід у роботі з сім'ями, які одночасно переживають багато труд­нощів, у яких ростуть підлітки-правопорушники, а та­кож із сім'ями, чиї діти скаржаться на психосоматичні проблеми.

Стратегічний напрям у сімейній терапії. Представ­ники його, працюючи з проблемними сім'ями, головним завданням вважають зміну ролі батьків у патологічних трикутниках (батько — мати — дитина), здійснюють імпа- урмент (наснаження) батьків у проблемних ситуаціях (наприклад, залишення дому дітьми старшого підлітково­го віку), допомагають сім'ям у виробленні протидії жор­стокості і насильству, використовують у певних ситуаціях парадоксальні інтервенції (втручання, що кидає виклик стереотипній взаємодії членів сім'ї), відповідно до пробле­матичних симптомів витлумачують ситуації. Особливо ефективний він у роботі з дитячими поведінковими пробле­мами, проблемами підлітків, які втікають з дому, у протидії сексуальному насильству, подоланні подружніх проблем.

Когнітивно-біхевіористський напрям сімейної те­рапії. За твердженнями його прихильників, незадовільні стосунки батьків і дітей спричинені примусовим характе­ром взаємодії, нечіткими її правилами, слабким підкріп­ленням соціально коректної поведінки, а також негатив­ними уявленнями, думками кожної із сторін про іншу. Подібні ознаки властиві проблематичним подружнім сто­сункам (слабке взаємне підкріплення, примусові цикли взаємодії, негативне емоційне визнання розбіжностей, не­розвинуті навички подолання проблем спілкування, а та­кож негативні уявлення одне про одного).

Когнітивно-біхевіористські втручання, що мають на меті поліпшення поведінки дітей, передбачають викорис­тання системи винагород для підтримання схвальних вчинків, а також сприяння батькам в опануванні ефектив­них методів цілеспрямованого, адекватного меті впливу на своїх дітей. У спрямованій на зміну поведінки терапевтич­ній роботі з підлітками і подружніми парами довели свою продуктивність умовні угоди, які передбачають певні дії за відповідну поведінку («якщо ти готуєш вечерю, я помию тарілки», «якщо я купую продукти, то можу вийти в місто погуляти з друзями»).

Для розвитку комунікативних навичок підлітків і до­рослих, їх умінь долати проблеми використовують спеці­альні тренінги. Поглибленню інтегрованості подружніх пар сприяють терапевтичні втручання з метою формуван­ня у клієнтів спокійного ставлення до розбіжностей, адап­тації до незмінних аспектів у стосунках, толерантного сприйняття чужих вчинків, вияву своїх емоцій і дій.

Екзистенційний напрям сімейної терапії. Для тих, хто поділяє екзистенційну теорію, сім'я є системою, в якій усі компоненти (індивіди) мають однакове значення. Тому, щоб змінити ціле, необхідно змінити всі його компоненти. У зв'язку з цим слід переконати кожного індивіда у непра­вомірності певного способу функціонування сім'ї.

На практиці такий підхід реалізується в тому, що клі­єнт описує події у своїй сім'ї, надаючи їм певного значен­ня. Консультант, намагаючись змінити ситуацію в сім'ї, У розмові з клієнтом спростовує зміст, яким той наділяє опи­сані події. Такі дії соціального працівника мають на меті шляхом спростування змісту описаних клієнтом подій за­перечити їх форму, оскільки клієнт переконаний, що у йо­го сумнівах щодо правомірності способу функціонування сім'ї почне народжуватися кращий її устрій.

Для консультантів, які використовують екзистенцій- ний підхід, важливо кинути виклик, зламати устої сім'ї. Цього досягають за допомогою діалогу. Почувши фразу від одного члена сім'ї, консультант ставить питання іншому члену сім'ї на іншу тему, маючи на меті переключення уваги. Такі проблеми, як убивство, страхи, спокуса, кро­возмішання, вони обговорюють упереміш із банальними фразами, розповідями про випадки із життя інших людей, жартами, натяками, вмовляннями, обуреннями, намагаю­чись порушити старі зв'язки у системі та об'єднати членів родини на новій основі. Згідно з екзистенційною форму­лою консультант не повинен керувати створенням нових структур і не відповідає за те, що вони не створюються.

Спільними для всіх напрямів сімейної терапії є такі теоретичні положення:

1. Необхідно змінювати дисфункціональний гомеостаз (стабільний стан) сім'ї. Однак методи досягнення змін представники різних напрямів обирають залежно від своїх теоретичних поглядів.

2. -Слід більше вивчати стереотипи поведінки і переко­нання, а не почуття й емоції, що дає змогу створити у про­цесі втручання можливості для формування нових стерео­типів.

3. Соціальний працівник (консультант) повинен уявля­ти себе частиною сімейної системи, намагатися реагувати на обставини так, наче він є членом сім'ї, прийняв її норми і правила. Це дасть йому змогу продуктивно використати професійну та емоційну силу свого «Я», парадоксальні твердження.

Процес сімейної терапії охоплює такі етапи:

• планування (передбачає визначення того, кого саме з членів сім'ї або значущих інших доцільно запрошувати на зустріч, а також з'ясування порядку та умов роботи);

• оцінювання (передбачає, з одного боку, формаліза­цію стосунків між консультантом і сім'єю шляхом укла­дання угоди, а з іншого, — налагодження довірливих вза­ємин, тобто терапевтичного робочого альянсу, а також ана­ліз проблем сім'ї);

• втручання (визначення очікуваного результату від застосування сімейної терапії, домовленості, яким чином Досягатиметься мета втручання, проведення консульта­ційних зустрічей, в процесі яких фахівцям доводиться до­лати опір клієнтів);

— розірвання або укладання повторної угоди (підготовка клієнтів до завершення терапії, обговорення зривів у поведін­ці' та підтримки зміненої поведінки в майбутньому) (рис. 1.6).

Першим кроком сімейної терапії є приєднання соціаль­ного працівника до системи (сім'ї, групи, організації тощо). Цього досягають у процесі спілкування, встанов­лення діалогу. Не зациклюючись на негативних характе­ристиках окремих членів сім'ї чи проблемах її функціону­вання, консультант підтримує все позитивне у кожному з них, стає джерелом їх самоповаги. Наслідком таких його дій є запобігання можливим збуренням у сім'ї.

Далі фахівець допомагає клієнтам змінити своє сприй­няття проблеми і реакцію на неї. Його виклик сім'ї може бути прямим і непрямим, відкритим і прихованим, прос­тим і парадоксальним. Головне для нього — змінити чи пе- реформулювати уявлення сім'ї про проблему, підштовхну­ти її членів до пошуків альтернативної поведінки й альтер­нативних реакцій.

Приєднуючись до сім'ї, фахівець стає учасником систе­ми і головним агентом змін. Він визначає спочатку пробле­му сім'ї, складає схему стосунків у ній. Приєднавшись до сім'ї, він одночасно стежить за тим, що в ній відбувається, обирає місце у різних підсистемах цієї системи, піддаючи сумніву розмежування ролей і функцій. За такої стратегії використовують прийоми розмежування, порушення рів­новаги і навчання взаємодоповненості.

Щоб переконати сім'ю в можливості розширити, моди­фікувати її уявлення про реальність, використовують такі техніки:

1. інсценування (консультант просить членів сім'ї від­творити на словах для нього певні схеми взаємодії; у цей час він вживається в сімейну реальність і реорганізовує да­ні, змінюючи їхнє значення, вводить нові елементи, пропо­нує альтернативні способи дій відповідно до терапевтичної системи);

2. Фокусування (відібравши елементи, що мають тера­певтичне значення, соціальний працівник організовує вза­ємодію членів сім'ї навколо певної теми, яка надає цим елементам нового значення);

3. Посилення напруги (соціальний працівник непоміт­но провокує зіткнення членів сім'ї, що посилює терапев­тичний вплив).

