Критика Канта і сучасні дискусії
Розвиток сучасної європейської етики - етика XIX і XX століть - йшло головним чином під знаком Канта (і в плані апології, конкретизації кантіанської етики, і в плані її критики, заперечення). Дослідження по золотому правилу моральності не стали винятком. Тут вихідним пунктом стало одержала широку популярність примітка в «Основах метафізики моральності», де він підкреслює неправомірність ототожнення сформульованого ним самим морального закону (категоричного імперативу) з золотим правилом моральності, показує, в чому, з його точки зору полягає недосконалість останнього. Кант у зв'язку з аналізом Друге формулювання категоричного імперативу говорить: «Не слід однак думати, що тут може служити дороговказною ниткою або принципом тривіальне: quod tibi non vis ... etc. (Що ти не хочеш для себе ... і т.д.). Адже це положення, хоча і з різними обмеженнями, тільки виводиться з вищевказаного принципу: воно не може бути загальним законом, тому що не містить в собі ні підстави обов'язків щодо самого себе, ні обов'язків любові до інших (адже деякі охоче погодилися б, щоб інші їм не добро, лише б тільки вони самі могли позбутися оказиванія благодіянь), ні, нарешті, підстави повинних обов'язків по відношенню один одному; так як злочинець, спираючись на це положення, став би аргументувати проти караючих його суддів і т.д. » (7). Заперечення Канта можна звести до трьох пунктів: золоте правило 1) не говорить, чому людина повинна бути моральним щодо себе і в особливості стосовно до інших; 2) не гарантує взаємності відносин у випадках винних обов'язків типу: злочинець - суддя; 3) не може тим самим бути загальним законом.
З приводу першого заперечення слід зауважити, що золоте правило дійсно не відповідає на питання, чому людина повинна бути моральним. Але воно і не претендує на це. Воно відповідає тільки на питання, як бути моральним. Воно, подібно будь-якому іншому моральному правилом, не може і не ставить своєю метою перетворити порочного індивіда в доброчесного. Його претензія іншого роду: допомогти добродійному індивіду знайти адекватне моральне рішення. Воно має справу з індивідами, охочими бути моральними, і заклопотаними тільки тим, щоб знайти для цього правильний шлях. Тут доречно аналогія з тим, що для віруючих людей означають священні книги. Друга сура Корану відкривається словами: «Ця книга - немає сумніву в тому - керівництво для богобоязливих» (переклад І.Ю. Крачковського); «Письмо це, в [Божественному дарування] якого немає сумніву, - керівництво для благочестивих» (переклад М- Н.О. Османова). Ніяка книга не може зробити людину релігійно віруючим. Вона вказує тільки шлях і порядок такої віри. Точно також моральні правила не роблять людину моральною, а допомагають йому бути таким. І це стосується, зрозуміло, до його відносин з іншими людьми. І перш за все до них. Золоте правило не засновує ці відносини. Воно говорить про те, в чому полягає та як засвідчити моральна якість цих відносин. Що ж стосується кантівського питання «чому», питання підстав морального обов'язку, то він відноситься до галузі метафізичних роздумів. Він стосується умов моральної поведінки, але не самого моральної поведінки, не його правил. У людини немає алібі в бутті, писав М.М. Бахтін. Людина не може не здійснювати вчинки, не може не входити в стосунки з іншими, і відповідно правила можуть стосуватися лише того, як робити те й інше найкращим чином.
