Тема 2.2. Культурні форми та їх основні властивості

Термін „культурна форма” використовується в культурологічній літературі по-різному, в залежності від контексту. З інформаційно-семіотичної точки зору форми культури – це форми, у яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст суспільного життя. Вони виступають як засоби, за допомогою яких визначаються умови, необхідні для задоволення і розвитку людських потреб і здійснюється “програмне забезпечення” життєдіяльності. Культурні форми досить різноманітні й багаточисленні. Розглядаючи культурний простір у масштабі всього людства, можна виділити у ньому такі відносно автономні галузі:

- національні культури

- регіональні культури

- цивілізації.

Це найбільш великі типи культурних форм. В середині них історично утворюються різноманітні культурні форми меншого “рангу”, які займають окремі підгалузі їх простору. Так, наприклад, у складі національних культур зберігається така “підгалузь”, як етнічна культура.

У різних народів в різні історичні періоди їх існування складалися різні культурні форми, у яких люди віднаходили засоби для задоволення своїх потреб. До них відносяться релігійні уявлення і обряди, філософія, мистецтво, спортивні ігри тощо. Окремі з них мають замкнутий характер і не виходять за межі вузької племінної та етнічної спільності (форми побуту, місцеві обряди і звичаї, святкові ритуали), інші набувають інтернаціонального характеру, стають формами загальнолюдської культури (філософія, наука, мистецтва).

Поняття цивілізації вперше було використано стосовно історичного періоду, що прийшов на зміну первісному суспільству. Як зазначали С. Аверінцев і Г. Бонгард-Левін, "стародавні цивілізації – це цивілізації як окрема цілісність, що протистояла тому, що цивілізацією ще не є – докласовому і додержавному, доміському і догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства і культури".

Культура і цивілізаційне буття людини ще не розведені в античності, де культура розглядалась, скоріше, як наслідування людиною за космічною упорядкованістю світу, а не результат його творіння.

Християнство, сформувавши нову картину світу, трактувало людське буття як виконання людьми заповітів Бога-творця, як наслідування букві і духу Святого письма. Відповідно, у цей час культура і цивілізація у свідомості людей ще не розділялись.

Таке розрізнення позначилось вперше в епоху Відродження, коли у культурі став проявлятися індивідуально-особистісний потенціал людини, а цивілізація пов’язувалась з історичним процесом розвитку суспільства. Але ця рефлексія розрізнення їх суті виникла не зразу.

Свято-Покровський монастир. Харків, хvii ст.

В епоху Просвітництва індивідуально-особистісний і суспільно-громадянський устрій життя нашаровувались один на одного, тому культура і процес цивілізаційного розвитку співпадали. Власне термін "цивілізація" був запроваджений французькими просвітителями у ХVII столітті.

________________________________________________________________________________

“ Базове поняття "цивілізованого" було розвинуто у ХVII столітті французькими філософами в межах бінарного протистояння "цивілізація" – "варварство". Це стало онтологічною основою експансії Європейської цивілізації і практики перерозподілу світу без урахування інтересів будь-яких неєвропейських культур”.

(М. Ютанов “Практика цивілізацій”)

________________________________________________________________________________

Поряд із цим протиставлення понять „культура” і „цивілізація” виникло також і в Німеччині в XVIII – XIX століттях. Соціально історичним підґрунтям цих понять було соціально-економічне становище Німеччини того часу. Німеччина складалась із багатьох карликових феодальних держав, і не мала національної політичної самосвідомості, проте єдність національної культури була яскраво вираженою.

Протиставлення культури і цивілізації стало можливим у результаті осмислення німецькою наукою стану культурної єдності в межах одночасної політичної роздробленості. Німецький соціолог Ф. Тенніс в кінці XIX ст. сформулював представлення про напрямок еволюції соціальної організації від общини (Gemenschaft) до суспільства (Gesellschaft) і виділив два типи соціальних відношень: общинні і суспільні.

