Важливою соціокультурною детермінантою життя є менталітет. Менталітет виступає як інструмент пізнання навколишнього світу, тому що є системою певних установок, які формують думки і вчинки людей.

У людській свідомості, у тій чи іншій формі знаходять своє відбиття різні прояви буття, закріплюючись в системі образів, представлень, символів. Саме тому вивчення напрямку думок людей, способів і форм організації мислення, образних картин світу, відбитих у свідомості, дає можливість зрозуміти логіку історичного процесу з однієї сторони в цілому, а з іншої - стосовно до окремих історичних феноменів.

Менталітет являє собою сукупність уявлень, поглядів, "відчувань" спільності людей певної епохи, географічної області та соціального середовища, що впливають на історичні і соціокультурні процеси. Іншими словами, менталітет – це інтегральна характеристика людей окремої культури, що дозволяє описати своєрідність бачення цими людьми навколишнього світу і пояснити специфіку їх реакції на нього.

Менталітет містить у собі основні представлення про людину, її місце в природі та суспільстві, її розуміння природи і Бога. При цьому всі ці уявлення логічно несистематизовані і неосмислені, вони пов'язані не стільки зі свідомістю, скільки з підсвідомістю.

Створюючи модель світу, витлумачуючи його і сприймаючи його суть, людина використовує невідрефлексовані враження, уявлення й образи. При цьому менталітет виступає в якості постійно діючого начала в житті людини.

До числа тих факторів, що визначають менталітет народу (тобто своєрідність його психічного складу, світосприйняття, поведінки) входять також релігія і мова. Звичайно, мова і релігія в різній мірі і по-різному визначають етнічну своєрідність; різниться також і їх роль у долях різних народів і в долі одного народу на різних етапах його історії. Мова не є обов'язковою ознакою етносу: існують етноси, що розмовляють кількома мовами, і мови, що використовуються декількома народами.

При з'ясуванні співвідношення особистості та культури важливе значення набувають категорії "культурна інтеграція", "культурна асиміляція", "акультурація" і "амальгамація", оскільки вони вказують на те, якою мірою та чи інша група або субкультура досягає визнання в суспільстві.

Поняття "культурна інтеграція" використовується для пояснення того, якою мірою соціальна група чи субкультура входить у суспільне життя. Велика культурна інтеграція є метою безумовної більшості груп і субкультур, адже чим більше вони культурно інтегровані, тим ймовірніше вони будуть визнані у суспільстві.

Культурна асиміляція – це процес, що характеризує залучення певної групи з власними культурними цінностями до домінуючої суспільної культури. Якщо група намагається досягти більш високого рівня інтеграції, вона вступає в протистояння зі стійкою, могутньою домінуючою культурою, яка розраховує на те, що ця група буде дотримуватись її стандартів. Зміни, що відбуваються з такими групами, і складають процес культурної асиміляції. Як правило, група, що змінюється, засвоює особливості домінуючої групи і відмовляється від деяких своїх рис та особливостей.

Найбільш ефективними засобами здійснення культурної асиміляції виступають акультурація й амальгамація.

Зрозуміло, що засвоєння національної культури має місце не тільки при соціалізації індивіда. Воно відбувається й у тому випадку, коли людина з тієї чи іншої причини пориває з етнічною чи національною спільністю, у якій вона виросла. Саме в цих випадках використовується термін "акультурація", під якою ми розуміємо процес засвоєння особистістю, яка виросла в культурі А, елементів культури Б. Безсумнівно, не слід думати, що, засвоюючи нову культуру, людина з неминучістю повинна відмовитися від своєї власної. Так, наприклад, відомо, що емігранти (принаймні, два покоління) зберігають національну культуру. Отже, акультурація - це особливий процес, за допомогою якого люди, що бажають досягти культурної інтеграції, залишають свої старі особливі риси і засвоюють мову, звички, норми і цінності культури, частиною якої вони прагнуть стати.

Термін "амальгамація" визначає процес, за допомогою якого кілька груп, що намагаються досягти більшого визнання у певній культурі, поєднують свої зусилля для полегшення культурної асиміляції. Якщо відбувається амальгамація, кожна з груп, що асимілюються у певній культурі, розглядає успіхи і невдачі інших груп, вбирає в себе їх досвід та коректує свою поведінку. Як і у випадку з акультурацією, включена у амальгамацію група втрачає деякі особливі риси, що складають її своєрідність, заради досягнення більш високого рівня культурної інтеграції. У процесі амальгамації різні групи спочатку стають схожими одна на одну, а вже потім – на суспільство в цілому.

В процесі зіткнення різних культурних форм можуть утворюватися різні тенденції: від вкрай негативного ставлення до чужої культури до розуміння інших культур у такій мірі, як вони себе розуміють. Можна виділити три основних різновиди спрямованості даного процесу міжкультурної комунікації - етноцентризм, ксеноцентризм та культурний релятивізм.

Етноцентризм (від грец. ethnos – плем’я, народ, та лат. centrum – центр кола) – це властивість етнічної самосвідомості сприймати та оцінювати усі явища оточуючого світу скрізь призму традицій і цінностей власної етнічної групи.

Отже, етноцентризм - це уявлення про те, що будь-який спосіб життя, порядок певної соціальної групи є винятково вірним. Для етноцентризму характерне негативне ставлення до інших народів, їхніх культурних цінностей, норм, установок та моделей поведінки. Етноцентризм не визнає інші культури як рівноправні, а вважає їх кращими або ж, швидше за все, гіршими у порівнянні зі своєю власною культурою.

