- Закрита (політична бездіяльність).

За своєю цілеспрямованістю політична поведінка може бути конструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи (спрямованою на їх зміцнення) або деструктивною і навіть екстремістською.

3. Форми та рівні політичної участі.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виража­ють інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Культура політичної участі визначається рівнем володіння соціальними суб'єктами процедур і регламентів здійснення політичних акцій і заходів, настановами на погодженість існування різноманітних соціальних груп.

Мотивами політичної участі є:

- підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності політичних подій, їх значення для життя суспільства;

- прагнення до соціального єднання;

- позиція щодо підтримки конфронтації;

- ка­р'єра, задоволення честолюбних намірів.

Політичну па­сивність, різке зниження політичної участі людей зумовлюють нестатки, життєві клопоти й труднощі, злидні, безнадійність спроб змінити життя на краще.

Розрізняють типи політичної участі:

• індивідуальний;

• колективний;

• доброві­льний;

• примусовий;

• активний;

• пасивний;

• традиційний;

• новаторський;

• законний;

• нелегальний.

Конкретними формами політичної участі є:

• вибо­ри;

• референдуми;

• участь у діяльності політичних партій, зборів підписів;

• мітинги;

• демонстрації;

• страйки тощо.

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні органи влади (президент, віце-пре­зидент, парламент) та органи місцевого самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність населення.

4. Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів

Політичне життя суспільства характеризується бага­томанітністю політичних процесів, які розкривають спря­мованість політичної діяльності соціальних суб'єктів.

Політичний процес — послідовність подій, зумовлених певними об­ставинами; сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політична подія — конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з політичною владою з метою впливу на неї задля задово­лення власних вимог і побажань.

Політичні обставини — умови політичного функціонування і розвитку суспільства, які виражаються у співвідношеннях політичних сил щодо оволодіння, утримання й використання політичної влади.

У політичному процесі розрізняють суб'єктивний (мо­тиваційний) аспект — діяльність індивідів і суспільних груп, і об'єктивний аспект — глобальний результат цієї діяльності. Суб'єктивний аспект діяльності людей ста­новлять ідеологія, політична доктрина, політична про­грама, система цінностей і норм, що їх люди поділяють, особисті схильності та емоції, знання ситуації, у якій лю­ди реалізують свої цілі. Наслідком політичної діяльності може бути зміна відносин: політичної влади, суспільних, міжкласових, міжгрупових, міжнаціональних та всере­дині цих спільнот. Об'єктивний аспект політичної дія­льності часто не відповідає прагненням суб'єктів полі­тичного процесу, бо поряд із сподіваними результатами можуть бути й несподівані, що ускладнює його прогнозу­вання.

Політичні процеси можуть бути близькими між со­бою, суперечливими і несумісними. У них виникають і виявляються негативні явища, породжені невдоволен­ням людей політичними сподіваннями, що призводить до розчарувань, політичного охолодження та відчуження, втрати політичної довіри до влади, роз'єднання і конф­ліктів. Політичний спад за певних умов може перерости в застій і кризу в політичному житті суспільства.

Політичні конфлікти і кризи відіграють особливу роль у політичному житті.

Політичні конфлікт — зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів, дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громад­ських організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, вій­ськово-політичних і політико-економічних організацій (блоків).

Політичні конфлікти можуть бути зовнішньо- і внут­рішньополітичними.

Зовнішньополітичні — це міждер­жавні конфлікти як збройні, так і незбройні. Збройні конфлікти являють собою спробу протиборствуючих сто­рін досягти своєї мети з допомогою військової сили.

Во­ни небезпечні ймовірністю втягнення нових сил, виходу з-під контролю. Міждержавні конфлікти без застосуван­ня зброї — це дипломатичне протиборство, митні, фінан­сові, торговельні та інші «війни», що виражають еко­номічні й політичні інтереси держав.

Внутрішньополі­тичні конфлікти — це конфлікти усередині суспільства, державної системи, політичної партії або іншої громад­сько-політичної організації.

Політичні конфлікти мають соціальну основу, зумовлюються різними інтересами політичних суб'єктів щодо політичної влади, кадрової політики. Вони виникають із багатьох причин, зокрема:

1. під час переходу до нових умов життєдіяльності суспільства (структурна перебудо­ва економіки, становлення нових економічних відносин);

2. за умов соціальної невизначеності, невизначеності у політичному житті;

3. за погіршення економічної та екологічної ситуації, зниження життєвого рівня;

4. за воєн­них авантюр; порушення соціальної справедливості, бю­рократизму, силових методів;

5. за величезних розмірів корупції в державних органах і в усьому суспільстві;

за неконтрольованих розмірів злочинності.

Ефективне вирішення політичних конфліктів можли­ве на основі взаємних поступок через переговори. Це передбачає вироблення кожною зі сторін позиції, яка визначає межі можливих поступок і характер можливих компенсацій за них..

Конфлікт, який існує тривалий час, спричинює кризу.

Політична криза — фаза політичного процесу, яка характеризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий політичний стан суспільства, державно-правової системи, партій.

Політична криза веде або до нового етапу, нового сту­пеня суспільного розвитку, або до катастрофічної ситуа­ції, яка має свою логіку — крах усього, що прогнило.

Частковими політичними кризами в суспільстві є:

• конституційна,

• парламентська,

• урядова,

• внутріпартійна

• політична криза суспільства – сама тяжка.

Шляхи вихо­ду з неї різні і залежать від ступеня розвитку демократії в суспільстві, від бажання й готовності сторін піти на взаємні поступки з урахуванням їхніх меж і характеру, можливих компенсацій за них. Вихід із політичної кри­зи передбачає усвідомлення причин її виникнення, фор­мування уряду, який користувався б довірою народу, консолідацію мас навколо програми виходу зі складного становища. За політичної кризи можлива ситуація, яка вимагає відновлення стабільності в суспільстві, відвер­нення екстремістських дій, грубих порушень правопорядку й законності. Правомірним тоді є впровадження згідно з чинним законодавством особливого (надзвичайного) стану.

У сучасній політичній практиці під час вирішення спірних суспільно-політичних проблем частіше ви­являється прагненням сторін до політичного консенсусу — досягнення загальної згоди. Мета його — врахування ін­тересів усіх сторін і досягнення позитивного результату. Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для здійснення інтересів власних. Консенсусне рішення є конструктивним, бо всі сили тих, хто домовляється, будуть спря­мовані на його виконання, а не на боротьбу зі своїм противником. В основі консенсусної системи — спрямова­ність на досягнення позитивного результату.

Важливим завданням політичної діяльності е забезпе­чення стабільності суспільно-політичного життя.

Політична стабільність — стан динамічної рівноваги політичних сил.