Общинні відношення ґрунтуються на емоціях, симпатіях, душевних уподобаннях, зберігають власну само ідентичність (по мірі наслідування традиціям), в міру емоційних зв’язків, характерних для спільнот (сім’я, сусіди, родина, етнос, нація).

В основі суспільних відношень лежить раціональний обмін, вони мають речову природу, і можуть існувати між розділеними і чужими один одному людьми, колективами, державами. Тут домінують раціоналізм і холодний розрахунок.

Якщо поняття “культура” є складним на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття “цивілізація” на тому і іншому рівні є найбільш неоднозначним. Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, антична, візантійська, західна.

Цивілізація (від лат. сivilis – громадянський, державний):

• форма існування істот, наділених розумом;

• синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;

• ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;

• процес становлення громадянського суспільства;

• відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізовано у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

Спочатку термін використовувався для означення епохи, який передували дикунство і варварство. На побутовому рівні під терміном “цивілізація” розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти.

Розмежовуючи поняття культури і цивілізації, можна відмітити деякі характерні для них риси:

• культура є внутрішнім надбанням людини, що розкриває міру її духовного багатства. Цивілізація представляє собою зовнішній по відношенню до людини світ;

• культура тісно пов’язана з расовою і національною специфікою людських груп. В цивілізації переважають загальнолюдські глобальні масштаби;

• культура передбачає наявність у ній релігії, без якої неможлива духовність – рушійна сила будь якої культури; цивілізація –безрелігійна.

________________________________________________________________________________

“ Культура має душу, цивілізація тільки методи і способи... Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація ж завершується смертю, вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури... Цивілізація є прагнення до світової могутності, до перебудови поверхні земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна”.

(М. Бердяєв “Смисл історії”)

________________________________________________________________________________

Відмова від бінарної формули "цивілізація" – "культура" відбулася лише в ХХ столітті після Другої Світової війни, що стала завершальним етапом розпаду Британської імперії – останнього втілення класичної французької формули цивілізації. В кінцевій формі теза про те, що цивілізація визначається культурою належить французькому історику Ф. Броделю.

________________________________________________________________________________

“ Цивілізація – це зібрання культурних характеристик і феноменів”.

(Ф. Бродель “Про історію”)

________________________________________________________________________________

Таким чином, в сучасному суспільствознавстві поняття "цивілізація" майже ототожнюється з поняттям "культура".

________________________________________________________________________________

“ Цивілізація – це окрема культурна спільнота, найбільш високий рівень угрупування людей за ознакою культури і найбільш широкий зріз культурної ідентичності після того, як виділяє людини від інших біологічних видів”.

(С. Хантінгтон “Зіткнення цивілізацій”)

________________________________________________________________________________

У наслідок швидкого поширення процесу технізації та переоцінки системи цінностей, що поширювалися у культурі, Європейська цивілізація стала набувати техногенний характер. Так, на думку видатного американського футуролога Е. Тоффлера, найбільш характерними рисами соціокультурних універсалій західноєвропейської культури, які лежать в основі техногенної цивілізації, є:

• діяльність людини спрямована на удосконалення предметів і речей;

• людина – активно діюча особистість в перебудові Елвін Тоффлер

світу;

• швидка зміна предметного світу, що призвела до змін образу життя, динаміки соціальних зв’язків та їх впливу на співвідношення традиційності та інновацій в культурному і цивілізаційному розвитку;

• домінування наукової раціональності, пуританської етики;

• орієнтація на автономність особистості, її прав, свобод;

• особливе розуміння влади, сили, її характеру і природи;

• особливе уявлення про природу;

Відбувається глобалізація стилю життя (масова культура, житло, їжа, одежа), відбувається інтенсивна міграція населення планети, стрімкий розвиток засобів масової комунікації, зокрема, мережі Internet, супутникових систем телебачення, мобільного зв’язку. У той же час, у міру глобалізації життя все більш помітні ознаки протилежної тенденції – боротьба за збереження унікальності національних культур, антиглобалістські рухи.

