Розділ 3. Переяславська рада та «Березневі статті» 1654 р.

Нова спроба домогтися визволення і об'єднання усіх українських земель в межах національної держави була зроблена зі спробою спертися на допомогу Росії. 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві вирішив взяти Військо Запорозьке "під високу государеву руку". Для юридичного оформлення цього акту в Україну виїхало посольство В.Бутурліна, й у січні 1654 р. в Переяславі відбулися церемонії, що символізували перехід України під царську протекцію. Усні домовленості в Переяславі і затверджені в березні цього ж року в Москві документи утворили систему норм відносин між Гетьманщиною і Росією, відомі в літературі як Переяславський договір 1654 р. При всій його невизначеності Переяславський договір мав далекосяжні наслідки: на міжнародному рівні він засвідчував відокремлення й унезалежнення козацької України від Речі Посполитої; засвідчував визнання Москвою внутрішньополітичної суверенності Української держави і витвореної системи соціально-економічних відносин; відкривав перспективу довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою й завершити об'єднання земель у кордонах національної держави. Всупереч порушенню його умов Москвою Переяславський договір слугував для наступних поколінь української еліти найсильнішим і найнезаперечнішим доказом суверенності України.

Правлячі кола Речі Посполитої тяжіли до вирішення української проблеми силовими засобами. В лютому 1651 р. польська армія перейшла в наступ. Було почато нову військову кампанію, яка під Берестечком майже завершилася катастрофою з огляду на дії не передбачуваного кримського хана. В вересні 1651 р. в Білій Церкві було підписано нову угоду, умови якої значно обмежили автономію, що викликало незадоволення українського народу. Україну охопила хвиля патріотичного протесту. 23 травня 1652 р. Б.Хмельницький мобілізував армію та отримав видатну перемогу поблизу селища Батіг у битві з польською армією. Від польського володіння було звільнено майже всю українську територію. Однак на цьому перемоги закінчилися. В 1653 році була створена антиукраїнська коаліція Речі Посполитої, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Ускладнилися відносини з Кримом. В таких умовах в політичних планах гетьмана специфічного характеру набули відносини з Росією. З точки зору українського лідера, орієнтація на Москву могла сприяти підтриманню змін, які в той час відбувалися в Україні: звільненню від польської влади, діяльності України як незалежної держави та майбутньому об’єднанню всіх українських земель під проводом гетьмана. Після довготривалих переговорів Україна погодилася на протекторат Москви. 1 жовтня 1653 р. відповідне рішення було прийняте в Земській Раді, найвищому представницькому органі Московської держави. 8 січня 1654 р. учасниками Переяславської ради була дана згода на підпорядкування Запорізької армії московському царю.

Ця угода зберігала існуючу в Україні політичну систему, модель соціально-економічних відносин, право на ведення незалежної внутрішньої політики. Було встановлено частковий контроль лише над зовнішньополітичною діяльністю та податковою політикою. Угода 1654 року ратифікувала створення конфедерації – військового союзу. Проте Україна як частина московської монархічної держави була позбавлена перспектив власного розвитку[13, c. 419-421].

Таким чином, відповідно до Переяславсько-Московського договору Українська держава вступила у військово-політичний союз з Московською. Гетьман і Козацька держава стали підданими царя Олексія Михайловича Романова, забезпечивши при цьому гетьманові та провідним станам суспільства широкі права та привілеї. Деякі дослідники Хмельниччини стверджують, що Україна одержала статус "майже незалежної держави". Це не зовсім так. Вона вступила під протекторат царя і одержала як на той час досить широку автономію. Договір визнав за Козацькою державою існуючий суспільно-політичний лад, великий авторитет і пожиттєву, майже необмежену владу гетьмана, адміністративний поділ, існуючі суд та судочинство, право мати своє 60-тисячне військо, існуючі соціально-економічні відносини, широкі права у проведенні внутрішньої та зовнішньої політики. Між Московією та Козацькою державою існували кордон і митниці. В Україну відправляли царських послів, якими відав Посольський приказ, що по суті виконував функції Міністерства закордонних справ.