Техніки сімейної терапії створюють нову терапевтич­ну реальність, яка кидає виклик проблематичній реаль­ності сім'ї, симптому її «хвороби» і становищу його носія. Однак серед учених, фахівців побутують різні погляди стосовно доцільності використання її у певних ситуаціях. Вітчизняні вчені здебільшого доводять її правомірність як чинника подолання емоційних розладів у сім'ях пси­хічно хворих методом реконструкції сімейних стосунків. Вони вважають сімейну терапію одним з інноваційних ме­тодів соціальної роботи, групової психотерапії, яка під си­лу тільки спеціально підготовлений фахівцям.

Значно ширшим бачить проблемне поле сімейної тера­пії сучасний британський фахівець Філіпа Селіман, дово­дячи її ефективність як у роботі з групами клієнтів (підліт­ковий вік, люди похилого віку, прийомні батьки тощо), певними випадками (фактами сексуального, фізичного на­силля, захворювання на СНІД, невідвідування школи), Так і з широкою проблематикою, коли в сім'ї «не склалися Сосунки».

„ . Традиційно сімейна терапія є груповою, але може бути и індивідуальною. Наприклад, під час роботи із 45-річним чоловіком, який потерпав від постійного головного болю, що не мав медичного пояснення, від невпевненості в собі, невлаштованості особистого життя, консультант разом із ним змалював його генограму (батьки і сестра вже помер­ли), спробувавши відтворити ситуацію в його сім'ї. Сімей­на терапія полягала в тому, щоб допомогти дорослому чо­ловіку кинути виклик прищепленим йому в дитинстві сте­реотипам, переглянути власні переконання, не ображаючи пам'яті батьків.

Сімейна терапія поширена в багатьох країнах. У Шве­ції, наприклад, її використовують клініки, які працюють з підлітками, що перебувають на початкових етапах зловжи­вання наркотичними речовинами. їх персонал здійснює пе­реважно індивідуальні втручання до того, як молода люди­на стає залежною від цих речовин. Одночасно з необхідною у критичних ситуаціях медичною допомогою вони надають психологічну і соціальну допомогу, до якої з перших кроків залучають сім'ю. Паралельно здійснюється робота на гру­повому і суспільному рівнях. Принциповим є консульту­вання батьків, вчителів, осіб, які контактують з дитиною в її повсякденному житті.

В Україні фахівці у роботі з сім'ями також почали ви­користовувати сімейну терапію. Наприклад, у деяких нар­кологічних диспансерах спеціально підготовлені сімейні терапевти працюють із сім'ями, у яких є проблеми вжи­вання психоактивних речовин, допомагаючи їм побачити слабкі місця у внутрісімейній взаємодії, налагодити сімей­ні стосунки і завдяки цьому зміцнювати добровільну від­мову від вживання наркотичних речовин.

Використання цієї моделі пов'язане і з певними обме­женнями. Одне з них полягає в тому, що підготовка фахів­ців із сімейної терапії є складним і тривалим процесом, який охоплює засвоєння теоретичних знань, набуття прак­тичних навичок під наглядом супервізора. На перших по­рах майбутній консультант спостерігає за роботою досвід­чених колег, отримуючи необхідні пояснення щодо особ­ливостей взаємодії фахівця і клієнта. Пізніше він пробує під опікою наставника працювати з сім'єю. Обов'язком і правом наставника є звернення уваги на огріхи, навіть втручання у взаємодію, якщо його менш досвідчений коле­га втрачає контроль над ситуацією. Адже те, що відбува­ється, не завжди добре сприймається клієнтами.

Складність у використанні сімейної терапії також по­в'язана з неоднозначним визначенням таких феноменів, як «сім'я», «родина», розумінням їхніх меж і функцій.

Використання сімейної терапії спричинює певні мо­ральні проблеми, адже «виклик» устоям і щоденній прак­тиці сім'ї інколи вступає в суперечність із гуманістичними та комунікаційними теоріями, які закликають поважати переконання і цінності клієнта.

Прихильників сімейної терапії інколи критикують за їх прагнення займатися лише «легкими» випадками, емо­ційною корекцією стосунків, тоді як у реальному житті іс­нує безліч ситуацій, що потребують складних, організа­ційно і матеріально затратних заходів.

Сімейна терапія набуває дедалі більшого поширення в економічно розвинутих країнах, середній клас яких, задо­вольнивши свої матеріальні потреби, не може реалізувати багато інших. Це нерідко створює напруженість, розлади, а то й гостріші проблеми в сім'ях. їм доводиться звертатися до соціальних служб по консультації, поради щодо налаго­дження сімейних стосунків, виховання дітей тощо. Тради­ційно сімейними проблемами є народження дитини з функ­ціональними обмеженнями, бідність, старість, девіантна поведінка дітей, у подоланні яких не обійтися без викорис­тання сімейної терапії.

Психосоціальна терапія

У межах психодинамічного підходу у 60-ті роки XX ст. зародилася психосоціальна терапія. Тоді стосовно неї вжива­ли назву «робота з випадком» (case-work), яка функціонувала в одному синонімічному ряду з терміном «соціальна робота». Однак ця назва втратила свою актуальність, оскільки чима­ло соціальних працівників не використовують цей підхід.

Витоки психосоціального підходу криються в новатор­ській на свій час праці Мері Річмонд «Соціальний діагноз» (1917), яка виходила із необхідності виваженої оцінки можливих методів допомоги людині, сім'ї з огляду на їх економічні, особисті, внутрісімейні чинники. Багато цін­них ідей для психосоціального підходу містили ідеї амери­канської дослідниці Хелен Перлман, котра критикувала поширений у тодішній практиці соціальної роботи процес «вивчення — діагноз — лікування», запропонувавши власну систему «проблема — рішення», що розширювала можливості клієнтів у подоланні проблем.

Психосоціальна школа, становлення якої пов'язують з ім'ям американського фахівця Флоренс Холліс, розвинула психодинамічні підходи в соціальній роботі, водночас ма­ючи багато спільнояго з функціональними підходами. З ча­сом вона запозичила багато цінних ідей у гуманістичної теорії, теорії ролейі, сімейної терапії, завдяки чому пере­творилася на комплексну модель.

Психосоціальна терапія — комплексний підхід у соціальній робо­ті, який передбачає~ тривалий соціальний супровід клієнта соціаль­ним працівником.

Ця модель ґрунтується на прагненні соціального пра­цівника вичленити: проблеми із середовища, підсилюючи при цьому сильні сторони Я клієнта і його механізми. За допомогою цих мех анізмів і достатньої підтримки соціаль­ного працівника кл: ієнт знаходить у собі сили для подолан­ня своїх проблем.

Наважившись ь-за використання психосоціальної тера­пії, соціальний працівник повинен передусім встановити зв'язки між соціальними та психологічними проблемами клієнта. Йдеться про те, що соціальна проблема клієнта може бути наслідком психічного захворювання, недостат­ньої його адаптованості до дійсності, зловживання психо- активними речовинами тощо. У межах психосоціального втручання здійсню «ться складна діагностика стану клієн­та, адже працівниь-су потрібно розуміти структуру особис­тості клієнта, особливості його сім'ї, культурну спадщину, прихильність до пеівних символів. Крім цього, консультант повинен усвідомліовати, чого саме очікує клієнт від допо­моги. З'ясувавши «причину, сутність, взаємозв'язки проб­лем клієнта, соціальний працівник переходить до роботи з конкретним випадЕ-сом, яка охоплює такі ключові процеси:

1. психологічну допомогу (сприяння в психосоціальній стабілізації; посилення здатності клієнта адекватно бачи­ти об'єктивну реал: ьність; розвиток проникливості, завдя­ки якій клієнт отржімує змогу розуміти вплив на його стан минулих і наступизих емоцій);

2. Модифікацію середовища (робота з оточенням клієнта).