Регіональні культури – це культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі і на протязі довгого історичного часу зберігають свою специфіку. Поняття "регіональна культура" може розглядатися на двох рівнях, а саме: в масштабах планети (наприклад, культура Латинської Америки, культура західноєвропейського регіону) та на рівні окремих територіальних одиниць держави (культура західної та східної України).

________________________________________________________________________________

“ Поліцивілізаційна модель дає чітку вичерпну відповідь на питання, що постає перед населенням Західної Європи: «Де закінчується Європа?». Європа закінчується там, де закінчується західне християнство та починаються іслам та православність. Необхідно усвідомити розмиту у радянські часи різницю між Центральною Європою та власне Східною Європою. Центральна Європа включає в себе ті землі, що колись складали частину західного християнства, старі землі Габсбургів, Австрії, Угорщини та Чехословаччини, а також Польщу та східні землі Німеччини. Термін "Східна Європа" повинен бути зарезервований для тих земель, які розвивалися під опікою православної церкви: Чорноморських держав Болгарії та Румунії, а також Європейської частини Радянського Союзу. Виникає…нова лінія розлому…, культурна границя між Європою із західним християнством (римським католицизмом та протестантизмом) з одного боку, та Європою зі східно-християнськими та ісламськими традиціями – з іншої.

Україна – це розколота країна з двома різними культурами. Лінія розколу між цивілізаціями, що відділяє Захід від православ’я, проходить прямо через її центр вже декілька століть. В різні моменти минулого Західна Україна була частиною Польщі, Литви та Австро-Угорської імперії. Значна частина її населення є прихильником уніатської церкви, що дотримується православних обрядів, але визнає владу Папи Римського. Історичні західні українці розмовляли українською мовою і були досить націоналістичними в своїх поглядах. Населення Східної України, з іншого боку, було в масі своїй, православним. І значна його частина розмовляла російською мовою. На початку 1990-х років росіяни складали до 22 %, а російськомовні – 31% населення України. Більша частина учнів початкових і середніх шкіл отримала освіту на російській мові. Крим у переважній більшості населення російським і був частиною Російської федерації до 1954 року, коли Хрущов, ніби в честь прийнятого Хмельницьким 300 років тому рішення, передав його Україні. Різниця між Східною і Західною Україною виявляється і в поглядах їх населення”.

(С. Хантінгтон “Зіткнення цивілізацій”)

________________________________________________________________________________

Кожне окреме суспільство створює на протязі свого розвитку власну національну культуру - суперкультуру (або домінуючу культуру). Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління, народна культура тощо.

В межах великих культурних форм існують специфічні культурні форми: субкультура і контркультура; елітарна культура, народна культура і масова культура, сільська та міська культури.

У специфічних культурних формах вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. Виховання і навчання, звичаї і традиції, міфи і сказання, бібліотеки і музеї – це культурні форми, у яких здійснюються збереження і передача майбутнім поколінням людей досвіду попередніх поколінь.

Диференціація суспільства, соціальна розрізненість в умовах існування людей призводять до виникнення субкультур, що являють собою культурні форми життя окремих прошарків населення, класів, соціальних груп. Так у європейських країнах в епоху середньовіччя розрізняють чотири субкультури: “культура храму і монастиря”, “культура замку і палацу”, “культура села і хутора”, “культура середньовічного міста”. У сучасному світі це явище є особливо характерним для поліетнічних, федеративних, багатоконфесійних країн.

Субкультура ( від лат. sub – під) – це цілісна культура відповідної соціальної групи всередині “великої національної культури”, що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

С убкультура є характерною для певних соціальних, демографічних, етнічних груп. В сучасному світі розрізняють такі субкультури:

• регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

• професійні (зумовлені наявністю у суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі);

• етнолінгвістичні (пов’язані із мовними, етнічними особливостями соціальних груп);

• релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

• вікові (пов’язані із різними системами цінностей у представників різних поколінь).