2. Докір, ніби золоте правило не забезпечує взаємності відносин, виходить з того, що воно наказує індивіду ставити себе на місце іншого і тим самим нібито зводить у масштаб оцінки егоїзм власних бажань. На це пішло обгрунтоване заперечення (MR Hare; HU Hoche), що в золотому правилі мова йде про ідеальний вирішенні конфлікту в ході уявного експерименту, який передбачає вільну зміну ролей. В рамках такої уявної гри поставити себе на місце іншого означає не просто перемістити себе на місце іншого, як ти є на інше місце, а увійти в роль іншого, уявити себе іншою людиною з іншими бажаннями і інтересами. Дане, безсумнівно, правильне міркування треба, на мій погляд, розширити. Золоте правило в своїй третій (євангельської) формулюванні наказує не тільки себе ставити на місце іншого, але й іншого ставити на своє місце, тобто здійснити обмін диспозиціями. Стосовно до прикладу Канта це означало б, що злочинець повинен не тільки помислити себе суддею, але і суддю помислити злочинцем. При цьому злочинець повинен поставити себе на місце судді не в якості злочинця з усіма зумовленими його становищем почуттями і уявленнями, а повинен спробувати увійти в роль судді - не просто перемістити себе на його місце, продовжуючи залишатися злочинцем, а увійти, що називається, в шкуру судді, спробувати мислити і діяти в логіці судді. Точно таку ж процедуру він повинен здійснити стосовно до судді, перетворивши його чудесним чином у злочинця. Це необхідно для того, щоб злочинець, який поставив себе на місце судді, всерйоз розумів і приймав, що він в якості судді судить не себе, а іншого, бо тепер (у цій пропонуються золотим правилом грі) злочинцем є інший, а не він. У цій новій ідеально сконструйованої ситуації злочинець, розмірковуючи послідовно і залишаючись в полі справедливості, вже не може аргументувати проти судді.
3. Кант, як уже говорилося, попереджав проти ототожнення сформульованого їм морального закону категоричного імперативу з золотим правилом. Однак не всі погодилися з ним. Наприклад, на думку А. Шопенгауера і Ф. Ніцше, категоричний імператив не містить в собі нічого понад те, що укладено в золотому правилі. Вони «принижували» категоричний імператив до тривіальності золотого правила. Дослідники, які більш шанобливо поставилися до попередження Канта, як і до його етиці в цілому, спрямували свої зусилля на те, щоб дати таке тлумачення золотому правилу і знайти таку його формулювання, які «підняли» б його до рівня категоричного імперативу. Уточнення йдуть по двох лініях. По-перше, пропонується не обмежуватися в моральному міркуванні бажаннями, так як вони можуть бути настільки різними, коли виявляється неможливою їх взаємність, а виходити з правил, принципів поведінки (MG Singer). І тоді замість: «Do unto others what [whatever in particular] you would have them do unto you» («Роби іншим те, що [про що б зокрема мова не йшла] ти хотів би, щоб інші робили по відношенню до тебе ») правило буде звучати так:« Do unto others as [on the same principle or s tandard as] you would have them do unto you »(« Поступай по відношенню до інших так, як [у відповідності з тими принципами або стандартами] ти хотів би, щоб вони поступали по відношенню до тебе »(8). Тут« що »замінюється на« як », конкретні матеріальні бажання на загальні формальні правила. По-друге, пропонується ситуацію взаємності універсалізовать (зрозуміло, ідеально) до такої граничної ступеня , коли під іншим, з орієнтацією на якого будується поведінка, мається на увазі будь-яка людина. В одному з таких варіантів золоте правило отримує таке формулювання: «Wenn ich will, daβ niemand in einer Sitnation von der und der Art soundso handelt, dann bin ich moralisch verpflichtet , in einer Situation von der und der Art nicht soundso zu handeln »(9) (« Якщо я не хочу, щоб в такій-то ситуації будь-хто діяв таким-то чином, то я також морально зобов'язаний не діяти в такий-то ситуації таким-то чином »). В результаті пропонованих інтерпретацій золотого правила воно дійсно виявляється варіацією категоричного імперативу, у всякому разі може претендувати на таку ж ступінь універсалізуемості. Але чи не втрачає воно тим самим той живий колорит, завдяки якому воно тільки й володіє дієвість ? Висловлюючись інакше, ставши прийнятним для моралістів кантіанської школи, чи не стало воно чужорідним для звичайних людей?