Інколи клієнтів поділяють на тих, кому потрібна якась

конкретна допомог-а, і на тих, хто потребує довготривалого консультування. ЕПри цьому в межах психосоціального підходу більшу у а агу приділяють структурі особистості, психотерапевтичні.й роботі, аніж вдалому використанню організаційних зазсодів (сприянню в отриманні матеріаль­ної допомоги, доступу до освіти, розв'язанні житлових проблем тощо).

«Випадком» длся психосоціальної терапії можуть бути індивід або група _людей, пов'язаних родинними зв'язка­ми. Однак у кожному разі робота має бути індивідуально спрямованою. Наприклад, у сім'ї, в якій сталося насилля, слід окремо працювати з дитиною, матір'ю і батьком. При цьому соціальним працівникам важливо мати на меті клю­човий аспект психосоціальної терапії — «особу в ситуа­ції», оскільки робота з конкретними випадками спрямову­ється на поліпшення взаємовідносин між людьми в межах ситуацій їхнього життя.

Психосоціальна модель передбачає систематизований і структурований вплив соціального працівника на клієнта, тривалі стосунки між ними. Головне її завдання полягає у зміні особистості клієнта, стосунків та (або) соціальної си­туації. На відміну від психотерапії, яка є сферою діяльнос­ті психологів і спрямована на виявлення глибоко прихова­них почуттів, соціальна робота має справу з балансом сил і модифікує їх, працюючи над поведінкою або спогадами особистості.

Наріжним фактором психосоціальної роботи є неупе- реджене ставлення, повага до особистості клієнта. Вона визнає право клієнта на самовизначення, обов'язок соці­ального працівника вмотивувати необхідність майбутніх його змін, наголошує на важливості його особистої згоди на ці зміни. Наприклад, у Швеції людині, затриманій по­ліцією, в нетверезому стані, згідно з чинним законодав­ством, запропонують пройти бесіду в соціальній службі для з'ясування, чи не є вона залежною від психоактивних речовин. При цьому з'ясовують соціальний і психічний стан людини, інформують її про наявні ресурси допомоги. Людина може погодитися на проходження психосоціаль­ної терапії для досягнення певних особистих змін, а може відмовитися від неї. Отже, створення мотивації є найваж­ливішою і найскладнішою роботою як на початковій стадії психосоціальної терапії, так і в процесі втручання. Нама­гаючись досягнути конкретного результату на цьому етапі, соціальний працівник повинен діятуі тактовно і психоло­гічно грамотно, контролюючи свої емоції, цілеспрямовано виявляти свої почуття.

Найвикористовуванішим методом роботи за психосоці­альної моделі є бесіда — метод отримання інформації, на­дання емоційної, психологічної, психіатричної допомоги у процесі вербальної комунікації. Спрямована вона на ней­тралізацію актуальних для клієнта «межових» проблем. На відміну від бесіди за класичного психодинамічного під­ходу психосоціальна бесіда не занурює клієнта в його ми­нуле. Для неї важливо підвести клієнта до розгляду всіх аспектів його становища, допомогти йому розкритися. У процесі бесіди фахівець здійснює спостереження, обсте­ження клієнта, робить висновок щодо його відносин на момент взаємодії, особливостей оточення та подій із жит­тя. При цьому він стимулює рефлексію (самопізнання, спо-глядання, усвідомлення свого внутрішнього світу) клієнта стосовно ситуації, аналізуючи впливи його пове­дінки на інших та на самого себе. Клієнти також вивча­ють, як зовнішні подразники впливають на їх внутрішні реакції і поведінку. Головне для такої роботи — щоб клі­єнт зрозумів, усвідомив обмеження і вимоги, які накла­дають на його поведінку соціальна служба, працівник, власні почуття з приводу проблеми, що спонукала звер­нутися по допомогу.

Для забезпечення процесу змін соціальний працівник допомагає клієнтові зрозуміти динамічні патерни його по­ведінки, стимулює рефлексію щодо зразків поведінки, особливо якщо він, використовуючи захисні стратегії (ви­тіснення, проекція, заміщення, ворожість, ухиляння та ін.), уникає об'єктивних оцінок себе, свого становища, сво­єї поведінки, що ускладнює досягнення результату. Особ­ливо корисним є обговорення гострих проблем (наприк­лад, емоційних) і почуттів (наприклад, страх, який не має раціонального пояснення).

Бесіду може підкріплювати використання технічних засобів (аудіо- та відеоплеєрів, комп'ютерів, радіо, теле­фону), що може посилити вплив на клієнта. Велике прак­тичне значення мають тривалість, регулярність і кіль­кість зустрічей. Психосоціальна модель зазвичай передба­чає тривалі і глибокі стосунки між фахівцем і клієнтом. При цьому фахівці повинні усвідомлювати не тільки те, як клієнти реагують на них, а й власне ставлення до того чи іншого клієнта, адже без цього неможливо правильно оцінити характер взаємостосунків і уникнути небажаних ситуацій.

Інколи психосоціальна робота спрямована на подо­лання виявленого під час терапії дефіциту знань у клієн­та, для чого соціальний працівник вишукує можливості для відвідування школи, курсів, гуртків. Дефіцит знань може виявитися у вихованні дітей, налагодженні стосун­ків тощо.

Нерідко соціальний працівник бачить необхідність у безпосередній роботі із соціальним оточенням клієнта або у створенні груп спілкування для самотніх батьків, участь у зібраннях яких може виявитися значно ефектив­нішою, ніж індивідуальна робота з ними.

Загалом психосоціальна модель передбачає доповнен­ня бесід доцільною за певних ситуацій діяльністю, а іноді й наданням інших соціальних послуг. Однак ключовою в ній все ж є пояснювальна рефлексія, а не дія. Наприклад, особам, які звільняються з місць позбавлення волі, зде­більшого притаманні неадекватні самооцінка і рівень прагнень, порушення емоційно-комунікативних функцій, негативні настанови, психотравми і комплекси. Психосо­ціальна робота з ними може бути спрямована на зміну сте­реотипів поведінки, оцінок, мотивації, покликану допо­могти індивідам успішно функціонувати в нових умовах. У багатьох країнах психосоціальну терапію інколи здій­снюють у виправних закладах, службах пробації та інших корекційних установах, де вона є важливою складовою ро­боти з людиною, яка скоїла правопорушення.

В Україні ця модель не набула достатнього поширен­ня, оскільки здійснюваний нині соціальними працівника­ми деяких служб супровід (патронаж) клієнтів орієнтова­ний переважно на соціальне обслуговування, частково — зміну стосунків із оточенням, але не на модифікацію ін­дивідуального сприйняття. Попри те елементами психо- соціального підходу послуговуються працівники новос- творених реабілітаційних центрів, особливо для людей із різними типами залежностей, недержавних центрів соці­альної адаптації для осіб, які звільняються з місць поз­бавлення волі.

Психосоціальна терапія ефективна в роботі з клієнта­ми, які недостатньо контролюють свою поведінку, а напру­гу й агресивність спрямовують на людей, які з ними взає­модіють. Часто їх поведінка не відповідає моральним нор­мам і законам держави. Звичним для них є зловживання алкогольними і наркотичними речовинами, що нерідко вкорінене у родинній традиції.