Ціннісні орієнтації та моделі поведінки, які не тільки відрізняються від домінуючих, але й знаходяться у конфронтації, протистоянні із суперкультурою і субкультурами, називають контркультурами.

К онтркультура (від лат.contra – проти) – субкультура, що містить в собі соціокультурні цінності і настанови, які суперечать фундаментальним принципам домінуючої культури.

Найбільш яскравими прикладами контркультури є кримінальні субкультури (наприклад, мафіозні структури), нацистські угруповання, підпільні релігійні, тоталітарні секти (наприклад, “Біле братство"), субкультура хіпі 60-х рр. ХХ ст. у США та підлітково-молодіжна субкультура (рокери, байкери й інші), які ламають традиційні механізми соціалізації, і намагаються створити специфічний образ життя і культивувати свою відокремленість.

Контркультурні рухи завжди розбуркували суспільство, були своєрідним ферментом, що викликав заворушення у настійливому соціокультурному середовищі, а це, в свою чергу, призводило до виникнення нових ідеалів, що оновлювали суспільство в цілому. У цьому сенсі контркультура – необхідний елемент будь-якої культури.

У ХХ та ХХІ століттях контркультурні рухи набули масового характеру, адже велика кількість людей виявляла незадоволеність базовими цінностями сучасної культури: знищенням природи, стандартизацією виховання й освіти, маніпулюванням свідомістю людей засобами масової інформації тощо.

Розглядаючи структуру суперкультури, необхідно виділити й такі її елементи, як елітарна культура, народна культура і масова культура.

Елітарна культура – створюється і використовується привілейованою частиною суспільства – елітою (від. фр. elite – краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями.

Еліта – це найбільш спроможна до духовної діяльності частина суспільства. До високої культури відносяться образотворче мистецтво, класична музика і література. Вона важкодоступна для розуміння непідготовленою людиною. Коло споживачів високої культури – це високоосвічена частина суспільства (критики, літературознавці, театрали, художники, письменники, музиканти).Це коло розширюється, коли рівень освіти населення зростає. Різновидами елітарної культури вважається світське мистецтво і салонна музика. Формулою елітарної культури є „мистецтво для мистецтва” і практика „чистого мистецтва”.

Народна культура включає в себе два види – популярну і фольклорну (колядні свята, український вертеп, тощо) культури. Тому у народній культурі можна виділити два рівні – високий (пов’язаний із фольклором, що включає народні оповіді, казки, епос, старовинні танці, які сьогодні існують як історична спадщина, що поповнюється міським фольклором) і знижений (обмежений так званою поп-культурою). Автори фольклорних творів зазвичай невідомі. Анонімність авторів не дозволяє віднести ці твори до елітарної культури. На відміну від елітарного мистецтва, функціонування народної культури невід’ємне від праці і побуту людей. За формою виконання елементи культури можуть бути індивідуальними (розповіді, легенди), груповими (виконання пісні чи танцю), масовими (карнавальна хода). Аудиторії народної культури в індустріальному суспільства – більшість суспільства. Але у постіндустріальному суспільстві ситуація міняється.

Масова культура – (від лат. massa – ком, частка і cultura – оброблення, виховання) являє собою сукупність явищ культури ХХ – ХХІ ст., характерних для економіки, управління, дозвілля, спілкування, і особливо сфери художньої культури.

Ці явища включають в себе особливості виробництва культурних цінностей в індустріальному і постіндустріальному суспільстві, що розраховані на масове споживання цієї культури. Наголос робиться на “посередній” рівень розвитку самих масових споживачів даної продукції.

ХХ століття – час становлення єдиної загальнолюдської культури, що розвивається засобами взаємозбагачення і взаємопроникнення її національних форм. Відбулася велика соціальна революція, причинами якої є колосальні зміни форм, способів і зразків життя людини. Індивід став отримувати велику кількість інформації засобами електронного зв’язку і масової комунікації, змінились кількість, форма і зміст соціальних контактів.