Кант шукав абсолютний закон поведінки, справедливо вважаючи, що тільки він може вважатися моральним. Сформулювавши його, він виявив, що моральний закон залишається в межах доброї волі і не означає нічого більш конкретного, окрім рішучості розумної істоти слідувати йому всупереч усім можливим спокусам і протидій схильностей, тобто надходити з мотивів боргу. І він же тверезо констатував неможливість таких вчинків, додавши, що відсутність будь-яких прикладів заради боргу нітрохи не ставить під сумнів сам мотив боргу - навпаки, лише підкреслює його чистоту і автономність. Кант по суті методично більш строго розробив і сформулював стару стоїчну ідею, згідно з якою чеснота полягає не в тому, що ми конкретно робимо і чого досягаємо, а в тому, як ми ставимося до того, що робимо і чого досягаємо. Для стоїка, наприклад, етично значуще не те, рятує він життя одного чи ні, а тільки його власні зусилля, спрямовані на це. Хіба не те ж саме для Канта, якщо мати на увазі його скандальний приклад з трактату «Про мниме право брехати з людинолюбства»?! Кант шукає і знаходить універсальну формулу, яка є етичним базисом правовим регулюванням відносин між людьми і, як було помічено (у вітчизняній літературі таке розуміння розгорнуто обгрунтовано у Е.Ю. Соловйова), дійсний сенс категоричного імперативу моральності полягає в тому, що він переходить у категоричний імператив права, і яку кожний індивід може виставити як обгрунтування і виправдання своєї поведінки. Золоте правило відповідає на інші питання та вирішує інші завдання, ніж категоричний імператив, і в цьому сенсі Кант мав рацію, коли просив не плутати одне з іншим. Воно відповідає не на питання про те, як можливі моральні вчинки в чистоті і абсолютність, а як залишатися моральним в рамках тих конкретних («брудних» і відносних) вчинків, які доводиться індивіду здійснювати. І воно має справу не з моралістом, стурбованим моральним станом людства, а з індивідом, якого цікавить лише моральна якість своїх власних вчинків.
Золоте правило, як уже підкреслювалося, відволікається від усіх конкретних характеристик людини і розглядає його лише як морального суб'єкта, що володіє автономією волі, виходить з презумпції, що в цій якості всі люди рівні між собою, взаємозамінні. Проте воно не ігнорує конкретні характеристики людини і пов'язані з ними бажання. Воно враховує їх і враховує у всіх індивідуальних і ситуативних відмінностях. В іншому випадку вимога поставити себе на місце іншого позбавлялося б сенсу. Більш того, золоте правило фіксує, що люди тотожні в розходженнях і через відмінності: вони рівні в моральному гідність, право самим будувати своє життя, але вони різні у своєму емпіричному існуванні, в тому, як вони її реально побудували. Воно розглядає самі відмінності як результат автономії волі, вважаючи, що якими б сильними вони не були, вони не можуть поставити під сумнів, а тим більше скасувати необхідність морального мотивування взаємоповажного відносин між людьми.
Щодо аргументу, що бажання індивідів можуть бути різними до такої міри, яка виключає для них можливість поставити себе на місце іншого, слід визнати: він не є надуманим. Принцу, напевно, важко уявити себе в ролі жебрака, як тієї царюючої особі, яка не могла збагнути, чому городяни бунтують через те, що немає хліба, а не їдять печиво. І жебрак не дуже може зрозуміти принца, який вбиває час на нудних церемоніях, коли він може валятися в теплому ліжку. На це слід зауважити, що золоте правило передбачає не будь-яких індивідів, що володіють розумною і відповідальною волею, а тільки таких, які знаходяться в діяльному відношенні один до одного, в зоні практичної (реалізованої у вчинках) досяжності один для одного. А люди, пов'язані вчинками, здатні увійти в становище один одного, принаймні, в межах своєї зв'язаності. Більш того, діяльну взаємодію припускає і формує таку здатність. Принц, якому не зрозуміти жебрака, цілком може зрозуміти свого камердинера і хотіти бути зрозумілим ім. Жебрак, якому не зрозуміти принца, здатний зрозуміти і діяльно взаємодіяти з околодочним, який знаходиться на службі у принца.