У 80-ті роки XX ст. психосоціальна модель соціальної роботи дещо втратила популярність, що було спричинено неефективними спробами соціальних працівників само­тужки втручатися у складні ситуації своїх клієнтів. За­мість неї почали застосовувати командну мультидисцип- лінарну роботу, яка ґрунтується на інших принципах і передбачає спільну, узгоджену діяльність представників різних професій щодо розв'язання проблем клієнта. Ре­зультати її менше залежать від стабільності персоналу со­ціальних служб, яка є першою передумовою психосоціаль- ної терапії, вкоріненої у глибинні особистісні стосунки со­ціального працівника і клієнта.

Усе активніше соціальні служби стали практикувати й короткострокове втручання (зосереджену на завданні мо­дель, кризове втручання), яке спрямоване на досягнення очікуваного результату за значної економії засобів. Крім того, у багатьох економічно розвинутих країнах утвердив­ся погляд на соціальних працівників як на адміністрато­рів, «продавців послуг», що суттєво модифікувало ідею їх усвідомленої особистої співпраці з клієнтами. Внаслідок цього психосоціальна модель трансформувалася у модель «ведення випадку» (менеджмент конкретного випадку), за якої соціальний працівник є посередником в отриманні клієнтом послуг від інших організацій або здійснює при­мусовий соціальний контроль за особами з девіантною, де- лінквентною поведінкою. Такий підхід помітно обмежує терапевтичні стосунки між ними.

Однак такі тенденції не можуть спростувати ефектив­ності і значущості у психосоціальній терапії, яка ґрунту­ється на індивідуалізованому й емпатичному підходах. Во­на і надалі залишатиметься актуальною у професійній со­ціальній роботі.

Соціально-педагогічна модель соціальної роботи

Теоретико-методологічним джерелом соціально-пе- дагогічної моделі соціальної роботи є соціальна педагогі­ка — розділ педагогіки, що вивчає особливості організації соціального виховання, виховні можливості соціального середовища й оптимальні умови соціалізації особистості. Її знаннями послуговуються у вихованні особистості з урахуванням конкретних соціальних умов середовища, їх впливу на педагогічний процес. Виникла вона напри­кінці XIX — на початку XX ст., що пов'язують з діяль­ністю німецького філософа Пауля Наторпа (1854— 1924), котрий вбачав головне завдання педагогіки у ви­явленні найсприятливіших для виховання людини соці­альних умов й окресленні шляхів громадянського вихо­вання. Однак правомірність виокремлення її в самостій­ну галузь педагогічних знань заперечувала марксистська педагогіка.

Соціально-педагогічний ухил у соціальній роботі зу­мовлений активним розвитком державних соціальних служб для молоді, інституціалізацією соціальної педагогі­ки як академічної дисципліни, національними традиція­ми колективного виховання.

Соціально-педагогічна модель соціальної роботи — модель, що фокусується на ідеї допомоги шляхом виховного впливу на процес соціалізації індивіда, соціальної групи, який здійснюється через систему соціальних інститутів (сім'ю, школу, позашкільні заклади), покликаних коригувати формування соціальних якостей особис­тості відповідно до суспільно значущих цінностей, обмежувати або активізувати виховний вплив конкретних соціальних факторів.

Більшість теоретичних, практичних механізмів, нау­кових понять цієї моделі соціальної роботи запозичені із соціології, педагогіки, психології.

Стрижневим процесом у соціально-педагогічній моделі є соціалізація, яка відбувається у взаємодії дітей, молоді з величезною кількістю різних умов, що впливають на їх розвиток.

Соціалізація (лат. socialis — суспільний) — процес перетворен­ня людської істоти на суспільного індивіда, утвердження її як особистості, включення у суспільне життя як активної і дієвої си­ли; засвоєння індивідом соціального досвіду (цінностей, норм, зразків поведінки) суспільства й активного відтворення і збага­чення системи соціальних зв'язків і відносин, у яких він розвива­ється.

Поняття «соціалізація» було обґрунтоване американ­ським соціологом Франкліном-Генрі Гідінгсом (1855— 1931) наприкінці XIX ст. на позначення «процесу розвитку соціальної природи людини». У середині XX ст. позначува- ний цим поняттям проблемний простір значно розширився, а теоретичними і практичними можливостями соціально- педагогічної моделі зацікавилися представники біхевіориз­му, необіхевіоризму, символічного інтеракдіонізму, струк­турного функціоналізму.

Основними психолого-соціальними механізмами соці­алізації є:

а) імпринтінг (англ. imprint — відбиватися) — фіксу­вання людиною на рецепторному і підсвідомому рівнях особливостей об'єктів, що впливають на неї;

б) наслідування — копіювання певних зразків діяль­ності у поведінці;

в) ідентифікація (лат. identificare — ототожнювати) — ототожнення людиною себе з іншою людиною, групою, спільнотою;

г) рефлексія (лат. reflexio — відображаю) — оцінюван­ня особистістю різних проявів свого Я;

ґ) інтеріоризація (лат. interior — внутрішній) — пере­несення суспільних уявлень у свідомість окремої людини;

д) екстеріоризація (лат. exterior — зовнішній) — про­цес переходу від внутрішньої (психічної) до зовнішньої (суспільної та ін.) діяльності.

Залежно від джерел розвитку виокремлюють такі види соціалізації: стихійну (відбувається внаслідок впливу на особистість об'єктивних обставин суспільного життя, тоб­то соціально-економічного і соціокультурного контексту) і відносно соціально керовану (здійснюється через створен­ня суспільством умов для розвитку потенційних можли­востей особистості). Теорія соціалізації тісно пов'язана з теорією ролей, оскільки передбачає засвоєння відомих зразків поведінки, моделей спілкування людей, які гра­ють різні або ідентичні ролі.

Важливим чинником соціально-педагогічної моделі є соціальне виховання — створення умов і заходів, спрямо­ваних на оволодіння і засвоєння підростаючим поколін­ням загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування в нього соціально-позитивних ціннісних орієнтацій. Здійснюють його у процесі взаємодії особистості в різних сферах життєдіяльності (освіта, орга­нізація соціального досвіду людини, індивідуальна допо­мога та ін.). Для цього суспільство, держава створюють відповідні організації (школа, дошкільні і позадошкільні заклади, дитячі і молодіжні організації). Певною мірою на цей процес впливають армія, виробництво, громадські об'єднання.

Соціальне виховання є багатоетапним процесом, який охоплює залучення особистості до системи життєдіяльнос­ті соціальних інститутів, набуття елементів соціального досвіду та його екстеріоризацію (рис. 1.7).

Рис. 1.7. Процес соціального виховання

При застосуванні соціально-педагогічної моделі інколи доводиться враховувати необхідність компенсації негатив­ного впливу середовища шляхом створення альтернатив них інституцій. Можлива й оцінка впливу інститутів соці­алізації з метою їх педагогічної корекції, зміцнення соці­ального здоров'я населення.

Важливим компонентом соціально-педагогічної моделі є ресоціалізація, яка застосовується переважно щодо осіб із девіантною поведінкою.

Ресоціалізація —* комплекс заходів, спрямований на відновлення соціального статусу особистості, втрачених чи несформованих соці­альних навичок, зміну соціальних орієнтацій девіанта за рахунок включення його у нові, позитивно орієнтовані відносини та види ді­яльності.

Сучасна соціальна робота спирається на адаптивно- розвивальну концепцію соціалізації, яка розглядає соціа­лізацію як процес адаптації, що триває впродовж усього життя людини. Будь-яка адаптація як особлива діяльність людини, пов'язана із засвоєнням нової соціальної ситуації (суб'єктивно нової для конкретного індивіда), додає їй со­ціального досвіду, що об'єктивно існує як елемент культу­ри суспільства і тим самим підвищує рівень її соціалізації. Подальша адаптація дається індивіду значно легше, завдя­ки чому він усе швидше долає нові етапи соціалізації.