Наприклад, перший концерт П.І.Чайковського в США в квітні 1881 року в Карнегі-хол слухали не більше 2-х тисяч людей; перший виступ в США рок-групи “Beatles” в лютому 1964 року у тій же залі завдяки телебаченню – 73 млн. людей; зараз завдяки супутниковому телебаченню деякі концерти можуть дивитися декілька мільярдів людей.

Масова культура - це феномен, який раніше не зустрічався в людській історії. Тобто, виник ще один дивовижний культурний феномен, який має відношення до того, що ми називаємо індустрією свідомості. Для масової культури характерне зведення елітарної культури до поверхової, беззмістовної форми, орієнтація на нерозвинені, низькі смаки. Масова культура пов’язана із уніфікацією духовного в особистості та суспільстві, вона завжди розрахована на комерційний успіх. Саме подібна індустрія “творить” зараз людину, нав’язуючи їй нові уявлення про світ і саму себе. Під впливом маскультури виникла особлива порода людини – “людини масової”.

Масову людину характеризують, як вважав Х. Ортега-і-Гассет, дві риси: нестримне зростання життєвих потреб і природжена невдячність до всього, що сприяло полегшенню її життя. Масу більш за все цікавить власний добробут і менше за все – джерела цього добробуту. Маса – це стійкий від людей, специфічна природа яких виникла в ХХ ст. і тому зараз можна з повним правом говорити про “антропологічну катастрофу”.

Елементами суперкультури виступають також сільська культура (або сільський тип культури, культура села, культура селян) та міська культура (культура міста, індустріальна культура, урбанізована культура).

Носіями сільської культури є селяни. Л. М. Коган виділяє такі особливості сільської культури:

1) нерівномірна завантаженість аграрною працею на протязі року;

2) персоніфікація між особистісних відношень (витіснення і заміна усіх інших типів відношень довірчо особистісними);

3) суцільний неформальний контроль за поведінкою кожного члена локальної спільноти;

4) особлива якість міжособистісних відношень в селі ґрунтується на підкресленій грубуватості і формальності спілкування людини з людиною (звертання на „Ви” – міська риса);

5) у потоці інформаційного обміну ведучу роль відіграють місцеві плітки, місцева інтерпретація історичних і загальнодержавних подій;

6) усім жителям села характерний обмежений життєвий досвід, бо вони рідко покидають межі свого села; локальна замкнутість сільської культури формує особливий менталітет селянина;

7) більш висока, аніж у місті, питома вага колективної діяльності;

8. надається більше уваги, аніж у місті, екологічній культурі і охорони навколишнього середовища;

9. обмежений культурний вибір звужує культурні потреби і культурний кругозір.

М іська культура – це культура несільськогосподарських поселень, зазвичай великих індустріальних і адміністративних центрів. Чим вище ступінь урбанізації поселення і більше його розміри, тим більше він відрізняється своєю культурою від сільської культури. Спільними рисами міської культури є:

1) щільність забудови міської території;

2) наявність великої кількості транспортних магістралей;

3) споруди соціокультурного (площі, вулиці, сквери), інженерного та телекомунікаційного призначення.

Культурний простір міста організовано інакше, аніж на селі. Індивід в місті почуває себе більш вільним і розкутим завдяки тому, що має широкі можливості вибору закладів дозвілля, побуту і культури, а також велику кількість незнайомих людей, з якими він може вступати у спілкування.

Відмінна особливість міської культури – самотність у натовпі, можливість довго ні з ким не спілкуватись, заміна особистісних контактів телефонними дзвінками, системою Internet. Часті нервові перевантаження – також характерна риса міського життя, вони викликані більш напруженим, ніж на селі, трудовим ритмом життя, стоянням в чергах, постійним перебуванням у натовпі.

Тривала відірваність від живої природи також несприятливо впливає на міських жителів. У міському середовищі значно більшою є концентрація шкідливих для людини канцерогенних речовин, ніж у сільському. У зв’язку з цим у вітчизняних містах спостерігається захоплення садово-городнім рухом, що не властиво для селян. Приміський наділ землі і дача – характерний атрибут міської культури. Міські жителі частіше, аніж сільські виїжджають на відпочинок в інші міста та країни.