Взагалі індивід втрачає владу над вчинком після того, як він зроблений. Як говориться, камінь, випущений з руки, належить дияволу. Кант був безумовно правий, коли він думав, що добром без обмеження може бути тільки добра воля і що, отже, абсолютна влада людини обмежується областю його мотивів. Тому в повному і точному значенні критерію автономії волі відповідає тільки негативна формулювання золотого правила, яка говорить про те, чого не треба робити. Що стосується позитивної формулювання, що говорить про те, як треба поступати, то вона залишає осторонь ті що йдуть в невизначеність слідства вчинку, які неможливо утримати в зоні відповідального контролю діючого індивіда і зобов'язує розглядати тільки його людські слідства - дослідити вчинок з точки зору можливих прямих і усвідомлених реакцій на нього з боку тих, на кого він спрямований і кого він зачіпає. Золоте правило зобов'язує зважувати вчинки з точки зору критерію взаємності - того, чи не ведуть вони до розривів, що підриває довірчі, солідарні стосунки з тими, хто залучений у ситуацію вчинку.
Золоте правило не орієнтує індивіда на пошук загальних моральних формул. Воно націлене не на вироблення морально адекватних вимог, які індивід може пред'являти іншим і виставляти в ролі критерію оцінки їх вчинків. Його націленість зовсім інша. Воно покликане допомогти індивідам знайти правила поведінки, які вони можуть пред'явити самим собі. Воно пропонує людині механізм взаємності, який можна вважати певним механізмом обмеженою універсалізуемості, виявлення потенційної загальності максим своїх вчинків, для того, щоб він міг упевнитися в їх моральному якості. Словом, це - не формула, за якою індивід оцінює поведінку інших, це - формула, якої він керується для того, щоб знайти для себе морально правильне рішення в скрутних випадках. Золоте правило відповідає не на питання, що робити іншим або людям взагалі, воно відповідає на питання, що робити, як поступати мені самому. І тільки в цьому зв'язку і з цією метою вона зобов'язує поглянути на ситуацію очима інших.
Золоте правило (і це специфічно для моральності в цілому) являє собою єдине у своєму роді поєднання наказового та умовного модальностей, що лінгвістично зафіксовано в його формулі. З одного боку, воно містить категоричне і безумовне «Чиніть!», Яке адресоване тому, хто діє. З іншого боку, ми в ньому чуємо умовне, суто умовний «як ви хочете (хотіли б)», предметом якого є бажане, мислиме поведінку інших. Поведінку інших, яке в рамках даного правила символізує взаємність (загальність) норми, включається в його формулювання через умовного модальність в якості гіпотетичного умови, необхідної для того, щоб вирішити, як вчинити самому. Рішення ж про те, що робити йому самому, формулюється в однозначно-наказовому вигляді. Тут кон'юнктів переходить в імператив.
Для того щоб індивід міг висловити своє ставлення до морального якістю поведінки інших, золоте правило пропонує умовного модальність. Для того, щоб індивід міг висловити ставлення до морального якістю своїх власних дій, воно пропонує наказову модальність. Що стосується морального сенсу поведінки інших, ми можемо тільки подумки припускати, хотіти, бажати, бо це - поза нашою владою. Що стосується морального сенсу власних дій, то він повністю залежить від нас, і тут цілком доречна категоричність. Від себе ми можемо і повинні безумовно вимагати. Від інших вимагати (йдеться, зрозуміло, про моральних вимогах) ми не можемо і не повинні. Єдине серйозне і відповідальне моральне вимога, яку ми можемо і повинні пред'являти іншим - це наші вчинки. І нічого більше.