Гетьманський уряд, як і раніше, проводив активну дипломатичну діяльність, мав постійні зносини зі Швецією, Трансільванією, Австрією, Кримським ханством, Бранденбургом та іншими країнами, вів з монархами, князями та деякими правителями листування, обмінювався послами, укладав усні угоди та письмові договори. Варто зазначити, що європейські володарі, незважаючи на укладення Переяславсько-Московського договору, вважали Україну окремою державою, протекторат Москви над нею — справою чисто номінальною, а гетьмана Б. Хмельницького — повноправним правителем.

Якою ж була доля оригіналів Переяславсько-Московського договору? Цікаво про це пише О. Апанович. У своїй книжці "Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність" вона зазначає, що у Посольському приказі (м. Москва), де розроблялися і оформлялися документи договору, оригінали їх невідомо чому не збереглися. Як уже зазначалося, козацькі посли подали боярам під час переговорів два проекти договору — з 23 і 11 статей. З них московськими дяками були зроблені "списки" (переклади з української російською мовою) і занесені у так звані "стовпці" (папери, що підклеювалися в довгі сувої). Туди ж були внесені укази Олексія Михайловича і боярські рішення до кожної статті. Перший козацький проект із 23 статей, виконаний українською мовою, було схвалено у Москві лише частково і його козацьким послам не повернули. Цей документ також зник з архіву Посольського приказу.

Із тексту договору з 11 статей перекладачі виготовили копію українською мовою, тобто, по суті, зробили другий оригінал. Цей оригінал і було вручено козацьким послам С.Богданович-Зарудному і П.Тетері, які привезли його в Чигирин. Перший оригінал договору з 11 статей залишився у Посольському приказі. Він також з архіву зник. "Дослідники, — пише О. Апанович, — висловлювали припущення, що ці документи могли бути свідомо знищені".

Козацькі посли привезли в Чигирин, крім другого оригіналу 11-статейного договору, ще й оригінали грамот Олексія Михайловича, про які вже йшлося. Оригінали царських грамот в Україні не виявлено. У Посольському приказі збереглися лише їх чернетки з багатьма виправленнями та доповненнями[14, c. 224-227].

Доставлені з Москви козацькими послами документи Б.Хмельницький прилюдно не оголошував, адже царський уряд відхилив деякі істотні положення, що їх пропонував внести до договору козацький уряд. Ймовірно, що гетьман остерігався різкої негативної реакції частини козацтва та старшини на ряд статей і окремих положень договору. "Отже, — зауважує О.Апанович, — конкретні умови об'єднання України з Росією були відомі лише близькому оточенню Богдана Хмельницького".

Після смерті Б. Хмельницького документи договору були зачитані на вимогу старшинської ради наприкінці серпня 1657 р. перед обранням тимчасово гетьманом І.Виговського, але потім були втрачені. їх пошуки не дали позитивних наслідків.

Дослідженням українсько-російського договору 1654 p., визначенням його державно-правового характеру та історичного значення займалося чимало істориків, фахівців державного права, політичних діячів. Серед них, у першу чергу, слід відзначити таких видатних вчених, як М.Грушевський, Д.Дорошенко, М.Драгоманов, М.Костомаров, І.Крип'якевич, В. Липинський, В.М'якотин, О. Оглоблин, Л.Окіншевич, М.Петровський, М.Покровський, Н.Полонська-Василенко, В.Сергіевич, М.Слабченко, А. Яковлів. Певний доробок у вивчення проблеми внесли радянські вчені, хоча їх можливості були обмежені тоталітарним режимом. У наш час великий інтерес до цієї проблеми виявили О.Апанович, М.Брайчевський, Л.Винар, В.Горобець, О.Гуржій, М.Ковальський, М.Кучернюк, Л.Мельник, Ю.Мицик, Д.Наливайко, І.Рибалка, В.Сергійчук, В.Смолій, В.Степанков, О.Субтельний, В.Ульяновський, В.Цибульський та чимало інших.

