3. Приголосні фонеми, їх класифікація. Артикуляційна та акустична характеристики приголосних фонем у їх головних виявах. Протиставлення приголосних фонем за твердістю – м’якістю

У сучасній українській мові налічується 32 приголосні фонеми: [п], [б], [в], [м], [ф], [д], [д'] [т], [т’], [з], [з'], [с], [с’], [ц], [ц'], [л], [л'], [н], [н'], [р], [р'], [дз], [дз'], [ж], [ч], [ш], [дж], [й],[г],[ґ], [к],[х].

Класифікація приголосних звуків: за участю голосу й шуму, за місцем творення, за способом творення, за твердістю / м’якістю.

1. За участю голосу й шуму – сонорні (від лат. sonorous – звучний) й шумні. При творенні сонорних приголосних (їх називають ще сонантами) з перевагою голосу над шумом (л, л’, р, р’, м, н, н’, в, й). Шумні ’ з перевагою шуму над голосом / лише шуму. Поділяються на дзвінкі й глухі приголосні. Під час творення дзвінких приголосних є голос, хоча він і слабший від шуму. Глухі приголосних голосу зовсім не мають, утворюючись із самого лише шуму (на основі тільки шуму).

Дзвінкі – б, д, д’, ґ, г, з, з’, ж, дж, дз, дз’. При їх вимові зв’язки дрижать, утворюється слабший від шуму голос, наприклад: б, д, з, ж і под.

Глухі – п, т, т’, к, х, с, с’, ш, ч, ц, ц’, ф. Вони утворюються тільки шумами, голосу зовсім немає, що легко перевірити, коли покласти пальці на гортань і вимовляти п, т, с, ш, х і под. – дрижання голосових зв’язок зовсім не відчувається.

Окремі дзвінкі та глухі приголосні звуки виявляються дуже близькими між собою за значенням, місцем і способом творення. Наприклад, приголосні б і п: обидва губні, обидва проривні. Відмінність між ними лише в тому, що б вимовляється з участю голосу й шуму, а п – лише з участю шуму.

Такі споріднені звуки становлять акустичну пару з дзвінкого та глухого приголосного. Крім б і п, становлять пари й інші звуки.

Таблиця акустичних пар дзвінких і глухих приголосних

б	–	д	д’	з	з’	ж	дз	дз’	дж	ґ	г
п	ф	т	т’	с	с’	ш	ц	ц’	ч	к	х

Знання акустичних пар дзвінких і глухих приголосних допомагає свідомо сприйняти суть деяких фонетичних закономірностей. Так, наприклад, якщо глухий приголосний ч у позиції перед будь-яким дзвінким мусить вимовлятися дзвінко, то він звучатиме тільки як парний до нього дзвінкий дж (хоч би  ходж би), а не як інший дзвінкий; глухий к  тільки як дзвінкий ґ (якже  jаґже^и), глухий приголосний с'  тільки як парний йому дзвінкий з' (косьба  коз'ба) тощо. Зрозуміло також, що в українській мові не може бути випадків, коли б глухий приголосний ф вимовляється дзвінко, бо до нього немає парного дзвінкого звука.

Хоча дзвінкі і глухі приголосні у парах – звуки спорідненні, але це зовсім різні фонеми, що видно з таких ілюстрацій: бити  пити, коза  коса, жаль  шаль, ґуля  куля, голод  холод, дам  там.

2. За місцем творення – губні, язикові (передньо-, середньо- і задньоязикові), гортанні (глоткові, фарингальні, горлові).

• Губні: б, п, в, м, ф. Під час їх творення найактивніші губи, які утворюють вузьку щілину або повне замкнення.

• Передньоязикові: д, д’, т, т’, з, з’, с, с’, ж, ш, дж, ч, дз, дз’, ц, ц’, л, л’, р, р’, н, н’. Вони становлять найбільшу групу приголосних. Найактивнішим органом при творенні цих звуків є язик, який утворює щілину або зімкнення, артикулюючи до зубів (і тоді утворюються зубні передньоязикові: д, д’, т, т’, з, з’, с, с’, дз, дз’, ц, ц’, н, н’, л, л’) або до твердого (переднього) піднебіння (і тоді утворюються піднебінні передньоязикові: ж, ш, дж, ч, р, р’).

• Середньоязиковий: й. Цей звук твориться при наближенні середньої частини спинки язика до твердого піднебіння.

• Задньоязикові: ґ, к, х. Утворюються артикулюванням задньої частини спинки язика до заднього піднебіння.

• Гортанний (глотковий, фарингальний, горловий): г. Це єдиний з приголосних, що твориться в горлі.

3. За способом творення – зімкнені (проривні), щілинні (фрикативні), дрижачі (вібранти), африкати, зімкнуто-прохідні.

• Зімкнені (проривні, вибухові) – б, п, д, д’, т, т’, ґ, к ( м, н, н’, дж, ч, дз, ц, дз’, ц)’. У момент творення проривних звуків відбувається прорив зімкнення мовних органів: губів (б, п), язика із зубами (д, т), язика із піднебінням (ґ, к). Видихуваний струмінь повітря через зімкнення проривається з шумом, що нагадує вибух.

• м, н, н’ – зімкнено-прохідні;

• дж, дз, дз’, ц, ц’, ч – африкати (зімкнуто-щілинні, зсунуті, притерті).

• Щілинні (бокові, фрикативні (від лат. fricare - терти), латеральні) – в, ф, з, с, з’, с’, ж, ш, г, х, (л, л)’, й. Їх називають ще щілинними, або спірантами (від лат. spirare – дихати). Під час утворення фрикативних приголосних звуків мовні органи зближуються між собою так, що виникає вузька щілина. Видихуваний струмінь повітря треться об краї зближених мовних органів, і утворюються звуки певної якості.

• Африкати (їх називають ще зімкнуто-щілинними, зсунутими або притертими): дз, дз’, ц, ц’, дж, ч. Африкати утворюються через злиття двох артикуляцій: спочатку утворюється зімкнення, яке переходить в щілину. Тому африкати називають злитими звуками. Слід, однак, пам’ятати, що кожна африката – це завжди один звук.

• Зімкнуто-прохідні: м, н, н’, л, л’. Під час вимови цих приголосних звуків утворюється зімкнення, але видихуваний струмінь повітря йде в обід його: або в носову порожнину (м, н, н’), і тоді утворюються носові зімкнуто-прохідні, або оминає зімкнення, утворене язиком і зубами, проходячи з обох боків язика (л, л’), і тоді утворюються бокові зімкнуто-прохідні звуки.

• Із щілинних та африкатів виділяють свистячі й шиплячі приголосні:

• свистячі: з, с, з’, с’, дз, ц, дз’, ц’.

• шиплячі: ж, ш, дж, ч.

• Дрижачі (вібранти) – р, р’. Під час їх утворення передня спинка язика наближається до піднебіння, а видихуваний струмінь повітря заставляє вібрувати (дрижати) кінчик язика.