З погляду адаптивно-розвивальної концепції соціаліза­ції завдання соціальної роботи полягають у тому, щоб разом з «іншими соціальними інститутами сприяти ство­ренню в суспільстві умов для успішного перебігу процесу соціалізації; допомагати у виробленні і тренуванні індиві­дуального адаптивного механізму особистості; бути части­ною механізму управління соціалізацією. Здійснювана в такому ключі соціальна робота допомагає людині реалізу­вати свою адаптивну потребу, яка виникає з появою труд­нощів у подоланні нової складної життєвої ситуації, що пе­ревищує адаптивні можливості цієї людини. Якщо склад­ність нових життєвих ситуацій не перевищує адаптивних можливостей індивіда, процес соціалізації є нормальним. З роками людина нагромаджує досвід засвоєння нових життєвих ситуацій, формується і розвивається її індивіду­альний адаптивний механізм.

Унаслідок деформацій індивідуального адаптивного ме­ханізму, виникнення ситуацій, що перевищують за склад­ністю адаптивні можливості людини, а також порушень у Функціонуванні соціальних інститутів можливі відхилення У процесі соціалізації, виникнення стресів. Для подолання стресів, кризових життєвих ситуацій індивід здебільшого потребує професійної соціальної підтримки. З цією метою соціальні працівники можуть здійснити необхідну соціаль­ну корекцію або підтримку індивідуального адаптивного механізму клієнта, полегшити для його адаптації життєву ситуацію. Для вимірювання результативності соціалізації використовують спеціальні соціальні дослідження.

Соціально-педагогічна модель дає змогу зрозуміти природу деяких вчинків клієнтів соціальної роботи. Нап­риклад, вибір адиктивної стратегії поведінки часто зумов­лений труднощами в адаптації до проблемних життєвих ситуацій (складними соціально-економічними умовами, розчаруваннями, руйнуванням ідеалів, конфліктами у сім'ї і на виробництві, втратою близьких, різкою зміною звичних стереотипів тощо). Найчастіше недостатня здат­ність до адаптації є наслідком системних проблем функці­онування сім'ї, які штовхають дитину в групу ризику.

Використання у соціальній роботі соціально-педагогіч­ної моделі потребує глибоких знань психологічних, соці­альних, педагогічних особливостей вікового розвитку осо­бистості, який охоплює такі періоди: пренатальний (від за­чаття до народження), період немовляти (від народження до 1 року), раннє дитинство (1—3 роки), дошкільне ди­тинство (3—6 років), молодший шкільний вік (6—10 ро­ків), молодший підлітковий вік (10—12 років), старший підлітковий (12—14), ранній юнацький (15—17 років), юнацький (18—23) вік, молодість (23—ЗО років), рання зрілість (ЗО—40 років), пізня зрілість (40—55 років), літ­ній вік (55—65 років), старість (65—75 років), довголіття (понад 70 років). На кожному віковому етапі перед люди­ною постають специфічні завдання, від розв'язання яких залежить її особистий розвиток. У їх сукупності виокрем­люють такі властиві для кожного вікового періоду групи:

• природно-культурні (обумовлені досягненням на кожному віковому етапі певного рівня біологічного дозрі­вання, фізичного і статевого розвитку);

• соціально-культурні (пізнавальні, моральні, цінніс­но-смислові), пред'явлені людині у вербальній (словесній) формі інститути соціалізації, а також такі, що існують як суспільні норми і цінності;

• соціально-психологічні (становлення самосвідомос­ті особистості, її самовизначення, самоактуалізація і са­моствердження) .

Ці завдання на кожному віковому етапі мають специ­фічний зміст і відповідні способи їх розв'язання. В іншому разі це або затримує, деформує розвиток особистості, або спотворює особистість. Трапляється іноді, що не розв'яза­не у певному віці завдання через якийсь час проявляється у немотивованих учинках, не відповідних віковим особли­востям змінах особистості.

Відповідно до вимог соціально-педагогічної моделі со­ціальна робота має забезпечувати умови для успішного розв'язання завдань на кожному віковому етапі життєді­яльності людини, як того вимагають норми цивілізованого суспільства. З огляду на вікові особливості розвитку осо­бистості вона передбачає надання допомоги з розв'язання таких конкретних вікових завдань:

1. дошкільне дитинство: просвітництво і консультація батьків, організація сімейних дитячих ясел-садків, ігро­вих груп і групових занять; патронаж неблагополучних родин і сімей, які виховують прийомних дітей;

2. молодший шкільний вік: просвітницька робота з батьками, створення умов для розвитку молодших школя­рів у мікросоціумі, виявлення потенційно і реально вікти- могенних (лат. уісіїта — жертва; схильність до такої пове­дінки, що провокує насильство над особою) і криміноген­них чинників і віктимних школярів; координація роботи інститутів виховання;

3. підліткове дитинство: просвітницька робота з батька­ми, діагностика віктимності родин, робота з віктимогенни- ми родинами і віктимними підлітками; створення в мікро­соціумі- .груп, організацій для пробудження і задоволення інтересів підлітків до групових, масових форм взаємодії;

4. рання юність: просвітницька робота з батьками і юнаками; створення умов для змістовного проведення вільного часу; створення різноманітних клубів та організа­цій; діагностика віктимних сфер і віктимності особистості, її подолання; робота з переорієнтації юнацьких груп, «роз­колу» асоціальних груп;

5. юнацький вік: допомога в адаптації до нових ролей, індивідуальні консультації; допомога в пошуку сфер ді­яльності відповідно до потреб і можливостей особистості; консультування молодих родин; створення клубів і груп за інтересами і для спілкування; залучення до роботи з мо­лодшим поколінням;

6. молодість: консультації з проблем сімейного життя і виховання дітей; допомога у професійній переорієнтації, організації групового дозвілля у мікросоціумі, створення клубних, групових та індивідуальних можливостей для реалізації позапрофесійних інтересів, залучення до гро­мадського життя (взаємодопомога, допомога людям похи­лого віку тощо); допомога віктимним і маргінальним (лат. та^о — межа, кордон; ті, хто опинився за межами харак­терних для даного суспільства норм і традицій) особис­тостям;

7. зрілий вік: консультації з проблем сімейного життя, виховання дітей; профілактика і подолання внутріособис- тісних і міжособистісних конфліктів; створення можли­востей у мікросоціумі для реалізації сімейних та індивіду­альних інтересів, участі в суспільному житті; створення сімейних клубів і об'єднань; організація допомоги небла- гополучним сім'ям і самотнім людям;

8. літній вік: виявлення осіб, які потребують соціаль­ної опіки вдома або у спеціальних закладах; створення умов для реалізації активності, задоволення інтересів лю­дей похилого віку в мікросоціумі; допомога у переживанні втрат близьких людей; роз'яснювальна робота з близьки­ми людей похилого віку.

