43. Право на шлюб і сім’ю ,рівноправність кожного з подружжя: стаття 12 Конвенції, стаття 5 Протоколу № 7.

Стаття 12 Право на шлюб

Чоловік і жінка, що досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім'ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.

 Право на сімейне життя в термінах статті 8 є тісно пов’язаним із правом на шлюб та створення сім’ї, яке гарантується у статті 12. Проте важливо пам’ятати, що стаття 12 захищає якусь одну дію - одруження та/або право мати чи усиновлювати дітей - в той час як стаття 8 гарантує захист стану, в якому перебувають тривалий час. Ця відмінність обумовила визнання Комісією положення про те, що держави не можуть заборонити ув’язненим брати шлюб, але мають право заборонити спільне проживання ув’язнених зі своїми дружинами (Дрейпер проти Сполученого Королівства (Доп. Ком. від 1980 р.), Хеймер протиСполученого Королівства (Доп. Ком. від 1979 р.)). Проте у згадуваній вище справі Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства (1985) Суд визнав, що «сім’я» створюється на основі законного шлюбу, і що члени подружжя, як правило проживають разом, уточнивши при цьому, що «право на створення сім’ї [згідно статті 12] не можна розглядати як таке, що не передбачає право на спільне проживання».

Комісія та Суд до цього часу не визнавали порушення статті 12 в тому, що держава відмовлялась йти назустріч в питанні транссексуального шлюбу з особами, які недавно поміняли стать (Різ проти Сполученого Королівства (1986)). Але у своєму рішенні у справі Коссі проти Сполученого Королівства (1990) Суд висловив готовність обговорювати цю проблему в майбутньому.

Стаття 12 не гарантує право на розлучення та/або повторний шлюб (Джонстон та інші проти Ірландії (1986)). Проте слід зазначити, що стаття 5 Протоколу № 7 забезпечує рівноправність членів подружжя як під час перебування у шлюбі, так і «в разі його розірвання». До цього часу суд не ухвалював рішень за цією статтею. У справі Ф проти Швейцарії (1987) Суд ухвалив, що встановлення  тимчасової заборони на повторне одруження чоловікові, який три рази одружувався і розлучався протягом 18 років і який хотів зробити це вчетверте, було порушенням  права на одруження за статтею 12.

44. Свобода думки, совісті та релігії: стаття 9 Конвенції.

1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Терміни “думка”, “переконання”, “совість” і “релігія” можуть охоплювати широкий спектр інтелектуальної та духовної діяльності. Тому Комісія та Суд особливо ретельно підходять до аналізу звернень про порушення статті 9, вирішуючи, чи дійсно ці  переконання, певні дії чи «вияв» підпадають під сферу дії положень цієї статті. Як і при розгляді справ про можливі порушення статей 8, 10 і 11, при визнанні органами Конвенції  факту порушень державою порядку здійснення одного з прав, що гарантується в першому пункті, справа розглядається далі на предмет того, чи це обмеження права “встановлене законом” і є “необхідним у демократичному суспільстві” згідно пункту 2. Варто зазначити у зв’язку з цим, що серед усіх статей з подібною структурою стаття 9 є єдиною, яка не дозволяє державі посилатися на “державну безпеку” для того, щоб виправдати обмеження у здійсненні прав, що гарантуються.

Право на свободу думки, совісті та релігії здійснюється  всередині кожної людини, переважно в її почуттях та думках. Лише коли людина виказує свої думки або переконання, держава дізнається про їх існування та характер. Але саме здійснення виявлення думок або переконань може бути пов’язане з областю питання про свободу виявлення поглядів (стаття 10) або з іншими статтями Конвенції. Коли у справах, які розглядались конвенційними органами, йшлось про порушення положень статті 9 і при цьому робилось посилання на порушення інших статей, то Комісія і Суд завжди обмежувались у своєму виборі розглядом можливих порушень цих інших статей. 

Витлумачуючи закріплені у статті 9 терміни, Суд відмовився визнати як аргумент те, що “думка” та мова настільки пов’язані між собою, що будь-яке обмеження державою використання обраної людиною мови є порушенням свободи думки за статтею 9 (Бельгійська мовна справа (1968)).