Окремі феномени культури, що заповнюють той чи інший культурний простір, представляють собою узгоджені системні утворення – наприклад, система права, політичні системи, системи наукових знань тощо. Проте, не всі форми культури можна розглядати як системи. Система (від грецького – ціле, складене із частин; поєднання) – це сукупність елементів, що знаходяться у співвідношеннях та зв’язках один з одним, яка утворює відповідну цілісність.

Багато історично сформованих форм поведінки, звичаїв, обрядів тощо не є системами. Так, у європейській культурі є комплекс звичаїв, згідно з якими люди вітаються: можна просто мовчки кивнути або поклонитися; привітати знайомого підняттям руки; вимовити стандартні слова привітання (“Здрастуйте!”, “Як поживаєте?”, “Привіт!” та інше); обмінятися рукостисканням; поцілувати дамі руку; обнятися тощо. Але сукупність цих звичаїв склалась не випадково. Вони мають різне історичне і соціальне походження. Поклін веде початок від стародавнього язичеського жертвоприношення богам (щоб покласти жертву, потрібно було нахилитися). Рукостискання – більш пізніший ритуал, що демонструє, на думку окремих істориків, відсутність зброї в руках. Підняття руки – типово міський жест людини, яка поспішає, якій ніколи зупинитися. У селах такий жест до недавнього часу сприймався з непорозумінням і навіть тлумачився як знак неповаги. А звичай “цілувати ручку” прийшов із лицарського куртуазного спілкування з дамами із вищого соціального стану в аристократичних кругах середньовічної Європи. Звісно, можна уявити собі, що в числі прийнятих у Європі форм привітання могли бути і інші варіанти – скажімо, у вигляді дотику носами, як це робиться у деяких африканських народів

Отже, культурними системами є конфігурації феноменів культури, що представляють собою логічно упорядковані конструкції, у яких окремі елементи, що входять у їх склад, логічно взаємопов’язані. Так, наприклад, в християнській релігії біблейська історія, заповіді Мойсея, життя і діяння Ісуса утворюють єдиний культурний комплекс – зміст християнського вірування.

Культурні форми не ізольовані одна від одної. Вони взаємодіють між собою. Вони можуть поєднуватися і взаємоперетинатися, одні з них можуть бути складовими частинами інших. Проте будь – яка культурна форма має свої культурні ознаки, які складають її специфіку і у тій чи іншій мірі виділяють її серед інших.

Можна виділити основні властивості культурних форм.

-- Просторова “ніша”. Кожна культурна форма займає у просторі культури якусь “нішу”, тобто місце, де створюються і функціонують феномени культури, що відносяться до своєї форми, і де відбувається діяльність людей з цими феноменами. Така “ніша” характеризується специфічними співвідношеннями „координат”, що визначають її положення у відношенні до “смислових осей” культурного простору. Інакше кажучи, у кожній смисловій формі втілюються якісь специфічні смисли – знання, цінності, регулятиви. Культурна форма діяльності виникає та існує тому, що вона задовольняє потреби людей у цих смислах.

Прикладом культурної “ніші” була така широко поширена культурна форма проведення дозвілля, як настільні ігри: карти, доміно, лото, шашки, шахи тощо. Всі вони відрізняються тим, що вимагають більшої чи меншої розумової активності. Щоб грати у них, потрібно мати деякий запас знань і вмінь.

-- Семантичний і соціальний потенціал. Сукупність смислів просторової “ніші” будь-якої форми культури складає її культурний потенціал. Його можна розглядати в двох планах – інтенсивному та екстенсивному.