У своїй основі соціально-педагогічна модель ґрунтуєть­ся на феноменології (сутнісних особливостях) вікової структури населення і на типологічних вікових пробле­мах. Вона рекомендує обирати методи і форми роботи з клієнтами, враховуючи властиві кожному віковому періо­ду особливості і завдання. Серед них:

а) бесіда — індивідуальна або групова розмова, що мо­же бути заздалегідь підготовленою або спонтанною; вона стимулює інтерес клієнтів до обговорення актуальних проблем життєдіяльності, життя соціуму, колективу й має значний виховний потенціал, використовує життєвий дос­від учасників;

б) збори індивідів, об'єднаних за якоюсь ознакою, ви­різняються підготовленістю та організованістю, мають ве­ликий виховний потенціал як орган колективного керу­вання, виражають волю більшості учасників, мобілізують їх на активну діяльність з реалізації прийнятих рішень;

в) диспути (лат. сіізриіаге — розмірковувати, спереча­тися) та дискусії (лат. сіізсиввіо — дослідження, розбиран­ня) як такі форми спілкування, що формують полемічні вміння, уміння залучати й утримувати прихильників; дис­пут передбачає організовану полеміку за заздалегідь ви­значеною темою, у той час як дискусія — це відстоювання різноманітних точок зору, інколи за темою, що виникає спонтанно;

г) створення об'єднань самоврядування, клубів, асоціа­цій, груп самодопомоги і взаємодопомоги, які дають змогу розвивати соціальні навички і якості, впливають на поліп­шення соціального обслуговування;

ґ) технології адаптації — навчання новим професіям, можливостям забезпечення власного існування і життя своєї сім'ї за допомогою засобів, адекватних умовам, що змінилися, завдяки проведенню шкіл лідерів, виборців, молодих бізнесменів тощо;

д) взаємодія із сім'єю важкої дитини здійснюється за допомогою діагностики й аналізу шкільних труднощів, ор­ганізації груп додаткових занять, проведення соціально- вцховної роботи з батьками, сприяння у розв'язанні кризо­вих ситуацій у сім'ї;

е) кондуктивна (лат. conductor — супровідний) педаго­гіка — педагогічна діяльність із дітьми з обмеженими можливостями, переважно з порушеннями опорно-рухово­го апарату, спрямована на формування самостійної актив­ності і незалежності дитини, що прагне адаптуватися до навколишнього середовища; таку дитину навчають, керу­ють нею у повсякденному житті, задовольняють її біоло­гічні та соціальні потреби, у процесі занять опановуються навички побутового самообслуговування та відбувається розвиток інтелекту, що зрештою дозволяє перевести дити­ну у звичайний заклад.

Соціально-педагогічна модель соціальної роботи перед­бачає щонайменше два типи соціальних педагогів. Один із них покликаний вирішувати завдання соціалізації і ресо- ціалізації на рівні особистості (центри ресоціалізації ко­лишніх засуджених). Другий тип зорієнтований на соціа­лізацію та ресоціалізацію на рівні системоутворюючих чинників, що сприяють або перешкоджають цим проце­сам, з урахуванням вимог моралі і соціальних цінностей. Отже, домінуючим є саме комплексний підхід в обґрунту­ванні моделей соціальної роботи в контексті соціально-пе­дагогічної традиції, її розгляду.

Соціально-педагогічну модель використовують в Укра­їні центри соціальних служб для молоді, громадські орга­нізації. Як правило, вона спрямована на профілактику Подолання негативних явищ серед дітей і молоді, а також серед різних вікових груп ризику. Прикладом застосуван­ня такої моделі є проведення чемпіонату з комп'ютерних ifop «Кіберспорт проти СНІДу» серед учнівської молоді, ц^о орієнтовані на створення системи мотивації для дот­римання безпечної поведінки. Подібну мету переслідува­ла й масова акція «Здоровим бути модно», що заохочува­ла молодь до свідомого вибору безпечної поведінки у ВІД­ПОВІДЬ на загрозу епідемії ВІЛ/СНІДу. Цікавою формою соціалізаційної роботи зі школярами раннього юнацького віку, що мешкають у селах, є організація спеціальних тренінгів щодо формування ініціативних молодіжних груп, здатних здійснити корисні соціальні зміни у влас­них громадах.

За кордоном нею послуговуються шкільні соціальні працівники, університетські соціальні служби, служби пробації для неповнолітніх правопорушників, центри ресоціалізації. Соціальним педагогам, які працюють з різни­ми віковими групами, доводиться бути вихователями, аніматорами, керівниками «випадку», тренерами та ін.

Аналіз особливостей соціально-педагогічної моделі на­водить на думку про деяку розмитість її проблемних меж, оскільки вона вбирає запропоновані іншими моделями техніки і форми роботи. Спричинено це тим, що соціальна педагогіка, як зазначає британський фахівець Уолтер Ло­ренц, визначає цілі, механізми будь-якої соціальної актив­ності з широких теоретичних позицій безвідносно до кон­кретних організаційних меж і прийомів. Попри те завдяки концепції адаптивної соціалізації вона логічно вписується в наукову і практичну картину взаємодії людини зі світом, створює можливості для диференціації форм і методів со­ціальної роботи відповідно до адаптивних можливостей клієнта та завдань соціалізації на різних етапах його жит­тєдіяльності.

Запитання. Завдання

1. Якими знаннями і практичними механізмами збагачує соціаль­ну роботу теорія кризового втручання?

2. Охарактеризуйте різновиди допомоги, яку надають у межах кризового втручання.

3. У чому полягають переваги зосередженої на завданні моделі?

4. Який етап роботи у зосередженій на завданні моделі, на Ваш погляд, є найскладнішим? Поясніть свою думку.

5. У чому полягає відмінність роботи із сім'єю як із системою від роботи з окремими індивідами, що належать до цієї сім'ї?

6. Складіть соціальну історію своєї сім'ї, відобразивши іі функціо­нування і структуру, накресліть графічну схему стосунків у ній (геногра- му трьох поколінь).

7. Охарактеризуйте відмінності між психодинамічною і психосоці- альною моделями соціальної роботи.

8. Наведіть основні ідеї, в які закорінена соціально-педагогічна модель соціальної роботи.

9. У чому полягає відмінність між соціалізацією і ресоціалізацією?

Теми рефератів

1. Кризове консультування й інтенсивний догляд у рамках моделі кризового втручання.

2. Сильні і слабкі сторони зосередженої на завданні моделі прак­тичної соціальної роботи.

3. Напрями сімейної психотерапії та їх важливість для практичної соціальної роботи.

4. Психосоціальна модель соціальної роботи: можливості і обме­ження застосування в українських умовах.

5. Значення соціально-педагогічної моделі для соціальної роботи.

Література

Актуальні проблеми соціально-педагогічної роботи / За заг. ред. А. Й. Папської. — К.: УДЦССМ, 2002.

Бурлака В. Сімейна терапія: підходи та процес // Соціальна полі­тика і соціальна робота. — 2004. — № 3.

Дойл С. Работа с конкретными случаями // Практика социальной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К. — Амстердам, 1996.

Доуэл М., Марш П. Ориентированная на решение задач социаль­ная работа. — К. — Амстердам: Ассоциация психиатров Украины, 1997.

Доэл М. Сосредоточенная на задаче работа // Практика социаль­ной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К. — Амстердам, 1996.

Леннеер^ксельсон Б., Тюлефорс И. Психосоциальная помощь населению: Пер. со швед. — М.: Ин-т социальной работы, 1998.

О'Хаган К. Кризисное вмешательство: изменение точек зрения // Практика социальной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. —- К. — Амстердам, 1996.

Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи: Пер. з англ. — К., 2000.

Селиман Ф. Семейная терапия // Практика социальной работы / Под ред. К. Ханвея, Т. Филпота. — К. — Амстердам, 1996.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. Семигіної Т. В., Григи I. М. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 2. Теорії та методи соці­альної роботи.

Соціальна робота. В 3-х ч. / За ред. СеМигіної Т. В., Григи І. М. — К.: Києво-Могилянська академія, 2004. — Ч. 3. Робота з конкретними групами клієнтів.

Соціальна робота в Україні: Навч. посібник / За ред. І. Д. Звєрє- вої, Г. М. Лактіонової. — К.: Науковий світ, 2003.

Соціальні служби — родині: Розвиток нових підходів в Україні / За ред. Григи І. М., Семигіної Т. В. — К., 2002.