Серед дослідників Переяславсько-Московського договору тривалий час ведуться дискусії щодо характеру договору, його історико-правової оцінки. І сьогодні ще історики не дійшли одностайних висновків. Існує ряд визначень договору — персональна унія, реальна унія, васалітет, тимчасовий військовий союз, возз'єднання, застосовуються такі терміни, як автономія, інкорпорація, протекторат, псевдо протекторат та ін.

Дослідник А.Яковлів вважав найбільш обґрунтованими три концепції: перша — Україна об'єдналася з Москвою у формі персональної унії, друга — заперечує першу й стверджує, що Україна перейшла у васальну залежність від Московської держави, і третя — Україна вступила у військовий оборонний союз із Москвою проти Польщі та прийняла царську протекцію. Щодо інших точок зору на договір (реальна унія, неповна інкорпорація, приєднання), то А.Яковлів спростовує їх як такі, що не відповідають історичним фактам. Вчений зауважує, що він не бачить великої різниці між васалітетом і протекторатом, які практикувалися в той час у міжнародному житті. Договір між Україною та Москвою А.Яковлів класифікує як військовий союз з ознакою васалітету-протекції.

Оцінці Переяславського договору приділив чимало уваги один з видатних істориків діаспори О.Оглоблин. В одній зі своїх праць він зробив такий висновок: "Переяславська угода 1654 р. була договором мілітарного союзу двох самостійних держав — України й Московщини, гарантованого протекцією московського царя над Україною й оформленого новим українським титулом царя". Він став "государем Великой, Малой и Белой Руси".

До різноманітних оцінок попередніх поколінь істориків різних історичних шкіл і політичних напрямів долучаються думки сучасних відомих дослідників Хмельниччини.

Таким чином, прагнучи зберегти завоювання Визвольної війни українського народу, остаточно здолати свого головного ворога Річ Посполиту й забезпечити існування Української Козацької держави, Б.Хмельницький і його уряд вирішили укласти військово-політичний союз з Московською державою[8, c. 44-47].

У створенні такого союзу були зацікавлені обидві держави. Тому переговори про його укладення відбувалися порівняно швидко (з початку січня до кінця березня 1654 р.) і закінчилися позитивним результатом. Незважаючи на своєрідну форму договору (відсутність єдиного документа, "прохання" з боку гетьмана і козацької старшини і "жалування", "милості" з боку царя), він за своїм змістом був договором двох самостійних рівноправних держав. Ми поділяємо думку дослідників В.Смолія і В.Степанкова, які пропонують називати договір Переяславсько-московським, оскільки переговори велися у Переяславі та Москві. Україна одержала прав навіть більше, ніж передбачає звичайна автономія чи протекторат. Переяславсько-Московський договір був військово-політичним союзом двох самостійних держав при протекції чи васалітеті московського царя над Українською державою. Він проіснував до вересня 1658 p., коли новий гетьман І.Виговський розірвав його і уклав з Річчю Посполитою Гадяцьку угоду.

Укладаючи договір, обидві сторони по-різному розуміли його суть. Б.Хмельницький прагнув одержати від Москви військову допомогу для остаточного подолання Польщі, забезпечити в подальшому самостійність і незалежність Української Козацької держави. Тому свою внутрішню й зовнішню політику гетьман проводив незалежно від Москви, нерідко ігнорував "Березневі статті". Московський же уряд, приймаючи Козацьку державу "під високу государеву руку" і терплячи тимчасово незалежну .політику Б.Хмельницького, сподівався з часом зміцнити протекторат, а врешті-решт ліквідувати Українську Козацьку державу, провівши її повну інкорпорацію.

Переяславсько-Московський договір став поворотним пунктом в історії України та Росії. Завдячуючи людським і матеріальним ресурсам України, Росія вийшла з європейської ізоляції і домоглася з часом перетворення у велику державу.

Переяславсько-Московський договір не ставив своїм завданням утворити незалежну Українську державу. Про це свідчать матеріали цього розділу. Після смерті Б. Хмельницького Україна на 334 роки потрапила в залежність від Росії. Питання її соціально-економічного та політичного розвитку з часом все більше стали вирішуватися з точки зору інтересів Російської імперії, а не інтересів українського народу[15, c. 144-146].