В інтенсивному плані мова йде про об’єм смислового змісту культурної форми, тобто про сукупність знань, цінностей, регулятивів, з якими пов’язана діяльність у ній. Співвідношення між цими трьома основними типами смислів може складатися по-різному. Наприклад, щоб оволодіти майстерністю гри у шахи, недостатньо оволодіти її регулятивами (правила ходів), потрібно знати шахову теорію (теорію дебютів, міттельшпіля, ендшпіля). Інакше справа складається в більшості азартних карточних іграх, у яких ніякої особливої теорії немає і все залежить від везіння самого гравця. Звісно, що у шахах когнітивні смисли (знання) мають значно більше значення, аніж у картах.

У таких формах культури, як мистецтво чи мораль, регулятиви (правила поведінки і діяльності) зумовлені цінностями та ідеалами – художніми і моральними. А культура виробництва залежить, насамперед, від виконання відповідних технологічних вимог, тобто регулятивів.

Таким чином, в культурних формах одні типи смислів можуть бути провідними, визначаючими, інші – другорядними, залежними. Співвідношення між вказаними трьома основними типами смислів визначає внутрішню структуру смислового змісту культурної форми. В залежності від того, який з них переважає в даній формі культури, вона стає ніби “поляризованою”, зорієнтованою на ту чи іншу “вісь” культурного простору (когнітивну, ціннісну чи регулятивну).

Для того, щоб рівень семантичного потенціалу культурної форми не знижувався, його потрібно постійно відтворювати або поповнювати. Це вимагає від суспільства відповідних затрат: повинні знайтись люди, які будуть зайняті діяльністю у цій культурній формі. Якщо суспільна потреба у якій-небудь формі культури послаблюється, то зацікавленість у збереженні її потенціалу зникає. Так відбувається відмирання форм культури. Наприклад, після введення християнства, на Русі з життя народу поступово відходить язичество. Складна символіка язичеських культів стала вивітрюватись із народної пам’яті. Забулись більшість богів, обряди, свята, а залишились тільки деякі сліди язичеської культури, що збереглися у мові (на зразок вислову “чур мене”, що є похідним від імені язичеського бога Ш ура), народних прикметах і окремих віруванях (у водяних, домових тощо).

Зниження семантичного потенціалу може виявитися в примітивізації діяльності: з неї зникає майстерність, намагання досягти вдосконалення. Спостерігається тенденція до вульгаризації мови, зведення мистецтва до “лоскотання нервів” (фільми жахів, бойовики тощо).

В ході аналізу смислового змісту якої-небудь культурної форми береться за увагу сила впливу його на культуру і суспільство в цілому. Ця сила представляє собою соціальний потенціал культурної форми. Величина соціального потенціалу визначається тим, наскільки смисловий зміст даної культурної форми, її ідеї і принципи відбиваються на суспільному житті.

Товариство “причетних”. Кожна культурна форма має своїх носіїв або адептів – причетних до неї осіб, які так чи інакше підтримують її існування. Кількість таких особистостей – один із найбільш основних індикаторів її культурного потенціалу. Чим більша така кількість, тим більш значне місце займає вона в культурі. Адепти будь-якої культурної форми можуть залишатися неорганізованою більшістю причетних до неї людей, проте наявність у людей спільних інтересів призводить до їх намагання об’єднатися і створити різного роду спілки, серед яких можна виділити як неформальні об’єднання, так і формально зареєстровані організації з уставом, правилами членства тощо. Наприклад, із історії імпресіонізму відомо, що цей напрямок у французькому живопису у другій половині XIX століття виник як неформальне об’єднання художників, які виступали проти офіційного (салонного) мистецтва. В групу входили художники Каміль Пісаро, Поль Сезанн, Клод Моне, Огюст Ренуар, Едгар Дега і Берта Морізо. Здебільше, вони збиралися в паризькому кафе Гербуа на вулиці Батіньоль. Ось чому спочатку вони отримали назву “батіньольська школа” (назва умовна), а згодом стали називатись імпресіоністами.

Входження в ту чи іншу культурну форму впливає в якійсь мірі на мислення і поведінку її носіїв - формуються відповідні норми відношень до “своїх” і “чужих”, групова солідарність, ієрархія за рівнем досягнень, традиції, ритуали тощо.