Така основна логіка, яка укладена в золотому правилі. Золоте правило говорить про морально вивіреному відношенні людини до інших людей і в цьому сенсі є конкретизація заповіді любові. Конкретизація полягає в тому, що а) підкреслюється морально зобов'язуючий сенс заповіді любові; передбачається: людина приймає цю заповідь не тоді, коли він прокламує її, клянеться у вірності їй, виставляє в якості загального канону, а тоді, коли він керується нею у своїх власних діях; та б) пропонується механізм, що дозволяє індивіду встановити, якою мірою його дії відповідають даній заповіді.
Суть золотого правила добре і опукло оголюється в його зіставленні з категоричним імперативом Канта під кутом зору, відмінностей між ними. а) Категоричний імператив Канта є моральний закон. Він говорить про те, що значить бути моральним взагалі. Золоте правило моральності є правило поведінки. Воно говорить про те, як бути моральним конкретній людині у конкретній ситуації. Різниця між ними приблизно така ж як між законом інерції Ньютона, згідно з яким тіло знаходиться в стані спокою або рівномірного руху до тих пір поки на нього не впливає інше тіло, і правилами вуличного руху, які так регулюють стану спокою і руху автомобілів у місті, щоб вони не стикалися один з одним. б) Категоричний імператив визнає як гідного мотиву тільки мотив боргу, який розуміється як повага до морального закону. Він говорить про те, як діяли б люди, якби вони керувалися одним лише моральним законом, чого вони, зрозуміло, в реальності ніколи не можуть зробити. Золоте правило має справу з реальними бажаннями (поведінковими установками) людей, максимами їх поведінки, висловлюючись кантовському мовою. Воно говорить про те, якою мірою реальні мотиви відповідають мотиву боргу. в) Моральний закон як закон свободи розглядає вчинки людини як якщо б вони були виключно виразом автономії його волі. Золоте правило як правило поведінки розглядає вчинки людини з урахуванням тих їхніх найближчих наслідків (реакцій з боку тих, на кого вони спрямовані), які залишаються в зоні його індивідуально-відповідальної поведінки. г) Категоричний імператив є логічна формула. Він спирається головним чином на закон суперечності. Золоте правило є схема поведінки. Воно спирається на соціально-психологічний механізм взаімоуподобленія.
Такі особливості золотого правила. Укладена в золотому правилі схема морального мислення і поведінки узагальнює реальний повсякденний досвід міжлюдських стосунків. Вона є дієвою, працюючої схемою, яку щоденно і досить успішно практикують люди, в тому числі і ті з них, хто ніколи не чув ні про сам золотому правилі, ні про суперечки навколо нього. Коли ми хочемо пояснити і виправдати наш вчинок, який неприємний іншому, наприклад, в якості керівника пояснюємо підлеглому, чому не можемо виконати його прохання, ми говоримо: «Увійдіть в моє становище». Коли ми бачимо, як людина потрапляє в яму, яку він рив іншому, ми знаходимо це справедливим і навіть по-своєму радіємо. Коли ми просимо у одного ради, як поступити в скрутних випадках, скажімо, прийняти чи ні спокусливе, хоча і чревате ризиком і втратами, пропозицію перейти на іншу роботу, а він відмовляється що-небудь радити, вважаючи, що такі питання людина має вирішувати сам , ми говоримо: «Ну, скажи, як би ти вчинив на моєму місці?». Коли ми висловлюємо незгоду з чиїмось вчинком, знаходячи його неприпустимим, ми запитуємо: «А якби з вами так вчинили, вам би сподобалося?». Все це - зразкові випадки, коли ми мислимо і діємо за логікою золотого правила моральності. Саме така глибока вкоріненість у реальному досвіді міжособистісних відносин в якості його універсальної морально обмежує схеми і визначає як історичне довголіття золотого правила, так і його особливе місце в людській культурі.