Трубавіна І. М. Поняття кризового втручання в соціальній робо­ті // Соціальна робота в Україні: теорія і практика. — 2003. — № 4.

Адміністративна модель ведення випадку. За цією мо­деллю соціальний працівник, оцінивши проблеми клієнта, направляє його до інших соціальних служб, координуючи надання ними послуг і особисті зусилля клієнта щодо розв'язання власних проблем. Наприклад, юнака, який тривалий час через інвалідність не міг працевлаштувати- ся, було направлено до одного з центрів соціальної служби для молоді, де він отримав спеціальні консультації, про­йшов психодіагностику рівня самооцінки і впевненості у своїх силах, узяв участь у тренінгових заняттях «Влашто­вуюся на роботу», ознайомився з іншою важливою для таких ситуацій інформацією. Унаслідок індивідуальної со­ціальної роботи клієнт отримав направлення від служби зайнятості на курси перепідготовки за спеціальністю «опе­ратор комп'ютерного набору», а згодом і працевлаштував- ся, про що повідомив соціальну службу для молоді.

Модель інтенсивного догляду. Відповідно до неї соці­альний працівник повинен надати клієнтові, який до ньо­го звернувся, безпосередню соціальну і терапевтичну допо­могу. За таким принципом діють спеціалізовані соціальні служби підтримки сім'ї, які надають безпосередньо соці- ально-психологічну допомогу в розвитку родинних форм виховання, запобіганні розпаду сімей тощо. Фахівці цих служб здійснюють соціально-правове консультування, представництво інтересів сімей у державних і недержавних структурах, групову роботу (групи взаємодопомоги, групи особистого розвитку), тренування навичок догляду за діть­ми, ведення сімейного бюджету, допомогу в навчанні та пра­цевлаштуванні, профорієнтаційну роботу, вишукують необ­хідні матеріальні ресурси для задоволення нагальних по­треб сімей, що опинилися у фокусі їх діяльності. Робота з кризовими сім'ями складається з етапів, які відповідають фазам процесу індивідуальної соціальної роботи:

1. прийом і вивчення направлення до служби (ін­терв'ювання клієнта, збір інформації про нього від дотич­них служб і установ);

2. первинне обстеження клієнта (відвідання помеш­кання, огляд умов проживання, роз'яснення клієнтові змісту та умов діяльності служби, зустріч членів команди з метою прийняття рішення про відповідність/невідповід­ність потенційного клієнта критеріям програми підтрим­ки сім'ї, офіційне повідомлення клієнта про прийняте рішення), а згодом комплексне обстеження клієнта (визна­чення на командній зустрічі працівників, які працювати­муть із сім'єю, збір детальної інформації про сім'ю, запов­нення анкети);

3. планування догляду, укладення угоди (спільне з клі­єнтом планування догляду, затвердження угоди на коман­дній зустрічі, перегляд угоди разом з клієнтом);

4. надання допомоги клієнтові (здійснення втручання, надання матеріальної або фінансової допомоги);

5. завершення стосунків і оцінювання проведеної робо­ти (заповнення соціальним працівником оцінної форми з певними індикаторами виконання, заповнення оцінної ан­кети клієнтом, надання клієнтові інформації про соціаль­ну підтримку, якою сім'я може скористатися у майбутньо­му), написання звіту працівниками та обговорення прове­деної роботи.

У подоланні проблем кризових сімей соціальні служби застосовують системний підхід, кризове втручання, зосе­реджену на завданні модель, гуманістичний підхід.

У деяких країнах, зокрема у Великобританії, ведення випадку передбачає наявність у соціального працівника- менеджера спеціального бюджету клієнта (для оплати най- необхідніших витрат на транспорт, їжу), а також перелік гарантованих різними державними і недержавними служ­бами соціальних послуг.

Загалом ведення випадку є спланованим процесом від­носин клієнта і соціального працівника, під час якого можливе використання різних, теоретичних моделей робо­ти і стратегій втручання.

Первинне оцінювання і складання плану догляду

Ведення випадку починається з офіційного звернення клієнта до соціальної служби, фіксування його проблеми, після чого настає етап первинного оцінювання його стано­вища. Першим кроком у цій справі мають бути встанов­лення фахівцем соціальної роботи контакту і довірливих стосунків із клієнтом, вияв щирої зацікавленості ним і йо­го проблемами. Процедура первинного оцінювання стано­вища клієнта передбачає:

1) збір загальних даних про клієнта: прізвище, ім'я, по батькові; вік; стать; сімейний стан; національність; рідна мова; інші мови, якими він володіє; релігійність, конфесій­на належність; домашня адреса, з ким мешкає; освіта; про­фесія, зайнятість (повний/неповний робочий тиждень), безробітний, студент; інвалідність, група (за соматич­ним/психічним захворюванням, з дитинства, за віком); да­та звернення до соціальної служби, медичної установи;

2. з'ясування основної проблеми клієнта: формулюван­ня основної причини, яка спонукала його звернутися по допомогу (вплив соціальних, юридичних, внутрішніх чин­ників); привід для звернення клієнта (події, які вплинули на це рішення) та його очікування від служби, до якої звер­нувся. Інформацію бажано занотувати з урахуванням особ­ливостей мови клієнта. Якщо інформація отримана не від клієнта, необхідно зазначити її джерело;

3. опис клієнта: стислий опис фахівцем соціальної служби його зовнішності, поведінки, безоцінних вражень;

4. збір відомостей про життя: реєстрація інформації про побутові умови, домогосподарство; стиль життя, рівень соціальної стабільності; професійну, фінансову, со­ціальну сімейну ситуацію; інтереси, захоплення, вподо­бання; причетність значущих для клієнта людей до його проблеми, залученість до її розв'язання; правова ситуація; фізичний стан.

Дослідження проблем клієнта потребує цілісної інфор­мації про нього, його потреби та оточення. Важливо при цьому намагатися побачити людину та її життя загалом, а не лише окрему проблему, маючи на увазі загальнолюдську ієрархію потреб. Особливу цінність для соціальної служби матиме інформація про незадоволені потреби клієнта.

У процесі з'ясування й уточнення ситуації соціальному працівникові доводиться знаходити відповіді на такі орі­єнтовні запитання:

1. Якою є загальна ситуація клієнта?

2. Що турбує клієнта в цій ситуації?

3. Які елементи ситуації клієнта не враховані ним?

4. Чи можна чіткіше окреслити ситуацію?

5. Яких сфер, осіб, крім клієнта, стосується ситуація?

6. Яких сфер соціальної роботи стосується ситуація?

7. Загальні особливості проблеми клієнта.

8. Загальні особистісні особливості клієнта і середови­ща, в якому він перебуває.

9. Особливості поведінки клієнта.

10. Яке відхилення у своєму житті клієнт усвідомлює як проблему?

11. Особливості проблеми, яка турбує клієнта.

12. Яке значення має проблема для клієнта та інших людей, яких стосується?

13. Передумови та історія виникнення проблеми клієнта.

14. Зусилля і ресурси, необхідні для розв'язання проб­леми клієнта.

15. Характеристика ресурсів клієнта для розв'язання його проблеми.

У перших розмовах з клієнтом може з'ясуватися нема­ло інших особливостей його ситуації, без урахування яких неможливо буде діагностувати його проблему, обрати оп­тимальні способи її розв'язання. Для цього фахівці, послу­говуючись різноманітними запитаннями, намагаються достеменно встановити обставини і чинники, які спричи­нили проблему клієнта. Часом проблема актуалізується внаслідок збігу несприятливих обставин, хоча вона зав­жди є результатом закономірного перебігу подій та проя­вом індивідуальних особливостей клієнта.

На етапі первинного збору інформації, як правило, ви­користовують інтерв'ю (опитування) клієнта, його роди­чів, сусідів, колег (за згодою клієнта), працівників інших агенцій чи закладів, які мали з ним справу; спостережен­ня за особливостями поведінки клієнта, умовами прожи­вання, стосунками в родині тощо; аналіз документів (істо­рія хвороби, постанови суду, попередні нотатки соціаль­них працівників тощо); різноманітні тестові методики психодіагностики.

Найдоступнішим, а тому найпоширенішим методом збо­ру первинної інформації про клієнта, дослідження його си­туації є інтерв'ю (англ. interview — зустріч, побачення) — вербальна соціально-психологічна взаємодія між дослід­ником (інтерв'юером) і респондентом з метою одержання актуальної для дослідження інформації. Воно може бути вільним (відбуватися за загальною програмою без чіткої деталізації запитань), формалізованим (регламентованим, детально розробленим питальником та інструкцією ін­терв'юеру) або напівформалізованим (поєднує в собі особ­ливості вільного і формалізованого інтерв'ю).

Загальною перевагою інтерв'ю є безпосередня взаємо­дія соціального працівника з клієнтом, що дає змогу не лише фіксувати висловлювану ним інформацію, а й від- стежувати його реакцію на певні запитання, невербальні засоби вираження змісту, а отже, об'єктивніше оцінити стан і специфіку його проблем.

Під час проведення інтерв'ю важливо дотримуватися таких вимог:

1) інтерв'ю має бути оптимальним за тривалістю (не­зважаючи на залежність тривалості інтерв'ювання від за­гальної ситуа ції та особливостей клієнта, воно повинно бу­ти не надто коротким, але й не довшим години);

2. розпочинати інтерв'ю необхідно з бачення ситуації клієнтом; для цього клієнт повинен мати змогу для ви­словлення своїх проблем, оцінок, роздумів;

3. емпатійне ставлення до клієнта (співпереживання), адже завжди можна сконцентруватися на його позитивних рисах; клієнт має почуватися невимушено, не повинен боя­тися зізнатися у своїх проблемах соціальному працівнику;

4. усміхненість, привітна, толерантна і зацікавлена манера спілкування інтерв'юера, що допомагає клієнтові розкритися під час інтерв'ю;

5. уникнення закритих (наприклад, таких, що передба­чають відповіді «так» або «ні») запитань, а також запитань, які підказують, нав'язують клієнтові відповіді на них;

6. недопустимість оцінних (звинувачувальних, засу- джувальних) суджень, недоцільність невиправданого за­глиблення у внутрішній світ клієнта;

7. мовчання теж має зміст; соціальний працівник по­винен уміти слухати клієнта і в паузах між його словами.

Загальною вимогою є творче ставлення соціального працівника до розмови, варіювання запитань і реакцій на відповіді, створення атмосфери відкритості і довірливості.

У багатьох соціальних службах сформульовані крите­рії надання допомоги, яким мають відповідати потенційні отримувачі, з'ясовуються за результатами їх первинного обстеження. З цією метою, крім традиційного інтерв'ю, використовують і спеціальні опитувальники, реєстраційні форми, листки первинного обстеження, картки комплек­сного обстеження тощо. Інколи спершу проводять первинне обстеження, визначаючи, чи відповідає проблема клієнта можливостям соціальної служби. З'ясувавши відповідність клієнта критеріям соціальної служби щодо обслуговування клієнтів, соціальні працівники починають комплексне обс­теження, під час якого вони спільно з клієнтами виявляють проблеми і планують заходи щодо їх подолання. Результати такого обстеження фіксують в анкеті клієнта.

На підставі вивчення значущості для клієнта пробле­ми, яка привела його в соціальну службу, формулюють ме­ту (цілі) втручання — узгоджений результат взаємодії соціального працівника і клієнта. Вона може бути дис­кретною, тобто фрагментарною (стосуватися конкретних часткових проблем: отримання ресурсів, прийняття рі­шення, зміни оточення) або системною, безперервною (опанування навичок, оздоровлення конфліктної ситуації в сім'ї, представництво інтересів, відстоювання прав). При формулюванні її враховують, що людина є частиною пев­ної масштабної системи, функціонування якої впливає на її буття.

Одночасно із визначенням мети окреслюють завдання втручання — обсяг майбутньої роботи і способи її здій­снення. Як і мета, завдання втручання повинні бути зрозу­мілими і конкретними, реалістичними і вимірюваними, мають відповідати потребам, бажанням, очікуванням клі­єнта, а також ціннісним настановам і можливостям соці­альної служби і конкретного фахівця.

Іноді під час визначення мети і завдань втручання клі­єнти недостатньо усвідомлюють свою проблему, а тому не виявляють належної мотивації (бажання і волі) до змін, готовності до необхідної особистої праці. У зв'язку з цим фахівцям доводиться вдаватися до методів переконання, стимулювання прагнення, емоційного надихання, щоб включити та задіяти волю клієнта, аби він став співтвор­цем мети і завдань втручання, активно і зацікавлено спів­працював на всіх етапах його реалізації.

З урахуванням проблем, потреб, переваг та обмежень клієнта складають план втручання (інші назви — план догляду, програма реабілітації, індивідуальний план робо­ти, план-угода співпраці з сім'єю тощо), беручи за основу основну його проблему. При складанні його враховують статус,"фінансове становище, місце проживання, особли­вості набуття просоціальної поведінки, фізичний і психіч­ний стан, практичні навички самостійного життя, зайня­тість, можливості щодо організації дозвілля тощо.

Про загальні особливості плану втручання можна зро­бити висновок на підставі наведеного далі документа, складеного соціальним працівником благодійного това­риства допомоги особам з інтелектуальною недостатністю у співпраці з центром соціальних служб для молоді (ЦССМ). Клієнткою в цьому разі є не людина з розумовою відсталістю (хлопець 15 років), а його мати. Деталі реаль­ного плану змінено, а сам він є певною мірою зразковим, оскільки містить варіанти можливих рішень.

План втручання

І. Первинне оцінювання Загальні дані

Прізвище, ім'я, по батькові: _ Вік: 47 років. Стать: жіноча.

Сімейний стан: заміжня, має сина і дочку.

Національність: українка. Рідна мова: українська.

Релігійність (конфесійна приналежність): православна.

Домашня адреса, з ким мешкає: м. Київ ..., мешкає з си­ном із розумовою відсталістю віком 15 р., чоловіком 51 р. та донькою віком 17 р.

Освіта: вища. Професія: інженер-економіст. Зайнятість: домогосподарка.

Стан здоров'я: хронічні шлункові захворювання, пору­шення ендокринної системи.

Дата звернення: 21.04.2005 р.

1. Основна проблема клієнта (зі слів матері): брак нави­чок спілкування і самообслуговування, розвиток цих навичок у сина 15 років з проблемами інтелектуального розвитку, майбутнє хлопця.

2. Опис (особиста ідентифікація)

Зовнішність: впевнена у собі, вдягнена акуратно, мі­німум косметики, віддана дитині-інвалідові та родині. Дити­на — хлопець 15 років, приємної зовнішності, охайно вдягне­ний, високого зросту, під час зустрічі помітно хвилюється, тримається біля матері.

Поведінка: мати — спокійна, уважна, швидко схоплює думку співрозмовника; дитина виявляє хвилю­вання, відповідає на прості запитання тільки на прохання матері.

Враження: впевнена в собі людина, цілеспрямована. Її турбують майбутнє хлопця, проблеми родини та взаємини хлопця із сестрою, прояви агресії в нього під час загострення хвороб у батьків, адже тоді вони не можуть приділяти йому достатньо уваги.

1. Відомості про життя:

Житлові умови: трикімнатна квартира на 10-му по­версі (фактор ризику для дитини).