Ксеноцентризм (від грец. xenos – чужий, та лат. centrum – центр кола) - це властивість етнічної самосвідомості сприймати спосіб життя одних народів як кращий чи більш привабливий, аніж власний. Прикладом ксеноцентризму може бути придбання дорогих іноземних товарів, тоді як вітчизняні товари коштують набагато дешевше, і, в порівнянні з іноземними, не програють їм за якістю.

Культурний релятивізм (від лат. relativus – відносний) - це визнання існування інших культур та їх права мати свої особливі риси, цінності, уявлення і норми, навіть тоді, коли вони відрізняються від власних уявлень і цінностей. Культурний релятивізм означає, що спосіб життя людей, особливості їх порядків сприймаються так, як вони це розуміють, а також те, що людина, яка має таке розуміння світу, намагається уникнути ціннісних суджень і уявлень.

Коли мова йде про комунікацію у вузькому значенні слова, то, насамперед, мається на увазі той факт, що в ході спільної діяльності люди обмінюються між собою різними уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, настановами та ін. (які, загалом, можна розглядати як інформацію, і тоді сам процес комунікації може бути визначений як процес обміну інформацією).

Зрозуміло, що с пілкування не можна розглядати як відправлення інформації якоюсь передавальною системою або як прийняття її іншою системою, тому що, на відміну від простого "руху інформації" між двома пристроями, у даному випадку ми маємо справу з відносинами двох індивідів, кожний з яких є активним суб'єктом: їх взаємне інформування припускає налагодження спільної діяльності. Це означає, що кожен учасник комунікативного процесу припускає активність свого партнера, він не може розглядати його лише як деякий об'єкт. Інший учасник – це суб'єкт, на якого необхідно орієнтуватися, "звертатися" до нього, спрямовуючи на нього інформацію, аналізуючи його мотиви, цілі, настанови. Схематично комунікація може бути зображена як інтерсубєктивний процес (S₁ S₂). Але в цьому випадку потрібно припускати, що у відповідь на послану інформацію буде отримана нова інформація, яка виходить від іншого партнера.

Отже, розглядаючи міжкультурну комунікацію, ми маємо справу із суб'єкт-суб'єктними відносинами представників різних культур.

Таким чином, у комунікативному процесі відбувається не простий рух інформації, а, як мінімум, активний обмін інформацією. Специфіка людського обміну інформацією полягає у тому, що тут особливе значення для кожного учасника спілкування має соціальна значимість інформації. Цю соціальну значимість інформація набуває тому, що люди не просто "обмінюються" якимись відомостями, але, як відзначав О. М. Леонтьєв, прагнуть при цьому виробити соціальний загальний зміст. Це можливо лише за умови, що інформація не просто прийнята, але й зрозуміла, усвідомлена.

________________________________________________________________________________

“ Усяке спілкування людей у кожен момент базується на тій передумові, що в основі визначених фізичних рухів кожного індивідуума – жестів, рухів, звуків – лежать щиросердечні процеси інтелектуального, почуттєвого і вольового роду”.

(Г. Зиммель “Проблеми філософії історії”)

________________________________________________________________________________

Суть комунікативного процесу – не просте взаємне інформування, але спільне збагнення предмета. Тому в кожному комунікативному процесі реально поєднуються діяльність, спілкування і пізнання.

Таким чином, міжкультурна комунікація передбачає взаєморозуміння учасників комунікативного акту, що належать до різних культур.

Важливим структурним компонентом особистості, що відіграє у її життєдіяльності організуючу, направляючу і регулятивну роль, виступають ціннісні орієнтації. Саме вони вбирають у себе в концентрованому виді всю соціальну психологію особистості, указуючи на спрямованість її прагнень, потягів, дій. Для суспільства система стійких ціннісних орієнтацій особистості є показником того, що можна чекати від неї. Про суспільно-політичну позицію особистості, її духовне багатство в цілому можна судити по тому, на досягнення яких цінностей направляє вона свої зусилля, які об'єкти для неї є найбільш значущими. Спільне визнання загальних ціннісних зразків, породжуючи, за Т. Парсонсом, почуття відповідальності за виконання деяких обов'язків, створює і солідарність між усіма індивідами, взаємно зорієнтованими на загальні цінності.

________________________________________________________________________________

“ Вірність загальноприйнятим цінностям означає, ... що виконавці дії мають загальні "почуття" на підтримку ціннісних зразків”.

(Т.Парсонс “Соціальна система”)

________________________________________________________________________________

Саме орієнтації характеризують готовність особистості до здійснення певної діяльності по задоволенню інтересів і потреб, вказують на спрямованість її поведінки.

Отже, ціннісна орієнтація – це утворення ідейно-цільового плану, генеральна лінія життя людини. Вона має організуючий, регулюючий і спрямовуючий характер і містить у собі три важливих компоненти:

• когнітивний, на основі якого здійснюється наукове пізнання дійсності, що сприяє становленню ціннісного уявлення;

• емоційний, що відбиває переживання індивідом свого ставлення до цінностей;

• поведінковий, який виявляється у готовності особистості до практичної діяльності.

Специфіка ціннісної орієнтації полягає в тому, що, на відміну від всіх інших ціннісних категорій, вона найбільш тісно пов'язана із поведінкою суб'єкта, керує цим процесом як усвідомленою дією. Без сумніву, вона пронизує всі "поверхи" людської психіки – від потреб до ідеалів, включає реальний поведінковий компонент. В узагальненому вигляді цей шлях можна представити таким чином: